Кар'єра лиходія

2

A rock through a window never comes with a kiss.

Blue Oyster Cult, “Madness to the Method”[1]

Робін Еллакотт мала двадцять шість років і вже рік була заручена. Весілля мало відбутися три місяці тому, але через наглу смерть майбутньої свекрухи церемонію довелося відкласти. За три місяці, що минули з часу запланованого, але не зіграного весілля сталося багато чого. Чи ладнали б вони з Метью краще, якби обмінялися обітницями? Чи сварилися б менше, якби під сапфіровою заруч-ною каблучкою (що стала наче завелика для пальця Робін) виблискувала б золота смужка обручки?

Пробираючись понеділковим ранком крізь хаос дорожніх робіт на Тоттенгем-Корт-роуд, Робін подумки проживала вчорашню сварку. Зерно розладу було посіяно ще до того, як вони з Метью пішли на регбі. Здається, сварки трапляються після кожної зустрічі з Сарою Шедлок і її бойфрендом Томом, і Робін сказала про це, коли сварка, що назріла ще на матчі, протривала до пізньої ночі.

— To Capa все перекуйовдила, хіба ти не чув? Боже! То вона повсякчас питала й питала про нього, я навіть не збиралася...

Безупинні дорожні роботи на Тоттенгем-Корт-роуд ставали на шляху в Робін, відколи вона почала працювати в детективній агенції на Денмарк-стріт. Настрій ще погіршився, коли вона перечепилася через великий шмат бруківки; Робін мало не впала і лише за кілька кроків відновила рівновагу. Чоловіки в касках і флуоресцентних куртках у розломі посеред дороги відреагували вовчим свистом і брудними коментарями. Робін, уся червона, відкинула з обличчя довгі пасма рудувато-білявого волосся і проігнорувала їх. Думки все поверталися до Сари Шедлок і її настирливих підступних розпитувань про шефа Робін.

— Він такий дивно привабливий, правда ж? Якийсь ніби пошарпаний, але мені таке до вподоби. А не на фото він теж сексуальний? Кремезний чоловік, так?

Робін, яка намагалася відповідати холодно й байдуже, бачила, як Метью зціпив зуби.

— І ви в офісі тільки вдвох? Що, правда? І більше нікого?

«От стерво,— подумала Робін, чия доброзичливість на Сару Шедлок ніколи не поширювалася.— Чудово знала, що робить».

— А це правда, що він має медаль за Афганістан? Правда? Ого, він ще й герой війни!

Робін робила все можливе, щоб заткнути той одноосібний фонтан компліментів на адресу Корморана Страйка, але марно; під кінець матчу Метью вже тримався з нареченою дуже прохолодно. Та попри це незадоволення, він теревенив і жартував із Сарою на зворотному шляху з Вікаредж-роуд, а Том, якого Робін уважала нудним і недоумкуватим, сміявся, не помічаючи жодного підводного каміння.

Пішоходи, що й собі намагалися обійти окопи серед дороги, штовхали Робін. Нарешті вона дісталася протилежного боку вулиці й пройшла під тінню бетонного моноліту «Сентер-Пойнту». І розсердилася, пригадавши, що сказав їй Метью, коли опівночі сварка спалахнула з новою силою.

— От ніяк не можна було не говорити про нього, га? Я все чув, ви з Сарою...

— Я не починала про нього розмови, ти що — не чув? То все вона...

Але Метью почав її передражнювати — голосом, яким імітував усіх жінок, безликим і дурнуватим:

— «Ой, у нього таке гарне волосся...»

— Боже, та це вже параноя! — закричала Робін.— То Сара! І вона говорила про чортову чуприну Жака Бургера на полі, не про Корморана, а я тільки сказала...

— «Не про Корморана»,— паскудно пропищав у відповідь Метью. Звертаючи на Денмарк-стріт, Робін бісилася так само сильно, як і вісім годин тому, коли вибігла зі спальні та вляглася на дивані.

Сара Шедлок, проклята Сара Шедлок, яка вчилася з Метью в університеті й зі шкури пнулася, щоб розлучити його з Робін,— вона ж бо лишилася тоді в Йоркширі... Якби Робін мала певність, що ніколи більше не побачить Сару, то зраділа б, але Сара прийде на їхнє весілля у липні й, понад сумнів, далі паскудитиме їхній шлюб, а колись ще вигадає, як через Робін просочитися до неї в офіс — якщо, звісно, її інтерес до Страйка справжній, а не просто спосіб посіяти чвари між Робін і Метью...

«Не буду я її знайомити з Кормораном»,— зі злістю подумала Робін, підходячи до кур’єра, який чекав під дверима. В одній руці, обтягнутій рукавичкою, він тримав планшет, у другій — довгастий прямокутний пакунок.

— Це для Еллакотт? — спитала Робін, підійшовши ближче. Вона чекала на одноразові фотоапарати в картонних упаковках кольору слонової кістки — на весілля. Робочий графік став настільки нерегульованим, що простіше було замовляти все до офісу, ніж додому.

Кур’єр кивнув і простягнув їй планшет, не знімаючи мотоциклетного шолома. Робін зітхнула і взяла пакунок — той виявився

значно важчим, ніж вона очікувала; відчуття було таке, ніби всередині совається один великий предмет.

— Дякую,— сказала вона, але кур’єр мовчки відвернувся й сів на свій мотоцикл. Заходячи в будівлю, Робін почула, як він від’їжджає.

Вона рушила нагору лункими металевими сходами, що вилися навколо зламаного ліфта; підбори клацали по металу. Коли відчиняла двері, сяйнуло скло з темними обрисами літер: «К. Б. Страйк, приватний детектив».

Робін навмисно прийшла рано. Справ було дуже багато, і треба було попрацювати з паперами, перш ніж вирушити на стеження за юною російською стриптизеркою. За важкими кроками над головою Робін визначила, що Страйк ще нагорі, у своїй квартирі на поверх вище.

Робін поклала пакунок на стіл, зняла й повісила плащ на гачок біля дверей, поруч повісила сумку; ввімкнула світло, наповнила й увімкнула електрочайник, тоді потягнулася по ніж для листів на столі. Згадавши, як Метью тупо відмовився вірити, що йшлося про кучеряву гриву регбіста Жака Бурґера, а не про коротку, пружно-жорстку чуприну Страйка, Робін зі злістю вдарила лезом по коробці, розрізала її, розтягнула краї.

Всередині коробки лежала відрізана жіноча нога. Пальці на стопі було підігнуто — інакше б не влізла.

3

Half-а-hero in a hard-hearted game.

Blue Oyster Cult, "The Marshall Plan"[2]

Від вереску Робін затрусилися вікна. Вона позадкувала від столу, не зводячи очей з предмета, що безсоромно визирав з коробки. Нога була гладенька, тонка, бліда, і Робін злегка торкнулася її пальцями, коли розкривала пакунок, відчула прохолодно-гумову текстуру шкіри.

Вона тільки зуміла притишити крик, затуливши вуста обома руками, коли скляні двері розчахнулися. Це був Страйк — насуплений, височезний, у розстебнутій сорочці, з-під якої виднілися темні й волохаті, мов у горили, груди.

— Що тут за...

Страйк простежив за нажаханим поглядом Робін і побачив ногу. Робін відчула, як її грубо хапають за плече, а тоді Страйк витягнув її на сходи.

— Як її доставили?

— Кур’єром,— відповіла Робін, дозволяючи вести себе нагору.— На мотоциклі.

— Зажди тут. Я дзвоню в поліцію.

Коли Страйк зачинив її у своїй квартирі, Робін завмерла. Серце шалено калатало, поки вона дослухалася до його кроків — Страйк повертався в офіс. До горла підступив ядучий клубок. Нога. Робін щойно подарували ногу. Вона щойно спокійно занесла до офісу ногу — жіночу ногу в коробці. Чия це нога? І де все інше?

Вона дошкутильгала до найближчого стільця — дешевого, з м’якого пластику й металу — і сіла, досі притискаючи пальці до нечутливих губ. Згадала, що пакунок було виписано на її ім’я.

Страйк у цей час стояв біля офісного вікна, яке виходило на вулицю, і виглядав на Денмарк-стріт того кур’єра, тримаючи біля вуха мобільний. Коли вийшов до приймальні, щоб оглянути розкритий пакунок на столі, то вже розмовляв з поліцією.

— Нога? — повторив детектив Ерик Вордл на тому кінці лінії.— Серйозно, нога?

— І мені навіть за розміром не підходить,— відповів Страйк, хоча у присутності Робін так не жартував би. Підіткнута холоша штанів оголювала металевий штир, що був йому за праву гомілку. Страйк якраз одягався, коли почув крик Робін.

Щойно сказавши це, Страйк зрозумів, що нога права, точно як його втрачена кінцівка, і що її відрізано якраз під коліном — саме там, де ампутували його власну ногу. Притискаючи мобільний до вуха, Страйк уважніше придивився до ноги. Його ніздрі заповнив неприємний запах — ніби щойно розмороженої курки. Шкіра — біла: гладенька, бліда, неушкоджена, тільки на не дуже добре поголеній литці зеленуватий старий синець. Лінія зрізу чиста: мабуть, рубали сокирою чи великим різницьким сікачем.

— Кажеш, жіноча?

— Схоже, що так...

Страйк помітив ще дещо. На литці під лінією зрізу був шрам: старий, не пов’язаний з раною, що відняла ногу від тіла.

Як часто в часи дитинства в Корнволлі, коли Страйк стояв спиною до хвиль, його захоплював зненацька підступний океан? Люди, які не знають океан, забувають, який він потужний і брутальний. Коли хвилі вдаряють у них із силою холодного металу, люди лякаються. Протягом усієї кар’єри Страйк мав справу зі страхом, працював з ним, давав йому раду, але від погляду на той старий шрам його на мить охопив переляк, тим сильніший, що неочікуваний.

— Ти ще там? — спитав Вордл у телефоні.

— Що?

Двічі зламаний ніс Страйка опинився за якийсь дюйм від місця, де ногу жінки відділили від тіла. Він згадав шрам на нозі дитини, якої не зміг забути... скільки часу минуло з їхньої останньої зустрічі? Скільки років їй тепер має бути?

— Ти спершу подзвонив мені, бо...— нагадав Вордл.

— Так,— відповів Страйк, змушуючи себе зібратися на думці.— Я за те, щоб цим займався ти, але якщо не можеш...

— Виїжджаю,— мовив Вордл.— Скоро буду. Нікуди не йди.

Страйк вимкнув телефон і відклав його, все дивлячись на ногу. Тепер він побачив, що під нею лежить друкована записка. Навчений у британській армії процедурам розслідування, Страйк стримав потужне бажання витягнути аркуш і прочитати: не можна псувати докази. Натомість Страйк присів і роздивився адресу на верхній частині пакунку, що звисала зі столу.

Пакунок надіслали Робін, що йому абсолютно не сподобалося. Її ім’я і прізвище були написані без помилок — власне, надруковані на білій наліпці з адресою їхнього офісу. Наліпка перекривала іншу. Напружуючи зір і не торкаючись коробки, Страйк роздивився, що відправник спершу адресував пакунок «Кемерону Страйку», а тоді наклеїв наліпку з іменем «Робін Еллакотт». Чого передумав?

— Чорт,— тихо лайнувся Страйк.

Не без зусиль підвівшись, він узяв з гачка сумку Робін, замкнув скляні двері й пішов нагору.

— Поліція вже їде,— повідомив він, кладучи сумочку перед нею.— Хочеш чаю?

Робін кивнула.

— Додати в чай бренді?

— У тебе немає бренді,— озвалася вона. Голос був трохи хрипкий.

— А ти шукала?

— Звісно, ні! — відповіла Робін, і Страйк усміхнувся, почувши, як її обурила думка, ніби вона могла нишпорити по його шафах.— Ти просто... Ти не така людина, яка тримає вдома бренді про всяк випадок.

— А пиво будеш?

Вона похитала головою, не маючи сили всміхнутися.

Щойно чай був готовий, Страйк сів навпроти неї з власним горнятком. Він здавався саме тим, ким і був: кремезним колишнім боксером, який забагато курив і забагато вживав швидкої їжі. Страйк мав важке чоло і плаский асиметричний ніс, а коли не всміхався, ввижався похмурим і ворожим. Його густе й темне кучеряве волосся, досі вологе після душу, нагадало Робін про Жака Бурґера і Сару Шедлок. Сварка сталася ніби в іншому житті. Робін хіба на мить згадала про Метью, відколи піднялася нагору. Страшно було розповідати йому про те, що сталося. Метью розсердиться. Він проти її роботи у Страйка.

— Ти роздивився... її? — спитала Робін, узявши горнятко з гарячим чаєм і відставивши його; навіть не пригубила.

— Так,— відповів Страйк.

Вона не знала, що ще спитати. Ідеться ж про відрізану ногу. Ситуація була настільки жахлива, настільки гротескна, що будь-яке питання, що спадало на думку, здавалося абсурдним і грубим. «Ти її впізнав?» «Навіщо її надіслали?» І найнагальніше питання: «Чому мені?»

— Поліція питатиме про кур’єра,— мовив Страйк.

— Знаю,— відповіла Робін.— Я тут намагаюся пригадати все, що роздивилася.

Внизу подзвонили у двері.

— О, це Вордл.

— Вордл? — наполохалася Робін.

— Це найбільш дружній поліціянт з відомих мені,— нагадав Страйк.— Сиди тут, я його зараз приведу.

За минулий рік Страйк устиг зіпсувати собі репутацію в лондонській поліції, хоча в тому була не лише його провина. Преса надміру хвалила два його найбільші детективні тріумфи, і це природнім чином кинуло тінь на поліціянтів, чиї зусилля Страйк звів нанівець. Але Вордл, який допоміг Страйкові в першій справі з тих двох, і собі урвав трохи слави, тож стосунки між ними були відносно дружні. Робін бачила Вордла лише в газетних статтях про справу. В суді їхні стежки не перетиналися.

Вордл виявився вродливим чоловіком з густою каштановою чуприною й шоколадно-карими очима. Він був одягнений у шкірянку та джинси. Страйк не знав, посмішив чи роздратував його задумливий погляд, який Вордл кинув на Робін, щойно увійшовши. Швидким зиґзаґом той відзначив її волосся, фігуру, тоді — ліву руку, де його очі затрималися на заручній каблучці з сапфіром і діамантами.

— Ерик Вордл,— низьким голосом відрекомендувався гість, усміхнувшись, на думку Страйка, недоречно чарівливо.— А це сержант Еквенсі.

Разом з ним приїхала худа чорношкіра поліціянтка з забраним у гладеньку ґульку волоссям. Вона всміхнулася до Робін, і та відчула надзвичайне полегшення від присутності іншої жінки. Далі сержант Еквенсі окинула поглядом славне помешкання Страйка.

— А де пакунок? — спитала вона.

— Внизу,— відповів Страйк, дістаючи з кишені ключі від офісу.— Зараз покажу... Вордле, як дружина? — додав він, збираючись виходити з сержантом Еквенсі.

— А тобі що? — буркнув поліціянт, але на полегшення Робін відкинув прокурорську манеру, коли сів навпроти неї і розгорнув записника.

— Коли я прийшла, він стояв під дверима,— пояснила Робін, коли Вордл спитав, як привезли ногу.— Я вирішила, що він кур’єр. На ньому була чорна куртка — повністю чорна, тільки на плечах сині смужки. Шолом був теж повністю чорний, щиток опущений, дзеркальний. На зріст він був мінімум шість футів. На чотири чи п’ять дюймів вищий за мене, зважаючи ще на шолом.

— Статура? — спитав Вордл, роблячи нотатки в записнику.

— Досить кремезний, але, мабуть, то ще через підбивку на куртці.— Очі Робін звернулися на Страйка, який саме зайшов до кімнати.— Тобто не такий, як...

— Не такий жирний кендюх, як твій шеф? — підказав Страйк, який устиг почути початок фрази, і Вордл, не від того, щоб якось зачепити Страйка, тихо захихотів.

— Ще на ньому були рукавички,— провадила Робін, яка навіть не всміхнулася.— Чорні шкіряні мотоциклетні рукавички.

— Звісно, як же без них,— кивнув Вордл, записуючи.— Про мотоцикл, я так розумію, ви нічого не можете сказати?

— «Хонда», червоний з чорним,— озвалася Робін.— Я звернула увагу на логотип з крилами. Мабуть, з об’ємом 750. Великий.

Вордл здавався і стривоженим, і враженим.

— Робін автомобілістка,— пояснив Страйк.— За кермом — чисто Фернандо Алонсо.

Робін не подобалося, що Страйк такий веселий і легковажний. В офісі лежить жіноча нога. А решта де? Тільки б не заплакати. Дуже кепсько, що вона так не виспалася. Клятий диван... останнім часом вона забагато спить на ньому.

— І він змусив вас поставити підпис? — спитав Вордл.

— Не скажу, що мене змушували,— озвалася Робін.— Він простягнув планшет, і я розписалася автоматично.

— Що було на планшеті?

— Якийсь ніби інвойс чи...

Робін приплющила очі, намагаючись згадати. Тепер, замислившись, вона вирішила, що та форма мала аматорський вигляд, ніби її склепали на домашньому комп’ютері. Так вона і сказала.

— Ви чекали на пакунок? — спитав Вордл.

Робін розповіла про одноразові фотоапарати на весілля.

— Що він зробив, коли ви взяли посилку?

— Сів на байк і поїхав. Виїхав на Чаринг-Кросс-роуд.

У двері постукали, а тоді увійшла сержант Еквенсі. В руках у неї була записка, яку Страйк бачив під ногою. Аркуш лежав у пакеті для доказів.

— Прибули судові експерти,— повідомила вона Вордлу.— А оце було в пакунку. Непогано б дізнатися, чи це щось означає для міс Еллакотт.

Вордл узяв оповиту поліетиленом записку, проглянув її, насупився.

— Дурня якась,— сказав він, а тоді зачитав уголос: «Врожай і рук, і ніг, і ший...»

— «...мов лебедів,— перебив його Страйк, який стояв біля плити, надто далеко, щоб бачити написане,— що вигнулися в зойку чи молитві».

Решта троє присутніх з подивом глянули на нього.

— Це текст пісні,— пояснив Страйк. Робін не сподобався вираз на його обличчі. Вона бачила, що для Страйка ці слова щось означають — щось недобре. З помітним зусиллям він пояснив: — Останні рядки з «Панни з солоним лососем». То пісня гурту «Блу ойсте калт» — «Культ блакитної устриці».

Сержант Еквенсі звела тонкі мальовані брови.

— А хто це?

— Рок-гурт із сімдесятих.

— Я так розумію, ти добре знаєш їхню творчість? — спитав Вордл.

— Я знаю цю пісню,— відповів Страйк.

— А може, ти ще знаєш, хто це надіслав?

Страйк завагався. Решта троє присутніх дивилися на нього, а в голові детектива промайнуло сум’яття з образів і спогадів. Низький голос сказав: «Вона хотіла померти. Вона була вапняне дівча». Нога дванадцятирічної дівчинки, позначена сріблястим шрамом: перетин двох ліній. Двоє дрібних темних очей, тхорячих, звужених від ненависті. Татуювання: жовта троянда.

А тоді (цей образ прийшов — випурхнув — останнім, хоч комусь іншому це згадалося б у першу чергу) Страйк згадав протокол, де йшлося про прутень, відрізаний від трупа і надісланий поліційному інформатору.

— Не знаєш, хто це надіслав? — повторив Вордл.

— Можливо, знаю,— сказав Страйк. Глянув на Робін, на сержанта Еквенсі.— Але хочу поговорити наодинці. Ти все спитав у Робін, що хотів?

— Нам ще треба ваше ім’я, адреса тощо,— мовив Вордл.— Ванессо, запишеш?

Сержант Еквенсі зробила крок уперед із записником у руках. Кроки двох чоловіків загуркотіли геть по сходах. Хоча Робін не хотіла знову бачити відрізану ногу, їй образливо було лишатися тут. Пакунок надіслали на її ім’я!

Страшна коробка так і лежала на столі в офісі. Сержант Еквенсі впустила ще двох колег Вордла: один фотографував, другий, коли увійшли старший офіцер і приватний детектив, розмовляв по мобільному. Обоє з цікавістю глянули на Страйка, який зажив такої-сякої слави за час, коли відвернув від себе багатьох колег Вордла.

Страйк зачинив двері кабінету, і вони з Вордлом сіли один навпроти одного через стіл. Вордл перегорнув сторінку записника.

— Ну гаразд, хто з твоїх знайомих любить різати трупи і надсилати частини поштою?

— Теренс Маллі,— після короткого вагання мовив Страйк.— Це по-перше.

Вордл нічого не записав, а тільки глянув на Страйка понад кінчиком ручки.

— Теренс Маллі на прізвисько Кореш?

Страйк кивнув.

— Гаринґейський злочинний синдикат?

— А ти багато ще знаєш Теренсів Маллі на прізвисько Кореш? — нетерпляче спитав Страйк.— І скільки з них має звичку розсилати шматки тіл?

— Як ти в біса зав’язався з Корешем?

— Спільна операція з відділом наркоконтролю у 2008 році. Накрили мережу наркоторгівців.

— Це тоді він сів?

— Саме так.

— Чорт,— мовив Вордл.— Та це ж воно, та? Той хлоп — довбаний вар’ят, щойно вийшов, знає половину лондонських повій. Треба прочесати Темзу — там і знайдемо те, що від неї лишилося.

— Так, але я давав свідчення анонімно. Він не мав навіть знати, що то був я.

— У них свої канали,— відповів Вордл.— Гаринґейський злочинний синдикат — то чисто мафія. Ти ж чув, що він відіслав Герфорду Елі прутень Ієна Бевіна?

— Так, чув,— кивнув Страйк.

— А пісня тут до чого? Про той врожай... що там було?

— Оце мене й непокоїть,— повільно відповів Страйк.— Як на Кореша, це дуже тонко — а отже, я не можу не думати про ще трьох підозрюваних.

4

Four winds at the Four Winds Bar, Two doors locked and windows barred, One door left to take you in, The other one just mirrors it...

Blue Oyster Cult, “Astronomy”[3]

— Ти знаєш чотирьох людей, які могли надіслати відрізану ногу? Аж чотирьох?

У дзеркалі біля раковини, над якою він голився, Страйк бачив відображення переляканого обличчя Робін. Поліція нарешті забрала ногу, Страйк оголосив, що на сьогодні робота відкладається, і Робін сиділа за пластиковим столом у нього в кухні-вітальні, колисаючи в долонях чашку з чаєм.

— Правду кажучи,— відповів Страйк і провів по щетині на підборідді,— гадаю, їх лише троє. Можливо, я неправильно зробив, що сказав Вордлу про Маллі.

— Чому?

Страйк розповів Робін історію свого недовгого знайомства з професійним лиходієм, який почасти завдячував своїм останнім строком у в’язниці його, Страйка, свідченням.

— ...тож тепер Вордл вважає, що Гаринґейський злочинний синдикат дізнався про мене, але мене невдовзі по тому відпровадили в Ірак, і я не чув, щоб особу спецроза колись розкривали через свідчення в суді. Та й текст пісні — це не стиль Кореша. Він не любитель витребеньок.

— Але він раніше відрізав у вбитих людей частини тіла? — спитала Робін.

— Один випадок знаю — але не забувай, той, хто це зробив, не обов’язково вбивця,— відступив Страйк.— Ногу могли відрізати у вже наявного трупа. Може, в лікарні добули. Вордл перевірить усі версії. Ми небагацько знаємо, поки немає даних судмедекспертизи.

Про ще один страшний варіант — що ногу відрізали у ще живої людини — він вирішив не казати.

Виникла пауза. Страйк промив лезо над кухонною раковиною, а Робін задумано визирнула у вікно.

— Ну, ти мусив розповісти Вордлу про Маллі,— сказала вона, розвертаючись до Страйка; той перехопив її погляд у дзеркалі.— Якщо він справді уже комусь надсилав... а що, власне, він надсилав? — спитала вона трохи знервовано.

— Прутень,— відповів Страйк. Умився, насухо витер обличчя рушником, тоді провадив: — Так, може, твоя правда. Але що більше я про це думаю, то менше вірю, що то він... За хвильку повернуся — треба вдягнути іншу сорочку. Я від цієї відірвав два ґудзики, коли почув твій крик.

— Пробач,— мовила Робін, а Страйк зник у спальні. Відпивши трохи чаю, Робін окинула поглядом приміщення, в якому сиділа. Це вперше вона зайшла до квартири Страйка на горищі. Раніше максимум стукала у двері, щоб передати щось або — коли роботи було багато, а сну обмаль — збудити його. Кухня-вітальня була тісна, але охайна. Майже без проявів особистих смаків: різні чашки, дешевий рушник біля конфорки; жодних фото, жодних оздоб, крім намальованого дитячою рукою солдата, прикріпленого на дверцята підвісної шафки.

— Хто це намалював? — спитала Робін, коли Страйк повернувся в чистій сорочці.

— Мій небіж Джек. Він мене чомусь любить.

— Та не прикидайся.

— Не прикидаюсь. Я не вмію спілкуватися з дітьми.

— Отже, ти знайомий з трьома людьми, здатними...— знову почала Робін.

— Я хочу випити,— сказав Страйк.— Ходімо до «Тоттенгему».

Дорогою поговорити не було можливості — в ямі на дорозі й досі торохкотів відбійник, але робітники у флуоресцентних куртках не наважилися гукати та свистіти до Робін, коли поруч ступав Страйк. Нарешті дійшли до місцевого пабу, який полюбив Страйк. Тут були химерні позолочені дзеркала, панелі темного дерева на стінах, блискучі мідні крани для пива, мозаїчне скляне склепіння і пустотливі красуні пензля Фелікса де Йонга.

Страйк замовив пінту темного. Робін, якій геть не хотілося алкоголю,— каву.

— Отже? — мовила вона, коли детектив повернувся за високий столик під склепінням.— Хто ці троє?

— Це все може бути пальцем у небо, не забувай,— застеріг Страйк і випив пива.

— Та гаразд,— відповіла Робін.— Хто вони?

— Збочені істоти, які мають усі підстави ненавидіти мене до печінок.

В уяві Страйка на нього дивилася дванадцятирічна дівчинка в окулярах і зі шрамом на нозі. На правій чи ні? Він не міг пригадати.

«Господи Ісусе, тільки б не вона...»

— Хто? — знову спитала Робін, якій уривався терпець.

— Двоє — армійські,— відповів Страйк, потираючи щетину на підборідді.— Обидва достатньо божевільні й жорстокі, щоб... щоб...

Йому не дало договорити могутнє нестримне позіхання. Робін зачекала, коли повернеться зв’язна мова, а сама подумала: чи не з подружкою він учора зустрічався? Елін була колишня скрипалька, нині радіоведуча: прегарна нордична білявка, на погляд Робін, схожа на Сару Шедлок, тільки вродливу. Мабуть, саме тому Елін їй не сподобалася з першого погляду. А ще — через те, що в присутності Робін називала її Страйковою секретаркою.

— Пробач,— вимовив Страйк.— Сидів допізна над паперами зі справи Хана. Геть ніякий.

Він глянув на годинник.

— Може, спустимося поїмо? Вмираю з голоду.

— За хвилину. Ще навіть не дванадцята. Я хочу знати, хто ті троє.

Страйк зітхнув.

— Гаразд,— мовив він, притишуючи голос, бо повз них якийсь чоловік пройшов до вбиральні.— Дональд Лейнг із Прикордонного полку короля.— Він знову пригадав тхорячі очиці, зосереджену ненависть, татуювання-троянду.— Я йому забезпечив довічне.

— Але потім...

— Амністія на десятому році,— відповів Страйк.— Випустили 2007-го. Лейнг тобі не якийсь навіженець — то тварина, розумна, хитра тварина. Соціопат — справжнісінький, як на мене. Я забезпечив йому довічне, коли взявся розслідувати таке, чого й торкатися не мав. Первісні звинувачення з нього мали зняти. Лейнг має всі підстави ненавидіти мене до шпику кісток.

Але він не став казати, що саме зробив Лейнг і чому він, Страйк, узявся те розслідувати. Іноді, надто коли Страйк розповідав про свою роботу у відділі спеціальних розслідувань, Робін за його тоном розуміла, що детектив підходить до межі, за яку оповідь не піде. Ще ніколи вона не намагалася підштовхнути його за ту межу. Вона знехотя облишила тему Дональда Лейнга.

— Хто другий армійський?

— Ноель Брокбенк з «пустельних пацюків».

— Що за пацюки?

— Сьома бронетанкова бригада.

Страйк поступово замикався, дедалі дужче супився. Робін не знала, через голод це (Страйк був з тих людей, яким треба їсти, щоб бути в гуморі) чи з інших, похмуріших причин.

— То ходімо поїмо? — нагадала вона.

— Так,— погодився Страйк, допив пиво і підвівся.

Затишний ресторан у підвальному приміщенні мав червоний килим, ще один шинквас, дерев’яні столи і картини в рамах на стінах. Робін і Страйк були першими відвідувачами. Сіли, замовили страви.

— Ти розповідав про Ноеля Брокбенка,— нагадала Робін Страйку, який замовив смажену рибу з картоплею. Сама вона взяла салат.

— Так, він теж має всі підстави мене ненавидіти,— коротко відповів Страйк. Він не хотів говорити про Дональда Лейнга, а про Брокбенка — ще менше. По довгій паузі, протягом якої Страйк сердито дивився у простір за плечем Робін, він додав: — У Брокбенка не все гаразд із головою. Принаймні так він заявляв.

— Ти посадив його?

— Ні,— відповів Страйк.

Він замкнувся знову. Робін чекала, але зрозуміла, що про Брокбенка більше нічого не буде, тож запитала:

— А третій хто?

Цього разу Страйк не відповів узагалі. Робін подумала, що він її не почув.

— Хто тре...

— Я не хочу про це говорити,— пробурчав Страйк.

І набурмосився над новою пінтою пива, але Робін не дозволила себе залякати.

— Хто б не надіслав ту ногу,— нагадала вона,— її надіслали мені.

— Гаразд,— неохоче і після короткого вагання озвався Страйк.— Його звати Джеф Віттакер.

Робін аж здригнулася. їй не треба було питати, звідки Страйк знає Джефа Віттакера. Це було їй уже відомо, хоч вони й не торкалися цієї теми.

Дитинство Корморана Страйка було детально задокументоване в інтернеті, і преса залюбки згадувала про це, розповідаючи про його тріумфи на ниві розслідувань. Страйк був позашлюбною й незапланованою дитиною рок-зірки й жінки, яку всюди поминали як суперґрупі і яка померла від передозування, коли Страйк мав двадцять років. Джеф Віттакер був її другим чоловіком, значно молодшим; його звинуватили у вбивстві й виправдали.

Сиділи мовчки, поки не принесли страви.

— Чому ти взяла тільки салат? Ти ж голодна? — спитав Страйк, поїдаючи свою рибу з картоплею. Як і підозрювала Робін, вуглеводи значно покращили його настрій.

— Весілля,— коротко відповіла Робін.

Страйк промовчав. Коментарі щодо її фігури випадали за рамки, що їх він сам собі встановив у їхніх стосунках. Вони, ці стосунки (так він вирішив від самого початку), не мали стати надто близькими. Хай там як, Страйк гадав, що вона занадто схудла. На його думку (хоча сама ця думка виходила за ті ж таки рамки), округліші форми личили їй більше.

— Ти не поясниш,— по ще кількох хвилинах мовчанки спитала Робін,— який зв’язок між тобою та цією піснею?

Страйк якийсь час жував, потім випив ще пива, потім замовив ще пива, а тоді сказав:

— У моєї мами було татуювання з її назвою.

Він не хотів казати Робін, де саме те татуювання було. Волів би навіть не думати про це. Однак від їжі й питва Страйк розм’як:

Робін ніколи не показувала нездорової цікавості до його минулого, і Страйк вирішив, що сьогодні вона має законне право на інформацію.

— То була її улюблена пісня, а «Блу ойсте калт» — її улюблений гурт. Власне, який там улюблений! Вона була ними одержима.

— Тобто не «Дедбітс» були її улюбленцями? — не подумавши спитала Робін. Батько Страйка був вокалістом гурту «Дедбітс». Про нього вони теж ніколи не говорили.

— Ні,— спромігся на слабку посмішку Страйк.— Старий Джонні у Леди був хіба на другому місці. Вона хотіла Ерика Блума, вокаліста «Блу ойсте калт», проте не отримала. Він — один з небагатьох — їй не дістався.

Робін не знала, що й сказати. Не уявляла, як воно — коли всю епічну історію сексуальних звитяг твоєї матері виставлено в інтернеті всім на огляд. Страйку принесли пиво, і він випив, а тоді провадив.

— Мене мало не охрестили Ериком Блумом Страйком,— заявив він, і Робін аж вдавилася водою. Закашляла у серветку, а Страйк засміявся: — Правду кажучи, Корморан нічим не кращий. Корморан Блу...

— Блу?

— Ти не слухаєш? «Блу ойсте калт», назва гурту.

— Боже,— мовила Робін.— Ти не казав.

— А ти б казала?

— Що то означає — «Панна з солоним лососем»?

— Щоб я знав. їхні тексти — то божевілля. Якась фантастика, химери.

«Вона хотіла померти. Вона була вапняне дівча»,— сказав голос у голові. Страйк випив ще пива.

— Я, здається, жодної пісні «Блу ойсте калт» не чула,— сказала Робін.

— Чула,— заперечив Страйк.— «Не бійся женця».

— Не бійся... чого?

— То їхній найбільший хіт. «Don’t Fear the Reaper» — «Не бійся женця».

— О. Я... я розумію.

На якусь мить Робін була подумала, що то він дає їй пораду.

Якийсь час їли мовчки, а тоді Робін, не маючи більше сили стримуватися і сподіваючись, що не викаже свій страх, спитала:

— Як гадаєш, чому ногу надіслали на моє ім’я?

Страйк уже мав час обміркувати це питання.

— Я про це думав,— сказав він,— і гадаю, що це можна сприймати як мовчазну погрозу. Тож поки не з’ясуємо, що...

— Я не облишу роботу,— гнівно мовила Робін.— Не сидітиму вдома. Це Метью так хотів би.

— Ти з ним уже розмовляла, так?

Робін дзвонила нареченому, поки Страйк був з Вордлом унизу.

— Так. Насварив, що розписалася на планшеті.

— Звичайно, він за тебе хвилюється,— нещиро сказав Страйк. Він кілька разів спілкувався з тим Метью і щоразу мав до нього менше прихильності.

— Він не хвилюється,— відрубала Робін.— Просто вирішив, що ось — тепер я піду, тепер я злякаюсь. Я не злякаюсь.

Метью новина нажахала, але Робін усе одно розчула в його голосі ноту вдоволення, відчула невисловлену певність, що тепер уже й вона зрозуміє: це ідіотизм — зв’язатися зі злиденним приватним детективом, нездатним навіть нормально їй платити. Страйк змушує її працювати понад норму, і саме тому їй доводиться замовляти посилки на роботу, а не додому. («Мені надіслали ногу не тому, що „Амазон“ не зробив доставку нам додому!» — гаряче заперечила Робін.) І звісно ж, Страйк тепер зажив такої-сякої слави, тож про нього питають їхні друзі. Робота Метью — він працював бухгалтером — і близько так нікого не цікавить. Його обурення й ревнощі проникли дуже глибоко і дедалі частіше вихоплюються назовні.

Страйк був не дурний і не планував заохочувати Робін до нелояльних учинків щодо Метью; в менш стресовому стані вона би про них ще пошкодувала.

— Надіслати ногу тобі замість мене — це він передумав,— сказав Страйк.— Спершу на пакунку написали моє ім’я. Гадаю, або мене хотіли налякати, показавши, що знають твоє ім’я, або тебе хочуть відстрашити від роботи.

— Ну, мене цим не відстрашать,— сказала Робін.

— Робін, героїзм тут недоречний. Хай хто це був, він хоче показати, що багато про мене знає, що знає твоє ім’я, що — як виявилося цього ранку — знає тебе в обличчя. Він бачив тебе зблизька. Мені це не до вподоби.

— Ти явно вважаєш, що я не помічу, коли хтось за мною стежитиме.

— Зважаючи на те, що ти розмовляєш з людиною, яка записала тебе на найкращий курс протидії стеженню, який тільки знайшовся,— почав Страйк,— і яка читала листа з найкращими рекомендаціями, що його ти мені після тих курсів показала...

— Тоді ти не віриш у мої навички самооборони.

— Я не бачив, щоб ти їх застосовувала на практиці, тож мушу хіба вірити на слово.

— Ти хоч раз чув, щоб я брехала, ніби умію щось, а сама не вмію? — обурилася Робін, і Страйкові довелося визнати, що такого не було.— От і добре! Я не наражатимуся на дурний ризик. Ти навчив мене звертати увагу на підозрілих типів. І хай там як, дати мені відпустку тобі не по кишені. Ми вдвох ледь даємо раду всім справам.

Страйк зітхнув і потер обличчя волохатими руками.

— Поночі не ходи,— сказав він.— І слід тобі купити пристойну кишенькову сирену.

— Гаразд,— кивнула Робін.

— І в будь-якому разі, з наступного понеділка береш Радфорда,— додав Страйк, заспокоюючи себе цією думкою.

Радфорд — багатий підприємець, який хотів найняти до себе в офіс детектива під виглядом тимчасового працівника, щоб той розкрив махінації старшого менеджера. Взятися мала Робін, бо Страйка після другої гучної справи про вбивство впізнавали. Допивши третє пиво, Страйк подумав, що можна домовитися з Радфордом, щоб Робін проводила в його конторі більше часу. Він був би радий знати, що вона в безпеці в тому офісному палаці з дев’ятої ранку до п’ятої вечора, поки не спіймають маніяка, який надіслав ногу.

Робін тим часом боролася з утомою і нудотою. Сварка, безсонна ніч, шок через ту відрізану ногу — а тепер треба їхати додому і знову доводити, що вона має право лишатися на небезпечній роботі за мізерні гроші. Метью, колись одне з основних джерел підтримки та втіхи, тепер перетворився на ще одну перепону, навколо якої доводиться лавірувати.

Непроханий і небажаний, до неї повернувся образ холодної відрізаної ноги в картонній коробці. Коли взагалі вдасться про це забути? Кінчики пальців, що торкнулися тієї кінцівки, неприємно поколювало. Несвідомим жестом Робін стиснула долоню на колінах у кулак.

5

Hell’s built on regret.

Blue Oyster Cult, “The Revenge of Vera Gemini” Lyrics by Patti Smith[4]

Набагато пізніше, безпечно відпровадивши Робін додому на метро, Страйк повернувся до офісу і довго сидів за її столом, мовчазний і задуманий.

Він удосталь надивився розчленованих трупів — чи то зогнилих у братських могилах, чи то свіжих, щойно розірваних вибухом, на узбіччях доріг: відірвані кінцівки, фарш замість м’яса, потрощені кістки. Неприродна смерть: саме нею займався відділ спеціальних розслідувань, детективи в цивільному при Королівській військовій поліції, і рефлекторною реакцією Страйка та його колег на такі речі незрідка був гумор. Так вони давали раду видовищу мерців, пошматованих і понівечених. Бачити трупи вмитими та красивими у вистелених атласом ящиках — розкіш не для спецрозів.

Ящики. Коробки. Вона здавалася цілком звичайною — та картонна коробка, у якій принесли ногу. Жодних позначок, що вказували б на походження, жодних слідів попереднього адресата. Все було дуже організовано, ретельно, акуратно — і саме це непокоїло Страйка, а не нога як така, хоча штука була, звісно, неприємна. Його лякав цей ретельний, продуманий, якийсь клінічний modus operandi.

Страйк глянув на годинник. На сьогодні була запланована вечеря з Елін. Жінка, з якою він зустрічався вже два місяці, перебувала в процесі розлучення, і процес цей просувався з прохолодною небезпечністю партії між парою шахових гросмейстерів. Чоловік, який з Елін уже не жив, був дуже багатий; Страйк цього не усвідомлював, поки його не допустили до оселі подружжя, яка виявилася великою квартирою з паркетною підлогою і Риджентс-парком під вікнами. Оскільки йшлося про спільну опіку, Елін могла бачитися зі Страйком лише в ті вечори, коли п’ятирічної донечки не було вдома, а коли вони десь вечеряли, то ходили до малолюдних і маловідомих місцин, бо Елін не хотіла, щоб майже колишній чоловік її з кимсь побачив. Страйкові все цілком підходило. Вічна проблема в його особистому житті полягала в тому, що стандартні вечори для відпочинку виявлялися часом, коли він мав стежити за чиїмись невірними партнерами, а ще Страйк не дуже хотів знайомитися з донькою Елін. Він не збрехав Робін: Страйк справді не вмів спілкуватися з дітьми.

Він потягнувся по мобільний. До вечері можна ще встигнути те й се.

Перший дзвінок натрапив на автовідповідач. Страйк лишив повідомлення, в якому просив Грема Гардакра, колишнього колегу-спецроза, передзвонити. Він не знав, куди Гардакра перевели тепер. Коли востаннє спілкувалися, той мав виїхати з Німеччини.

На Страйкове розчарування, другий дзвінок, адресований давньому другу, чиє життя рушило в напрямі, протилежному життю Гардакра, теж не прийняли. Страйк лишив друге повідомлення — майже ідентичне першому — і повісив слухавку.

Підтягнувши стілець Робін ближче до монітора, він увімкнув комп’ютер і втупив невидющі очі в домашню сторінку. Його думки — абсолютно проти волі — заповнював образ голої матері. Хто міг знати про те татуювання? Гі чоловік, це безперечно, і всі ті численні бойфренди, якими повнилося її життя, і взагалі будь-хто, хто бачив її голою в усіх тих сквотах-самозахопах і брудних комунах, де час до часу проживала родина. Був також варіант, що спав Страйкові на думку ще в «Тоттенгемі» (але з Робін він вирішив не ділитися): що Леду могли сфотографувати оголеною. Таке було б дуже в її дусі.

Пальці Страйка піднялися над клавіатурою. Він устиг набрати запит «Леда Страйк то...» — а тоді все стер літеру по літері, сердито клацаючи по клавішах одним пальцем. Є місця, куди нормальний чоловік не піде, фрази, які не хочеться лишати в своїй історії пошуків — і, на жаль, завдання, які не передаси нікому іншому.

Страйк деякий час дивився на порожній рядок пошуковику, на безстороннє блимання курсора, а тоді швидко набрав двома пальцями: «Дональд Лейнг».

Таких знайшлося багато, надто в Шотландії, але Страйк одразу викреслив усіх, хто платив за житло чи ходив на вибори, поки його Лейнг сидів у тюрмі. Провівши ретельний відсів і тримаючи в пам’яті приблизний вік Лейнга, Страйк сфокусувався на чоловікові, який у 2008 році жив з такою собі Лорейн Макнотон у Корбі. Нині Лорейн Макнотон проживала там, якщо вірити записам у реєстрі, сама.

Страйк витер ім’я Лейнга і набрав натомість «Ноель Брокбенк». Цих у Британії було менше, ніж Дональдів Лейнгів, але кінець кінцем Страйк так само зайшов у глухий кут. Був один Н. К. Брокбенк, що самотою проживав у Манчестері в 2006 році, але якщо то був потрібний Страйкові персонаж, то виходило, що він розлучився з дружиною. Страйк не знав, на краще це чи на гірше...

Відкинувшись на стільці Робін, Страйк обміркував перспективи, що їх відкривало це отримання відрізаної ноги. Незабаром поліція звернеться до громадськості по інформацію, але Вордл обіцяв попередити Страйка до прес-конференції. Такі дикі й гротескні історії завжди потрапляють у пресу, але тут буде підвищений інтерес — неприємно було навіть думати про це,— бо ногу надіслали на адресу його офісу. Корморан Страйк нині цікавив пресу. Просто під носом у столичної поліції він розкрив два вбивства, кожне з яких вразило б громадськість і без втручання приватного детектива: перше — бо жертвою була вродлива молода жінка, друге — бо то було вбивство химерне, ритуальне.

Як, питав себе Страйк, ця нога вплине на бізнес, у розбудову якого він вклав стільки зусиль? На думку спадало лише, що наслідки будуть відчутні. Пошук в інтернеті — ось жорстокий барометр статусу. Досить швидко «Гугл» на запит «Корморан Страйк» видаватиме не дифірамби двом його найвідомішим і найуспішнішим розслідуванням, а той страшний факт, що цьому чоловікові надіслали частину людського тіла, що цей чоловік має принаймні одного вкрай неприємного ворога. Страйк гадав, що непогано розуміє громадськість — чи принаймні ту її невпевнену, налякану й сердиту частину, яка годує приватних детективів, і був певний, що ці люди не потягнуться до агенції, в яку поштою надсилають відрізані ноги. В кращому разі, клієнти вирішать, що їм з Робін досить своїх проблем; у гіршому — що через необачність і некомпетентність детективи влізли у щось понад свої можливості.

Страйк уже збирався вимкнути комп’ютер, але передумав і з неохотою (навіть більшою, ніж коли думав пошукати фото своєї матері голяка) набрав «Британі Брокбенк».

Кілька таких знайшлося у «Фейсбуці», кілька в «Інстаграмі»; працювали на компанії, про які Страйк і не чув, викладали селфі. Він уважно розглянув фото. Всім було за двадцять — стільки нині мало бути і їй. Можна було відкинути чорношкірих Британі, але неможливо було визначити, котра з брюнеток, білявок і рудих, вродливих чи негарних, усміхнених, сумних, заскочених зненацька, була потрібна йому. Жодна не носила окулярів. Соромиться

фотографуватися в них? Зробила лазерну корекцію зору? Може, вона взагалі уникає соцмереж. Страйк пам’ятав, що Британі хотіла змінити ім’я. А може, причина відсутності страшніша, і Британі просто мертва.

Страйк знову глянув на годинник: час іти перевдягатися.

«То не може бути вона,— сказав він собі, а тоді: — Хай це буде не вона».

Бо якщо це Британі, то винен він.

6

Is it any wonder that my minds on fire?

Blue Oyster Cult, “Flaming Telepaths”[5]

Того вечора дорогою додому Робін була незвично напружена й уважна. Кожного чоловіка у вагоні вона потай порівнювала зі спогадом про високу постать у чорній шкірі — постать, що передала їй страшний пакунок. Худорлявий азіат у дешевому костюмі з надією усміхнувся, коли вона глянула на нього вже втретє; після цього Робін втупила очі в телефон і переглядала — коли був сигнал — сайт «Бі-Бі-Сі», точно як Страйк задаючись питанням про те, коли вже нога потрапить у новини.

За сорок хвилин після виходу з роботи Робін зайшла до великого супермаркету біля своєї станції метро. Холодильник удома був майже порожній. Метью не любив ходити по харчі, а ще (хоч і заперечував це під час останньої сварки) вважав, що Робін, яка приносить у дім менш як третину бюджету, має виконувати побутову роботу, яка Метью не до душі.

Самотні чоловіки складали в кошики й возики готові страви. Жінки після роботи швидко хапали локшину, з якої легко приготувати вечерю для родини. Виснажена молода мати з плачучим немовлям у елінгу кружляла між полицями, мов сонний метелик, і ніяк не могла зібратися на думці; в її кошику був тільки пакет моркви. Робін повільно ходила крамницею, почуваюсь дивно знервованою. Поруч не було нікого схожого на чоловіка у чорній шкірі, ніхто не чатував, не фантазував про те, щоб відрізати ноги Робін...

«Відрізати ноги мені».

— Даруйте! — мовила сердита жінка середніх літ, тягнучись до сосисок. Робін вибачилася й відсунулася вбік, з подивом виявивши в себе в руках пакет курячих стегенець. Кинувши стегенця у свій возик, вона рушила на інший бік супермаркету, де знайшла трохи спокою серед вин та інших спиртних напоїв. Тут вона дістала мобільний і набрала Страйка. Той відповів після другого дзвінка.

— Ти в нормі?

— Так, звісно...

— Де ти?

— У «Вейтроузі».

Невисокий лисуватий чоловік вивчав полицю з хересами просто поруч з Робін; його очі були на одному рівні з її грудьми. Коли Робін відсунулася, чоловік рушив за нею. Робін кинула на нього сердитим оком; той почервонів і відійшов.

— Так, у «Вейтроузі» ти маєш бути в безпеці.

— М-м,— озвалася Робін, дивлячись у спину лисуватому чоловіку.— Слухай, це, може, і дурня, але я тут згадала: нам за останні кілька місяців приходило двійко дивних листів.

— Листи від психів?

— Припини.

Робін завжди протестувала проти такого узагальнення. Відколи Страйк розкрив друге гучне вбивство, чудернацької кореспонденції побільшало. Найбільш адекватні адресанти просили грошей, гадаючи, що Страйк страшенно багатий. Ще були персонажі з особистими образами, за які вони просили Страйка помститись; інші поклали життя на доведення дивовижних теорій, ще інші мали потреби й бажання настільки складні й заплутані, що з їхніх листів тільки і можна було зрозуміти, що людина хвора. І нарешті («А оце дійсно психи»,— казала на таке Робін) було трохи людей — чоловіків і жінок,— які вважали Страйка привабливим.

— Листи були тобі? — раптом посерйознішав Страйк.

— Ні, тобі.

Робін чула, як він, розмовляючи, ходить по своїй квартирі. Мабуть, іде сьогодні на побачення з Елін. Про ці стосунки Страйк ніколи не говорив. Якби одного дня Елін не зайшла до офісу, Робін і не знала би про її існування — може, навіть аж поки Страйк не прийшов би на роботу з обручкою на пальці.

— І що там писали? — спитав Страйк.

— Один лист був від дівчини, яка хотіла відрізати собі ногу. Вона просила поради.

— Повтори?

— Вона хотіла відрізати собі ногу,— чітко вимовила Робін, і жінка, яка роздивлялася рожеве, кинула на неї шокований погляд.

— Ісусе Христе,— пробурмотів Страйк.— І ти ще мені забороняєш називати їх психами. Гадаєш, вона це зробила і вирішила, що я маю про це знати?

— Я подумала, що такий лист може виявитися значущим,— твердо відповіла Робін.— Деякі люди дійсно прагнуть щось собі відрізати, це відоме явище в медицині й називається... ні, не «от психи»,— додала вона, вгадавши репліку Страйка, і той засміявся.— І був ще лист від людини, яка поставила в підписі свої ініціали: довгий лист, та людина писала там про твою ногу і що хоче тобі її компенсувати.

— Якби йшлося про компенсацію мені, надіслали б, гадаю, чоловічу ногу. Я, знаєш, мав би дурнуватий вигляд...

— Припини,— заперечила Робін.— Не смій жартувати. Не знаю, як ти це можеш!

— Не знаю, як ти не можеш,— відповів Страйк досить м’яко.

Робін почула знайомий шурхіт, а тоді дзвін.

— Ти зазираєш у шухляду з психами!

— Не знаю, чи можна так казати, Робін,— «шухляда з психами». Якась неповага до осіб з психічними розладами...

— Побачимося завтра,— мимохіть усміхнулася Робін і повісила слухавку, в якій лунав сміх Страйка.

Виснаженість, яку Робін відчувала цілий день, знову набігла на неї, поки вона блукала супермаркетом. Дуже важко було вирішити, що б його попоїсти; якби хтось їй склав список продуктів, все було б набагато легше. Подібно до працюючих матерів, які брали щось просте, Робін здалася і купила локшину. В черзі на касі вона опинилася просто за молодою жінкою, чиє дитя нарешті наплакалося і тепер спало мертвим сном, розкинувши кулачки і міцно заплющивши очі.

— Такий гарненький,— вирішила підтримати молоду маму Робін.

— Коли спить,— мляво усміхнулася жінка.

Додому Робін прийшла вже геть знесилена. На її подив, Метью стояв посеред вузького коридору і чекав на неї.

— А я купив продукти! — оголосив він, і Робін побачила у нього в руках чотири повні пакети і почула розчарування в голосі, бо зусилля не оцінили.— Я тобі написав есемеску, що зайду у «Вейтроуз»!

— Мабуть, проґавила,— відповіла Робін.— Пробач.

Напевно, вона якраз розмовляла по телефону зі Страйком. Може, вони з Метью навіть були в крамниці водночас, але ж вона більшу частину часу ховалася серед спиртного.

Метью рушив уперед, розкриваючи обійми, і притягнув її до себе; ті обійми мимоволі здалися Робін широким жестом, що її розсердило. І все-таки Метью був такий гарний — у цьому темному костюмі, з зачесаною назад густою світло-каштановою чуприною.

— Мабуть, ти так злякалася,— пробурмотів він, торкаючись теплим диханням її волосся.

— Злякалася,— погодилася вона, обіймаючи його за пояс.

Спокійно повечеряли локшиною, не згадуючи ні про Сару Шедлок, ні про Страйка, ні про Жака Бурґера. Ранкове люте бажання змусити Метью визнати, що то Сара, а не вона просторікувала про кучері, вигоріло. Робін вирішила, що її зрілу терплячість винагороджено, коли Метью мовив вибачливим тоном:

— Мені після вечері треба буде трохи попрацювати.

— Без проблем,— відповіла Робін.— Я все одно хотіла лягти раніше.

В ліжко вона взяла чашку низькокалорійного гарячого шоколаду та примірник «Грації», але зосередитися не виходило. За десять хвилин Робін встала, взяла ноутбук, принесла його в ліжко і погуглила Джефа Віттакера.

Вона вже проглядала цю статтю на «Вікіпедії» під час чергового винуватого вивчення Страйкового минулого, але тепер читала значно уважніше. Стаття починалася зі знайомої преамбули:

Ця стаття має численні недоліки.

Ця стаття потребує додаткових посилань для верифікації.

Ця стаття може містити оригінальне дослідження.

Джеф Віттакер

Джеф Віттакер (нар. 1969) — музикант, відомий головно за шлюбом із суперґрупі сімдесятих Ледою Страйк, у вбивстві якої його було обвинувачено у 1944 Віттакер є онуком дипломата сера Рендольда Віттакера, Лицаря-командора Найвидатнішого ордена Святого Михайла та Святого Георгія.

Ранні роки

Віттакера виховували дідусь і бабуся. Матері, яка народила його в підлітковому віці, діагностували шизофренію.^{[потрібне цитування]} Віттакер не знав свого батька.^{[потрібне цитування]} Його виключили зі школи Ґордонстоун за погрози ножем працівнику.^{[потрібне цитування]} Віттакер стверджує, що після виключення дідусь на три дні замкнув його в сараї, але дідусь відкидає це звинувачення.^[2] Віттакер втік з дому і деякий час у підліткові роки мешкав на вулиці. Він також стверджує, що працював гроба-[потрібне цитування]

Музична кар’єра

Віттакер грав на гітарі й писав тексти для кількох гуртів у жанрі треш-металу в кінці вісімдесятих — на початку дев’яностих, включаючи «Restorative Art», «Devilheart» і «Necromantic».^[3][4]

Особисте життя

У 1991 році Віттакер познайомився з Ледою Страйк, колишньою дівчиною Джонні Рокбі та Рика Фантоні. Вона працювала в компанії звукозапису, яка планувала записати «Necromantic». [потрібне цитування] Вітакер і Страйк одружилися у 1992. У грудні того самого року вона народила сина, Світча ЛаВея Блума Віттакера.^[5] У 1993 Віттакера вигнали з «Necromantic» за вживання наркотиків.^{[потрібне цитування]}

Коли Леда Віттакер померла через передозування героїну в 1994, Віттакера було звинувачено в її вбивстві. Його визнали невинним. ^[6][7][8][9]

У 1995 році Віттакера повторно арештували за озброєний напад і спробу викрадення сина, яким опікувалися дідусь і бабуся Віттакера. Його засудили на умовний строк за напад на свого дідуся. ^{[потрібне цитування]}

У 1998 Віттакер погрожував ножем колезі й отримав три місяці в тюрмі.^[10][11]

У 2002 Віттакера засудили за перешкоджання законному похованню. Карен Абрагам, з якою Віттакер проживав, померла від серцевого нападу, й Віттакер місяць протримав її тіло у спільному помешканні.^[12][13][14]

У 2005 Віттакер отримав тюремний строк за торгівлю креком.^[15]

Робін перечитала сторінку двічі. Цього вечора їй важко було зосередитися. Інформація ніби зіслизала з поверхні її розуму, не всотуючись. Окремі частини історії Віттакера вирізнялися серед інших відвертою дивовижністю. Навіщо місяць ховати труп? Віттакер боявся, що його знову звинуватять у вбивстві, чи були інші причини? Трупи, кінцівки, шматки мертвого тіла... Робін відпила шоколад і скривилася. На смак він був мов ароматизований пил; панує думка, що у весільній сукні слід бути стрункою, і Робін уже місяць не вживала справжнього шоколаду.

Вона поставила чашку на тумбочку, знову занесла пальці над клавіатурою та набрала «Джеф Віттакер суд».

Екран заповнили фото, на яких двоє різних Віттакерів заходили до двох різних судів і виходили з них, розділені вісьмома роками.

Молодий Віттакер, звинувачений у вбивстві дружини, мав зібрані у хвіст дреди. Він видавався досить-таки брутально-чарівливим у чорному костюмі й при краватці, вивищуючись над фотографами, що його оточили. Мав високі вилиці, бліду шкіру, дуже широко розставлені великі очі: такі очі могли б належати ошалілому від опіуму поету чи священику-єретику. Віттакер, якого засудили за перешкоджання похованню іншої жінки, того бурлацького шарму вже не мав. Він погладшав, постригся, відпустив бороду. Тільки широко розставлені очі не змінилися, а ще аура безкомпромісної зверхності.

Робін погортала фото. Скоро до світлин «Страйкового» Віттакера почали домішуватися фото інших Віттакерів у інших судах. Янголоподібний афроамериканець Джеф Віттакер подав у суд на сусіду, який кілька разів вигулював собаку в нього на газоні.

Чому Страйк вирішив, що колишній вітчим (дивно було так думати про нього, адже Віттакер був старший за Страйка всього на п’ять років) може надіслати йому ногу? Цікаво, коли Страйк востаннє бачився з чоловіком, який, на його думку, вбив його маму? Робін стільки не знала про шефа! Страйк не любив говорити про минуле.

Пальці Робін знову торкнулися клавіатури і набрали «Ерик Блум».

Перше, що спало їй на думку від погляду на світлини вбраного у шкіру рокера сімдесятих, це що він має волосся точно як у Страйка: густе, темне й кучеряве. Одразу згадалися Жак Бурґер і Сара Шедлок, і настрій від того не покращився. Робін хотіла пошукати ще двох чоловіків, що їх Страйк назвав серед вірогідних підозрюваних, але не могла пригадати їхніх імен. Дональд, а далі як? І ще таке дивнувате прізвище на «Б»... Зазвичай пам’ять у Робін була чудова. Страйк Незрідка робив їй компліменти з цього приводу. Чого не виходить згадати?

З іншого боку, а коли б і вийшло? З ноутбуком не дуже пошукаєш двох чоловіків, які можуть бути де завгодно. Робін досить давно вже працює у детективній агенції і чудово знає, що люди часто використовують псевдоніми, живуть на вулиці або у сквотах, орендують помешкання чи просто не вносять свої імена в електронні покажчики, тож за довідкою їх не знайдеш.

Задумано посидівши ще кілька хвилин, Робін — з відчуттям, ніби якось зраджує шефа — набрала в пошуковику «Леда Страйк», а тоді з глибокими докорами сумління додала «гола».

Фото було чорно-біле. Юна Леда піднесла руки над головою; темна хмара довгого волосся спадає їй на груди. Навіть на прев’ю Робін помітила курсивний шрифт над темним трикутником лобкового волосся. Примруживши очі (ніби якщо картинка буде трохи розмита, це якось пом’якшить суть її дій), Робін відкрила фото. Вона не хотіла збільшувати окрему ділянку, та й потреби не було. Слова «Панна з» чудово читалися і так.

По сусідству увімкнулася вентиляція у ванній. Здригнувшись, Робін згорнула сторінку, яку щойно роздивлялася. Метью останнім часом почав позичати у неї ноутбук, і кілька тижнів тому вона заскочила його за читанням її листування зі Страйком. Пам’ятаючи про це, вона відкрила пошуковик знову, стерла історію, потім відкрила налаштування і, трохи подумавши, змінила пароль на «DontFearTheReaper». Тепер не прочитає.

Вставши з ліжка, щоб вилити гарячий шоколад у раковину, Робін згадала, що нічого не пошукала про Теренса Маллі на прізвисько Кореш. Звісно ж, у поліції засобів знайти лондонського бандита набагато більше, ніж у неї чи у Страйка.

«Байдуже,— сонно подумала Робін, повертаючись до спальні.— Це не Маллі».

7

Good To Feel Hungry (Добре почуватися голодним)

Звісно, якби чоловік мав клепку в голові — як полюбляла казати його мати, та ще сука («Чи ти геть клепки в голові не маєш, довбень малий?»),— то не пішов би за Секретаркою наступного дня після того, як передав їй ногу. Але важко було опиратися спокусі, адже не відомо, коли знову випаде нагода. Цілу ніч у ньому росла потреба знову слідувати за нею, роздивитися, якою вона стала після того, як розгорнула його подаруночок.

Від завтрашнього дня його свободу буде відчутно обмежено, бо Ота сидітиме вдома, і їй потрібна його увага. Задовольняти Оту дуже важливо, не в останню чергу тому, що Ота заробляє гроші. Дурна, потворна, вдячна за ніжність, Ота навіть не розуміє, що чоловік живе в неї на утриманні.

Відпровадивши Оту на роботу, чоловік поквапився з дому, щоб дочекатися Секретарку на її станції метро. Це виявилося розумним рішенням, бо Секретарка не пішла до офісу. Чоловік

так і думав, що нога поштою перепинить рутинний перебіг її життя, і не помилився. Він узагалі рідко помилявся.

Стежити за людьми чоловік умів. Сьогодні він то вдягав шапку, то ходив без неї. То роздягнувся до футболки, то натягнув куртку, потім вивернув куртку навиворіт. Знімав і знову вдягав сонячні окуляри.

Цінність Секретарки (понад її цінність як будь-якої істоти жіночої статі, коли її вдається заскочити на самоті) полягала в тому, що через неї чоловік підбирався до Страйка. Бажання помститися Страйку — жорстоко, раз і назавжди — зростало, аж поки не стало центральним бажанням його життя. Чоловік завжди був такий. Хтось образить — усе, на цій людині знак, і колись — принагідно — навіть якщо минуть роки, та людина отримає своє. Корморан Страйк нашкодив йому сильніше, ніж будь-хто на світі, й він заплатить по справедливості.

На кілька років Страйк зник з поля його уваги, аж тут сплеск слави нагадав про цього покидька: зірка, герой, бачте. То був статус, якого чоловік сам завжди бажав, якого прагнув. То було мов кислоту пити — душитися схвальними статтями про цього гада,— але чоловік спожив усю інформацію, яку зміг здобути, бо треба добре вивчити ціль, коли хочеш завдати максимум шкоди. Чоловік планував завдати Корморанові Страйку стільки болю, скільки взагалі здатна завдати... ні, не людина, бо він уважав себе вищим за людину... скільки здатна завдати надлюдина. Це буде не ніж під ребра поночі. Ні, кара для Страйка буде дивніша й повільніша, страшна, болюча, вщент спустошлива.

Ніхто й не знатиме винуватця — та й звідки? Чоловік уже виходив сухим з води: троє жінок убито, а ніхто й гадки не має, чиїми руками. Усвідомлення цього допомогло йому прочитати сьогоднішній випуск «Метро» без тіні остраху; були тільки гордість і вдоволеність через істеричні оповідки про відрізану ногу, насолода страхом і збентеженням, якими дихало від кожної статті; вівці нічого не розуміють, лише мекають, занюхавши вовка.

Тепер треба тільки, щоб Секретарка зайшла в якусь безлюдну місцину... але Лондон кишить людьми з ранку до ночі, й чоловік усе чаївся і мучився, спостерігаючи за нею під Лондонською школою економіки.

Секретарка теж за кимсь стежила, і неважко було побачити, за ким саме. Гі ціль мала нарощене волосся кольору осяйної платини й невдовзі після опівдня повела Секретарку на Тоттенгем-Корт-роуд.

Секретарка зникла за дверима пабу навпроти стрип-клубу, в який зайшла її ціль. Чоловік подумав, чи не піти за нею, але сьогодні Секретарка здавалася небезпечно уважною, тож він завітав до дешевої японської забігайлівки, крізь великі вікна якої було добре видно паб, сів під вікном і почав чекати, коли вона вийде.

Все буде, обіцяв собі чоловік, дивлячись на людну вулицю крізь сонячні окуляри. Вона буде його. Чоловік чіплявся за цю думку, бо ввечері доведеться повернутися до Отієї, до того напівжиття, життя в облуді, завдяки якому міг таємно ходити й дихати справжній Він.

Забруднене й запилене Лондоном скло відбивало його справжнього, без цивілізованої машкари, яку чоловік надягав, щоб принаджувати жінок, робити з них жертв свого шарму і своїх ножів. На поверхню вийшла істота, що жила всередині: істота, яка хоче лиш одного — довести свою вищість.

8

I seem to see a rose, I reach out, then it goes.

Blue Oyster Cult, “Lonely Teardrops”[6]

Як Страйк і очікував від тієї самої миті, як новини про відрізану ногу просочилися до преси, старий знайомий на ім’я Домінік Калпепер зі «Світових новин» подзвонив у вівторок вранці й був дуже злий. Журналіст відмовився повірити, що Страйк мав резонні причини не зв’язуватися з Калпепером, щойно збагнув, що надіслали не будь-що, а ногу; Страйк тільки поглибив образу, коли відмовився повідомляти Калпепера про перебіг подій, навіть попри пропозицію солідної винагороди. Раніше Калпепер давав Страйку оплачувані завдання, але з того, як закінчилася розмова, Страйк виснував, що тепер це джерело доходу всохне. Калпепер був дуже незадоволений.

Страйк і Робін не розмовляли до пообідньої години. Подзвонив Страйк з лінії «Гітроу-Експрес», їдучи з рюкзаком у переповненому поїзді.

— Де ти? — спитав він.

— У пабі навпроти «М’ятного носорога»,— відповіла вона.— Називається «Двір». А ти де?

— Іду з аеропорту. Тато-Вар’ято в літаку, і слава Богу.

«Татом-Вар’ятом» вони називали багатого міжнародного банкіра, стежити за яким Страйка найняла дружина. Пара вела запеклий двобій за право опіки. Від’їзд чоловіка до Чикаго означав, що кілька ночей Страйкові не доведеться стежити за ним, поки Тато сидить у машині під будинком дружини і крізь окуляри нічного бачення роздивляється вікна маленького сина.

— Зараз приїду,— мовив Страйк.— Нікуди не йди, хіба тільки Платина вийде не сама.

«Платиною» вони прозвали росіянку, яка вчилася в школі економіки й танцювала в стрип-клубі. Клієнтом був її бойфренд, якому Страйк і Робін дали прізвисько «Вторак», почасти через те, що це була вже друга блондинка, за якою він найняв їх стежити, а почасти — через одержиме бажання чоловіка знати, де і як коханки йому зраджують. Робін вважала Вторака жалюгідним і лячним. Він познайомився з Платиною у клубі, за яким Робін нині стежила, і перед детективами було поставлено завдання дізнатися, чи пропонує вона подібні додаткові послуги іншим чоловікам. Дивним виявилося те, що Вторак — не вірячи в це і сам того не бажаючи — цього разу знайшов собі нетипово моногамну дівчину. Кілька тижнів постеживши за її переміщеннями, Робін дізналася, що Платина схильна до усамітнення, обідає наодинці з книжками і мало спілкується з колегами.

— Вона однозначно працює у клубі, щоб платити за навчання,— обурено розповіла Робін Страйкові, послідкувавши за дівчиною тиждень.— Якщо Вторак не хоче, щоб до неї липнули інші чоловіки, чого не підтримає її фінансово?

— Те, що вона танцює еротичні танці для інших, це основна принада,— пояснив Страйк.— Я дивуюся, що він тільки тепер знайшов дівчину з таких. Тут же все, чого він хоче.

Взявшись до справи, Страйк швидко потрапив до клубу і домовився, щоб меланхолійна брюнетка з підозрілим іменем Лінор наглядала за дівчиною клієнта. Лінор мала дзвонити щодня і розповідати, чим займається Платина, а ще — повідомити, якщо росіянка комусь дасть свій номер чи виявить підозрілу увагу до якогось клієнта. Правила клубу забороняли доторки й непристойні пропозиції, але Вторак був певний («Просто чмо недолуге»,— прокоментував Страйк), що є лише одним з багатьох чоловіків, які возять Платину на побачення та сплять з нею.

— Я досі не розумію, нащо ми стежимо за цим клубом,— уже не вперше зітхнула в телефон Робін.— Дзвінки Лінор ми можемо приймати з будь-якого місця.

— Сама знаєш нащо,— відповів Страйк; час був виходити.— Він любить фотографії.

— Але на них вона просто йде на роботу, а тоді з роботи.

— Це не має значення, його воно все одно заводить. До того ж Вторак вірить, що вона ось-ось вийде з клубу з російським олігархом.

— У тебе від цього нема відчуття, ніби в бруд вляпався?

— Така в нас професія,— байдуже відповів Страйк.— Побачимося.

Робін чекала серед квітчасто-позолочених шпалер. Гобеленові крісла й розмаїті абажури різко контрастували з величезним плазмовим екраном, по якому крутили футбол, і рекламою кока-коли. Тиньк тут був модного сіро-бежевого кольору «греж», у який сестра Метью нещодавно пофарбувала вітальню. Робін цей колір видавався гнітючим. Краєвид на клуб частково перекривало дерев’яне поруччя сходів, які вели на другий поверх. Надворі струменіли в обидва боки потоки машин, і час до часу червоні двоповерхові автобуси затуляли вхід до клубу повністю.

Страйк приїхав роздратований.

— Ми втратили Радфорда,— повідомив він, кидаючи наплічник поруч з високим столиком під вікном, за яким сиділа Робін.— Щойно мені подзвонив.

— Hi!

— Так. Він гадає, що ти тепер досить відома, тому в його офісі тобі не місце.

Новини про відрізану ногу потрапили в пресу о шостій ранку. Вордл дотримав слова і заздалегідь попередив Страйка. Детектив устиг піти з квартири на горищі ще раніше, маючи в наплічнику одяг на кілька днів. Він знав, що преса невдовзі почне чатувати на нього під офісом — уже не вперше.

— І,— додав Страйк, повертаючись до Робін з пінтою пива і всідаючись на високий дзиглик,— Хан теж з нами порвав. Піде в агенцію, куди не надсилають частини тіла.

— Бляха,— вилаялася Робін, а тоді спитала: — Чого це ти шкіришся?

— Та просто.

Страйк не хотів казати, що любить, коли вона лається; тоді ставав помітнішим прихований йоркширський акцент.

— Це була така хороша робота! — сказала Робін.

Страйк погодився, не зводячи очей з «М’ятного носорога».

— Що там Платина? Лінор не дзвонила?

Оскільки Лінор щойно дзвонила, Робін розповіла Страйку, що новин, як завжди, немає. Платина була популярна і вже тричі виконувала приватний танець; щоразу все відбувалося повністю за стандартами закладу, без рук.

— Читала новини? — спитав Страйк, указуючи на покинуту за сусіднім столиком газету «Міррор».

— В інтернеті,— відповіла Робін.

— Сподіваюся, з цього буде користь,— сказав Страйк.— Десь же мають помітити, що ноги бракує.

— Ха-ха,— відповіла Робін.

— Досі не до речі?

— Так,— холодно озвалася Робін.

— Я вчора трохи пошукав інформацію,— сказав Страйк.— Можливо, Брокбенк був у Манчестері в 2006 році.

— Як ти знаєш, що це саме той Брокбенк?

— Знати неможливо, але вік збігається, і ще той самий ініціал від другого імені...

— Ти пам’ятаєш ініціал?

— Так,— кивнув Страйк.— Але не схоже, щоб він і досі там жив. Така сама історія з Лейнгом. Я досить певний у тому, де він жив у Корбі в 2008 році, але він з’їхав... А давно,— вдивився в протилежний бік вулиці Страйк,— отой хлоп у камуфляжній куртці й окулярах там сидить?

— Зо півгодини.

Наскільки бачив Страйк, чоловік у камуфляжі теж дивився на нього крізь два вікна через вулицю. Широкі плечі, довгі ноги; занадто кремезний для свого сріблястого стільчика. Через миготіння машин і людей Страйк не міг розвитися як слід, але здавалося, що на обличчі в чоловіка густа щетина.

— Що там, усередині? — спитала Робін, вказуючи на подвійні двері «М’ятного носорога» під важким металевим дашком.

— У стрип-клубі? — здивувався Страйк.

— Ні, в японському ресторані,— саркастично відповіла Робін.— Звісно, що в стрип-клубі.

— Та нормально...— Страйк не дуже зрозумів, що саме вона хоче дізнатися.

— Який там інтер’єр?

— Усе в золоті. Дзеркала. Притлумлене світло...— Робін питально дивилася на нього, і Страйк провадив: — Посередині — пілон для танців.

— На коліна не сідають?

— Для контактних танців є окремі кабінки.

— А як дівчата вбрані?

— Ну, не знаю... одягу на них небагато...

Задзвонив мобільний: Елін.

Робін відвернулася, крутячи в руках окуляри до читання, які насправді містили приховану камеру, що нею вона фіксувала переміщення Платини. Коли Страйк тільки вручив їй цей пристрій, вона була в захваті, але нині трем новизни вже зник. Робін пила томатний сік і визирала у вікно, стараючись не слухати, про що говорять Страйк і Елін. Він завжди розмовляв зі своєю подружкою в дуже діловому тоні, але взагалі було годі уявити, щоб Страйк з кимсь любенько туркотів. Метью у доброму гуморі казав на Робін і «Робсі», і «Розі-Позі», але нині він рідко бував у гуморі.

— ...в Ніка й Ільзи,— казав Страйк.— Так. Ні, я не проти... так... гаразд... ти теж.

Він поклав слухавку.

— Ти у них поживеш? — спитала Робін.— У Ніка й Ільзи?

То були найдавніші Страйкові друзі. Робін познайомилася з ними, коли ті заходили до офісу, й обох вподобала.

— Так, сказали, що я можу жити в них скільки завгодно.

— А чому не в Елін? — спитала Робін, очікуючи на відмову про це розмовляти, бо Страйк, як вона чудово знала, чітко розмежовував особисте життя і роботу.

— Не вийде,— просто відповів він, ніби не роздратувавшись, що вона таке питає, але не показуючи бажання розвивати тему.— Мало не забув,— додав Страйк, глянувши на вікна японського ресторану через дорогу. Столик, за яким сидів чоловік у камуфляжі й окулярах, тепер був порожній.— Купив тобі оце.

То була кишенькова сирена.

— У мене вже є,— відповіла Робін, дістаючи свою з кишені плаща.

— Так, але ця краща,— відповів Страйк, показуючи опис пристрою.— Треба сирену з гучністю принаймні 120 децибел, а ще вона порскає червоною фарбою, яку не змити.

— У моєї 140 децибел.

— Я все одно гадаю, що ця краща.

— Це у всіх чоловіків так — гадають, що будь-яка техніка, яку обрали вони, краща, ніж обрана мною?

Страйк засміявся і допив пиво.

— Ну, бувай.

— Ти куди?

— На зустріч зі Шпеником.

Робін не чула цього імені раніше.

— Це тип, який іноді дає мені інформацію, яку я міняю на потрібні відомості в поліції,— пояснив Страйк.— Він мені розповів, хто підрізав поліційного інформатора, пам’ятаєш? І ще рекомендував мене тому бандиту.

— А,— кивнула Робін,— цей. Ти не казав, як його звати.

— Шпеник — мій найкращий шанс дізнатися, де тепер Віттакер,— провадив Страйк.— А ще він може знати щось про Маллі. То все одна компанія...— Він знову кинув погляд на ресторан через дорогу.— Пильнуй, якщо побачиш того типа в камуфляжі.

— Ти щось зовсім знервований.

— Будеш тут знервованим, Робін,— відповів Страйк, дістаючи цигарки, щоб устигнути покурити дорогою на метро.— Нам, чорт забирай, ногу поштою надіслали.

9

One Step Ahead of the Devil (На крок попереду диявола)

Страйк власного скаліченою персоною іде з того боку вулиці до пабу: що за неочікуваний бонус!

Оце він став жирною сракою, відколи бачилися востаннє! Шкутильгає собі з наплічником, ніби знов став тупим новобранцем, і гадки не має, що чоловік, який надіслав йому ногу, сидить за п’ятдесят ярдів. Ось тобі й великий детектив! Пішов до пабу, на зустріч з кралькою Секретаркою. Напевно що спить з нею. Чоловік дуже на це сподівався. Тоді виконання запланованого принесе ще більшу насолоду.

Потім, роздивляючись крізь окуляри постать Страйка просто за вікном пабу навпроти, чоловік помітив, що той ніби теж дивиться на нього. Звісно, годі й розгледіти обличчя на тому боці вулиці, через двоє вікон, та ще за темними окулярами; але щось у тій далекій постаті, у розвернутому анфас обличчі стривожило чоловіка. Вони зі Страйком дивилися один на одного через дорогу. Гуркотіли машини, час до часу затуляючи їх.

Чоловік дочекався, поки в кадр в’їде два автобуси поспіль, годі підвівся зі стільця, вийшов з ресторану і зник у провулку.

У крові кипів адреналін. Чоловік зняв камуфляжну куртку і вивернув на той бік. Викинути не можна було: у підкладці заховано ножі. Звернувши за ріг, чоловік побіг.