Гостi на мітлi

ВОГОНЬ У ПЕЧІ

Скрипнули двері, і до кімнати на задніх лапах увійшов Аристарх. Передніми він підштовхував знесилену Таню.

— Що ж, дорогі гості, — почала Ядвіга Олізарівна хрипким голосом, — прошу до господи, коли вже самі напросилися. Можете навіть сісти. Та не на лаву, не поруч зі мною — а на підлогу, ближче до печі. Що — припікає, чи не так? Та це лише початок, все ще попереду. Уявляєте, як то воно буде, коли я вас трішечки посолю, посиплю перцем і запхну всередину?

І Ядвіга Олізарівна зареготала так, що аж шибки забряжчали. Вона пожадливо потерла одна об одну долоні з довгими кістлявими пальцями, що більше скидалися на пазурі великого хижака.

— Хвилиночку уваги, — несподівано заговорив Аристарх чистісінькою людською мовою. Він вийшов на середину кімнати, низько вклонився дітям і відставив задню лапу точнісінько так, як це роблять у кінофільмах мушкетери при зустрічі з красунями. — Коли не помиляюся, ми ще не відрекомендувалися один одному. Отже, — він підкрутив вуса, — перед вами кіт Аристарх, що, як бачите, вміє володіти людською мовою. Крім того, він вивчив також тисячу чотириста двадцять дев'ять всіляких капостей та підлот, від показування язика і аж до видряпування очей, в чому ви ще матимете можливість пересвідчитися… А оце, — Аристарх знову відставив задню ногу і помахав обрубком хвоста, — оце моя хазяйка, старша чаклунка Ядвіга Олізарівна, яку людство більше знає під іменем баби-яги. Можете повірити на слово, що на землі немає жодного, м'яко висловлюючись, некрасивого вчинку, на який би вона була нездатна.

І кіт Аристарх з диявольською посмішкою подивився на непорушних дітей.

— А вам представлятися не треба, — вів він далі. — Нам і без того відомо, що оцей представник чоловічої статі має дванадцять років і між людьми носить ім'я Степана Коваленка. Дівиці ж, Тетяні Грушко, стукнуло одинадцять. Отже, запишемо…

Звідкілясь в його лапах з'явився чорний блокнот, і кіт почав щось креслити в ньому кігтем.

— Значить, так: Степан Коваленко і Тетяна Грушко. Прибули дев'ятого липня три тисячі вісімсот п'ятдесят восьмого року. Мета прибуття — перетворення в копчену продукцію.

І Аристарх облизнувся.

— Кинь блазнювати, — зупинила його баба-яга і стукнула рогачем по долівці. — Хоча, звичайно, ти правильно сказав про копчену продукцію. І хтось із вас стане нею завтра по обіді, а хтось — трохи пізніше. Чуєте — завтра по обіді! — Баба-яга подивилася на завмерлих дітей таким поглядом, ніби уявляла, який вигляд вони матимуть завтра по обіді. — Проте є ще один вихід, — продовжувала вона. — І якщо ви діти розумні, то ним скористаєтеся. Розкажіть, кому й що ви зробили поганого, і я, так тому бути, помилую одного з вас… Хто почне першим — ти, дівчинко?

Таня дивилася на бабу-ягу круглими очима.

— Ви, бабусю… мабуть… жартуєте, еге ж? — затинаючись, почала вона.

— Звідкіля це ти взяла?

— Так всім же відомо, що бабу-ягу можна зустріти хіба що в казках.

Баба-яга похитала головою.

— Що ви, люди, знаєте про неї? Нічого. А вона, між іншим, може бути ким завгодно. І не лише в казках…

Тієї ж миті Ядвіга Олізарівна щезла. А на тому місці, де вона щойно сиділа, з'явився горобчик і почав бадьоро чистити своє пір'ячко.

Від несподіванки діти здригнулися. Навіть кіт Аристарх — і той розгубився. Проте тут же в його очах спалахнув кровожерний вогник. Аристарх нервово облизнувся і приготувався до стрибка.

— Не смій, негіднику! — квапливо цвірінькнув горобець голосом Ядвіги Олізарівни і перетворився на білого лебедя. Лебідь витягнув довгу шию і з усієї сили цюкнув кота межи очей. Аристарх з пронизливим нявканням рвонув у куток і причаївся там межи снопів прив'ялої трави.

А на лаві вже сиділа прекрасна принцеса у вигаптуваному сріблом і золотом одязі. Ще мить — і принцеса перетворилася на звичайнісіньку сучасну жінку, яка, мов дві краплини води, нагадувала Валентину Петрівну, класного керівника Степанового класу.

Після цього Ядвіга Олізарівна знову стала бабою-ягою.

— Продовжувати ще чи не треба? — запитала вона.

— Вистачить, — подав голос Аристарх. — А то, чого доброго, ще мишею станеш. Відповідай потім за тебе.

— Не турбуйся, — відповіла Ядвіга Олізарівна і знову звернулася до Тані: — Тепер, дівчинко, твоя черга. Розказуй, що й коли ти зробила поганого.

— Мені… мені немає чого розказувати, — прошепотіла Таня.

— Так я тобі й повірила! Ну гаразд, розкажи тоді, як тебе тут ображають і взагалі збиткуються над тобою.

— Ніхто мене… не ображав.

Баба-яга скрушно зітхнула.

— Знову ж таки неправда. Ми, Таню, чимало знаємо про тебе. Знаємо, як тобі несолодко доводиться. Ті, кого б ти хотіла мати за товаришів, дружити з тобою не хочуть. Я ж бо своїми очима бачила, як він, — Ядвіга Олізарівна кивнула на Степана, — збиткувався над тобою. І це, мабуть, не вперше. До того ж, ти живеш у старої, хворої баби. І замість того, щоб розважатися, як всі нормальні діти, ти змушена з ранку до пізньої ночі працювати в городі, прибирати в хаті і на подвір'ї…

— Так це ж неважко, — заперечила Таня. — І не така вже в мене стара та немічна бабуся…

— Коли дорослі говорять, діти повинні мовчати, — зауважила баба-яга. — До речі, колись я теж була, як і ти, самотньою, нікому не потрібною дівчинкою. І, вибач, такою ж невродливою. З ранку до вечора прибирала я за старшими, намагалася догодити всім і кожному. Та, окрім стусанів і образ, нічого в своєму житті не бачила. Тож мало-помалу зненавиділа тих, хто називає себе людьми. Я мріяла лише про те, як би розплатитися з ними за все, що довелося зазнати. На щастя, доля звела мене з лихою чаклункою і та взяла до себе в науку… — Ядвіга Олізарівна помовчала. — Ось що, дівчинко, трапилося зі мною. Що ж, нехай ти ще не вчинила нікому нічого лихого. Та, повір мені, це можна виправити дуже швидко. І треба. Тож коли хочеш помститися комусь — лише скажи! І я даю чесне чаклунське, що не тільки подарую тобі життя, а й візьму до себе в науку. Ну то як — згода?

— Ні… — тихо, але твердо сказала Таня. — Не потрібна мені така наука. Не можна чинити зло іншим.

Баба-яга похитала головою.

— Це твоє останнє слово?

— Так.

— Ну що ж, так тому й бути. Жаль мені тебе, проте нічого вдіяти не можу. Ти сама вибрала свій шлях…

Баба-яга підійшла до печі і поправила кілька поліняк. Звеліла Аристархові:

— З завтрашнього ранку приготуй побільше хмизу. А я поки що дам їй сонного зілля.

— Буде зроблено, — пообіцяв Аристарх.

Весь цей час Степанові здавалося, ніби він бачить якийсь жахливий сон. І лише тоді, коли Ядвіга Олізарівна підійшла до печі, він наче прокинувся.

— Відпустіть її! — вигукнув він і зірвався з місця. — Не чіпайте, кажу!

Проте Аристарх був напоготові. Не встиг Степан зробити й кроку, як кіт чорною торпедою вилетів з кутка і врізався в хлопця з такою силою, що той покотився до дверей.

Степан з зусиллям підвівся. Боліло плече, кімната ходором ходила перед очима.

— Не чіпайте її… — з зусиллям вимовив він. — Краще вже мене замість неї…

— Прийде і твоя черга, — коротко зауважила Ядвіга Олізарівна і звеліла Аристархові: — В погріб його!

— Правильно, — підтримав її кіт. — Нехай трохи прохолоне там. А то бач, який гарячий!

Різким порухом він завернув Степанову руку за спину і підштовхнув його до дверей. Степан спробував вирватися, але Аристарх з такою силою стиснув йому пальці, що хлопець аж застогнав від болю.