Женька Жменька-Едісон

Розділ сьомий, де Анатолій справляє пилососа, а Женька збирається полювати на ведмедів

— Ви не турбуйтеся, Ольго Яківно, — говорив Анатолій, знімаючи свого білосніжного кітеля і залишаючись тільки в смугастому тільнику, — зараз все буде в ажурі. Техніка не складна.

— Я знаю, що ви, Толику, все вмієте, але навіщо вам ця робота? — підхвалювала Женьчина мама Анатолія.

Ліда в білому платті стояла поруч і кидала на Женьку нищівні погляди. Вони з Анатолієм тільки-но збиралися піти погуляти вздовж набережної, і от, на тобі, ця халепа.

Ольга Яківна намагалася взагалі Женьки не помічати і говорила про нього так, ніби його не було в кімнаті.

— Ну, от скажіть, Толику, як воно отаке вродиться і що з нього виросте?

— Нічого страшного, — статечно відповів Анатолій, — вік у нього такий переломний, все ламає. Переросте, всі ми були дітьми.

Женьку аж пересмикнуло. Коли б він міг, то викинув би Анатолія у вікно. Подумаєш, дорослий! Женька ще добре пам'ятає, як Анатолій ходив до школи. Правда, тоді Женька ходив у дитсадок. Але ж все одно Анатолій поводиться не як мужчина. І у Женьки від образи аж сльози забриніли на очах.

— Подумаєш, я сам його можу полагодити. Нема чого вам бруднити руки, — буркнув він.

— Ти вже краще помовч, — скипіла Ліда.

— Ти вже лоба собі полагодив, — додала мама.?Анатолій взагалі нічого не сказав. Насвистуючи «Чорнеє море моє», він орудував ключем. І це найбільше ображало Женьку. Отже, Анатолій і справді вважає його за дитину, з якою не варто вступати у розмову.

І тут до кімнати увійшов тато. В руках він тримав якогось листа. Тато привітався і сказав:

— Що це у вас за демонтаж побутової техніки?

— Та от поточний ремонт роблю, — сказав Анатолій. — Тільки, Вікторе Антоновичу, ви помиляєтесь, коли думаєте, що це побутова техніка. Євген Вікторович пробував довести, що це сільськогосподарська техніка.

— Знову Женька, — похитав головою тато, — за ним скрізь золоті верби ростуть.

Женька зітхнув і почервонів. На думці у нього було зовсім зле. Він не сподівався, що тато прийде так рано. Женька не стільки боявся, скільки соромився тата. Тато за все життя ніколи пальцем не зачепив Женьку (чого не можна було сказати про маму), ба, тато навіть ніколи не сварився! Але він вмів так сказати кілька слів, що потім Женька не знав, куди подітися від сорому. Краще б уже бурчала Ліда, краще б уже лаялась мама (хай би й рушником перетягла через плечі), але хай би про Женьчині «художества» не знав тато. Мама могла йому і не сказати. Могла забути. За день стільки різних гріхів набиралось у Женьки, що мама була неспроможна всі запам'ятати. Правда, цей гріх був особливий, і мама навряд чи його б забула. Але хай би тато краще прийшов з роботи трохи пізніше, а не тепер, у розпалі Женьчиної ганьби.

— Розумієш, Вікторе, — почала розповідати мама, — Лідочка (в присутності Анатолія мама завжди називала Лідку Лідочкою) взяла на прокатному пункті пилосос, хотіла в квартирі прибрати, а цей… цей…

Мама не знайшла потрібного слова і тільки махнула рукою.

— Він що, пилососом хотів викачати Чорне море, щоб зібрати на дні рибу? — цілком серйозно поцікавився тато, а Женька ще нижче пригнув голову.

— Ні, — засміявся Анатолій, — Чорне море він викачає іншим разом за допомогою велосипедного насоса. Цього разу Євген Вікторович вирішили допомогти сільському господарству. Черговий експеримент проходив під прапором винищення се-ге шкідників.

«Чому се-ге? — подумав Женька і тут-таки зрозумів: — Се-ге, цебто сільськогосподарських».

— Ото-то, — підхопила мама, — не встигла Лідочка відвернутися, як цей… цей… (знову не знаходилось відповідного слова) доточив шнура, виволік пилососа в садок і почав втягувати ним усе, що під руку трапить.

Тут саме Анатолій розгвинтив пилососа і з його корпусу почав витрушувати все, що трапило Женьці під руку: іржаві цвяхи, камінці, скельця, черепочки, ґудзики, сухе листя, сучки, але найбільше було землі, яка, звичайно, перетворилася на пил. Серед цього мотлоху повзало кілька садових кузочок і гусеней.

— Хто скаже, що експеримент не вдався, хай кине у мене каменем! — урочисто проголосив Анатолій, обтрушуючи штани.

Але тато, як видно, ще всього не втямив.

— Я думаю, — сказав він, — що найкраще мені розповість і пояснить сам автор проекту.

— Він тобі нарозповідає, — втрутилася мама, — він тобі такого нарозповідає, аби переслухав. У нього що руки, що язик — однаково справно роблять.

Але Женька одразу ж відчув себе краще. Татові можна все розповісти, все пояснити, він зрозуміє і не сердитиметься. Власне, Женька й не збирався виправдовуватися. Навпаки, Женька збирався войовниче захищати свій новий проект. Тепер він звертався тільки до тата, даючи цим зрозуміти решті, що їх він вважає недостатньо підкованими для такої розмови.

— Розумієш, тату, досі різних комах і кузочок просто труїли. Навіть з літаків труїли. І от я собі й подумав, а чому їх не можна винищувати ще й механічним способом.

— Він подумав! Ти, виявляється, ще часом думаєш? — підпустила шпильку Ліда. Але Женька не звернув на її зауваження ніякої уваги.

— Звичайно, пилосос — не зовсім досконала машина для відлову шкідників…

— Та-ак, — сказав тато, — а яку ж досконалу конструкцію ти збирався запропонувати?

Запитав він цілком серйозно. Женька бачив, що татові цікаво його слухати, і зовсім заспокоївся.

— Цілий агрегат, його треба було б чіпляти до трактора і тягнути по полях, по садах.

— Так-так, — вів далі тато, — отже, твій агрегат виловлював би шкідливих комах?

— Шкідливих, — гордо відповів Женька.

— А як бути з нешкідливими і з корисними? — запитав тато.

Такого питання Женьха не чекав. Він кілька разів кліпнув очима і широко розкрив рота.

— А про бджіл ти подумав? — вів далі тато. — Адже ж і їх твій агрегат мусив би засмоктувати.

— Чому ж, — втрутився Анатолій, — винахідник сидів би у своєму агрегаті, як старий Ной у ковчезі, і сортував би комах на чистих і нечистих. Чистих, тобто бджіл, він випускав би, а нечистих — нищив.

Женька тільки очима блиснув. А Лідка сміється, аж заливається! їй — що? Вона зараз піде з Анатолієм гуляти, їсти морозиво і пити лимонад, а Женька залишиться сам на сам із своєю ганьбою.

Проте доля була милостивою і до Женьки. Тато раптом згадав про листа, якого досі тримав у руках. Ніби й не було ніякої розмови про пилосос і майбутній агрегат «Смерть комахам», тато цілком серйозно сказав:

— Що ж, синку, маєш змогу познайомитися із сільським господарством ближче.

І до мами:

— Лист від Захара одержав. Знову вони з Оксаною кличуть Женьку до себе.

— Куди-и, — замахала руками мама, — куди я його пущу, позорисько таке! Він там щось таке вчворить, що хоч стій, хоч падай. Хіба ти його не знаєш?

— Його я знаю, — сказав тато, — але я й Захара знаю. І знаю, що у Захара він пилососом комах не ловитиме.

Так почалась ця розмова. Анатолій і Лідка якось непомітно вишнурувалися з кімнати. Женька залишився стояти, чекаючи, як вирішиться його доля.

Він знав, що дядько Захар, старший брат батьків, живе і працює десь на півночі України, в селі, що заховалося у мальовничих Волинських лісах. Для Женьки, хлопчика, що народився у маленькому місті на березі Чорного моря, серед причорноморських степів, ці далекі ліси були справжньою загадковою тайгою. Дядько Захар працював сільським фельдшером. Жили вони з тіткою Оксаною самі. Їхній єдиний син Степан, партизанський зв'язківець, загинув зимою 1943 року.

Женьці і хотілося і не хотілося їхати в гості до дядька Захара. Коли минулого і позаминулого року дядько Захар запрошував Женьку до себе, тато з мамою Женьку не відпустили, бо вважали, що він ще малий.

А от тепер… Тепер ця поїздка нібито могла відбутися, але все складалося так, що вона ставала схожою на заслання. Тато з мамою радились: відпускати Женьку чи не відпускати, так наче Женьки на цю хвилину взагалі не було в кімнаті. Нарешті вони дійшли сякої-такої згоди.

— Ну що, поїдеш? — запитав тато. — Ти вже не маленький. Поїдеш, світу подивишся, побачиш, як хліб росте, навчишся відрізняти цапа від теляти.

— Може, ще де корова на роги підійме, — забідкалася мама.

— Буде мамалиґою, так його і курка захвицає, — сказав тато, — а геройському хлопцеві і ведмеді не страшні, коли вони ще водяться у Волинських лісах.

Женька всміхнувся і промовчав, йому чомусь стало смішно від думки, що ось настало літо, всі намагаються приїхати до моря, а от йому, Женьці, випадає їхати зовсім у протилежному напрямку. Котя буде купатися по дванадцять разів на день, плавати на старому ялику, ловити бичків, валятися на піску, а він, Женька, в цей час житиме так далеко, в суворих, майже північних лісах, де, можливо, ще не вивелись ведмеді. Женьці чомусь раптом стало шкода себе, і він, насупившись, сказав:

— Без Коті я не поїду нікуди.

— Ну от, починається, — зітхнула мама. — А як Котю мама не відпустить?

— Чому б їй не відпустити? — підтримав Женьку тато. — Я сам з ними переговорю. А вдвох їм справді було б веселіше.

— І в дорозі безпечніше, — вставив Женька, — один спить, другий стереже речі.

— Можете спокійно обидва спати, — засміявся тато, — поїзні злодії вже давно дискваліфіковані.

— Отже, поїдеш? — зітхнула мама. Її злість на Женьку випарувалась, як хмарка в літній день. Женьчина мама, Ольга Яківна, не вміла довго сердитись, адже вона народилася в місті, яке двісті п'ятдесят днів на рік залляте сонцем.

— Піду скажу Коті, щоб збирався, — вигукнув Женька, вибігаючи з кімнати.

Він так і сказав, коли прийшов до Коті:

— Ну, збирайся, їдемо!

— Куди? — без особливого ентузіазму запитав Котя, який не дуже був схильний до зміни місць.

— Ідемо до мого рідного дядька Захара досліджувати природу і полювати на ведмедів.

Очі у Коті стали круглі, мов рятувальні кола. Це було щось нове, не схоже на «едісонівські» витівки Женьки. І хоч скільки разів Котю розчаровували Женьчині проекти, до кінця розчаруватися він так і не зміг. Дуже вже багато запалу було в його неспокійному другові.

— На яких ведмедів? — тільки й зміг запитати Котя, бачачи, що Женька не жартує.

— На бурих, звичайно, білі у Волинських лісах не водяться. Мій дядько Захар живе у лісі. Він медик і, крім того, вивчає природу. А на дозвіллі відстрілює ведмедів.

— Як відстрілює?

— Ой, який-бо ж ти нетямущий, це термін такий мисливський.

— І він що ж, не вправляється коли нас кличе? — цілком серйозно запитав Котя.

— Може й не вправляється. Думаєш, там мало роботи? Саму тільки шкуру знімати, скільки замороки! У дядька три рушниці: тулка центрального бою, вінчестер і берданка. Я думаю взяти собі карабін вінчестер, а ти як радиш?

Котя посмикав себе за вухо, посопів, похитав головою:

— Мама не пустить.

Женька аж плечима пересмикнув:

— Звичайно, коли ти їй бовкнеш, що ми їдемо на небезпечне полювання, то вона таки може й не пустити. А коли їй сказати, що ми їдемо збирати суниці і пити парне молоко, то вона не перечитиме. А ще мій тато поговорить з твоїми.

… Словом, Котю мама відпустила.