Гостi на мітлi

ПОВЕРНЕННЯ

Горобці, здається, вимерли.

Учасники хору Аристарха, мов ті сновиди, з ранку до ночі тинялися вулицями. Мурка не злазила з даху. Вона, схоже, зовсім відмовилася від їжі.

Навіть собаки — і ті перестали валувати.

— Як там наша бабуся? — по сто разів на день запитувала Таня, і її смутний погляд зупинявся на покрівлі далекого будиночка, що стояв на узліссі.

— І чого б я ото так переживав? — підкреслено бадьорим голосом відгукувався Василь. — Та вони ж там… ого-го! Ось побачиш, нічого з ними не станеться. Ось побачиш!

— Якби ж то можна було їх ще хоча б раз побачити, — зітхнула Таня. — Та, мабуть, вже ніколи цього не буде. Вони, мабуть, полетіли назавжди.

Степан похмуро відмовчувався. Лише тепер він зрозумів, яким дорогим для нього став Аристарх…

Сьогодні, як і завжди, друзі зустрілися біля річки. Вони досхочу наплавалися і тепер грілися під сонцем.

— П'ятий день, як про них нічого не чути, — мовби сама до себе озвалася Таня.

— Ну й що з того? — відказав на те Василь. — От ще! Вічно б їй панікувати.

Проте цього разу в його голосі вже не вчувалося колишньої впевненості.

Зненацька в кущах щось зашаруділо, і на берег вийшов здоровенний чорний кіт з хокейним шоломом на голові.

— Аристарх! — заволав Степан. Він кинувся до кота і, не втримавшись, обняв його з такою силою, що той аж кавкнув.

— О! — вигукував Василь. — О! А я що вам казав? А ви не вірили!

Так, це був Аристарх. Але який він мав жалюгідний вигляд! Розкошланий, виснажений, весь в гулях і подряпинах, він швидше скидався на тінь того Аристарха, з яким хлопці попрощалися п'ять днів тому.

Ще більше постраждав хокейний шолом. На ньому взагалі не було неушкодженого місця.

— Дісталося ж тобі, — співчутливо зауважив Степан, коли радість від зустрічі трохи вляглася.

Аристарх щось нявкнув і потерся головою об його коліно. Кіт і не приховував, який він щасливий, що повернувся. Променистими очима дивився він на друзів і муркотів, мов трактор, що вперше вийшов на поле.

— Ну, розказуй, як ви там жили, — зажадав Василь. — Мабуть, доброго чосу їм дали, га?

— Няв, — відказав Аристарх.

— Що? — не зрозумів Василь. — Що ти сказав?

— Няв, — повторив кіт.

В його очах з'явився переляк. Либонь, він і сам не чекав, що замість людської мови з його горла вилетить нявкання. Він напружив горлянку що було сил, проте звідтіль, як і раніше, виривалося лише нявкання. Зрештою, кіт у відчаї махнув лапою і низько опустив свою кудлату голову.

— В нього відібрало мову, — першим здогадався Василь.

— Няв, — підтвердив кіт. — Ня-ав!

Якусь мить Степан мовчав. Тоді сказав:

— Ну й що з того? Подумаєш — мову відібрало! Зате він повернувся. І головне — розуміє нас! Я правильно кажу, Аристарху?

Кіт ствердно хитнув головою.

— Ну от, бачите. А розмовляти… Подумаєш! Якось навчимося.

— Правду кажеш, — згодився Василь. — Вивчимо азбуку Морзе. Або ми запитуватимемо, а ти відповідатимеш. Згоден — нявкнеш один раз. Не згоден — двічі.

— Няв, — відказав Аристарх і знову притиснувся тілом до Степанової ноги.

— А де бабуся? — подала голос Таня, що мовчала до цього часу. — Що з нею?

Аристарх повів поглядом в бік дороги, над якою схилився крислатий бересток.

Під берестком сиділа старенька бабуся. Вона прислухалася до дитячих голосів, і на її зморшкуватому обличчі грала лагідна усмішка.