Гостi на мітлi

ЯДВІГА ОЛІЗАРІВНА

Рано-вранці Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зірку. На зворотному шляху, біля Чортового яру, на нього чекала Таня.

— Ну то як — підемо до бабусі чи ні? — запитала вона.

— Щось не хочеться, — відказав Степан. — Та й ніколи. Колись пізніше.

Сьогодні йому було не до старенької. З голови ніяк не виходив таємничий нічний голос. Кому він міг належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б порадитися з кимось, та ні з ким. Батько ще вдосвіта поїхав на роботу, Василя теж немає — подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що вона може порадити. Нічогісінько.

— Але ж ми вирішили взяти над нею шефство, — не вгамовувалася Таня. — Чи ти забув про це?

— Нічого я не забув, — роздратувався Степан. В голові з'явилася було якась ще неясна думка, але він ніяк не міг її спіймати. А все через це базікання.

— Підемо, Стьопо-о… — не вгавала Таня. — Ну піде-емо…

— Та відчепись ти від мене! — з серцем вигукнув Степан і відштовхнув Таню.

Дівчинка не втрималася і впала, боляче ударившись об стовбур. Вуста її ображено затремтіли, Таня готова була ось-ось заплакати. Проте, глянувши кудись за Степанову спину, хутко піднялася, поспішно витерла очі і зашепотіла:

— І треба було тобі штовхатися! Вона може подумати, що ти розбишака якийсь.

Степан озирнувся. По той бік яру стояла вчорашня бабуся і не відривала від них зацікавленого погляду. Поруч з нею сидів Аристарх і водив кровожерним поглядом за стрижами, що з голосним писком кружляли над самісінькою його головою.

— Добридень, бабусю! — гукнула Таня. — Ви не думайте… це ми просто так гралися. А до вас можна в гості?

Старенька кивнула головою, і Таня мерщій подалася до яру. Миттю перебралася на другий бік, озирнулася на Степана і махнула рукою:

— А ти чого стоїш? Йди сюди!

Степан нерішуче зробив один крок, другий і знову зупинився. В нього було таке відчуття, ніби його розривають якісь дивні, протилежні сили. Одна тягне додому і шепоче переляканими словами нічного гостя: «…аби ти знав, яке лихо чекає на тебе…» Інша тягне слідом за дівчинкою, туди, де над краєм урвища стоїть незнайома, власне, бабуся і дивиться на нього загадковим, некліпним поглядом, від якого по спині забігали холодні мурашки.

Друга сила перемогла.

Коли він перебрався через яр і підійшов до старенької з котом, Таня промовила:

— Знаєш, Стьопо, що тільки-но сказала бабуся? Вона сказала, що хотіла б показати нам щось надзвичайно цікаве. Таке, що ми зроду ще не бачили… Ой! — несподівано вигукнула вона і сплеснула в долоньки. — Ми ж так і не запитали, як вас звуть!

— Кличте мене Ядвігою Олізарівною, — відказала бабуся.

Таня здивовано поглянула на неї.

— Дивне якесь у вас ім'я, — сказала вона. — В нашому селі такого ще не було.

— Це воно в мене зараз таке, — пояснила старенька, і дивна посмішка ковзнула по її тонких вустах. — А раніше я Катериною Трохимівною звалася.

З несподіванки Таня навіть рота забула закрити.

— А… хіба можна міняти своє ім'я?

— Як бачиш, можна, — відказала старенька і знову загадково посміхнулася. — А інколи навіть необхідно.

— Ніколи не чула про таке, — визнала Таня. — Нам наша вчителька…

— Ня-ав, — несподівано подав голос Аристарх і потерся об коліно старенької. Та пильно подивилася на нього і повернулася до дітей:

— Як ви думаєте, що тільки-но сказав мені Аристарх? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, сама ж відказала: — Він сказав, що пора вже йти.

— Та хіба ж можна зрозуміти, що кажуть коти? — запитала Таня.

— Інколи це вдається, — скромно призналася старенька. — Нумо наввипередки!

— Ви і це вмієте? — вражено запитала Таня. Вона, здається, тільки те й робила, що дивувалася. — А я думала, що в вашому віці можна лише ходити. Та й то з ціпком.

— Мій вік мені не заважає, — відказала старенька, і щось недобре почулося в її голосі. — Ну, раз… два… два з половиною… Вперед!

Вона підхопила рукою заполу довгої рясної спідниці і задріботіла так швидко, що Таня відстала з самого початку. Слідом за нею широким скоком подався Аристарх.

Не подобалося все це Степанові, ой, як не подобалося! І котяче нявкання, і невловимо-таємничі посмішки Ядвіги Олізарівни. Не подобалося навіть нове її ім'я. Але Степан нічого не міг з собою подіяти. Щось неухильно підштовхувало його вслід за всіма. Ось він уже обігнав кота Аристарха, ось вже Таня зовсім поряд. Проте й вона за якусь мить лишилася позаду, а все та ж незнайома сила штовхала його далі й далі. Відстань між ним і Ядвігою Олізарівною блискавично зменшувалася. Степан вже наздоганяв її, з жахом відчуваючи, що ноги його зовсім перестали торкатися землі.

Все ж Ядвіга Олізарівна встигла добігти до самітної хатини першою. Вона стрімко шмигонула в двері, і в ту ж мить в хаті спалахнуло сліпуче сине полум'я. За Степановою спиною перелякано скрикнула Таня, їй у відповідь глузливо занявкав Аристарх. Проте Степан навіть озирнутися не міг. Все та ж незрозуміла сила винесла його на ганок, самі собою розчинилися перед ним двері. Степан влетів до низької, закіптюженої кімнати і, неначе вкопаний, зупинився біля порога.

В кімнаті панувала напівтемрява. Праворуч, біля маленького підсліпуватого віконця, стояла широка лава з товстих неструганих дощок. Поруч з лавою — приземкуватий, з численними слідами потьоків, стіл. На ньому купчилися якісь горнятка, макітерки, сковорідки та мисочки, лежали снопики прив'ялих трав. Від них ішов густий, аж млосний, дух.

Ліворуч майже половину кімнати займала облуплена піч. В ній весело потріскувало багаття. Його сухий жар докочувався до Степанового обличчя.

Але не це вразило Степана. Він не міг відвести погляду від потвори, що, зіпершись на обгорілий рогач, сиділа за столом, її гачкуватий ніс майже сягав підборіддя, волосся стирчало на всі боки, а губи поторочі сіпалися, як у собаки, що от-от вчепиться в ногу.

Врешті потороча, яка до того сиділа непорушне, стукнула по підлозі держаком рогача і повернулася в його бік. Степана ніби морозом хтось обсипав: перед ним сиділа та, котру два дні тому він побачив у бінокль…

— Вибачте, — пробелькотів Степан. — Я не хотів сюди… А де ж Ядвіга Олізарівна?

— Ядвіга Олізарівна сидить перед тобою, — відповіла потороча. — Що, не впізнав?