Женька Жменька-Едісон

Розділ чотирнадцятий, де Женька добуває гадючу отруту

Вперше, відколи вони гостювали у дядька Захара, Женька заглянув до свого щоденника:

На цьому записи у Женьчиному щоденнику перериваються, бо Котя і дядько Захар вже кликали з собою до лісу. Тітка Оксана відмовляла їх:

— Куди ви підете? Спочивайте краще вдома. Я зараз гарбузового насіння насмажу, сідайте лузайте. Отой старий непосида сам дому не тримається і вам відпочити не дає. Дивіться, хмари збираються, дощ буде!

— Дощу не буде, тітко Оксано, — з серйозним виглядом заперечив Женька. — Я вранці виходив, роса була на траві, і сонце вчора сідало як слід, чистеньке було.

Тітка Оксана засміялася:

— О-о, як я бачу, дядькова наука в ліс не йде, а в голову.

Поки вона сміялася, Женька встиг поцупити з столу блюдце і заховати його під сорочку. Навіщо воно йому було потрібне, дізнаємося трохи пізніше.

У лісі якось так сталося, що Женька потихеньку-потихеньку відстав од дядька Захара і Коті. Вони спершу не помітили, як він відстав, а тоді заговорилися і взагалі забули про Женьку.

Вони йшли собі лісом, говорили про те про се, часом зупинялися, щоб обшморгати потрібні дядькові Захару листочки чи викопати корінець, а тоді йшли далі. Раптом дядько Захар притримав Котю за руку, вказав самими очима на високу сосну. Котя задер голову і, звичайно, нічого не побачив. Це його здивувало, бо тепер він зовсім не вважав себе новачком у лісі. А дядько Захар все посміхався і показував рукою вже на іншу сосну. Котя придивився уважніше і помітив, як з високості глянуло на нього маленьке хитре очко. Як ґудзичок. Глянуло і щезло. Потім знову глянуло. «Птах чи звірятко?» — подумав Котя і вирішив обійти сосну з другого боку. Адже звірятко чи птах мусило сидіти там. Але з другого боку сосни нічого не було. А гудзичок-очко хитро позирало на Котю вже з протилежного боку. «От ти як! — подумав Котя. — Я ж тебе однаково перехитрю!» І він швиденько оббіг навкруг сосни. Очко на мить зникло, а потім знову визирнуло. Правда, тепер Котя встиг побачити ще й вушко, схоже на дитячий пензлик.

— Білка! — сказав Котя вголос. — А її можна спіймати?

— Спробуй! — засміявся дядько Захар.

Засміявся і Котя. Він тепер і сам зрозумів, що це не так-то й просто. Але зловив не зловив, а побігати можна. Коті хотілося якнайкраще роздивитися цю пухнасту лісову красуню. І почалася карусель навколо сосни. Котя подумав, що він нагадує цуцика, який сам себе хоче впіймати за хвіст. Але хоч би які несподівані рухи він робив, хоч би як швидко старався оббігти навколо дерева, — білка однак опинялася з протилежного боку. Нарешті вона кинула в Котю шишкою і красивим скоком перелетіла на інше дерево. Тільки тут Котя зміг побачити її всю. І хоча вона в ту ж мить зникла у верховітті, він ще довго дивився їй услід. Нарешті запитав:

— Дядьку Захаре, а чому вона так?

— Як? — засміявся дядько Захар.

— Ну так, крутилася…

— Бачиш, зараз вона просто розважалася, дражнилася з тобою. Але не завжди отака карусель для неї просто гра. На землі вона ворогів майже не має. Зате її часто атакують повітряні пірати — тетерев'ятники та інші хижі птахи. Отут і стає білочці в пригоді вміння так швидко обертатися навколо стовбура. Жоден пернатий хижак не встигає так швидко облетіти дерево і вхопити її. Він може тільки розраховувати на раптову?атаку, але й це не часто вдається йому.

— А я ніколи не думав, що вона така хитра, — захоплено сказав Котя.

Дядько Захар тільки плечима знизав:

— Що поробиш, у лісі свої закони, і ліс не любить роззяв. Стривай, а де ж наш Женя?

Тільки тут вони помітили, що Женьки з ними немає, і кинулись шукати його.

А Женька в цей час видобував гадючу отруту безпосередньо з живої гадюки. Він стояв на галявині і старався з усієї сили.

Котя його побачив перший і мовчки вказав рукою дядькові Захарові. Котя спершу не зрозумів, навіщо Женька приладнує гумовий шланг до блюдця. А Женька був так захоплений своєю роботою, що навіть не помітив, як дядько Захар і Котя підійшли і стали у нього за плечима.

Женька примовляв:

— Ну, кусай, ну, кусай, ну, будь розумницею, ну, чому ти така вперта?

І тільки тут Котя помітив, що Женька трима в руках зовсім не шланг, а зміюку. Очі у Коті від жаху стали великі і круглі. Ніхто ніколи не міг би назвати Котю боягузом, але на таке Котя нізащо б не зважився. Зміюка звивалася у Женьки в руці, а він стискав її за шию і тицяв головою в блюдце. Тицяв і примовляв:

— Ну, кусай, ну, кусай, ну, будь розумницею, ну, чому ти така вперта?

— Женю, а навіщо ти мордуєш вужа? — запитав дядько Захар.

Женька з несподіванки здригнувся, але змії з рук не випустив.

— Я… Я добуваю гадючу отруту. Для вас. Я читав, що гадючою отрутою лікують… І ще після того випадку з Тимком… А що, коли б його справді вкусила гадюка? Вам була б потрібна вакцина… — забурмотів Женька.

І Котя побачив, як вуха у його товариша стають малиновими.

— Правильно, лікують, — підтвердив дядько Захар, — тільки до чого тут вуж? З таким самим успіхом ти міг би доїти цапа. Хіба ти не знаєш, що вуж не отруйний?

Женька знову похнюпився. Але доводилось щось казати. І він сказав:

— Я знаю, що вуж не отруйний, але не знав, що це вуж…

Дядько Захар взяв з рук у Женьки вужа і показав хлопцям його голову:

— Бачите, ось тут дві жовті плямочки, ніби вушка. У гадюки таких плямочок немає. І голова в неї не така. Вона ніби має шийку, трохи приплюснута і ромбовидна по формі. Котю, ану подивись уважніше, які у вужа очі. Не бійся, не бійся, він тебе не загіпнотизує.

Котя нахилився до вужа, дивився, дивився, сопів, сопів і нарешті сказав:

— Очі круглі.

— Правильно, — мовив дядько Захар, — але річ не в цьому. Ти придивись до зіниць. У гадюки зіниці завжди вертикальні, і її очі здаються страшними. Недарма кажуть — гадючі очі. Ну що ж, давайте відпустимо цю «гадюку».

Дядько Захар випустив вужа, він блискавично зник, тільки торішнє листя зашурхотіло.

Женька все ще стояв, розглядаючи візерунки на блюдечку. Йому так і не вірилось, що на блюдечку не залишилося навіть крапельки отрути.

— Женю, ти краще понюхай свої руки, — порадив дядько Захар, — вуж отрути тобі не дав, але дещо на пам'ять залишив.

Женька понюхав руки і переконався, що вони пахли не фіалками, а чимось дуже й дуже малоприємним, чому і назву важко добрати.

… Пізніше, коли вони поверталися додому, дядько Захар запитав у Женьки:

— Женю, скажи мені, а як ти наважився отак хапати змію? А що, якби вкусила?

— Я собі подумав, що коли схопити гадюку коло самісінької голови, то вона не вивернеться ніяк, щоб вкусити.

— Правильно подумав. А як ти збирався отруту у неї взяти?

— Ну, вона б кусала за край блюдця і там залишилася б крапелька отрути. Я б її випарував…

— І скільки б залишилося сухої отрути?

— А стільки, скільки золота на дні мідного таза, коли Чорне море на примусі випаровувати, — втрутив слівце Котя, але тут-таки одержав стусана і прикусив язика.

Дядько Захар удав, що нічого не помітив.

— Знаєте, хлоп'ята, щоб одержати сто грамів кристалічної, сухої отрути, треба випарувати півлітра рідкої…

— Не так уже й багато, — перебив Женька.

— Авжеж, — іронічно сказав дядько. — Треба лишень, щоб гадюка зробила кілька тисяч укусів. Ви уявляєте, що це за робота? Коли навіть відкинути риск і залишити саму тільки технологію, то й тоді клопоту хоч відбавляй. Зважте ще, що в герпетологічних лабораторіях (це там добувають гадючу отруту) діло мають не з нашою лісовою дрібнокаліберною гадюкою, а з коброю і гюрзою. Це великі змії, і отрути у них набагато більше, ніж у гадюки.

— То наші гадюки ні на що не придатні? — сумно запитав Женька.

— Чому ж? Просто з ними мороки більше і їх ловити більше потрібно. Коли хочеш знати, то в народній медицині навіть вужа використовують. Мастю, зготованою на вужачому салі, лікують рани, а саме сало помічне при туберкульозі…

— А як добувають вужаче сало? — поцікавився Женька.

— Дуже просто. Ловлять вужів, вбивають, а потім на звичайному металевому декові витоплюють сало.

— Шкода, що Женька цього раніше не знав, — знову втрутився Котя, — він би тут усіх вужів на сало перетопив.