Кафе на краю світу

III

Щойно стрілка лічильника зайшла за червону риску з літерою E, я побачив світло. Приголомшений дурнуватістю ситуації, я звернув ліворуч на перехресті кілька миль тому. Ніщо не вказувало на те, що за цим поворотом у мене вищі шанси когось відшукати, та я звернув. Тоді я мав виправдання, що принаймні звернув на дорогу, назва якої не починалася зі слова «старий».

— Цей відчайдушний учинок, вочевидь, дасть свої плоди, — сказав я вголос.

Наблизившись, я побачив, що то світить вуличний ліхтар. Самотній вуличний ліхтар яскраво сяяв у цьому віддаленому місці — у найглухішій глушині.

— Будь ласка, хай там щось знайдеться, — повторював я, наче мантру, долаючи чверть милі до нього. І там, звісно, дещо знайшлося.

Біля ліхтаря я з’їхав з дороги на ґрунтово-гравійну автостоянку. На превеликий подив, переді мною виявилася маленька біла прямокутна будівля, на даху якої світло-блакитним неоном світилася назва: «Кафе “Чому ви тут?”». Дивовижею стали й ще три машини на стоянці.

«Вони точно приїхали з іншого боку, — подумав я, бо щонайменше за останню годину своєї поїздки я нікого не бачив. — Може, це й добре. Сподіваюся, вони знають, як вибратися звідси».

Я виліз із машини й кілька разів витягнув руки над головою, звільнюючи тіло від заціпеніння. Тоді рушив до входу. У чорному небі, всіяному тисячею зірок, висів величезний півмісяць. Коли я відчинив двері до кафе, дзеленькнули дзвіночки, прикріплені до внутрішньої дверної ручки, сповіщаючи про моє прибуття.

І мене накрило хвилею спокусливих запахів. Доти я не усвідомлював, наскільки зголоднів. Не міг точно визначити, що це так духмяніє, та надумав замовити три порції цієї страви.