Житія Святих - Березень

Житіє преподобного отця нашого Герасима Йорданського

Слава постникам! Герасим преподобний родом був із Ликійського краю, змалку ж божественну думку прийняв, страхом Божим себе огородив і, монаший священичий наклавши образ, спершу у внутрішню Тиваїдську в Єгипті пустелю пішов; там богоугодно час якийсь у подвигах духов них проживши, знову на батьківщину свою Ликію повернувся. Тоді в Палестину [наприкінці царювання Теодосія молодшого] прийшов і оселився в пустелі йорданській, яку осявав, як зоря світла, зорями чеснот, і обитель при Йорданській ріці влаштував. У дні ж його перебування в Палестині царювали тоді Маркіян і Пульхерія, був тоді четвертий Вселенський у Халкедоні Святих Отців собор на Діоскора, злочестивого патріярха Олександрійського, і Євтихія-архимандрита, які говорили про одну природу в Христі Господі, — їх же і прокляли Отці Святі. Після собору того збунтувалися деякі єретики, які ганьбили собор, наче на ньому догми правдивої віри відкинені, оновлено ж Несторієве учення. Був собі такий Теодосій, образом чернець, вдачею волхв. Був Євтихієвого злочестя, він прийшов до Єрусалиму, збентежив цілу Палестину, звабив не лише простих, але й зі святих багатьох, і царицю Євдокію, удову, дружину колишню царя Теодосія-молодшого, яка в той час перебувала в Єрусалимі, на своє злочестя навернув, і з її допомогою і багатьох ченців палестинських, через нього зваблених, блаженного Ювеналія, патріярха Єрусалимського, з престолу вигнав, а сам престол захопив. А ті, що у правовір'ї непохитними перебували, від неспокою, яким лжепатріярх Теодосій надокучав, у внутрішніші пустелі відійшли. Так спочатку зробив преподобний Євтимій Великий, а після нього й инші отці святі, У той час звабою єретичною і преподобний Герасим [із Божого допусту] пошкоджений був, але скоро виправився, як же про те Кирило Єрусалимський у житії Преподобного Євтимія пише: "Був, — каже, - тоді в пустелі Йорданській один анахорет, що недавно з Ликії прийшов, на ім'я Герасим, який усі чернечого життя устави пройшов і добре подвизався на нечестивих духів. Він, перемагаючи і проганяючи бісів невидимих, видимими бісами — єретиками — заплямований і зваблений був — у Євтихієву впав єресь. Чув же про преподобного Євтимія, славою про його чесноти вуха всіх наповнилися, пішов до нього, коли був той у пустелі, що Рува називалася. І, бачивши його, багато скористав. Перебуваючи з ним довго і з медоточивого його язика словами корисними і повчаннями про правовір'я насичуючись, відкинув шкоду єретичну і до праведної віри навернувся, і вельми каявся через попереднє своє зваблення". Таке Кирило про нього оповідає.

Після цього знову святіший Ювеналій престол свій прийняв, бо благочестивий цар Маркіян послав схопити брехливого того патріярха Теодосія, аби прийняв суд за ділами своїми. Він же, довідавшись про те, утік в гору Синайську і сховався невідомо де, і знову в Єрусалимі і в цілій Палестині засіяло правовір'я, і багато з тих, що єрессю зваблені були, знову до благочестя навернулися. І цариця Євдокія, своє у вірі пізнавши прогрішення, добре покаялася, приєдналася знову до церкви православних.

Обитель преподобного Герасима стояла на відстані тридцяти п'яти стадій від святого града Єрусалима, а від ріки Йордану — за одну стадію, до неї ж приймали новоначальних, а зрілим отцям відлюдницькі в пустелі надавали келії. І було під ним таких не менше сімдесяти пустинномешканців, їм же був устав життя від преподобного Герасима даний такий: п'ять днів на тиждень кожен у пустельній своїй келії, сам сидячи, мовчки ручну роботу якусь мав, куштував трохи хліба сухого, який приносив зі собою з монастиря, і води, і фініків. Вареного ж нічого куштувати взагалі не можна було ані вогню в якійсь келії палити не дозволялося, щоб ані помислом хто вареного за ті п'ять днів не забажав. У суботу ж і неділю приходили в монастир, і збиралися в церкву на Божественну літургію, і були причасниками пречистих і животворних Христових таїнств. Тоді, прийшовши на трапезу, куштували вареного і вина трохи на славу Божу. Приносив кожен своє рукоділля, що за п'ять днів зробив, і клав перед отцем. А в неділю пополудні знову кожен у свою пустельну йшов келію, взявши трохи хліба, і фініків, і посудинку з водою, і фінікової лози для плетіння кошиків. Такі ж були їхня скромність й убогість, що кожен нічого иншого не мав, лише одну одежину стару, що тіло покривала, і рогозину, на якій же спочивав, і посудину глиняну з водою. Заповідь же мали від отця, виходячи з келії, не зачиняти дверей, але відчиненою келію залишати, щоб кожен, хто хоче, міг увійти і, що сподобається, із нужденних тих речей взяти. І було видно, як вони по-апостольськи живуть, вони ж були серцем єдиним і душею єдиною, коли кожен з них нічого своїм не називав, але все було спільним. Розповідають, що деякі з отців тих пустельних, прийшовши до преподобного Герасима, просили його, щоб дозволив їм, у відлюдницьких келіях живучи, світити часом свічу до читання нічного, часом же й вогонь розпалити. Відповів їм святий: "Якщо хочете мати в пустелі вогонь, то приходьте і живіть в монастирі з новоначальними, я-бо ніколи не допущу вогню в пустинножителів до кінця днів життя мого". Про таке суворе для постників від святого Герасима життя чувши, єрихонці взяли собі за правило кожної суботи і неділі приходити в обитель преподобного Герасима і приносити досить всілякої їжі, і вина, і всього, що потрібне було монастиреві. Таким же був постником преподобний Герасим, що у святу велику чотиридесятницю нічого зовсім не куштував аж до світлого дня Воскресення Христового, лише самим причастям Божественних Таїнств підкріплював з душею своє тіло. У цього преподобного наставника і блаженний Киріяк инокував, як же про те в житії його написано: "Коли прийшов, — говорить, — до нього Киріяк, Євтимій преподобний люб'язно прийняв його, ясновидівши в ньому ті, що мали бути, Божі обдарування, і скоро своїми руками одягнув його в схиму, і відіслав на Йордан до святого Герасима, у той час коли вже Теоктист Великий до Господа відійшов".

Герасим же святий, бачивши юного Киріяка, звелів йому жити в загальному монастирі і працювати в послушництві. Він же до всіх трудів готовим виявився і трудився в службі мо пастирській цілий день, цілу ж ніч стояв на молитві, мало коли сон приймаючи. Піст же його був — через два дні хліба та води куштувати. Таку в молодих його літах повстримність бачачи, преподобний Герасим дивувався і полюбив його. Мав же Герасим святий звичай на святу Чотиридесятницю відходити в найглибшу пустелю, що називалася Рува, у ній же і преподобний Євтимій колись жив. Люблячи блаженного Киріяка за велику повстримність, взяв його зі собою, де ж Киріяк щонеділі причащався Святих Таїнств з руки Герасимової і перебував у безмовності пустельній до Вербної неділі, — і поверталися в обитель з великою у душі своїй користю. Через якийсь час преподобний отець наш Євтимій переставився, про його ж переставлення преподобний Герасим, сидячи в келії своїй, довідався: бачив-бо, як ангели Божі душу преподобного Євтимія з радістю підносили на небо. І, вставши, взяв Киріяка і пішов у Лавру Євтимієву, і побачив, що той в І Господі кінець прийняв. Поховавши чесне його тіло, повернувся у свою келію з любим своїм учнем Киріяком.

Цьому великому угодникові Божому скорялися безсловесні звірі, як розумні люди. Про те блаженні отці Іван Євірат і Софроній Софіст у Лимонарі пишуть так: "Коли ми прийшли у Лавру авви Герасима, містилася ж та Лавра за одне поприще від Йордану, розповіли нам ченці, що там жили, про авву Герасима, що ходив він пустелею святого Йордану і зустрів його лев хворий і показав ногу свою, в яку залізла тернина, через те спухла йому нога і гною була повна. Взираючи розчуленими очима на старця, лев, хоч і не словами [безсловесний він], проте смиренним образом просив старця, аби зцілив його. Старець же, бачивши його в такій біді, сів і, взявши ногу звірову, вийняв з неї тернину — ї багато гною вийшло. Почистивши ж рану добре й обв'язавши хустиною, відпустив його. Лев же, зцілившись, не покидав старця, але, наче учень, ходив услід, куди той ішов, що дивувався старець благорозумності звіровій. І відтоді годував його старець, даючи йому часом хліб, часом і сочиво. Мали ж отці в Лаврі одного осла, що на ньому привозили воду від святого Йордану на потребу братам, і звелів старець, аби лев ходив з ослом і пас його над рікою Йорданською. Одного ж дня лев пас осла, відлучився від нього на відстань немалу і заснув на сонці. Тим часом чоловік з верблюдами ішов з Аравії, побачив осла самого, без пастуха, взяв його і повів собі. Лев збудився і, пошукавши, не знайшов осла, прийшов у Лавру до авви Герасима сумний і понурий, бо загубив осла. Думав же старець, що лев з'їв осла, спитав його: "Де осел?" Той же, як людина, стояв мовчки і дивився долі. Сказав знову старець: "Ти з'їв його? Благословенний Господь, що не підеш звідси, але все, що робив осел, ти маєш робити, служачи потребі монастирській". І відтоді, за наказом старцевим, поклали на лева кандиліон, тобто ношу, що на осла кладуть (це була посудина, котра вміщала чотири міхи води), і так приносили воду в монастир з Йордану. Якось прийшов до старця один воїн задля молитви і побачив лева, що носив воду, і, причину довідавшись, пошкодував його і дав три золоті отцям, аби купили осла на потребу собі, лева ж щоб звільнили від такої роботи, І так иншого осла на службу купили, лева ж звільнили. Через короткий час знову купець той з Аравії, що осла взяв, ішов з верблюдами у святий град Єрусалим продавати пшеницю, мав і осла того зі собою. Коли він перейшов Йордан, випадково зустрів його лев, який, побачивши осла, що з верблюдами ішов, упізнав його і, раптом рикнувши, кинувся до нього. Купець і ті, що були з ним, побачивши лева, налякалися і втекли, а лев, взявши за вуздечку зубами своїми, як же раніше мав звичку, вів осла з трьома прив'язаними один до одного верблюдами, пшеницею навантаженими, радіючи вельми і ревучи, бо того, що загубив, осла знайшов і привів до старця. Преподобний старець тихо усміхнувся, сказав до братів, кажучи: "Марно ми ганьбили лева, думали-бо, що з'їв осла". І дав ім'я леву Йордан. Відтоді часто приходив лев до старця і приймав від нього їжу, не відлучався від Лаври понад п'ять років. Коли ж преподобний авва Герасим до Господа відійшов і отці його поховали, з провидіння Божого лева тоді не було в Лаврі. Через короткий час прийшов і шукав старця свого. Авва ж Саватій, учень авви Гера сима, бачивши лева, сказав до нього: "Йордане, старець наш покинув нас, осиротілих, і до Господа відійшов". І, давши йому їжі, сказав: "Візьми і їж". Лев же не хотів прийняти їжі, але часто туди й сюди розглядався і свого старця, преподобного Герасима, шукав, ревучи вельми скорботно. Авва ж Саватій та инші старці гладили його по хребті, говорили: "Пішов старець до Господа, покинув нас". Але, так говорячи, не могли його зупинити від крику і реву, і наскільки вони словами своїми утішити його думали, настільки більше він ридав і зрушувався на більший крик, ревучи і міняючи голоси і лицем, і очима являючи печаль свою, яку мав, не бачачи старця. Тоді сказав йому авва Саватій: "Якщо не віриш, ходи з нами і покажемо тобі місце, де лежить старець". І, взявши його, повів на гріб, де преподобний Герасим був похований. Був же гріб від церкви на відстані п'яти кроків. Ставши над гробом преподобного Герасима, авва Савватій сказав до І лева: "Ось тут старець наш похований". І, схиливши коліна на гробі старцевому, авва Саватій плакав. Лев же, це чуючи і бачивши Саватія, який плакав, вдарив і собі головою об землю і ревів вельми. Тоді, ревнувши сильно, вийшов зразу на гріб старцевий. Це ж було не тому, що душу розумну мав лев, але Бог прославляв святого отця Герасима: прославити захотів не лише в житті, а й по смерті і показати нам, який послух мали звірі щодо Адама в раю перед його непослухом і з раю вигнанням" (Доти Іван із Софронієм). Звідси зрозуміле велике угодництво преподобного Герасима перед Богом. Для Нього ж від юности до старости працював ревно, і перейшов до Нього на життя без старости, де ж зі святими оселився, славить Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.

Пролог розповідає, наче цей преподобний Герасим жив за царювання Константина Бородатого, внука Іракпія, але розповідає Житіє преподобного Євтимія Великого, що в його і преподобного Герасима дні був Собор вселенський четвертий у Халкедоні, а собор той відбувся за царювання Маркіяна, який був перед Константином Бородатим більш ніж за двісті років. Маркіян помер у рік після Різдва Христового 457-й. А Коистантин Бородатий почав царювати у рік 668-й. Місяцеслов московський і київський пише, що жив святий Герасим у рік буття світу 5908-й за царювання Маркіянового. Проте це не є рік смерти Герасима, а його життя за царювання Теодосія перед Маркіяном. Знати ж годиться, що святий Герасим із Ликії у Палестину прийшов при кінці царювання Теодора Молодшого, на початку царювання Маркіяна, яке було в рік після Різдва Христового 608-й. І прожив святий Герасим у Палестині за царювання того Маркіяна, а після нього за царювання Лева Великого, тоді Лева Молодшого і досяг до царювання Зинона. За його ж царювання на другий рік переставився Герасим преподобний у рік після Різдва Христового 475-й індикту, в Господі, за сто дев'яносто два роки перед Константином Бородатим.

У той же день страждання святих мучеників Павла, і сестри його Юліянії, і тих, що з ними

Авреліян-цар наказ дав по Вселенній на християн, аби всі приносили богам жертви, а тих, що будуть противитися, щоб позбавляти життя лютими муками. Сам же, пройшовши Ассирію, прийшов до Фінікії і в град Птолемаїду увійшов, щоб усіх християн змусити до ідольської жертви, у той час блаженний Павло зі сестрою своєю Юліянією, побачивши царя, що у град входив, знаменував лице своє хресним знаменням і сказав до Юліянії: "Будь відважна, сестро моя, і не бійся, Кажу-бо тобі, що велике випробування на християн приходить". Цар же Авреліян, побачивши Павла, який перехрестився, звелів схопити його і тримати в путах до ранку.

Наступного дня, поставивши престол свій на видовищному місці перед усім людом і на судищі сівши, поставив перед собою на допит блаженного Павла і сказав йому: "Окаянний чоловіче, нащо вчора насмілився зробити на собі знамення християнське, бачачи мене, що в град заходив? Хіба ти не чув наказу нашого царського проти християн?" Відповів бла женний Павло: "Чув наказ твій, але ніхто ніколи не може нам, християнам, такого завдати страху, щоб ми відвернулися від істинного Бога й не ісповідували Христа — Сина Божого. Муки-бо, яких ти завдаєш, тимчасові, не можуть вони настрашити і залякати тих, хто боїться Бога. Муки ж від Бога, які через нелицемірний суд Його бувають, є вічними, — також і слава, яку Бог християнський подає, вічна є. Хто-бо настільки безумний, аби, покинувши живого Бога, захотів поклонитися глухим і німим ідолам, коли сам Спаситель наш Ісус Христос у Євангелії говорить: "Кожен, хто відвернеться від Мене перед людьми, від того я відвернуся перед Отцем моїм Небесним". Авреліян каже: "Бачиш, скільки я терпів тебе, злослівного, підійди вже і принеси жертву богам, аби не згубив я тебе смертю злою". Блаженний Павло сказав: "Я Бога иншого не знаю, але тільки Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж від праотців моїх скоряюся чистим серцем". Тоді Авреліян сказав до спекуляторів: "Повісивши, мучте його сильно, допоки не прийде Христос його і не забере його з рук ваших". І зразу ті наказане почали виконувати: повісили нагого мученика на дереві, катували. Він же молився до Бога велегласно, кажучи: "Господи, Ісусе Христе, істинний істинного Бога Отця Сину, народження Якого ніхто зрозуміти не може: ані ангели, ані архангели, ні престоли, ні господства, ні начала, ні власті, ні сили, ні херувими, ні серафими, - лише Отець один. Поможи мені, смиренному і відкиненому рабові Твоєму, і з рук Авреліянових забери мене". Господь же Ісус Христос зразу полегшив йому ті муки, що не чув він болю від завданих ран. Свята ж невіста Христова Юліянія, бачивши брата свого мученого, прибігла до суду, голосно кричачи: "Авреліянекате, чому так люто мучиш брата мого неповинного?" Сказав Авреліян до слуг: "Відкрийте зразу голову жінки тої і бийте її сильно по лиці, щоб не говорила до нас так відважно. Того ж нечестивого чоловіка лютіше мучте, бо називає Христа захисником і помічником своїм". Блаженна Юліянія, засміявшись, сказала: "Дивуюся, що цар ти, а безумствуєш і не розумієш сили Христової, яка й полегшує муки тим, хто прикликає Його правдиво". Авреліян же тим, що навколо нього стояли, сказав: "Жінка ця, бачачи мене, що лагідно розмовляю, більше казиться". І, знову на неї гнівно глянувши, сказав: "Підійди до богів і поклонися їм, не уникнеш-бо рук моїх". Відповіла Юліянія свята: "Я ані мук твоїх не боюся, ані не зважаю на погрози твої, є-бо на небесах Бог, який може врятувати нас від нечестивих рук твоїх. Які-бо маєш муки, наклади на мене, щоб з них самих пізнати, що є допомога Господа мого Ісуса Христа зі мною". Сказав Авреліян: "Бачу красу твою таку і заради неї жалію тебе, не хочучи тебе згубити. Ти-бо послухай, прошу, і принеси жертви богам, щоб я зміг тебе за законну собі дружину взяти, і разом зі мною царювати будеш у весь час життя нашого, і братові твоєму великими винагородами за страждання його віддам і більшою від усіх шаною і саном вшаную його". Свята ж Юліянія піднесла очі свої на небо і, хресним знаменням лице своє знаменувавши, радісно засміялася. Авреліян же сказав; "Чому, велику мою ласку ображаючи, смієшся?" Відповіла свята; "Не лагідність твою ображаючи, але радіючи, сміюся, бо Жених мій Небесний, який хоче всіх людей врятувати, сидить на престолі святому своєму, Його ж божественну красу душевними очима споглядаю. Він наказує мені, щоб я подвиг страдницький добровільно прийняла, тебе ж, злого і марнославного чоловіка, зневажаю, бо царем називаєшся, а дереву й каменю поклоняєшся". Це чуючи, Авреліян зрушився на гнів і сказав спекуляторам: "Повісьте жінку цю і сильно мучте її, аби вона зрозуміла, що перед царевим судом стоїть". Коли ж почали спекулятори мучити святу, поглянув на неї брат її Павло святий і сказав: "Не бійся, сестро моя, мук, які кат тобі накладає, ані погроз його не жахайся, мало-бо перетерпівши тут, спочинеш у Христа нашого навіки". Сказав Авреліян до катів: "Мучте жорстокіше і скажіть їй, щоб не була гордою і буйною". Свята ж Юліянія, коли мучили ЇЇ немилостиво і коли чула слова цареві, знову засміялася і сказала: "Авреліяне-кате, ти думаєш, що мучиш мене, я ж не відчуваю мук — з допомогою Христа мого". Сказав Авреліян: "Хоч і багато обманюєш, вдаючи, наче мук не відчуваєш, але я тебе переможу, коли довго мучити буду". Сказала свята: "Не покине мене Ісус Христос, Господь мій, не допустить мені від тебе переможеній бути. Він-бо - Той, Хто помагає мені нині і завжди і аж до кінця допоможе, щоб силу Його і християнське терпіння ти пізнав. Тебе ж Бог мій вічним незгасимим вогнем мучити звелить і спитає в тебе за душі людські, які ти згубив підступними звабами своїми". Цими словами святої ще більше Авреліян розгнівився, звелів принести казан і смолу і, вогонь великий підклавши, розварити. Коли кипів казан зі смолою страшно, що ані підійти комусь не було можливо, звелів у нього вкинути святих мучеників Павла і Юліянію. Коли ж були вони вкинені, звели очі свої до неба і, наче єдиними устами, молилися, говорячи: І "Господи, Боже отців наших Авраама, Ісаака і Якова, що зійшов у піч вогненну до Седраха, Мисаха і Авденага у Вавилонському краю ані не допустив, щоб вогонь їм пошкодив. Ти, Владико Ісусе Христе, Світло Неосяжне, Отчеє таїнство і слава, Бога Вишнього Правице, що воплотився через гріхи наші і з людьми жив, хотівши спасти душі, які ворог-диявол, окаянно зваблені й розтлінні, аж до підземного тартару і провалля вниз зведе, як же і учень його Авреліян нині чинить, визволи нас від болючої муки цієї". Коли так молилися вони, кипляча смола на холодну воду перетворилася, І всі, що там стояли, дивувалися силі Бога і Його прославляли. Авреліян же, гнівом біснуючись, не прославив Бога, але вважав те чарівницькою хитрістю. І звелів витягнути святих із бочки, у якій же ані сліду, ані запаху смоли не виявилося, лише вода холодна. Тоді сказав їм Авреліян: "Чи думаєте, що тих людей, які стоять і дивляться на вас, обдурите і вони подумають, наче допомога Бога вашого прийшла до вас, а не чарівною хитрістю казан вистиг? Ні, клянусь богами моїми, зроблю так, що не поможе більше вам чарування ваше і ви, від мук багатьох і довгих і від палення вогнем утомившись і знемігши, принесете жертви богам, хоч і не хочете". На це відповів святий Павло: "Ніяк же не залишимо Бога живого, який небо і землю створив, і вихопив нас із пітьми, і визволив нас із рук твоїх. Ніколи ж, о Авреліяне-кате, вмовити нас не зможеш, щоб ідолам вашим безголосим, бездушним і неживим поклонилися. Муч-бо нас якими знаєш муками і пізнаєш Бога нашого силу". І звелів Авреліян принести два ложа залізні і, вугілля із громадських лазень багато зібравши, розжарив їх вельми, і святих мучеників нагих на тих розжарених ложах велів покласти і свинячим розтопленим поливати салом. Коли це було, сказав Авреліян: "Нині я переміг чарівну вашу хитрість, і пізнаєте, хто є Авреліян. Нехай прийде нині Христос ваш і допоможе вам". Відповіла свята Юліянія: "З нами тут христос наш і допомагає нам, не допускає вогневі пошкодити нас. Ти ж Його не бачиш, бо бачити Його недостойний. Раджу ж тобі: відкинь безумство своє — приступи до Христа. Якщо-бо захочеш увірувати в Нього, прийме тебе з покаянням, людинолюбець-бо і милостивий, легко прощає гріхи людські. Якщо ж не навернешся до Нього, переданий будеш вогню вічному". Коли пекли святих на ложах тих, вони неушкоджені вогнем залишалися. Те бачивши, два спекулятори закричали, кажучи: "Нема иншого Бога, окрім Бога Небесного, який помагає Павлові та Юліянії". Цар же розгнівався на спекуляторів тих, звелів мечем убити обох, наче звабилися і золото від християн взяли, щоби не мучити люто мучеників. Коли ж вели їх на усічення, настановляв їх святий Павло, кажучи: "Не бійтеся, не помрете-бо навіки, але співучасниками будете святих, співнаступниками Небесного Царства". Вони ж, те чувши, стояли і молилися, кажучи: "Владико Господи Ісусе Христе, правдивий Боже, якого Павло та Юліянія проповідують. Ти і з нами будь, бо ми, нічого злого не вчинивши, помираємо". Коли вони те промовили, потяті були, імена ж їхні Квадрат та Акакій. Після смерти їхньої инші були приставлені спекулятори, щоб пекти святих на ложах розжарених, які й сіль сипали у вогонь, щоб сильніше розгорівся. Проте святі не зважали на муку, але більше докоряли катові. Він же осоромився, що не міг здолати їх, звелів вкинути їх до в'язниці, наклавши колоди важкі їм на шиї й окови на ноги, і залізними вужилами зв'язав руки їхні, ще ж і гострі цвяхи, подібні до будяка колючого, що з терням у полі росте, звелів постелити у в'язниці й на тому покласти їх, щоб ніякого послаблення не мали у болях, але більше щоб мучилися на цвяхах, які кололи їм боки. І наказав пильнувати уважно, аби котрий із християн не прийшов до них і не подав їжі чи пиття. Коли ж настала північ і святі на гострих цвяхах лежали та молилися, раптом зблиснуло світло в темниці, ангел Господній став перед ними і мовив; "Павле та Юліяніє, раби Бога Вишнього, станьте і прослав те Бога". Те промовивши, підійшов і торкнувся до вериг та кайданів їхніх, і зразу всі зламалися, і від тіл їхніх відпали, і рани їхні зцілилися, і стали здоровими святі. І ось два ложа застелені видно було, і трапеза перед ними приготована, повна всілякого добра. І сказав до святих ангел: "Спочиньте на ложах і прийміть їжу, яку послав вам Ісус Христос". Святі ж мученики Павло і Юліянія, лігши на ложах і хліб взявши, звели очі свої вгору і дякували Богові. їли ж і пили, Господом послане, і набралися сили. Бачили ж инші в'язні, що там були, світло, яке там засіяло, і святих, що з пут звільнилися, і дожа, і трапезу перед ними, і їх, що їли та веселилися. Прибігли до них і дивувалися вельми, і були тої ж трапези, невидимою рукою приготованої, спільниками, і прославляли Бога, котрий явив таку благодать рабам своїм, й увірували в Нього ~ стали християнами.

На третій же день Авреліян-цар, сівши на судищі, поставив перед собою святих мучеників Павла й Юліянію і сказав до них: "Поки я не видав наказу на ще більші для вас муки, щоб ви відступили від свого шаленства, приступіть до богів і принесіть їм жертви". Відповів святий Павло: "Те шаленство — не відвертатися від Христа — нехай буде мені навіки і всім, хто любить Бога. Шаленість Божа премудрістю є в людей, премудрість же людська шаленістю є в Бога. Справді ж стратив би розум, коли б відступив від істинного Бога й поклонився вашим бісам". Знову Авреліян зрушився на гнів, звелів обох на катувальному дереві повісити нагих і дерти ребра їхні залізними кігтями. Вони ж у муках молилися до Бога, кажучи: "Господи, Ісусе Христе, Сину Бога живого, світло християнське і віро незламна, відкрий лице своє і допоможи нам ані не покинь нас імени ради святого Твого", Коли вони так молилися, полегшив біль їхній Спаситель, Який тут перебував при них невидимо, — не чули мук святі. Один же з катів, на ім'я Стратоник, що був приставлений обдирати лівий бік святої Юліянії, бачачи красу її тіла, зранився нею і, шкодуючи, стримував від дертя свої руки. Свята ж, розуміючи гадку його, торкнулася його лівою ногою, кажучи: "Стратонику, роби наказане тобі від ката і не шкодуй мене, я-бо маю царя свого — Господа Ісуса Христа, Бога вічного, який піклується про душу мою і тілесний мені біль полегшує". Стратоник же кинув знаряддя катівське, що в руках було, поспішив до судища царевого, кричучи: "Аврелію, кате нечестивий, нащо таке неправедне катування на християн зрушив? Що злого зробили люди, які Богові правдивому скоряються, щоб так люто від тебе страждати? Чи тому, що Христа, Владику всіх, шанують?" Це чувши, цар був наляканий, мовчав якусь часину, тоді промовив, кажучи: "І ти, Стратонику, їхнього ж безумства спільником зробився? Чи краса Юліянії зманила тебе, чи словами її жіночими пійманий?" Стратоник же, очі на небо звівши, побачив лики мучеників святих, які на катівні висіли, як лиця ангелів Божих. І зразу, хресним знаменням загородившись, кинувся до влаштованого там нечистого вівтаря ідольського і перекинув його і, ногами потоптавши, крикнув: "Ось і я християнин, роби зі мною, що хочеш, кате!" Розгнівався ж Авреліян, звелів відтяти йому голову. І коли на місце страти приведений був, помолився до Бога, кажучи: "Господи, Ісусе Христе, якого ж Павло та Юліянія, проповідуючи, непереможними залишаються. Божеством Твоїм бережені, і осоромлюють ката, Тебе прошу, прийми і мою душу в Царство Своє Небесне, не відкинь мене, що визнав за короткий цей час Ім'я Твоє святе перед Авреліяном-катом". Коли він те сказав, відтяли йому голову. Християни ж, взявши, поховали його тіло. А святі мученики Павло та Юліянія цілий той день мучені були і не знемогли в муках. Сказав же Авреліян до святої Юліянії: "О скверна й нечестива жінко, як ти у муках спеку лятора звабити зуміла і смерти його стала винною?" Відповіла свята: "Я не звабила його і не винна смерти його, але Той, хто вибрав мене за Невісту собі — Христос, — Він і його прикликав до себе як достойного. Коли б не був достойним, вінця мученицького ніколи ж прийняти не зміг би. Побачиш його, що в Царстві Небесному спочиває, ти ж у полум'ї геєнському мучений будеш. Тоді почнеш окаянні свої груди бити, бачачи чоловіка, що колись під тобою був нещасний і відкинений, тоді ж вище від тебе в Христа буде, Славою Небесного Царства увінчаний. Сповнишся ж тоді жалости і закричиш, милости просячи, але ніколи ж її не отримаєш". Після цього Авреліян звелів відв'язати їх із катівні і вкинути до темниці. І знову того ж вечора, вивівши з темниці, звелів замкнути їх у громадській лазні і, прикликавши відьом і заклиначів, які вміли заклинати зміїв, звелів їм принести всіх, яких мали, гадів найлютіших — єхидн, гаспидів і рогатих зміїв — і замкнути їх у лазні з мучениками. І було так: незліченну кількість тих гадів заклиначі в лазню до святих зібрали й замкнули. І повзали гади ті при ногах мучеників святих і не шкодили їм. А святі без страху сиділи, співали і славили Бога. Перебували ж святі з гадами у лазні замкнені три дні і три ночі. На четверту ж ніч послав Авреліян довідатися, чи з'їли гади Павла та Юліянію. Коли ж посланці прийшли і наблизилися до дверей, почули святих, що співали псалми і славословили Бога. Хотівши довідатися точніше, що діється всередині, влізли на будівлю лазні і через віконце зверху, прихилившись, бачили всередині сяюче світло, ангела ж Божого, який стояв при мучениках і не допускав, щоб гади наблизилися до святих. Те бачивши, побігли й сповістили царя Авреліяна. Він же, вставши зранку, сів на судищі і звелів відьмам і заклиначам взяти гадів із лазні, а мучеників привести на суд. Коли відьми прийшли до дверей лазні, почали прикликати до себе гадів хитрістю заклинальною, але гади їх не слухали. Коли ж ВІДЧИНИЛИ двері лазні, всі гади зразу виповзли на своїх зклиначів та инших людей, що з ними туди прийшли, до смерти їх покусали й у місця свої повтікали. Коли ж розбіглися гади, прийшли посланці від ката і, взявши святих мучеників, на суд до нього привели. Кат же, поглянувши на них, засміявся, кажучи: "Блаженним себе ни ні вважаю у бесіді цій з вами, сподіваюся-бо дещо велике здобути від вас. Клянуся богами, що, коли скажете мені правду, багато і великих дарів від мене приймете і будете володарями мого царства. Скажіть мені, чи правда те, що я чув від тих, котрі заглядали у віконце в лазні, що Владика наш, бог Аполлон, прийшов до вас і поміг вам, захистивши від гадів, і ви бачили його в обличчя очима вашими?" Відповів святий Павло: "Ми Аполлона не знаємо ані його не бачили ніколи, ми-бо з тих, хто скоряється істинному Богові, який приготував спасення для рабів своїх. Твоя ж душа загине аж до смерти, бо не хоче пізнати правди, прийти до покаяння, але ще більше від твого біснування катування на те тебе наведе, бо ображаєш безплотного служителя Божого, ангела святого, якого ж Господь наш Ісус Христос послав загородити уста гадам, а ти його образливо Аполлоном своїм називаєш". Розгнівався ж Авреліян, звелів прутами олов'яними бити в лице святого Павла і говорити йому: "Не відповідай так гордо і нерозумно, знай, що перед царем стоїш".

Після биття того кат звелів святого Павла відвести із суду й поставити ближче перед собою святу Юліянію і сказав до неї: "Володарко, душе моя, Юліяніє, прошу тебе і вмовляю, не наслідуй безумства брата твого, бачу тебе дівчиною кмітливою, що великий розум маєш. Тому, умовившись, послухай мене і будь мені володаркою і царицею, візьму-бо тебе собі в співжиття і поставлю стовпи золоті зображення подоби твоєї у всіх містах вселенної". Свята ж відповіла: "Ніяк не спокусиш мене, Авреліяне, кате нечестивий, не підловиш лукавством своїм рабині Бога Вишнього, не приведеш мене до смерти вічної. Чи хочеш мене позбавити слави Христової і Небесного Царства? Але не зможеш". І звелів Авреліян відвести святу із судилища, а святого Павла знову привести і сказав йому: "Ось, Павле, Юліянія, сестра твоя, обіцяла перед нами принести богам жертву, за що маю її взяти собі в дружини. І стане вона володаркою цілого мого царства. Тому й ти погодься зробити наказане — підійшовши, принеси жертви богам, і будеш мені приятелем, і найпершим саном будеш в мене вшанований". Відповів святий Павло: "Очевидячки кажеш неправду, наче сестра моя погодилася відступити від Христа, Жениха свого пречистого й безсмертного, з тобою ж, скверним і тлінним, разом і з бісом твоїм одружитися. Але не дивно, що збрехав, батьком-бо маєш диявола, а він є батьком брехні, і від нього ти брехати навчився, те ж чиниш, що і він, і не можеш инакше нікого зловити, лише брехнею. Але марно трудишся, нас-бо не зловиш брехливою звабою своєю, навіть якби ти й цілого світу царство обіцяв нам". Сказав Авреліян: "Чи довго будеш безсоромно докоряти нам, брехуне й безумче? Клянуся богами, що всіма видами мук замучу вас і ніхто не забере вас із рук моїх". 1 звелів розпалити вогонь і принести чотирнадцять залізних палиць й у вогонь покласти, зв'язати Павлові спереду руки і ноги і кіл залізний вкласти поміж рук і ніг, забити його в землю і палицями розжареними бити святого двом воїнам на переміну. Мінялися ж воїни, і палиці мінялися, розжарені з вогню виймалися. А Юліянію святу звелів вести в розпусне місце і вчинити наругу над нею. І багато з чоловіків, що там стояли, побігли, обганяючи один одного, щоби першими увійти до неї, були-бо як коні, що іржали на красу її. Коли ж були на місці розпусному, зразу ангел Господній став перед нею і сказав: "Не бійся, Юліяніє, Господь Ісус Христос, якому ти скоряєшся, послав мене захистити тебе, щоб прославилося ім'я святе Його серед всіх, що бояться його". І вразив ангел сліпотою похотників, які до святої посміти хотіли, обтрушуючи їх, наче порох, із ніг невісти Христової. І не могли наблизитися до неї, але, дійшовши до стіни, не бачили, куди йти. Те бачачи, люд кричав, наче єдиними устами, велегласно кажучи: "Великий Бог Павла та Юліянії, який всюди рятує і покриває тих, що бояться Його". А ті, що були осліплені, схиляли коліна, взивали до святої: "Юліяніє, рабо Бога Вишнього, згрішили ми перед тобою, безумно бажаючи зухвалими бути до тебе, але ти пробач нас, як доброго Бога служителька, і помолися за нас до Христа твого, щоб подарував нам прозріння". Свята ж змилосердилася над ними, взяла трохи води й, очі звівши до неба, прикликала Господа, кажучи: "Боже істинний, Ісусе Христе, Спасителю всіх людей, почуй мене, рабу свою, і покажи нині знамення і чуда, які робиш для синів людських, і даруй цим прозріння, щоб прославили ім'я Твоє святе". Те мовивши, покропила водою всіх осліплених, і зразу прозріли, і впали на землю, дякуючи Богові, і побігли в церкву християнську, визнавали гріхи свої з покаянням, і стали християнами, сподобилися хрещення святого. Павла ж святого спекулятори за наказом царевим мучили, палицями тими залізними, у вогні розжареними нещадно били, міняючи слуг і палиці. Він же взивав до царя, кажучи; "Авреліяне, кате нечестивий, що злого я зробив, що так люто й безбожно мене мучиш? Але справді мені Владика мій Ісус Христос полегшує біль, тебе ж чекає спадок вогню вічного, який приготований для тебе і диявола, що тебе на нас бунтує". Авреліян сказав: "Павле, де Юліянія, сестра твоя, яку ти називаєш дівчиною? Ось нині в розпусному домі над нею вчинили наругу, і ти ще вважаєш її дівчиною?" Відповів святий: "Вірю Богові моєму. Який біль мій полегшує, визволяє мене від лукавих твоїх задумів, що й сестру мою захистить і від всілякої скверни збереже непорочною, послав-бо з небес ангела свого берегти її". Тоді за якийсь час сказав знову: "Ось повертається сестра моя без вади, дівство має нерозтлінне і йде бачити пута і рани мої". Те сказав святий, ясновидними очима бачивши все, що відбувалося зі святою Юліянією, — уже-бо послав кат повернути святу з блудилища. І коли приведена була свята на місце суду, побачивши її, Павло святий великої радости сповнився і, веселячись, лицем усміхався і світився. Сказав же Авреліян до святої: "Юліяніє, чи наситилися любодії вродою твоєю?" Відповіла свята: "Моя врода, і краса, і всі прикраси — Христос мій. Який послав ангела свого і зберіг мене, смиренну рабу свою, я-бо уповаю на Нього і славлю пресвяте Ім'я Його, він-бо є Богом, що творить чуда, і нема иншого Бога, окрім Нього одного". Тоді звелів кат відв'язати Павла.

Після цього, за царевим велінням, викопано яму на глибину десь трьох сажнів, і вогонь у ній розпалили, і дровами її наповнили. Коли ж догоріли дрова до решти і вугілля вогненного багато в ямі тій було, звелів кат вкинути туди святих мучеників Павла і Юліянію. Вони ж самі до ями вогненної ішли, благословлячи Бога і прикликаючи Спаса Христа, Помічника свого. І коли прийшли, знаменувалися хресним знаменням і вкинулися у вогонь. І були у вогні, співаючи і хвалячи Господа. Ангел-бо Господній, зійшовши з небес, вигнав силу вогненну з ями і вугілля розкидав, і мучеників зберіг цілими й анітрохи не пошкодженими. І стояли святі в ямі, співаючи і кажучи: "Благословенний Ти, Боже, Царю віків, бо нагадав про смирення наше, прийшов загасити полум'я вогненне, зглянувся яко благий на прогрішення наші, Ти зберіг нас, недостойних, цілими і здоровими від лютости ката Авреліяна". Чули ж люди всі слова їхні, і багато з еллінів Божу бачили силу, розчулилися серцем і, відкинувши ідолів, в Христа повірили. І звелів цар камінням закидати святих, що були в ямі, але тут раптом був грім страшний, і блискавка, і хмара вогненна з'явилася, і вилився з хмари вогонь на землю, і голос з неба чути було: "Авреліяне, підеш у геєну вогненну, для тебе і батька твого диявола приготовану". Настрашився ж Авреліян і весь люд еллінський, і звелів кат витягнути з ями святих і в темниці замкнути. Вони ж славили Бога за всі чуда, що задля них зробив. На сьомий же день Авреліян, сівши на судищі, звелів жерцям принести всіх ідолів, яких мали, золотих і срібних, прикрашених камінням коштовним, і постелити під ногами їхніми порфиру свою царську. Коли святих мучеників Павла та Юліянію привели, сказав до них гнівно: "Підійдіть нині і богам поклоніться, не уникнете-бо руки моєї". Святий же Павло, засміявшися, сказав: "Ніколи, кате, не покинемо Бога, який небо і землю створив, і не сподівайся прихилити нас колись до ідолопоклонництва". Сказав Авреліян: "Лютої смерти достойний, чи здаються вони тобі ідолами? Чи не розумієш сили, яка в них є?" Сказав святий Павло: "Цей Дій, якого ти Богом називаєш, чоловіком був, що навчився відьмацької хитрости, найпристраснішим і найнеповстримішим був блудником з усіх людей. Він, коли бачив гарних жінок і дівчат, хотів з ними бути, всіляко їх чарами зваблював, перетворювався то в бика, то в подобу птаха ~ орла і лебедя, часом же і в золото, і так звабив та осквернив багатьох осіб, які його за Бога вважали і шанували. Але нехай не казатиму за порядком всі його блудницькі безсоромні та беззаконні діла — не тому, що ти розгніваєшся, слухаючи, — гніву твого не боюся, але, щоб не зазнали шкоди вуха слухачів, мовчатиму. Цей же другий, що стоїть при Дії, названий Аполлон, чи не від перелюбу народжений, від жінки одної, що Латона називалася, яка народила його між двома деревами. І він багато сподіяв паскудства, наслідуючи батька свого Дія. Також і Діоніс, знаменитий ваш бог, хіба і він не від перелюбу народжений, від Семелії, Кадмової доньки?" Сказав Авреліян до святого: "Брешеш, мерзотнику, хіба не від Юнони, матері богів, Діоніс народжений?" Засміявся святий Павло і сказав: "Хіба є бог, від жінки народжений, і може почати бути богом, не бувши богом раніше? І чи має бог жінку і чи народжує від неї дітей?" Тоді Авреліян: "Нечестивче і злоріко, доки будеш великою брехнею і дошкулянням докоряти богам нашим та ображати їх? Хіба і ваш Христос, якого ви Богом Небесним називаєте, не від жінки народжений?" Відповів святий Павло: "Не є ти достойний слухати Божу тайну, однак, щоб не пошкодилися словами твоїми ті, що тут стоять, треба сказати коротко про те, що питаєш. Спочатку створив Бог небо, і землю, і все, що на них, моря, і все що в них, тоді створив чоловіка на образ свій і подобу, чистого, без всілякого зла, праведного, благочестивого, і в раю, сповненому насолоди, поселив його, створивши йому і помічницю з ребра його. Батько же ваш диявол, не терплячи бачити людину в такому блаженстві, спокусив Єву і через неї Адама до переступлення заповіді Божої привів. І вигнаний був Адам із Євою з раю, і родили синів і доньок, від них же наповнився світ, і підлягав весь рід людський смерті, бо гріх у світ увійшов, і всі праотці наші праведні потрапляли в пекло — так само, як і неправедні. Царювала-бо смерть [як же Христовий апостол говорить] від Адама і над непогрішними на подобу переступу Адамового Через те Отець Небесний, всемогутній Бог, змилосердився над родом людським і, помогти йому захотівши, послав Сина свого прийняти на себе плоть людську і врятувати Адама й тих, що з ним у путах пекельних утримувані. Син же Божий є Словом Отчим, перед усіма віками від Нього народжений Мудрістю Його, і Силою, і Правицею, про Його ж втілення архангел Гавриїл благовістив святій Діві Пречистій і Пречес ній. яка з пророчого і царського роду народилася. У її ж пречисту й освячену утробу сам Бог, тобто Слово Отче, невидимо вселилося, прийняло на себе плоть, коли сказав до неї архангел: "Радій, обрадована. Господь з Тобою". І знову; "Дух Святий зійде на тебе, і сила Вишнього осінить тебе, тому ж і народжене від тебе святе назветься Сином Божим". Народився-бо Син Божий, Слово Отче, від Діви непорочної, у тіло, як у ризу якусь, одягнувся задля спасення людського. Ніхто ж бо не може Бога істинного таким, як Він є, бачити, бо Бог є вогнем палючим, не може людина, що на землі живе, Лице Боже бачивши, живою бути. Через те Бог наш, воплотившися, народився і, як немовля, молоко їв, досконалим Божеством будучи. Тоді хлопцем був і юнаком, ріс тілом в чоловіка дорослого і з людьми прожив тридцять три роки, обходячи гради і краї, села, благодіючи всім і визволяючи тих, що терпіли насильство від диявола. Після того на дереві хресному був розп'ятий добровільно, щоб спасення подати світові, який гинув у диявольській звабі. І помер плоттю, зійшов у пекло разом зі святою душею своєю, і стер ворота мідні, і великі залізні зламав, і вивів із пітьми і пут диявольських душі святих, і в небесні краї возвів їх. На третій же день воскрес із мертвих у тілі своїм і явився учням — апостолам своїм та іншим багатьом, які повірили в Нього правдиво. І їв і пив з апостолами, у сороковий день вознісся на небо і сидить праворуч Бога Отця свого у тілі своїм. Нині диявол болем мучиться, бо Христос Бог скинув його під ноги християнам, щоб топтали його ті, хто входить у Царство Небесне. Його царству ти чужий, бо маєш жереб і частку — вічний вогонь геєнський, спадок батька твого диявола".

Це чувши, Авреліян лицем від злости змінився, і скреготав зубами, і говорив: "Злоріко і нечестивче, багато брехливих слів тобі говорити я дозволив терпеливо, поки не перестанеш мені допікати і богів ображати. Нині~6о востаннє говорю вам; якщо богам не принесете жертви, лютими смертями згублю вас". Святі ж Павло і Юліянія великим голосом возвали, кажучи: "Християнами ми є і на Христа маємо надію, богам твоїм не поклонимося, бісам твоїм не скоримося і мук твоїх не боїмося. Винаходь на нас муки, які хочеш, віримо Богові, що переможений будеш від нас, як же й диявол переможений Христом, що нас зміцнює і долає твої гнівні катівські хитрості". Авреліян же звелів святого Павла прив'язати до дерева і вогнем палаючим обпалювати лице його, тим часом проголошувач кричав: "Не дошкуляй цареві, володареві вселенної, і богів не ображай". Возвала ж свята Юліянія: "О кате нечистий, що злого брат мій зробив, що так люто його мучиш?" Авреліян же звелів святу Юліянію, також прив'язавши, мучити, вогнем обпалювати лице її і говорити їй: "Безсоромна жінко, соромся, як же годиться жінкам". Відповіла свята: "Справді, Авреліяне, послухаю тебе, коли велиш соромитися мені, жінці: соромлюся ж Христа, Бога живого, який перед очима моїми, ані не можу залишити Його і не поклонюся бісам, бо соромлюся Господа свого". Авреліян же, бачивши себе осміяним від святих мучеників, лютував, разом же і соромився, і звелів цілі тіла їхні пекти й палити. Весь же люд, дивлячись на страждання святих, великим возвав голосом: "Царю Авреліяне, несправедливо судиш і несправедливо їх мучиш! Якщо не хочуть богам принести жертви, дай на них вирок смертний". Тоді Авреліян, забоявшись, аби не піднявся серед народу спротив, дав вирок, щоб голови їм відтяті були, тіла ж їхні на поїдання псам, звірам і птахам щоб були кинені. І ведені були на смерть святі, раділи і веселилися, і слова псалма співали: "Врятував нас. Господи, від тих, що кривдили нас і ненавиділи нас, осоромив їх". Коли виведені вони були поза град на місце посічення, Павло святий просив спекулятора, аби спершу стратив святу Юліянію: боявся, щоб не злякалася, бачивши його страту. Юліянія ж свята, ознаменувавши себе хресним знаменням, простягнула шию свою, веселячись, і була страчена. Святий же Павло, бачивши сестру свою, яка мучеництвом відбулася, очі до неба звів і дякував Богові. Тоді і сам хресним знаменням загородився, простягнув шию - і страчений був. Тіла ж їхні святі лежали за градом непоховані, цар приставив здалеку воїнів стерегти, щоб не забрали їх християни. Приходили на місце те пси — і не торкалися до тіл мученичих, також вовки приходили — не лише не торкалися, а й стерегли, сидячи невідступно. І птахи м'ясоїдні прилітали, проте жоден на тіла не сів, але тільки літали над ними, наче охороняючи, й ані мухам не давали напасти на них. Це ж тривало до семи днів і ночей, і сповістили те воїни Авреліянові. Він же, чувши, сказав: "О зловірне волхвування християнське, що навіть мертвих їх не можу здолати!" І звелів воїнам вночі зійти зі сторожі, не хотів-бо виводити їх удень, щоб не бути осміяним від християн. Коли ж настав день, бачили християни, що нема воїнів на сторожі, і пішли, взяли багатостраждальні тіла святих мучеників Павла та Юліянії і поховали в себе з шаною, коли царював Господь наш Ісус Христос, з Ним же разом Отцеві і Святому Духові слава, честь і царство нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

Цих же святих пам'ять і вдруге у Пролозі в місяці серпні у 16-ий день вшановуємо, також і в Місяцеслові київському.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Якова-Постника, який згрішив і покаявся

Причиною багатьох благ і душекорисних доброчинств для людей, що Бога люблять, за заповідями Спасителя життя своє влаштовують, буває смирення. Якщо його хтось здобуде повністю, той не боїться впасти, бо покладається не на себе ані думкою про себе не заноситься. Яку ж велику марноту, і невиліковну шкоду, і велику згубу високодумна гординя приносить необережним, з инших багатьох свідчень дізнатися можна, найкраще ж — з наступної повісти нам добре видно. Хай навчаться з неї ті, що провадять небесне на землі життя, як їм бути пильними і вважати, аби не впали ті, що думають стояти, у цій повісті знайдемо гарне наставлення життя, навчання смиренномудрости, побачимо зразок швидкого і нелінивого вставання з гріховного падіння і пізнаємо силу покаяння, яка стільки може в доброго серцем Бога, що не лише від самих воріт пекла і болю геєнського вихоплює людину, але і на краще від попереднього життя налаштовує і на вищі від попередніх чесноти, що сприяють Господній благодаті, возводить. Тому хай почнеться душекорисна та повість, що містить таке.

Був один чоловік-відлюдник, на ім'я Яків, жив у Фінікійському краї, поблизу града, що називався Порфиріон. Він відкинув суєту тимчасового цього життя, прийняв чернецтво, п'ятдесят років перебував в одній печері. Такі в постницьких подвигах мав досягнення і настільки був у чеснотах великий і Богові любий, що владу над бісами від Бога прийняти сподобився й инших багато зцілень Іменем Спасителя нашого Ісуса Христа людям подавав. Усі ж люди дивувалися такому його добродійному життю, і приходили до нього не лише вірні, а й невірні самаряни ~ їх же прозорливо пізнаючи, божественний муж навчав із Божественних Писань багато і навертав до істинної християнської віри. Але той, що від початку ненавидить рід людський, диявол, а найбільше ворогує на тих, що служать ревно Христові, бачачи себе осоромленим багатьма того святого мужа чеснотами і досконалим життям, повстав на нього підступами своїми, хотівши його з місць тих вигнати. І в одного з невірних самарян, що мешкав у Порфиріоні-граді, увійшовши, як же колись в Юду, напоумив його дбати про вигнання Якова. Самарянин той, зібравши ж однодумців нечестя свого, родичів, і друзів, свояків, і сусідів, і рабів, прийшов з ними у дім нечестивого їхнього єрея, і радилися всі спільно, як би Якова, який від віри їхньої багатьох до Христа навертає, із меж їхніх відігнати. Радилися довго. Погодилися на один підступ такий: прикликали до себе одну з блудниць і дали їй двадцять золотих, і ще стільки дати обіцяли, щоб ішла і звабила на гріх Якова-відлюдника, аби їм на нього провину здобути і вигнати його з меж своїх із безчестям як блудника. Жінку-бо ту найняли, пішла вона до нього вечора вельми пізнього і постукала у двері, просячи його, щоб відчинив їй і всередину впустив. І коли не відчиняв блаженний, вона наполегливо безсоромно стукала, багатьма проханнями надокучаючи. Відчинивши двері, святий побачив жінку, що стояла, подумав, що то привид, і хресним загородився знаменям, зразу ж поспіхом двері знову замкнув і в келію повернувся, став до сходу і помолився до Бога ревно, щоб прогнав від нього бісівську примару. Була ж північ, а жінка безперестанку стукала. Тоді закричала голосно, кажучи: "Помилуй мене, ти, що є правдивим рабом Бога живого, відчини мені двері, щоб не з'їли мене перед твоєю келією звірі". Праведний же муж Яків, про час півночі і безліч звірів думаючи, відчинив двері, хоч не хотів, і сказав до неї: "Звідкіля сюди прийшла? І що тут шукаєш?" Відповіла жінка: "З монастиря жіночого. Послала мене ігуменя у град задля потреби, і коли я поверталася, запала нічка темна, і я заблукала з дороги і сюди прийшла. Прошу-бо тебе, чоловіче Божий, помилуй мене і не допусти, аби звірі тут при дверях твоїх мене розшматували, але звели мені ніч тут перебути в тебе, поки засяє день, і піду в дорогу, що переді мною лежить", преподобний же, змилосердившися над нею, увів її, поклав перед нею хліб і воду, сам у внутрішній келії замкнувся, залишивши їі у зовнішній. Вона ж, скуштувавши хліба, спочила трохи. Тоді, вдавши хворої, почала тяжко стогнати з плачем, кидаючись до дверей внутрішньої келії і просячи преподобного, аби їй поміг. Святий заглянув у віконце і, бачивши її хворою, не розумів, що їй казати чи робити, вона ж сказала: "Прошу тебе, отче, подивися на мене і хресним знаменням загороди мене, бо сильно болить мене серце". Він же, це чуючи, прийшов до неї і зразу запалив вогонь біля жінки, і єлей святий, який мав, приніс, сів, ліву руку поклав у вогонь, правою ж, вмокаючи у святий єлей, торкався грудей тої жінки, то знамення хресне роблячи, то мастячи і зігріваючи рукою серце її, — воно ж дуже боліло, як казала. Вона ж, нечистим бажанням до нього підштовхувана і його на те ж нечистою похіттю зрушити і в гріх зловити хотівши, казала; "Прошу тебе, отче, ще більше єлеєм масти і рукою грій серце моє, щоб біль, який охопив мене, зупинився". Він же, простий серцем і незлобливий, взяв на віру слова жінки і робив те. Проте і звабу бісівську, що боротьбу тіла піднімала, знав і боявся, щоб якось із надмірного до неї милосердя і співчуття своїй душі не завдати вічної хвороби, — дві чи три години ліву руку тримав у вогні, мужньо терпів. І вже фаланги пальців його згоріли, у вогонь відпали. Те робив блаженний, проти диявольської боротьби воюючи, аби через нестерпний біль, який від вогненного палення був, жодна нечиста думка до розуму йому не прийшла. Бачивши те, жінка злякалася, — бачила-бо вже цілу руку святого обгорілу, і, розчулившись, встала зразу і кинулася в ноги святому зі сльозами, б'ючись у груди свої і кричучи: "Горе мені, нещасній і осліпленій, горе мені, бо дияволу мешканням стала". Святий же, те бачивши і чуючи, дивувався дуже і сказав: "Встань, жінко". І підняв їі із землі швидко. Належну ж до Бога молитву склавши, сказав до неї; "Сповісти мені причину, чому прийшла до мене". Ледве-бо спам'ятавшись, жінка розповіла йому все детально, як її нечестиві самаряни намовили на нього, більше ж сам диявол такий влаштував підступ, аби зловити у плотський гріх праведного мужа, який безплотних у житті наслідував. Таке чуючи, преподобний зітхнув важко і, багато проливши сліз, дяку підніс Богові. Тоді, повчивши її і благословивши, до святішого Олександра-єпископа відіслав. Жінка ж, до церкви прийшовши, Богові і єпископу всі прогрішення свої висповідала, і єпископ, повчивши її досить і в каятті справжньому бачивши, хрещенням святим просвітив її і в монастир дівочий відіслав, уневістивши її Христові. Тоді, зібравши весь християнський люд і клир свій, вигнав із града і з краю того всіх самарян. Після цього, до блаженного Якова прийшовши, утвердив його в такому житті отцівськими словами. А вищезгадана жінка, колишня грішниця, стала святою з допомогою благодаті Господньої, угодила Богові і владу над бісами прийняти сподобилася.

Невдовзі донька одного мужа славного і сановитого, яку дух нечистий мучив, почала прикликати на ім'я Якова святого. І привели її батьки до святого, просили його, щоб змилосердився над юністю дівчини, духа нечистого прогнав з неї. Святий же муж помолився за неї до Бога і, руку на неї поклавши, зразу Божою силою відігнав з неї біса, і здоровою стала дівчина. Те бачивши, батьки її, Богові дякуючи і Божому Чоловікові віддячитись хотівши, прислали йому після того триста золотих. Праведний же муж не лише прийняти, але навіть поглянути на золото не захотів і сказав; "Не годиться божественних дарів купувати ані продавати. Говорить Писання: "Даром прийняли, даром віддайте". Золото ж те годиться роздати жебракам, я-бо в пустелі живу і цього не потребую". І так присланих тих людей із золотом відіслав назад. Тоді хлопця одного, дією бісівською розслабленого на обидві ноги, його ж родичі до святого Якова принесли, просили, щоб помолився за нього до Бога. Преподобний же три дні постив і молився, зцілив розслабленого і, благословивши його, звелів йому своїми ногами повернутися до свого дому. Й инших багато людей до цього чудотворця-цілителя приходило, різними недугами одержимих, і всі його молитвами зцілювалися і поверталися від нього здорові. Бачив же чоловік Божий, що всі його вельми шанують, і боявся, щоб не пошкодитися марнославством, залишив місце те і втік, віддаляючись від слави людської, і вийшов із града десь за сорок поприщ, знайшов при ріці в камені ущелину велику й оселився у ній, тридцять років прожив, у молитвах і сльозах всі дні й ночі провадячи. Їжу ж із зілля, що при ріці росло, мав довгий час, тоді влаштував собі малий вертоградець і в ньому якусь частину дня працював, із сіяних і саджених плодів їв. Таким своїм життям настільки прославився, що з двадцяти і тридцяти монастирів ченці і клирики приходили до нього задля користи. І не лише духовні, а й світські люди незліченно приходили до нього і на чесноти наставлялися від нього, і благословення ж і молитов його удостоювалися, з великою для душі своєї поверталися користю.

Оцей муж, що такої благодати Божої сподобився, впасти ж був допущений падінням найлютішим. Це ж через те, що [як же про нього думають] була йому спокуса вознестися думкою, багато думаючи про свою святість і богоугодне життя і великим уже себе вважаючи. Початок же падіння його був такий: споконвічний ворог людей диявол, заздрячи тим, хто має богоугодне життя і без упину яму їм копаючи, увійшов у дівчину, багатого одного чоловіка доньку, і мучив її, прикликаючи устами її ім'я Якова, і говорив: "Не вийду, якщо не відведете мене до Якова-пустельника". Батьки ж, взявши її, обходили монастирі і пустелі, шукаючи довго того святого отця Якова, ледве знайти змогли і впали йому в ноги.

"Помилуй, — благали, — доньку нашу, бо погано страждає від духа нечистого і ось вже двадцятий день, відколи ані їжі, ані пиття не приймає, але кричить, сама себе мучить і прикликає ім'я твоє". Він же, ставши на молитві, так до Бога за неї молився, що і місце те, на якому стояв, потрясло. Після закінчення молитви дмухнув на неї, кажучи до нечистого духа: "В ім'я Господа нашого Ісуса Христа, вийди з цієї дівчини". І зразу диявол, наче вогнем якимось попечений, втік від неї — дівчина ж, впавши на землю, перебувала довгий час безмовна. А святий Яків знову до Бога помолився, взяв її за руку, підняв із землі і віддав батькам її. Вони ж, таке чудо бачивши, прославили Бога, але боялися, щоби знову не повернувся до неї дух нечистий, просили його, щоб перебувала при ньому донька їхня до третього дня, поки цілком не одужає. І залишилася дівчина в старця, а батьки пішли. Належить, як же спочатку мовилося, на користь багатьом і на пильність тим, що мають небесне на землі перебування, про життя досконалих людей оповідати, не лише про добрі їхні діла відомості збираємо і розповідаємо, а й про спокуси, які від всезлісного ворога на них бувають. Через його підніжку на якийсь час, з допусту, вони падають і знову встають. Хай про те не мовчатимемо, бо якщо ж про великі й правдиві чесноти цього дивного старця розповіли, так і про збурення, яке на нього повстало, і про люте його падіння розповімо. Розповімо ж пізніше і про чуда великі, які після цілковитого його покаяння через нього діялися. Наскільки-бо прегарне раніше в постницьких трудах проходив життя, настільки велике після того падіння його було. І наскільки тяжче впав, настільки краще після падіння встав і виправився. Почуємо ж далі, що йому було.

Залишилася при ньому дівчина. Диявол, бачивши його самого, з одною лише дівчиною, в одному пустельному місці, час зручний для підступів своїх знайшов, зрушив на нього напад нечистих думок і нечистого потягу тілесного. І настільки його пристрастю похоті розпалив, що той, який раніше великою звабою намовленої на нього самарянами блудниці [про що вище сказано] не зловлений був, той, що руку свою у вогні спалив, аби цноту й чистоту зберегти, той, що чуда робив, бісів виганяючи, — той, блудною похіттю люто палений, забувши страх Божий і такі свої попередні постницькі багатолітні труди і прийнятий від Бога дар зцілення, хоч і в старості достатній був, дияволом переможений впав — насилував дівчину і розтлив дівство її, разом же і своє, й осквернив свою тіло і душу, і згубив усі свої попередні постницькі труди. Не досить же йому було той один гріх вчинити, але ще зробив і важчий, як же той, хто, послизнувшись, з гори летить у провалля, з каменя на камінь падає і розбивається, — так і з ним трапилося. Через один великий гріх посковзнувшись, впав і в другий, більший і лютіший, докладаючи беззаконня до беззаконня. Вклав-бо йому ворог помисел страху, і думав він собі, кажучи: "Розповість дівчина батькам, що я насилував і розтлив її, і буде мені сором і ганьба, і в біді великій від них буду через неї". Вставши-бо [намовляв його на те біс], убив невинну дівчину, думаючи так утаїти від людей попередній свій гріх і сорому уникнути. І ще не зупинився, але й далі гріх вчинив: тіло-бо дівчини, яке своєю нечистотою осквернив і своєю власною рукою немилостиво убив, звичному в землі похованню не передав, але, взявши її, вкинув у течію річну без всілякого змилування. Такий є гордої про себе думки плід! Якщо б чернець той не вважав себе святим і великим, не впав би таким падінням найлютішим, не позбиткувався б ворог над старістю його, від нього ж, коли молодий був, сам осміяний і розтоптаний був.

Після таких важких сподіяних гріхів почав його диявол як полоненого свого зв'язаного в останню яму загибелі, у найтяжчий зі всіх гріхів зводити — Каїновий і Юдин відчай. І сидів старець у келії, не відаючи, що далі робити, лише гризла його совість дуже, зітхав і впадав у відчай і вже навіть уст своїх не смів розкрити на молитву ані ум звернути до Бога. Тоді замислив втікати звідти в инший якийсь далекий край, піти у світ, чернецтво покинувши, і на старість скоритися світові й дияволу. Вийшов-бо з печери і вирушив у намірену дорогу, і йшов швидко, відчаєм, як сильною бурею в морі, бентежений і гнаний.

Превелика і безмірна Христова людинолюбна благодать, гріхами всього світу не здолана, яка бажає всім людям спастися, ні одному не загинути, і цього старця, що впав, не зневажила, не дала йому до решти бути на радість бісам, але невимовними своїми шляхами влаштувала йому з падіння вставання і виправлення. Ішов-бо він шляхом наміреним, трапився по дорозі монастир, і, увійшовши в нього, привітав ігумена і братів, вони ж, омивши йому ноги, поклали перед ним хліб, щоб перекусив, але він ані слухати про те не хотів, лише зітхав важко. Коли просили його брати, щоб прийняв їжу, казав: "Горе мені, окаянному, як зможу піднести очі мої на небо? Як насмілюся прикликати ім'я Христа, якого я засмутив? І як посмію благих дарів Його доторкнутися, блудник я і вбивця?" Й ісповідав перед усіма по черзі все, що було. Ігумен же і брати, чуючи те, збентежилися і, співчуваючи йому, утішали його, щоб не впадав у відчай, бо покаянням можна досить зробити щодо сподіяних гріхів. Багато ж просили залишитися в них, але він ніяк їх не слухав, у світ ішов. Коли пройшов він немалу відстань шляху в пустелі, брат один богонатхненний, із Божого провидіння, зустрів і привітав старця Якова, просив його, щоб, звернувши зі шляху, йшов до нього, у келію його пустельну, що була там поблизу. І переконав його проханнями, увів до себе і, омивши йому ноги, усе, що гостинності належало, робив: поклав перед ним їжу і просив, щоби їв. Яків же, грижений своєю совістю, зітхав часто з глибини серця і бився у груди свої, їжі й торкнутися не хотів. Брат же той впав у ноги старцеві, утішаючи його і під присягою обіцяючи, що не встане із землі, поки Яків не пообіцяє йому з покладеного перед ним скушувати. І коли той обіцяв, встав брат із землі, і їли з трапези, яка могла в пустелі бути. Після трапезування встали обидва, подякували Богові і знову сіли. Тоді брат той, що в пустелі жив, сказав до старця Якова: "Отче, скажи мені щось на користь і навчи мене, свого сина, про Христа, й утверди серце моє, бо багато і різних помислів мене вельми бентежать". Тоді Яків, заридавши сильно, плакав невтішно, б'ючи себе в груди, і казав: "Залиш мене, брате, плакати над тяжкими гріхами моїми, якими я прогнівив Бога, бо в цій своїй суєтній і безчесній старості, наче хлопчисько, дияволом полонений був, впав у загибель і вже зовсім загинув. Я-бо в юності своїй переміг пристрасті, ними ж у старості переможений. У смердюче блудодіянь болото кинув себе і гірше від того посмів скоїти зло". Це чувши, брат той великої сповнився печалі і туги і просив старця, щоб про спокусу ту диявольську все розповів йому детально. Просив же про те з двох причин: і щоб визнав гріхи свої старець, збудився до каяття, і щоб він сам, слухаючи про падіння старця, собі обережним був, пильнуючись від таких падінь. Почав-бо Яків розповідати так: "Я в постництві і пустельному житті п'ятдесят років і більше працював для Господа, твердо протистоячи пристрастям, знамення того є на тілі моєму — руку-бо свою у вогні спалив задля чистоти. І велику благодать від благого Бога я, недостойний, прийняти удостоївся, і багато чуд через мене, беззаконного, Бог зробив. Нарешті ж сатана в одну дівчину увійшов, її ж батьки, чувши про благодать Христову, яка зі мною була, привели її до мене, щоб я помолився за неї. І, допомогою Божою, я вигнав з неї біса. Вони ж просили мене, щоб до третього дня дівчина їхня в мене залишилася, щоб зовсім виздоровіла. І, залишивши її в мене, пішли. Я ж плотським бажанням розпалився і розумом осліплений був, ані про Бога в ту годину не згадав, не забоявся геєни, ані не пожалів згубити багатолітніх своїх трудів, зґвалтував дівчину і розтлив її блудом. Не досить же мені було того одного гріха, але намовляв мене біс, посмів я й другий сподіяти, гірший від першого, - убив-бо я дівчину ту і вкинув у ріку тіло її. Втратив-бо надію на спасення, пішов з місця свого й нині у світ іду. Як-бо зможу звести очі мої у вись небесну? І якщо насмілюся прикликати ім'я Христове, вогонь зразу, з неба зійшовши, спалить мене".

Коли він це з великими сльозами і гірким риданням ісповідав, брат той розчулився серцем і впав на шию старцеві, цілував його, кажучи: "Прошу, отче, не знемагай душею, не відчаюйся в спасенні своїм, але вір, що є покаянню місце в Бога, визнай перед Ним прогрішення свої, багатомилостивий-бо Господь, і милосердя Його до нас невимовне. Якщо б не було в Бога місця для покаяння, то як би Давид після прийняття пророчого дару, впавши у яму перелюбства й убивства, зміг за такі свої гріхи отримати прощення? Якщо б не було покаянню місця, то як би Петро святий, апостол верховний, якому ж вручив Господь ключі від Небесного Царства, після трикратного від Христа Господа відречення під час добровільних страстей і після плачу гіркого не лише прийняв гріхів прощення, але й більшої чести сподобився — поставлений був словесних овець христових пастирем? Покаймося, допоки час маємо". Такими словами брат той утверджував душу Якова, просив його, щоб із ним разом перебував, але той не хотів. Впав-бо брат у ноги старцеві і, цілуючи їх, просив його, щоб не відлучався від нього, боявся-бо, щоб не згубив старець душі своєї, впавши у відчай. Не зміг же його впросити, сумував вельми і плакав. Помолився ж за нього старанно до Бога, відпустив його, давши потрібної на дорогу їжі, і провів його до п'ятнадцяти стадій, переконуючи до каяття. Тоді, обнявши його зі сльозами й поцілувавши, у келію повернувся. Яків же, пройшовши довгий шлях, що у світ вів, звернув трохи і знайшов один гріб старий, на подобу печери зроблений, у ньому ж багато костей було, які за довгий час у порох перетворилися. Увійшов-бо у той гріб і, всі кості зібравши, в одному куті поклав і замкнувся там. Схилив коліна до землі, із зойком великим і риданням в груди себе бив, сповідаючись перед Богом: "Як погляну на Тебе, Боже мій? Який покладу початок сповіді своїй? Яким зухвальством зрушиться на молитву нечистий мій язик і уста осквернені? За який гріх спочатку почну відпущення просити — за блуд чи за вбивство? Дай прощення гріхам моїм лютим, преблагий Владико, милостивий будь до мене, недостойного, премилосердний Боже, і не згуби мене з моїми мерзенними ділами, немалі-бо є беззаконня мої: блуд сподіяв, убивство скоїв, кров пролив невинну, ще ж і водам тіло віддав, звірам і птахам на поїдання. І нині, Господи, перед Тобою, Всевідаючим, сповідаюся, прощення просячи. Не зневаж мене, Владико, але за невимовним своїм людинолюбством помилуй мене, нечестивого і скверного, яви мені превелику свою благодать і всі беззаконня мої очисти, щоб не потопив мене зовсім ворог, у безодню гріхів зануреного, і змій преісподній щоб не зжер мене", у такому гріхів своїх ісповіданні і в такому каятті блаженний той Яків перебував десять років, у гробі життя своє поховавши. І був живим мерцем, з мертвими костями жив, до живих не повертався зовсім. Якщо-бо і траплялося коли прийти кому туди, він ні з ким не розмовляв і тим, що питали його, не відповідав і нічого ж иншого не промовляв, лише до Бога на молитву і на визнання гріхів розтуляв уста свої у замкненому гробі. Їжею його було зілля їстівне, що росло навколо, яке той край у пустельних мав місцях, і їв його стільки, щоби лише не померти з голоду. Весь же той десятилітній час у безперервних перепровадив сльозах, зітханнях і молитвах, вдень і вночі з риданням до Бога взиваючи, і сповідаючись, і б'ючи нещадно в груди себе.

Всещедрий же і багатомилостивий Господь, не хочучи смерти грішника, але навернення до життя, такого і настільки довгого його каяття не зневажив, але почув стогін його й ісповідання, пробачив йому гріхи його і чудотворення благодать дарував йому знову. Було ж перше після покаяння чудо таке. Бездощів'я, і буря люта, і посуха охопили цілий край, всі ж люди з постом молилися до Бога, дощу просячи. Було откровення єпископу града того, мужеві добродійному і святому, яке казало, що "один святий отець у краї є, в гробі перебуває, він якщо помолиться за вас до Бога, все зло закінчиться і дощ плодоносний зійде". Єпископ же зранку, зібравши клир свій і весь народ, откровення, яке було йому від Бога, розповів. І пішов з хрестами і молитовним співом до гробу того. Стукаючи в замкнені дверцята, просив зі всім людом Божого угодника, аби змилосердився над краєм їхнім, помолився до Бога, щоб відвернути від них праведний Його гнів і погрози і щоб посуха закінчилася, а дощ на землю посланий був. Але він нічого їм з гробу не відповідав ані очей вгору звести не смів, тільки бив груди свої, кажучи в собі: "Милосердний будь, Христе, до багатьох і лютих моїх беззаконь". Єпископ же довгий час стукав і просив наполегливо. І не зміг навіть відповіді якоїсь почути від нього, повернувся зі всіма, що прийшли, журячись і плачучи. І коли увійшли в церкву, знову молитовні співи здійснювали зі сльозами. Коли ж збільшилася буря знову і посуха велика була, і голод діймав, взивали всі люди ревніше до Бога, піст і молитву подвоюючи. І знову було єпископові откровення, і голос ясний чувся, що говорив: "Іди до раба Мого Якова, про нього ж тобі раніше відкрив. Якщо він помолиться до Мене за вас, зразу визволитеся від поганого, що облягло ваш край". Пішов-бо знову єпископ зі всім клиром і народом до гробу того, і налягали вельми наполегливими проханнями, докучаючи Божому рабові, аби помолився за них до Бога. Відчинили і дверцята насильно, вивели святого звідти. Блаженний же Яків, хоч не хотів, звівши очі свої до неба і руки вгору піднісши, молився за людей тих довго, і ще молитва була в його устах, як пролився дощ великий на землю і буря зупинилася. Господь-бо волю того, що боявся його, вчинив і молитву його почув. Насправді збулося те, про що у пророцтві написано: "Ти воззвеш, і Бог почує тебе, і ще говорити будеш, як промовить: "Я прийшов". Єпископ же і весь люд через преславне те чудо дивувалися, разом же з тим і раділи, вдячні співи з веселістю і торжеством возсилали до Бога й угодника його Якова святого вельми вшановували. День же той, в який від такого зла, молитвами Якова святого, визволилися і милість Божу отримали, встановили святкувати у всі роки, а преподобний Яків відтоді сповіщення прийняв, що прийняв Бог покаяння його і пробачив йому гріхи його, почав багато чудес чинити благодаттю Христовою. Скільки-бо приводили і приносили до нього з усього краю того хворих, всілякими недугами одержимих, — усі зразу зцілення отримували, біси ж словом святого виганялися. І за короткий час більше сподіяв чуд після свого каяття, аніж перед тим. У той же рік, в який випросив у Бога дощ, наблизився до кончини своєї. Прикликавши єпископа, заповів йому, щоб після смерти його в тому ж гробі поховали тіло його. І через декілька днів і спочив у Господі, водворилася свята душа його у благих Господа свого зі святими, що покаянням Богові угодили. Прожив від народження свого літ сімдесят і п'ять. Довідалися ж зразу про переставлення святого у цілому краї тому, і зійшлася звідусіль незліченна кількість люду на похорон його зі свічками, і кадилами, й ароматами. І єпископ зі всім клиром прийшов, і співав належне, й, ароматами дорогоцінними помастивши святе тіло його, поховали з шаною у тому ж гробі, як же заповідав йому святий перед кончиною. Через короткий час єпископ збудував церкву в ім'я цього Якова святого поблизу гробу його і, чесні його мощі звідти взявши, переніс до церкви і встановив святкувати святу пам'ять у всі роки на честь угодника Божого, преподобного отця нашого Якова, на славу ж Христа Бога, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого Григорія, єпископа Константина-града, що в Кипрському острові з миром прийняв кончину.

У цей день чесні мощі святого князя В'ячеслава Чеського, якого брат Болеслав убив, перенесені були з Болеслава-града в Прагу і в церкві святого Віта покладені.

І пам'ять блаженного князя Василька Ростовського, якого Батиєві татари в цей день убили. Дивися про те у Пролозі.