Женька Жменька-Едісон

Розділ одинадцятий, з якого видно, що ліс хоч і не страшний, але налякатись там можна до смерті

Дядько Захар закінчив робити у селі профілактичні щеплення і тепер майже щодня ходив з хлопцями до лісу.

Тітка Оксана говорила:

— І що ти, старий, собі думаєш? Тобі вже однаково, тебе колись куля не брала, а тепер не бере ні вітер, ні мороз, ні сонце, ні дощ. Ти вже зашкаруб, як та кора, що ти її сушиш для ліків. Але ж дітей пожалій. Вони відпочивати приїхали, а ти їх по лісах тягаєш щодня. Що ж нам їхні батьки-матері скажуть, дивись, на кого вони схожі? Ну, Котя у мене золота дитина, він хоч їсть справно, а Женя став на скелета схожий. Подряпані обидва так, ніби з дикими котами билися. Здичавіють зовсім діти, господи прости. Хіба їм іншої забавки не можна знайти, як оце кожного божого дня по лісах волочитися? Почитати? Будь ласка, і в нас які-не-які книжки знайдуться, і в бібліотеку можна піти. Нівроку, не в лісі живемо.

— А де ж? — сміявся дядько Захар. — Звичайно, у лісі. А в тому, що вони зараз мало читають, я не бачу великої біди. Зимою начитаються.

І хлопці з ранку і до вечора блукали по лісі, часом з дядьком Захаром, а часом, коли його викликали до хворого, — самі. Правда, самі вони далеко не заходили, ходили тільки по узліссі, але хіба зменшувався від того інтерес?

Женька брав товстенну книжку-гербарій, яку багато років тому хтось з товаришів подарував дядькові Захарові, і звіряв кожну знайдену рослинку з малюнком у книжці. Він страшенно радів, коли йому щастило знаходити в лісі чи на лузі рослину, намальовану у книжці. У книжці під малюнками крім українських підписів були підписи ще й латинською мовою. Це виглядало вже зовсім по-науковому. Один такий підпис Женька навіть завчив напам'ять: «Тузіляга фарфара». Чогось йому весь час пригадувалась фарфорова собачка, яка стояла на столику у Ліди. І хоч трава мати-й-мачуха нічого спільного з собачкою не мала, латинська її назва запам'яталася Женьці саме так. Тепер, маючи на озброєнні дядькову книжку, Женька міг, заглядаючи в неї, раз у раз ошелешувати Котю, а то й саму тітку Оксану своєю обізнаністю. Якось він запитав у неї:

— Тьотю, а чому у вас перед вікнами ростуть алтеа розеа і календула офіціналіс? Вони що, просто для краси?

— Де ти їх, синочку, забачив? — питала тітка Оксана, висовуючись з вікна. — Оце? Це, синочку, мальви. Вони не тільки для краси. Корінці їхні для лікування годяться. Варять, і очі ними промивають, і горло полощуть. Ну, а ця календула, чи як там ти на неї кажеш, по-нашому, по-простому, зветься нагідка. І вона не тільки для краси. Нею і порізи, і виразки різні лікують, і навіть коли очі хворі, теж помічна.

В свої мандри по лісу Женька теж брав книжку.

— Та-ак, — казав він, заглядаючи в книжку, — ти, Котько, азарум європеум вже знайшов?

— А як він по-нашому називається? — допитувався Котя.

— Яка тобі різниця — як? Ти ж все одно до пуття не знаєш цієї рослини. Подивись на малюнок і шукай таку.

— О-о! — радів Котя, подивившись на малюнок і прочитавши українську назву. — Вона називається просто копитняк і справді на копито схожа. Я таку вмить знайду!

І він таки справді знаходив. Котя був терплячим і наполегливим, а Женька завжди забігав наперед, і через це багато дечого проходило повз його увагу.

Тільки вчора Котя не виконав Женьчиних розпоряджень. Женька доручив йому шукати гіперікум перфоратум, тобто звіробій звичайний, а Котя десь зник. Женька вже почав був турбуватись: чи не заблудився Котя, а виявилось, що Котя ходить-бродить собі по галявині, збираючи фрагорія веска, і кидає їх одну за одною в рот.

— Хіба я тебе посилав по суниці? — гримнув Женька, але тут-таки, забувши про звіробій, додав:

— Ну й типчик ти, Котько, міг же й мене покликати!

Котя спочатку промовчав, а потім уїдливо сказав:

— А я навіть не знав, що це суниці! У них мусить бути якась латинська назва. Потім, коли я здогадався, що це таки суниці, я не міг тебе покликати, бо не знав, чи ти мене зрозумієш. Ти ж тепер навіть з тіткою Оксаною латиною розмовляєш.

Якось Женька вирішив зробити сюрприз дядькові Захарові: назбирати лікарських рослин. У лісі він раз у раз покрикував на Котю:

— Шукай ерітреа центраріум перс!

І Котя шукав золототисячник.

— Тягни пульмонарія офіціналіс!

І Котя тяг медунку.

Додому вони приперли неймовірний сніп, де корінці, стебла, листя, квіти були в страшенному безладді, та ще й добряче пересипані землею. Котя, з усього було видно, рвав кожне зілля з коренем, сподіваючись, що дядько Захар сам дома розбереться в усьому цьому оберемкові.

Дядько Захар тільки головою похитав:

— Ну й ну! Це ви, значить, збирали лікарські рослини. Любі мої хлопчики, я дуже радий, що у вас стільки ентузіазму, але не треба більше так робити. Я вам все розтолкую наступного разу, що збирати і як збирати. Ви у мене трав'яними професорами станете. А поки що… Між іншим, з липи досить зібрати цвіт. А липу з корінням міг заготовляти хіба що ведмідь.

Коли б Котя був забобонним, він би подумав, що дядько Захар накликав на нього лихо своєю згадкою про ведмедя. Бо другого дня на Котю в лісі напав ведмідь. Ось як це було.

Дядько Захар дав хлопцям дуже важливе доручення. Він сказав їм:

— Я зараз не маю часу, їду на хутір до хворого, піти з вами не можу. А ви пройдіться, прогуляйтеся, та заодно можете мені в пригоді стати. Пошукаєте на узліссі, де росте валер'яна…

Женька кинувся перегортати книжку, аж сторінки залопотіли.

— Валеріана офіціналіс? — як колега у колеги, перепитав Женька.

— Вона сама, — тамуючи усмішку, відповів дядько Захар.

— То ми вам її цілісінький сніп припремо! — пообіцяв Котя, який теж ніколи ні, в чому не хотів поступатися Женьці.

— От цього-то я найбільше боюся, — замахав руками дядько Захар. — Цього-то мені найменше треба. Не смійте навіть листочка зачепити! У валеріани використовують тільки корінці. І корінь цей викопують восени. Отож ви тільки знайдіть, де росте валеріана, і якось позначте, зробіть зарубки на деревах, чи що. Завтра чи іншим разом покажете мені ці місця, а я вже восени викопаю коріння. Ну, йдіть!

І вони пішли на узлісся. На узліссі Женька показав Коті у книжці, яка на вигляд валер'яна.

Домовились вони так:

— Ти йди ліворуч, — сказав Женька, — а я піду праворуч. Коло того старого дуба, що на поляні, ми зійдемось. Шукати будемо по новій системі, щоб захопити більшу площу.

Женька пішов в один бік, Котя — в другий. Отут і спіткало Котю лихо. Він не дуже далеко відійшов, розгорнув кущі ожини і тільки-но перестрибнув рівчак, як помітив за кущем щось велике, руде, волохате. «Ведмідь», — встиг подумати Котя.

І ще він встиг згадати, що в таких випадках радять впасти на землю і прикинутися мертвим. Ведмідь мертвих не їсть, постоїть собі, понюхає та й піде, звідки прийшов…

Ви, мої любі читачі, теж, безперечно, знаєте цю ведмежу повадку, і, лежачи де-небудь на канапі з пригодницькою книжкою, ви, напевне, вчинили б так, як радять досвідчені мисливці. Але не знаю, чи були б ви такі розсудливі, зустрівшись сам на сам з ведмедем у лісі. А от Котя одразу забув про цю пораду і повернувся, щоб кинутися навтьоки. Але послизнувся на березі струмка і впав. І заплющив од страху очі.

Ведмідь стояв над ним, переступав з ноги на ногу і дихав у потилицю. Сказати, що цієї миті Котина душа була в п'ятах, це значить — нічого не сказати.

А коли ведмідь шорстким язиком закотив Коті сорочку на спині, хлопець розплющив очі і побачив над собою… теля.

І ще побачив неподалік од себе засмаглі, подряпані босі ноги.

— Ой, не можу, ой, умру! Воно ж тебе всенького з'їсть! — сказав дівчачий голос, і веселий регіт погнав луну лісом.

Перед Котею стояло босоноге дівчисько, класу, мабуть, з третього-четвертого. Губи — чорні від ожини, а очі чорні, як терен, чорні від природи. І ще носик у дівчинки був усіяний дрібненьким ластовиннячком. Ніби метелик пролетів і струсив їй на носик трішки пилку із своїх крилець. Синя спідничка, жовта кофтинка, і ще на шиї нанизані на нитку якісь ягідки замість намиста… Ото і вся дівчинка.

— Ти що тут робиш? — сердито запитав Котя, підводячись і відчуваючи, як сором гаряче заливає йому вуха, щоки і навіть шию.

— Бичка пасу. А ти?

— Що роблю? — удавано байдужим тоном перепитав Котя. — Хіба не бачиш, що роблю? Лежу загораю.

— А чому ж ти в сорочці загораєш?

— Ну то й що? Ти думаєш, що ультрафіолетові промені не пробивають сорочку? Вони все пробивають.

— А чому ж ти бичка не одігнав? Дивись, він тобі всю сорочку ззаду пожмакав.

— Чому, чому… Задрімав трохи, не чув, як підійшов твій бичок, ти як пасеш, то паси, а не розпускай по всьому лісі.

— Я не розпускаю. Так швидко?

— Що швидко?

— Кажу, так швидко задрімав. Я ж бачила, як ти йшов. І раптом впав і…

— Захотів йти — йшов, захотів задрімати — задрімав.

— А куди ж ти йшов? — хитро примружила очі дівчинка, і Котя відчув, що він у неї в руках.

— У своїх справах…

— А в яких?

— Тьфу! І чого ти причепилася?

— Я не причепилася. Я все люблю знати, от і питаю.

— Є у мене один товариш, він теж любить все знати.

— А як звуть твого товариша?

— А тобі нащо?

— А я знаю, ви приїхали у гості до Захара Антоновича, ти і ще один такий тонкий, мов жердина.

— Сама ти жердина!

Дівчинка засміялася:

— Яка ж я жердина? Мене звуть Ніна. Ти на мене не сердься. Я просто хотіла знати, куди ти йшов.

— Валер'яну я шукав. Дядько Захар попросив, — похмуро відповів Котя.

— А навіщо вона?

— Це такий корінь. З нього роблять ліки, щоб заспокоювати нерви.

Тут Ніна знову дзвінко зареготала і затанцювала на одній нозі:

— А я знаю, а я знаю! Ти злякався мого бичка і кинувся шукати цю валер'яну, щоб заспокоїти свої нерви!

Що мав робити Котя? Набити це дівчисько, щоб воно не насміхалося?

Але навіть у своїй рідній школі Котя ніколи не бив таких малих, хіба що тільки у виняткових випадках смикав їх за коси. Котя встав, знизав плечима і пішов. Ніна пішла за ним. Котя знайшов під кущем великого гриба з коричневим капелюшком.

— Навіщо тобі мухомор? — поцікавилась Ніна.

— Мухомори червоні, — авторитетно заявив Котя.

— І такі бувають, — уточнила Ніна.

— Знаю без тебе, — сказав Котя і зафутболив гриба аж у далекі кущі.