Женька Жменька-Едісон

Розділ дев'ятий, де хлопці знайомляться з лісом

Увечері того ж таки дня дядько Захар зайшов до хлопців і запитав:

— Хлопці, а ви бачили коли-небудь, як сходить сонце?

— Бачили, — не дуже впевнено відповіли хлопці, які, по правді кажучи, не дуже твердо пам'ятали, бачили вони коли-небудь по-справжньому схід сонця чи це їм тільки снилося.

— Все ясно, — засміявся дядько Захар. — Завтра побачите. Тільки майте на увазі, розбуджу дуже рано, ще й сіріти не почне. Лягайте спати зарання, бо хто розіспиться — мені довго будити ніколи, піду сам.

— Хіба ми діти, — насупився Женька, — що нас треба будити? Скажете о шостій годині встати — будь ласка, встанемо!

— І ти хочеш влітку о шостій годині ранку бачити схід сонця? Ну-ну! Ні, голубчику, доведеться встати трохи раніш. А зараз спіть!

І дядько Захар вимкнув світло.

Женька позіхнув так смачно, що й Коті захотілося позіхнути. Котя, широко розкривши рота, позіхнув, але закрити рота сил у нього вже не вистачило, і він так і заснув з відкритим ротом.

І тільки-но він заснув, як його тут-таки розбудили. (У всякому разі, йому так здалося). Треба було йти на полювання, треба було йти зустрічати схід сонця.

… Небо було якесь незвично сіре, зовсім не таке, як над Чорномор'ям. Спершу хлопцям навіть здалося, що збирається на дощ і то сірі хмари облягли небо. Але, роздивившись краще, вони розгледіли на небі кілька блідих мерехтливих зірок. Далебі, такого кольору досвітнє волинське небо. Десь дуже далеко-далеко на обрії синів ліс. Хлопців це здивувало. Адже вдень вони бачили, що ліс був набагато ближче. А прямо перед ними стелилася якась біла ковдра, і простягалася вона аж до далекого лісу.

«То, мабуть, цвіте ця… як її…» — намагався пригадати Женька назву рослини, яку вони бачили з вікна вагона. Тоді їм сказала, що то цвіте, сусідка по купе, старенька бабуся, але зараз Женька ніяк не міг пригадати цю назву. «А до лісу, мабуть, попойдемо», — встиг тільки подумати Женька, як вони увійшли в ліс.

Ліс обступив їх раптово з усіх боків, і тільки тепер Женька зрозумів, що те біле попереду, що так відсувало ліс, було зовсім не квіт гречки (від несподіванки Женька раптово згадав, як звали ту рослину), а густий туман. Цей туман розрізав навпіл ліс, а тепер розрізав навпіл і їх самих: і дядька Захара, і Котю, і його — Женьку.

Це був незвичайний туман — і не холодний, і не вогкий, а якийсь невловимий. Все навкруги прояснилося, як на фотопапері. До неба хтось Домішав крапельку синьки, і зорі від того ставали блідішими, а ліс вже був не сіро-синій, а сіро-зелений. Чорними залишилися тільки ялини.

Власне, ялина була єдиним деревом, яке впізнавав і відрізняв від інших дерев Женька. Ялину не впізнати — це був би сором. Але решта дерев і кущів, як для Женьки, так і для Коті, залишались тільки деревами і тільки кущами. Навряд чи й сонячного дня вони відрізнили б дуб від граба чи осику від ясеня, а про кущі, трави, квіти, чагарники і говорити нема чого. Ліс для них був темним лісом і вночі, і вдень, і вранці, і ввечері. Ліс для них був збіговиськом дерев і тільки! Ні, не тільки. Бо Котя раптом штовхнув Женьку в бік і радісно зашепотів:

— Дивись, берізка!

Авжеж, це справді була берізка, і Котя, гордий з того, що впізнав її, аж зупинився.

— Берізка, берізка, — повторював він пошепки.

Ви помітили, що в лісі увечері чи на світанку чомусь завжди хочеться говорити пошепки. Мабуть, ми цю звичку дістали в спадщину від наших пра-пра-пра і ще багато разів прадідів, для яких ліс був і другом, і ворогом. Адже тоді в лісі на них чигала небезпека, а може, й смерть за кожним кущем і за кожним деревом. Як тут не заговориш пошепки!

І раптом щось сталось у лісі. Всі це помітили, навіть дядько Захар зупинився. Туман перестав клубочитись і слухняно вклався до ніг велетенським деревам, дерева дружно затріпотіли листочками, струшуючи росу на мандрівників, і вмочили свої верховіття в червону фарбу. Якусь мить зелений колір був червоним, а блакитний лимонно-жовтим, потім червоний став жовтим, і ще за мить у лісі панували тільки два кольори — зелений і блакитний. І, ніби чекаючи цієї хвилини ще звечора, вдарив тисячоголосий хор пташок. Тільки тепер хлопці зрозуміли, що сталося, — зійшло сонце.

Дядько Захар постояв ще трохи, приклавши руки човником до лоба і схиливши голову, ніби прислухаючись до чогось, а потім раптово рушив навпростець через ліс. Він ішов попереду, маленький, сухенький, в сірому піджаку і поруділих чоботях, такий звичайний і буденний де завгодно, але в лісі він здавався хлопцям богатирем. А вони самі собі здавалися безпорадними.

Раніше все було не дуже складним. Раніше ліс був праворуч і ліворуч, а вони собі йшли своєю дорогою. А тепер продиралися крізь ліс навпростець, все вперед і вперед, все далі і далі. І хоч добре знали, що останнього вовка в цьому лісі вбито ще задовго до того, як вони народилися, хоч знали, що ведмеді тут вже років зо сто, як не водяться, отже, небезпеки ніякої немає, все-таки їм ставало моторошкувато, і чим далі заглиблювались у ліс, тим більше.

Дзенькнувши, мов куля, влетіла Коті у ніс якась муха. Від несподіванки у хлопця аж в очах потьмарилося. Не встиг він вичхати кляту муху, як інша, хоч і менша, зате заклятіша, влетіла в око, й око запекло вогнем. Побігли сльози. «І треба у джунглі їхати, коли тут така напасть?» — думав Котя, намагаючись ріжком носовика витягти муху з ока.

Тим часом Женька воював з павутиною. Маючи серце на дядька Захара, Женька вперто йшов не по його сліду, а трохи осторонь. Йому здавалося, що до тієї павутини ще добрих три метри, але виявилось, що вона набагато ближче, і, ступивши крок, Женька заплутавсь у ній по вуха. Далося взнаки невміння орієнтуватися у лісі. Окомір, набутий хлопцями на вулицях міста, був тут непридатним. Далеке виявлялось близьким і навпаки. А ліс все кепкував і кепкував з хлопців. Він то сипав їм за комір глицю, то дряпав їм лоби і щоки гострими сучками, то висилав назустріч якихось невідомих жучків-комариків, то спускав просто на голову павуків. А тут ще раптом виявилося, що хлопці зовсім не вміють ходити! Здавалося, під ногами у них не земля, а лід — ноги ковзалися по глиці і мохові, загрібали торішнє листя, плутались у якихось невидимих кореняках.

Хлопці захекались і вже ледве встигали за дядьком Захаром. А тому хоч би що! Він ішов так легко, розгонисто, ніби йому було не шістдесят з гаком, а втричі менше. І Котя і Женька бачили, що ліс. зовсім по-іншому ставиться до дядька Захара, ніж до них. Ліс йому не чинить ніяких перешкод, і навіть мухи чомусь облітають дядька Захара десятою дорогою.

— Ну, то як забиваються цвяхи в лісі? — кинув через плече дядько Захар.

Хлопці промовчали.

Вони обидва навіть почали сердитись на старого, їм вже почала обридати ця прогулянка. І тут нараз дядько Захар, зупинившись, щось підняв із землі. Хлопці полегшено зітхнули і заглянули йому через плече. На долоні у старого лежала якась сіро-жовта грудочка, і, тільки придивившись уважніше, вони зрозуміли, що то мертве пташеня.

— Пташенятко піночки чи малинівки, — сказав дядько Захар.

— А як воно сюди потрапило? Воно ж іще літати не вміє? І хто його задушив? — навперейми почали розпитувати хлопці.

— Літати воно ще справді не вміло, — відказав дядько Захар, — і ніхто його не душив. Загинуло само. Його просто викинуто з гнізда.

— Хто ж його викинув? — запитав Котя таким голосом, ніби в ту ж мить збирався знайти напасника і поквитатися з ним.

— Пошукаймо спершу гніздо, — порадив дядько Захар.?Хлопці озирнулися навкруг і тільки зітхнули. Як же ти його знайдеш у такій гущавині? Де його шукати? А воно було зовсім недалеко і зовсім невисоко. Дядько Захар впевнено розгорнув кущі, і Женька з Котею побачили маленьке гніздечко. У гніздечку сиділо інше пташеня, теж мале, майже голе, але набагато більше за те, що знайшов дядько Захар. Пташеняті навіть самому вже було тіснувато в гніздечку.

— Зозуленя, — сказав дядько Захар, — я так і думав.?Це воно викинуло з гніздечка пташенятко.

— Звідки ви знаєте? — насторожився Женька.

— Я іще знаю, що це саме зозуленя викинуло вчора чи позавчора його братиків та сестричок! От скільки їх було — троє чи четверо, цього, правда, я не знаю. Знаю тільки, що самому зозуленяті не більше як дванадцять днів.

— Ви що ж, його метрику бачили? — в'їдливо запитав Женька, думаючи, що він говорить не знати як дотепно. Він і Котю запрошував повеселитися, підморгуючи і підштовхуючи його ліктем.

Але Котя не звертав на Женьку уваги. А дядько Захар зовсім не образився і цілком серйозно відповів:

— Бачив. І тобі можу показати. І Котя нехай подивиться. Бачите, ось на спині у пташеняти така заглибина, наче сіделко. Це у нього спеціально для того, щоб зручніше було викидати із гнізда своїх конкурентів. Десь на 13–14 день ця заглибина зникає як непотрібна. Доти зозуленя вже обов'язково залишиться одне, як зараз. І «мачуха» — піночка, малинівка чи яка-небудь інша пташка — вже остаточно стане його рідною матір'ю. Одійдімо, зараз прилетить…

І дядько Захар відтрутив обох хлопців од гнізда. Майже в ту ж мить почувся шурхіт маленьких крилець, і на край гніздечка присіла маленька пташка. Було видно, що її нервує присутність людей, що їй страшно, але вона не втекла аж доти, доки не погодувала зозуленя. А тоді знову пурхнула крильцями і зникла.

— Через дві-три хвилини вона повернеться, — сказав дядько Захар.

— А може, вона тепер зовсім не прилетить? — зітхнув Котя. — Побачила, що ми стоїмо, і не прилетить.

— Прилетить. Вона годує малого, хоч і не свого, і тут її не спинить ніякий страх, ніяка небезпека.

— Летить, летить! — пошепки сказав Котя і замахав руками, ніби сам збирався полетіти.

— Ач, яка ненажера! — засміявся дядько Захар. — Але боюсь, хлопці, що й вам вже час перекусити, зголодніли, мабуть?

— Не дуже, щоб так дуже… — ковтнув слину Женька.

— Але кусник хліба з салом не завадить, — підхопив дядько Захар.

… Вони сіли під розлогим деревом, і дядько Захар розгорнув нарихтовані тіткою Оксаною припаси.

Давайте не будемо заважати їм снідати! Кожен з нас снідав, обідав чи вечеряв у лісі і розуміє, що це таке, а хто не снідав, не обідав і не вечеряв, той однаково не зрозуміє, хоч би скільки ми розповідали, аж доти, доки сам не поснідає, не пообідає чи не повечеряє.

— Ким ти хочеш бути, Котю? — запитав дядько Захар, складаючи в торбину решту харчів. — Женю я не питаю, знаю, що він хоче бути Едісоном.

— Я? Рибалкою.

— А море ти знаєш? Вмієш забивати у море цвяхи? — хитро підморгнув оком дядько Захар.

— Як то?

— Море ти вивчаєш?

— Море ми в школі проходили. Море — це коли…

— Ні, ні, я не про те. Ти мені скажи, що ти знаєш про море, крім того, що ви проходили про море в школі? Адже ж ти бачиш море щодня.

Котя мовчав. І Женька мовчав. А що вони могли відповісти? Промінчики-зморшки розбіглися навколо блакитних очей дядька Захара, він посмикав себе за ріденьку борідку:

— Ех, хлопці, хлопці, і очі вам дано, а не вмієте дивитися, і вуха дано, а не вмієте слухати. Ех, вік техніки, вік техніки! Вік атома, космосу, кібернетичних машин, електроніки… Навряд чи серед ваших ровесників знайдеться такий, який не знав би, що таке транзистор, не розбирався б в марках автомашин, літаків, у класах військових і пасажирських кораблів. І навіть ті, хто має трійку з фізики…

— У мене п'ятірка! — поспішив запевнити Котя.

Женька визнав за краще промовчати. Незручно, коли у молодшого лаборанта — п'ятірка, а в його начальника — четвірка.

— І навіть ті, хто має трійку з фізики, вміють полагодити електрозапобіжник чи змінити перегорілу спіраль електричного утюга. Більше того, навіть десятирічний хлопчисько, побачивши у небі літак, не скаже просто: «Літак полетів!», а обов'язково уточнить: полетів ТУ-104, АН-10 чи ІЛ-18. І вже побачивши на дорозі автомобіль, він обов'язково знатиме, чи то ЛАЗ, чи МАЗ, чи ГАЗ. Ану лишень запитай першого-ліпшого з вас, що це росте, — в дев'яти випадках з десяти обов'язково почуєш: «Дерево».. А яке це дерево? Хто його знає! Дерево і все. За прикладами далеко ходити не буду. Я не збираюсь вас звинувачувати у тому, що ви не знаєте лісу. Звідки вам було його знати? Але ось скажи, Женю, навіщо ти зламав зараз цю гілку?

— Так собі… — почервонів Женька.

— От бачиш. Я розумію, що ти зробив це механічно, але якщо ти, скажімо, у місті обріжеш де-небудь телефонну трубку…

«Звідки він міг дізнатися? — увесь похолов Женька. — Невже Анатолій написав аж сюди?»

Даремно Женька турбувався — Анатолій і не думав нікуди писати. Дядько Захар навіть не підозрював, що, вибираючи перший-ліпший приклад, він вибере його так влучно.

— … то ти вчиниш злочин, — вів далі дядько Захар, — але в такому випадку цей злочин буде чим-небудь вмотивований, просто так ти трубку не обріжеш, а от гілку просто так зламав. А в природі, хлопці, все гармонійне, все на своєму місці. До речі, чи відомо вам, друзі мої, що про ядро атома ми знаємо зараз набагато більше, ніж про першу-ліпшу клітину цієї гілки, яку ти, Женю, щойно зламав. І коли мій вік був віком техніки, то ваш вік мусить бути віком біології. І над цим варто було б задуматися людям, що збираються робити винаходи. Та-ак… Ну, ходімо далі. Оце зіллячко я візьму і це теж, а що це воно за зіллячко, розповім іншим разом… Ви й так сьогодні наковталися лісу по самісінькі вуха.

— А тут їжака можна спіймати? Живого? — запитав Женька.

— Ні. Ні живого, ні мертвого.

— Чому? Хіба у вашому лісі не водяться їжаки?

— Водяться. Тільки і в нашому, і в будь-якому іншому лісі їжаки селяться ближче до узлісся, а тут гущавина, він тут не буде жити.