Женя і Синько

ТРИ ГІПОТЕЗИ ПРОФЕСОРА ГАЙ-БИЧКОВСЬКОГО

Женя розплющила очі — її хтось легенько смикнув за вухо.

М’яка хмарка сну розсіялась, і Женя побачила: на спинці ліжка сидить Синько, шкірить чорненькі зуби. Він погойдує ногами і, наче кіт, ворушить кінчиком хвоста.

— Ой! — підхопилась Женя. — Невже запізнилась у школу?

Млявість наче рукою зняло, вона кинулась до будильника, потрусила його.

— От налякав! Ще тільки сьома година.

— І все годно пізно. Ти нічого не знаєш. — Він вдоволено захихикав і потер червоні долоньки. — Я вчора їм дав, так дав. Бхудуть знать!

— Кому дав? Ти що, бився?

Женя згребла Синька й безцеремонно покрутила ним у пелені.

— Де ти вимазався? В калюжу попав, чи що?

Видно, чортеня тинялося хтозна-де і вскочило в калюжу або в бочку з водою, що стоїть за кочегаркою. Шерсть на ньому підсохла й злиплася, на спині стовбурчились брудні колючі віхтики.

— Синько, де ти блукав, кажи!

Синько не поспішав казати, трусив пузцем і пирхав од сміху.

— От я їм дав! Більше туди не полізуть!

— Хто не полізе? Куди?

— Будеш стара, як все знатимеш. А хороша будеш, розкажу.

— Я й так хороша! Дивись! — І Женя погладила себе по голові, по м’якому темно-русявому чубчику, причесаному, як у хлопців, трохи набік. І для переконливості звела на Синька невинно-покірливі очі: — Бач, я вся — увага! Тільки розказуй!

— Ну добре! Слухай! Тхам, під землею, вони секретно збиралися. їли мармелад, дим смердючий пускали і всякі слова нехороші ховорили.

— Хто вони, де?

— Та твій Бенчик, хто ж! І Кадуха замурзаний!

— Ну, ну, розказуй. Це де, у підвалі?

— Атож! У моєму шарайчику! Я терпів-терпів, а вони курять, пляшечки розбивають, а потім кажуть: Жабулька...

— Про мене?!.

— Про тебе ж! І я не втерпів!.. Там, щоб ти знала, труби проходять. Вода холодна як лід. І коліщатко є, кран на трубі. Ага, думаю, я вас, голубчики, зараз під дощем покупаю. Грім вам і бурю зроблю. Щоб не були такі розумні. І тільки вони чиркнули вогнем, закурити хотіли, а я з куточка тихеньким голосом: «Ау! — гукаю. — А я в школі скажу». Вони побіліли й очі один на одного витріщили. «То нам почулося, — шепче Кадуха. — Куріть, братва! Без паніки» — «Ах, так!» — розсердивсь я. Кран відкрутив — і тут! Як зашипить! Як бризне! Фонтаном! На весь погребок! А хлопці: «Ой-йой! Потоп! Прорвало!» І драла з підвалу, аж зашелестіло!..

Женя розсміялася, бухнула Синька малою подушкою і з веселим захопленням вигукнула:

— Ох ти брехтій! Це ти все вигадав про хлопців, правда? Вигадав?.. Знаєш, що я з тобою зроблю? Покажу тебе професорові Гай-Бичковському. Хай він скаже, хто ти такий і звідки взявся — може, з Брехляндії?

А професор — то дуже вчений дядько, біолог, він живе у нас на третьому поверсі. Ясно?

Синько набурмосився і почав крадькома сповзати на підлогу.

— Не хо до професора, — зачмихав він, як примхливе дитя. — Нічого я не вигадав! Правда все!.. Я у підвал піду! Спать хочу.

— Ні, ні! — посварилась Женя. — Зараз до професора. У нас є ще вільна година. Збирайся.

Вона злетіла з постелі, натягнула на себе шаровари й незмінну голубеньку кофту. Крутнулась перед дзеркалом, прилизала вихрик на голові, пальцем примочила брови, щоб рівно лежали.

— Гайда!

— У мене хорло болить. Вавки. І ногу намуляв, — от! — Чортик гірко скривився й пошкутильгав, мов дід, показуючи, як йому важко ходити.

Женя, однак, помітила, що очима він косує на вікно і туди підкрадається, — мабуть, хоче дременути.

— Ах ти лукавець! — Дівчинка згребла його і сховала під полу кофтини. — Не бійся, професор уколів не робить. Тільки подивиться, та й годі.

На кухні вже варилось і смажилося, пахло олією, димом, гула, як пропелер, татова електробритва. Женя сказала матері, що йде на хвилинку до Гай-Бичковського і зараз же назад, встигне поснідати. І побігла на третій поверх. Тут вона часто бувала; проте у неї завмирало серце, коли вона зупинялась перед мідною табличкою, на якій було вигравіювано:

Професор І. П. Гай-Бичковський, доктор біологічних наук.

Глибоко вдихнула (по-йогівськи!) і натиснула на кнопку. За дверима пробриніло мелодійне дзеленькання, наче там заспівала кенарка.

— Хто? — швидко озвався професор, і голос у нього був молодечо-бадьорий.

— Я, — сказала Женя.

— Чоловік чи жінка?

— Цибулько.

— Стало буть, жіноча стать?

— Та Женя, хіба не чуєте?

— Ну, тоді заходьте.

Женя ступила у вітальню, знаючи, які перші слова почує: «Даруйте, спішу...»

— Даруйте, спішу, — сказав професор, стрибаючи на одній нозі, а другою цілячись у спортивні шаровари. — Зарядка в мене. Через п'ять хвилин — крос. Десять кілометрів — «підтюпцем від інфаркту». А потім — у басейн.

Професор натяг шаровари, ще раз повторив «даруйте», і почав присідати. Його важка, до блиску поголена голова літала вгору-вниз на тлі величезного акваріума, що займав усю стіну в кімнаті. Він енергійно робив вдих і видих, роздуваючи широкі татарські ніздрі, підкидав своє пружне тіло, і тоді здавалося, що риби проносяться не за склом у воді, а у нього над самою лисиною.

— Пробачте, Євгеніє, я зараз, — професор сказав «оп!» і зробив стойку на голові, п’ятами упираючись в стіну. Застиг у цій позі, і його маленькі, як у дельфіна, гострі очі дивились на Женю знизу, виражаючи цілковите блаженство.

— Я зараз! — Професор майнув у ванну, включив там душ і, задоволено крекчучи, став обливатися холодною водою, поляскував себе по грудях, по шиї, масажуючи кожен м’яз. Витерся махровим рушником — і його міцне мускулисте тіло стало червоне, як у новонародженого, пашіло теплом і силою.

Коли він вийшов до Жені — а професор на зріст був не вищий за неї, тільки масивніший, головатий, — очі його світились радістю здорової, бадьорої людини.

— Обливайтесь водою, Євгеніє, — сказав професор. — Серйозно раджу вам — обливайтесь щодня. З води людина вийшла, з води в основному складається її організм, і не треба нам забувати, що вода — наша сила й здоров’я.

Професор бігав по кімнаті (причому — босоніж), одягався, метушився і говорив у звичайному для нього швидкому темпі:

— А як ваші успіхи в плаванні? Ви ще не покинули басейну?

— Ні, не покинула, — з легким усміхом мовила Женя. — Ходжу на четверту годину. Туди ж, у «Спартак».

— Цікаво, цікаво! Хотів би побачити, як ви оволоділи «кролем». У вас раніше вимах руки був слабий і короткий.

— Хочете побачити? Будь ласка, я зараз, — і Женя зробила такий жест, начебто відсовує з-перед очей завісу.

Професор анітрохи не здивувався, коли раптом опинився на трибуні басейну. Йому не раз випадало, що він займав доріжку після Жениної групи, отож частенько уболівав за сусідку, тупотів ногами, сердився, посвистував, якщо Євгенія відставала. І зараз Гай-Бичковський, за звичкою, пробрався у перший ряд, зручніше вмостився у кріслі. Кивнув головою: можна починати!.. Так, внизу вже парує вода, похитуються на хвилях канати-поплавки, голубим кахлем одсвічує дно, в залі душнувато, пахне хлоркою, свистки, вигуки тренерів. Аж гульк — на тумбі Євгенія, вона в оранжевому купальнику, по-дитячому худа й гостроплеча. Пригнулась, приготувалась до стрибка, тонкі руки повисли, мов крильця. Шубовсть! — і Женя стрімко рвонулась уперед, збурюючи воду. Ноги працюють енергійно, чіткий і сильний гребок, точно відшліфовано поворот голови і видих. Молодець Євгенція! Як завжди, вона пірнає перед краєм доріжки, робить сальто у воді, відштовхується ногами і вперед, вперед! Першою йде! «Давай, давай!» — затупотів Бичковський. Глянув на секундомір: п’ятдесят метрів за 38 секунд.

— Чудово! — сказав професор (розмова вже відбувалася в кімнаті). — Ви робите успіхи, Євгеніє! Який у вас розряд?

— Другий юнацький.

— Не набагато від мене відстали. Я маю теж юнацький, тільки перший.

Він помітив, що дівчинка сердито посмикує рукою, весь час ніби утихомирює когось, прикритого кофтою.

— Очевидно, ви щось принесли? — зупинив професор на Жені маленькі допитливі очі.

— Ага, принесла. Розумієте... Я спіймала (тільки це секрет)... І хочу показати...

— Показуйте, показуйте, що там у вас. — Професор підбив ногою портфеля, спіймав його у повітрі і заходився набивати паперами.

— Ось він де. — Женя витягла за шкірку Синька, а той упирався, дряпаючись гострими кігтями. — Гляньте, бо сама не розберусь.

Гай-Бичковський глянув на Синька без особливої уваги і швидше із ввічливості проказав:

— Цікаво, дуже цікаво. Очевидно, муляж. Вата, ворс, пап’є-маше і все таке інше. Для біологічного куточка виготовлено. Правда?

Женя не встигла розтулити рота, як професор пригнувся й гострими карими очима прицілився на Синька (а той сидів непорушно, як опудало).

— Ого! — засміявся професор. — Чортик! Непогана робота. Ювелірна. Навіть ріжки виточені, очі вставлені, хвіст причеплено. — І професор посмикав за хвоста, щоб переконатися, чи міцно його пришито.

— Тю, що ти шмикаєш, — засопів Синько й постукав себе пальцем по лобі. — Не всі дома?..

Професор спантеличено звів брови (мовляв, що б то означало?) і ще раз посіпав за хвоста.

— Та це ж не лялька! — відвернулась Женя, прикриваючи Синька. — Це мій Синько. Чоловічок! Він їсть, стрибає, говорить, як усі нормальні люди.

У Бичковського загорілися очі, він затупотів довкола Жені, простягаючи руки до Синька.

— Стало бути, механічна модель? І говорящий апарат вмонтовано. Так, так, цікаво. Хоч при сучасному рівні техніки...

— Та живий він! Ну живий, як ви не розумієте! — аж сплеснула Женя руками.

— Звичайно, живий. Тобто імітує деякі ознаки живого організму. І якщо вас цікавить, звідки могла взятися модель такої істоти, то мушу сказати...

Професор заклав руки за спину й забігав уздовж акваріума, а чорні гупі й меченосці носились за склом, як підводний ескорт; не спиняючись, професор у швидкому темпі почав розвивати перед Женею теорію походження Синька, тобто істоти, яку — чисто умовно — слід віднести до міфологічного виду гномів або чортів.

— Тут може бути висловлено три гіпотези, — почав Гай-Бичковський. — По-перше, кібернетичне походження. Як відомо, Київський інститут кібернетики під керівництвом мого друга, відомого вченого, працює над створенням мислячих машин, тобто — в загальних контурах — моделює роботу людського мозку. В цій галузі досягнуто чималих успіхів. І цілком ймовірно, що кібернетики — а це люди дотепні — могли створити як перший зразок такий, поки що примітивний екземпляр мислячої істоти, як цей ваш... як його звати? Синько.

(«Шо він тхорочить?» — шепнув Синько дівчині).

А професор ухопив Синька і потрусив у себе над вухом, щоб упевнитись, чи не торохтять деталі всередині. Ні, деталі не торохтіли. Навпаки, у животі малого щось забулькало, і той, сердячись, дряпнув професора за руку й чмихнув:

— От кажений, ти мені всі ишки витрусиш!..

Професор постояв, трохи спантеличений. Не голос його здивував, а те, що Синько був теплий, пругкий, ще й блискав невдоволено живими зеленими намистинками очей.

— М-да, — причмокнув професор і поморщив лоба. — Тут, очевидно, більше підходить біологічна гіпотеза. Ви, мабуть, чули, шановна Євгеніє, про італійського вченого професора Петруччі. Він започаткував штучне вирощування живих організмів у колбі. Так, так, не дивуйтесь! Береться ембріон, зародок, і вирощується в штучному середовищі, поки не стане живим організмом з усіма ознаками живої істоти: реагує на світло, на тепло, на подразнення, рухається і живиться. Можна припустити, що таким, хімічним шляхом, було вирощено цього гомункулуса — маленьку людинку, яка скидається... — але професор глянув на Синька і, видно, сам засумнівався, чи можна виростити в колбі такого симпатичного чортика — рудого, з ніжним зеленим підшерстком на животі, з гарними ріжками й копитцями. А тому професор одразу ж висунув третю гіпотезу — космічну. Він сказав, що вчені давно висловлювали думку про існування органічного життя, а можливо, і людських цивілізацій поза межами нашої планети. Розвиток радіоастрономії, дослідження далеких зоряних скупчень підтверджують це геніальне передбачення. Більше того, є вже, так би мовити, матеріальні докази.

— Ви не чули, Євгеніє, про знаменитий лапласький метеорит? Так от, є свідчення, що в його структурі знайдено досі невідомі, можливо, космічного походження, мікроорганізми. Якщо повідомлення зарубіжної преси підтвердяться, то це, знаєте, буря, переворот у науці. Це означатиме, що з глибин міжзоряного простору до нас, на нашу стареньку Землю, час від часу заносяться нові, цілком відмінні форми живих організмів, і може бути, що істота, яку ви тримаєте в руках, — тут Гай-Бичковський знову глянув на Синька і знов, очевидно, засумнівався у своїй теорії: чи можливо, щоб чортика було занесено із холодних космічних просторів?

Професор зиркнув на годинник і аж підскочив:

— Даруйте, запізнююсь! Крос, крос у мене! Докінчимо іншим разом.

— Ой, та й мені бігти! — теж спохватилась Женя — Вже й поснідати не встигну!

І коли вона швидко затупотіла по сходах, Синько висунув із кофти мордочку й настрахано зашепелявив:

— Що він молов, той пгофесор?

— Не можна так! Це велика людина. Аби ти знав, скільки у нього книг. Там, у другій кімнаті. До самої-самої стелі. І професор їх не тільки перечитав, а й сам написав — аж двадцять штук! Чуєш? У великих людей, — Женя показала на голову, — завжди трохи не так; вони диваки і смішні бувають — страх. Ось прийде зима, побачиш, як професор босий у снігу качається. Він «морж», щоб ти знав...

Прокалатав третій дзвінок, і Женя прожогом кинулась на свій поверх, стрибаючи вгору через кілька сходинок. Пронеслась коридором, аж хвиля пішла стіною, гойдаючи портрети на шнурках-підвісках. Задихана, підбігла до дверей 5-А, але тут шлях їй перетнули Бен і Костя Панченко, шкільний дружок «генерала».

— Момент! — сказав Бен, заступаючи дорогу. — Покажи нам руки. Ми сьогодні на бойовому посту. Санкомісія!

Бен і в школу прийшов у джинсах, в яскравій футболці, з трьома рядами значків на грудях. Був, як видно, у доброму гуморі й хотів подражнити Цибулько.

— Руки, руки показуй! — випнув перед нею груди. — Провєрка!

А в Жені від бігу калатало серце, хотілось не запізнитися (і перед уроком заглянути в ботаніку). І от Бенові штучки...

Через його плече вона зиркнула в клас. І враз почервоніла. Віола Зайченко! Он вона — крутиться, киває комусь на двері, очі аж горять від цікавості. Віола — вона все і про всіх знає. Не раз підсідала й нашіптувала Жені: «Ой, хіба ти не бачиш! То він... женихається».

І зморозить таке: женихається!

Женя стояла розгублена: як прорватись? А Бен подзенькував значками, посміхався і плечем загороджував дорогу, і вже багато хто з класу весело поглядав на них.

— Ну! — сердито повернулась Женя й простягла руки, хоч знала, що Бена цікавить чистота рук, як бабу Пашу китайська грамота. — Дивись! Чисті! Тільки що мила!

— Ха! — реготнув для публіки Бен, починаючи гру. І кивнув дружкові — Кості Панченкові, кругленькому, натоптаному хлопцеві, що напускав собі чуба на самі очі. — Чисті, каже! Гля, Костомаха, які в неї руки. Повна антисанітарія. Тища мікробів на кожному пальці. Ганьба! В газеті тебе пропісочимо!

Бен і раніше грубувато чіплявся (особливо при хлопцях), але зараз... «тища мікробів»! І це вголос, щоб чули всі. «Дурень!» — холодно напружилась Женя й одвернулась, аби не бачив, як від болю й образи засіпались губи. Гірко й нудно занило в душі — ніяк не могла зрозуміти цього крученого Бенчика.

Коли вдвох — настовбурчиться, комір підніме, йде й мовчить. І не гляне на неї, боїться, очі ховає під чуба, тільки сопе й сердито підфутболює камінці. «Бен, чого ти мовчиш?» — «Так! Бо я не радіо!» Тихий і скромний, як першокласник. А вгледить хлоп’ячу компанію, одразу: «О, салуто!» Шмиг — і відскочить від неї, наче і не йшов поруч. Перекинеться до хлопців, і тоді груди колесом, і перший починає: «Жабуліно! Тища мікробів!» Як зараз...

Що він — боягуз? І хоче показати, що він — мужчина, герой і що на постріл не підпустить до себе якихось там «жабульок»? А якщо й підпустить, то щоб посміятися?

Женя підступилась до нього ближче.

— Бен, — сказала притишено. — Пусти. Не виламуйся. Зараз вчителька з’явиться. А мені ботаніку...

— Нє, контра не пройде! — ще веселіше упирався Бен; він сьогодні затримував усіх дівчат, а Цибульку тим більше не міг пропустити, щоб не думали, що він... що вона... що в них... Словом, почервонівши, Бен звів на Женю свої неспокійні, трохи засоромлені, але повні добродушного нахабства очі. — Нє, Цибулько, з такими, як у тебе, руками можна тільки відкупитися. Скільки з неї візьмемо? — кивнув Кості Панченкові.

Костя серйозно надув білі пухкі щоки, лупнув на Женю з-під нечесаного чубчика й діловито мовив:

— Якщо монетою, то двацять копєйкіних. Менше не можна. А іншим товаром — по яблуку.

— Які яблука! — відмахнувся Бен (і швидше хотів закінчити гру, бо сам відчував: неприємно! Але гра була грою — і він продовжував). — Які яблука! Тільки монета! Двадцять крон, і вхід вільний. — Бен подзенькав кишенею, показуючи їй, що добрі люди давно відкупилися і тепер сидять за партами, як порядні зубрильники. — Двадцять крон, і проходь!

Женя рвонула його руку, якою він загороджував двері. Силою не взяла — тоді презирливим поглядом зміряла Бена. Жарти жартами, але що це за торг, що за вимагання? «Двадцять копєйкіних»! У Кадухи навчилися? Тільки той, бездомний, виманює і видурює у дітей копійки на куріння.

— Бен, — ще раз рвонулась Женя, роздратована вкрай. — Відійди. Бо я розкажу... я знаю таке... я чула, як ви у підвалі...

— Що? Що ти знаєш? — осміхався Бен, але очі в нього похололи, насторожились.

— Знаю! Як ви курили з Кадухою. В погрібку, де темно. І як Вадька дзенькав чаркою і казав (вона передражнила Вадьчин голос): «Пий, шкєт, не бійся, вино — утішеніє жизні...»

— То це ти? Ти там була, у підвалі? — Бен все ще не вірив, він був здивований і спантеличений, але страх уже тріпотів в очах. — Ага! — пригнувся, звіркувато озираючись. — Ти! Підслухала все. І водою нас облила. Шпигунка! Та я тобі... та я зар-раз!.. — Він засопів, розвернувся, ладний ударити, але ззаду почулося рятівне: «Бен! Знову твої фокуси!..»

То був голос Ізольди Марківни, стук її каблучків лунав уже близько, коло самих дверей.

Всі троє — Женя, Костя, Бен — кинулись у клас і розбіглися на свої місця, і, видно, кожному було неприємно: дурне, базарне гиркання,

Бен довго вовтузився за партою і щось бурмотів, потім обережно підвів голову й крадькома, з-під скуйовдженого чуба глянув на Женю. Вона сиділа попереду, скорбно зігнувшись над партою (мабуть, тамувала в собі гірку незаслужену образу). На її білій худенькій шиї двома кілечками завивалося м’яке шовковисте волосся. Бен дивився на ті два кілечка, які ворушились і про щось ніби запитували його, запитували сумно й ображено. Він тяжко зітхнув і сказав до себе: «А чортзна, як воно в мене виходить... Завжди так, по-дурному. І не хочеш, а наступиш комусь на душу».