Гостi на мітлi

ВТЕЧА

Тримаючи Аристарха на відстані, аби той не вчепився в нього, Степан притиснувся плечем до прохолодної вологої стіни. Василь спритно, немов вивірка по дереву чи моряк вітрильного судна по щоглі, ковзнув по ньому нагору і вчепився в край отвору. Потім підтягнувся на руках і через якусь хвилину вже стояв на землі.

— Морський порядок, — озирнувшись довкола, задоволено зауважив він. — Хата стоїть боком до нас. Так що ніхто нічого не побачить.

Він опустив драбину і допоміг товаришеві вибратися з підземелля.

— Так про яку копицю ти казав? — запитав він Аристарха, котрий, як і раніше, покірно погойдувався в Степановій руці.

— Ну як же ти її не бачиш? — відказав той. — Онде, трохи ліворуч від тих кущів.

Василь придивився і пирхнув.

— Та хіба то копиця? Так, пучок сіна. І то невеличкий.

— Нехай буде пучок, — згодився Аристарх. — А трохи вбік находиться СТУПа. Вона теж сіном притрушена. На випадок дощу чи спеки.

Василь уважно дивився в той бік. Він навіть долоню приклав до очей.

— Нічого не бачу, — врешті сказав він. — Копичка нібито і є, а от СТУПи не видно.

— Та кажу ж тобі, що вона зачарована, — відгукнувся кіт. — Хазяйка відвела від неї людські очі.

— А ти зміг би її розчаклувати? — запитав Степан.

Аристарх засопів носом.

— Багато ви від мене хочете, — незадоволено сказав він. — Це могли б зробити і ви самі. Варто лише доторкнутися до неї — і всі чари зійдуть… Ну, довго я ще буду висіти?

— Зачекай, — сказав Степан. — Спочатку ми повинні переконатися в тому, що ти кажеш правду.

Потайки, ховаючись за кущами на той випадок, коли бабі-язі заманеться вийти на ганок, вони стали пробиратися до копички. Несподівано Аристарх приловчився і всіма чотирма лапами вчепився в стовбур невисокого берестка.

— Гвалт! — зарепетував він на всю свою котячу горлянку. — Караул! Рятуйте мене!

Степан смикнув Аристарха раз, смикнув вдруге. Проте кіт нібито приріс до стовбура.

— Пробі! Ріжуть! — репетував він. — Шкіру з живого знімають!

— Кидай його! — вигукнув Василь. — Тікаймо, поки вона не вискочила!

І хлопці припустили так, як, напевно, ще ніколи не бігали в житті. За їхньою спиною лунало котяче нявкання і вереск розлюченого Аристарха. Через хвилину до них приєдналися вигуки і прокльони баби-яги.

— Онде вони! — кричав кіт. — Хапай їх! Бачиш — вони до копички біжать!

Озирнувшись, Степан побачив, як Аристарх кульгає за ними на трьох лапах, а баба-яга витягує з будинку мітлу з довгим лискучим держаком.

— Навіщо їй мітла? — задихаючись, запитав він у Василя, котрий біг трохи попереду. Звідкілясь в його руках взялася замашна палиця.

— Яка мітла? — не зрозумів Василь. Він теж озирнувся, і на його обличчі з'явився подив. — О, та вона ж летить на ній! Ну, Степане, тепер тримайся!

І вони залопотіли швидше, ніж до того.

Але ще швидше гналася за ними Ядвіга Олізарівна.

— Всіх згною! — гнівно кричала вона. — Заживо в землю закопаю!

— Правильно! — підтримував Аристарх. — Давно пора!

Степан з розгону проскочив повз копичку сіна і зупинився. Бігти далі не було ніякого сенсу. Все одно через кілька секунд баба-яга їх наздогнала б.

Порятунок можна було шукати лише в СТУПі. Та й то, якщо вона десь поблизу… Але як її знайти?

Степан широко розвів руки і кривулями подався навколо копички.

— Молодець, Степане! — вигукнув Василь. — Шукай СТУПу, а я спробую затримати її хоч трохи!

І він з ломакою напоготові повернувся до Ядвіги Олізарівни, що була вже зовсім близько.

Степан метушливо снував від копички до шипшинових кущів і назад. Проте нічого не міг знайти. Аби ж то хоч знати, яка вона з себе, та СТУПа!

— Шукай, Стьопко, шукай швидше! — вигукував Василь. Здається, він підбадьорював не стільки товариша, скільки себе. — Шукай, а я їй зараз покажу! Хай знає наших!

Степан мигцем поглянув у його бік і побачив, як розкошлана баба-яга стрімко, мов шуліка, налетіла на Василя. Той погрозливо змахнув ломакою. Мітла різко змінила напрямок, описала в повітрі круту дугу і кинулася на Василя зі спини. Хлопець ледве встиг повернутися їй назустріч і виставити єдину свою зброю.

Баба-яга з голосними прокльонами шугнула вгору.

— Ні, нас так просто не візьмеш! — гукав їй услід Василь. — А ти шукай, Степане, шукай!

— Та немає її ніде! — у відчаї відгукнувся Степан. — Мабуть, Аристарх нас обдурив!

— Я такий, — задоволене загорлав Аристарх, накульгуючи на трьох лапах. — Хапай їх, лови!

Баба-яга зловтішне зареготала. Вона розвернулася у високості і знову накинулася на Василя. Той підняв палицю над собою, проте цього разу мітла не збиралася ухилятися від неї. Держално вперезало по Василевій руці з такою силою, що палиця відлетіла далеко вбік. Василь засичав від болю і хотів було нахилитися за нею. Та баба-яга була напоготові. Вона так турнула хлопця, що той колобком покотився по землі.

- Є один! — втішено вигукнула вона. — Є один, а зараз буде другий!

І мітла знову почала набирати висоту.