Женя і Синько

З БАТЬКОМ НА «ВЕРХОТУРІ». ДИСКУСІЯ В КЛАСІ. БЕН. ПРИЧИНА ПОРАЗКИ СПАРТАКА

Женя поспішала: «Ой, друга година, хоча б не запізнитися». Похапки їла бутерброд і тут же друкувала записку. Одним пальцем стукала на маминій машинці — на старому незграбному «Ундервуді». Клавіші «Ундервуда» були стерті до жовтої міді, і дівчинка довго, майже носом шукала, де яка літера. Знайшовши, била пальцем, і тоді сухо клацав важельок по валику, але часто вихоплювалась зовсім не та літера, чужа або сусідня, і Женя сердилась, забивала надруковане і знов шукала потрібну літеру. На папері у неї виходило:

«Дорога мамиочко №/!

Я поїхахала до батька на робоТУ. Х?0.

Ключі лежать під килимкоюм, там, де й зав-жди. Скучила за тобою. Скоро повернусь. ЦілУЮ цілую!

Твоя Женя Цибулько».

Весь час, поки Женя друкувала, Синько тихо сидів на підвіконні і з веселим нетерпінням стежив за її клацанням. Хтозна, чи йому сподобалась машинка, чи те, як заклопотана Цибулько носом виловлювала літери, але він аж витягував шию, заглядав у надруковане й лукаво шкірив свої чорні зуби.

Женя поставила останню крапку, підхопилася й бігом кинулась одягатися. За спиною вона почула, як раптом — ніби сам! — заторохтів старий «Ундервуд». «Та! — сказала собі в думці. — То я спішу, і мені вже в голові торохтить». На жаль, вона не оглянулась. А якби оглянулась, побачила б химерну картину: Синько стрибнув на машинку і давай на клавішах — швидко-швидко! — вибивати гопачка. Підскочив, ще разів п’ять ударив копитцями, глянув, що в нього надрукувалося на папері, і шмигнув на вікно. Сів, притих, ніби нічого й не накоїв, і вдоволено прижмурив очі.

Куртка, шаровари, чобітки — все в одну мить було вдягнуто. Женя прилизала свого їжачка, глянула в дзеркало і зібралася бігти. «Так! А записка для мами?» Вирвала з машинки записку й хотіла приколоти до дверей... Щось зупинило її. Не ті літери на папері. Ні, стривай! Зовсім інша записка! Вона похапцем прочитала:

«Дорога мамиочко №! Ключі поїхахали до батька на роботу. Вони скучили за тобою, (шшшшшшш) Я лежу там, де й завжди, під килимком. Скоро перевернусь. Цілую цілую!

Твоя Ценя Жибулько».

— Ах ти босяк! Це твоя робота! — Вона зім’яла в руці записку й кинулась до вікна. — Зараз я тобі дам Жибульки!

Синько пригнувся, закряхтів, а потім плиг — тільки мелькнув у неї над головою і вже сидів на люстрі, погойдуючись там і позираючи вниз круглими, як у кота, очима, веселими і водночас настраханими.

— Ну, ну, не бийся! — забурмотів він, підбираючи хвоста, щоб Женя не стягла його з люстри.

— Не бийся! Та ти знаєш, скільки мороки через тебе, босяка, мала б наша мати? Вона б до батька поїхала по ключі! А оце: «лежу під килимком»? Вигадав чортзна-що... Ану, злазь!

— Не зліжу. Бо ти битимешся...

— Злазь, кажу! А то палицею провчу!

Женя схопила палицю, якою вони вибивали надворі одяг, і сердито нахмурилась, ніби справді намірилась поколошматити Синька. Але перед тим відчинила вікно й ткнула пальцем:

— Забирайся! І щоб більше не приходив сюди! Треба мені такі фокусники!

Синько потоптався на люстрі, покректав: «Тю, шердита така! Страх нехороша! Піду і вмру в підвалі, більше ти ніколи-ніколи не побачиш мене...» Він хлипнув, сумно скривився й витер сльозу з мокрих очей. А потім стрибнув, прошелестів у повітрі й зник за вікном, розсіявся, наче хмарка рудого диму з вихлопної труби.

Щез. Тільки залишив їй на руці гарячу краплину — свою кривдну сльозу. Женя стояла спантеличена. Вона ж хотіла жартома пригрозити йому, щоб полякати трохи, а він уже й надувся і бач — «умру в підвалі...»

Побігла з дому («Ой, таки запізнюсь до батька!»), а в думках все одно поверталась до Синька. «Дурненький! Ще й справді візьме й не прийде більше...»

Вони підіймаються вище й вище — хитким дерев'яним настилом. Під ногами порипують заляпані глиною дошки, злегка посвистує вітер у риштуваннях, земля западає — внизу провалюється ямою, а навкруг виступає гребенем, дахами ближніх будинків. Цибулько йде попереду, часто оглядається на Женю й підбадьорливо всміхається:

— Вище голову, дочко! Під ноги не дивись, краще в небо. Бач — осінь, хмари низько пливуть.

Справді, хмари несуться низько — сірим туманним потоком, чіпляючись за дахи, за телеантени, за брандмауери — протипожежні цегляні виступи.

— Я не боюсь! — задирає підборіддя Женя й теж усміхається, хоч її літак трясе й кидає в повітряні ями. Та що б там не було — а цікаво; тривожно й цікаво, і хочеться ще вище, ще трохи вище, людину завжди тягне вгору, недарма хлопчаки лізуть на дерева, альпіністи на ельбруси й еверести, а космонавти на Місяць. Нізащо Женя не. сказала б зараз: назад, мені страшно. По-перше, напросилась вона сама, а по-друге, батько йде спокійно й твердо, і хоч настил крутий, а переходи вузькі, не держиться за поручні; то Женя якось мимоволі хапається за риштування або притискається до стіни.

Висока, свіжовибілена бокова стіна історичного музею стриміла над Женею, як прямовисна скеля. Але то було внизу, під будинком. А зараз ця скеля кінчається, ще трохи — й вершина, розлогий трикутний фронтон, де працює батько.

— От і прийшли, — передихає Цибулько й вітається з майстрами, що сидять на дошках і курять. — Доброго дня, товариші!

— Привіт вам!.. Добридень!.. О, та в нас поповнення! — загомоніли, пожвавішали чоловіки.

Літні й зовсім молоді, всі вони були одягнені однаково — в широких парусинових спецівках, забризканих фарбою й глиною. І всі зараз — тепло, зацікавлено — розглядали вухатеньку доньку свого бригадира. Женя зовсім розгубилась під їхніми поглядами. Боком-боком пересунулась за батькову спину і тут, у затишку, відчула: хтозна від чого — від підйому, чи від висоти, чи від хвилювання — хлюпнуло їй жаром в обличчя й зашуміло в голові. Взялась за батьків пояс і трохи перестояла, поки посвіжішало в думках. І тоді тихцем глянула на бригаду — декого впізнала одразу: отой кремезний вусатий дядько, з повним добродушним лицем, не інакше як Олекса Петрович, майстер на всі руки — художник, різьбяр, пасічник (у нього дома на балконі вулики); а той молодий, чорнявий, з прудкими очима, то, безумовно, Петруньчик (так -називають його в бригаді) — веселун і жартівник; а крайній дядечко, стовбуристий, з білим-білим чубом, — то поважний Гордійович. Про всіх них батько щовечора розказує дома: і кому який дав наряд, і хто краще зробить грунтовку, а хто ліплення, і що нового у кожній сім’ї. Ці люди давно вже ввійшли в думки й розмови Цибульків, живуть із ними спільно, в одній квартирі, той як взірець, особливо для матері («Гордійович, — каже вона, — золота людина: такі полички зробив на кухні»), а той як антивзірець («Не тягнись, чоловіче, за Петруньчиком; він безсімейний, йому все можна»). Одне слово, це люди свої, добре знайомі, та й зустріли вони Женю по-домашньому просто й щиро:

— Бери, дочко, яблука. Бери, бери, не бійся, з мого саду. Малинівка! Таких яблук на базарі не купиш.

— А від мене горішків. Так, так, прямо в жменю. Ліщинові горіхи. Ми із синком у лісі назбирали.

— Ну, а що в тебе нового в школі? Що принесла сьогодні? Самі п’ятірки?! От молодчина! Я ж своєму Ярику товчу кожного вечора: «Вчись, — кажу, — так, як Женя Цибулько. Вчись, халамиднику!» А він за клюшку і в двір — тільки його й бачив.

Женя їсть яблуко, хрумкає горіхи, і добре їй бути з батьком, у товаристві простих і гостинних дядьків (а вони — відомі в Києві майстри-реставратори). Над головою проносяться хмари, день стоїть вологий, притуманений, Жені видно звідси київські гори, густі квартали Подолу. Видно, як далі, за білуватими плесами Дніпра, бовваніють піщані горби й острівки соснових лісів. Хмари пливуть, а тебе проймає таке відчуття, ніби ти сама летиш — над горами, над Подолом, над широкою рікою, аж тебе похитує разом із величезною коробкою кам’яної споруди.

Дівчинка тулиться до татової спини. їй приємно, що ось прийшов сюди батько (на «верхотуру», як він каже), — не старший і не вищий за інших, навпаки — один з наймолодших, шия тонка і ніс загострений, як у студента, словом, хлопчакуватий поміж солідного чоловіцтва, а от усі зібрались круг нього, присіли навпочіпки тісним гуртком, гомонять, слухають батька уважно, про щось зосереджено радяться. Одразу видно, що батько тут — авторитет, бригадир.

«Він таки в мене молодчина!» — з теплотою подумала Женя.

— Пора, — каже батько, глянувши на годинника. — По місцях.

Всі розходяться, розбирають свій інструмент — ящички, кельми, скребла, маленькі залізні ножі-лопатки. Дехто прихоплює каністри з водою, легкі пластмасові відра, паперові мішки з цементом, алебастром, піском, кольоровими глинами. Риплять дошки, розходяться майстри, і ось уже весь боковий фасад обліпили маленькі людські постаті, здається, що то стрижі чи ластівки притулились до стіни.

Батько кличе Женю й драбинчастими сходами веде вгору, під самий дах. Тільки перегодя, освоївшись із висотою, дівчинка помітила, що вони забрались, власне, аж у «гойдалку». Збита з міцних довгих дощок, «гойдалка» висить на канатах, і через блоки її можна підтягувати й опускати вгору-вниз. Це дуже зручно для роботи.

— Сьогодні ти будеш у мене за підручного, — каже батько (він уже в рудій парусиновій спецівці, в такому ж береті, якийсь не домашній, а наче трошки чужий, відсторонений, і так строго глядить на неї через окуляри). — Твоє завдання, — веде він далі, — розчиняти цемент. Ось форма, ось лопатка тобі й вода. Досипатимеш цього порошку — синтетичний клей для міцності. Тільки, прошу: розчиняй невеликими порціями. Цемент — ти зараз сама побачиш — швидко тужавіє... Ясно?

Женя кліпнула своїми світло-каштановими віями: ну, звичайно, ясно. Це простіше простого, все одно, що учиняти з мамою тісто на кухні. Розвела в формі пригорщ п’ять цементу, долила води, розмішала сірувате тісто, попробувала на палець і... аж сторопіла. Перед самим носом у неї вихопилась лапка, мазнула того тістечка й відправила собі в рота. «Синько, звідки ти взявся?» — строго зашепотіла Женя й одвернулась, щоб не побачив батько непрошеного гостя. Воно ж ніби втекло з дому, оце вредне чортеня, а як опинилося тут, та ще й залізло під куртку — хтозна. Синько тим часом пожував цементу, закліпав зеленими баньками, обурено скривився й сплюнув:

— Пхе!.. Хо це в тебе за мармелад? Пішку повно, на зубах шкрипить!

Женя присіла, давлячись від глухого сміху. Чортик ображено засопів, ще раз хапнув цементу й ляпнув Жені печатку на носа.

— Смієшся... Сама покуштуй!

— О, та ви вдвох! — здивовано проказав батько, заглядаючи до них через Женине плече. — І вже вимазались! Обоє ви чортенята!

Батько говорив з м’якою усмішкою, але Синько, зачувши голос Цибулька, одразу ж шмигнув під куртку, наче його й не було, а Женя підвелась, витерла носа й пригасила в собі недоречні, як їй здавалося, хихоньки, вона тут не для того, щоб заважати батькові.

— Я розчинила. Може, крутіше? — спитала серйозно.

— Ні, досить цементу. Зараз почнемо ліпити.

Цибулько збризкав зачищену латку стіни водою, зачекав, поки вбереться волога, ще раз побризкав — ліплення робиться на мокрій цеглі, на так званій сирій основі. Потім розгорнув рулончик тонкого копіювального паперу, притиснув його по краях камінцями.

— Дивись, Женю, який складний орнамент. Внизу — виноградна лоза з листям та гронами; це символ жигтя й невмирущої праці. А поверху — постаті робітників і матросів з багнетами, будьоннівці на конях, що ніби летять у повітрі. Це наша революція, те, що нам найдорожче в історії. А в глибині, бачиш, воїни зі списами, птахи, ратаї — давня наша історія. І глянь, Женю!.. Жодний елемент, жодна постать не повторюється. Тому й робота ручна, а не формовочна. Формовочна — це коли за готовою формою на заводі виготовляють ліплення, а тут тільки беруть і прикріплюють до стіни. Второпала? — І батько «подзвонив», тобто натиснув пальцем на кінчик Жениної кирпи, як це вона часто робила своєму Синькові.

Женя розтулила вуста й показала батькові широкі передні зуби.

— Второпала, — сказала щасливо.

— Тоді подавай цемент.

Лопаткою він зачерпнув собі розчину, глянув на малюнок і швидким рухом, пучками, взяв Жениного «тіста» й ткнув його у стіну, на мокру латку, потім ще; виросла біла шершава гірка, батько розгладив її гнучкими слухняними пальцями, округлив, і дівчина загледіла: о, наче виходить грива! А тепер шия. Скреблом він підчистив збоку, прибрав зайве, примружився, якусь мить вдивляючись у фігуру, і знов — за роботу. Пальці його бігають, розрівнюють, пригладжують, і от пружно, опукло виступають із стіни голова й шия коня. Довго морочився, прибирав і знов накладав розчину, коли виліплював око. Підчищав його тріскою, обводив глибокими дужками і нарешті, здається, лишився задоволений: око, а разом і напружена, витягнута вперед голова скакуна ожили.

«Будьоннівськнй кінь. Немовби летить на стіні», — стояла й милувалася Женя батьковою роботою.

Перевела погляд на риштування. Поруч із ними, вище й нижче, ніби повиснувши у повітрі, працювали майстри. Замішували цемент, пісок й нашаровували на стіну, важкі деталі кріпили шпурами. Вони працювали заклопотано, зрідка перемовлялися між собою, і Женя подумала; справді, скидаються на ластівок, що, хтозна-як учепившись за карниз, ліплять собі гнізда.

— Тату, а як ви з’єднаєте цей... орнамент? Щоб вийшла одна картина?

— A-а, це дуже просто! Придивись: стіна вже розкреслена на квадрати. Коли кожен закінчить своє ліплення, картини зіллються в одну смугу внизу і півдугою по всьому фронтону... Правда ж, це прикрасить музей? Сотні екскурсій приходять сюди, люди дивитимуться і казатимуть: «Гарно зроблено. Тут десь і Євгенія Цибулько доклала своїх рук», — батько м’яко усміхнувся. — Музей історичний, і орнамент, як бачиш, нагадуватиме людям про найголовніше в історії — про революцію, про наших предків.

— Тату! Дай я спробую... ліпити!

— Ну що ж, можна. Почнемо з виноградинок. Ось глянь на схему, на малюнок. У цьому квадратику — помітила? — перша виноградинка. І не кругла, а продовгувата. Почни. Сміливіше! Так, набирай цементу і раз! — батько крутнув пальцями на стіні й вийшла справжня виноградинка.

— Тепер я!

Женя зачерпнула розчину, висунула язика й націлилась оком на стіну. Ткнула пучкою, раз! — і посипався мокрий цемент униз у прогалину між одним, між другим настилом, а потім — ляп! — розплескався десь внизу на дошці.

— Нічого. Ще попробуй. Не святі горшки ліплять.

Тепер більше набирає вона розчину, кінчики пальців вмочує у воду і м’яко, обережно ліпить своє тісто до цегли, а тут... висовується із-під куртки лапка, і Синько шепелявить: «Та не тхак, не туди, ось!» — і він лапкою розмазує цемент, а заодно стелить білий слідочок через усю куртку. А батько стоїть, плечі у нього трусяться і очі блищать від сміху, що аж переповнює його.

— Ай, ти мені тільки заважаєш! — ляскає Женя по Синьковій лапі, старанно висовує язика і таки ставить крапку — виноградинку на стіні.

— Ой, дасть нам мати за те, що ми вимазались! — покрутив Цибулько головою. Дістав чисту ганчірку, змочив у відрі й заходився витирати на Жені темно-синю нейлонову куртку. — Е-е, дочко, та ти змерзла. Нагорі продуває. Мабуть, пора тобі додому.

— А ти ж обіцяв старий Київ показати!..

— Може, іншим разом?

— Ні, ні, зараз!

— Зараз. то й зараз., Та й перепочити нам слід. Ставай коло мене. Ось так, ближче. Я тебе своєю парусиною прикрию.

Батько пригорнув до себе худеньке вухасте дівча, обкутав полою. І так Жені добре стало у тата під пахвою, так тепло й затишно, що, здається, аби стулила очі — одразу б заснула й легенька усмішка дрімала б на її губах. А Цибулькові теж — до щему в душі — приємно було затуляти доньку од вітру, відчувати, як рівно й спокійно стукотить її серце, як повівами свого дихання ворушить вона волосинки йому на руці, аж лоскітно від того, одне слово, відчувати поруч рідне єство, лагідне, ніжне, слухняне, хоч і єсть у цього слухняного єства свій комизливий чортик.

Разом з дочкою батько трохи повернувся, щоб стати лицем до Подолу, і показав униз рукою:

— Дивись. Он він — старий ремісничий Київ. Як зберігся! Наче з восьмого чи дев’ятого століття переселився у наші дні.

Справді, то була вражаюча картина. В центрі міста — село. І село старе, дерев’яне, немовби із давніх-давніх часів. А кругом — гори, яри, глушина. Аж не вірилося, що все те — не макет, не розмальовані фанерні декорації до кіно, а справжня жива понорама.

В глибокому яру притаїлося древнє поселення — так звана Гончарівка. Зараз, коли дерева стояли голі й не заступали собою будівель, все городище проглядалося наскрізь — до голуб'ятників, до мініатюрних криничок у дворах. Крутим яром тяглась вузька звивиста вуличка — і яка то була вуличка! Ветхі почорнілі будиночки, що скидалися на давньоруські дерев’яні зруби. Маленькі різьблені ганочки. Місточки й кладки перед ворітьми. Ліниві димки з димарів. Скрип коловоротів і брязкання відер об цямрини. Вузенькі, під самими вікнами, зроблені із дощок тротуари. Проїзди — з глибокими коліями від коліс — вимощені каменем, за кілька століть грубий нетесаний камінь люди вичовгали до слюдяного блиску. А ще складні анфілади дерев’яних скрипучих сходів із лавками й перилами, які тяглися вгору і якими жителі вибиралися із яру в місто. Цю мирну архаїчну картину доповнювали старосвітські кози, що паслися на схилах, і босі хлопчаки (либонь, однакові зірвиголови в усі епохи), що бігали й борюкалися над самими урвищами.

Якби не радіощогли на горі, не склобетонні корпуси висотних сучасних будинків, що обступали яр, можна було б подумати: якимось чудом ти перенісся в часи князювання Володимира Святославовича.

Женя захоплено розглядала кожен дворик внизу, кожен провулок Гончарівки, а батько, що досі мовчав, не заважав їй надивлятися, нарешті озвався:

— Ну як? Правда ж, чудово!.. Коли б у. мене була кінокамера, — сказав він замислено, — я обов’язково зробив би фільм про цей неповторний куточок Києва. Він так захований од світу, що про нього мало хто знає навіть у нас, у Києві, навіть із тих людей, що живуть буквально рядом.

Так, Женя погодилася з батьком. Вона сама не раз бувала тут, на Старокиївській горі, і не знала (чи просто не здогадувалась), що треба пройти лише кілька кроків, повернути за історичний музей — і ти віч-на-віч зустрінешся із древнім Києвом, з тисячолітнім минулим.

— Тут, Женю, де ми стоїмо, — заговорив батько, показуючи їй рукою крізь риштування, — було колись верхнє місто, заснував його князь Володимир. Як бачиш, від верхнього міста нічого не залишилося. Згоріло колись. А там, у яру, селище стоїть так, наче воно законсервоване і наче по тих вуличках, де зараз бігають піонери, ходили у свій час — ну хто б, ти думала? — зброярі й книгописці Ярослава Мудрого. Як ти гадаєш, чому так збереглась Гончарівка?

— Бо вона добре схована, — сказала Женя.

— Правильно, дочко. Сама природа сховала її. Той яр, що перед нами (до речі, називається він Гончарним), з усіх боків обступають гори. Оця ближня гора з рудими стінами — це Замкова; збоку — гора Дітинець, далі Щекавиця, а он ген за нею видно тільки вершечок, — то Хоревиця. Гори, як бачиш, стоять кільцем, посередині яр, і яр глибоченний, з крутими прямовисними схилами, з глиняними зсувами. Ось тут, у природному гнізді, в котловині, і поселились колись ремісники. Бо для ремесла головне — що? — спокій і мир. Жили тут кожум’яки, ливарники, шорники, ковалі — і ковалі не прості, а майстри «вєсьма чудниє по злату, сріблу та міді», як писалося про них у літописі. Уяви собі, дочко, як вирувала тоді Гончарівка. Дзвеніли ковадла, палахкотіли печі, в яких випалювали посуд, пахло шкірами й дубовою корою, погримували бочки на возах. По всіх світах — в Грецію, Візантію, в Литву — розходились мечі, полив’яні келихи, золоті прикраси київських майстрів.

— А під час татарської навали? — спитала заворожена розповіддю Женя, почуваючи себе пташеням у батька під пахвою.

— От-от! Я саме про це й хотів розповісти.

Василь Кіндратович обережно повернувся, переступив з ноги на ногу, бо, мабуть, незручно йому було стояти навпригинці, обгортаючи однією полою Женю. Він вмостився краще, сперся ліктем на поручень і знов заговорив, зігріваючи своїм подихом доччину шию.

— Отож-бо цікаво, Женю, — підхопив батько, — Татари вже знищили й спалили були майже весь Київ, а про Г'ончарівку вони й не знали — обминули страшний і безлюдний, як їм здавалося, яр. Тільки пізніше хтось із татар додивився, що в котловині приховалося ціле ремісниче поселення. А я забув тобі сказати: з Подолу до Гончарівки важко було підійти, там піднімались, крім гір, два кріпосні вали, а з північного боку, де трамваї тепер ходять, протікала річка Глибочиця. Був один вільний прохід — крутим Боричевим узвозом, ось цим, де зараз Андріївська церква. Татари й сипонули сюди. Навалом, ордою, нещадною силою. І що ти думаєш, Женю? Оті ювеліри, оті мирні люди, що із срібла виробляли тонкі ажурні плетива, всі як один взялися за довбні, за мечі, за списи. А з ними жінки, діти, немічні діди. І стали грудьми проти ординців. Страшна, кажуть, битва була. Тільки після дванадцятиденної облоги й штурму здалась Гончарівка. Власне, од неї тоді майже нічого не залишилося.

Цибулько з дочкою помовчали, заглиблені в свої думки, і Женя, притулившись до батька, уявляла собі той нерівний страхітливий бій майстрових людей з розлютованою ордою. А батько сказав, що кочівники, як пил за вітром, налетіли та й розвіялися безвісти, а Гончарівка перегодом знов ожила і знов дивувала світ і керамікою, і золотими браслетами, і скляним — дорогим і рідкісним на той час — посудом.

— Колись, Женю, — промовив Цибулько, — пішечки походимо по яру. Обов’язково! Там і досі, сама побачиш, вулиці мають старовинні назви, ремісничі: Кожум’яцька, Гончарна, Лимарівська. Очевидно, як селилися ремісники цехами, так і називали свої провулки й вулички. Цікаво! — Батько помовчав, а потім додав: — Якби мені кінокамера, їй-право, зробив би фільм, про цей куточок Києва. Глянь: там кожен будиночок проситься в кадр...

А Женя подумала: як славно, що вона прийшла сьогодні до батька. Сама виліпила виноградинку на стіні, — це раз. А друге — таке цікаве почула про яр... Женя не призналась ні собі, ні татові, але їй таки прикро стало за себе: стільки разів бувала вона тут, коло музею, і нічогісінько не знала про Гончарівну. Мабуть, треба не просто дивитися, а й бачити. Бачити так, як тато. Ось тут, попереду музею, виступає із землі залишок старого муру. Для Жені — то звичайна стіна, цегла й замазка, і більше нічого. А для батька — ціла історія. Він оглянув давню кладку, поцмокав язиком, подивився і півдня розказував їй про стародавнє городище, про перших будівничих, про Візантію, про секрети старовинних майстрів, про пожежі, руйновища й відбудови.

Треба ж — стільки бачити у звичайній цеглині!

Якщо кимось і буде Женя, то так: або вивчатиме, що робилося на землі в давнину (Петро Максимович, директор школи, ставить їй п’ятірки і каже: «Тобі. Цибулько, пряма дорога в історики!»), або разом із батьком будуватиме Київ. А ще краще, коли б разом — і будувати Київ, і копатися в землі, вивчати, що було колись на тому місці, де ти зараз риєш котлован під нову споруду.

— Я буду, тату, як ти, — почервонівши, сказала Женя. — Робитиму і знатиму... все про Київ... і взагалі... про все-все на світі.

— Так воно й буде, Женю. — Василь Кіндратович стояв зворушений не менше за дочку, навіть голос у нього приглух від хвилювання й припливу тепла. — Так воно й буде, Женю. Я вірю тобі — ти в мене розумна людина.

Він ніжно поцілував її у м’які шовковисті завиточки на шиї і вже діловито промовив:

— А тепер — додому тобі. За уроки.

Довго, врочисто звучав дзвінок, оголошуючи велику перерву. 5-А напівспорожнів. Учні порозбігалися хто куди: одні в їдальню, інші на чорний хід за колону, щоб там спокійно пограти в поштові марки. Костя Панченко уже посвистував з вулиці, гукаючи Бена. А Бен сидів за партою, нудний та зажурений. В’яло, без ніякого смаку дожовував дідовий бутерброд і думав про те, що в джунглях Амазонки бродять тигри й леопарди; а мати десь у Канаді, а він, забутий і покинутий Бен, все життя сам та сам, двір остогид йому до зелених чортиків, і ганяється за ним Фурдило з кочережкою, називає Бена босяком і громителем. «Втечу!» — було написано на печальній фізіономії Бена.

Женя зітхнула — вона прочитала в очах свого друга-суперника оте рішуче «втечу!». Добре мені діло, подумала Женя. Без Бена у дворі все стихне й заглухне, трава виросте до пояса, і тільки пенсіонери дріматимуть на лавках з нудьги, й Женя тихо, крадькома потяглася за Беном дикими стежками в джунглі, але раптом зупинила себе: «От ще! Понесло мене хтозна-куди! А англійську забула повторити...» Розгорнула підручник і досадливо поморщилась: знов! Тепер з іншого боку напасть. Хихоньки, веселе перешіптування на задніх партах. Женя повернулась... проте ні, не розсердилась, сама розтулила губи й заусміхалась. Яка тут англійська, коли Віола Зайченко починає спектакль!

Віола зібрала дівчат, розсадила навколо себе. Сама вмостилася на парту, взяла в зуби кілька шпильок і, потріпавши косою, начесала на тім’ї високу смоляну гривку. Виконавши цю операцію, сказала:

— Я, коли вийду заміж, візьму собі чоловіка розумової праці — художника або кіномеханіка.

— А я офіцера! — вихопилась пухкенька, рум’яна, як пампушка, Світлана Кущ і вся зашарілась.

— Ти страшно темна, — спогорда глянула Зайченко на Світлану й знову повернулась до дівчат, щоб її бачили всі. — Мода на офіцерів давно пройшла. Тепер мода, щоб ти знала, на шовкових чоловіків, на приручених... Ні, я вийду заміж за простого чоловіка — щоб дома сидів і обіди варив. І житиму так, як наша сусідка Фая. Прийде ця Фая з інституту (десь вона там в лабораторії працює), прийде, сумочку кине в куток, впаде на крісло і говорить: «Ах, як я втомилась, жах! — Віола томно відкинулась назад, заплющила очі й помахала перед собою уявним віялом — долонею. Потім гнівно підвелась і театрально відстовбурчила палець. — Кузику (гак Фая кличе чоловіка), Кузику, чого то наш Боря плаче? Ага, мокре дитя. То не стій, хіба ти не знаєш, що треба робити, — поміняй пелюшки. A-а, він ще й той... Ну, тоді скупай у ванночці. І поспівай, поспівай дитині пісеньку, не бійся, не зірвеш голосу. А тепер, Кузю, біжи в магазин, та хутенько, бо в тебе ще й вечеря не зварена. Мав би совість — жінка голодна прийшла!»

Віола так ловко передала і голос, і пози своєї сусідки, що клас ніби живу побачив Фаю і її горопашного Кузика. Хтось у класі веселенько заблискав зубами, хтось сказав про Віолу «артистка!», з дівчачих рядів донеслось: «І в нас є така сусідка!» (Це Женя озвалась). А Бен, що до цього похмуро мовчав, стукнув себе кулаком по грудях і глухо кинув:

— Щоб на мене... та я б тій Фаї! Не знала б куди й тікати!

— Герой! — знищила Бена своїм поглядом Віола Зайченко (а очі в неї були чорні, великі й гострі, як у циганки). — Він їй дав би, чули! Ти краще розкажи, як ти дідові життя не даєш, і як дід за тобою з компотом бігає, і як задачі за тебе розв’язує! Експлуататор нещасний! — додала Віола з убивчим притиском.

Бен у відповідь скорчив холодну міну й перекривив Віолу. Але на його кривляння ніхто не відреагував. Усі поглядали в куток, де сиділа шкільна білолиця красуня Зайченко, й ждали, чим вона закінчить свій спектакль.

А Віола, відчуваючи на собі зацікавлені погляди класу, прибрала гордого вигляду, ногу заклала за ногу, жестом поставила перед собою того ж таки затурканого Кузика і взялась доскубувати його:

— Не плач, Кузю, не треба. Витри носа. — Віола хусточкою провела у повітрі, витираючи Кузі носа, — Заспокойся, рідненький. Така вже доля тепер у кожного з вас, у мужчин. Ви всі стали бабами. Ну, чим ти зараз мужчина, скажи? Може, ти ходиш на мамонта? Може, ти годуєш сім’ю? Чи плугом ореш на паркеті й дрова рубаєш на кухні, коло газової плитки? Та за вас, за голубчиків, зараз усе до крихти техніка робить! А ви — тільки з блокнотиками і портфелями ходите, як дамочки. І фізичних сил у тебе, Кузю, не більше, ніж у тих тьоть, що тягають ящики в магазинах. Ти глянь тільки на себе: розпух, розм’як, став зовсім безвільний. Мабуть, і ходити розучився б, якби я тебе на базар не посилала... Отож не плач, дорогенький, не ремствуй... Скажи ще спасибі жінці, що вона тебе дома терпить, не списала в утиль, як старі бабині меблі...

— Ну й артистка! — почулося за спинами.

Клас повернувся. У дверях стояв Петро Максимович, директор школи. Ніхто й не помітив, коли він ступив на поріг, навіть дзвінка ніхто в 5-А не почув — так заворожила всіх Віола. Схиливши лису голову, директор стояв і з-під кущуватих брів дивився, як грає самозакохану даму Віола Зайченко — ця не по літах висока й надміру доросла дівчинка. Хтозна, чи сподобалось йому старикувате розбалакування Віоли, бо директор слухав її, посміхаючись однією половинкою лиця. Правда, він завжди так посміхався, трохи дивнувато — ліва щока в нього теплішала, зморщувалась, оживала, а права, колись контужена була сіра й нерухома.

— Бісове дівча! — пробурчав директор напівсерйозно, напівжартома. — Ич, як висміює нас, представників сильної статі. Треба сказати Ізольді Марківні, щоб записала тебе в драматичний гурток, — пропадає істинно божий дар. А я й не знав раніше, що так уміє копіювати дорослих, — вже сам до себе пробурмотів директор.

У першу мить, коли історик зайшов у клас, учні розгубилися, кожен ніби приріс до підлоги. Потім, як за помахом невидимої палички, всі сипонули на місця. Віола враз злетіла з парти, сховалася за спинами товаришів, з награним переляком водячи по класу швидким, збудженим поглядом.

«Ох і влетить мені зараз! — говорили її сміхотливі блискучі очі. — Вліпить мені двояку — за талант, за божий дар!»

Директор пройшов до кафедри і, за звичкою, кілька секунд посидів, заплющивши очі. З першої парти Жені видно було, що в його голові все ще гуде й видзвонює шкільна канцелярія.

— Всі в класі? — втомлено спитав директор.

— Всі! — підхопився Бен і застиг, як по команді' «струнко».

— Чудово. Не будемо порушувати нашої традиції. Надамо перше слово черговому. Бен... пробачте, ви мене цим Беном завжди сплутуєте... Андрію, ходи до дошки. Ти, кажуть, стратег, полководець, самозвано генеральські погони собі почепив (ну-ну, не ображайся не ображайся, це дружній жарт). Так от: ти, звичайно, проштудіював роман Джованьйолі «Спартак», який я вам давав на позакласне читання? Чудово. Я так і знав, що книга тобі сподобається. Тепер давай, голубчику, разом обміркуємо — з військової, з політичної, з економічної точки зору: чому Спартак зазнав поразки?.. Не треба поспішати, давай спокійно, вдумливо...

Бен ДО ЦЬОГО був похмурий, тигри ще блукали перед йогo затуманеним зором; та коли він почув про вождя гладіаторів, про битви повстанців-рабів, кров прилила, до його лиця, очі спалахнули. Бен стукнув каблуками і по-військовому відчеканив:

— Товаришу директор! Для мене причина поразки Спартака абсолютно ясна: Спартак програв останній бій тому, що в нього не було кулеметів.

У класі хвилею прошелестів сміх. Після Віоли Бен розпочинав новий спектакль, ще веселіший, тільки робив він це не жартома, а серйозно.

— Нехай вони не регочуть, Петре Максимовичу. Я зараз докажу. Де крейда? — Бен схопив грудочку крейди й накреслив на дошці широкий овал. — Це острів Сіцілія, куди хотів переправити своє військо Спартак. А ось, Петре Максимовичу, перешийок, — на дошці з’явився менший овал. — Тут, на перешийку, і затис Спартака кровожерний Красс. Він одрізав повстанців широким ровом, та ще й вали там насипав. А якби у Спартака були кулемети і якби він їх поставив на флангах, ось тут і тут...

— На флангах? — перепитав директор, розтягуючи губи в іронічній посмішці. — А може, там краще було б поставити ракетні установки?

— Я не жартую, товаришу директор. Якби кулемети...

— І я не жартую. Підійди ближче, Бен. (От!.. вибачай! знову цей Бен!). Підійди, Андрію. Покажи мені пальці. Чого вони в тебе жовті? Е-е, не тільки жовті, а й підсмалені. Від порохового диму?

— Так точно, товаришу директор!

— Тільки без фальші, Андрію. Не люблю. Пальці жовті у тебе, голубчику, від куріння. Правильно я кажу, товариші? — звернувся Петро Максимович до класу.

Він зиркнув по рядах — і всі голови одразу попригинались, у декого з хлопців круто вниз, немов у гонщиків-велосипедистів. Дівчатка, правда, відразу ж і попідводили, розсіяно дивилися на стіни. Одна Віола та Женя Цибулько твердо витримали директорів погляд. «Так, ви правильно кажете!» — могла встати й відповісти Женя, але не раз її стьобали отим гидким слівцем «шпигунка!», а тому вона, сердита на себе й на Бена, зараз стримала себе.

— Бач, — сказав директор, — як незручно однокласникам за тебе. Куриш, голубчику. А тепер повернись до мене боком. Ага, так. Дістань з тієї кишеньки сигарети.

— Де? Що ви? Які сигарети? — ніби аж обурився Бен — Кущолоб і поплескав себе по кишенях. — Можете шукати!

— Дістань. З потайної кишеньки. Ні-ні, далі, далі рукою помацай. От-от, виймай. А тепер поклади сюди На кафедру.

Бен поклав сигарети й одвернувся. Тепер справді класові стало незручно за Бена, за його брехню (сказав нема — і відразу ж витяг пачку), що навіть Віола, яку нічим не збентежиш, схилила над партою свою пишну гривку.

— Андрію, — повільно, з глухою втомою в голосі промовив директор. — Я поведу тебе в біологічний кабінет і покажу простенький дослід. Намочимо там одну твою сигарету й видавимо краплю нікотину. Маленьку краплю. Й бризнемо на живу клітину — на амебу, на евглену чи інфузорію. І ти побачиш — під мікроскопом! — жива, рухома, весела клітина ураз чорніє і гине. Так і в тебе: з кожним ковтком нікотину вмирає не одна, а сотні, тисячі живих клітин — в легенях, в серці, й найстрашніше, — в корі головного мозку. Хіба ти не знаєш, що старі курці, як правило, цілковиті склеротики: пам’ять у них притуплена зовсім, серце отруєне, нерви — на мотузках? Ти що, не знаєш про це? Чи хочеш свідомо оглупити себе, убити мозок і свіжу думку з раннього віку? І закінчити життя раком гортані або легень?

Бен тільки важко сопів, звісивши голову, і раз у раз відкидав назад свій розкішний русявий чуб.

— Дозвольте поцікавитись, — Петро Максимович у розмові з учнями часто переходив з «ти» на «ви», — до якої діяльності ви себе готуєте? До військової?

— Умгу... Хочу в училище, в протиракетне.

— О-о! Протиракетне! А там, знаєте, які вимоги з математики, з фізики, з хімії? А який свіжий розум потрібен, яка бистрота реакції? Десь у стратосфері летить ракета і летить з надзвуковою швидкістю. Треба за мікросекунду знайти її, розрахувати траєкторію і збити. За допомогою електронної машини, звичайно, але біля пульта ви, Бен, пробачте, Андрію...

Директор, видно розхвилювався, бо раптом заплющив очі, примовк, стривожено прислухаючись до серця. Його сухе, стомлене обличчя змертвіло і лише через мить одійшло. Ніби вибачаючись, Петро Максимович тріпнув головою (от, мовляв, бісова душа, щось причепилося!) і крізь жовті кружала, що розпливалися перед очима, глянув на Бена, — той носком розтирав на підлозі крихту крейди.

— Не насмічуй, голубчику, — спокійно, без роздратування зауважив директор. — І послухай моєї поради. Якщо ти покинеш курити зараз, негайно, буквально з сьогоднішнього дня, твій молодий організм відновить убиті клітини. Якщо ні... Я ж знаю: це в тебе не звичка, не потреба (хіба тобі хочеться курити?), це просто мода. Дурна хлоп’яча мода, перехоплена від інших. Від Кадухи, мабуть. А за модою, як ти знаєш, тягнуться найслабохарактерніші... Візьми себе в руки, Андрію. Вияви силу, наполегливість, нарешті — гордість і скажи своїм дружкам: ні, голубчики, я не ганчірка, я не хочу себе оглупляти. Якщо зробиш це — будеш людиною. А підеш за Кадухою — станеш одним із тих аморфних, безвільних мужчин, про котрих говорила Віола Зайченко. До речі, це я на закінчення вашої дискусії про те, звідки беруться приручені Кузики.

Директор глянув по рядах і зупинив свій погляд на чорноокій Віолі, яка виділялася в класі і зростом, і яскравою (напівдитячою, напівдорослою) вродою, і модним одягом. Він і не підозрював зараз, що Віола пильно стежить за ним, з професійною цікавістю вивчає його персону, його своєрідні м’які й неквапливі пози й жести, щоб потім на перерві зіграти сцену про те, як Бена — Спартака побиває коло дошки Монарх (так прозивали в 5-А історика).

— Як ти гадаєш, Віоло, — спитав Петро Максимович, анітрохи не здогадуючись, що він уже став персонажем у її спектаклі, — як ти гадаєш, Віоло, чи вийде з нашого курця Бена, якщо він підтягуватиме «бички» за Кадухою, чи вийде з нього отой шовковий приручений Кузик.

Віола звелась на рівні ноги, стала в театральну позу й манірним Фаїним голосом проспівала:

— Бенчику, глянь сюди хутенько — мені мушка сіла на спину. Подмухай!

Бен звіркувато глипнув на Віолу, губи у нього затрусились:

— Я... я... я тебе подмухаю!

Але слова його потонули в шумі — учні засовались, засміялися, виблискуючи разками веселих білих зубів