Женя і Синько

БЕН: ЗРАДА І САМОТНІСТЬ. ХТО Б ЗНАВ, ЗВІДКИ ПРИЙДЕ ДОПОМОГА?

Два моменти свого життя Бен хотів би забути, викинути геть з голови і ніколи не згадувати.

Перше — це як залізли вони в танк Т-34, і як затарабанила сторожиха палицею по броні, і як Бен — на свій жах і здивування — побачив: так обдурив його, так наколов отой нещасний курсантик! Ніякого мотора в танку не було! І який там в аллаха мотор! Стояла порожня гола коробка, вся почорніла й іржава. І, видно, в ній побувала не одна бригада нальотчиків, бо хтось на внутрішній стіні крейдою вимахнув: «Привіт івналідам умствених способностей!» Виходить, це він, Бен, інвалід, бо повірив дурним жартам.

Не встиг «генерал» отямитись після першого потрясіння, як Кадуха — різким боксерським ударом — послав його в нокдаун, головою в бойове відділення танка. «Йолоп! — просичав Кадуха. — Зв’яжись із такими!»

Коротше кажучи, викинути, забути й ніколи не згадувати.

А друге, що не давало спокою, — сцена в міліції.

Коли їх, ще теплих, із каністрою в руках, в іржі та мазуті, на всіх газах доставили в міліцію, в сіре казенне приміщення, і там вишикували рядочком (у трусах і майках), і повернули лицем до столу, до сержанта Рябо-шапки, і сержант Рубошапка хмуро крякнув і кивнув з-під козирка: «Ну-с, голубчики, розказуйте» (а поруч — два міліціонери з наганами в кобурах), — тоді сталося щось неймовірне. Повіяло страхом. Замаячило: ось так, голих, у підвал їх... Панченко й Зінчук скривились, одвернулися, засвердлили кулаками в очах, розмазуючи мазут і чорну водичку. Бен трохи кріпився, але гірке хлоп’яче шморгання подіяло на нього так гнітюче, а від цементної долівки запекло таким морозцем, що й він за компанію почав кривитися, видавлювати з очей сльозу. Разом забурмотіли, що вони дурні, не хотіли, не думали, що більше не будуть. А Кадуха відсунувся, злостиво глипав на засоплених дружків і шипів: «Шкури!» Словом, якось само собою вийшло: вони, троє школярів, не хотіли, а повів їх Кадуха.

«Шкури!»

Теж якби забути, викинути і ніколи не згадувати!

І ще був один неприємний момент. Це коли приїхала швидка допомога і на носилках забрала діда Андрона. його виносили втрьох, довгого і мертвотно-жовтого, з синіми руками на покривалі. Не могли розвернутися на площадці, повиходили сусіди, і тоді якась жінка пробух-тіла: «Тиран... казала (так воно й сталося): доведе свого діда до смертного приступу». Здригнувся Бенів батько на ті слова. Провів носилки вниз, а коли повернувся назад, труснув за петельки Бена: «Чув, що про тебе кажуть! Тиран і грабіжник ти!» А далі про те, що він, батько, зараз же полетить у Карпати, забере матір, а Бен щоб сидів дома й носа не потикав на вулицю, бо коли приїдуть вони, то...

Словом, уже восьмий день сидів Бен під домашнім арештом: дід у лікарні, а батьки — хоч і льотна погода — чогось застряли в Карпатах.

Зараз Бен лежав на тахті — в погонах, в льотчицькому шоломі — і, заклавши ногу за ногу, думав, що найстрашніше у світі — це зрада. Так, повна зрада. І самотність.

Бен залишився генералом без армії.

Коли (порушуючи батьків наказ) він крадькома спускався у двір, його вірні соратники, як миші, розбігалися геть — у під’їзди, в кущі, за будинок. А якщо хтось і загавився або робив спробу наблизитись до Бена, одразу з котрогось балкона лунав мелодійний, співучий голосок: «Ко-о-лю! Іго-о-ро-чку! Додому!» І Коля чи Ігорок якось боком, насуплено ступав повз Бена й ховав очі. Одне слово, після танкової катастрофи Бена обминали в дворі, наче інфекційного.

Єдина була втіха — виповзти, коли стемніє на вулиці, і з кущів таємно поглядати на вікно... ну, тої... Цибульки (вона хоч не одвертає носа, як дружки-зрадники). Або пригинці, маскуючись, іти слідом за нею, за її упертим чубчиком, і оглядатись, щоб ніхто не бачив (і вона!), бо таке життя у нього, підпільне. «Не потикай мені носа на вулицю!» — це батьків наказ.

Зараз Бен лежав на тахті й з горя погицував на пружинах. Намацав ногою «Спідолу», ввімкнув її. Гримнула музика. Проте й бравурна мелодія не заглушила голодного маршу в животі. Цілий тиждень, після того як забрали діда, Бен сидів на голодному пайку. І от знову перед ним постало фатальне: що їсти?

Четверо на баржі, як писалося в газетах, з’їли солдатські чоботи. Але хромові, та навіть і кирзові наваксені чоботи — то апельсинчик у порівнянні з тим, що їв Бен. Знайшлося у корзині трохи картоплі й червоних буряків — Бен знищив їх сирими (ох, і сміялася б Цибулько, якби побачила!). Знайшлась петрушка й квасоля, яку дід купляв на борщ, — і те, неварене й несолене, відправилось у шлунок. Але це була тільки закуска. Справжні муки чекали його попереду. На третій день Бен добрався до гірчиці й лимонної кислоти. Що можна з них приготувати? Бутерброд? Але для бутерброда, як мінімум, потрібний хліб. І Бен просяяв: є півкулька борошна! Вічно в боях і походах, Бен вривався раніш на кухню, хапав шмат ковбаси і захеканий біг на вулицю. Йому було не до того (та й хіба то хлоп’яче діло!), щоб придивлятися, як там куховарить дід Андрон і що він готує із борошна. Знав тільки загальну ідею: із борошна щось печуть. М-да, печуть. Але технологія, виробничі секрети?

Бен почухмарив потилицю і вирішив: пекти, так пекти, штурмом! Без лишніх фокусів. Висипав борошно у сковороду, налив туди води, розмішав складові частини і поставив на вогонь. І тут на очах Бена почали творитись у сковороді неймовірні чудеса. Як на вечорах в кабінеті хімії. Спочатку бурхлива реакція: біла густа рідина закипіла, весело затанцювали бульбашки, вибухали й пострілювали вгору вулканчики, потім кипляча магма затихла, але тут підозріло потягло на всю кухню чимось ядучо-горілим. Мабуть, готове, подумав Бен. Ткнув пальцем — зверху сире, а знизу курить, пахне смаленим.

Вимкнув газ.

І вперше відчув себе абсолютно бездарним, коли спробував зшкребти ножем своє печиво. Борошно, виявляється, сплавилось з металом, скипілось, на тарілку падало щось потворне: зверху сире й липке, а знизу тверде й обвуглене, як жужіль.

Хто б подумав, що спекти хліб — така непроста церемонія.

Бен стулив докупи свого кулінарного виродка, добре намазав гірчицею, покропив лимонною кислотою і тільки взяв на язик, як сльози самі пробились з очей, і Бен подумав, що треба сходити в лікарню до діда, бо старий і ноги протягне, а його ніхто не провідає. Бо, власне, крім тирана й грабіжника Бена, немає в діда тут нікого з рідних.

Після борошна усі їстівні запаси в квартирі закінчились.

Ще два дні протримався Бен на телепередачах і на сирій воді. Й забредали йому в голову різні дивацькі думки: чи не краще було відправитись за Вадькою в колонію? Там хоч мав би гарантований пайок, це раз, а друге — оте «шкури!» висіло б зараз на комусь іншому, а не на ньому.

На п’ятий день, під ранок, приснився страшний і безглуздий сон: пустеля, Бена присипало гарячим піском, Бен умирає, а перед ним — ну перед самим носом, тільки руку простягти! — проїжджає свіжий рум’яний пиріжок на автоколесах, а за кермом сидить вона ж таки, Цибулько. Бен крикнув: «Жень!» — прокинувся і зрозумів: треба шукати щось їсти.

Насилу підвівся і, похитуючись від голодного шуму в голові, побрів на кухню. Ще раз понишпорив у тумбі. У верхньому ящику, де дідок складав свіжий хліб, булочки, батони, сайки, тепер вільно й просто лежала газета-підстилка. Витрусив газету, а тоді витяг і витрусив увесь ящик на стіл. Випало рівно сім крихт, сухих і твердих, як застиглий цемент. Відразу ж кинув їх у рот, і вони, продираючи горло, повільно і врочисто попливли в глибини голодного єства.

Бен став на коліна й, постогнуючи, облазив усю кухню — заглядав під стіл, під холодильник, умивальник, батарею. його пошуки виявились не марними: із-за плити викотив три пляшки з-під кефіру. Три пляшки — це капітал! Сорок п’ять копійок!

Так! Але щоб мати ці сорок п’ять копійок в натурі, треба плуганитись у молочний магазин. Більше того — треба помити запліснявілу склотару. Понюхав одну пляшку, другу: шпигнуло у ніздрі таким різким прокислим духом, що він аж чхнув. Нема дурних, подумав Бен. Щоб голодний чоловік тратив останні сили на чортзна-що? Може, й так вдасться підсунути.

Склав брудні пляшки у сітку і з нудною неохотою пошкутильгав у магазин, не уявляючи собі, які прокляття обрушить на його голову продавщиця, перш ніж прийняти оті нещасні три пляшки.

З магазину Бен вискочив як ошпарений, навіть не глянув, що за товар всучили йому взамін на склотару. Вже дома, коли вилив молоко у склянку, побачив: стоїть стовпчик прозорої синенької води, а зверху плаває якась біла, мікроскопічна флора — чи то інфузорії, чи туфельки. «Ну, аферистка!» — вилаявся Бен. — Видно, позавчорашнє підсунула!»

А втім, голод не тітка, перебирати добром не випадало. От тільки проблема: з чим пити прозору водичку? Ще раз обнишпорив тумбу і в найдальшому кутку знайшов дві трубочки макаронів. Глянув на них проти сонця — трубочки ясно просвічувались. А коли пожував їх, то здивовано хмикнув: ні солоне, ні солодке, навіть тістом не пахне. Наче пластмаса.

Він уявив, як зараз сидить за столом Цибулька, щоки з рожевими ямками, і ніс аж світиться, сидить обласкана батьками і наминає... котлети або борщ із пампушками.

Гірка сирітська образа здушила йому горло: «Ну де батьки? Чого вони застряли в Карпатах? Є у них син чи нема? Є у них совість?» Він жував схожі на скло макарони, запивав водою з інфузоріями і не здогадувався, що через п’ять хвилин, як тигр, кидатиметься по кімнаті, хапаючись за живіт. А потім до самого вечора не матиме змоги навіть виглянути на балкон — не до того буде.

А пізно ввечері, в темряві, сидячи на тахті, Бен пригадуватиме, які бутерброди він роздавав у дворі своїм підлабузникам. Ні, ви тільки уявіть собі: дід тонесенько нарізав хліба, а тоді — знов тоненько — намазував його маслом, а зверху клав кружечки ковбаси, а тоді ще хліб і ще ковбаси або голландського сиру. Чуєте? Збожеволіти можна! І ці делікатеси Бен роздавав кому? Панченкові і Родьці Зінчуку! На своїх харчах, можна сказати, вигодував донощиків і зрадників. Так, зрадників, бо тепер, після розвалу Бенової армії, вони перекинулися до запеклого суперника, до отамана з сусіднього двору — заїкуватого курця й гітаріста Шурика, до того самого Шурика, з ким Бен вів постійні війни. З’їсти центнер бутербродів, лащитись, зазирати тоді у вічі, а потім зрадити — ні, на таке здатні лише духовні пігмеї! «Шкури!» — сказав презирливо Бен, чомусь зовсім забувши, що цей ярлик і на нього був повісив Кадуха. Таким нехитрим способом Бен зняв із себе мерзенне тавро і перекинув його на своїх дружків.

Зрадили...

Бен умирав у гордій самотності й бачив картину, якою він приголомшить не тільки свій двір, а й увесь Київ. Серед білого дня, коли найбільше збереться народу перед будинком, Бен вийде з парадного, хитаючись від голоду й страждань, стане під стіною, заплющить очі і прямо в груди націлить дуло автомата. Замруть люди, захолонуть. Не встигнуть навіть ойкнути...

А Бен спокійно (але так, щоб чули всі) скаже:

— Хай знають зрадники, як умирають герої!

І випустить чергу в груди. Зойк, гам, натовпи людей, похоронна процесія до Байкового кладовища, Цибулька йтиме й розмазуватиме сльози, а всі ті, що колись образили, обдурили чи оббрехали Бена, хай тепер терзаються і згоряють від сорому.

Тричі на день розстрілював себе Бен. А це неважко йому зробити, бо він строчив собі в груди, не встаючи з тахти, під джазову музику «Спідоли». А коли на вулиці зовсім темніло, самотньо виходив у двір, забивався у глухий куток, де стояли дитячі лавки й сірів розтовчений пісок. Там, невидимий для світу, Бен сідав, прислухався до гулу величезного міста і думав про те, який неосяжний світ, населений лісами, тиграми, ягуарами, індійцями; і в цьому світі крізь тундри, пустелі й савани пробиваються напівдикі племена, і їм не стачає справжнього вождя, полководця, який сидить тут, на дитячому майданчику, всіма забутий і покинутий, майже при смерті.

В стані крайнього виснаження й душевного занепаду і знайшла його Женя Цибулько. — Бен сидів у темряві сам, зігнувшись, і над похиленою головою, в траурі, дзвеніли комарі.

— Бен, — сказала Женя, — Йди до нас. Мама кличе.

— Чого?

— Не знаю. Послала, щоб я знайшла тебе.

Женя знала, чого мати кличе Бена, але промовчала, та й взагалі намагалась говорити якомога спокійним і байдужішим тоном. Мовляв, мене послано, от я й кличу тебе.

Бен тяжко й скорбно зітхнув, тим самим ніби промовив: «Ходять тут усякі! Не дають людині спокійно і вмерти». А проте встав і, оглядаючись по двору (чи нема близько нікого, бо неприємно йти під конвоєм жіноцтва), поплівся за Женею.

А незабаром на кухні Цибульків можна було побачити сцену: Бен уплітав уже другу тарілку гарячого супу, лице у нього розпалилось, чуб звисав над очима й прилипав до спітнілих скронь. А за спиною Бена стояла Галина Степанівна, вона з жалем і якимсь острахом дивилась на Бена, на його розтріпаний змокрілий чуб, на темні патьоки по щоках, на поламані генеральські погони, дротом прикручені до теніски. Мати доливала супу, підкладала хліба й поглядала на чоловіка: «Що це за батьки, га? Кинути дитину напризволяще і поїхати — та у мене б серце розірвалося!» Цибулько спирався плечем на одвірок, хмурився, кінчиками пальців поправляв окуляри: він розумів жінчин гнів, але розумів, на жаль, і те, що хлопця можна нагоду-вату супом, а от що зробиш з батьками?..

А в Жені були свої міркування: ну, скільки можна з цими погонами, з шаблями, пістолями? Цяцьки! Аби щось серйозніше (шостий же клас!). Коли б у неї був старший брат, щоб разом... ось літом поїхати в Пущу... І тут щось таке несподіване спало їй на думку, що Женя застигла, швидко закліпала очима, сама не повірила собі. А потім з гострим напруженням, з хвилюванням подивилась на Бена: чи можливе таке... щоб з ним, з Беном, поїхати на озеро в Пущу-Водицю?

Бен і не підозрював, які думки схрещувались над його нечесаною головою. Зараз він нічого не бачив, крім тарілки з димком гарячої пари та скибочок пахучого хліба.

Вже через силу доїдав суп з фрикадельками.

Все повільніше й повільніше тягав ложку, очі його заволокло туманцем, сизою млостю, голова схилилась нижче, тіло розм’якло, розслабилось. І ось, цюкнувши ложкою по столу, Бен поклав чуба на лікоть, глибоко замислився, і в кухні почули мирне тоненьке сопіння.

— Диви, — тихо проказала Галина Степанівна. — Заснув. Намучився бідний.

Удвох із батьком вони обережно взяли Бена попід руки (а він був тяжкенький, наче зовсім і не схуд) і, волочачи його ногами по долівці, потягли в кімнату, вклали на диван. А мати підсунула під голову м’якеньку подушку.

Бен заплямкав губами, повернувся до стіни. І, підім’явши під себе генеральські еполети, солодко заснув.

А Женя постояла, ще якусь мить з доброю, трохи спантеличеною усмішкою покліпала на Бена і подумала: їй давно здавалось — так воно й буде... Сваряться, сваряться люди в класі, в дворі, а як трапиться біда — то разом...