Житія Святих - Березень

Пам'ять святого отця нашого Софрона Премудрого, патріярха Єрусалимського

Софроній святий, чесноті тезоіменитий, народився в Дамаску від батьків благочестивих і чеснотливих, їхні ж імена — Плінтос і Мира, які знатними були громадянами. З юности своєї цей блаженний Софроній відповідного до імени свого дотримувався життя, люблячи премудрість духовну і зовнішню і пильнуючи дівственну чистоту свою з утроби материнської цілою і непорочною. Вони ж обоє — премудрість духовна і дівственна чистота — цнотою іменуються, знову ж за словом святого Івана Ліствичника: "Цнота є спільним всіх чеснот найменуванням". їх же всіх був уважним шукачем цнотливий Софроній. Навчився ж спочатку зовнішньої філософії, через те й Софістою прозваний був, тобто премудрим. Те-бо йменування — Софіста — в ті часи було шановане, і найкращих філософів ним називали, як колись Ліванія Софісту, знаного святому Василію Великому. Тоді Софроній блаженний після філософії зовнішньої хотів духовну здобути премудрість — обходив монастирі й відлюдництва пустельні, збираючи від богоугодних отців для душі своєї користь. Прийшов же і у святий град Єрусалим і, обходячи монастирі, які були навколо, у киновію Великого Теодосія увійшов, де зустрів ченця Івана, якого Мосхос і Євират кликали, пресвітера саном, мужа в обох любомудріях, зовнішньому і духовному, вельми вправного і добродійного. І пристав до нього Софроній усім серцем, як син до батька і учень до вчителя, наслідуючи його у всіх путях його аж до кончини його, ходячи по монастирях і пустелях з ним разом, і відвідуючи святих отців, і їхнє життя записуючи задля користи — як же їхня книга Лимонар, або Квітник, названа, на Сьомому Вселенському Соборі засвідчена, показує відкрито. У тій книзі вчитель називає святого Софронія часто Софістою, бо рівний йому в ученні філософському, і не лише ж Софістою, але деінде і паном своїм, а деінде і батьком преподобний той Йоан блаженного Софронія називає. Не мав-бо його за учня, але за друга, і супутника, і співтрудолюбця життям найкращого. До того ж і передбачив духом, що має той стати пастирем великим і стовпом церкви Христової непохитним. З тим-бо преподобним Иоаном святий Софроній ще перед постриженням своїм жив спершу в Палестині досить, у тій же Великого Теодосіякиновії, і в пустелі Йорданській, і в монастирі, названому Новий, що його святий Сава створив. Тоді обидва, Йоан і Софроній, залишивши Палестину через страх перед наступом персів, відійшли в краї Антіохії Великої, бо в ті часи перський цар Хосрой-молодший повстав боротьбою на Грецьку землю, з такої причини: Фока-кат [як же про те Никифор, історіограф грецький, просторо пише] убив Маврикія — царя грецького — і захопив престол царський. Маврикій же цар перед тим був Хосроєві перському великим благодійником, бо, коли вигнаний був Хосрой із Перського царства і в Грецьку землю втік, Маврикій став йому замість батька і поміг йому багатствами царськими і силою військовою прийняти знову престол у Персії, і закладений був мир вічний і міцний між греками і персами. Коли ж почув Хосрой про убивство благодійника свого — царя грецького Маврикія, зжалився вельми над ним і, розірвавши мирні з греками договори, почав помсту чинити за вбивство Маврикія. І найшло військо перське на багато країв грецьких, найбільше тоді на Сирію, Фінікію і Палестину, і полонило їх. Тоді святі отці, які в тих краях проходили життя постницьке, покинувши монастирі і пустельне своє перебування, втікали, хто куди міг. У той-бо час і ці два святі отці — Йоан і Софроній — із Палестини пішли, а після відходу їхнього взяли перси святий град Єрусалим і чесне животворного хреста Христового дерево зі святішим патріярхом Захарієм полонили, і чотирнадцять років перебувало воно в полоні у Персії — на превелику для цілого християнства скорботу і жаль. Перед полоненням Єрусалиму ці святі в Антіохійські, як же мовилося, зайшли краї, за звичаєм своїм, подібно до бджіл, які літають по квітах і мед збирають, обходили всі місця, де про добродійних отців чули, і збирали від меду солодше душі вдосконалення, наче в стільники медові, складали писанням у вищезгадану свою книжицю, Лимонар названу. Коли ж і туди перська наблизилася рать, відплили до Єгипту і Олександрії, де ж подібне до першого робили. Що здобули, видно з того, що останньому християнському роду після себе залишили користь, написавши багатьох святих отців діяння і висловлювання, які самі очима своїми бачили і вухами чули. Був же ще не пострижений у чернечий образ святий Софроній тоді, коли в Олександрію зайшов, про що сповіщає глава шістдесят дев'ята Лимонару їхнього, де ж учитель СофронійИоанЄвират, каже таке: "Прийшов в Олександрію я і кирСофроній, брат мій, перед постриженням його, і йшли до авви Палладія, мужа добродійного і раба Божого". І знову у главі сто десятій він же говорить: "Я і пан мій Софроній ішли до Лаври, яка від Олександрії за вісімнадцять поприщ, до старця одного вельми добродійного, родом єгиптянина. І сказав я старцеві: "Пане авво, скажи нам слово, як маємо жити один з одним, бо кир Софіста [Софроній] хоче відректися світу і стати ченцем". Тоді сказав нам старець: "Добре робите, діти, покинувши мирське задля спасення душі своєї, сидіть у келії, безмовствуючи і пильнуючи ум, і молячись безперестанно, і надію маючи на Бога, — і дасть Він вам розум свій і просвітить розум ваш". Звідси ще дивніша чеснота святого цнотливого Софронія, бо, мирянином будучи, такий труд шляху монастирями і пустелями довгий час підіймав і таке докладав старання і дбання про віднайдення корисного, як наставитися на путь спасення. І перед постриженням у чернецтво вже досконалим ченцем виглядав, чернече життя в чеснотах досконало проходячи. Коли постриг його учитель, трапилася йому тілесна хвороба, у ній же сподівався смерти, і видіння йому було, як же учитель його про те пише у главі сто другій, кажучи: "Хотів померти брат мій Софроній премудрий. Стояв я і авваИоан Схоластик, і сказав він нам: "Здавалося, що йду десь шляхом і бачу дівчат, які лик утворили переді мною і ликували, кажучи: "Добре прийшов Софроній, вінчається Софроній". Через те дівчата ликували перед ним, що він тезоіменитий чесноті, те про нього учитель його написав. Після хвороби тої одужавши і вже в чернечому образі бувши, більше докладав трудів, турбуючись про спасення своє та инших, — примножилася-бо тоді в Єгипті Севірова єресь. Вельми противилися єретикам обоє з учителем, бо премудрі і в Божественному Писанні досвідчені були, змагалися з ними і долали їх, через те святішому патріярхові олександрійському Иоану Милостивому вельми були любі, вельми від нього шановані, як щирі його друзі, які в боротьбі з єретиками йому помагали і в печалях його утішали. Розповідає-бо його житіє, яке написав Леонтій, єпископ Неапольський, що святий Иоан Милостивий мав звичай у п'ятницю сидіти при дверях церковних, даючи до себе кожному, хто хоче, доступ безборонний і слухаючи потреби кожного, помагаючи ж і вгамовуючи суперечки і сварки, мир творячи в людях. Якщо ж траплялося, що коли так сидів і до нього ніхто не приходив і нічого не просив, вставав скорботний і зі сльозами відходив до дому свого, кажучи: "Нині смиренний Йоан нічого не знайшов, нічого не приніс Богові за гріхи свої". Блаженний Софроній [цей, про кого нам слово], друг його, утішаючи його, сказав до нього: "Справді сьогодні веселитися тобі належить, отче, бо вівці твої живуть мирно, без розбрату і сварки, як ангели Божі". Звідси зрозуміло, в яких був святий Софроній з учителем своїм пошанівку і любові в того святішого патріярха.

Був же в обох цих старців звичай і старання, аби щодня з нової якоїсь речі користати, бачивши щось таке, чи чувши, чи чогось навчившись. І трапилася їм така річ, як же про те Йоан говорить: "Я і пан мій Софроній Премудрий ішли в дім Стефана Філософа. Жив він при шляху, що вів до церкви Пресвятої Богородиці, яку збудував блаженний патріярхЄвлогій'на сході великого Тетрафіла. Було ж полуднє, і прийшли до дому Філософа, постукали у ворота, і сказав нам воротар: "Ще відпочиває пан мій, трохи почекайте". Тоді сказав панові моєму Софронію: "Ідіть до Тетрафіла і там перебувайте". Є ж те місце шановане від олександрійців, кажуть-бо, що мощі святого пророка Єремії цар Олександр Македонський, з Єгипту принісши, поклав на тому місці, коли Олександрію-град на свою честь будував. І коли прийшли ми туди, нікого не зустріли, лише трьох сліпців, і в безмов'ї сиділи поблизу них, маючи при собі книги свої. Багато ж ті сліпці розмовляли поміж собою, казав один до иншого: "Друже, ти як осліп?" Відповів йому той: "Кораблеплавцем був у юності своїй. Коли ми плили з Африки, від довгого на море вдивляння більма зробилися на очах моїх — і я осліп". Потім другого питали, як осліп. Сказав: "Гутником я був, обробляв якось скло необережно, обпалився і від вогненної лютости втратив зір свій". Коли обидва сліпці причину осліплення свого розповіли, спитали третього, як той став сліпим". Відповів їм той: "Коли був молодий, зненавидів трудитися і працювати, але в лінощах жити полюбив, пристрастелюбним був. Не мав що їсти і почав красти і багато поганого робити. Одного ж дня бачив мертвого, яісого несли на поховання, в добрий одяг одягненого, і йшов услід за тими, що несли, хотівши бачити, де покладуть його, і похований був мертвий при церкві святого Иоана. Коли ж настала ніч, я відкрив гріб, увійшов і скинув з мертвого все, один лише хітон на ньому залишив. Коли я виходив із гробу, сказав мені злий мій помисел: "Повернися, візьми і хітон, добрий-бо вельми". І я повернувся, окаянний, бажаючи скинути і хітон і залишити мертвого нагого. І ось ворухнувся мертвий, сів переді мною і простягнув руки свої, пальцями своїми обдер лице моє і видер обидва ока мої. Тоді я, окаянний, з великою бідою і болем ледве виліз із гробу. Ось розповів вам, як я осліп". Коли ми це чули, зробив знак мені пан Софроній, і ми вдійшли від них, і сказав мені Софроній: "Справді, аввоИоане, сьогодні не треба нічого більше вчитися, досить-бо ми користі прийняли, почувши, що ніхто, зло вчинивши, утаїтися від Бога не може". Звідси зрозуміло, як обидва святі Иоан і Софроній піклувалися про щоденну для себе користь. Сказав-бо: "Не треба сьогодні чогось більше вчитися, достатньо сьогодні користи прийняли", — сповіщає, що кожного дня намагалися якусь користь для себе прийняти. Там же, в Олександрії, перебував Софроній блаженний, коли записав чуда святих мучеників Кира та Иоана, віддаючи дяку за зцілення очей своїх. Коли захворів на очі і прибіг до святих тих безкорисливих лікарів з молитвою і вірою — отримав від них зцілення, яке просив, у їхній церкві в Олександрії і мав до них велику ревність.

Через якийсь рік і тим єгипетським краям, де Олександрія, почали надокучати напади персів, і скрута була блаженним цим отцям, Иоанові і Софронію, — втекли і звідти, бо й святіший патріярхИоан Милостивий через страх перед варварами віддався втечі. З ним-бо до Константина-града плисти хотіли, сіли і вони на корабель, не хотіли залишитися без нього, бо від нього відлученими бути не терпіли. Коли святіший патріярх у дорозі впав у хворобу і в батьківському своєму граді Аматунті переставився, високе його життя і незліченні милостині надгробними словами премудрий Софроній, похваливши, вшанував. А після поховання патріярха пішли до старого Риму з учителем своїм Йоаном і з братами, що до них прилучилися, їх же було до дванадцяти. Там вони якийсь рік прожили, преподобний Иоан, учитель Софронія, старий, до Господа відійшов. Переставляючись же, заповідав любому своєму учневі і синові духовному Софронію блаженному, аби тіла його не ховав у Римі, але, у дерев'яній раці замкнувши, на гору Синайську щоб відніс. Оскільки неможливо було до Синайської гори дійти через варварів, то в Палестині в киновії святого Теодосія Великого, де той Иоан преподобний спочатку инокував, щоб поховав його мощі. І було так. Наслідуючи святого Йосифа Старозавітного, який тіло Якова до гробу отців своїх приніс, Софроній взяв із Риму тіло преподобного Йоана, духовного батька свого, і з братами в грецькі повертався краї. Припливши ж в Аскалон, чув, що неможливо перейти до гори Синайської через варварів, прийшов у Єрусалим, яким володіли перси. І поховав тіло отця в Теодосієвійкиновії. І сам з братами своїми в Єрусалимі перебував. Утримував тоді патріярший престол Модест, замість Захарії-патріярха, який у Персії в полоні з хресним деревом був. Після приходу святого Софронія з Риму в Палестину невдовзі благозволив Бог святе хресне дерево і Захарію-патріярха з полону до Єрусалиму повернути, бо Іраклій-воєвода, царя Фоку убивши, а сам Грецьке прийнявши царство, воював на перську землю і багато разів переміг Хосроєві полки, тримав у полоні його гради сім років. Тоді Сіроес, син Хосроя, убивши батька свого Хосроя, а сам, Перське прийнявши царство, шукав примирення з царем грецьким Іраклієм, і встановлено було від царя Іраклія в мирних угодах найперше таке: аби цар перський відступив Єрусалим грекам і повернув чесне дерево хреста святого і патріярха Захарію з ним. І було так. З великою честю через чотирнадцять років повернено з Персії хресне дерево, яке Іраклій-цар сам на раменах своїх приніс у святий град, як же про те у 19-ий день вересня написано. І святіший патріярх Захарія свій престол прийняв. Але через декілька днів чесне те животворного хреста Господнього дерево той же цар Іраклій переніс із Єрусалиму до Царгорода, аби знову якісь вороги настільки великий християнський скарб не полонили, бо після того Єрусалим ще раз вороги взяли, як же пізніше сказано. Патріярх-бо Захарія, недовго на престолі після свого з полону повернення сидівши, перейшов до Господа, а після нього Модест знову престол прийняв і лише два роки на ньому пробув. Коли і Модест переставився, святого Софронія вибрали на те патріяршество. У ті дні ж піднялася єресь монотелетів, тобто єдиновольників, які ісповідували, що в особі Христовій у двох його природах, Божій і людській, є одна воля і одна дія, наче кожна природа не мала окремо властивої своєї дії і бажання. Ісповідуючи те, називали Христа в обох природах недосконалим. Про ту єресь просторіше я написав у Житії преподобного Максима Ісповідника, місяця січня у 21-ий день. Найперше ж ту єресь відкрито почав і розширив Кир, Олександрійський патріярх, зібравши в себе помісний собор, і так вірити звелів — його ж наслідував і константинопольський патріярх Сергій, а після нього Пирос та инші, за що постраждали багато ті, які з єрессю тою не погоджувалися. Тій єресі спротивився вельми святіший патріярх єрусалимський — цей святий Софроній, який, зібравши в себе помісний собор, прокляв ту єресь єдиновольників і писаннями соборування своє розіслав усюди, яке після того на шостому Вселенському Соборі читали, і святі отці засвідчили, і прийняли як правовірне. Писав же святий Софроній й инших багато корисних Церкві Христовій слів, і повчань, і гимнів, і житій деяких святих, як же і святої Марії Єгипетської, яка рівноапостольно в пустелі понад природу людську прожила. І добре пас Божу Церкву, єретичні уста загороджу ючи і далеко єретиків проганяючи, як вовків від словесного стада. Тоді були знову, з допусту Божого, нашестя варварів на Сирію і Палестину, вже не персів, а магометян, які спочатку Дамаск-град взяли, тоді обсіли град Божий Єрусалим і два роки його здобували. Зазнало поразки від них в Сирії грецьке воїнство, і Сергій-воєвода був убитий. Святіший патріярхСофроній із християнами палестинськими замкнувся у святому граді. Знаходимо його Слово у день Різдва Христового, в облозі до людей сказане, — у ньому ж, як другий Єремія, оплакує зруйнування старих місць і запустіння, яке допускає Бог за гріхи людські. А найбільше жаліє через те, що не може дні Різдва Христового, як звично, святкувати у Вифлеємі, бо Вифлеєм уже в руках агарянських. Коли закінчувався другий рік облоги, змушені були християни віддати себе ворогам своїм і відчинити їм град. Але спершу святіший патріярхСофроній послав до князя агарянського Умара, укладаючи з ним мирні договори: у них же було зазначено спочатку, аби християнській вірі і святій Божій Церкві не було ніякого насилля і образи. Умар же князь обіцяв той договір й инші пильнувати вповні, і коли утверджене було слово, відчинили християни ворота градські агарянському князеві. Він же, лицемірний і лукавий, вдавши собі овечу лагідність і смирення, всередині був вовком хижим: одягнувся в рубища волосяні верблюжі, увійшов у град пішо і питав, де церква Соломонова, хотівши там молитви свої богомерзенні здійснювати. Святіший же Софроній назустріч йому вийшов, в такому лицемірному образі його бачивши, сказав: "Ось буде мерзота запустіння, яку Даниїл-пророк передвозвістив на місці святому". І плакав довго зі всіма християнами. Умовляв же князя, аби відклав ті рубища, одягнувся у відповідні собі княжі одежі. І так святий град Божий Єрусалим взяли агаряни, і християнство важким рабством пригнітили. Нечестивий-бо той агарянський князь перед святішим патріярхомСофонієм не дотримав мирних договорів, хоч обіцяв берегти їх, і почав багато біди чинити єрусалимським християнам. Те бачивши, Софроній святий ридав весь час і молився до Бога, аби взяв душу його із землі живих, щоб не бачив він більше кривди християнам і мерзоти запустіння, яка місця святі осквернює.

І почутий був скоро, закінчив плачевне своє життя і перейшов від земного слізного Єрусалиму до вишнього радісного, де є обитель усіх, що веселяться в Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж Слава навіки. Амінь.

У той самий день страждання святого священомученика Піонія, пресвітера Смирнського, і тих, що з ним

Пам'ять святих вшановувати велить апостол: "Поминайте, — каже, — наставників ваших, які говорили вам Слово Боже". Це ж через те, що, згадуючи віру, життя і кончину в чеснотах їхню, заохочуємося до їх наслідування. І Піонія, святого мученика, пам'ять вшанувати нам добре, бо він колись був у світі, багатьох від зваби бісівської до Бога навернув, мужем-бо апостольським у ті часи був. І коли мучеництвом увінчався, покликаний був до Господа, залишив нам чеснот своїх приклад, щоб і донині мали про вчення його спогад. Початок же його страдницького подвигу був такий. Шостого місяця [тобто лютого, який є шостим від вересня] у двадцять третій день, коли згадують пам'ять святого священомученика Полікарпа, єпископа Смирнського, у граді Смирні, де ж превелика кількість юдеїв жила, взяли нечестиві елліни Піонія-пресвітера і Савіну, благочестя ревнительку, і Асклипіяда, і Македонія, і Аіна, пресвітера соборної церкви. Налягло тоді гоніння на християн за царювання Деція. Піоній перед тим днем передбачив, що мають бути взяті у празник Полікарпа святого, постив зі Савіною і Асклипіядом, узяв три сплетені вериги і наклав на себе, Савину та Асклипіяда. І сиділи вдома, чекаючи, допоки прийдуть ті, що хотіли їх взяти. У самий же день пам'яті святого Полікарпа після молитви скуштували вони трохи хліба і води, тоді прийшов Полемон — урядник ідольських жертв — з вошами, вишукуючи і волочачи християн до нечистот ідоложертовних. І сказав до Піонія: "Чи знаєте накази царські, що наказано вам принести богам жертви?" Відповів Піоній: "Знаємо заповіді Бога нашого, через них велить нам, аби Йому одному ми поклонялися". Сказав Полемон: "Ідіть на собор і там, хоч не хочете, скоритеся". Відповіли Савина і Асклипіяд: "Ми Богові живому скоряємося". Вів же їх Полемон, але не насильно, і бачили люди їх, що кайдани добровільно несли, ішли вслід за ними, як на нове якесь чудо дивлячись, один одного переганяючи. І коли прийшли святі в собор до градоначальників, народ незліченний еллінів, а найбільше юдеїв усі ті місця на сходах і горницях заповнив. Поставлені ж були святі посередині, сказав Полемон: "О Піоне, покоріться царському наказові, як й инші покорилися, і принесіть богам жертви, инакше будете люто мучені". Простягнув же Піоній руку свою, із лицем світлим почав до людей говорити: "Мужі смирнські, красою града і Гомеровим, як же говорите, мешканням тут хвалитеся. І ті, що серед вас юдеї, послухайте мене, мало скажу: чую вас, що смієтеся і радієте через прихід до вас декого з нас, і чи вважаєте сміхом і забавою той гріх, щоб ідолам жертву не зі своєї волі, але примусом приносити. Але годилося б вам, еллінам, послухати учителя свого Гомера, який каже, що недобре є комусь через згубу людську веселитися. Вам же, о жиди, Мойсей велить: "Якщо бачиш осла ворога свого, який впав під тягарем, не минай його, але піднімаючи, підійми його". Так само і Соломона слухати вам належить, який каже: "Якщо впаде ворог твій — не тішся і бідою його не возносися". Я-бо, свого учителя слухаючи, хочу умерти краще, аніж Слово Його переступити, і всією силою своєю намагаюся не відступити від заповідей Його, їх же віддавна навчився, тоді й инших навчив. Чому ж насміхаєтеся з нас, о юдеї? Якщо для вас, як ви кажете, ворогами ми є, проте ми також люди, хоч і кажете, що ображаємо вас, коли говоримо правду. Але скажіть, кого ми ображаємо? Кого гонимо? Кого примушуємо поклонитися ідолам? Чи вважаєте свої гріхи точними гріхам тих, які нині, через страх людський, переступають Божу Заповідь й ідолам поклоніння чинять? Але хто переконував вас послужити Веедфегорові, чи їсти жертви мервих, чи єднатися з доньками іноплемінними, чи приносити в жертви синів і доньок своїх бісам, чи нарікати на Бога, чи злословити Мойсееві, чи думати в серці, щоб повернутися знову до Єгипту? Промовчу ж инше, що ви зробили. І ще кажете, що ніхто не може вас звабити! Хіба не читаєте своїх книг: Виходу, і Суддів, і Царів, й инших усіх, у яких вас викривають? Показуєте, наче дехто з нас не з примусу, але добровільно приступив до ідолів і через тих небагатьох викриття й осудження на всіх християн наносите? Але, о юдеї, подумайте: теперішнє життя подібне до току: чого стіг більший виглядає: полови чи пшениці? Коли ж прийде робітник з лопатою чистити тік, тоді полову легку легко вітер відносить, пшениця ж на току зостається. Дивіться і на невід, вкинений у море, — чи все в ньому зібране і витягнене добрим є? Аж ніяк. Так-бо і життя справжнє. Як же хочете, щоб ми страждали: як неправедні чи як праведні? Якщо як неправедні, то і вам, що самими ділами в неправді вашій викриваєтеся, чи не так страждати годиться? Якщо як невинні, то коли праведники страждають, яка у вас на спасення надія, якщо ви неправедні? Якщо-бо праведник заледве спасеться, то нечестивий і грішний де опиниться? Зближається-бо світові суд, його ж і знамення відомі. Я-бо всі жидівські пройшов краї, і перейшов ріку Йорданську, і бачив землю, яка аж донині на собі гніву Божого знамення являє за гріхи людей, які на ній перебувають, убивства і кривди великі чинять подорожнім. Бачив дим, який з неї виходить, поля ж і ниви, вогнем спалені, і всілякі порожні плоди, які не мають соку. Бачив і мертве море [це є Асфальтитинське озеро, яке смолу породжує], і воду, що відпала від природи своєї через Божу кару, що ані тварини якоїсь не може напоїти, ані тіла людського в собі втримати, ані чогось, у неї вкиненого. Зразу вона викине. Але чому далеке згадую? Ви бачите Декаполь — Лідійський край, вогнем спалений, і донині лежить опалений на кару нечестивим. Етни-гори знову займання і Сіцилійського острова запалення згадайте. Якщо й те вам далеким здається, подумайте про гарячі води, що із землі виходять, де нагріваються і гарячими стають. Чи не від вогню у внутрішніх краях земних, на грішників приготованого?

Звідси пізнаємо, що буде суд, і вогненна кара грішникам від Бога, Слова Його втіленого, Господа нашого Ісуса Христа, і через те богам еллінським не служимо й ідолу золотому поклонятися не хочемо".

Те й більше Піоній святий говорив, Полемон, і ті, що з ним, градоначальники і весь люд з великим мовчанням слухали. Тоді дехто із громадян разом із Полемоном просили Піонія, кажучи: "Дай переконати себе, Піонію, любимо тебе за доброту твою і лагідність і хочемо, щоб живим ти був. Справді добре і солодко є жити і дивитися на світло сонця". Відповів святий: "І я вважаю життя це часове любим, але незрівнянно любіше є те, якого ми, християни, бажаємо. Світлість цю веселою і солодкою називаю, але багато більше веселим і солодким є світло істинне, яке побачити сподіваємося. Це все, що тілесними очима можна споглядати, гарне, ми ані не применшуємо, ані не ненавидимо Боже творіння, але инше, невидиме, насправді гарніше і прекрасніше, йому над цим видимим надаємо перевагу". Насмішник же один на ім'я Олександр, муж лукавий, сказав: "Послухай мене, Піоне". Відповів йому святий: "Ти краще послухай мене. Те, що ти знаєш — і я знаю, а те, що я знаю, ти того не відаєш". Олександр же, насміхаючись зі святого, сказав: "А ці пута чого на тобі?" Відповів святий: "Щоб не вирішили ви, що ми на поклоніння до ідолів ваших ідемо, але щоб довідалися ясно, що йдемо у в'язницю і на смерть за Бога нашого". Багато иншою ласкою переконували Піонія, і, нічого не досягнувши, сказав Олександр: "Яка потреба в багатьох словах, коли не хочуть бути живими". Народ же хотів, аби на місці видовища Піоній був поставлений, щоб усі змогли почути слова його. Але Полемон боронив, боявся, щоб не почалися серед людей бунт і бентега. Сказав до Піонія: "Якщо не хочеш богам принести жертви, то принаймні в храм їхній увійди". Відповів святий: "Яка буде користь ідолам від мого до них приходу?" Сказав Полемон: "Дай переконати себе, Піонію!" Відповів Піоній: "О, якби я зміг переконати вас усіх, щоб ви стали християнами!" Вони ж, дуже засміявшись, сказали: "Не можеш з нами того зробити, навіть якщо живцем будемо спалені". Сказав святий: "Гірше по смерті горіти вічно вогнем незгасаючим".

Усміхнулася ж блаженна Савина, а Полемон з иншими сказав до неї: "Смієшся?" Відповіла вона: "Радію, бо християнка. Ті, що утверджені у вірі Христовій, возрадуються навіки". Сказали до неї нечестиві: "Засмієшся тоді, коли, хоч і не схочеш, постраждаєш. Жінок-бо, які не поклоняються богам, у блудище відводять". Відповіла вона: "Бог святий істинний, Він про мене подбає". Після цього написали імена святих та їхні відповіді, що ними ж, Христа ісповідуючи, ідолів відкидали. Коли хотіли написати ім'я Савини, сказав до неї святий Піоній тихо, щоб не казала свого справжнього імени, але Теодотією себе щоб назвала, — це ж для того, щоб не впізнала її пані її. Бо та свята Савина була рабинею одної знатної жінки-еллінки, яка перед тим декілька років за царювання Гордіяна, не мігши раби своєї, цієї Савини блаженної, від Христа відвернути, вигнала її, зв'язану, в гори пустельні, де таємно годували її вірні. Тоді, великим старанням Піонія святого, з пут і рабства пані своєї вона була визволена. Тому боявся Піоній святий, щоб з імени її не довідалася про неї пані її і знову не захотіла собі забрати, — звелів Теодотією назватися святій Савині. І коли спитав її Полемон "як називаєшся", відповіла: "Теодотією називаюся". Сказав Полемон: "Чи християнка?" Відповіла свята: "Так, християнка". [Записані були її слова, як же Піонія і Асклипіяда. ] Запитав Полемон: "Якого шануєш Бога?" Відповіла свята: "Бога всесильного, який небо, землю і всіх нас створив, якого ми пізнали через Слово Його, втілене від пречистої і шлюбу не відаючої Діви Богородиці, — Господа нашого Ісуса Христа". Після написання імен їхніх ведені були у в'язницю святі, йшов за ними весь народ. Казали ж деякі про святого Піонія: "Дивіться, як він, завжди блідий, нині рум'яний лицем". Инші ж взивали: "Цих, що не хочуть принести жертви богам, мучити треба". Відповів святий: "Мучте, хто вам боронить, не прийдуть до нас зброєносці ані не захищають нас якісь воїни, у ваших руках ми — мучте нас". Инший хтось, вказуючи на святого Асклипіяда, сказав: "Він хоче принести богам жертви ". Відповів Піоній святий: "Брешеш, ні один-бо з нас того не зробить". Инші ж згадували поіменно християн, які відпали, говорили: "Он цей і той приніс жертву, а ви чому не хочете?"

Сказав Піоній святий: "Кожен свою має волю, щодо мене, то я — Піоній". Лютував народ на святого Піонія і тих, що з ним, і ледве дійшли до в'язниці, мало не побили їх люди.

Коли увійшли до в'язниці, знайшли Луна, пресвітера соборної церкви, який у кайданах за Христа сидів, і жінку із села Карини, на ім'я Македонія, і приходило до них багато вірних, потрібне приносячи, але вони не хотіли брати і взяте роздавали в'язничній сторожі, й елліни деякі відвідували святих і переконували до свого нечестя, але чули від них тверді відповіді й ішли зі здивуванням. Ще ж приходили до Христових в'язнів і ті, що, християнами бувши, неволею відпали від благовір'я, насильством притягнені і страхом мук переконані до ідольської жертви. І плач великий у в'язниці перед святими у всі дні і години чинили. Плакав вельми за ними і Піоній святий, а найбільше за тими, які, добре та чесне мавши життя, але мук забоявшись, принесли жертви тесаним. Казав же у плачі своєму: "Новою мукою мучений я у серці своєму, на частини розшматований у душі своїй, коли бачу, як бісер церковний свині топчуть, і небесні зорі хвостом зміїним на землю відкинені, і виноградник, правицею Божею насаджений, диким вепром спустошений і розграбований усіма, що йшли тим шляхом. "Діти мої, за яких же знову вболіваю, допоки відобразиться у вас Христос". Вихованці ж мої любі, хлібом небесним вигодувані, чому звернули на дорогу криву? Нині беззаконні старці навели гріх на цнотливу Сусанну, на Церкву, кажу, Христову. Нині Аман вознісся, Естер же зі всім своїм плем'ям бентежиться. Нині охопив голод — не голод хліба ані спрага води, але голод слухання Божого Слова. Нині задрімали всі діви євангельські і сплять. І сповнилося слово Господнє: "Якщо Син чоловічий прийде, чи знайде віру на землі?"1 друге Його слово: "Передасть брат брата на смерть, чую-бо, що нині кожен ближньому своєму є зрадником". Справді випросив нас сатана, аби просівала нас, як пшеницю, вогненна лопата в Руці Божого Слова, щоб очистити тік свій. Сіль звітріла, і викинули її геть, і топчуть її люди. Але ніхто нехай не подумає, о діти, що Господь знеміг. Не Господь, а ми знемогли. Говорить-бо: "Хіба знеможе рука Моя визволити вас?" Чи виснажиться слух Мій, не послухавши вас? Але гріхи ваші розділилися між вами і Богом вашим". Згрішили ми, браття, образили заповіді Господні і беззаконня зробили, Бога прогнівали і ближнього опечалили. Кусаючи один одного, оббріхуючи й обмовляючи, самі поїдаємося. Годиться, щоб правди нашої було більше, ніж фарисеїв і книжників. Ще ж чую, як юдеї деяких із вас у свої соборища кличуть. Але пильнуйтеся, щоб у важчих сітях не ув'язнути і не впасти в гріх невідпусний, яким є образа Духа Святого. І не будьте разом з юдеями, князями содомськими, людьми гоморськими, їх же руки сповнені крови. Ми ані пророка не убили, ані Христа не зрадили і не розіп'яли, — але навіщо багато говорю, згадайте, що раніше від мене багато разів чули. Хіба не знаєте юдеїв, які говорили, що Христос простим був чоловіком і, як смертний, загинув злою смертю. То як цілий світ безліччю учнів Його сповнився? І чому багато за Ім'я Його тяжко страждають? Як простого і смертного чоловіка ім'ям через стільки літ бісів виганяли і нині виганяють, і після того виганяти будуть аж до кінця віку? Й инших пребагато чуд всесильним його Ім'ям у церкві вірних діється. Не розуміють окаянні жиди, що Христос, Господь наш, волею постраждав і помер за нас, і воскрес через три дні зі славою, але говорять беззаконні, наче Христос волхвом був і чарівною силою із мертвих встав. Хай покажуть нам, яке писання їхнє чи наше таке про Христа згадує? Або який чоловік праведний коли те сказав? Хіба це не є очевидною брехнею, і ті, що говорять таку брехню, — найнечистішими беззаконниками? І чому таким більше, ніж праведним людям ймуть віру? Я ще змалку те їхнє лжесловесся чув. Є ж написано, що Саул, до жінки-ворожки прийшовши, просив воскресити із мертвих Самуїла-пророка. І здійснила жінка своє волхвування: бачила мужа випростаного, що виходив із землі, покритий накриттям, і розумів Саул, що то Самуїл, питав його, про що хотів. Що ж, чи може чарівниця та справді воскресити Самуїла, чи ні? Якщо кажуть юдеї, що може, то нехай визнають, що неправда більше може, ніж правда і чари сильніші від святині, бо святий пророк чарівниці послухати не міг. Ті, що так говорять, мерзенні і прокляті. Якщо ж кажуть, що чарівниця та могла воскресити насправді Самуїла-пророка волхвуванням своїм, то про Христа, Господа нашого, казати не можуть, наче чарівною силою воскрес із гробу. Розуміння ж тої в Писанні Святому повісті таке: як може диявол, який у чарівниці жив, душу святого пророка, яка на лоні Авраамовому спочиває, у це життя вивести? Бо менше над більшим влади не має, і диявол святому не наказує. Але ангели, які від Бога відпали, слухають тих, що, покинувши Бога, їм скоряються, і прикликають їх чарами, і що волхвуючі від них просять, те дияволи їм виконують. Просила чарівниця диявола, який її слухав, і перетворився він у подобу пророка, і не є це дивним, бо й сам сатана [за апостольським словом] перетворюється в ангела світлого. То й слугам його не є незвичним приймати часом на себе подобу слуг Божих, бо й антихрист образ Христовий на себе приймає. Не Самуїла-бо жінка-ворожка воскресила, але диявола в образі Самуїловому Саулові, що від Бога відпав, показала. Сповіщає ж про те саме Писання, говорить-бо до Саула явлений в образі Самуїловому: "І ти завтра зі мною будеш". Як же може Саул, ворог Божий, зі святим пророком Самуїлом бути? Чи не краще йому бути з дияволом, йому ж поневолився, відступивши від Бога? Хай знають брехливі юдеї, що неможливим є волхвування, через яке стається воскресення із мертвих, і як Самуїла волхвування не воскресило, так і Христос через волхвування не воскрес, але божественною своєю силою смертну силу зруйнував, і як же добровільно постраждав і помер, так волею і воскрес самовладно як Бог. Якщо ж вони цьому не повірять, то скажіть їм: "Ми хоч і принесли жертви ідолам, проте кращі від вас. Ви-бо добровільно пожертвували бісам, ніхто вас не примушував, а ми неволею, примусом". І переконував Піоній святий тих, що відпали, кажучи: "Не впадайте у відчай, брати, хоч і у велике дуже прогрішення впали, пожертвувавши ідолам, але покайтеся правдиво, милостивий-бо Господь і готовий прийняти кожного, хто з покаянням до Нього приходить. І вас радісно прийме як своїх дітей". Вони ж з риданням великим каялися в гріхах своїх і наверталися знову до Христа Бога. Після цього прийшов до в'язниці Полемон, жертв ідольських урядник, і Теофіл-магістрат із воїнством і народом. І, вивівши святих, казали: "Ось Євктимон, єпископ ваш, поклонився богам нашим і жертву їм приніс, дайте себе переконати й ви і з ним те ж зробіть. Якщо ж ні, то буде судити вас Лепідон-жрець і Євктимон у храмі богів". Відповів Піоній святий: "Якщо Євктимон-єпископ приніс жертву ідолам — волю мав, щодо нас — ми не пожертвуємо. А судити нас антипатові належить — не Лепідону, ані не Євктимону, ані не вам. Ви ж чому, не чекаючи антипатового приходу, владу його собі присвоюєте?" Ті, що прийшли, багато дошкульного сказавши святим, пішли, але знову з воїнством і людьми повернулися і сказали неправдиво: "Антипат прислав, щоб у Ефес на допит вас вести". Відповів Піоній: "Хай прийде посланець, візьме нас і веде". Сказав Теофіл: "Не вірите мені, що кажу? Я князь і достойний довіри". І закинувши мотузку на шию Піонію святому, віддав воїнам, щоб вели його в ідольський храм. І, взявши всіх, вели насильно — не хотіли-бо святі іти до ідолів і взивали голосно: "Ми християни, що нам до витесаних!" Штовхаючи-бо, тягнули святих, а Піонія святого мотузком за шию волокли, мало не задушили. Коли їх вивели насеред торжища і поблизу капища були, впав Піоній святий на землю, християнином себе визнаючи, навіть увійти не хотів до кумирниці. Шість-бо слуг напали на нього, били руками, і ногами, і колінами по ребрах вдаряли — взявши ж його, що пручався сильно, несли на руках і в кумирниці перед нечистим вівтарем кинули, де ж стояв ще окаянний єпископ Євктимон, здійснюючи ідольську жертву. І сказав Лепідон: "Чому ви, о Піонію, не хочете принести богам жертву?" Відповів святий: "Бо християнами ми є". Сказав Лепідон: "Якого шануєте Бога?" Відповів Піоній: "Того шануємо, який створив небо і землю, море і все, що в них". Спитав Лепідон: "Хто ж розіп'ятий був?" Відповів святий: "Той був розіп'ятий, кого послав Бог Отець на спасення світу". Князі ж, загорлавши, сміялися, а Лепідон почав Піонія блаженного дошкульними словами ображати і йому докоряти. Тоді, наклавши на святих мучеників насилу вінці, — у них же був звичай нечестивим при жертвах ликувати, — примушували, щоб скуштували з ідоложертовного. Вони ж вінці розірвали і кинули на землю, топтали ногами й обплювали ідола жертовного. Вчинили нечестиві крик і галас, знову святих до в'язниці з штовханами і биттям відвели. І коли входив святий Піоній у темничні двері, один із воїнів вдарив його чимось тяжким по голові і поранив. І зразу той, що вдарив, захворів сильно на руки і весь запалав хворобою. Покрилося струпами тіло його і здулося, що ледве дихати міг. Тоді прийшов антипат Квинтиліян до Смирни і, сівши на судищі, поставив перед собою святого Піонія самого на допит. Допитавши ж і побачивши, що не скоряється, звелів оголеного повісити й кігтями залізними стругати його тіло. Коли так мучили святого, говорили: "Чому поспішаєш до смерти?" Відповів святий: "Не до смерти, а до життя вічного поспішаю". Після мук тих засуджений був святий на смерть, і читали, за звичаєм римським, вирок смертний, написаний так: "Піонія, який сам себе християнином визнав, розіп'ясти і вогнем живого спалити наказуємо". Приведений був святий мученик на місце розп'яття і спалення, сам скинув одяг свій і, поглянувши на тіло своє, радости великої через чистоту тілесну сповнився і, піднявши погляд до неба, дякував Богові, що таким його до кінця зберіг в чистоті непорочній. Лежало ж на землі приготоване дерево, на хрест подібне, на ньому ж мав бути розіп'ятий. Сам-бо на дереві тому ліг, і простягнувся, і дав себе воїнам прибити. Коли ж прибитий був, сказали до нього: "Дай переконати себе, Піонію, і скорися царському наказу. Виймемо зразу цвяхи, і лікарі вилікують тебе, і будеш здоровий". Святий же, помовчавши, сказав: "Заснути бажаю, щоб кращим встати при спільному всіх воскресенні". Тоді, прибивши, підняли дерево і просто поставили, кінець нижній в землю закопали, і закріпили, й обклали навколо багатьма дровами, і запалили. Оточило святого полум'я велике навколо, він же, заплющивши очі, молився до Бога таємно і не горів. І всі бачили, що заплющені очі має, — думали, що вже помер. Але він через тривалий час, коли полум'я вже помалу гасло, закінчив свою у таїні серця творену молитву, розплющив очі — народ же вельми дивувався, бачивши його ще живим у такому вогні. Тоді з веселим лицем останнє вимовив молитви своєї "Амінь" і додав, кажучи: "Господи, прийми дух мій". І помер. Коли загас вогонь, виявилося тіло його зовсім цілим, й ані волосок з голови його не згорів. Лице ж було світлим, сяяло божественною благодаттю, що було певним знаменням радости душі його світлої, яка в небесну радість увійшла і вінець переможний із правиці Христової прийняла. Це ж було за царювання Деція, у Смирнському граді за антипата Квинтиліяна, у п'ятий ідос березня за звичаєм римським, азійським же у сьомий місяць [місяця березня, тобто сьомого від вересня], одинадцятого числа в суботу в годину дня десяту. Доти з Метафраста про святого Піонія.

Про инших же святих мучеників, зі святим Піонієм узятих і в кайданах утримуваних, нема написаного, якими муками подвиг свій закінчили. Проте безсумнівне є те, що постраждали за Христа і небесне життя зі святим Піонієм здобули. Цей святий Піоній-пресвітер написав житіє і страждання святого священомученика Полікарпа, єпископа Смирнського, а пізніше і сам з ним частки сподобився в Царстві Господа нашого Ісуса Христа з Отцем і Святим Духом, який царює навіки. Амінь.

У книгах Царських у главі 28-ій написано, що Самуїл-пророк казав до Саула таке: "Завтра ти і сини твої впадуть з тобою". А инший переклад подає: "Завтра ти і сини твої будете зі мною". Метафраст же в цій про святого Піонія історії написав так: "І ти нині зі мною будеш". І у великій Четьї також написано, як же у Метафраста. Думає ж Піоній святий, що на подобу Самуїла явився диявол і хотів забрати собі душу Саулову після вбивства його. Є ж такі, що думають, наче справді душа Самуїлова без тіла перед чаруванням жінки тої, велінням Божим, Саулові явилася. Підтверджують ту свою думку слова Ісуса Сирахового у главі 46-ій, де на кінці про Самуїла сказано так: "Після успіння свого пророкував і показав цареві кінець життя його, і підняв із землі голос свій пророцтвом".

У той самий день перенесення мощів святого мученика Єпимаха в Царгороді, страждання його 31-го жовтня написано.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Євтимія, архиєпископа Великого Новгорода. Дивись про нього у Пролозі.