Гостi на мітлi

СТУПА

Степан зупинився. Все, тепер, здається, вже не врятуватися. Але й плазувати перед цією страхітливою чужачкою він теж не буде!

Степан випростався і вигукнув:

— Не боюся я тебе! І ніхто тебе не боїться!

І, не зводячи з баби-яги очей, сміливо ступив їй назустріч.

— Стій! — зненацька відчайдушним голосом зарепетувала баба-яга. — Замри, де стоїш!

Проте було вже пізно. Степан вдарився коліном об щось, чого не бачило око. Сильний біль примусив його зойкнути, проте він тут же замовк, бо перед ним несподівано постала якась дерев'яна споруда, що була злегка притрушена сіном.

— Стій, кажу тобі! — репетувала баба-яга так, що аж у вухах лящало. — Не рухайся! Відійди назад!

Але Степан вже відгорнув сіно вбік і стрибнув у глибоку, мов діжка, виїмку у колоді.

Баба-яга у відчаї крикнула щось пронизливим, диким голосом і шугнула під хмари.

— Молодець, Стьопко! — вигукнув Василь. — Наша взяла! Тепер нехай вона потремтить перед нами!

Баба-яга зі свистом носилася навколо СТУПи. Божевільна лють перекошувала її і без того страшне обличчя. Вона то відлітала далеко вбік, то блискавкою кидалася на Степана. Держално мітли, здавалося, от-от протне йому груди. Проте в останню мить якась невидима сила відкидала мітлу убік.

— Ти краще іншого лови! — горланив Аристарх, котрий все ще кульгав на своїх трьох. — Другого хапай, поки він не взявся за ломаку!

— Так я вам і дамся! — зареготав Василь. Палиця вже була в його руці. В кілька стрибків хлопець дістався до СТУПи і став поруч із Степаном. — Тепер тільки спробуйте підступитися до нас! Що, не можете?

На цей раз Ядвіга Олізарівна, схоже, змирилася з поразкою. Вона втомлено махнула рукою і спрямувала мітлу на копичку сіна.

— Що ж, на цей раз ваша взяла, — визнала вона. — Вважайте, що сьогодні вам пощастило. От лише не можу зрозуміти, звідкіля ви дізналися про існування СТУПи? — А що хлопці мовчали, то баба-яга повернулася до Аристарха. — Чи не ти їм розповів про неї?

Аристарх завбачливо відійшов на безпечну відстань.

— Я… я нічого їм не казав, — стишеним голосом промуркотів він і кинув прохальний погляд на друзів. — Вони… самі звідкись… мабуть…

— Це правда? — звернулася баба-яга до Степана.

— Звісно, правда, — відказав Степан і сам здивувався з того, що говорить. Бо коли добре подумати, то кіт не зробив йому нічого доброго. Швидше навпаки.

— Гаразд, — по паузі сказала Ядвіга Олізарівна. — Я потім сама в усьому розберуся. А поки що вибирайтеся з СТУПи і швиденько біжіть додому. Тільки ж дивіться, щоб ноги вашої тут більше не було! Ну, чого сидите? Не бійтеся, біжіть, я вас не чіпатиму.

Василь посміхнувся.

— А нам і тут непогано, — сказав він.

— Без Тані ми нікуди не підемо, — підтримав його Василь.

Ядвіга Олізарівна удала, ніби дуже здивувалася.

— Без Тані? — перепитала вона. — Хіба ж ти не знаєш, що…

— Знаю, — перебив її Степан. — Знаю, що в тій печі ніякого багаття й близько не було. Одна лише видимість. А насправді ви її зіллям обкурюєте.

— І хочете зробити її своєю ученицею, — додав Василь.

Ядвіга Олізарівна вражено подивилася на нього.

— Шурхотун про це нічого не знав, — мовила вона начебто до самої себе. — Отже… — вона погрозливо повернулася до Аристарха. — Отже, тільки ти їм міг про це розповісти…

— Ні, не я! — перелякано верескнув Аристарх і знову кинув благальний погляд на Степана. — Не я!

— Хоча б тепер не бреши, — зневажливо кинула Ядвіга Олізарівна. — Що ж, доведеться тобі до кінця життя заздрити найнікчемнішій тварюці. Чи пенькові. І я тобі це обіцяю.

— При чому тут Аристарх? — втрутився Степан, знову ж таки незрозуміло для самого себе. — Ми його навіть розпитати як слід не змогли.

— Він верещав, як недорізане порося, — підтримав товариша Василь.

Тепер, схоже було, баба-яга здивувалася по-справжньому.

— Он як… — повільно проказала вона. — А я на тебе таке було подумала!

— Нічого, буває, — сказав Аристарх і гордовито випнув груди. — Я тримався мужньо. Вони від мене нічого не дізналися.

І він тихцем підморгнув друзям.

Ядвіга Олізарівна ласкаво погладила свого мужнього кота.

— Так віддаєте Таню чи ні? — запитав Степан.

— Це моя справа, — відрізала баба-яга. — Сама знаю, що мені з нею робити.

— Ну, тоді ми нікуди звідси не підемо, — оголосив Степан. — А коли не підемо, то й ви нікуди не полетите.

— Підете, — зле посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — Вилетите звідсіля, як із пращі. Тільки тоді вже, мабуть, пізно буде.