Гостi на мітлi

ЗНОВУ БРАНЕЦЬ

Звичайно, після такої нічної пригоди Степан прокинувся пізніше, ніж завжди. Вдома вже нікого не було.

В кухні на столі лежала записка від мами. Вона зичила синові приємних сновидінь і повідомляла, що кури й порося вже погодовані, корова Зірка давно в череді. А ще мама прохала, що коли синові знову буде кепсько, — нехай негайно лягає в постіль. А зона в обідню перерву забіжить додому і, при потребі, негайно викличе лікаря Михайла Олексійовича.

Степан проглянув записку і мимоволі посміхнувся. Дуже йому тепер потрібен той Михайло Олексійович! Здається, він ще ніколи не почував себе таким здоровим. Хотілося негайно кудись гайнути чи хоча б пройтися колесом по землі, що він і зробив.

Затим Степан всівся на лавці під парканом і задумався над тим, що його робити далі.

Звичайно, треба було навідатися до Тані і обережно, аби самому не стати посміховиськом, розвідати, що вона робила вчора. І коли виявиться, що нічого особливого, — тоді, значить, всі ці жахи лише наснилися йому. Степан десь читав, що двом людям один і той же сон одночасно снитися не може. А коли з Танею трапилося те ж, що й з ним…

Ні, про це краще не думати.

Баба Марія полола біля паркану. Вірніше, вона більше опиралася на сапу, ніж полола.

— Доброго вам ранку? — ввічливо привітався Степан. — А Таня вдома?

— Доброго, доброго, — охоче згодилася баба Марія. — А де ж їй бути, як не вдома? Зараз прибере в хаті і вийде на вулицю.

Проте Таня вже вийшла на ганок.

— Я все зробила, бабусю, — сказала вона. — Лишилося тільки нарвати порізної трави, як ти веліла.

— Нарви, нарви, — згодилася баба Марія. — А то мені всю ніч щось пекло всередині. Та поки до тієї трави дістануся, то й сонце зайде. А в тебе ноги молоді, моторні…

Таня посміхнулася, перекинула через плече солом'яну кіску і збігла з ганку.

— Що це за порізна трава? — поцікавився Степан, коли вони вийшли за ворота.

— Звичайна сушениця, — відповіла Таня. — Біля річки її скільки хочеш. Підемо разом?

Степан нерішуче покопирсав ногою в пилюці.

Взагалі-то Степан був переконаний в тому, що це не хлоп'яче заняття, і раніше він би не вагаючись відмовився. Але сьогодні зовсім інша справа. Та й хто сказав, що йому треба траву збирати? Цим нехай Таня займається, а він краще викупається зайвий раз. І головне — біля річки в такий час нікого немає, тож можна спокійно поговорити про те, що трапилося вчора. Чи, навпаки, не трапилося.

— Підемо, — сказав він.

Степан ішов збоку і час від часу крадькома позирав на дівчинку. Він і сам не знав, звідкіля це взялося, але чомусь йому здавалося, ніби поруч з ним крокує вже не та, колишня, Таня. Щось у ній було таке… Веснянок стало більше, чи що?

— Ти добре пам'ятаєш, що було вчора? — запитав Степан, коли вони звернули з дороги на стежку, що вела до річки.

— А що саме? — в свою чергу запитала Таня. Тоді подумала і сказала: — Здається, нічого особливого не було. Вчора ми з тобою зустрілися на цьому місці. І в цей же час. А потім…

— От-от! — підхопив Степан. — А що було потім — не забула?

— Чого б це я забула! Нас з тобою запросила в гості Ядвіга Олізарівна.

— Запросила? — насмішкувато перебив Степан. — І тільки? Я ж своїми очима все бачив…

— Що ти бачив? — швидко запитала Таня. І дивним якимсь став її голос — напруженим, холодним.

— Ну… — затявся Степан, не знаючи, як йому повестися. — Сама знаєш не гірше. Піч і… все таке інше.

— Ну то й що? — заперечила Таня і стенула плечем так, що кіска обкрутилася навколо шиї. — В кімнаті було вогко, і Ядвіга Олізарівна вирішила протопити піч.

Степан зупинився.

— І все? — запитав він. — І більше нічого?

— Нічого, — відказала Таня. — Коли не рахувати того, що ти дременув додому. Я кликала тебе, кликала, а ти хоча б озирнувся!

Степана ніби жаром обсипало. Оце так новина! Виявляється, він ще й боягузом став!

— Я не чув, — пробурмотів він. — Мені Аристарх сказав… Слухай, а тобі не здалося, що він може розмовляти людським голосом?

— А чого тут дивуватися? — відказала Таня, і Степан вловив в її голосі глузливі нотки. — Кожен може розмовляти, як йому заманеться.

— Звичайно… — погодився геть спантеличений Степан. — Він попросив принести йому молока і ще чогось смачного… Знаєш, жаль мені його. Хіба ж так можна — все життя сидіти на якійсь смердючій бурді!

Зненацька йому здалося, ніби при цих словах за кущами хтось задоволене пирхнув. Степан швидко озирнувся.

— Що ти там побачив? — запитала Таня. І знову її голос став настороженим і холодним.

— Я… там хтось ховається, — пошепки озвався він.

— Теж мені сміливець! Мабуть, спурхнула пташка, а ти вже й злякався, — сказала Таня і посміхнулася. Проте і посмішка її не була схожою на посмішку колишньої Тані. І погляд в неї був не такий…

Атож, на вигляд вона була такою, як і раніше. Проте Степан зараз ладен був заприсягтися чим завгодно, що поруч з ним стояла не Таня. І від цього йому захотілося тікати куди завгодно, лише б подалі від цієї дивної дівчинки, так схожої на Таню.

— Знаєш… — розгублено почав він. — Я… мені негайно треба додому.

— А що ти там загубив? — почувся за його спиною голос, що невловимо нагадував котяче нявкання.

На доріжці, ховаючи посмішку в вусах, сидів Аристарх. Щоправда, він теж не дуже скидався на колишнього чаклунського кота. Поміж вухами в нього виросла чималенька-таки гуля. Кінчик носа був заліплений брудною ганчіркою.

— От ми з тобою і зустрілися, — сказав Аристарх і вдарив обрубком хвоста по доріжці. — Знову зустрілися. Але чомусь я не чую радісних вигуків.

Степан мимоволі вчепився в руку Тані. Проте тут же випустив її — рука була холодною, мов лід.

— От горе, знову дитина злякалася! — зі сміхом вигукнула Таня. Проте цього разу вона зовсім не скидалася на Таню. Це була зовсім інша істота, її кіска розплелася сама по собі, волосся розсипалося по плечах і почало сивіти просто на очах, численні зморшки вкрили обличчя. Спочатку вони були ледь помітними, та з кожною хвилиною ставали все глибшими і різкішими. Спина у колишньої Тані трохи згорбилася, звідкілясь у її руках взялася замашна герлига…

Перед Степаном стояла баба-яга.

— Так чим же тобі не сподобалася ота… як ти кажеш? — запитала вона, примруживши колючі очі.

— Бурда, — замість Степана охоче відповів Аристарх і знову задоволене пирхнув.

— Тебе не спитали, — відрізала баба-яга.

— Ще б пак! — промуркотів Аристарх. — Хто є ти і хто я. А, між іншим, не завадило б колись і поцікавитися моєю думкою. І я б тоді сказав, що вперше в своєму житті повечеряв по-людському. А це набагато смачніше, ніж по-нашому…

— Замовкни, — крижаним голосом зупинила його Ядвіга Олізарівна. — Краще займись своєю справою.

— Це можна, — погодився Аристарх. — Це ми зробимо з задоволенням.

Він підійшов до хлопця, спритним рухом заламав йому руку за спину і підштовхнув у напрямку самітного будинку.

— Прошу, — сказав Аристарх. — Мені теж потрібно за дещо розрахуватися з тобою.