Кафе на краю світу

X

Від запитання Кейсі в моїй голові роїлися думки. Чи допомагає мені заняття тим, що робить більшість людей, досягти мети свого існування? Не встиг я відповісти, як вона заговорила знову:

— Джоне, ви коли-небудь бачили зелену морську черепаху?

— Морську черепаху?

— Так, — відповіла Кейсі, — морську черепаху. А саме велику зелену морську черепаху, із зеленими плямами на ногах і голові.

— Мабуть, бачив її зображення, — сказав я. — А що?

— Може, це прозвучить дивно, — вела далі Кейсі, — та чи не найважливіший для себе життєвий урок про щоденний вибір справ я дістала від великої зеленої морської черепахи.

— І що саме вона вам сказала? — запитав я, не зумівши стримати усмішку.

— Дотепно, — відповіла вона й теж усміхнулася. — Вона не «сказала» мені нічого, та багато чого мене навчила. Я плавала під водою біля узбережжя Гаваїв. День випав приголомшливий: я побачила пурпурового плямистого вугра та восьминога, яких доти ніколи не бачила. А ще незліченні тисячі рибок усіх мислимих кольорів, від просто неймовірного неоново-блакитного до най-темніших відтінків червоного.

Опинившись футів за сто від берега й опускаючись серед велетенських каменюк, я повернулася праворуч і побачила, що поряд зі мною пливе велика зелена морська черепаха. Я вперше побачила її в дикій природі, тож була сама не своя від захвату. Я піднялася на поверхню, прочистила трубку й лягла на воду обличчям униз, щоб за нею поспостерігати.

Коли черепаха опинилася просто піді мною, я побачила, що вона пливе геть від берега. Я вирішила залишитися на поверхні та просто трохи за нею постежити. На мій подив, хоча вона начебто рухалася досить повільно, часом гребучи кінцівками, а часом пливучи за течією, я за нею не встигала. На мені були ласти, що дозволяли рухатися швидше у воді, не було жилета чи ще чогось, що сповільнило б рух, та все ж вона невпинно від мене віддалялася, хоч я й намагалася не відставати.

Хвилин за десять вона від мене відірвалася. Стомлена, розчарована й трохи знічена через те, що не встигла за черепахою, я повернула назад, до пляжу, та пливла до берега під водою.

Наступного дня я повернулася на те місце, сподіваючись знов побачити черепах. Звісно, провівши у воді хвилин тридцять, я помітила косяк дрібних чорно-жовтих рибок, а поряд — ще одну зелену морську черепаху. Поки вона плавала довкола коралу, я за нею постежила. Потім, коли вона попливла геть від берега, я спробувала попливти за нею. І знову з подивом виявила, що не встигаю. Зрозумівши, що вона відривається від мене, я припинила гребти й просто пливла за течією й стежила за черепахою. От тоді я дістала від неї важливий життєвий урок.

Офіціантка замовкла.

— Кейсі, не закінчуйте історії просто так. Чого вона вас навчила?

Вона всміхнулася.

— А ви ж наче не вірили, що зелені морські черепахи здатні щось сказати?

Я всміхнувся у відповідь.

— Щодо «сказати» я ще сумніваюсь, але, зважаючи на те, до чого йде історія, починаю вірити в їхню спроможність навчати. Що було далі?

— Ну, пливучи за течією на поверхні, я збагнула, що черепаха синхронізує свої рухи з рухами води. Коли хвиля йшла до берега, назустріч черепасі, вона пливла за течією та гребла, щоб лише зберігати своє положення. Коли хвиля поверталася до океану, вона гребла швидше, задіюючи рух води собі на користь.

Черепаха не протистояла хвилям, навпаки, задіювала їх. Я не встигала за нею, бо гребла без упину, хоч у який бік текла вода. Попервах це не заважало, і я могла не відставати. Часом мені навіть доводилося гребти повільніше. Та що більше я протистояла зустрічним хвилям, то більше втомлювалася. Тому, коли хвиля йшла в інший бік, мені не ставало сил її задіяти.

Із кожною новою хвилею, припливною чи відпливною, я дедалі більше втомлювалась і втрачала ефективність. А от черепаха узгоджувала свої рухи з рухом води. Саме тому вона пливла швидше за мене.

— Кейсі, — промовив я, — а мені подобаються добрі історії про черепах…

— Про зелених морських черепах, — уточнила вона й усміхнулася.

— Так, про зелених морських черепах. Гадаю, мені не менше, ніж іншим, подобаються добрі історії про зелених морських черепах. Може, навіть більше, ніж іншим, бо я дуже люблю океан. От тільки я, здається, не розумію зв’язку з тим, як люди обирають і чим наповнювати свої дні.

— А я покладала на вас такі великі надії, — зітхнула вона та знову всміхнулася.

— Гаразд, гаразд, — відповів я. — Дайте мені хвилинку.

Я обдумав те, про що ми говорили до історії про зелену морську черепаху, а тоді заговорив знову:

— Ви казали, що людина, знаючи, чому вона тут — тобто знаючи свою МІ, — може витрачати свій час на справи, що ведуть до неї. Ще ви казали, що люди, які не знають своєї МІ, теж багато на що витрачають свій час. Тоді я дійшов висновку, що справи, на які вони витрачають час, не допомагають їм досягти МІ.

— Досить глибокодумно, і тепер, здається, буде мить осяяння, — зауважила вона.

— Так, буде, — відповів я й усміхнувся на її шпичку. — Думаю, черепаха — зелена морська черепаха — навчила вас, що людина, не перебуваючи в гармонії зі своїми діями, може згайнувати сили на багато різних занять. А тоді, коли з’являються можливості робити те, що хочеться, їй бракуватиме на це сил або часу.

— Дуже непогано, — сказала вона. — А ще мені подобається, що ви говорите не просто «черепаха», а «зелена морська черепаха». — Вона посерйознішала. — Це була дуже важлива мить, бо тоді в мене сталося справжнє осяяння.

Багато людей щодня намагаються вмовити вас витрачати час і сили на них. Згадайте, приміром, свою пошту. Якби ви брали участь у всіх заняттях і розпродажах і користувалися всіма послугами, про які вас повідомляють, то не мали б вільного часу. А це ж лише пошта. Додайте ще всіх тих, хто хоче заволодіти вашою увагою по телебаченню, в інтернеті, закладах харчування, на привабливих туристичних маршрутах… Ви швидко збагнете, що робите те, що роблять усі інші чи до чого всі інші хочуть вас залучити.

Постеживши за черепахою й повернувшись на пляж наступного дня, я думала про все це. Я сиділа на рушничку й записувала свої думки в щоденнику. До мене дійшло, що в моєму житті припливні хвилі складаються з тих людей, занять і речей, що намагаються заволодіти моєю увагою, силами й часом, але не пов’язані з моєю МІ. Відпливні хвилі — це люди, заняття й речі, що можуть допомогти мені досягти своєї МІ. Отже, що більше часу й сил я марную на припливні хвилі, то менше в мене часу й сил на відпливні. Коли в мене в голові з’явився цей образ, я справді побачила все в інакшому світлі. Я стала уважніше стежити за тим, скільки та чому «гребу».

— Цікаво, — промовив я, розмірковуючи над її історією та над тим, на що витрачаю більшу частину свого часу щодня. — Тепер я розумію, як ви навчилися дечого в зеленої морської черепахи.

Кейсі підвелася з-за столика.

— Я знала, що так буде. Та, здається, я заважаю вам снідати. Мабуть, дам вам час на сніданок, а згодом підійду подивитись, як у вас справи.

— Кейсі, можна, поки ви не пішли, попросити у вас папірець і ручку?

— Звісно.

Вона дістала з фартуха ручку, вирвала з блокнота для замовлень папірець і поклала на столик.

— Відповідь вас здивує, — підморгнула офіціантка, йдучи геть.

— Звідки ви знаєте?.. — почав я, та вона вже попрямувала до віддаленої частини кафе.

Я почав записувати на папері числа. Середня тривалість життя — сімдесят п’ять років… виш я закінчив у двадцять два… пошту отримую шість днів на тиждень… не сплю по шістнадцять годин на добу… на звичайну й електронну пошту щодня витрачаю по двадцять хвилин…

Закінчивши підрахунки, я не повірив результату. Порахував знов. Вийшло те саме.

До мене дійшло, що про вплив припливної хвилі Кейсі не жартувала. Якщо я від випуску з вишу до свого сімдесятип’ятиріччя по двадцять хвилин щодня відкриватиму й читатиму пошту, яка насправді мені не цікава, на це піде майже цілий рік мого життя.

Я перевірив свої підрахунки втретє. Усе правильно. Після вишу із п’ятдесяти трьох років життя я, якщо не буду обережний, змарную один рік на читання непотрібної пошти.

— І що?

Це була Кейсі. Вона вже повернулася з кухні, та я так захопився математичними розрахунками, що її не помітив.

— Ви маєте рацію, — відповів я. — Я здивований. Правду кажучи, я навіть не здивований, а приголомшений. Ви в курсі, що лише непотрібна пошта може з’їсти цілий рік життя?

Вона всміхнулася.

— Джоне, не вся пошта, звичайна чи електронна, непотрібна.

— Знаю, що ні, але її дуже багато, принаймні в мене. До того ж є й дещо інше. Я тут задумався про те, які ще припливні хвилі щодня забирають у мене час і сили.

— Над цим варто замислитися, — погодилася вона. — Саме тому на мене справив незабутнє враження випадок із зеленою морською черепахою.

Вона всміхнулась, а тоді пішла до відвідувачів на іншому кінці залу.