Житія Святих - Березень

Страждання святих сорока двох мучеників, в Аморії взятих, у Сирії мучених

Теофіл, цар грецький, син царя Михаїла, на прізвисько Балбос чи Травлос, з Аморії родом був, часті війни мав з ізмаїлітами, часом перемагав, часом від них переможений був. Одного разу вийшов з великою силою на край Агарянський, оточив град, що Созопетра називається, батьківщину Амірмумни, князя сарацинського, і добивався того града. Амірмумна ж, він же і Авісак, князь агарянський, був деінде, послав до царя Теофіла, дуже просячи його відступити від граду того і не руйнувати любої йому батьківщини. Але Теофіл прохання не послухав, узяв град, зруйнував його дощенту і з великою здобиччю повернувся. Амірмумна ж через зруйнування батьківщини своєї жалем великим і гнівом охоплений був, почав за велике золото збирати воїнів звідусіль: із Вавилонії, Фінікії, Палестини, Келесирії і далекої Африки. І за якийсь час зібрався із всією воїнською силою своєю в Тарсі, хотів іти на прекрасний у Фриґії град Аморію, який був батьківщиною царя Михаїла Травлого, батька Теофіла, аби відімстити за свою батьківщину — Созопетру-град, що його Теофіл зруйнував. Про те чувши, грецький цар Теофіл зібрав також своїх воїнів — зі сходу, і заходу, і Персії. І вийшов на війну проти супостата, прийшов у град фригійський Дорилей, що лежав від града Аморії на відстані трьох днів дороги. Багато ж із радників царських, довідавшись достеменно, що незрівнянно більша воїнська сила сарацинська, аніж грецька, радили цареві не сходитися з князем агарянським, а аморійське населення перевести в инше місце — у більш укріплені гради. Але Теофіл, кажучи, що сором ухилятися від війни й Аморію, град прекрасний, покинути порожнім, готував рать, а в Аморію для захисту військо послав. Були ж послані туди воєводи такі: Константин, іменований Друнґарій, саном патрицій; Летій, саном патрицій; Теофіл, того ж сану патриціянського; Теодор, прозваний Кратир, саном протоспатарій; Мілисен; Каліст, прозваний Турмарха; Васой та инших воєначальників багато, мужів знатних. Після цього зійшовся цар Теофіл з Амірмумною, була битва і січ велика з обох боків, і спершу греки долали агарян, тоді, з допусту Божого, перемінилася боротьба, бо Владика Христос, іконоборством Теофіловим розгніваний, відняв мужність у греків, і, додавши снаги, агаряни почали долати їх. І взяли всю силу грецьку, що царя свого відстоювала, його ж лише перське військо, за золото найняте, захищало відважно, і загинув був би конечно там Теофіл-цар, коли б ніч не настала. До того ж і Небесний Цар не до кінця гнівається, не навіки ворогує — змилосердився над християнами, раптом випустив на полк агарянський дощ великий вельми — й ослабли луки їхні, і перестали гнатися услід за втікачем царем Теофілом, за розгромленими його грецькими полками.

Після лютої тої боротьби Амірмумна, агарянський князь, зразу до града Аморійського пішов, і обсів його, й обкопав навколо глибоким ровом, добиваючись його міцно з усіх боків довгий час. Теофіл же, грецький цар, який був із соромом у Дорилеї, послав до Амірмумна-князя прохання з великими і багатьма дарами, аби відступив від Аморії-града. Але той за Созопетру, свій зруйнований град, вельми гнівався і лютував, невмолимий був. Посміявся із прохання і дарів царевих, нехоробрим і боязливим втікачем його називаючи, і звелів посланців його тримати в путах, аби чекали кінця діла. І на град більше наступав щодня, але й ті, що в граді були, хоробро боронилися, і велика кількість війська агарянського і воєначальників найвидатніших із мурів градських вбито було. І вже у великому сумніві і збентеженні був князь Амірмумна, бачивши, що град неможливо взяти, і думав залишити його і відійти собі. І сталося б те, коли б не було лукавої зради одного з воєначальників аморійських на ім'я Вадітзис. Цей окаянний у якійсь суперечці і сварці з воєводами розгнівався і вирішив передати град у руки ворогам — випустив стрілу із хартією агарянам, які вже збиралися відходити від мурів градських. У хартії ж рукою його було написано таке: "Нащо, стільки часу тут витративши і такий труд піднявши, відходите звідсіля марно без нічого? Відважтеся і підійдіть до тої стіни градської, де бачите стовп, на ньому ж мармурове зображення лева, а наверху стовпа подоба фініка з каменя зроблена. Там перебуваю я, стережучи ту частину, поможу вам добре — і візьмете град легко, слабкі-бо там стіни. Ви ж будете знати, якою мені потім віддати честю за мою до вас приязнь". Ту хартію, зі стрілою знайдену і до нього принесену, агарянський князь Амірмумна прочитав, зрадів вельми і зразу всю силу свою до тої скерував стіни, і, за сприяння лукавого зрадника, який Вадітзис називався, увійшла сила агарянська в град, і була січ велика у граді, і текла кров християнська ріками по вулицях градських. І не лише мечем, а й вогнем град винищено було, бо зразу його запалили з усіх кінців — так Бог карав людей своїх, бо єресі примножилися в ті часи між греками. І ледве хтось меча агарянського і вогню уникнув у той час, проте ті, що лишилися цілі, не уникли після того посічення, а инші полону. Коли припинилася січ, взяті були живими вищеназвані воєводи, які прислані були від царя на захист града: Константин, Летій, Теофіл, Теодор, Мілисен, Каліст, Васой та инші знатні воєначальники, їх же було числом сорок два. І виводили в полон тих, що уникнули меча, чоловіків і жінок, юнаків і дівчат. І звелів кат окремо розділити чоловіків, окремо жінок, і дівчат, і юнаків — і виявилося мужів до сімдесяти тисяч, жінок же з дівчатами і юнаками без числа. Мужів-бо всіх звелів мечем посікти, залишивши живими вищеназваних воєвод з иншими воєначальниками, а жінок і дітей поміж воїнами своїми розділив. Так прекрасний град Аморія одного дня від меча і вогню загинув через гріхи злочестивого царя Теофіла, який красу ікон у церков забрав і багатьох святих ісповідників за поклоніння іконам люто мучив. Після того Амірмумна-кат посланців Тео філових, які ціле зруйнування града бачили, із пут звільнив, до царя їхнього відіслав сповістити йому про все, що бачили, І довідавшись про те, цар був у тузі і печалі великій. Послав же до Амірмумни, хотівши воєвод і воєначальників своїх викупити двома сотнями кентенаріїв, але той не погодився віддати полонених за таку ціну, називаючи собі тисячу кентенаріїв, витрачених на зібрання воїнства, і насміхався із царевого послання, і посланців відпустив безчесно. Тоді Теофіл більшою тугою охоплений був, впав у хворобу з печалі і через недовгий час у хворобі тій помер. А полонені ті в Сирію ведені були. Той, що передав ворогам град, воєначальник Вадітзис, відрікся Христа і став апостатом, агарянське прийнявши нечестя. І вшанований був від князя багатьма почестями і дарами.

Амірмумна, він же і Авісак, роду ізмаїлитського князь, привівши полонених грецьких воєвод з дружиною їхньою, числом сорок два, до свого краю, звелів стерегти їх у в'язниці похмурій, веригами обкладених, із затисненими ногами у колодках, голодом же і спрагою морити їх, І були святі у скруті великій, кривджені не так агарянами, як же апостатом, що Вадітзис називався, який багато їх кривдив. Тоді почали агаряни нечестиві, князем своїм навчені, зманювати святих в'язнів на свою агарянську віру, Немалу-бо собі річ замислив нечистий той князь — що полонить і душі тих, чиї тіла полонив. Увійшли-бо деякі до святих у в'язницю і, наче з милосердя, подали малу милостиню, радили їм пожаліти себе самих і звільнитися від такої нужди в'язничної, звільнити ж можуть себе, коли до віри їхньої магометанської пристануть. Але святі навіть слухати не хотіли звабливих слів їхніх, воліли краще у всі дні життя свого найтяжчу нужду і кайдани в'язничні терпіти і найлютішу прийняти смерть, аніж відректися Христа і стати послідовниками скверного Магомета. Не один раз такі звабники до святих приходили, а багато разів, проте анітрошки нічого не досягли, хоч і обіцяли святим від князя свого не лише свободу, але і честь, і дари великі. Одного разу деякі з найзнатніших мужів, увійшовши та милостиню в'язням давши, сіли при них і вдали собі сльози, почали плакати, наче жаліючи настільки довгим ув'язненням пригнічених. І говорили між собою: "Наскільки великого зла причиною є невірування у великого пророка Магомета. Ось цих же бачимо, тяжкими веригами обкладених, чи не найкращі мужі, у царя свого шановані, і в боротьбі хоробрі, і славні у роді своєму? Чи не мали під собою понад сімдесят тисяч воїнства і укріплений Аморію-град? Проте передані в руки нашого протосимвола (так князя свого називали). І хто таку відняв у них міць і силу? Хіба лише те, що відкидають великого Магомета-пророка. Раби його, що в нього вірять, таку принесли перемогу! Але не дивно, що вони не вірять у нього, ще-бо не пізнали його, ніхто їх не навчив. Ті, що не пізнали і у невіданні грішать, легко можуть отримати прощення". Тоді сказали до святих: "Ви, о мужі, про яких бесідуємо і яким співчуваємо, послухайте нас, бо добре вам радимо. Зійдіть з дороги цієї тісної, якою ж велить вам іти Син Марії, ідіть же дорогою, яка є в нинішньому і в майбутньому віці простора, її ж великий пророк нам сповіщає. Що-бо неймовірного вчить пророк наш, коли говорить, що сильний Бог для тих, які скоряються йому, наповнити і тут всілякими насолодами, і там раю спадкоємцями зробити? Чи золота не вистачає богові, чи инших речей достатку він позбавлений? Відступіть від невірства людей невчених, суперечить-бо це здоровому глуздові, щоб подвійними дарами Божими, які тут і там подаються, нехтувати. Чи хочете діячами благ Його бути: не тоді, коли Він подає, приймати, але коли вам самим захочеться? Це ж з великої гордині робите, зневажаючи Його доброту і зрушуючи Його на гнів. Бо й коли ви даєте щось рабам вашим, а вони зневажають добродіяння ваше і відвертаються від вас, хіба не гніваєтеся на них? І якщо так тяжко від них зневажені — чи не накладаєте на них замість благодіяння рани? Якщо смертні люди так роблять, чи не багато більше безсмертний Бог це вам зробить? Прийміть-бо пророка нашого учення і звільнитеся від цих бід, насолодитеся Божими дарами, вам, поки ви живі, поданими і після смерти обіцяними. Бо милосердний є вельми Бог; бачачи, що кожен чоловік, який хоче тяжкий закон Ісусовий ділом виконати, знемагає, послав пророка свого Магомета, аби всілякий тягар у людей забрати і всіляку вирішити незручність, після всіляких насолод цього життя обіцяючи там веселість і навчаючи з одної лише віри, без діл, спасенним бути тим, що його слухають". Такі агарян погані слова слухаючи, премудрі ті мужі поглянули один на одного й тихо засміялися. Тоді слово псалма сказали: "Повідали нам законопорушники глум, але не як закон Твій, Господи, всі ж заповіді Твої правдиві". До агарян же, поглянувши, сказали: "Чи таке пророка вашого учення? І чи справді вірите, що праведно і богоприємно є всілякими бажаннями, і нечистотами, і похотями пристрасної плоті бути переможеними? І той розум, що в нас є, так поневолити насолодами, щоб ані помислити коли якоюсь вуздечкою стриманости зупинитися від нечистих плотських діл? І яка різниця між людиною, що так живе, і нерозумною худобиною? Ні, о мужі, ні, не погодимося такими бути, не відступимо від доброчесного і чистого закону християнського, учнями-бо ми є тих, що взивають до Бога: "Не відступимо від Тебе, але задля Тебе умертвлюємося цілий день, маємо себе за овець на заколення". "Ніщо не відлучить нас від любові Божої, яка є в Христі Ісусі, ні теперішнє, ні майбутнє". Те чуючи, агарянські мужі пішли без нічого.

Коли минув якийсь час, знову подібні до перших у в'язницю до святих прийшли — від князя послані звабники, що називалися гимнософістами. Вони також милостиню давали в'язням і, кожного привітавши, сіли. І почали, питаючи, говорити: "Що неможливе для Бога?" Відповіли святі: "Нічого. Все можливе для Нього. Це-бо і властиве природі Божій". Сказали гимнософісти: "Якщо для Бога все можливе, бачимо-бо, кого всемогутністю своєю обдаровує у цей час: чи греків, чи ізмаїльтян? Кому багатші і славніші краї землі дав: чи вам, чи нам? Чиє воїнство примножує, а чиї полки пожинає, наче сіно? Хіба несправедливий Бог? Коли б не знайшов нас, що дотримуємося Його заповідей, не виказував би нам настільки великого благодіяння. І навпаки, якщо б не знайшов вас, що впали у невір'я до посланого від нього пророка Магомета, не підкорив би вас нам і не подав би в полон". Святі ж відповідали: "Якщо б ви повірили пророчим свідченням, легко мудрування своє брехливим пізнали б. Чи можуть ваші слова так, як наше розуміння, свідчити з Божественного Писання? Ніяк же. Все ж незасвідчене не є правдивим. Відповідайте нам, коли питаємо: якщо б трапилося двом чоловікам через одну ниву сваритися, то один-бо з них, не маючи свідка жодного, галасував би і говорив, розповідаючи, що нива його, — другий же, без сварки і крику представив би свідків багатьох, чесних, довіри достойних, які б вказували, що нива його, а не того. Що думаєте, о сарацини, кому б присудили ниву?" Відповідали ті: "Справді належить нива тому, хто має свідків". Сказали святі: "Правильно судите". Так-бо і ми між Магометом, учителем вашим, і єдинородним Сином Божим, Господом нашим Ісусом Христом, розсуджуємо. Прийшов Господь наш Ісус Христос, людиною був від чесної Діви, що і ви стверджуєте, як ми багато разів чули, прийшов же, маючи зі собою свідчення всіх давніх святих пророків, які про його прихід у світ пророчо провістили. Тоді прийшов і ваш великий пророк і законодавець Магомет, його ж посланим від Бога ви називаєте. Що ж бо? Чи не годилося б йому двох пророків, чи принаймні одного, за свідка мати, аби ясно показав, що він від Бога справді посланий?" Коли це сказали святі, засоромилися гимнософісти, бачивши у словах себе переможеними. Сказав же, усміхаючись, Вассой святий: "Має і сарацинський законодавець славного й істинного пророка, який про нього пророкував, Ісаю святого, і якщо б не засмутилися ці премудрі мужі [гимнософісти], розповів би їм його пророцтво". Сказали вони: ''Зовсім не сумуємо, знаємо-бо прощати тим, що через невігластво грішать, хоч і прикро, що говорять про пророка нашого". Сказав святий: "Чи не ви говорите, що останній зі всіх пророків — пророк Магомет, наче печать пророкам?" Сказали ті: "Так воно є". Сказав Вассой святий: "Ісая-бо, його ж і ви пророком Божим ісповідуєте, говорить у пророцтві своєму: "Забере Господь в Ізраїля голову і хвіст". Тлумачить же там-таки сам пророк слова свої, кажучи про голову, яка владу на лиці бачить, тобто неправедні чинить суди, хвіст же, каже, пророка, що вчить беззаконня. Не гнівайтеся, о мужії Хіба не є ваш пророк хвостом — як найостаннійший (за словами вашими) пророк? І чи не вчить вас діл беззаконних? Бо чи не є це беззаконням, що пророк ваш вам законопоклав, що коли якийсь муж, зненавидівши жінку свою, відкине її, до того ж не посміє знову взяти її, допоки спершу вона не віддасться иншому мужеві. Залишимо ж инші його беззаконні наставлення, вистачить до розуміння Ісаїного пророцтва, що не про иншого когось, лише про вашого пророка Магомета ті слова сказав, кажучи: "Пророк, що вчить беззаконня, це хвіст". Відповіли гимнософісти: "Вміємо і ми філософствувати, але тому, що так хоче Бог, хто ми такі, щоб противитися Його волі. Не потребує Магомет свідчення людського, коли від Бога пророком поставлений і від Нього такі прийняв закони". Сказав Вассой святий: "Чи від Бога він приніс вам такий закон, щоб мати багато жінок і з ними у час постів ваших цілі ночі аж до сходу ранкової зорі проводити в об'їданні і тілесності?" Вони ж казали: "Так є справді". Казали ж инші святі: "Але потрібно на перше ваше відповісти запитання, яке голосить, що краща віра тих, чия краща у війні сила і влада. Якщо віру вашу від воїнської виводите сили, то згадайте давню силу перську, яка, багато завоювавши країв, мало не цілу вселенну собі підкорила. Тоді після них настала монархія грецька, коли Олександр Великий персів переміг. Після того Рим вселенною володів, Що-бо? Чи всі ті праведну мали віру, через те що у війнах були сильними? Ніяк же ні, але ідолопоклонінню переважно належали, зовсім не відаючи істинного Бога, Творця всього. То як ви вашу віру називаєте правдивою через те, що (з допусту Божого за | гріхи наші) змогли в ті останні часи силою воїнства свого? Трапляється ж багато і нам, християнам, що Бога праведно шануємо, з Його допомогою здолати ворогів і перемогти. Коли ж, прогнівавши Христа, Господа нашого, перебуваємо без покаяння, тоді наводить на нас нечестивих людей, караючи нас за гріхи наші. Проте ми, хоч покарані, не відвернемося від Владики нашого, але милости Його просимо, віру і надію на Нього покладаємо, що помилує нас. А вашого учителя, який свідчень пророчих не має, більше ж — супротивного святим пророкам, зовсім не приймаємо, але відкидаємо цілком". Після такої бесіди гимнософісти, сорому та гніву сповнившись, відійшли до князя свого.

Закінчилося вже сім років страждань святих у путах і в'язниці тій тісній і скорботній, де ж удень і вночі в молитві перебували, Давидові безперестанно псалми співаючи і дякуючи Богові за Провидіння щодо них, які минулі життя їхнього літа, проведені в насолодах і широті прогрішень у розкошах, такою великою очищує скрутою і скорботою і що в настільки довгому зміцнює їх терпінні, про яке ж раніше ані подумати не могли. Коли вони так страждали, Вадітзис, той апостат, що град Аморію варварам передав і від Христа відрікся, до в'язниці прийшов на п'ятий день березня-місяця. Заходило вже сонце, коли він одного з в'язнів, що колись у пана Константина-патриція був нотарієм, на ім'я також Константин, через щілину прикликавши, сказав йому таємно: "Знаєш, премудрий муже, яку багато років і аж дотепер маю любов до пана твого патриція Константина. Нині ж стало мені відомо про раду князя, що завтрішнього дня убити вас хоче, якщо не приймете його віри, Я прийшов про те сповістити вам. Ти-бо порадь своєму панові врятуватися від смерти вдаваним до сарацинської віри погодженням, але й ти так само вчини. Думкою ж ніяк не відійдете від християнської віри, але тільки вдавано погодитеся з князем через біду, що загрожує, і милостивий буде до вас Христос". Боголюбивий же муж той, правицею хресне знамення на собі зобразивши, відповів тому супостатові: "Відступи від нас, діячу беззаконня". І пішов той від нього. Пан же Константин-патрицій спитав Константина-нотарія, хто прикликав його до щілини і з якої причини. Він же не хотів перед усією дружиною розповідати, аби часом хтось, забоявшись смерти, не почав бентежитися і думкою вагатися, взяв осібно пана Константина і розповів йому, що сповістив Вадітзис. Константин же патрицій, дякуючи Богові, сказав: "Воля Господня нехай буде". Тоді до дружини своєї звернувся, кажучи: "Перебуваймо, браття, цю ніч у молитві". І, вставши, всі молилися, Давидові псалми співаючи до світанку. Зранку ж дуже рано воєвода один грізний, від князя присланий, з воїнами озброєними до в'язниці прийшов і, святих сорока двох мучеників із внутрішньої темниці вивівши, загороду ж зовнішніх дверей замкнути звелівши, питав їх, кажучи: "Скільки літ сидите в ув'язненні цьому?" Відповіли святі: "Про відому річ нащо питаєш? Сьомий рік закінчується, відколи ми тут замкнені". Сказав воєвода: "За такий довгий час не зрозуміли, яке вам людинолюбство вірніший наш князь виявляє? Ось-бо скільки років жаліє вас, мігши давно стратити, належить-бо доброті його, до вас виявленій, бути вдячними, молитися ж за нього і любити його з усього серця". Сказали святі: "Закон наш велить нам молитися за гонителів наших і тих, що чинять нам напасть і образи, тому й за вашого князя до Бога ми молилися. А щоб любити його з усього серця — неможливо, боронять-бо нам слова пророка святого Давида, який до Бога так промовляв: "Тих, що ненавидять тебе. Господи, я зненавидів"'. Сказав воєвода: "Як то може бути, аби хтось, який ненавидить когось, молився за нього? Справді брешете, коли кажете, що молитеся за князя, якого ж ненавидите". Сказали святі: "Правду говоримо, що молимося до Бога, аби просвітив потьмарені невірством душевні його очі, щоб він пізнав путь правди і шанував Бога благочесно, прийнявши істинну християнську віру замість тої, оманливої, яку нині має і вважає її правдивою. І якщо б правдиву віру пізнав і прийняв її, тоді б не лише полюбили його з усього серця, а й шанували його вельми, за словами Давида: "В мене дуже шановані друзі Твої, Боже". Сказав воєвода: "Чи настільки безумні грецькі і римські князі, думаючи, що такий наш народ, настільки великий, міцний і сильний, без промислу Божого міг бути зібраний? Або якщо б нас ненавидів Бог, не було б щодо нас ніякого промислу — не помножилися б ми, не змогли б такими бути, як є нині, як же і самі бачите". Відповідали святі: "Не про це ми говоримо, що ви без Божого промислу. Хто ж Його промислу позбавлений? Навіть той, хто не відає Бога, навіть якщо безчестить Його безсоромно, проте Божим промислом на землі живе і рухається. Але про це ми говоримо, що ви неправильно вірите в Бога істинного: визнаючи Його творцем всього видимого і невидимого творіння, з Нього ж насміхаєтеся, кажучи, що Він як усього доброго, так і всього злого є творцем і причиною: істини і брехні, правди і неправди, смирення і гордині, лагідности і гніву, цнотливости і блуду нестримного й инших доброчинств і протилежних їм злодіянь, їх тут перераховувати детально не потрібно. І коли б ваші слова про Бога були правдою, чи ви казали 6, що маєте правильне пізнання Бога. Але наскільки відрізняється пітьма від сонця, настільки відрізняється ваше від правдивого ісповідання. То як не викривати нам вас, коли вважаєте, що лише ви маєте правдиве пізнання Бога, насправді ж його не маєте. І закономірно, що ненавидить Бог вас, хоч і промислом Його ви утримуєтеся". Сказав воєвода: "Хіба про иншого ви говорите Бога — всього злого і всілякого гріха творця? То як, будуть два боги: один добрий, а другий злий? І як може стояти світ, коли два боги між собою воюють?" Відповіли святі: "Не кажемо ми, що инший бог, творець зла, відрізняється від Бога, Творця всього доброго, не буде того. Але кажемо, що знайшовся один із ангелів, який самовладною вільною своєю волею противником доброго себе ретельно вибравши і те полюбивши, спершу возненавидів Бога, Творця свого, тоді й людину. Має він допуст випробовувати нашу вільну волю: чи ми до Бога прагнемо, чи його спокусливому повчанню скоряємося. Ви-бо ним у блуд приведені, зло його брехливо приписуєте зовсім безпристрасному й незрадливому Богові". Сказав воєвода: "Проте пророк наш Магомет навчає, що всесильний Бог творцем є всього злого діла людського, так само, як і доброго". Відповідали святі: "Иншого, як видно, бога він тут оманливо винайшов, як же колись елліни агатодемона винайшли і його вам подали, щоб ви кланялися йому. Такого бога нема ані ніколи не буде. Ми ж істинного Бога пізнали і Його ісповідуємо, у Старому Завіті — від святих пророків, у Євангельській Благодаті — від святих апостолів Христових проповідуваного, Творця всього добра. Иншого ж бога зовсім не знаємо". Сказав воєвода: "Чи не хочете сьогодні з вірнішим протосимволом, князем нашим, разом піднести молитви Богові за звичаями нашої віри? З тої причини я посланий до вас. Знаю, що дехто з вас те отримати бажає. Коли за те прославлених побачать инші, оплакуватимуть свою безрозсудну і вперту непоко ру". Відповідали йому всі святі єдинодушно: "Молимося до єдиного істинного Бога, щоб не лише протосимвол — князь ваш, але й ти і весь рід сарацинський від нечестивого Магометового блуду відступили, Богові ж єдиному, якого пророки й апостоли Христові проповідували, достойну віддали честь і поклоніння. Нам же не буде такого, щоб покинули ми світло і переходили в пітьму добровільно". Сказав воєвода: "Дивіться, що говорите, щоб не каялися потім, не мине-бо кара велика ту вашу непокору". Святі мовили: "Богові безсмертному і праведному душі наші вручаємо і на Нього уповаємо аж до останнього нашого подиху, і віри, яку в Нього маємо, не відречемося". Знову сказав до них воєвода: "Засудить вас у день Страшного Суду сирітство дітей ваших і дружин ваших удівство, бо їх всіх нині ви позбуваєтеся, не погоджуючись з волею княжою, відрікаючись від його віри. Міг би великий наш князь цареві вашому нинішньому, що юним хлопцем є, звеліти, аби відпустив сюди до вас ваших жінок і дітей. Але й нині, якщо навернутися погодитеся і приймете пророка Магомета, усіх, як же я сказав, домашніх ваших скоро побачите, їх же бачивши, вельми зрадієте. У грецькому-бо краї жінка Теодора нині з малою дитиною Михаїлом царює, вона не може супротивитися велінню великого протосимвола нашого. А про багатство і маєтки не турбуйтеся. Єгипетські податки, що на один рік вам, як друзям своїм, милостивий наш князь дасть, настільки збагатять вас, що і внукам вашим до десятого роду буде всіляких благ предостатньо". Тоді, наче єдиними устами, возвали святі: "Анатема Магомету і всім, хто ісповідує його пророком".

Коли це з великою відвагою і великою до Бога ревністю | святі велегласно промовили, зразу воєвода гнівно звелів озброєним воїнам кожного зі святих взяти, зв'язати руки ззаду і, як ягнят, тягнути на місце страти. На те видовище почала сходитися незліченна кількість люду сарацинського і християн, які посеред сарацинів жили, хотівши бачити страту святих мучеників. І коли вже зближалися вони до ріки Єфрат (при ній-бо великий сарацинський град, що називався Самара, збудований був), воєвода, прикликавши до себе одного з ведених мучеників — Теодора святого, якого кликали Кратира, тобто міцний чи хоробрий, сказав: "Ти був (як же я про тебе точно чув) клириком колись, але, відкинувши священичий сан, прийняв спис і у воїнську одягнувся броню, і став людської крови у битвах проливачем. Нині ж лицемірно показуєш, що християнином є, викритий у совісті своїй через давно відкинену тобою християнську віру. Чи не годилося тобі краще прийти до учення пророка й апостола Магомета і від нього допомогу і від смерти визволення отримати, бо жодного не можеш мати уповання і відваги до Христа, Його ж спершу відрікся добровільно". Відповів мужній Христовий мученик Теодор: "Неправду говориш, о воєводо, наче я був відрікся Христа Бога, я тільки покинув священний клир через недостойність свою. Тому й нині найбільше маю кров свою пролити за віру Христову й померти задля любови Його, аби Владика мій милосердний простив мені нині те, у чому я перед Ним раніше нагрішив. Бо й твій раб, якщо б утік від тебе, а потім повернувся і подвизався б за тебе аж до смерти, чи не отримав би за попередню втечу прощення від тебе через явлену пізніше до тебе вірність?" Сказав воєво да: "Хай буде воля твоя, я запропонував те, чим міг би ти врятуватися від смерти". Коли ж спекулятори-мурини оголили мечі свої і, взявши святих мучеників, кожного осібно на страту розводили, Теодорові Кратиру трапилося поблизу Константина-патриція стояти. 1 боявся за нього Теодор, аби, побачивши його страту, Константин не змалодушив і не забоявся страху смертного, тож почав його вмовляти, говорячи: "Чуєш, пане мій, ти нас усіх і сану висотою, і доброчинств красою перевищуєш, годиться, щоб ти першим серед нас був мучеником, швидше від нас усіх прийняв вінець від Ісуса Христа, Царя Небесного, як же і від земного царя найбільш шанований був дарами і почестями". Святий же Константин сказав до нього: "Найбільше тобі, настільки мужньому, годиться те зробити ~ першим покласти за Христа свою душу, щоб так і мене, й инших друзів послідовниками собі мати". Теодор же святий помолився, вручаючи душу свою Богові, до спекулятора підійшов і з готовністю славну при йняв кончину мученицьку через меч. А після нього инші святі за порядком і за чином попередніх санів своїх, наче на царський бенкет кликані, один одного під меч випереджали, нітрохи страху смертного, ані збентеження, ані малодушности ніякої по собі не виказували, що дивувався воєвода вельми, споглядаючи мучеників, які з таким упованням до смерти поспішали, І так святих сорок два мученики життя своє мужньою за Господа свого смертю місяця березня у шостий день закінчили. Після убиття святих мучеників сарацинський князь звелів і вищеназваного апостата, того, що Вадитзис називався, мечем убити, кажучи: "Якщо правдивим християнином був, то не годилося йому від своєї ухилятися віри, і якщо не зберіг віри до свого Христа, як може до нашого Магомета віру берегти? Своїм християнам став ворогом, передавши їх у руки наші, то, якщо настане час лихий, як не стати йому нашим зрадником? Для своїх невірним був, чи чужим буде вірним? Ніколи". І відтяли голову мечем окаянному тому, і прийняв достойну винагороду від сарацинів за свою до них приязнь, що передав їм преславний і прекрасний град християнський Аморію. Наступного дня за наказом княжим вкинено в ріку Єфрат тіла святих сорока і двох мучеників, туди ж і апостата потятого труп вкинули. І невдовзі виявилися мученицькі тіла з иншого боку ріки при березі цілими, голова кожного пристала до тіла свого, лежали разом один біля одного благоліпно. А того апостата труп виявився далеко від святих, і голова його була окремо, далеко від трупа. Святих-бо тіла вірні взяли і з шаною поховали, а того беззаконного зрадника труп і голову крокодили розшматували і з'їли. За всіх цих [сорока двох] нехай буде слава Христу, Богові нашому, якому з Отцем і Святим Духом поклоняємося навіки. Амінь.

У той самий день страждання святого преподобномученика Конона із сином його однойменним Кононом, які в Іконії постраждали

У часи Авреліяна-ката був чоловік в Іконійському граді, йому ж ім'я Конон, з доброго роду і богобоязливий, мав жінку, вірну в Господі, обоє ж до вишньої батьківщини любов'ю горіли і небесної понад земну бажали чести і слави. Щодня молитвах своїх просили Бога, щоб дав їм сина. їх же молитви Господь почув, дав їм народити сина, і нарекли йому ім'я батькове — Конон, Але мати після народження хлоп'яти того ж дня відійшла до Господа з добрим упованням, певна була спасення свого через народження дитини, бо казав апостол: "Жінка через народження дітей спасеться". Блаженний же Конон у молитвах дні і ночі провадив, і коли мав хлопчик сім років, усе, що мав, роздав убогим і, взявши хлопця, в монастир пішов і чернечий прийняв вишкіл. Таку ж йому Бог подарував благодать, що сліпих просвітлював, прокажених очищав, бісів виганяв і з різних хвороб у попереднє повертав здоров'я, й инші робив чуда преславні. Ріка ж в Іконії у час весни вельми наводнювалася і виходила з берегів своїх, багатьом громадянам і мешканцям краю завдаючи шкоди, затоплюючи ниви, вертогради, доми. Якось, коли, як звичайно, наводнилася ріка і зробила більше, ніж перед тим, затоплення багатьох поселень, народ іконійський прийшов до Божого чоловіка Конона святого і, припавши до ніг його, просив: "Поможи нам, рабе Божий, бо ріка наводнилася понад міру і затоплює нас і все наше, і велика кількість людей з того берега ріки не може прийти сюди". Блаженний Конон сказав до них: "Я, браття, грішний і недостойний і що зможу зробити?" Весь же люд почав взивати велегласно: "Святий Кононе, рабе Божий, поможи нам!" Тоді святий Конон, ставши, пішов на берег ріки і, звівши очі до неба, сказав: "Господи, Ісусе Христе, як же почув Ти Мойсея, раба Твого, у морі Червонім і перевів синів Ізраїлевих по сухому, так, о Владико, і мене почуй нині. Не заради мене почуй мене, але задля люду цього, щоб побачили чуда Твої і прославили Ім'я Твоє благословенне навіки-віків". Коли ж весь народ промовив "Амінь", зразу ріка розділилася надвоє, частина її раптом назад потекла, а частина своїм шляхом пішла. І весь люд, чоловіки і жінки, в один голос скрикнули, хвалячи Бога, який рятує всіх, що уповають на Нього.

І повернулися люди і худоба на свої обійстя, з яких же водою нагнані були. Вода ж назад повернулася, потопила верхні села і не лише наповнила долини і провалля, а й горби покрила. І знову весь народ прийшов до чоловіка Божого, розповідаючи йому про все. Він же, вставши, до ріки прийшов, зробив хресне знамення на ній і мовив: "Послухай веління Всесильного Бога і збери всі води свої в ложе своє, і не перевищуй меж своїх, не затоплюй людських обійсть". І зразу ріка, наче раб, що слухає пана свого, послухала веління угодника Божого й пішла своїм шляхом, не виливаючись із берегів своїх, які раніше, наче гори, зносилися. І сповнилося слово Господнє, що мовить: ''Якщо маєте віру, як зерно гірчичне, і скажете горі цій "перейди звідси", і перейде". Святий же Конон, піклуючись про спасення душ людських, багато капищ ідольських зруйнував і навернув невірних до Христової віри. Це ж робив не лише в Іконії, але і в навколишніх краях. Коли ж дійшла слава про святого до одного комита Домитіяна, прийшов той найнечестивіший беззаконник в Іконію, і такий був страх і збентеження в тому граді, що ніхто не смів відкрито християнином себе визнати. І через те багато вирішило в горах і пустелях зі звірами жити, аніж через страх відректися християнської віри. Тоді Домитіян-комит, диявольською намовою, звелів взяти чоловіка Божого Конона святого і привести перед себе. Коли ж привели святого на допит, поглянув на нього Домитіян і, усміхнувшись, сказав; "Радій, благородний старче". Відповів святий: "Радію направду". Домитіян сказав: "Те, що чув про тебе, те нині бачу насправді: образ-бо твій світлий і чесний, очі твої, наче зорі, сяють, і старість твоя ніякого не варта докору. Сповіщено нам про тебе, що смертоносною християнства отрутою настільки пошкоджений, що не лише не досить тобі твого блуду, але й инших багатьох до того приводити не вагаєшся. Проте ми, те чувши, не йняли зовсім віри, знаючи, що ти благородний і нашої віри благочесно дотримуєшся". На це блаженний Конон відповів: "Написано, що слухати потрібно корисних переконувань, а не некорисних. Чому знехтував ти Господом нашим, який взятий був і, на смерть засуджений, помер на хресті, і покладений у гробі? Чому спершу не здивувався Його від Пречистої Діви народженню, що Дівою народила і Дівою залишилася? Не дивувався Різдву, що його ангели благовістили, радіючи і співаючи: "Слава во вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління"? Чому не дивуєшся Його силі, що п'ятьма хлібами і двома рибинами п'ять тисяч люду наситив? І хто таке зробив, як же ж Він, що сліпонародженому світло, чотириденному ж мерцеві Лазареві життя дарував, у кінці ж волею Своєю постраждав за спасення світу, при Його ж смерті каміння розпадалося, гроби відкривалися і багато тіл святих встало". Сказав Домитіян: "Коли правдою була б твоя розповідь, то весь світ вірив би у Христа твого і зникла б Дієва сила". Конон святий мовив: "Знищилася його і всіх богів ваших немічних сила силою непереможною Господа нашого Ісуса Христа, який звелів мені говорити правду, у ній же і перебуватиму аж до кінця, який завершується законом Христовим. Той-бо сказав: "Я — дорога, істина і життя" і той, хто вірить в Мене, хоч і помре, жити буде", і кожен живий, що вірить в Мене, не помре навіки". Годиться ж нам, вірним, через великі скорботи увійти в Царство Боже, а сини світу цього, що широко в насолодах світських живуть, вигнані будуть геть і відійдуть у пітьму кромішню, де ж буде плач і скрегіт зубів". Тоді Домитіян гніву сповнився, звелів бити Конона святого і різними муками мучити. Святий же сказав: "Я мук твоїх не боюся, роби швидко, що маєш робити, прошу ж тебе, щоб важчі мені наклав муки, аби я більшої милости удостоївся в Христа мого". Домитіян сказав: "Корисне раджу тобі, щоб, послухавши нас, достойний був з нами нашими втіхами насолоджуватися". Святий Конон відповів: "Я хочу жити душею, а не тілом, і духовними, а не тілесними насолоджуватися радостями. Ти ж, нечестивче, мучений будеш з отцем своїм, дияволом, у пеклі, де муки твої ніколи не закінчаться". Після цього Домитіян спитав святого: "Якого ти чину у своїй вірі злочестивій, старче, чи священик?" Відповів мученик: "Простим є, бо не достойний такого освяченого сану. Ті, що його сподобилися, радіють з Христом і зі святими ангелами Його духовною веселістю. Проте і я живу для Господа мого Ісуса Христа, і поклоняюся Йому, і радію в Ньому". Домитіян сказав: "Чи мав жінку?" Відповів святий: "Мав, але мало пожила зі мною і до Христа, Бога нашого, відійшла". Домитіян сказав: "Дітей маєш?" Відповів святий: "Єдина в мене дитина є — син, залишився в келії моїй, але хочу, щоб і він став перед тобою". Сказав Домитіян: "Чи й він не поклоняється богам нашим?" Відповів святий: "Яке є дерево, такі і гілки його, але прошу тебе, пошли привести його, щоб ми разом вінець мучеництва прийняли". І зразу послані були воїни привести юного Конона. Коли ж він приведений і представлений був, спитав Домитіян старого Конона: "Скільки літ синові твоєму?" Відповів Конон, що семилітнього привів його на монастирську науку і навчив його книг, коли ж було дванадцять років, поставлений був читцем церковним, нині ж сімнадцятий має рік і є дияконом, благодаттю Христовою, в числі освячених слуг Божих. "Навчив-бо я його з дитинства у чистоті жити, і достойний він частки мученицької, прошу-бо тебе, не затримуючись довго, звели мучити нас, щоб разом ми вінчалися в Христа, Бога нашого, бо християнами є і за Христа померти хочемо". Сказав Домитіян: "Як називається син твій?" Відповів мученик: "Одне з батьком має ім'я, Кононом-бо назвав його".

Звернувся Домитіян до юного Конона, почав говорити до нього: "Послухай, юначе, батько твій багато літ прожив, і жонатий був, і дітей народив, і насолодився достатньо життям цим, нині ж старий, не дивно, що сам собі бажає смерти. Ти ж — юний і насолоди життя цього заледве пізнавати починаєш, хіба за волею батька піти хочеш, як же говорить батько твій?" Відповів юний Конон: "Народив мене з Богом батько мій, навчив мене знати єдиного істинного Бога, Творця всього видимого і невидимого творіння, і тому жити чисто в преподобності настановив мене, показав мені путь спасення і дав знати мені, що життя це не є життям, а смертю, і всі любителі тимчасового цього життя помирають навічно, є ж життя у Владики нашого Христа безконечне, яке Він дає тим, які люблять Його. І ще знати навчив мене батько, що для нечестивих ідолослужителїв вічна приготована мука в геєні вогненній, яка ніколи не гасне на безконечні віки. Праведним рабам Христовим нетлінні приготовані вінці у славі небесній, у безконечному царстві Христа, Бога нашого, заради Нього розпинаємося світові, і світ нам розпинається. Так батько мене навчив, однодумцем його я є, тим же шляхом до Бога хочу прямувати, яким і він прямує, на той самий подвиг мученичий віддаватися, на який він віддається. Кажу-бо словом Владики мого Христа: "Що Отець мій робить, і Я роблю". ї "не може син робити нічого иншого, аніж те, що бачить, як Отець його робить, бо що Він робить, те і Син також робить" Сказав Домитіян: "Якщо батька твого, люто мучивши, погано погублю, то чи захочеш і ти так само загинути?" Відповів блаженний юнак Конон: "Хочу померти з батьком разом, щоб з ним жити у Царстві Владики нашого. Бо померти задля Христа не є смертю, але життя вічного здобуванням". Сказав Домитіян до старого Конона: "Справді юнак цей любомудріший від тебе, лише одного бракує йому - щоби пізнав правду і поклонився богам нашим". Відповів старий Конон: "Знає юнак правду добре і поклоняється зі мною Тому, хто говорить: "Я є Істина". Кумирам же бісівським, оманливим богам вашим, ані він, ані я не поклонимося навіки". Сказав Домитіян: "Послухайте останнє моє слово: підійдіть до богів, щоб від лютих мук і смерти врятуватися і дари від нас чесні прийняти". Відповів Конон старий: "О відкинений від Бога беззаконче, неситий крови людської кате, від усіх людей нечестивіший, чи не казав я тобі від початку, що християнином я є і за Христа померти разом із сином своїм бажаю. Ти ж, злістю п'янствуючи і біснуючись, не пам'ятаєш слів моїх". Тоді звелів Домитіян принести ложе залізне і розжарити його дуже, потім наказав мучеників святих, оголивши, на тому ложі покласти і пекти. Слуги-бо одні вугля вогненне розжарювали, инші олію киплячу на тіла святих лили, а святі перебували неушкодженими, І сказав старий Конон святий до Домитіяна: "Чи не пам'ятаєш, Домитіяне, як я просив тебе, щоб найлютіші на нас ти винайшов муки? Ти не постарався. Ця мука мала для нас, і не відчуваємо ми цього палення". Звелів-бо кат приготувати казан мідний і, наповнивши оловом, сіркою і смолою, розварити сильно і в той казан вкинути святих мучеників. Казав-бо: "Якщо на ложі розжареному холодно їм було, то в казані киплячому зігріються, і побачу, чи зможе Бог вийняти їх із полум'я вогненного". Святі ж, коли їх вкидали у казан, звели очі свої до Неба й помолилися, кажучи: "Творче всіх, Господи, почуй нас, що кличемо Тебе, і пошли нам ангела свого святого, щоб вистудив страшний вогонь цей, як вистудив колись піч вогненну вавилонську для трьох юнаків. Почуй нас, Владико, і поспіши на допомогу нам, щоб зрозуміли всі, що Ти — Син Бога живого, що у світ прийшов". І зразу послав Господь ангела свого, який небесною росою вогонь і казан вистудив і сказав до них: "Мир вам, добрі воїни, подвижники вірні, не бійтеся, не жахайтеся, Христос-бо з вами, який зробить вас переможцями і приведе до радости вічної".

Після цього Домитіян-комит звелів святих мучеників повісити стрімголов і підкурити смердючим димом. Святий же Конон старий, засміявшись, сказав: "О нерозумний, вогонь твій не торкнувся нас, чи диму твого маємо боятися?" Коли мучені святі були смердючим димом, насміхалися над катом, кажучи: "Чи не соромишся ти, о окаянний, що два воїни Христові всю вашу погордливу силу перемогли, й осоромили батька вашого диявола, і всю злопідступну його зброю знищили і потоптали?" Домитіян же пресильної злости і сорому сповнився і, не знаючи, що далі робити, звелів, вийнявши мучеників з диму, пилою для дерева перепиляти їх пополовині. І коли слуги поклали їх, щоб пиляти, просили святі слуг, щоб дали їм час для молитви, — і не боронили слуги. Святі ж помолилися до Бога, кажучи: "Владико, Боже всесильний, Творче неба і землі, Царю царюючих і Господи пануючих, дякуємо, що Ти сподобив нас постраждати за Ім'я Твоє святе, і укріпив нас в муках, і не допустив ворогам Твоїм посміятися з нас. переможцями показав нас над дияволом. Тебе славимо, Христа Бога, людинолюбця всесильного і всеблагого, і просимо Тебе: дай мир Церкві Твоїй святій, що є у вселенній, осором і винищ тих, що гонять її, скинь скоро і згуби мерзенні капища ідольські, піднеси силу свою і розшир хвалу святого Імени Твого, збережи і примнож рід християнський, який право славитиме Тебе до кінця віків. Ще ж просимо Тебе, Владико, прийми в мирі душі наші, щоб не збулося на нас веління катове, щоб не перепиляли нас, щоб і через те не порадів ворог наш, який хоче хвалитися, що стратив нас. Але Твоя милість нехай випередить і візьме нас до себе, і пізнає Домитіян, що ми Твоїми рабами є і Ти з нами: що захотів, те зробив. І нехай ті, що почують про це, прославлять пресвяте Ім'я Твоє навіки". Коли сказали вони "Амінь", голос був з неба, який кликав їх у Висоти. А святі мученики, знаменувавши себе хресним знаменням, передали святі свої душі в руки Божі, і зразу землетрус був великий, і впали ідольські храми, і всі ідоли, які в граді були, зруйнувалися, і втік Домитіян у дім свій і сховався. Брати ж, що у монастирі були, почувши все, що було зі святими мучениками, прийшли і взяли чесні тіла їхні і принесли в монастир, чесно з ароматами їх поховали, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога і Творця всього творіння, славленого навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Аркадія, який на острові Кіпрському з юности в чернецтві за царювання Константина Великого прожив. І був учителем святих мучеників Юліяна Лікаря і Євула, які постраждали потім за царювання апостата Юліяна, їх же і поховав Лркадій святий, а після них і сам, дякуючи Богові, перейшов від тутешніх.