Женька Жменька-Едісон

Розділ шостий, де йтиметься про біоніку

— Ти куди це, зарізяко? — звернулася Котина мама до Коті, бачачи, що її син збирається покинути батьківський дім. — Знову з отим гицелем палитимете снаряди? Він вже лежить, то й тобі захотілося.

Початок розмови не обіцяв нічого хорошого, Котя знав, що в таких випадках краще відмовчуватися, але не міг змовчати.

— Та який снаряд? То зовсім і не був снаряд, коли б то був снаряд, нас на шмаття б порозривало.

— Мабуть, то був патрон, — сказала бабуся.

— Та який патрон?..

— Ну, добре. Патрон-патрон, снаряд-снаряд, ти мені скажи, куди ти оце зібрався?

— Хочу Женьку провідати у лікарні…

Мати тільки руками сплеснула і закликала у свідки бабусю:

— Ну ти бачила такого бовдура? Людські діти як діти, а тут росте щось таке, наче в лісі вродилося. Де ж ти бачив, щоб хтось колись ішов у лікарню провідувати хворого товариша з голими руками? Ну? І ото так і попер би, коли б йому не сказали. Мамо, наберіть йому у слоїчок варення та пиріжків загорніть.

Як бачите, малоприємна спочатку розмова обернулася на приємну, і все склалося якнайкраще.

… Котя йшов повагом, статечно. Що поганого можна було сказати про хлопчика, який спокійно, не пустуючи, несе в руках ласощі для хворого товариша? Котя навіть собою замилувався, ніби глянув сам на себе збоку.

І вже у лікарні його сумирний, статечний вигляд справив відповідне враження на чергову медсестру. Тим більше, що черговою медсестрою виявилась Ліда, Женьчина сестра. Котя не розраховував зустрітися саме з нею, бо, чесно кажучи, трохи побоювався її. Як-не-як Женька опинився у лікарні саме з його вини. Котя відчував себе ніяково. І як ще може себе відчувати геть здоровий хлопець з тугими, рум'яними щоками тут, серед білих халатів і людських страждань?

— А-а, це ти? — не дуже здивувалася Ліда. — Прийшов провідати? Що це в тебе? — кивнула вона на вузлик у Котиних руках.

— Це, пиріжки, баночка…

— Що-о? Знову якийсь вибух хочете влаштувати? То коробка, то баночка. — Не пущу!

— Ні-і, — почервонів Котя, — баночка з варенням. Воно не стрельне.

— У ваших руках все стріляє.

— А як себе почуває Женя?

Подивилися б ви на цього хлопчика збоку! Піклування, ввічливість і вихованість відбивалися у нього на обличчі. Хоч вміщуй його портрет на першій сторінці газети «Зірка» або показуй по телевізору.

— Живий твій Женька, в саду гуляє. Мабуть, завтра випишемо його.

Котя був і втішений, і трохи розчарований. Втішений тим, що Женька так легко відбувся, а розчарований, бо сподівався, що йому зараз накинуть на плечі білий халат і поведуть кудись, мало не в операційну. Якщо Женька в саду, то про халат і про операційну не могло бути й мови. Але білий халат Ліда йому все ж таки дала, бо хоч Женька гуляв у саду, сад цей був не звичайний, а лікарняний.

— Отак ітимеш прямо, прямо алейкою, а потім звернеш ліворуч, там буде альтанка. Десь біля тої альтанки і гуляє Женька, — сказала йому Ліда, і Котя, плутаючись у довгих полах халата, пішов у сад шукати свого друга.

Альтанку Котя знайшов швидко, але в альтанці Женьки не було, і якби Котя не почув Женьчиного голосу, він би його не скоро розшукав.

— А тепер ходи «б2-б4», — говорив комусь Женька.

«У шахи грає, — подумав Котя, — але чому ж він підказує своєму супротивнику ходи? Дурний той буде так ходити, як йому Женька підказує».

Котя розгорнув кущі і закляк на місці. Женька справді грав, тільки не в шахи, а в шашки. Але не це здивувало Котю, а те, що Женьчин супротивник — великий, ситий, рудий кіт. Шахівниця була розкладена серед доріжки, на піску, а за шашки правили акуратно нарізані кружальця ковбаси. «Краківська», — механічно визначив Котя, все ще не розуміючи, чи йому сниться, чи справді Женька грає з рудим котом у шашки. Це було щось надзвичайне. Такого не побачиш навіть у цирку, а треба сказати, що за своє життя Котя був у цирку аж тричі.

— Драстуй, — не підводячи своєї забинтованої голови, сказав Женька, — стань збоку і не заважай. Іде експеримент. Біоніка, брат, складна штука, щоб я пропав.

— Драстуй, — здавленим голосом відповів Котя і, присівши поруч, пошепки додав — Я тобі пиріжків приніс і варення. Голова не болить?

— Голова не болить. Тільки б ти замість пиріжків краще ковбаси приніс. Цей кіт страшний ненажера. Він може з'їсти ковбаси вдвічі більше, ніж сам важить.

— Звідки ж я знав, — почав виправдовуватись Котя, — завтра обов'язково принесу.

— Завтра буде вже пізно. Та-ак. Ходи «б2-б4»! — І Женька трісочкою підсунув до кота кружальце ковбаси.

Але кіт схопив у зуби інше кружальце, не те, що лежало ближче до нього. Проковтнути ковбасу, йому, правда, не пощастило, бо Женька ляснув його тріскою по зубах. Кіт випустив ковбасу і сердито зіщулився.

— Він мусить взяти те кружальце, яке я йому пропоную, і пересунути його лапою на певне місце, — пояснив Женька і шморгнув носом.

— А як не візьме? — поцікавився Котя, тим часом розв'язуючи вузлика і дістаючи пиріжки.

— По зубах заробить.

— Так він же втече!

— Не втече, я ж тобі кажу, що він ненажера. Ось дивись, — і Женька знову по діагоналі підсунув до кота кружальце ковбаси.

Цього разу кіт зрозумів, чого від нього хочуть, але зрозумів тільки наполовину. Він підхопив кігтем саме те кружальце, що хотів Женька, але замість того, щоб сунути його по діагоналі, потяг його до рота. І тут-таки тріска ляснула його по лапі.

— Може, він на пиріжка клюне? — запитав Котя, простягаючи Женьці пиріжок.

— Не лізь ти з своїми пиріжками. У нього умовний рефлекс на ковбасу вироблено, а не на пиріжки. Ти можеш усе зіпсувати.

Котя ображено відкусив половину пиріжка. Експеримент тим часом тривав. Котя все більше і більше дивувався. По-перше, він дивувався, звідки у Женьки стільки терпіння, по-друге — чому кіт не тікає? Адже на голодного цей кіт аж ніяк не був схожий… «Мабуть, страшенно ледачий», — подумав Котя, беручи механічно другий пиріжок.

— Слухай, Женю, — запитав він, — а чого ти від нього добиваєшся?

— Як то чого? — звів свої здивовані очі Женька. — Коли він піде так, як я йому кажу, то через два ходи він з'їсть мою «дамку». Я йому дозволю її з'їсти, умовний рефлекс треба підкріплювати.

І Женька показав на «дамку» — кружальце ковбаси, тільки вдвічі товще.

— Йому ж вигідніше з'їсти «дамку».

— Я думаю, — беручи третій пиріжок, сказав Котя, — вигідніше все ж таки з'їсти ті три шашки, що до нього ближче лежать.

— А це навіщо? — підняв Женька тріску.

— То ти його в цирк готуєш? — спитав Котя, намацуючи четвертий пиріжок.

— Ні-і, — зморщив носа Женька, — в цирк йому вже пізно. Його треба було вчити змалечку, а це вже старий кіт.

— Тоді навіщо ти з ним морочишся?

Женька не відповів, він знову зосередився, і Котя змушений був жувати мовчки. Кіт ніяк не міг второпати, чого від нього хоче Женька, і Котя трохи занудьгував. Тоді він почав мріяти вголос:

— А показувати в цирку кота, що вміє грати в шашки, теж здорово. Уявляєш собі, одного дня прокидається наше місто, а кругом афіші, афіші, афіші, а на тих афішах твій портрет і напис: «Весь вечір на манежі Ежен Жменьо з групою дресированих котів!»

— Що ти мелеш! І чому Ежен Жменьо?

— В цирку так заведено. У паспорті ти можеш бути Євген Жменька, а на афіші обов'язково Ежен Жменьо. Щоб цікавіше було.

— І ніхто так не пише: «Весь вечір на манежі!»

— Ще й як пишуть! Сам читав!

— Це ти читав про клоунів, а про дресирувальників так ніхто не пише. Як це я можу бути з ним весь вечір на манежі? Та він же ж пуд ковбаси з'їсть за вечір. І не для цирку я його готую.

— А для чого ж ти його готуєш?

— Для науки. Розумієш, Котько, я десь читав, що звичайний, з середніми розумовими здібностями кіт…

— У кота є розум?

— Більше, ніж у тебе. Не перебивай. Звичайний, з середніми розумовими здібностями кіт може запам'ятати і відрізняти до ста п'ятдесяти слів.

— Людських?

— Ні, котячих. Звичайно, людських. Ну, от… Ти мене слухаєш чи ти жуєш? Що ти жуєш?

— Я? — закашлявся і мало не вдавився Котя. — Бачиш, я тобі пиріжки приніс, а ти сказав… — Котині щоки густо почервоніли, — ти сказав, щоб я умовний рефлекс не порушував. Ну, я й… якось теє…

— Теє! Умовний рефлекс у мене чи в кота? Я про кота говорив. Залишилося там що-небудь?

— Пиріжків більш немає, але ось бери яблука, бери варення.

І, щоб якось виправдатись перед Женькою, Котя запобігливо сказав:

— Ти обіцяв розповісти про біоніку…

— Про біоніку? Ага, єсть така наука. От коли ми беремо мозок.

— Котячий?

— Чому котячий? Взагалі. А варення в тебе дуже смачне.

На тому розмова про біоніку закінчилася. Кіт хапливо підбирав ковбасу, не забуваючи про «дамку».