Женя і Синько

РОЗМОВА ЗА ЧАЄМ. ДЕ ЛЕГШЕ — В МІСТІ ЧИ В СЕЛІ?

Найкраще Жені було вечорами, коли дома збиралась їхня дружня трійця — батько, мати і вона, вже доросла дочка, на зріст анітрохи не менша за матір. Сідали на кухні, щоб не носитися з посудом, ставили перед собою чайник і не поспішаючи, з великим смаком чаювали. Через панельні перегородки аж із п'ятого поверху доносились бурхливі пасажі фортепіанної музики, внизу сварився старий Жупленко зі своєю бабою-фізкультурницею і, щоб не чули сусіди їхньої сварки, на всю силу вмикав магнітофона; хтось зосереджено човгав у парадному, за вікном погримували вечірні машини, а в них, у Цибульків, було тихо й затишно.

Тулились одне коло одного, бо скучили за день, посьорбували чай з лимоном, і Галина Степанівна починала розмову:

— Сиділа я сьогодні за машинкою та й думала: Маньківка... Якби хоч на тиждень вирватись до матері в село. Я б душею там відпочила. Я б здоров’я на місяць набралась.

А батько теж, зітхаючи:

— М-да, Маньківка... Там одне повітря! Чистий озон! Походиш, подихаєш — груди тобі розпирає.

— А літом! Вискочиш на город — все тобі свіже, з грядки: і капуста, і помідори, і огірки. А молоко тепленьке, з-під корови. Мати здоїть і несе нам у постіль, пий, Галочко, пий, Женю... Ти бачив Любку, маминого сусіда Івана дочку? Так от: вона ровесниця Жені, їй-богу! Тільки наша Цибулька тонка, аж світиться, а Любку рознесло на молоці та сметані ось так — на сорок кіло! .

Мати пила чай маленькими ковтками, вистуджувала гаряче, смішно складаючи губи — грамофонною трубочкою.

Від чаю вона зігрілась, і тепер на її щоках легка прозора втома, обличчя стало спокійно-мудре, гарне простою жіночою вродою, розімліли й розгладились зморщечки під очима, ті зморщечки, що рано з’явилися від сидячої роботи.

— М-да, — підтягував за матір’ю батько. — Люди в Маньківці здорові, міцні та й заробляють не гірше за нас. Ти візьми моїх хлопців, тих, що в колгоспі залишилися: в кожного добротна хата, гараж, як не машина, то мотоцикл, а на самих хлопців подивитись: плечі, фізіономія — о! Хоч трактором об’їжджай!

Ще довго вони вихваляють свою Маньківку, де народилися, де разом бігали до школи й закінчували десять класів, і де на випускному вечорі, під колгоспним клубом, нарешті призналися, що люблять одне одного, і де таємно вирішили — тікати у Київ. У незбагненно-велике, метушливе місто, повне вогнів і святкового руху, там серед люду пробивати собі дорогу: вона — на курси друкарок, а він — у технікум прикладного мистецтва...

— Ну що, стара? — вже іншим тоном, делікатно-обережним, каже Василь Кіндратович (в такі хвилини він називає дружину старою, і вона не сердиться, бо ще молода й чудово відчуває, як своєю молодістю подобається людям). — Ну що, стара? Може, поміркуємо, зважимо все і той... поїдемо туди, в село?

Женя не розуміє, про яке серйозне «поїдемо» зараз мовиться. Вона підскакує, від радості спалахують у неї вуха-метелики, губи танцюють:

— Поїхали! Поїхали! До баби Паші! В гості!

Вона готова зірватися й летіти хоч зараз, і вже бачить Маньківку в садах і соняхах, і бабу Пашу на воротях, що стоїть пригнувшись, як маленький снопик, і виглядає їх — гостей із столиці. Бачить Женя ставок, де повно пуголовків, річку в осоці, колгоспний баштан і босу команду, що ганяє м’яча на толоці. Там — повна воля дівчині! Скаче вона на підводі, катається на мотоциклі (дядько Петро садовить її на заднє сидіння), їздить у степ на літню ферму, де такі смішні й симпатичні телята. А як знайшла вона з хлопцями крота у березі! А як п’явка присмокталася їй до ноги! А як з Любкою, з отією товстухою, залізли вдвох на скелю, а там дим курився з розщелини, і вони злякалися («Може, розбійники!»), а то, виявляється, хлопці сховалися в печері й розпалили там вогнище. А як ростуть кавунці на городі, як зав’язуються пуп’янки — сама вона бачила!

Словом, розмов, спогадів, охів і ахів повно, коли Женя прилітає від баби додому. Прилітає вона засмагла, як циганча, зуби стають білі-білі від молока й фруктів, чубець вигоряє, ніс облуплений, в очах так і грають живі бешкетливі вогники.

— Моя ти селючко! — сплескує мати в долоні, а з літака сходить до неї якесь засмагле, вихрасте і ніби трохи чуже дівчисько. — Ну, як? Сподобалось тобі в баби? Не сумувала за домом?

Ну, ясно — сподобалось. І питати не треба! А от чи не сумувала вона за домом? Важко сказати... Якщо батькові і в Києві сниться Маньківка, то Жені, навпаки, і в Маньківці снився будинок на Стадіонній, снився двір, кочегарка, дорога до школи, тролейбуси, повні народу. Коротше, снилося їй тільки міське життя і тільки міські пригоди. Хоч і набігається вона за день по селу, а ввечері впаде (без задніх ніг, як каже баба) й прикипить до подушки, та все одно якось непомітно підкрадеться до неї басейн і загойдає її на м’яких хвилях. А то немовби із темного екрана випливуть пісочник, дитячі коляски, підвали, загримить Бенова армія, і вже чіпкі руки хапають, в’яжуть і ведуть її в полон. (Зашкутильгає по хаті сонна баба, покладе їй долоню на чоло й стурбовано скаже: «Спи, дочко, спи. Чого ти кидаєшся?») Часом приходив уві сні професор Гай-Бичковський (і не приходив, а як сом випливав із акваріума) і щось швидко-швидко говорив про ліси, про пущі, казав їй настирливо: вставай, будемо садити тайгу — в дворі, на асфальті, на сходах, на балконі; зелена шапка дерев — ось що врятує землю від пилу й чаду.

Словом, тижнів через два, набігавшись на волі, Женя починала тривожитись, нудьгувати — хотілось їй у Київ, до матері. Звідси, із села, ще рідніші, ще кращі здавались їй і Стадіонна вулиця, і будинок, і двір із вухатим Зайчиком, і темні підвали, де вона спіймала собі (спіймала чи вигадала, яка різниця?) шепелявого Синька.

Поїхати до баби в гості — це добре. Але щоб залишитися там назавжди... Хтозна. Дуже тихо й сонно у баби — аж стомлює, аж пригнічує тебе той спокій. А от повертаєшся в Київ — і б’є в лице тугий, свіжий вихор: все мчить, все летить назустріч — машини, люди, квартали, все несеться азартно й навально, як на спортивних гонках: давай, давай, не затримуй інших! І тебе захоплює цей азарт, ти вливаєшся в загальний потік, ідеш, біжиш, поспішаєш і ловиш себе на думці: секунди тебе підганяють, розклади (ой, не спізнитися б!) підпирають у спину, дрімати ніколи, зупинятись не можна, тільки вперед, щоб не відстати від інших!

Місто — не для сонних людей!

Женя сама відчуває: Київ закрутив їй у душі таку пружину, що з будь-якого тихого місця вона з нудьгою рватиметься сюди, в гущу, в міську товкотнечу, де вирує життя.

...Після того як батько сказав: «А що, стара? Може, поміркуємо та й поїдемо назад у село?» — на кухні раптом запала мовчанка. Всі троє ніби до чогось прислухалися — до музики чи до кроків за стіною. Мати просунула палець у вушко чашки та так і застигла, потупивши очі. Кіндратович уперся плечем у стіну і сидів, поважно суплячись, заглиблений у свої думки, а на його лобі набрякали від чаю великі краплі поту. Женя здивовано глянула на батька й на матір: чого вони враз примовкли?

Погиркала вода у крані й стихла. І батько, щоб порушити мовчанку, злегка відкашлявся й обережно мовив:

— Я серйозно, Галочко. Давай подумаємо. Гроші у нас є. Продамо ще своє манаття, купимо в селі хату та й плюнемо на ці трамваї разом з усіма грипами...

Мати як не чула. Тільки ворухнула куточками губ.

Тоді батько знову:

— Хіба ми роботи в Маньківці не знайдемо? Ти підеш у контору чи сільраду, друкарки скрізь нарозхват. І в мене професія така...

— Та господи! — мляво озвалася мати. — Аби руки, а робота скрізь знайдеться.

— От-от! — зрадів батько. — І не будеш товпитися в чергах, не будеш з базару сумки тягати. Своя городина, свіжа, що схотів — те й вирвав.

— Та воно ж само не росте, — ніби аж образилась мати. — Це ж з городом треба возитися. І копать, і садить, і полоть — по самі вуха у землю залізти. Не з нашими радикулітами.

— А вода? Ти ж знаєш, яка у Маньківці вода. Джерельна! Вип’єш — і всі болячки проходять. Не те, що наша хлорована, з крана.

— Еге ж. А де колодязь? Аж на Федоньчиному кутку. Попоносиш відром — не раз Київ згадаєш. Тут повернув кран — і набирай скільки хочеш. І теплої, і холодної.

— Ну, а молоко? Де ти таке молоко знайдеш, як у нас з-під корови? Сама ж казала...

— Василю! Не сміши! Ти що, корову збираєшся завести? Може, ще й пару кабанчиків? І запхаєш мене, як бабу Гапку, у гній, у хазяйство?

Женя слухала батьків і в глибині душі посміхалася. Вона знала, чого її «старенькі» розбурчались. Згадають село, молоді свої роки. Зітхнуть, а тоді назад, у Київ.

Ну от, батько витер піт долонею й розгублено заморгав на матір:

— Галю, я щось не зрозумію тебе. Ти сама говорила: Маньківка, аби хоч на тиждень у село. А зараз... Може, сільської роботи злякалась?

— Не злякалась! Міг би давно упевнитись: ніякої роботи, я не боюсь! — Мати, видно, образилась, бо на щоках проступила холоднувата блідість. — Тільки й зриватися назад не хочу. Скільки стягувались, щоб меблі купити, холодильник, телевізор. Скільки квартиру чекали — тепер є своя, ізольована. Люди приходять і кажуть: гарно у вас, не квартира, а просто музей. І все це покинути? І знов починати на голому місці? А потім — село... Я за Женю боюсь. Тут усе на місці — школа, басейн, лікарня. Знаєш, як вона горлом хворіла? Тільки температура — лікаря одразу виклиаемо, й душа спокійна. А там?

— Люди ж якось живуть! — вже безнадійно впирався батько. — І не хворіють, і здорові ходять.

Мати ніби й не чула його, вела своє:

— А в школу дітям ходити — півтора кілометра! Уявляєш! Під дощем, по снігу, по весняній воді!

Оце про школу, здається, остаточно добило Цибулька. Він і забув, що сам не раз хвалився: не те що півтора кілометра, а цілих п’ять бігав у сусіднє село, в семирічку, і та дорога для маньківських дітлахів була як свято — повна галасу й сміху. А тепер його чогось злякали оті півтора кілометра. Він аж почервонів, розкритикований жінкою, і краплі поту ще густіше виступили на лобі. Спантеличено хмикнув і розвів руками:

— Та воно так, Галочко! Як згадаєш, скільки там клопотів: дров дістань, хату протопи, сіна накоси. Тут вискочив у магазин — і все готове.

Для Жені це був веселий спектакль. Вона ловила кожне слово, потай усміхалася, знала, що скаже батько і що відповість на те мати. Та ось не витримала — чмихнула вголос:

— О! Ви вже назад! Ви як ті раки! Хвалили-хвалили. свою Маньківку, а тепер уже лаєте.

— Не лаємо! — строго зиркнула мати. — І взагалі недобре встрявати у розмову старших!

Вона різкувато обірвала дочку, проте, мабуть, і сама відчула, що погарячкувала і що коли їхню суперечку послухати збоку, то таки, очевидно, можна розсміятися.

Всім трьом стало ніяково. Замовкли. І мати заходилася прибирати посуд. А батько витер окуляри, прилаштував їх на носа і, набравши поважно-філософського вигляду, узагальнив:

— М-да... Женя, звичайно, має слушність. Якщо чесно признатися, то ми живемо роздвоєно: всіма клопотами своїми в місті, а спогадами, дитинством своїм в селі. Більше того, ми зависли, Галочко, як парашутист на дереві. І від села відірвалися, і до міста як слід не пристали. На місто бурчимо, а в село повертатись боїмося: не той комфорт, та й робота в землі нас відлякує. А от Женя — вона не знає роздвоєності. Бач, уся тут, думками й тілом у місті, і відчуває себе у міському потоці, як риба у воді. Правду я кажу, Євгеніє?

Дочка звела на батька свої глибокі, темно-каштанові очі і, вдячна за те, що він розуміє її, кивнула головою: так, правильно! Їй добре тут! Вона просто щаслива, що народилася в Києві: і Лук’янівка, і засипані жовтим листям парки, і Дніпро, і музей історичний, де вона виліпила з батьком виноградинку, — скільки їй усього треба передивитися, довідатись, відкрити! Мабуть, не хватить для цього й життя. А потім — не тільки надивитися. Щось і самій зробити, щось таке, як робить батько, цікаве й пам’ятне — для себе і для людей.

Женю відправили спати (десята година!), а вона крутилася в ліжку, не могла заснути — все ще була під враженням вечірньої розмови. І скоро нові, доросліші думки почали снуватися в голові. «Звичайно, — у напівсні міркувала Цибулько, — і в Маньківці є багато хорошого. Степ, чиста річечка, луг над водою — бігай де хочеш. От якби київський асфальт та переселити в Маньківку, щоб після дощів машини не плавали там у болоті, а маньківську річку з осокою та переселити до нас на Лук’янівку... щоб те й друге об’єднати... і щоб не село було, і не місто, а гібрид — місто-село: хочеш — їдь собі тролейбусом, а хочеш — босий біжи через луг у школу...»

З думками, що вона скоро виросте і збудує якесь зовсім нове місто, гібридне, Женя й заснула.