Женька Жменька-Едісон

Розділ другий, у якому дещо прояснюється

Сяк-так змалювавши Женьчин портрет у першому розділі, я забув вам сказати, що у Женьки на голові стирчав чубчик, як у полководця Суворова.

Але Женьчина мама пояснювала походження цього чубчика так:

— Голова у нього страшенно гаряча, от волосся й стоїть дротом. Я вже його до лікаря водила, боялася за нього. Ну де це видано, щоб великий хлопець був таким несерйозним та непосидючим. Тут він бере, тут він кидає і нічого до пуття не доводить. Думала спершу, що то наш гарячий клімат так на нього впливає, сонце голову напікає, мозок кипить у нього. А лікар сказав, що сонце не винне, а все це мине згодом, переросте він, порозумнішає. І що гаряча голова, то він від роду такий. Навіть якби він на Північному полюсі народився, то й тоді у нього така голова була б. Людські діти, як діти… От хоча б Котю взяти…

Тут я мушу втрутитися і заради правди сказати, що Котиній мамі не раз доводилось ставити в приклад Женьку. Словом, Женька народився винахідником, і зарадити тут уже ніхто не міг.

От і в Ломоносова батько був рибалка, і Женьчин батько рибалка…

Може, хто думає, що Женьчин тато носить смугастого тільника і важкі чоботи з халявами вище колін? Може, хто уявляє, що Женьчин тато палить коротку люльку і посмикує себе за руду бороду? Може, кому-небудь здається, що Женьчин тато широкоплечий здоровань, який розмовляє гучним басом? Ні і ні! Зовні Женьчин тато звичайнісінький собі. Низенький, худорлявий, гладенько поголений, не палить не те що люльки, а й звичайнісіньких сигарет. І розмовляє не басом, і замість важких чобіт з халявами вище колін носить легкі парусинові черевики. Подивишся на Віктора Антоновича Жменьку і не повіриш, що знайомий він і з крутими хвилями, і з шаленими вітрами.

А коли глянути на Анатолія, то відразу скажеш, що цей хлопець бачив рейд Сінгапура і знає, які вітри дмуть у Біскайській затоці. Анатолій високий, ставний, з кучерявим чубом кольору пляжного піску, у новенькому капітанському кашкеті з золотим «крабом», рубчики кльошів гострі, як форштевні в есмінців, і блискучі, наче собачі носи, порипують черевики. Анатолій весь морський: очі у нього, мов чорноморська хвиля в шторм, а зуби білі, як шумовиння на тій хвилі.

Чому я вам згадав про Анатолія? Бо, по-перше, ви вже мали нагоду з ним познайомитись у першому розділі коло телефонної будки, а по-друге, він найближчим часом може стати Женьчиним родичем. Коли про це натякають Ліді, Женьчиній старшій сестрі, вона обома руками одмахується: «І таке вигадаєте!»

Ліда працює медсестрою у лікарні. Ї хоче бути лікарем. І обов'язково ним буде. Ліда серйозна і розумна дівчина. І красива. Анатолій, наприклад, вважає, що кращої за Ліду* немає у всьому світі. Так воно, мабуть, і є. Струнка, смаглява, чорнокоса і чорна цяточка на повній верхній губі.

Правда, коли б ми попросили Женьку дати характеристику Анатолію і Ліді, то почули б приблизно таке:

— Теж мені Лаперуз! Думає, як носить капітанського кашкета і водить свого зачуханого «Лабрадора» від шістнадцятого причалу до нового пляжу, то він уже й капітан далекого плавання. Бачили ми таких капітанів! І чого ця дурепа Лідка дружить з ним? Робить там собі у лікарні уколи і міняє компреси, то хай і робить. Ні, бачте, їй подобається, що цей «капітан» бере її під руку й веде в кіно. Я б на місці тата й мами і на поріг не пустив би цього задаваку, а вони, здається, теж його люблять. Тато з ним охоче розмовляє про різні портові новини, а мама завжди бере обережно його капітанського кашкета і вішає на гвіздок. Та все «Толик», «Толик» до нього. Чого доброго, він стане моїм родичем і нам доведеться жити в одному домі. Цього ще бракувало. Ну, добре, Лідка мені сестра. А хто він буде мені, коли Лідка ожениться на ньому? Не дуже мені цього хочеться. Правда, він не розповів ні татові, ні мамі, ні навіть Лідці про… Ну, словом, він мені багато напсував…

… У Женьки, як і в кожного винахідника, були щоденники. «Лабораторний», куди він записував результати своїх численних експериментів, і «Особистий», де він сам собі скаржився на власну долю.

Після невдалого походу по телефонну трубку не було що записувати у щоденнику «Лабораторному», і Женька плакався в «Особистому»:

Котя таки належав до тих людей, про яких кажуть: «Про вовка помовка, вовк у хату шусть», бо не встиг Женька зробити останній запис у своєму щоденнику, як Котя всунув голову у вікно і, навіть не привітавшись, сказав:

— Ходімо!

— Куди? — не зрозумів його спершу Женька.

— Як то куди? Сьогодні ж недільник по збору «металолому, О десятій ми вже мусимо бути в школі. Знову Людка лаятиметься.

Женька неохоче відклав щоденник.

По дорозі до школи Котя йшов за Женькою як завжди трохи позаду і трохи збоку, як ад'ютант за генералом.

У Коті свербів язик. Коті дуже кортіло розпитати у Женьки, нащо ж йому телефонна трубка. І коли вони порівнялися з кабіною телефону-автомата, Котя не витримав:

— А навіщо вона тобі була потрібна?

На превеликий Котин подив, Женька не розсердився. Він сам запитав:

— Котько, ти знаєш, що таке телевізор?

— Законно знаю. А хто ж не знає, що таке телевізор?

— Припустимо, ти це знаєш. А ти ніколи не задумувався, що телевізор дуже недосконалий агрегат?

Котька почухав спочатку одну брову, потім другу. Чесно кажучи, він над цим не задумувався. Котя просто дивився телевізор, коли випадала така нагода, коли по телевізору не показували «дітям до шістнадцяти» або коли про нього забували і не гнали спати.

А Женька вже зупинився. Він не міг розвивати свою думку на ходу. Женька вмів і любив розповідати і ще любив, щоб слухали його уважно. Тому Женька зупинився і тим самим примусив зупинитися Котю, хоч той і переступав з ноги на ногу: вони могли запізнитися, а Котя, хоч і був товстий і неповороткий, ніколи не запізнювався. Але що поробиш: його брала цікавість.

— То ти, кажеш, не задумувався?

— Чому ж, я часом задумувався, — скромно потупивши зір, відповів Котя, — от часом смуги починають іти по екрану або ще кадри пливуть знизу вгору. Буває й так, що в очах мерехтить від того, що все стрибає.

— То дрібниці, — махнув рукою Женька, — то можна відрегулювати. А от у телевізорів зображення не об'ємне. Все плоске, наче млинець…

— І ти хотів з допомогою телефонної трубки зробити зображення об'ємним? — просто запитав Котя.

Але Женьці вчулися в його словах глузи. Він аж підстрибнув.

— А ти не смійся! Що ти взагалі розумієш! Хіба ти знаєш, як робляться винаходи? Всі винаходи були винайдені випадково. Може, коли б Уатт кип'ятив воду не в чайнику, а в горщику без покришки, ми б мали парову машину на сто років пізніше.

— Або коли б у Ньютона в саду росли пувички, а не яблука, ми й взагалі не знали б, що таке земне тяжіння, — шпигнув його Котя.

Він вмів іноді шпигнути, цей товстощокий Котя. Проте Женьку вже було дуже важко образити.

— Та не те! А те, що ми…

— Хто «ми»? — Котя ставав невблаганним.

— Ну, винахідники. Так от. Винахідники рідко роблять цікаві досліди. От що б, наприклад, було, коли через молоко пропустити електричний струм?

— Я знаю. Масло.

— Сам ти масло!

— А що?

— Отож-бо, що я не знаю. І ніхто не знає.

— Так-таки й ніхто?

— Ну, може, хто-небудь коли-небудь і пропускав крізь молоко електричний струм, але з першого разу нічого путнього не вийшло, він і покинув.

— А коли б не покинув?

— А коли б не покинув та пропускав струми різної сили і щоб напруга була різна і частота щораз інша, то хто його знає, що б з того вийшло.

— Ходімо, — почав підганяти Котя, — ми обов'язково запізнимось!

— Не запізнимось! А коли навіть і запізнимось на Людчину мораль, то не велике лихо.

І вони знову рушили.

Йшли так само, як і раніш: Женька трохи попереду, Котя трохи позаду і трохи збоку.

Може б, вони й дійшли без особливих пригод до самісінької школи і таки встигли б, якби їм по дорозі знову не трапилась кабіна телефону-автомата.

Тут Котя згадав, що говорили вони досі, власне, про молоко, Уаттів чайник, Ньютонове яблуко, але аж ніяк не про телефонну трубку. Через цю трубку довелось так ризикувати, але історія її все ще залишалася для Коті загадковою. Попередня розмова тільки роз'ятрила його апетит, але аж ніяк не вгамувала його цікавості.

— Женю, чуєш, Женю, а навіщо тобі була потрібна телефонна трубка?

— Трубка? — Женька вже встиг забути про трубку. Інші у задуми достигали в його вихрястій голові. — Ага! Бачиш, у трубці є мікрофон… Чув що-небудь про стереофонічність?

— Та чув. — У Котиному голосі не було впевненості, і тому, Женька засумнівався.

— Нічого ти не чув!

— Чому ж не чув. Читав у журналі «Знання та праця».

— Ну от. Я й хотів поекспериментувати. Це ж цікаво: бачиш що-небудь перед собою, а чуєш все позад себе, і над собою, і десь збоку.

— Цікаво, звичайно.

І до самої школи Котя йшов мовчки. Тільки вже на шкільному дворі запитав:

— А хто б тобі дозволив експериментувати з телевізором?

Але на це запитання відповіді він так і не почув.