«Дорогі мої мама, тато і бабуся! Доїхали ми з Женею добре. Я з вікна не висувався, бо вікна у цільно-металевих вагонах не відкриваються. Зустріли нас дядько Захар і тітка Оксана, й одразу ж ми поїхали до них і відразу ж сіли обідати. А ведмедів тут взагалі ніяких немає. Дядько Захар каже, що тут тільки багато їжаків. І я вам, напевно, привезу великого їжака, і він у нас житиме. І він питиме молоко. Дядько Захар каже, що їжаки дуже люблять молоко. Тітка Оксана нагодувала нас вельми смачним борщем з грибами і варениками з печінкою. А трьох рушниць у дядька Захара немає, це все Женька заливав. Грибів тут дуже багато. І ще є дуже багато лісу. Ліс тут великий. Тітка Оксана ще нас частувала киселиком з ожини. Ожини тут дуже багато, бо тут ліс. Женька казав, що ми їдемо на північ, але тут ніяка не північ, бо так само тепло, як і в нас. Тільки у нас навколо міста степ, а тут навколо села все ліс, і ліс, і ліс. І ще тітка Оксана спекла до нашого приїзду пиріжки з повидлом. Повидло у неї дуже смачне, воно з горіхами. У дядька Захара лише один дробовик, і то тітка Оксана каже, що вже не пам'ятає, коли дядько Захар стріляв з нього. А дядько Захар каже, що умілець і без рушниці що захоче, те й вполює. І ще каже дядько Захар, що візьме нас з Женькою з собою в ліс на полювання. Тільки рушниці ми не братимемо. Яке це полювання — я не знаю. Мабуть, підемо з капканами. Але ви за мене не турбуйтеся, бо тут ведмедів немає і вовків теж немає. І ще передайте привіт тьоті Клаві.
Цілую вас усіх
ваш Костянтин».
Котя написав листа, як і обіцяв, першого ж дня по приїзді. Але заадресувати конверта, вкласти туди листа і віднести його на пошту — на це сили волі у Коті не вистачило.
Бо, ще пишучи листа, Котя крізь відчинене вікно бачив, що його товариш уже досліджує навколишню природу.
А Женьчину увагу привернув простенький агрегат, встановлений у тітки Оксани на городі. Женька стояв серед квітучої картоплі, ляскав себе по шиї, намагаючись вбити бодай одну муху, що, наче винищувачі, пікірували на нього, і водночас сушив собі голову: навіщо цей примітивний агрегат.
Пропелер не пропелер, млинок не млинок. Власне, напівпропелер-напівмлинок. Вітрець повіває, а воно собі крутиться на паличці, а воно собі крутиться — аж деренчить.
Коли б у дядька Захара і тітки Оксани були малі діти, Женька вирішив би, що то їхня забавка, але дітей навіть поблизу не було, отже… Отже, в цю мить Женька відчув, що він стоїть на порозі винаходу, але той винахід чужий. Млинок-пропелер, безперечно, мав якесь сільськогосподарське призначення, і Женька, згадавши свою малу обізнаність у «се-ге» питаннях, вирішив розпитати тітку Оксану:
— Тітко Оксано, скажіть мені, будь ласка, а що це у вас за млинок?
— Який млинок? — не зрозуміла спершу тітка Оксана. — А, цей? Це, Женю, проти кротів.
— Проти кого? — Женька аж захрип від несподіванки.
— Та люди порадили, кажуть, він кротів лякає. А то риють, проклятущі душі, і риють, порятунку від них немає. І скажи ж ти, обов'язково ото має він гору свою нарити як не на моркві, то на цибулі.
— А млинок? — Женька все ще нічогісінько не розумів.
— А млинок крутиться, гуде і землю трохи трусить.
— Ну, старі люди кажуть, що кроти не переносять того струсу…
«Вібрація! — подумав Женька. — Кроти не переносять вібрації, ось воно що!» І знайома хвиля хлюпнула Женьці в груди, потім підхопила його і понесла.
— Котько, Котю, йди сюди! — закричав великий винахідник.
Молодший лаборант не звик, щоб його кликали двічі.
— Що таке? — виріс на порозі Котя.
— Ти знаєш, що це? — Женька ворухнув бровою в бік млинка.
— Якийсь собі млинок.
— Не якийсь млинок, а вібратор, і не собі, а кротам!
— Чому кротам? — здивувався Котя, як хвилину тому дивувався Женька.
— Невже ти не розумієш? Пропелер крутиться, вібрує, передає цю вібрацію у грунт, дратує крота, і кріт тікає в такі місця, де ніхто не вібрує і нічого його не дратує.
— Здорово придумано! — засміявся Котя.?Женька зневажливо глянув на молодшого лаборанта.
— А чим ти захоплюєшся? Це ж техніка позапозавчорашнього дня. Вібрація слабенька, а коли немає вітру, тоді взагалі немає ніякої вібрації.
— Чому ж, — заступився за млинка Котя, — бачиш, вітру майже немає, а він все одно крутиться.
У Коті вже було невиразне передчуття, що Женька зараз знову втрутить його в яку-небудь історію. А Коті цього дуже-дуже не хотілося.
— Крутиться то він крутиться, — мусив погодитися Женька, — але потужність у нього мала.
— Для крота досить.
За це молодший лаборант удостоївся ще одного зневажливого погляду.
Тим часом Женька лихоманково думав.
— Слухай, Котько, але ж тут можна розлякати всіх кротів у радіусі десяти кілометрів! Паралельно з вітряним млинком ми пустимо водяний! Ото буде вібрація так вібрація!
— Ну, добре, а де ж ти води візьмеш? — флегматично запитав Котя.
Але виявляється, Женька вже все продумав і передбачив.
— А дощі? У дощ вітряний млинок ніякої тобі вібрації не дасть, зате на нашому, водяному, хоч турбіну став. А ще ж водяний млинок можна поставити поблизу кротової нори, щоб вода стікала вниз і щоб кріт ще й ревматизм підхопив.
— А хто ж тобі дозволить на городі канавки копати? — не здавався Котя.
— До чого тут канавки? — знизав Женька гострими плечима. — А це ти бачив? — І він показав пальцем на ринву.
Ну, добре, а як же ж… — почав було Котя, але, мабуть, зрозумівши, що Женька вже все продумав, змовк.
… На превелике Женьчине щастя, дядька Захара дома не було — поїхав на хутір до хворого. А тітка Оксана ладна була хлопцям неба прихилити, тільки б діточки не нудьгували. Тепер — з усього було видно, що «діточки» трішки занудьгували і їм потрібна забавка.
— Струмент, синочку, питаєш? Є, аякже. Ось тут у сарайчику. А то ще он там, на горищі, є мотлох різний, можеш собі взяти, що тобі треба.
Яких тут тільки скарбів не було на горищі сарайчика! Старі підкови, цвяхи, іржаве колесо від воза, кавалерійська острога, каркас справжнього сідла, поламана коса, кришка від чайника, сундучок, повний гвинтів і шурупів, рама від картини, купа старих журналів, позеленілий самовар, брусок від точила, держак лопати, велосипедна педаль, ще кілька коліс невідомо від чого, солдатський казанок, дірява безвуха каструля…
Ні, коли б я навіть до кінця повісті перелічував скарби, що їх Женька відкрив на горищі, то й тоді я б не був певен, чи чого-небудь не пропустив.
У Женьки відразу ж заблищали очі, але він опанував себе і почав серед цих скарбів відшукувати тільки необхідне.
Таким необхідним виявилася стара халява, гофрована протигазна трубка, шматок пожежної кишки і уламки мідного дроту.
Можна було починати.
Стара халява чудово одягнулася на ринву і була туго припасована до неї дротом. Далі все пішло як по маслу. Халява з'єднувалася з пожежною кишкою, а кишка — з протигазною трубкою. Трубопровід був, правда, закороткий і ледве діставав до землі, але Женька мав надію завтра вранці знайти ще дещо і доточити його. Сьогодні було вже пізно — смеркло, і тітка Оксана кликала вечеряти. Щоб трубопровід не гойдався сюди й туди, як слонячий хобот, Женька встромив його кінець у відчинену кватирку. Потім побіг вечеряти, бо чув, що Котя вже вмощується за столом.
… Спали вони обоє на широченному ліжку в низенькій прохолодній кімнаті. Дуже затишна була ця кімната і навівала солодкі сни, бо скрізь у кутках, на підвіконні, по стінах і навіть під сволоком висіли сухі жмутки духмяних трав, якихось корінців, листя, квітів.
— Це воно для краси чи для запаху? — вже лежачи в ліжку, запитав Котя.
— Дивак, — відповів Женька, тягнучи до себе ковдру, — це ліки. Дядько ж фельдшер.
… Котя стояв на капітанському містку, а хвиля була така, що бризки долітали аж сюди, розбиваючись йому об чоло. «Потрібно спуститися у машинний відділ, подивитися, як там, — подумав він і почав спускатися по трапу. Холодний струмінь води вдарив йому в обличчя. — Пробоїна! Судно може потонути. Треба оголосити загальний аврал!»
— Полундра! — загорлав Котя і прокинувся від власного крику. Що сталося, здогадатися зовсім не важко. Після вечері Женька забув про свій трубопровід, і кінець його так і звисав з кватирки, якраз над Котиною головою. Залишається нагадати, що дощі на Волині перепадають досить-таки частенько.
Розвиднялося… Мокрий і злий Котя сопів і проштовхував кінець трубопроводу на двір, за вікно. Женьку теж, звичайно, промочило, але він удавав, що солодко спить. Од цього Коті остаточно урвався терпець:
— Винахідник! Геній! Едісон нещасний! Не прикидайся дурником, я ж знаю, що ти не спиш. Не думав я, що ти такий мстивий! Це ти мені за те, що тоді бляшанку з бичками замість алмазів на примус поставив, еге? То я ж не хотячи, ти ж знаєш. А ти навмисне…? — Дурника знайшов. Нечесно так!
Цього всього Женька стерпіти, звичайно, не міг. Він сів на ліжку так раптово, ніби в ньому розпустилася пружина.
— Ти що, серйозно вважаєш, що це я навмисне?
— А то не навмисне?! Шукай собі дурнішого помічника, з мене досить!
— Дурнішого за тебе я навряд чи знайду.
— Що-о?
І хто його знає, чим би все це закінчилося, якби не зайшов дядько Захар.
— Доброго ранку, — сказав він, — освоювали душ нової конструкції?
— Це Женька хотів… — почав було Котя, але так і не доказав, що ж хотів Женька.
— Все ясно. Значить, квити? Ти його гарячою бляшанкою по голові, а він тобі на голову холодної води.
Женька насуплено мовчав. Він зрозумів, що тато, мабуть, дещо про нього написав дядькові Захарові.
— Дуже мені подобаються ті винахідники, — вів далі дядько Захар, — які до пуття цвяха не вміють забити, а беруться проектувати кібернетичну машину.
— Цвяхи забивати я вмію! — вперто сказав Женька.
— Це я до прикладу сказав, а взагалі у таких умільців, як ти, цвяхи крутяться під молотком, як локшина, а пальці в синяках. Ну, гаразд. Ідіть умиватися по-справжньому, бо сон у вас уже, мабуть, не вдасться, постіль мокра.