Кафе на краю світу

II

Я ввімкнув телефон і розкрив мапу. На дисплеї висвітилося лиш одне: «Система недоступна».

Я прямував на південь, хоч мав би їхати на північ, і моє роздратування набирало сили. П’ять миль без з’їзду, десять, потім двадцять, а далі — двадцять п’ять.

— Коли я знайду виїзд, це вже не матиме значення, бо гадки не маю, як доїхати туди, куди мені треба, — промовив я вголос самому собі. Мій настрій погіршувався далі нема куди.

Урешті-решт, на двадцять восьмій милі знайшовся з’їзд.

«Це просто неможливо, — подумав я, під’їхавши до з’їзду. — Я опинився чи не в єдиному на всьому світі місці, де на перехресті магістралей немає ні бензоколонки, ні фастфуду, ні чогось іще».

Я поглянув ліворуч. Нічого. Праворуч — так само порожньо.

— Що ж, — промовив я, — схоже, можу їхати куди завгодно.

Я звернув праворуч, подумки зауваживши, що тепер їду на захід, тож на наступному перехресті треба звернути ще раз праворуч. Так я принаймні знову поїду на північ. Дорога мала дві смуги: одна віддаляла мене від того місця, звідки я приїхав, а друга вертала назад. Насправді я точно не знав, на якій саме маю бути. Дорожній рух був нежвавий. Ознак цивілізації ще менше. Іноді траплялися поодинокі будинки, кілька родинних ферм, а далі — нічого, крім лісу та лук.

Годину по тому я остаточно загубився. Мені траплялись якісь маленькі перехрестя, що супроводжувалися знаками із застереженням, що ви в халепі. Коли за сорок миль ви не побачили жодної людини, а назва дороги, якою ви прямуєте, починається зі слова «старий», як-от «Стара траса 65», ситуація видається моторошною.

На наступному перехресті, що, взагалі-то, нічим не відрізнялося від інших, повз які я проїжджав, я звернув праворуч. До цього мене спонукав відчай. Так я їхатиму в потрібному напрямку за компасом, хоч і не здогадуюся, де я є. Із жахом дізнався, що назва цієї дороги також починається зі слова «старий».

Була майже восьма вечора, сонце сідало на обрії. День добігав кінця, а моє роздратування зростало.

— Треба було лишатися на автостраді, — розпікав себе я. — Засмутившись, що згаяв годину, тепер я згаяв дві й досі гадки не маю, куди мене, в біса, занесло.

Я вдарив по даху так, наче машина була якось винна в цій ситуації чи це мало допомогти.

Ще десять, п’ятнадцять, двадцять миль — і нічого. У мене залишалося менше за півбака бензину. Повертатися, як мені здавалося, вже не було сенсу. Із тією кількістю пального я вже не доїду туди, звідки почав, — якщо я, звісно, взагалі знайду те місце. А навіть якби я й дістався назад, на всьому маршруті не було жодної бензоколонки.

Я міг хіба що перти вперед і сподіватися знайти місце, де зможу підзаправитись і поїсти. Моє роздратування невпинно зростало, а кількість пального на лічильнику зменшувалася.

Я вирушив у поїздку, щоб угамувати роздратування. Його мені вистачало вдома через роботу, рахунки і, певною мірою, через життя взагалі. До чого воно мені ще й тут? Це мав бути мій шанс розслабитись і «перезарядити батарейки».

«Яка дивна фраза, — подумав я. — “Перезарядити батарейки”. Вигоряння, перезарядження, вигоряння, перезарядження… чому це вважається рухом у позитивному напрямку?»

А сонце вже сховалося за деревами, і все довкола огорнув присмерк. Останні промені денного світла мальовниче відбивалися від хмар рожевими та жовтогарячими відблисками, хоч я, зосереджений на дорозі й занурений у відчай від погіршення свого становища, цього майже не помічав. Навколо ні душі.

Я знову зиркнув на лічильник.

— Менше за чверть бака бензину, — сказав я вголос.

Востаннє я спав у машині, коли їхав із вишу. То було багато років тому, і я аж ніяк не хотів це повторювати. Та, очевидно, доведеться.

«Треба поспати, — подумав я, — щоб вистачило сил іти пішки по допомогу, коли в машині скінчиться бензин».