Женя і Синько

ЛІТНІ МАНЕВРИ. ПЛАН ЗАХВАТУ Т-34

І тут, за межами Києва, не було спокою Дніпрові: сновигали моторки, на вершечках хвиль пролітали глісери, один за одним тяглись у гирло Десни пасажирські катери, обліплені, наче мурахами, голим загорілим людом. А коли проносились схожі на реактивні літаки «ракети», за ними збурювалась така крута хвиля, що вона гналась до самого берега і з шерехом, з білою піною котилася по піску. Легенька хвиля, стишена на мілизні, цілувала Бенові п’яти. Тоді Бен задирав довгі клешні, а виліплений із мокрого піску танк загороджував од води грудьми, ліктями, розчепіреними пальцями.

Хвиля відкочувалась назад, і Бен — уже з деякою злістю — починав товкмачити своїм співбесідникам:

— А я кажу: то не макет! То справжній Т-34! На ходу, з мотором! Тільки на постаменті стоїть. Коли ми були на екскурсії, я ще до одного солдатика підкотився, до курсанта, і спитав, і він мені точно виклав: танк бойовий, готовий «к действію». Наливай, каже, бензину і жми — для переконливості Бен витяг з-під зжужманої футболки книгу Яцека Маховського «Історія морського піратства», а з книги (яка і підказала йому велику ідею втечі) вийняв групове фото: на броню знаменитого танка Т-34 вилізла група хлопчаків і дівчаток з їхнього класу, а вище всіх, коло башти, стоїть не хто-небудь, а персонально Бен Кущолоб, стоїть як переможець і розтягує усмішку до самих вух.

— Ну що, викусили? Справжній танк чи з фанери? — Бен зневажливим поглядом обвів кислі фізіономії Кості Панченка і Родьки Зінчука. — Ви мухомори! З вами тільки мух ловить, а не в серйозну операцію встрявати...

Демонструючи повне своє презирство до людських вагань і боягузтва, Бен одвернувся, сказав: «Ха! З ними балакать!..» — і з байдужим виглядом розлігся на піску. Та довго не міг влежати, крутнувся на живіт і знову заходився товкмачити:

— Ну дивіться! Ось тут траншеї, — Бен провів пальцем пряму лінію на вогкому піску. — А це — село, де наші форсували Дніпро, — на піску з’явився кружечок. — А за селом, якраз над траншеями, і стоїть наш танк...

— Наш! Прямо в кишені лежить! — уїдливо пирхнув Костя Панченко й поляскав себе по мокрих плавках.

— Ти, Костомахо, заткнись! Ще раз дзенькнеш — і той, — Бен дуже виразно кивнув на той берег Дніпра, що означало: ми нікого не держимо, можеш видчалювати звідси, хоч зараз.

Домігшись уваги, Бен схилився над піщаною картою і далі розгортав свій план: найгеніальніше те, що недалеко від танка починається справжній ліс, гущина, і наче для них, для нальотчиків, спеціально постелена рівна грейдерна дорога. Отже, захоплюємо танк, блискавичний марш-кидок на Пущу-Водипю, кілька кругів лісом (з громом і гулом), а якщо погоня — кидаємо Т-34, драпаємо напролом до трамвайної лінії, а там спокійненько — по квартирах...

— Ну, як? По-моєму, план шикарний? — спитав Бен і ще раз оглянув мовчазне товариство.

Його слухали двоє — Зінчук і Панченко, а Вадька Кадуха вмостився осторонь, спиною до Бена, тим самим підкреслюючи, що на Бенозе пустодзвонство він хотів би начхати.

Кадуха обгорнувся піском, сидів напружено, спершись на лікті, шкіра клаптями облазила з його худющих сутулих плечей, і він неспокійно позирав на безлюдний берег, на кущі, звідки виглядала гострим верхом чудова, веселого оранжевого кольору палатка, рядом з якою, на шпагатині, сушилися Вадьчині штани. І хоч ляк’янівські орли вибрали собі глухувате місце за Києвом, в урочищі Наталка, і хоч був не вихідний, а будень, коли мало вештається народу, однак Вадька чогось тривожився, пильнував, не спускав очей з прибережної смуги, на яку раз у раз накочувалась дніпровська хвиля.

Бена, видно, шкребло, що Вадька не слухає його; «генерал» на животі підсунувся до Кадухи й заговорив гучніше, щоб той таки чув:

— Ми приїдемо туди рано, першим автобусом, у сім нуль-нуль, поки поблизу нікого нема. А там одна баба, сторожиха, вона спить у будці. Ми до танка, заводимо мотор...

Тут Вадька не витримав, повернув гостре, обсмалене сонцем обличчя й кинув на Бена погляд, яким дивиться твереза цивілізована людина на цвіркуна-фантазера, на пігмея мислі.

— Мотьор! Заведемо! — перекривив Кадуха Бена (і так зморщив синю, невмивану фізіономію, що вона стала схожа на шкурку печеної картоплі). — Трьоп зелений! Кому це треба! Щоб нас половили, як дурників? Будемо тут сидіти, поки є харч. А там подивимось — може, перебазуємось далі, в дебрі. Курорт — так курорт, на все літо! І ніяких завихреній, ясно?

Кадуха сплюнув по крутій траєкторії у воду і тим ніби поставив крапку: «Все! Влада молокососів закінчилась! Тут я беру командування в свої руки».

Всі четверо похмуро вмовкли, ушнипились носами в пісок. Відчувалося, що наростає розкол, що хтось, Бен чи Кадуха, має поступитися гонором, інакше...

— Ви недоумки! Ви просто тюхтії! — вже м’якше, з гіркою досадою в голосі забурмотів Бен. — Про що я кажу? Там одна баба, сторожиха. Поки доклигає вона в село, поки свисне когось, ми запросто махнемо кругів два на танку (тут же, біля траншей!) і — ходу. Це ж красота — на бойовій машині!

Родька Зінчук, неповороткий і ледачий до всього — бігати, купатись, думати (він день лежав би на піску та наминав би ковбасу, аби тільки хтось підсовував), — зараз, видно, таки поворушив якоюсь звивиною в голові (а спробуй поворушити, коли голова розпухла на сонці!) і, ліниво потягуючись, сказав, що воно, звичайно, непогано було б прокататися в танку.

— А бензин? — з тою ж злостивістю кинув Кадуха. — Бензин вам хто, мільтони піднесуть?

— Ха, налякав! — труснув патлами Бен. — В нашу епоху бензин — дрібничка. У папаші мого позичимо. Старий поїхав з матусею в Карпати, а ключ від гаража — на столі, дома. Так що каністра бензину в мене ось тут! — і тепер уже Бен поляскав себе по плавках.

Вадька, помітно було, завагався: перед його холодним прищуреним зором все яскравіше вимальовувався грізний Т-34, кругла суцільнолита башта з гарматою, шкіряне командирське крісло, яке призначалося, безумовно, для нього, для Вадьки Кадухи.

— Да! — нагадав Кадуха (з певністю людини, що має право вимагати від вас будь-чого — сигарет, грошей і точних відповідей). — А хто поведе танк? Може, теж твій папаша? Це ж тобі не інвалідська коляска, яку ти свиснув у діда-каліки.

Нагадування про інвалідську коляску було для Бена не дуже приємним. Та ще при хлопцях, при Кості й Родьці. Вони знали про цю трагікомічну історію. Щось наче попутало Бена: йшов до школи й раптом побачив коляску біля взуттєвої майстерні — дверцята відчинені, видно обчовганий долонями руль, і ключ стирчить там, де й треба. «Давай! З третьої швидкості!» — штовхнуло Бена в плечі. Кров ковбоя і кіногангстера обпекла йому все нутро, серце затрепетало, гаряче полум’я шугнуло в голову, і Бен уже не пригадує, як він плигнув у кабіну (а звести мотор синові власника «Волги» було раз плюнути). Мотор заревів, «консервна банка» зірвалася з місця і дивовижним стрибком вискочила на трасу, мало не під колеса автобусові, а далі... гвалт, крики, свистки, міліція і півторагодинне покаянне кліпання очима у кабінеті директора школи...

Проте і цю пілюлю з коляскою Бен проковтнув терпляче (заради ідеї стерпиш і не такі образи). А потім, відверто кажучи, «генерал» трохи побоювався Вадьки, його затятої внутрішньої сили й упертості.

— Все продумано! — гарячково вигукнув Бен (таки запобігаючи перед Вадькою). — Ось, братва!

З-під футболки він витяг ще одну книгу, грубішу, яскраво розмальовану. То був «Ілюстрований військово-технічний словник» на п’ятьох мовах — російській, англійській, французькій та іспанській. Бен розгорнув словника на сторінці, закладеній пачкою сигарет «Прима».

— От! Схема і опис танка! Тут усе в деталях, як на шпаргалці!

Зацікавлені схемою, чубаті орли схилилися над книгою, і незабаром їхні пальці забігали по всіх відділеннях Т-34 — по бойовому, де має сидіти командир екіпажу (Кадуха!), наводчик та зарядник, по відділенню управління, де шуруватиме механік-водій (Бен одразу і категорично заявив: це я!). Не вистачало лише обслуги для лобового курсового кулемета (вирішили: обійдемось і

своїми кадрами!). Спалахнула коротка дискусія, хто буде наводчиком, а хто зарядником, а проте ледачому Зінчуку виявилось все одно, ким бути, аби прокататися, і він попав у зарядники, на маленьке крісло в башті, де сидітиме (красота! аби не бігати!) перед спостережними приладами.

Тісно, як справжні змовники, хлопці стулили докупи свої розпатлані голови й діловито перегиркувались над схемою танка. Раптом Вадька тихо, але з притиском вимовив:

— Братва, у воду. Хтось суне.

Книгу прикрили футболкою і всі — з награним сміхом та борюканням — кинулись до річки. Останнім плентався розм’яклий товстоногий Зінчук, і плентався нехотя, вайлувато, ніби з великого примусу. Але пірнувши у воду і зробивши «млинка», Зінчук розійшовся і почав задоволено пирхати й пускати вгору фонтанчики з рота, а про Бена і говорити нічого — він ухкав, ганявся за Панченком. Словом, кращі сини Лук’янівки хлюпались у Дніпрі, реготалися, хапали один одного за п’яти, а Вадька тільки погойдувався, занурений у воду до половини, як поплавок, і не спускав ока з дядька, що сунув пустельним піщаним берегом. Не дивлячись на спеку, кремезний дядько човгав у гумових чоботях, у парусиновій куртці-штурмовці, в солідному картузі. Лице аж чорне, видублене сонцем. Видно, заклятущий рибалка, один із тих, що ночують дома тільки перед получкою. За спиною у нього рюкзак, на плечі — вудочки, і якась банка теліпалась, прив’язана шнурком до пояса.

Що ближче підходив рибалка до оранжевої палатки, то неспокійніше пірнав і випірнав з води Вадька Кадуха й лупав на незнайомця. А дядько раптом крекнув, спинився, смачно витер долонею рота й сказав у повітряний простір: «Диви! Штучка! Ну просто розкрасавиця!»

— Тс-с! — нервово цитькнув Вадька на хлопців. Сухе плескате обличчя в Кадухи видовжилося від страху ще більше.

Дяхан постояв, задумливо подивився на веселу, яскраво-оранжеву палатку, що виглядала з кущів, заздрісно цмокнув та й посунув далі, філософськи примовляючи: «Да-а, діла... Дістають же, гади!» І тільки тоді, як горбата, нав’ючена рюкзаком постать рибалки зникла за високою кучугурою піску, Вадька полегшено передихнув.

Тим часом кращі сини Лук’янівки накупались і захотіли їсти. Не змовляючись, один поперед одного дременули до палатки. Навіть Родька Зінчук, який іншим разом черепашачою ходою повз би до кущів, стогнав і проклинав би спеку, зараз увімкнув третю швидкість і досить-таки моторно кивав п’ятами за всіма.

Купою ввалилися в палатку.

У них була справді чудова двомісна палатка з брезентовою підлогою, з віконцем та розпіркою на вході, які наглухо закривалися замками-змійками. А головне — весела нова палатка, апельсиново-оранжева, що пропускала всередину м’яке, радісне світло.

Впадеш на підлогу такої палатки й зразу хочеться простягти лапи й сказати: «Братва, от здорово!» А вже потім можна помацати тугу, пронизану сонцем парусину і з тубільським захопленням розглядати штампи й ярлики з хитромудрими ієрогліфами, з написами «Джапан» (палатка, як бачите, японського походження, і про це самураї не забули нагадати — настрочили ярликів і наставили штампів де тільки можна).

Словом, як моржі, плюхнулись хлопці вчотирьох на підлогу, стало трохи тіснувато, але Вадька прогріб собі місце по центру й вийняв банку абрикосового варення.

І поки відкривав її, Бенів штаб лежав голяком, животами догори й хижо облизувався.

Тільки бренькнула й одлетіла кришка, Бен блискавично запустив руку в банку, і ніхто ще не встиг моргнути оком, як він уже облизував золотисто-тягуче, але й солодке до бісової мами варення з розчепірених пальців. За ним, ковтаючи слинку, потягся до банки й Родька Зінчук.

— Ви, жлобня! — прикрикнув Кадуха, але не злостиво, а з повагою до вовчих апетитів лук’янівського братства. — Уб ю! По черзі!

І він, придушивши таким чином анархію, перший зачерпнув золотистого варення й відправив собі в рота. Потім дав Панченкові. Потім знову пропустив Бена.

А бідний Родька Зінчук, що аж трусився від голоду (а їсти він хотів завжди, навіть серед ночі), сидів і поїдав очима банку. І щоб не мучився Родька, Бен дав йому поки що облизати свої пальці, а потім ще й провів йому під носом варенням. Золотисті вуса, що з явилися на пиці у Родьки, розсмішили компанію. Тепер уже Кадуха встромив у банку немиту руку й всією п’ятірнею поставив печатку на фізіономії Родьки. Гримнув такий регіт, який чувся на землі хіба що в первісних куренях. Родька покліпав очима і, не довго думаючи, пацнув варенням Костю. А Костя Бена. А Бен уже прицілився на Кадуху, але той загородив п’ятірнею банку й сказав:

— Малахольні! А їсти що?

Оце так — догрались! На дні банки залишився тільки золотистий пружок варення — та й годі. Кадуха сам добрав його, хазяйновито облизав руку і, вимазаний до вух, оглянув синів Лук’янівки: ті розчаровано притихли й ніби не вірили — брали вони що-небудь на зуб чи не брали?

В цей трагічний момент Бен з несподіваною радістю кинувся до Родьки Зінчука, обняв його, як брата, і з ніжним мурчанням став обціловувати й облизувати йому пику, розмальовану янтарно-жовтими смугами варення.

Ця зворушлива сцена могла б розчулити найглухіше серце.

«Звєрі!» — посміхнувся Кадуха і таки змилосердився:

— Гаразд, Бене. Тягни шпроти! Тільки так — без шакальства! — це він нагадав про те, щоб не хапали один перед одним, не мазались, харчу на день або два, тим-то оголошується сувора дієта.

Відкрили консерви. І тепер уже справді без дурощів, зосереджено, по-джентльменськи тягали з банки по рибинці (а що то за риба? — тюлька нещасна!), швиденько відправляли її в рота, жували без хліба, і бігли за кожною рукою масні олійні доріжки — по оранжевій парусині, по хлоп’ячих ногах, по животах та підборіддях.

Трохи заморили черв’яка. Вляглись. І тоді Кадуха вголос пожалкував, що не прихопив свою лайбу — трофейного магнітофона, купленого на товкучці. Це б прогриміла у дебрях, сказав він, така музика, що риба сама, без динаміту, вискакувала б, оглушена, на берег: бери і смаж або суши на тараню...

Полежали хлопці й почали сваритися, бо від варення посклеювались тілами докупи.

— Вилазьте! — пробурчав Кадуха, який взагалі не любив сидіти на одному місці: по-перше, коли сидиш, тебе обов’язково хтось сцапає, а по-друге, чого сидіти, коли можна десь полазити?

Вибрались на сонце і гуртом закурили під наметом. (Директорові слова про чорні легені не дуже стурбували Бена і його шкільних дружків: у якому це фільмі ковбої не курять? Всі, паразити, курять, і не «Приму», а громобійні сигари. І бачили, які в них морди і які мускули: раз! — і череп суперникові надвоє! Словом, дотягли «Приму», і тоді Кадуха сказав:

— Бен, виділи охорону табору. Та дивіться, щоб нас тут ніхто не застукав. А ми підемо половимо рибу.

Ми — це вони, тобто Кадуха й Бен. Генералітет. Прогуляються собі над водою. А стирчати на сонці будуть нижчі чини — Костя й Родька. І якщо вайлуватому Зінчукові це було на руку (щоб полежати), то Костя Панченко з таємною гіркотою подумав: «Нічого! Я вам ще встрою! Щоб не командували!..»

А Кадуха (йому начхати було, що думають про нього дружки) витяг з-під палатки один, а потім другий спінінги. Замилувано оглянув рибальське спорядження, і очі в нього гарячково забігали:

— Оце да! Добрячі спінінги! Чиї, ти кажеш, Бене?

— Японські. Як і палатка. Із Саппоро той привіз.

Після загадкового «той» Кадуха повторив уже чуті сьогодні слова.

— Живуть же люди!

Спінінги, що й казати, були добрячі, в усякому разі на вигляд: чорні поліровані ручки, дуже замашні, так і хочеться кидати: котушки невеликі й легкі, приємного

ніжно-голубого кольору. А блешня! Схожа на золотисту рибку, і під нею хитро вмонтовані стальні гачки. На таку блешню щука відразу кинеться, бо й сам ти, аби побачив у воді цю золоту рибку, погнався б за нею. А до всього і на ручках, і на котушках, і на блешні — закордонний штамп: сонце, хвилі й чудернацькі ієрогліфи...

— Пішли, Бене, покидаємо, — нетерпляче вимовив Кадуха. — А ви, братва, караульте. Якщо той — свисніть...

Вадька з Беном озброїлись спінінгами й почалапали, вгрузаючи по кісточки в пісок. А коло палатки, одразу посмутнівши, зосталися сидіти вдвох Панченко та Зінчук. Провели вони поглядами своє начальство, побачили, як Вадька розмахнувся й закинув сріблясту нитку далеко у воду. Бен щось завовтузився, спробував кинути й не вийшло — мабуть, заплуталась волосінь...

А річка гула, розбурхана катерами, з високого правого берега вже лягали на воду довгі вечірні тіні.

Дивно: якщо вдень Кадуха оглядався, тривожився, то з наближенням сутінок ставав дедалі бадьоріший та веселіший. Ніч, безлюдність, таємне зорювання в урочищі його цілком влаштовували: темрява — своя тітка, не видасть. Але така перспектива — і на ніч залишитися тут, у глухому урочищі, — не дуже посміхалась іншим синам Лук’янівки, Зінчуку та Панченкові.

Вдень та ще в гурті вони веселились. А зараз удвох сиділи біля палатки — і чи їх розморило на спеці, чи стукнула тривога в серце (додому!), бо Костя й Родька примовкли, вже не обсипались піском, навіть не хотіли розмовляти. І потай один від одного зиркали на той, на високий берег Дніпра, де в голубуватих вечірніх димках можна було вгадувати (чи вигадувати) силуети далекого Києва. А там школа, метушня, дзвінки: «Де Панченко? — Нема Панченка! Де Зінчук? — Нема Зінчука!» Директор натискає кнопку, вбігає кирпата Нюся, розсильна, і летять директорські депеші на Лук’янівку, одна батькам Кості, друга батькам Родьки, а дома...

У Роді, що спік собі тіло до червоного жару, серце раптом стискається від холоду, і він простудженим напівшепотом спитав:

— Слухай, Костю... А як там у тебе... дома?

— Ай! — відмахнувся Костя й сховав очі, повні нудьги й каяття. Двійки батько прощав, куріння з горем пополам прощав, а от втечу з дому, та ще в останні, у вирішальні дні навчання... Давно погрожував батько: ти в мене дограєшся — шкуру спущу! Оце, мабуть, і настав той момент. Спустить! І якщо не шкуру, то штани. Стопроцентна гарантія!

Костя й Родька переглянулись, тяжко зітхнули. А довга тінь потяглась від правого берега Дніпра через усю ріку і вже лягла зовсім близько: на піщану відмілину, на кущі лози, на оранжеву палатку. Потягло холодком, і холодок той змішувався із запахом води, бензину від моторки, що поторохтіла до Києва. Оповило берег сутінню, вечірньою пустельністю, тишею. Час, коли всі повертають додому. До чаю, до телевізорів.

— Костю, дай закурить! — нервово засопів Родька. — І свисни, щоб ці, генерали, швидше мотали назад. їсти, аж пече отут! — він погупав себе кулаком у груди.

У міському відділенні міліції майже одночасно пролунали три дзвінки.

Першим подзвонив якийсь старий чоловік, що назвав себе ветераном імперіалістичної війни. Він заговорив у трубку хрипким голосом, збуджено, й одразу почав з того, що буде скаржитись на міліцію, що піде на прийом до самого міністра: де це видано — третю добу нема онука; він, тобто ветеран війни, обдзвонив уже всі районні відділення міліції — на Лук’янівці, на Подолі, на Печерську, добивався в лікарні, в морг, в Київське бюро знахідок, і скрізь йому одне й те ж: нема, не числиться. Як це нема? Як не числиться? То ж не голка, а жива дитина, і дитина слава богу росленька — по груди йому, Андронові.

— Минутку! — хотів був сказати черговий міліціонер Євген Мстиславович Рябошапка (той, що писав на Женю рапорт). — Не хвилюйтесь, папашо, давайте все по порядку...

Але нелегко було вклинитись у швидке бурмотіння діда, що скаржився і погрожував, а тут пролунав дзвінок іншого телефону. Черговий кинув у трубку: «Секундочку, громадянине!» — і підійшов до другого телефону:

— Слухаю!

Тепер почувся твердий, енергійний голос:

— Говорить доктор біологічних наук професор Гай-Бичковський. З ким маю честь розмовляти?

Рябошапка спантеличено хмикнув у трубку, почервонів до вух і гукнув по-військовому:

— Маєте честь розмовляти з молодшим сержантом міліції товаришем Рябошапкою!

— Чудово! Вельмишановні працівники міліції та карного розшуку! Виношу офіційну заяву: в нашому будинку, тобто по Стадіонній, шість, сталася крадіжка. Невідомі особи, очевидно, вночі, по-злодійському залізли в підвал і з сарайчика під номером тринадцять, що належить безпосередньо мені, витягли двомісний туристський намет, два спінінги, надувний гумовий човен, не кажучи вже про кілька банок абрикосового варення, яке я заготовив власними руками...

— Хвилиночку! — сказав товариш Рябошапка, бо глухо, але настирливо, аж підскакуючи на столі, задеренчав третій телефон. — Слухаю! — кинувся до нього міліціонер.

У трубці шипіло, скрадливо бриніла музика, хтось ніби з того світу викликав епідстанцію, а крізь ці шуми й перешкоди проривалося далеке жіноче благання:

— ...вариші міліція!.. раул! б’ю палицею — лізуть!.. у танку... сторожиха...

— Шо таке? Яка сторожиха?! Чого вона в танку? — сердито загримів Рябошапка й витер піт з чола («От запарка!» — а з вулиці й справді несло спекою і нагрітим асфальтом).

Тільки після другого чи третього пояснення черговий, нарешті, дещо второпав: дзвонять із-під Києва, з лісу; якісь хулігани залізли у танк, що стоїть покинутий ще з війни, — і щось там роблять, грюкають залізом; сторожиха стукає палицею по броні, кричить: «Вибирайтесь!», а вони, хулігани, задраїлись люком і не вилазять...

Рябошапка натиснув на червону кнопку й гукнув у телефон, що був з’єднаний з усіма паралельними, тобто з ветераном війни, з професором і сторожихою:

— Оголошую тривогу! Зараз виїжджаємо у всі пункти! З собаками!

А на Лук’янівці із двору в двір, із під’їзду в під’їзд сновигав старий згорблений чоловік, аж білий, аж з туманом в очах від горя та переживань. Зупиняв незнайомих людей і щось незрозуміле бурмотів, і дехто обминав старого, думав: хворий. А дехто казав: «Може, нещастя... Погоріла людина, чи що...» Молоді жінки, ті зупинялись, і тоді старий починав швидко й нервово запитувати, чи не бачили вони хлопця — такого патлатенького, високого, з голубими очима, як у матері... Люди знизували плечима, бо що ти скажеш дідові: хіба мало в Києві високих

патлатих синків, а про материні очі — то вже й зовсім старече дивацтво. Словом, не маючи як допомогти, люди йшли своєю дорогою, а дідусь сновигав далі й бурмотів у повному відчаї: «Мати-богородиця! Що робити? Як сповістити батькам? Вони ж мене порішать, вони доконають мене: куди глядів, куди дивився, старий дурню?..»

Розбитий, беззахисний у своєму горі, перед усіма винний (перед батьками, перед школою й людьми), дід плентався попід дворами і знав, що без онука йому краще не повертатися додому. І він хотів умерти й гаряче благав смерть, щоб вона його уклала ось тут, просто на дорозі, десь під парканом.

А в професора Гай-Бичковського теж був траур. Узяв в університеті відпустку, і взяв для того, щоб виїхати на природу, щоб позорювати, порибалити в благодатну пору — на початку літа. Напланував собі — попливе на Десну, аж за Сосницю, там є тихі рибні місця. Вже дістав підсаку, накупив приманки, у приятеля позичив портативний комбайн (газова плита й холодильник разом). І от маєш: грабіж! Ні намету, ні спінінгів, ні надувного човна. Та ще й варення забрано, над яким мудрував професор вихідними днями. Ну, бог з ним, з абрикосовим варенням. А що робити без палатки, без спінінгів, без човна, котрі привіз із наукового відрядження, з Японії? Морочив голову, доправляв вантаж за одинадцять тисяч кілометрів, щоб потім пораювати літом, і що ж? Хоч іди в університет та відстрочуй свою відпустку.

Вперше за багато років Гай-Бичковський не зробив ранкової зарядки і відмовився від кросу.

Після даремного никання по дворах та задвірках аж під вечір забрів Андрон Касянович до свого будинку. Сів на лавці під кочегаркою. Важке перевтомлене тіло, в якому гули й крутили всі кісточки та суглоби, благало хоч крихти спокою. Дід приткнувся і навсидячки задрімав, міцно тримаючи о руках сітку з кефіром.

Його розбудив дитячий галас:

— Ведуть! Везуть! Міліція!

— Бен! Дивіться, Бен!

— Де Бен? Який Бен? — прокинувся Андрон Касянович.

Спросоння закліпай сухими гарячими повіками, а руки затрусилися від страху чи від наглого пробудження, і пляшки з кефіром зацокотіли об асфальт.

Широко розплющив очі і на мить завмер. Бен! Ось він, у дворі, живий і цілісінький. Бен, у майці і в шортах, стоїть і криво осміхається до дітвори, а на його щоках, на лобі, на руках блищать латки мазуту.

— Мати-богородиця! Бене, синочку! — кинувся Андрон Касянович до хлопця. — Слава богу, живий, знайшовся!

Дід змахнув кулаком сльозу, почепив сітку на руку й, бурмочучи, подався вперед, щоб пригорнути й поцілувати кохане дитя.

— Громадянине! — почувся зненацька суворий оклик. — Не підходьте! Це арештовані!

Дід, спантеличений, закляк на місці і тільки зараз помітив: міліція у дворі! Так, аж три міліціонери, і поруч машина (всюдихід ГАЗ-69), і понуро глипають на людей Бен, Вадька Кадуха та ще два пацани-арештанти в трусах. «Бен! Що таке? Навіщо конвой?» — нічого не міг второпати старий; настовбурчив брови і забігав очима по кислих фізіономіях лук’янівських дружків, що огиналися й переступали з ноги на ногу. А потім глянув дід на міліцію. Двоє у повній службовій формі, з козирками, насунутими на саме надбрів’я, стояли виструнчившись по боках півголої замурзаної команди. А третій міліціонер, товстий рябуватий старшина, вигрібав якесь добро із машини. Покректав і викинув на асфальт жмут яскраво-оранжевого брезенту («Парашут! Парашут!» — закричали діти, що плутались під ногами в дорослих). Виклав старшина новенькі добрячі спінінги, виставив банки з варенням, хлоп’ячі манатки — кеди, футболки, коробку з черв’яками, сірники, сигарети. Все це поскладав на купу. Потім виволік із машини важкий, нерозшнурований тюк згорнутої сіро-зеленої пругкої гуми («Човен! Надувний! І покататись не встигли!» — з жалем позирав Бен через плече міліціонера на гумовий тюк: це ж дурне діло — спійматися з усім барахлом і навіть не розшнурувати, не покататися на човні. Охломони!)

— Бене, хлопчику! Що ти наробив? Де ти був? — простогнав дід, уже ясно відчуваючи якусь біду, і знов шарпнувся вперед, простягаючи руки до Бена.

— Ніззя! Не підходьте! Сказано — арештовані! — перепинив його вартовий.

Підвівся старшина, що вигрібав з машини добро, і хоч був рябий, конопатий, з товстими м’ясистими щоками, але видно, чоловік добрий і некрикливий.

— Ви хто? — спитав він спокійно діда. — Знайомий? Чи родич кому?

— Дід! — хрипко вимовив Андрон Касянович. — Я йому за батька і за матір. Ось цьому, Бенові!

— Поганий ви батько й мати, — флегматично зауважив старшина. — Хулігана виховали.

— Ви що? Що ви говорите? Мій Бен — хуліган?

— Хуліган і злодій. Полюбуйтесь, — і старшина показав рукою на купу майна. — Це він і його дружки вкрали. У вашому ж таки дворі. В професора.

— Як? — дід розплющив посоловілі очі й одразу пополотнів («Мати-богородиця! Де валідол?»). — Як? Мій Бен украв?!

Андрон Касянович заточився і вже напівпритомний тицьнув комусь у руки сітку з кефіром. Добре, що за спиною стояла якась дівчина (то була Женя Цибулько), вона підсунула лавку, і дід, наче ватяний, пронизаний холодним дрожем, опустився на дошку. Він чув, як дівчина гукала у вухо: «Вам, діду, води? Може, вам води?»

Дід замотав головою. В очах його плив туман, але старий все-таки побачив: повно крутиться жінок і дітлашні. Весь двір збігся подивитися: — злодіїв привезли! І шепіт над головою: крадіжка, міліція, хулігани, у танк полізли, зараз такі діти, що дивись...

«Який сором! Яка ганьба на мою стару голову!» — німо простогнав дід, і серце його затерпло, зайшлося, пронизане холодними голками.

Коли дід отямився, Бена й міліції вже не було. Стояла над ним купка стурбованих жінок. Вони тихо й тривожно перемовлялись: «Не смикайте!.. розстебніть!.. йому погано». Чиїсь м’які ласкаві пальці пробігли попід шиєю і розстебнули коміра військової сорочки (це була дідова слабина — він любив носити гімнастерки).

— Серце, — винувато пробурмотів Андрон. — Серце підводить. Пробачте.

І намірився встати, але ті ж ласкаві руки перепинили: не спішіть, не треба, посидьте трохи...

З цієї хвилини і до самої ночі дідове життя скидалось на пекло: він кудись ходив, дзвонив, щось вимагав, комусь пояснював. І все це — ніби в тумані, в чаду, в напівпам’яті. Перша кара звалилась на діда, коли він дізнався, що коханого Бена, Вадьку Кадуху та ще двох спільників міліція забрала з собою. Друга кара — коли знову приїхали два міліціонери, і вже прямо на квартиру Кущолобів. Без розмов, спокійно й діловито витягли вони з-під дивана акваланг та мисливський пояс із патронташем. Виявилось, що то речі професора Гай-Бичковського, викрадені з підвалу.

Ковтаючи валідол, старий потягся на пошту і дав телеграму в Карпатські гори, в Яремчу. В телеграмі було три слова: «Скоїлось нещастя, приїздіть». Після цього дід обв’язав голову мокрим рушником і звалився в ліжко. Однак довго не влежав, став дзвонити в аеропорт, допитуватися, коли прилітають літаки з Івано-Франківська або з Ужгорода.

І коли він дзвонив, стогнав, пересварювався з дівчиною із довідкового бюро, у кімнату ввірвався Бенів батько — тугий, міцно збитий чоловік років тридцяти п’яти, низькорослий, з великою лобатою головою, що була вкрита шапкою чорного кучерявого волосся.

Батько негайно викликав із гаража машину. І кудись поїхав.

Був пізній вечір, власне, початок ночі. Андрон Касянович лежав коло відчинених балконних дверей (щоб поступало свіже повітря), дивився на повний місяць у небі й думав про смерть. Думав спокійно, хазяйновито, як думають люди про переїзд на нову квартиру. «Значить, так, — промовляв до себе Андрон. — Гроші відклав, на похорон і поминки стане. Костюм є (біла сорочка й темно-сині шерстяні штани). Свічки купив, проситиму, щоб поставили в хаті. Можна вмирати...» Як не прикидав старий, а далі жити не було сенсу. Все його життя вкладалось у Бена: для нього і за нього вчив граматику, розв’язував дроби, навіть осилив трохи англійську мову. А головне — душу вкладав, останні сили, все, що знав, — про геройські діла, про нальоти, про відчайдушних людей. І от віддяка — злодій, крадіжка. Ні, не професора — його, Андрона, пограбовано, пограбовано нагло й дощенту. І як тепер жити? В якого Сірка позичити очей, щоб вийти у двір, зустрічатись з людьми?

В ту хвилину, коли дід твердо й остаточно сказав собі: «Так, треба вмирати», у коридорі з грюкотом відчинилися двері й почулись швидкі кроки. Зайшов батько, важко й грізно посопуючи. Він штовхав поперед себе Бена.

У старого серце зайшлось дрібним схвильованим стукотом.

— Бен! — проказав воскресаючи дід. — Повернувся! От слава богу! Всіх відпустили?

— Ні! — холодно кинув батько (відчувалося, що він страшенно розлючений). — Не всіх. Отого взяли, Кадуху. Зачинщика. Слідство ним займеться. В колонію, мабуть, відправлять.

— А Бена? Бен же разом. Як же це так? — заворушився в подушках дід.

— Лежіть! — роздратовано мовив батько. — При чому тут Бен? Воно ж теля малолітнє! Воно ж дур-рне (батько ляснув Бена в потилицю, і той аж присів, накрився чубом і гірко зашморгав носом). Воно ж, дурне, потяглось за Кадухою, за старшими, на повідку пішло. Ач, в танку їм закортіло покататися! Та я т-т-тебе! пок-к-ка-таю! — батько знову розвернув плече.

Бен пригнувся нижче, одвернув голову й закляк у цій позі, напружено чекаючи ще одного удару, «волейбольного» — зверху вниз:

— Я ж казав: не тре, — зачмихав Бен, витираючи соплі, — а Кадуха, той, а він тоді це — підбив...

— Розказуй! — гримнув батько. — Можеш міліції очі замилювати, а не мені. Підбили його! А хто підбив тебе в підвал лізти, грабіжництвом серед ночі займатися? Хто, питаю?

— Я ж говорив, а він той, а він каже...

— Уй, мовчи! — скрипнув зубами Кущолоб і засопів, шаленіючи від того, що цей вгодований патлатий бевзь, його син, пригнувся й прищулився, як жалюгідний цуцик. — Ану стань! Не гнись! Бандит!

І Кущолоб, уперше в житті затопив з усього розмаху в рідну синову пику. Хлопець умить зблід і заплив на щоках прозеленню — від страху й несподіванки. Гупнувся головою об стіну і заревів на всю квартиру.

— Що ти робиш? Навіщо дитину б’єш? — застогнав Андрон Касянович, адресуючись до зятя, і, обкутаний рушником, спробував був підвестись.

— А ви лежіть там! Ви краще лежіть мовчки! — повернувся з перекошеним обличчям розлютований Кущолоб і кинув на діда нищівний погляд. — Це ваша робота! Ваше виховання! Ви потурали! Ви довели всю сім’ю до ганьби й позору!

Натоптаний низькорослий чоловік увесь побагровів і обрушив на діда цілий шквал убивчо-злих, жорстоких, роздратованих слів. У сліпому гніві не помічав того, що старий вгруз у подушку, геть приголомшений, напівмертвий, що очі у нього заклякли, а на обличчі застиг вираз скорботного й непорозумілого здивування: за що мені така дяка? За які гріхи?