Гостi на мітлi

ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС АРИСТАРХА

Мати вже повернулася з роботи і поралася біля літньої кухні. Звідтіля долітали такі смачні пахощі, що аж в голові запаморочилося.

Мати, не припиняючи роботи, поглянула на сина.

— Де тебе носить? — запитала вона. — І де ти так забруднився? В льосі, чи що, цілий день просидів?

Але перш ніж Степан подумав, що б відповісти, його вуста вже вимовляли ухильне «та-а», а ноги самі поспішили в будинок. «Бідолашненький, голодний Аристарх, — нашіптував йому внутрішній голос, — він стільки мріяв про молоко, і ти негайно ж винесеш йому. Нещасний, змучений Аристарх лише одного разу їв ковбасу, і ти теж винесеш її з хати…»

На кухні Степан перш за все угледів дві великі миски з варениками. Він похапцем взяв один і вчепився в нього зубами.

«Що ти робиш, негіднику? — тієї ж миті пронизливим голосом зарепетувало щось всередині Степана. — Забув, для чого тебе було послано? Негайно кидай все і неси мені їсти!»

Забувши про вареники, хлопчик кинувся до комірчини. Там він відбатував добрячий шмат ковбаси, загорнув її в газету і увіпхнув до кишені. Затим схопив порожнє горнятко і знову подався до кухні, де на столі вже стояв глек щойно надоєного молока. Він нахилив глека, проте цієї миті в сінях почулися кроки і на порозі з'явилася мама. Вона схрестила руки на грудях і з докором поглянула на сина.

— Куди це ти знову розігнався? — запитала вона. — А вечеряти хто буде?

— Не хочеться, ма-ам… — якимось дивним, точнісінько мов внутрішній голос кота Аристарха, заквилив Степан, хоча в шлункові все говорило, що одного вареника ой як замало. — Я вже повечеряв…

Він збирався прошмигнути в двері, проте мама впіймала сина за комір і наказала:

— Поки не повечеряєш як слід — і думати не смій виходити на вулицю!

Внутрішній голос на мить заціпенів.

Степан жадібно проковтував все, що підкладала йому на тарілку мати. А внутрішній голос, отямившись, заволав так, що аж у вухах залящало.

— Не давись, — зауважила мати. — І після вечері заглянь до Василя. Він до тебе вже двічі забігав.

— М-мм… — мугикнув у відповідь син і закивав головою.

— Я йому дозволила взяти бінокля, — продовжувала мати. — Хай, думаю, пограється, доки мого сина носить невідомо де…

Проте Степан майже не чув матері. Внутрішній голос кота Аристарха аж надривався від обурення. Степан вибрав слушну хвилинку і, як тільки мама відвернулася, перелив молоко в горнятко і прожогом вискочив у двір.

«Швидше неси! — підганяв його невтомний внутрішній голос. — Та швидше ж, кажуть тобі!.. Втім, можеш залишити все ось за цими смородиновими кущами. А тепер іди собі геть і не озирайся. І затям: нічого ти не бачив і не чув. Інакше буде то…»

На цьому внутрішній голос замовк. Краєм ока Степан встиг помітити, як від яру до смородинових кущів промайнула чиясь чорна тінь. Потім звідтіля долинуло задоволене плямкання і зовсім не котяче гарчання. Мабуть, внутрішній голос разом з своїм господарем взялися до вечері.

А через кілька хвилин у дворі пролунав здивований і трохи наполоханий мамин голос. Степан вискочив з хати.

Двором, попід лісою, очманіло гасав здоровецький котяра. Замість голови на ньому була руда полив'яна куля. Пригледівшись, Степан упізнав у ній горнятко, в яке кілька хвилин тому наливав молоко.

А чорний кіт наче з глузду зійшов. Він робив стрімкі повороти, стрибки, крутився колесом, з розгону падав на спину і дряпав поливу гострими пазурами. З горнятка долинало приглушене нявкання.

— Та це ж Аристарх! — мимоволі вихопилося у хлопця.

Від того вигуку Аристарх підстрибнув мало не до стріхи. Потому описав по двору стрімке коло і з розгону врізався в молоденьку липку, що її Степан посадив торік в день маминого народження.

Липка похитнулася. На всі боки полетіли полив'яні черепки, а звільнений Аристарх з криком «мня-а-ма!» рвонув у бік самітного будиночка.