Женя і Синько

«ЧИ БОЇТЕСЬ ВИ ГРОМУ?» ДВІ ВІДПОВІДІ НА ОДНУ АНКЕТУ

Відчинилися двері, і в клас просунувся величезний яскраво-коричневий портфель, в якому транспортують, можна подумати, бойові ракети. За портфелем з’явився молодий енергійний товариш з усмішкою на лиці. Він пройшовся перед учнями діловим поквапливим кроком, умостив свій дирижабль на кафедрі. Жвавим оком окинув клас і промовив:

— Дорогі п’ятикласники, дозвольте відрекомендуватися!

Учні не звикли до таких церемоній, вони безладно прогули, а Бен встав і козирнув, дозволяючи власникові портфеля назвати себе.

— Старший науковий співробітник Інституту психології Олег Артурович Грицюта, — скромно, але з почуттям власної гідності оголосив той і легким поклоном голови в одну і в другу сторону віддав честь учням.

Дівчатка зашарілися, приємно вражені й усмішкою, і галантністю представника науки. А хлопці зустріли бадьорого товариша з деякою настороженістю: що він притяг у портфелі? Часом не контрольну роботу — на закуску, під кінець навчального року?

Проте Грицюта відразу ж розвіяв тривожні догадки.

— Товариші! — поплескав у долоні, як це, роблять у дитсадку, вимагаючи повної тиші. — Зараз ми проведемо з вами знаєте що? Ми проведемо ан-ке-ту, — і підніс руку, коли заскрипіли парти й учні спантеличено заворушилися. — Не шуміть, не дивуйтеся, зараз я поясню, що це за звір і з чим його їдять.

І Грицюта запевнив, що нічого страшного не станеться. Просто він роздасть бланки, де надруковані запитання, а учні — кожен на свій розсуд і лад — мають відповісти на запропоновану анкету.

Учений психолог розстебнув свій дирижабль, витяг з його нутра пачку анкет. Пішов поміж рядами, роздаючи наліво й направо складені вдвоє аркуші. Дехто при цьому захвилювався, став простягати руки: «А мені, а мені!» Проте всім вистачило.

Далі Грицюта зауважив, що це не контрольна робота, не диктант. Абсолютно ніяких оцінок — ні за зміст, ні за грамотність. Більше того: відповіді зберігатимуться у повній таємниці, можна навіть не вказувати своє прізвище. Так що повна воля: хто що хоче, те й відповідає. Єдине прохання — писати щиро, відверто, нічого не вигадувати і не приховувати.

— Ясно? — спитав Грицюта.

У класі прокотилося хвилею:

— Ясно!.. Кахим! Не штовхайся!

І от лягли чисті сторіночки анкет перед кожним п’ятикласником. Хвилина чи дві тиші, а потім веселе перешіптування, Віола сказала: «Тут без міліції не розбе

решся», хтось уже зосереджено засопів і зашкріб авторучкою.

Женя розгорнула анкету і зразу глянула на її кінець. «Ого! Аж сорок вісім запитань! Щоб серйозно відповідати, — у два дні не вкладешся». Взялась читати спочатку, і вже перші запитання здивували й збентежили її, бо перед очима замиготіло:

Чи серйозна ви людина?

Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний?

Чи легко ви плачете?

Чи швидко забуваєте образи?

Запитання вихоплювались, як авто з-за повороту, і Женя спочатку розгубилася. їй подумалось: це гірше

ніж контрольна — граматику можна вивчити, правила підзубрити. А тут що не пункт — то несподіванка. І найгірше те, що в книжку не підглянеш, а самій якось не доводилось замислюватися над такими речами: чи серйозна вона людина, чи легко плаче і чи швидко забуває образи?

Здається, найпростіше про сльози. Ще в дитинстві, назвавшись Стасиком, вона мовчки ковтала сльози, терпіла, не хникала навіть тоді, коли налітала орава і Женя простяглась на сходах чи на асфальті, роздираючи лікті й коліна. Був і гостріший момент: якась тітка в магазині причинила їй дверима пальці — одразу запікся кривавий синяк, мати кинулась до неї перелякана, а Женя стояла біла як стіна, сльози бриніли на очах, а проте вона не зарюмсала. Страшно боліло, та ще страшнішою була думка: хтось із хлопців, із дворових уїдливих шпінгалетів побачить, як вона розревлася. Від думки, що будуть сміятися, вона отямлювалась, сльози панічно ховались назад, і навіть біль затихав, стискуючись у маленький пекучий клубочок. Отже, з цим пунктом біль-менш гаразд. Але далі: чи серйозна ви людина? А що взагалі — бути серйозною? Скласти руки і сидіти на уроках з дерев’яною фізіономією? (Бо ти активістка!) Стояти збоку, коли весь клас з’їжджає на перилах і тобі кортить промчатися за всіма? Чи бути серйозним — це щось інше: не вискалювати зуби тоді, коли іншому боляче, як вискалюється Кадуха з хлопцями, коли хтось заюшиться кров’ю?

А що відповісти на такі головоломки:

Чи боїтесь ви грози, собак, темряви?

Кинувши листа в поштову скриньку, не перевіряєте, чи опустився він?

Чи можете ви різати птицю?

Про поштову скриньку — це здорово! Женя пригадала: було і з нею таке! Давненько, правда, але було — кинула вона бабі Паші новорічне поздоровлення і не тільки постукала рукою по скриньці, а й приклала вухо, послухала, чи опустився конверт, і їй раптом здалося, що всередині щось шарудить, і вона тоді подумала: може, то перешіптуються листи, виказуючи один одному домашні секрети?

Дівчина перебігла поглядом анкету; запитання траплялись дуже цікаві (скажімо: чи не тікали ви з дому?), і вона то усміхалася, то зосереджено м’яла собі вухо, згадуючи своє життя — школу, Маньківку, подорожі в Пущу, а весняне сонце підіймалося все вище, заглядаючи в клас, і від сонця, від тиші й млості дехто за партами сонно куняв, дехто з нудьгою позирав у вікно, і в очах снувався мрійливий туман: ех, оце б на вулицю, та надути м’яча, та з ходу — під перекладину! Словом, у дрімоті й зітханнях збігали хвилини, і молодий енергійний товариш з інституту змушений був ще раз поплескати в долоні:

— Дорогі п'ятикласники! Не гайте, не гайте часу! Залишається двадцять хвилин.

Женя змахнула долонею сонні мікроби, що витали перед очима, взяла авторучку і бігцем, густими дрібненькими буквами, аби тільки побільше вмістилося, зашкрябала в анкеті. Вона й не бачила, що через плече їй заглядає Бен. Він раз у раз просовував патлату голову й для сміху (бо за ним спостерігали дружки) висолоплював язика. Підглянувши, що там розписує Цибулько, він робив швидкі помітки у своїй анкеті. Женя відповідала — і Бен слідом за нею. Йому сподобалась ця гра: своїми відповідями перекривляти (а коли треба — й контратакувати) свого давнього таємного друга-суперника.

Продзеленчав електродзвінок. Женя на півслові поставила крапку і віднесла недописані аркуші Олегові Артуровичу. За нею встав Бен, козирнув психологові й демонстративно поклав свою анкету поверх Цибульчиної. Так вони, анкети-суперники, і помандрували разом до Інституту психології. Там їх у пізню вечірню годину, коли найпродуктивніше працює наукова думка, розклав перед собою товариш Грицюта і з глибоким інтересом почав співставляти:

1. Чи серйозна ви людина?

Бен: О' кей!

Женя: І серйозна, і ні. Коли читаю книгу, пливу на змаганнях в басейні, ходжу з татом у лісі, то серйозна-серйозна, як борсук. А на уроках малювання хтось мені наче сірничиною крутить у носі: хочеться почмихати.

2. Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний?

Бен: Бойовий!

Женя: Перемінний. Сто разів на день весела і двісті разів похмура.

3. Чи легко ви плачете?

Бен: Хай плачуть мої вороги!

Женя: Коли вдарюсь, то плачуть усі мої кісточки, а я стою, аж темно в очах, і мовчу.

(Примітка науковця. Слова Бена виписати до крилатих виразів).

4. Чи швидко ви забуваєте образи?

Бен: Нікада і нікому!

Женя: Нікому й ніколи! Даю здачі.

5. Чи боїтесь ви грози, собак, темряви?

Бен: Замість відповіді малюнок чи то собаки, чи то кота, якого він тягне за хвоста.

Женя: Темряви — ні, собак — трішки, грози (тобто директора) — більше.

6. Чи можете ви різати птицю?

Бен: І бегемотів!

Женя: Не пробувала.

7. Чи не боїтесь ви залишитися дома самі?

Бен: Хай бояться мої вороги!

Женя: Ні, не боюсь. А один, що називає себе генералом, тікав, як заєць, від свистка мого Зайчика.

(Примітка науковця. Не по суті та й незрозуміло).

8. Чи хвилює вас вигляд крові?

Бен: Малюнок пістолета, що стріляє в череп.

Женя: По-моєму, дурне запитання.

(Примітка науковця. Ця дівчина надто зарозуміла).

9. Чи дратує вас те, коли скатерка висить на столі трохи нерівно?

Бен: Єрунда! Не в цьому красота жизні, як говорить мій друг.

Женя: У нас такого не буває. Хіба раніше, коли худий наш Хтось ганявся за чортенятами.

(Науковець: ?!)

10. Чи важко вам тривалий час залишатися на одному місці?

Бен: Повний вперед! Я не якась Жабуліна, щоб цілісінькі дні убивати над задачами.

Женя: Не люблю дуже кручених, таких як Б-н, що не помічають інших. А ще більше не люблю сонних тетер.

11. Чи вірите ви в свої сили, в свої здібності?

Бен: Здібності, як говорить мій друг, хорошо, але солідний папаша краще.

Женя: Я вірю! Я вірю, що виліплю щось... не тільки виноградинку, а щось таке — велике, гарне, як птах...

(Примітка науковця. Вельми туманно і неконкретно).

12. Яке горе чи нещастя перенесли ви у своєму житті?

Бен: Один мій кращий друг (не буду називати його по паспорту) украв у мене семизарядний англійський пістолет. У мене від потрясіння аж вискочив прищ на губі.

Женя: У нас дома траплялось нещастя (далі щось написано й закреслено, можна тільки прочитати слова: трибуна ООН... гості... на сходах...).

13. Чи буває, що ви говорите про речі, в яких гаразд не розбираєтесь?

Бен: Нікада! Будь-яку річ я розберу по кісточках.

Женя: Буває, що говорю. А хіба є люди, які цього не роблять?

14. Чи не тікали ви з дому? Чому?

Бен: Три спроби невдалих. На четвертий раз втечу і навіки. Чому — військова таємниця.

Женя: Так, хочеться втекти, а точніше — кудись податися. Таємно. І далеко-далеко.

(Примітка науковця. Дивна одностайність!)

15. Чи любите ви тварин?

Бен: Люблю їх, паразитів, а вони від мене драпають.

Женя: Це мій секрет!

(Примітка. Незрозуміло: що — секрет? Те, що вона любить, чи те, що не любить тварин?)

16. Коли на вас кричать, чи відповідаєте ви тим самим?

Бен: Ха -ха!

Женя: Насуплюсь і мовчу.

17. Чи заступаєтесь ви за учня, по відношенню до котрого хтось вчинив несправедливо?

Бен: Клянусь — все, що я роблю по відношенню до інших, то справедливо!

Женя: Якщо мене й луплять гаврики, то тільки тоді, коли я заступаюсь за інших.

18. Чи завжди ви берете квитки для проїзду в трамваях і тролейбусах?

Бен: Хі-хі!

Женя: . ........

(Примітка науковця: Що означають ці крапочки?)

19. Кинувши листа в поштову скриньку, чи перевіряєте ви і т. д.

Бен: Так! Було раз! Зірвав коло пошти ящика, приніс додому, хотів розламати й перевірити... Батько нам’яв вуха.

Женя: Люблю послухати, як упаде на дно конверт, як просто щось зашарудить.

20. Що вам найчастіше сниться?

Бен: Докторська ковбаса. І Фантомас, якому я одним ударом звертаю набік щелепи.

Женя: Басейн або ставок і страшні щипавки, котрі чіпляються мені до ніг.

21. Чи пробували ви складити вірші?

Бен: Тільки оці: «Коло города Пекіна ходять-бродять хунвейбіни...»

(Примітка. Брехня! Привласнює собі вірші фольклорного походження!»)

Женя: Вночі мені сниться, що я говорю віршами — і так прикладно, як Лєрмонтов. А прокинусь — геть усе забуваю.

22. Часто ви мрієте? Про що?

Бен: Про бойовий танк. Щоб мати персональну

броньовану машину марки Т-34. (Далі щось написано й закреслено).

Женя: У мене є мрія чи, може, сон... Щоб наш двір переселити в Маньківку або ні — щоб маньківську річку переселити у наш двір і щоб метелики (далі крапка, бо продзеленчав дзвінок).

Науковий працівник Грицюта сколов ці дві анкети скріпкою і написав на них спільну резолюцію:

«Вивчити. Особливо цікавий тип для дослідження Бен. Видно, натура неврівноважена, дерзаюча, але прикривається зовнішньою грубістю і хлоп’ячою розхристаністю. Перевірити свої враження».

Поки психолог Грицюта переглядав анкети 5-А класу (а була вже пізня година — десь після одинадцятої вечора), на вулиці Стадіонній сталася одна пригода. Потім про неї тільки й говорили мамуні, ще з більшою ревністю пильнуючи своїх дітей у закритих колясках-кибитках. З вуст у вуста передавалося моторошне слово: крадуть...

Отже, на вулиці було темно. Перед кочегаркою самотньо поблимувала тьмянувата електрична лампочка (пізніше міліція вияснила — на 30 ват), що погойдувалась на жердині. Кочегар Фурдило сидів у діжурці перед відчиненим вікном і, схилившись на розгорнуту газету, вдумливо похропував. Враз над його головою щось тріснуло, немовби розірвалась осколкова граната, й посипалось на асфальт бите скло.

Фурдило відчув неясний струс повітря й здригнувся. Виглянув у вікно: лампочка, що поблимувала перед ним, зникла. Темрява огорнула двір. І, здається, прошмигнули під будинком дві згорблені тіні. Фурдило вставив у вухо слуховий апарат, а проте більше нічого не донеслось до нього, хіба що якийсь глухий віддалений тупіт, неначе підземний.

— Уп’ять ці босяки! — пробурмотів Фурдило й витрусив за вікно осколки скла, що впали на газету. — Тільки повісиш лампочку, так і розіб’ють. Судить таких нада!

Невдоволений, що його розбудили, Фурдило посопів, покліпав сонними очима, зручніше вмостився на лутці вікна й знову задрімав.

А тим часом дві скрадливі тіні вскочили в підвал.

— Світи! — сказав один задиханим голосом, і в тому голосі чулося таке нетерпіння й така поспішливість, ніби зараз мав хтось нагрянути і схопити обох за комір.

Другий — недбало згорблений — тримався спокійніше. «Ша!» — сказав він презирливо й чвиркнув у темряву, послухав, чи нікого поблизу нема. У підвалі стояла затхла важкувата тиша з душком цвілі й гнилих решток картоплі; не шаруділи навіть миші, не озивалась вода у трубах. «Порядок!» — шепнув цей, сутулий, і ввімкнув ліхтар. Тугий пучок світла з китайського ліхтаря застрибав по дерев’яних дверцях сарайчиків.

— Ось він, бронесклад! Професорський! Дєйствуй!

Перший, круглощокий, з довгими патлами, що все

підганяв — швидше, швидше! — задзеленькав ключами. У нього була ціла в’язка ключів, малих і більших, плоских і круглих, але руки трусилися, і він то не міг підібрати ключа, а то підібрав, та перекосив його у замку, шарпав і нервово сопів.

— Злидень! — вилаяв його злостивий напарник і тузнув під ребра. — Дай я!

Але двері відразу ж відчинилися (ніби самі!), а разом з тим почулося нагорі швидке цокання каблуків по асфальту. Дві тіні прилипли до стіни, прислухаючись: чи то хтось пізно повертається з роботи, чи комусь загорілося полізти в підвал (серед ночі!) по компот або варення?

«Ні, не сюди!» — обмираючи від страху, прошепотів патлатий.

Кинулись до сарайчика, заставленого ящиками, книгами, взуттям, рибальським начинням.

— Не дрейф! — сказав худий і сутулий. — Хватай! Ось те, що треба! — і він потягнув із сарайчика важку, згорнуту в рулон парусину, а потім викинув рюкзак, якісь катушки й дерев’яні палиці.

Згрібши манаття, двоє дружків забули навіть зачинити за собою двері сарайчика й, тикаючись наосліп у стіни, обдираючи лікті, бігом кинулися з підвалу; стали під вербою передихнути (плакуча верба їх закрила круглим шатром); а потім один за одним, короткими перебіжками, потягли на собі вантаж у темне підворіття сусіднього будинку.

Наступного ранку Андрон, дід-денщик, як називав його Бен, мов неприкаяний блукав по двору, перестрівав то Женю, то Жупленка, то кочегара Фурдила і всіх перепитував: чи не бачили вони його онука?

Дід питав про це з мертвим страхом у голосі, і видно було, що не сьогодні-завтра він звалиться з ніг: обличчя його посіріло й осунулось, очі глибоко позападали, а довге порохняве тіло, в якому — від переживання й безсонних ночей — не залишилось, здається, ні краплі живої крові, вже не хотіло волочитися по землі.

— Ну де він пропав? Де воно ділося, окаянне дитя? — перепитував змучений дід і розказував, що хлопець не вечеряв, не ночував дома, не снідав — наче провалився крізь землю.

Побідкавшись, дід ішов далі, до матерів з колясками, а ті гуртом обступили старого і налякали його ще більше: дзвоніть у міліцію, дзвоніть негайно, все може бути, хіба ви не чули, що в місті крадуть дітей?

Дід не любив бабських пліток і брехень, дуже сумнівався, щоб хтось міг поквапитись на таке золото, як Бен, але слово «крадуть» було мовлене, і черв’як підозріння заточив йому серце.

Украли — втопився — під трамвай — у лікарні... У дідовій голові і так було сухо від гарячих думок, а тепер заворушився жар, димом застелило очі, і ноги підгиналися від млості.

Пересилюючи страх і слабість, побрів Андрон до сусідів Вадьки Кадухи. І там йому сказали: нема ні Бена, ні Вадьки. Вадька — той звечора був дома, а де ночував — хтозна, бо воно, бездоглядне, віється по всіх задвірках.

Тоді Андрон, більше не в силах тягати ноги, подзвонив у міліцію. Так і заявив: пропав онук, прошу оголосити розшук.

А Бен, коханий вражий онук, був у цей час далеко і від Стадіонної, і від міліції, і від дідових тривог.