Женька Жменька-Едісон

Розділ четвертий, у якому Котя відповідає на запитання

— Багато, — відповів Котя. Потім подумав і додав: — Думаю, що дуже багато.

— А скільки золота в морській воді?

— Не знаю, — чесно признався Котя.

— Знаєш, і я не знаю. Тобто знаю, що воно є, але не знаю скільки. Його мало, але взагалі його дуже багато!

— То мало, то багато. Ти щось плутаєш.

Котя все ще пробував розхитати ногою чавунного кнехта, маючи, певне, надію прикотити його на шкільне подвір'я.

— Ні, я зовсім не плутаю. Коли взяти всю воду в? Чорному морі, то там його тонни і тонни…

— Так-таки й тонни? — недовірливо перепитав Котя.?Якщо він і думав зараз про які-небудь тонни, то це були тонни чавуну або заліза. Котя все ще переживав неприємну історію, що сталася на шкільному подвір'ї.

— Може, навіть тисячі тонн…

— А-а, — розчаровано протяг Котя, чухаючи ніс, — на дні морському багато золота. Я читав про «Чорного принца», як він розбився недалеко від Севастополя і там…

— За кого ти мене маєш? — ображено пересмикнув плечима Женька. — Що я тобі, якийсь шукач скарбів, чи що? Я не про те золото, що під водою. А про те, що у воді.

— У воді, під водою… Кажуть: упав у воду, а не під воду. Золото впало у воду, але ж лежить воно під водою. Знаєш, Женю, ходімо краще на звалище автобази, може, там попасемось. Ходімо, поки там не побували хлопці з третьої школи.

Женька його не слухав. Женька дивився зараз на море так, як колись дивився у зоряне небо Галілей.

— Котько, у тебе, здається, був керогаз?

— Не керогаз, а примус, і не був, а є. Тільки він без однієї ніжки. Мама мені його віддала назавжди. Я на ньому часом паяльника грію. А що, ти хочеш здати його у металолом? Пусте. Яких-небудь півкілограма. Та й шкода. Головка у нього ще справна. Він, знаєш, як горить?

— То добре, що він справно горить. Він ще нам самим згодиться. Я тут таке задумав…

… Далі ми дозволимо собі краєчком ока заглянути у щоденник Женьки Жменьки. Тільки не в шкільний. У шкільний не варто. Нічого цікавого ми там не побачимо, за останні дні у шкільному щоденнику Женьки з'явилося дві двійки. Ми заглянемо в той щоденник, якого Женька називає «Лабораторним».

… Котя, крекчучи, приніс банку з гасом і заглянув у таз. Там булькало і клекотіло. Біла пара стелилась над «диким» пляжем.

— Ну, що? — запитав Котя.

— Зараз почнуть випадати кристали.

— І що?

— І нічого.

— Що, знову випаруємо всю воду…

— Авжеж.

— А потім?

Що було потім, ми дізнаємось, коли знову заглянемо у «Лабораторний щоденник» Женьки Жменьки.

… Тут ми знову повернемось до двох друзів, тим паче що між ними назріває суперечка і воно б не завадило, якби хтось втрутився.

Саме в цей час Котя сопів і, сопучи, пересипав сіль в торбинку № 14. Ця робота, мабуть, йому набридла, бо робив він її з відвертою нехіттю.

— Не розсипай, обережно! — зауважив Женька, спідлоба стежачи за ним.

— Що? Боїшся, що я золото порозсипаю? — огризнувся Котя, який, всупереч своїй миролюбності, з самісінького ранку намагався посваритися.

Котя був злий і ось чому. Мамин таз, якому заздрили сусідки з усієї вулиці, блискучий мідний таз, який звик до солодких. сиропів і аж ніяк не до гарячої морської води, зеленів, і гладке його дно бралося віспяними виразками.

Женька цього не помічав, а коли й помічав, то не звертав уваги.

Але Котя помічав все і підозрював, що майбутня розмова з мамою скінчиться для нього дуже сумно. Просто отак схопити з примуса таз і втекти з ним було б не по-мужчинськи, отже, треба роздратувати Женьку, щоб почути від нього:

— Забирай свої цяцьки і йди під три чорти!

Але Женька зараз був дуже далекий від будь-якої дріб'язковості. Він спокійно відповів:

— І золото. Щось ми, Котю, робимо неправильно. Золото, звичайно, випаруватись не може, але де ж воно тоді?

Котя вирішив схитрувати:

— Женю, чуєш, Женю, а що, як морське золото випаровується?

Женька глянув швидко, але уважно на пару, що вилася над тазом, і заперечливо похитав головою:

— Ні-і, не може бути…?Котя звів розмову на інше.

— От ми добуваємо золото. А нащо воно нам? Хіба ми якісь капіталісти, чи пірати, чи ті, як їх, що про них «Комсомольська правда» писала, ну…

— Валютники?

— О-о, валютники.

— Дурниці ти говориш. Знаєш, як воно в техніці потрібне. Але добувати його важко. От я й подумав: треба будь-що винайти, як дешевше видобувати золото…

І тут раптом Женька заціпенів і втупив очі в таз. Котя насторожився і собі почав приглядатися: може, й справді там вже показалося золото. Але на дні таза Котя побачив тільки в залишках ропи огризок звичайного олівця. Того олівця, яким Женька записував у зошит результати.

Власне, це вже був не олівець. Мабуть, він таки давненько влетів у таз з киплячою ропою, бо вже «уварився» і розпався на дві половинки. Котя помітив, що Женьчин погляд прикуто до тієї половинки, де зберігся графіт. І Котя не помилився. Женька ляснув його по плечі і вигукнув:

— Еврика!

— Отже, золото по боку? — пожвавішав Котя. Він непогано знав свого друга і відчував, що Женька вже охолов до золота і зараз захопився чимось іншим.

— Чому ж по боку? — ніяково знизав плечима Женька. — Бачиш, коли б у нас було два примуси, ми могли б ставити досліди паралельно. Ти б на одному примусі добував золото, а я б на другому примусі…

— Що б ти на другому примусі? — не втерпів Котя.