Женя і Синько

СЕРЕД ВЕЧІРНІХ ВОГНІВ

Дівчина закінчила п’ятий клас. Хіба це не подія? І не просто закінчила, а перейшла у шостий (чуєте: в шостий!) з похвальною грамотою. Отож дома не обійшлося без «Київського» торту, без вечірнього чаю, де говорилося про канікули, про Маньківку, про те, що, можливо, гуртом поїдуть у Крим або на Кавказ («На Кавказ! На Кавказ! — застрибала дівчина. — Туди, де Лєрмонтов був»).

А під кінець вечері Галина Степанівна мовила:

— Ну йди, Женю, прогуляйся на вулиці.

Ні, то треба було чути, як воно вимовилося: «Йди прогуляйся». Спокійно, стримано, як про щось абсолютно звичайне. «Прогуляйся!» Так говорять тільки дорослій людині, цілком самостійній, котрій до того ж надано повну волю дії.

Чудово! В такий вечір саме прогулятися.

Женя покрутилася перед дзеркалом і пожалкувала, що недавно зробила коротку стрижку. Ні, спортивна зачіска їй не личить. Це й дівчата в класі кажуть. Треба відпускати косу. Бо, по-перше, без коси якось підкреслено відстовбурчуються вуха. Вуха, звичайно, кругленькі акуратні, але краще б їх приховати. А по-друге, зовсім відкривається худа, тонка шия, і обличчя тонке й вузькувате, а очі великі, широко розплющені, і тому вигляд у неї не те що витрішкуватий, а трохи наче здивований. От якби коси... І Женя уявила себе з білим бантом у довгій косі, а ще у світлій блузці, в чорній спідничці з поясом, у білих туфликах. Гарно! Можна було б узяти на руку кофтину, бо вечорами на вулиці досить прохолодно. І гукнути б йому: «Не сердься. Гайда трохи прогуляємось...»

На мить уявила: теплий вечір, каштани, і йдуть вони вдвох... з «генералом». Поруч. Тихо пирхнула, затулила губи долонею. Ні, таки смішно — парочка! Вигадки це!

А поки що... Женя глянула в дзеркало на вухасту дівчину в шкільному коричневому платті й сказала собі: «Нічого! Сьогодні й так буде».

Взяла кофту, легенько помахала батькам: «Салют!» А батьки стояли в дверях і з острахом, з радісним здивуванням поглядали на дочку: «Оце вона вже така? Господи, коли воно виросло, наше дитя?»

Дитя, підморгнувши Цибулькам, зацокотіло підборами по сходах.

Був кінець травня, найкраща пора в Києві, коли надворі тепло й зелено, коли все вечірнє місто, від сивих напудрених бабусь і до юних фей та бородатих студентів, висипає на вулиці. Молодь суне гуртами, веселими компаніями, взявшись попідруки, їй тісно на тротуарі. Чути вибухи сміху й бренькіт гітар. Йти самій у цьому гомінкому натовпі, йти сиротою, осторонь від людей, від розмов, від жартів... Ні, знаєте, стає якось не по собі, туга охоплює серце, ти наче сам у світі, і хочеться когось поруч — свого, близького, щоб говорити, говорити або просто йти і мовчати...

Женя зупинилась у дворі; дитячий майданчик, верби були залиті м’якою прозоро-зеленою сутінню. Глянула на сусідній будинок, на балкон, де колись висіла яскраво-жовта японська циновка. Темно там. «Де він зараз? — з тривогою подумала вона. — Ховається? Боїться хлопцям на очі поткнутись! Чудило! Саме наплутав-наплутав, а тепер і він обминає мене, і мені якось так...» А їй було прикро, було неприємно й боляче: по-дурному виходить! Здається, от-от помиряться, от-от він скаже: «Молоток, Женю, давай дружити!». Вона боїться, радіє і жде тих слів. Та раптом — все шкереберть: то туї, то крадіжка в підвалі, і вони, мов джмелі, — в різні боки, надмуться і блимають одне на одного вороже...

По-дурному виходить!

Ще раз глянула на темний балкон. «Гукнути? Він же, мабуть, сам. Голодний. В порожній квартирі. Дід у лікарні, а батьків, як завжди, нема...»

Ступила крок до Бенового будинку — і стала. Занило-занило в грудях, холодком пройняло спину. Чогось здалося: з усіх зашторених вікон підглядають за нею і перешіптуються: дивіться, які тепер школярки — йде кликати хлопця, Бена...

Сердито крутнулась на підборах і перед вікнами всього будинку твердо прочимчикувала на вулицю... І тільки повернула до воріт, як почула за спиною дрібненький поспішливий тупіт:

— Тьотю, я з вами!

От тобі й маєш! Треба швидше було тікати з двору. Побачив її вухатенький Мотя. Тепер не відв’яжешся.

Наддала ходи, вдала, що не помічає Моті.

А позаду затупотіло сильніше. Хлопчик догнав її за ворітьми — стривожений, кумедний у довгому піджачку, у великому сірому картузику. Часто й жалібно закліпав очима, простяг руку:

— Тьотю Женю, і я...

А в «тьоті» гарячими плямами запливають щоки, їй незручно, вона озирається на людей, що проходять мимо, і раптом... кинула погляд на той бік вулиці і завмерла. Що це? Здалось їй, померехтіло в очах чи справді? Там, попід старим будинком, ніби проскочив хтось у джинсах, патлатий, швидко глянув на неї — і в кущі, сховався... Ні, за кущами нікого нема, темно. Мабуть, їй примарилось.

Женя схилилась над Мотею, поправила йому картузика й тоном старшої, з належною турботливістю і ласкавістю, проказала:

— Не можна, Мотю. Вже пізно. Завтра удвох погуляємо.

І бігцем подалась від Моті, але щось забриніло, стис-лося в душі, не могла забути, як набрякли очі в малого від сліз. Аж скривився бідний, аж застиг на місці — не сподівався, що Женя так грубо відштовхне його.

Проте й Мотя скоро забувся, відступив назад, і єдине їй наверталось на думку, трохи смішило й тривожило: оте, що мелькнуло, наче в кіно... Швидкий, насторожений погляд і тінь, що майнула в кущі... «Невже то він?» — дивувалась Женя й несла на вустах таємничу усмішку.

Ще півхвилини — відпурхнув і цей спогад, розвіявся, бо вийшла вона на вулицю Артема, в людський натовп, у гамір, під потоки сліпучого світла.

Тут і вночі кипіла робота.

Півкварталу освітлювали яскраві прожектори. За високим дерев’яним парканом, де ще недавно стояв кінотеатр «Комунар», гули й брязкотіли бульдозери, вигортаючи гори піску, подзеленькував баштовий кран, перегукувались робітники.

Дівча стало, здивовано нашорошило вуха.

М-да, от що робиться! Розваляли їхній «Комунар». Маленький, облуплений, затишний, де стільки було пере-бачено всього — від перших дитячих «мультиків» до цих, недозволених «Братів Карамазових» і «Анн Кареніних».

Розваляли...

Вчора батько казав, що «Комунар» — один із найстаріших кінотеатрів у Києві, що зберігся він із дореволюційних часів, колись називався «Люкс». В одному місці через покрівлю була навіть бомба німецька упала, але не розірвалася, а тільки пробила стелю. А тепер, казав батько, знаєш, який кінотеатр тут збудують? Аж на чотири глядацькі зали, найбільший на Україні.

А Женя, коли вони говорили з батьком, згадала про Вадьку Кадуху й мимохіть розсміялася: чи буде йому персональна ложа у новому театрі? І розповіла татові, що Вадька лазив пожежною драбиною на горище і звідти дивився фільми. А потім Женя примовкла, бо здогадалась, що сміх її не дуже розумний: з Вадькою таке нещастя — в трудовій колонії він, постригли бездомного.

Василь Кіндратович не погодився, що то для Кадухи трагедія — попасти в колонію. Може, навіть і краще. Людиною стане. Там його силою примусять учитися, ремесло якесь в руки дадуть. А тут, розмірковував батько, він хтозна до чого б докотився — лазив, як з’ясувала міліція, не тільки у підвал до професора, а й по сусідських квартирах нишпорив. Практикувався потроху...

Гуркотів бульдозер, вивертаючи каміння на місці колишнього «Комунара» (де Вадька попльовував у вентиляційний люк), а Женя стояла й згадувала Кадуху, їхні дурні дитячі сутички у дворі. І раптом вона стрепенулася: в натовпі знову промайнуло знайоме — легка скрадлива постать. Джинси, патлатий чуб. І очі — глянули, зупинились на Жені й сховались.

Цибулько вражено закусила губу: «Хм! Це він!»

Могла поклястися, що від самого будинку той, що дражнився з неї, той, що потерпів танкову катастрофу, тепер таємно супроводжує її — перебігає від дерева до дерева, ховається за стовбурами каштанів, за спинами людей. Гірко йому дома самому? Шукає миру? Хоче підійти і... боїться?

«Дивак!» — сказала Женя. Зіп’ялась на носки, між головами, між спинами перехожих зашастала поглядом: де він, куди щез?.. І смішно стало, і страх приємно, що в неї, в суворої-суворої Цибульки, з’явився свій охоронець. Таємний!

О, то він прошмигнув!

Це була гра, тільки цікавіша за піжмурки. Женя пригнулась, збуджено хихикнула й кинулась бігом крізь натовп. А той, довгоногий, уже перелетів через трасу, і тінь його причаїлась за деревом, за шпалерою перехожих. Женя підбігла до перехрестя й стисла кулачки: треба ж таке! Червоний сигнал!

Тупнула ногою, підганяючи машини: «Пролітайте!

Швидше!» А перед нею — мерехтіння вогнів, гострі відблиски на кузовах «Волг» і «Побед». Прокотилася хвиля автомобільного руху — можна вперед!

Женя перескочила трасу, оглянулась — ніде не видно знайомої постаті, тієї, що пригинається і крадькома перебігає від стовбура до стовбура. На залитому світлом тротуарі стояв тільки гурт веселої молоді.

«Він там!» — подумала Женя й глянула на скверик, звідки линула музика. «Зараз ми спіймаємо його!» Дівчина пригнулась і з таємничим виглядом рушила вперед.

Як мисливець, що йде невидимим слідом, м’яко й нечутно підкралась до скверика. Гранітними сходами піднялась на широку алею, на ту ж саму, де колись Бенові хлопці нагорнули були з кленового листя цілі фортеці і градом каштанів атакували її, Цибульку.

— Як тут гарно! — промовила Женя, забувши на мить, що вона збиралася когось ловити.

Зупинилась, ніби вперше побачила світильники, які стояли на землі поміж деревами. Високі, глекоподібної форми, світильники випромінювали густе яскраво-багряне світло, що наскрізь пронизувало крону дерев. Від червоного сяйва клени скидались на фантастичне литво: листя у них горіло, мов жар, його наче зараз було вихоплено з гарячого горна. І стовбури, здавалося, хтось вилив із розпеченого металу. Тут і далі, в глибині скверика, стояли такі ж дерева, облиті жарким вогнем.

Від цього світла, густо-червоного, що падало на клумби, на обличчя перехожих, було і радісно і якось трохи тривожно: немовби входиш у полум’я, у заграву.

— Гарно тут! — промовила Женя. — Я ніколи ввечері сюди не приходила.

Вона й сама стала червона — вся одразу спалахнула, зажевріла, а долоня, а пальці які чудернацькі у неї! «Диви, Синько! — покрутила перед носом у чортика просвіченою долонею. — Наче горить, правда?»

«Ну тебе! — одвернув кирпу Синько. — Обпечеш!»

Синько засопів і сховався під кофту. Він був ображений — така зневага до нього! Давно обіцяла Женя, що візьме його погуляти в місто і саме ввечері, коли в Києві починається карнавал вогнів — стрічками, бутонами спалахують вони на дахах і на фасадах будинків, підсвічують небо і наче танцюють на хвилях Дніпра. Давно обіцяла Женя: підемо! І от зібрались вони сьогодні, та, виявляється повно в Цибульки знайомих — то причепився Мотя, то цей довготелесий Бенчик (думає, не впізнали його). Крадеться збоку, страждає, ховається в кущах а Женя услід за ним, а на Синька — нуль уваги. Хай сидить бідний Синько під кофтою, хай задихається, ніхто про нього і не згадає.

— Не сердься! — сказала Женя. — Дай тільки гляну, куди наш охоронець побіг.

— Охоронець, Мохоронець! — забурмотів Синько. — Я твоєму Бенчикові такий мармелад устрою, що знатиме...

Та Женя вже не слухала його бурмотіння.

Широкою алеєю, крізь заграву, попрямувала до літнього павільйончика, де лунала музика і де товпилась молодь. О, морозиво дають! А де морозиво — там шукай і «генерала». Дуже ласий він на вершкове!

Стала в чергу (краєм ока нишпорячи: чи нема його тут?). Купила порцію суничного — у вафельному стаканчику. Притулилась до столика, за яким самотньо стояв немолодий дядечко, схожий на директора школи. Він вдумливо, навіть байдуже вичерпував ложечкою вже ріденьке морозиво і дивився при цьому непорушно поверх Жениної голови. «Мабуть, учений, — подумала Женя. — Стоїть і задачі розв’язує».

Взялась за морозиво. Тільки надколупнула його, як раптом із-за дядечкової спини хтось зиркнув на неї швидким крадьковитим поглядом. Бен! Женя витягла шию, щоб глянути — він чи не він? Але тільки хвиля гойднула стільці, десь дзенькнула пляшка і майнула чиясь спина, та хтось буркнув услід: «От! Носить тут жевжиків! Воду розлив!»

Женя уткнулась у стаканчик. Завмерла, неприємно вражена дикуватою втечею. Гра грою, але... набридло вже. Якісь перелякані хлоп’ячі вихватки. Сам, видно, не знає, чого йому хочеться: дружити? І щоб ніхто не бачив, не сміявся? Щоб не вронити в очах товариства «генеральської» честі? А хіба не смішніше — дражнитись, а коли поблизу нікого нема, винувато топтатись, кліпати очима або, як зараз, — таємно бігати слідом і боятися підійти, відверто сказати: «Пробач! То все — Жабулька, шпигунка — пусте. Ти молоток, чесно! Ти прямодушна людина! І правильно казала — про туї, про брехню і куріння. Я не серджусь, закон!»

І подати руку — мужньо, по-генеральському.

А не рвати між столами, щоб аж хвиля услід...

Женя заглибилась у свої думки, і тепер уже дядечко нишком поглядав на неї й дивувався: які то задачки

розв’язує це серйозне вухате дівча?

А Женя, насупившись, повільно захрумкала солодкою вафлею. Погляд її блукав десь далеко, вона одразу й не помітила, як перед носом у неї мелькнула сіренька лапка, зачерпнула собі крихту морозива й потягла під кофту.

Дядечко настовбурчив брови. І вже не цярпав ріденьке молоко, а трохи здивовано кліпав на дівчину. Ну от! Ще раз вихопилась лапка, потяглась до стаканчика, але...

Женя ніби отямилась і, стримуючи сміх, ляснула легенько по лапці. «Ти що? Не смій, не бешкетуй мені тут!» — зашепотіла строго й ліктем притисла Синька. Ага ж, послухав її Синько — він уже плямкав під кофтою, вдоволено пирхав, облизувався.

«Дай ще! Бо сам візьму!»

Мабуть, розсмакував — морозиво йому сподобалось, і він уже вимогливо простягав долоньку.

Дядечко оторопіло закліпав, знов угледівши ту волохату лапку.

Женя одвернулась (ніби для того, щоб відкашлятись) і сказала Синькові: «Відкрий рота!» Той з готовністю роззявив. Дівчина відколупнула чималу грудочку суничного, ще й не піднесла йому, як він хапнув свою порцію і вмить проковтнув, тільки блимнув зеленими лупками. «Ох ти, жадюга! В кого ти вдався!» — зачмихала Женя.

Кивнула привітно дядечкові й вийшла з-за стойки, залишивши людину ще більш здивовану: «Бач, старість! І після морозива в очах мерехтить!»

А Женя подумала, що Бен, видно, чкурнув додому, бо після крадіжки батько нам’яв йому вуха і гримнув: «Сиди під замком! Не виходь, не сором нас на людях!» І Бен цілими днями сидів під арештом, а пізно ввечері, мабуть, таки вибрався нишком на вулицю — на одну хвилинку. Та й побіг назад.

Тільки Женя подумала про нього, як на алеї, де горіли червоні вогні, вона загледіла Бена. Той стояв далеченько, стояв спокійно, застромивши руки в кишені. Облитий вогнями, якийсь тривожний, він очікувально дивився на Женю. І коли упевнився, що вона помітила його, зробив такий рух, ніби по-джентльменськи вклонився, потім рішуче повернувся і військовим кроком попрямував у бік Стадіонної.

— Ну? — вистромив голову Синько й сердито засопів. — Ти довго будеш йому вслід дивитися? Чи ми поїдемо в місто?

— Поїхали, — сказала Женя.

їй і жаль було, що Бен подався додому, і разом з тим легше: розв’язалися руки. Гра є грою, весь час у напруженні — так і чекай несподіванки, якогось хлоп’ячого вибрику. А тепер можна зітхнути. Можна, аби тільки охота була, пострибати, покачатися — прямо хоч тут, під кленами.

— Куди б нам краще поїхати? — стала й задумалась Женя. — На Хрещатик чи на Володимирську гірку?

— На Володимирську гірку! — буркнув Синько. (Відчувалося, що він все ще ображений).

Із скверика вони вийшли на простору міську магістраль. Тут пливла святкова юрба, прокочувався гомін, човгали десятки ніг, світло ліхтарів відсявало на скельцях окулярів, на брошках, на кулонах, на модних зачісках. Здавалось, якесь всенародне свято, маніфестація, хоч був звичайний весняний вечір, ілюмінований останніми рожево-білими свічками каштанів.

Тротуар колихався від люду, а що робилося посеред траси! Живим мерехтливим потоком неслись машини — немовби у зеленому тунелі, сплетеному із могутніх гілок каштанів. Вгорі над трасою — два ряди матово-білих світильників, які далі ставали світловим пунктиром, а ще далі — світловою ниткою. М'яко, приглушено горіли сигнальні вогні, і Жені здавалося, що то в’ються, переплітаються між собою довгі стрічки серпантину — жовтого, зеленого, червоного. На будинки, на тротуари, на перехожих лилось якесь фантастичне світло люмінесцентних ламп і неонових реклам, схоже на морське чи місячне сяєво.

І над усім цим — пишні свічки каштанів.

— Правда, гарно в Києві! — сказала Женя, захоплено вбираючи поглядом надзвичайно мінливе мерехтіння вогнів.

— Подумаєш! — забурмотів Синько. — У лісі краще! У нас там такі карнавали були, і вогнів не менше, особливо коли над болотом і в темну ніч...

— Над болотом! Мовчав би! Ти сьогодні злий і буркотливий, як дід. Аж гуляти не хочеться з тобою!

Обоє ображено насупились.

Не розмовляючи, попрямували далі. Тобто Женя пливла за натовпом, за веселою святково вбраною юрбою, а Синько сидів, трохи надувшись, і спогорда тримав свою гостру, набурмосену мордочку, висунувшись до половини з-під кофти.

— Ну не треба, — сказав він перегодя. — Не сердься. То я так. Щоб ти не дивилась за тим довготелесим, що стрибає в кущі. (Тут Женя не витримала й чмихнула). А якщо правду казати, то я теж люблю твоє місто. Он дивись, — і він ткнув пальцем у тьмяно освітлений глухий завулок.

Там, на широкому п’ятачку, панувала тиша й безлюдність. А точніше сказати — над тією тишею і безлюдністю панував один хлоп’як. Він кружляв по колу на велосипеді, але ні — не просто кружляв. Він демонстрував найвищий клас пілотажу: літав із заплющеними очима, а руки широко розкинув у сторони й зовсім не тримався за руль. Ось він — з німим відчайдушним захопленням — зробив одне коло, друге, третє, і Женя спочатку не зрозуміла: чого він уперто, як тінь, кружляє на тому п’ятачку? І тільки потім помітила: на одному балконі, напівтемному, стоять дівчатка, вони поглядають униз, збуджено перешіптуються. Ага! То він перед ними (і для них!) демонстрував «сліпий політ»: як без руля, заплющивши очі, можна виписувати на клаптику асфальту ось такі, гранично круті «нулі» й «вісімки».

— Ух, молодець, одчайдух! — завовтузився Синько й сказав, що так тільки його дядько Синтюх Однозубий умів колеса виписувати. — Дай я стрибну, покатаюсь на багажнику, — попросив він Женю.

— Не треба! Гайда звідси.

— Всі ви такі! — знову набурмосився Синько. — Любите покомандувати! Такими, як я.

«Дурненький ти! — всміхнулась Женя й згадала, як Бен таємно крався за нею. — Не треба заважати. У них своя гра». У них — це вона подумала про віртуоза-велосипедиста й про дівчаток, що перешіптувались на балконі.

Пішли далі провулком. Ставало безлюдніше, тихіше.

У маленьких двориках де-не-де ще стрибали дівчатка, дограючи в класи; де-не-де стояли, підпираючи стіни, хлопці з гітарами; де-не-де під лампочками, які теліпалися на про-відках, сиділи діди-пенсіонери, оточені темрявою, і добивали «козла».

Женя повернула ще в один провулок. І ось на тлі вечірнього неба вималювався чіткий силует верхньої станції фунікулера. За ним щось починалося — глибоке, підсвітлене знизу, безмежне... Звідти несло прохолодою.

Так вони вийшли на Володимирську гірку. І коли наблизились до залізної огорожі, тут Синько ахнув.

Справді, оце була краса!

Гора, а під горою — Поділ, ціле величезне місто внизу на рівнині. Воно лежало в огнях, в міріадах вогнів, то розсипаних бісером, то розстелених стьожками, то скупчених живими гірляндами. Місто, повне вогнів, немовби пливло у весняну ніч, за Дніпро, в заповнені млою простори, звідки повівало річкою лугами, пущами.

Ні, що не кажи, а Київ — домівля, де народилася Женя. Місто — з усім напруженням і неспокоєм — живе в ній, у її снах, у її крові, і розлюбити його Женя не зможе.

Словом...

Словом, Синько шарпнувся, випорснув із рук і сторчма полетів по схилу. А Женя за ним, вона зраділа, що одягла не вихідне плаття, а стареньку кофту; вдвох покотилися крутим укосом, запищали, заборюкалися, і це були однакові чортенята, і однаково блищали в них очі — від захвату й дитячої радості.

А гора тихенько двигтіла, несучи на собі важке, багатотонне, гранітне, залите вогнями людське дивовисько — Місто.

Нареготавшись, вони заспішили додому.

Таким переляканим Женя ще ніколи його не бачила. Він затремтів, напружено витяг шию і, мало не плачучи, залепетав: «Моє бугальце, моє бугальце!..»

Сталося це зовсім несподівано. Вони дійшли до своєї Стадіонної і зупинилися — навпроти їхнього будинку, в глухому дворі, відбувалося щось гамірливе і незвичайне. Світило кілька потужних ламп, товпились люди, лунали гучні чоловічі голоси — можна було подумати, що знімають фільм. Але ні, Женя одразу вгадала: он бульдозер, то ламають старий Кадушин будинок, що пережив себе і давно стирчав неприкаяно між новими спорудами.

Бульдозер відповзав назад, розганявся й бив ножами відвалу в почорніле підмур’я будинку — з тріскотом, з вибухами сірого пилу рушилась трухлява дерев’яна хибара, а заодно, і паркан, і ворота, де любив спинатися Вадька Кадуха у знаменитій воротарській стойці. (Як збіглося! — здивувалась Женя. — Знесли старий «Комунар» і майже одночасно — це, останнє Вадьчине пристанище»).

Дівчина з оторопілим захопленням дивилась на веселе й завзяте руйництво, на те, як згрібає бульдозер порохняві дошки й цеглу, як зі скрегетом вивертає почорнілі, глибоко вкопані стовпи. «Диви, диви, падає!» — хотіла було сказати Женя про дах, що посунувся, боком з’їхав униз. Але не сказала, бо саме тоді й відчула, як затремтів Синько, зашарпався у неї в руках і здушеним голосом пролепетав: «Моє бугало! Моє бугало! Вон там!» Синько шарпнувся з несподіваною злістю, сердито; вирвався з рук і, наче підстрелений, застрибав через дорогу у двір, де валяли будинок. Те, як він вирвався і як бігом пошкутильгав у двір, спочатку спантеличило Женю. Потім майнула згадка: «Він казав же колись, що десь поблизу ховає свій родинний вогник, переданий йому від діда, і в тому вогнику — вся його сила й спритність, і що коли хтось розтопче його бугало, то Синько помре...»

Стурбована Женя й сама підступилась до Кадушиного двору, але далі не насмілилась іти: вся територія була огороджена кілочками з натянутим шпагатом (знак — «Обережно! йдуть небезпечні роботи!»), а крім того, серед цегли й ламаного дерева порядкували такі кремезні дядьки в парусинових робах (які аж блищали в промінні потужного світла), що страшно було туди й підступатися. І Синько... І Синька ніде не видно було, чи він кудись заліз у розвалини, чи вже побіг додому.

«Невже він придумав ховати свій вогник десь тут, коло Вадьки Кадухи?» — подумала Женя, і це їй здалося загадковим, не дуже розумним і не зовсім обачним.

Вона постояла, з ваганням позаглядала через натягнутий шпагат і спохватилась тільки тоді, коли глянула на високе нічне небо. «Ой! — крутнулась і швидше затупотіла у свій двір. — Так пізно, а мама ж не спить, чекає мене!»

Синька не видно було, і Женя весь час оглядалася, поки й не забігла у своє парадне.