Гостi на мітлi

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ

На третій ранок Ядвіга Олізарівна з полегшенням зітхнула і сказала бабі Марії:

— Отепер можеш вставати.

Баба Марія обережно сповзла з ліжка і з побоюванням ступила на хвору ногу. По тому ступила сильніше, нарешті тупнула і здивовано зауважила:

— Здається, вже не болить. І справді, хоч до танку йди.

Вона перевела погляд на Ядвігу Олізарівну, і в її очах з'явилися сльози.

— Не знаю, як і дякувати тобі…

— А ніяк, — відказала на те баба-яга. — І чого це ти стоїш, мов той знак запитання? Що, ціпок шукаєш? Так він же тобі більше не потрібен!

— Як це — не потрібен? — здивувалася баба Марія. — Без нього я кроку не ступлю…

— А ти спробуй лише, спробуй, — загадково посміхаючись, під'юджувала її Ядвіга Олізарівна. — Ну, сміливіше!

Баба Марія наперед закусила вуста від неминучого, як їй здавалося, болю і почала повільно випростовуватися. Через якусь мить в її очах промайнули перші ознаки зачудування: болю не було.

— Давай, давай, — підбадьорювала її Ядвіга Олізарівна. — Ще трішечки, ще…

Баба Марія почала випростовуватися швидше. І чим більше вона це робила, тим виразніше на її обличчі відбивалися подив, радість і навіть переляк.

Нарешті вона випросталася на весь зріст, обмацала поперека і, з побожністю дивлячись на Ядвігу Олізарівну, сказала:

— От… рівно стою. Невже це мені не сниться? Я — стою… Яке щастя!

Через хвилину баба Марія прийшла до тями. Проте, мабуть, не зовсім, бо замість того, аби сміятися, чомусь заплакала. Не інакше як з радощів.

Не менше від хворої був вражений і досвідчений лікар Михайло Олексійович. Він тільки-но повернувся з обласного центру і одразу ж поспішив до баби Марії.

Хоча спочатку Михайло Олексійович не дуже дивувався. Він натискував на хвору ногу то в одному, то в іншому місці і неуважно вислуховував захоплену розповідь баби Марії про те, яка Ядвіга Олізарівна чарівниця.

— Так-так, звичайно, — притакував він. — Ні, тут начебто все гаразд… Так-так, звісно, народна медицина ще не вичерпала своїх можливостей…

Та коли після огляду баба Марія моторно обігнала Михайла Олексійовича, щоб відчинити перед ним двері, — досвідчений лікар витис із себе щось схоже на кудкудакання і втупився в неї приголомшеним поглядом.

— Це… це що таке? — нарешті запитав він і, немов дуло пістолета, наставив перед собою вказівний палець.

— Де? — запитала баба Марія і злякано повела очима в напрямку лікаревого пальця.

Палець вказував на її поперек.

— То все вона… Ядвіга Олізарівна… Це її чарівні руки!.. — схвильовано пояснила баба Марія.

— Неймовірно… — прошепотів лікар. — З глузду зійти можна від такого. Сказали б мені, що цю хворобу можна вилікувати — зроду не повірив би!

Зненацька лікар кинувся до Ядвіги Олізарівни і взявся шанобливо обціловувати її темні, кістляві руки.

— Та ви ж медичний геній! — захоплено примовляв він при цьому. — Ви ж академік, вам же ціни немає! Звідкіля ви взялися у наших Горобцях, чародійко така? Та про вас же увесь світ повинен знати! Ні, неймовірно!

Від таких палких похвал Ядвіга Олізарівна почервоніла, мов молода півонія. Чи школярка, яка вперше в житті отримала таємниче послання. Вона спробувала було вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П'ятидесятирічній Михайло Олексійович все ще залишався дужим чоловіком.

— Ну що ти, лікарю, — ніяковіючи, вмовляла його Ядвіга Олізарівна. — Хіба ж можна отак… отаке…

— Можна! — завзято вигукнув Михайло Олексійович. — І не лише можна, а й потрібно! Я двадцять років лікую Марію Сидорівну. Двадцять років — і без наслідків. А я, завважте, не з останніх лікарів, — Михайло Олексійович з гідністю випнув груди. — До мене навіть професори приїздять за порадою. Але такого… такого… Маріє Сидорівно, станьмо перед нею на коліна! Так-так, на коліна!

Ядвізі Олізарівні врешті вдалося звільнити свою руку.

— Ну, знаєш, — збентежено посміхаючись, мовила вона. — Мені ще жодного разу не цілували рук…

Несподівано вона замовкла і почала вдивлятися в Михайла Олексійовича якимось дивним поглядом.

— Скажи-но, — запитала вона чомусь одразу охриплим голосом, — скажи, чи не доводишся ти якоюсь ріднею Петрові Кравчуку?

— Що? — луною відгукнувся лікар. — Ах, так… Мого діда справді кликали Петром. І прізвище його дійсно було Кравчук. А ви що — знаєте його?

— Мов дві крапелиночки, — прошепотіла Ядвіга Олізарівна, з невимовним болем і ніжністю дивлячись на спантеличеного лікаря. — Викапаний Петрусь… Ой, що ж це я! Прощайте!

І не встиг ніхто прийти до тями, як її вже не було в хаті.

Першим опам'ятався Михайло Олексійович.

— Та що ж це таке… — невідомо на кого обурився він. — Такий талант, а я… не сказала навіть, де живе…

Він прожогом вилетів на ганок, обвів поглядом подвір'я, виглянув за ворота.

— Ядвіго Олізарівно! — гукнув він.

— О-о-о! — відгукнувся на той поклик колишній вовкодав Буян.

І більше ніхто.

Ядвіга Олізарівна, не добираючи дороги, швидко ішла в напрямку самітної хатини. Вона водночас і плакала, і посміхалася, і лаяла себе.

— Ну, геть-чисто тобі розклеїлася! — жалілася вона невідомо кому. — А ще сердита баба-яга… Ні, це ж треба таке: онук самого Петрика — і руки мені обціловує. Наче святій якійсь… Ось вони, сльози… як в моєму Катриному дитинстві. Та що це я — вони ж зовсім інші. Це сльози радості… Ну навіщо, навіщо я сюди прилетіла, навіщо? А, все одно! Заради одного лише такого дня можна піти геть на все!

Коли Ядвіга Олізарівна увірвалася на подвір'я, Таня саме посипала білим річковим пісочком доріжку від воріт до ганку. Степан з Василем облизували подряпані, побиті молотком пальці.

Кіт Аристарх, вгледівши свою хазяйку в такому стані, вигнув спину горбом і на всяк випадок озирнувся в бік бузинових кущів.

— Що це з тобою? — запитав він. — Ти ж сама на себе не схожа!

— А, все одно! — вигукнула Ядвіга Олізарівна. — Це навіть на краще!

Вона підбігла до Тані, міцно притисла її до себе і, витираючи рукавом сльози, додала:

— Нехай сьогодні і на нашій вулиці буде свято! Повинно, врешті, воно колись прийти й до нас, правильно я кажу, Аристарху? Ет, хлопчики мої любі, ви навіть не уявляєте собі, яке то величезне, неймовірне щастя — бути просто людиною!

— Ой, бабусю, та ти ж мене задушиш! — скрикнула Таня і міцно охопила шию Ядвіги Олізарівни. — Ой, яка ж ти у нас зараз гарна! Коли б то ти лише знала, яка ти у нас гарна!

— Що?

Ядвіга Олізарівна обережно, мов кришталеву вазу, поставила дівчинку на землю.

— Що ти сказала? — недовірливо запитала вона. — Хлопці, я правильно почула?

Степан на знак згоди кивнув головою. Так, Таня казала чистісіньку правду. Перед ними стояла найкрасивіша з бабусь. В усякому разі, в їхніх Горобцях такої ще не було.

А Василь поколупався черевиком в землі, навіщось зафутболив камінець і визнав:

— Хотів би я мати таку бабусю…

— Запізнився, — заперечила Таня. — Ми вже запросили її до себе.

Ядвіга Олізарівна охопила руками дитячі голови.

— Ох, ви, малята мої, — зворушено мовила вона. — Коли б то ви лише знали, скільки радощів доставили мені… Ну, як їм віддячити за все це? — звернулася вона до Аристарха.

Той замислено почухав лапою за вухом.

— Не можу зрозуміти, чому воно так виходить, — обізвався він по паузі. — Зроблять тобі добра, допустимо, на кухоль молока — а тобі обов'язково хочеться розплатитися за десять…

— Кому що, а курці просо, — посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — То як же мені віддячити вам за все, що ви мені зробили?

— Ну, що ти, бабуню! — заперечила Таня. — Навіщо нам дякувати? Ми ж просто так допомагали, від чистого серця…

— Воно, виявляється, і в мене ще є, — зауважила Ядвіга Олізарівна. — Ех, так тому й бути!

І баба-яга рішучим кроком попрямувала до хати.