Женя і Синько

НЕДІЛЯ. КАДУХА І ТРОЄ ЦИБУЛЬКІВ

Батько надував м’яча, щоб перевірити, чи не проколотий. Набирав побільше повітря, зажмурював очі і з силою дмухав. Дмухав, аж синів, на щоках Виростали дві тугі груші. Потім він крутив у руках м'яч, прислухався: чи не шипить повітря. Хтозна, що він там чув, а от носа й підборіддя собі вимазав об камеру — поставив круглі печатки.

Він стояв без окулярів, мружився, і Женя дивилась на нього з веселою залюбленою усмішкою: такий, хлопчакуватий, трохи кумедний, він їй найбільше подобався. Здавалося, зараз Кіндратович свисне хлопцям у вікно і побіжить ганяти м’яча!

Але Цибулько нап’яв окуляри і став зовсім інший — солідний, як директор школи.

— Слухай, стара, — звернувся до матері, що вкладала в сумку хліб, ложки, капронові чашки. — Ти чула, як звечора щось товклось і кричало в підвалі?

— Та чула! Як зарепетує, аж мурашки побігли по тілу. Виглянула у вікно, а воно темно, Василь — двірник наш — лається, і хтось погупотів за кочегарку.

— От-от! Босяки, видно!

Женя одвернулась у куток, щоб не чмихнути. Вона знала, що то за «босяки» і хто їм зробив «бурю з громом».

— Двірник мені сьогодні розказував, — взявся пояснювати Цибулько. — Прибіг він, каже, в підвал, думав, труби прорвало. А воно зовсім інше. Хтось кубло в погребі зробив, ховається там, ночує.

Мати кинула сумку, сіла, з тривожною цікавістю підвела очі.

— А хто б там ховався? Може, якийсь п'яничка?

— Може, й так. Бо й двірник розказував: прибіг у підвал, а сарайчик водою залило, отой крайній, де нема дверей. Калюжа стоїть, і випливає із сарайчика, що б ти думала? Випливають порожні консервні банки, якісь пляшечки, а потім (це Василь розказує, двірник) глядь — і чуб у нього дибки: пливе свічка у блюдечку, ще й гнотик горить...

«Я знаю, то Бен свічку приніс! Він і в класі зі свічкою бігав, і дошку воском натер, якраз перед контрольною, щоб не бралась крейда».

Звичайно, Женя не обмовилась про Бена, про його походеньки, це тільки промайнуло у неї в думках. Бо для Жені Бен був не просто Бен, а гра, баталії, підвали, таємниці. Одне слово, те, про що не можна, не треба говорити дорослим. І Женя уміла мовчати, про це знав і Бен, хоч і кидався гидким слівцем «шпигунка». Правда, Женя помічала, що в їхні хороші, веселі таємниці стало закрадатися щось погане: Кадуха розколов компанію, одних проганяв, а інших вів подалі з очей, в темні підворіття. А там злодійкуваті шепоти, мідяки з рук у руки, смердючий димок.

«Нічого, — насуплювалась Женя. — Я колись Кадусі скажу. Я таке зроблю...» А що вона скаже, що вона зробить Кадусі, коли той удвічі сильніший за неї? Аби ж була хлопцем, то просто — взяла б за петельки, труснула і прямо у вічі: «Не смій! — процідила б. — Ні Бена, ні хлопців не смій!., водити по закутках!»

Мати почала гадати: хто б то міг нічліжку зробити собі в підвалі? Бач, консервів туди наносив, пляшок, навіть свічкою запасся. Якийсь безпутній п’яничка, не інакше. Ото треба сказати двірникові, щоб на ніч підвал зачиняв на замок.

— Ти слухай, стара, що далі було! — перебив Цибулько й весело зморщив носа. — Ось ти про двірника згадала. А він каже: закрутив у сарайчику пожежний кран (комусь же стукнуло в голову відкрутити його!) і хотів нагору йти. Коли чує — пирхає хтось. У темряві. Диви, може, злодій ховається? Стоїть двірник — і ноги у нього трусяться. Тоді засвітив сірника, глядь — сидить на трубі щось волохатеньке. Коло крана. І зеленими очима на нього лупає. А двірник з переляку за палицю та за ним — по всьому підвалу, каже, ганявся.

Кіндратович глянув на Женю поверх окулярів — весело й хитрувато:

— Ох, я здогадуюсь, що то за птах! Сам його ловив серед ночі!

А мати мовила серйозніше:

— Не подобаються мені оті волохатенькі! Де вони взялися? Може, то Женя щось підстроює?

У Жені вуха загорілися, вона пригнулась над кедами, зашнуровуючи їх, і щось мугикнула батькам: я там знаю, мовляв, де вони беруться, ті волохатенькі! (А під кофтою в неї притаївся Синько і тихенько собі реготав. Мабуть, згадував, як тікали курці від його грози й дощу).

Мати вже впакувала сумку і спитала Женю:

— Ти готова, дочко?

Так, готова! Чи треба їй довго збиратися, коли йдуть до лісу!

Ще в суботу звечора у них тільки й розмов, що про похід у Пущу-Водицю. Галина Степанівна підсмажує м’ясо, тушкує капусту, варить яблучний компот. І Цибулько топчеться заклопотаний, водить окулярами: «Де мій складаний ніж? Куди він пропав?» Ніж чомусь в холодильнику, батько кладе його в сумку, туди ж пакунок сирої картоплі (щоб напекти біля озера), сіль, сірники — всі необхідні дрібнички. Довго впихає м’яча, сердиться, що той не влазить між банками. А Женя прихоплює тільки Трублаїні, може, вдасться трохи почитати, але що там книжка! У неї перед очима вже ліс — жовтогарячий, багряний, зелений, оранжевий, словом, неповторний осінній ліс. І тиша, і свіже повітря, і гриби, що ховаються в листі. А там барбарис і шипшина, що червоним намистом уквітчують голі кущі.

Спокійно, без галасу, без зайвих розмов ітимуть вони лісом: попереду батько, як справжній турист — у спортивній куртці, в кедах, через плече палиця, а на палиці важкенька господарська сумка. У матері теж ціпок, ним вона копирсається в сухому листі, шукає груздів або ж маслят. А Женя — вона десь позаду, підстрибує, крутить головою, як дурненьке теля, що вирвалось на волю: там дятел, там прошмигнула білка, там пурхнув пізній метелик «павине око», з чорними печатками на крилах. І добре Жені, що батьки в неї молоді, не люблять сидіти дома, що вони побували разом і на Десні, і в Криму, і в Полтаві, і в Чернігові, їздили аж на кордон до Брестської фортеці — одне слово, де вони тільки не мандрували, і завжди в таких подорожах їхня сім’я ставала ще дружнішою, ще радіснішою, і завжди їм було за свято побути разом, усією трійцею, аж поки... аж поки батько не зустрічав компаньйона з «міжнародних питань». Тоді тягло його на трибуни. «Леді й джентльмени! Схаменіться! Чорний смог повис над планетою!..»

На щастя, таке з Цибульком траплялося рідко. І коли наступало свято чи вихідний день, Василь Кіндратович, як правило, перший казав: «Поїхали! На лоно природи! Дома ні за яку ціну!» І вони збиралися й рушали з міста — у ліс, до річки, у заповідні місця. З кожного походу мати приносила додому щось дороге й пам’ятне їй — пучок барвінку, дивовижної форми шишку, яскраве осіннє листя. Квіти або гілочку вона ставила у воду й раділа: «Женю, подивись, як гарно!» А коли їздили в Чернігів, викопала на лузі кущ поліської м’яти, посадила у себе на балконі. Та м’ята розрослась і пахла вечорами на весь двір...

Всі готові — кеди зашнуровані, куртки на плечах.

— Бригада, в похід! — говорить батько, поправляє окуляри, і вони рушають з дому, солідно спираючись на палиці — кожному батько вирізав по росту і помережив всякими марагульками. Всі троє цюкають по асфальту палицями, і Женю охоплює радісне передчуття: «У ліс! На цілий день — що може бути прекрасніше!»

Сімейною шеренгою вийшли з двору. Батько й мати повернули на Артема, а Женя на мить зупинилася.

«От він, підмочений герой з підвалу!» — блимнула оком на протилежний бік вулиці.

На воротях старого дерев’яного будиночка, що давно був приречений на знесення і ждав, коли його звалить набік бульдозер, стояв, нудьгуючи, Вадька Кадуха. Той, кого Женя охрестила «підмоченим героєм».

Червоний шарф, зав’язаний по-паризькому й недбало кинутий за плече, тільки відтіняв сіру худорлявість його лиця, гострого, як лезо бритви, з чорним пушком під носом. Завжди невмиваний і голодний, Кадуха зеленішав день від дня, і коли він, сутулячись, спинався перед своїм будиночком у знаменитій воротарській стойці, здавалося, що то наїжилося зле й роздратоване кібченя.

Зараз Кадуха стояв не просто так, а чвиркав на асфальт, щоб перевірити: чи вийде із його чвирків правильний хрест. Хрест потроху вимальовувався, але тут де взялись Цибульки — ламаним строєм прочовгали вони до тролейбуса. Вадька провів їх прискаленим оком і сказав: «Подумаєш — кадри! В ліс попхались, у дебрі! Що там робить між пеньками?»

Кадуха був злий сьогодні на весь світ, його зранку ні за що ні про що відлупцював батько.

Зараз Вадька стояв на воротях з нудним туманом в очах і думав, куди б його податися і як згаяти вихідний день.

На горизонті, тобто у ближньому провулку, виткнувся Бен, і Кадуха пожвавішав: є компанія! «Генерал» ніс туго напаковану сітку з Молочного магазину — цього з ним ніколи ще не бувало. Сам Бен, видно, соромився такої принизливої ролі, бо йшов, одвернувши носа, ніби й не помічав Кадухи.

— Привєт! — гукнув йому Вадька. — Кінчай трудовий подвиг і виходь. В кіно змахаємо.

— Нє! — сказав Бен кисло. — Дід упав із копит. Серце. Валідол смокче. (Бен промовчав, що причиною того — кубинські сигарети, знайдені дідом у джинсах).

— Плюнь, — шморгнув носом Кадуха. — І прихвати щось на зуба — сайрочку або голландського сиру.

Бен якось невизначено хмикнув, а коли пройшов у двір, то через увесь будинок — дві капітальні стіни і внутрішні перегородки — показав Кадусі дулю: «Ось тобі сайрочка!» Бен і побоювався Кадухи, і запобігав перед ним, бо Вадька, що не кажи, був не тільки сильніший, а й характером затятіший, — розізлившись, міг кинутись і на дорослого.

«Шкет! — презирливо чвиркнув Вадька услід Бенові. — Ще в генерали пнеться! Колись тобі соплі втру, будеш у мене денщиком...» (Кадуха зробив би це негайно, але ж... копійки й консерви! Повна залежність від Кущолоба! Доводилось терпіти).

З покірно зігнутої спини Бена, що сховався із сіткою за будинком, Вадька зрозумів — той не вийде зараз на вулицю. «Слабак! Краще не зв’язуватися з такими!» І Вадька вирішив сам податися в кіно. У «Комунарі» показували єгипетський фільм «Любов і зрада» (тільки для дорослих). А Кадуха інших фільмів не визнавав, крім тих, що не для дітей. Там же, в «Комунарі», він мав свою персональну ложу. Треба тільки обігнути будинок і з внутрішнього двору вилізти по стіні (пожежною драбиною) на самий дах, а там через віконце на горище. Посеред горища тьмяно просвічувалась квадратна сітка — вентиляційний люк із великого залу. Кадуха лягав на сітку животом і згори вниз, під гострим кутом, дивився на екран. Було трохи незручно — стомлювались очі, але мались і певні переваги: Вадька перепочивав собі на боку, покурював кубинські сигарети й слухав, як у темряві шастають і попискують кажани. А коли на екрані мелькали нудні кадри (без стрілянини й погоні), Вадька міг преспокійно чвиркати в зал, цілячись комусь на лисину. «Товаришу директор! — лемент із залу. — Що це у вас зверху капає?..» Ото кіно!)

Проте і в «Комунар» іти Вадьці розхотілося — нудно самому. І він подумав: а чи не посмаляти йому до свого дружка Шурика? І побредуть вони вдвох до Подільського спуску; там на крутій дорозі поставили нові світильники на високих, метрів на сім, стовпах із дугами; і світильники не прості, а з великими матовими плафонами. Можна буде пошпурляти камінням на виграш: хто більше зіб’є плафонів.

Вадька уявив, як він прицілюється по скляній тарілці, і в нього засвербіли руки: так, під саму дугу! І замашним плескатим каменем! Він внутрішньо відчував, що сьогодні не промаже нізащо. Раз день почався з невдач (це точна прикмета), то в чомусь-таки повезе. Він обстукає Шурика і злупить з нього троячку, яку той виграв на лампочках у Ботанічному саду.

Вадька рішуче кахикнув, кинув на плече розтріпаний край свого шарфа й пішов на Лук’янівку. Якби він міг збоку глянути на себе, то в сутулій, понуро-нещасній постаті, мабуть, одразу упізнав би Кадуху-старшого і, може, хоч на секунду стривожила б його думка: чи не повторить він пусте й нікчемне батькове життя?

Але зараз Вадька був заклопотаний іншим: виграти! Злупити з Шурика троячку, і підуть вони у літній павільйон, візьмуть по пляшці пива, а коли зашумить у Вадьчиній голові, тоді начхати йому буде на все в світі