Кар'єра лиходія

61

And now the time has come at last To crush the motif of the rose.

Blue Oyster Cult, “Before the Kiss”[51]

Світло у єдиній спальні не працювало. Страйк увімкнув ліхтарик, який приніс із собою, і повільно підійшов до єдиного предмету умеблювання — дешевої соснової шафи. Зарипіли дверцята.

Всередині все було обклеєно газетними статтями про Шеклвелльського різника. Над усіма вирізками висів портрет, роздрукований на аркуші формату А4 — мабуть, з інтернету. Страйкова мати, юна й оголена, з піднятими над головою руками; хмара довгого темного волосся ледь прикриває гордовито виставлені груди, а над темним трикутним лобкового волосся вигинається химерний шрифт: «Панна з солоним лососем».

Страйк опустив очі на денце шафи, де стос журналів з жорстким порно сусідив з чорним сміттєвим пакетом. Тицьнувши ліхтарик під пахву, Страйк руками у латексних рукавичках розкрив пакет. Там лежало кілька предметів жіночої білизні, деякі з яких

задубіли від висохлої крові. На самому дні пакета пальці Страйка намацали тонкий ланцюжок і сережку у формі кільця. У світлі ліхтарика заблищала підвіска-серце. На сережці виднівся слід засохлої крові. Страйк склав усе назад у пакет, причинив дверцята шафи і рушив до кухні, звідки і йшов гнилий запах, що виповнював усю квартиру.

У сусідньому помешканні ввімкнули телевізор. Крізь тонку стіну почулися постріли. Страйк розчув тихий обкурений сміх.

Поруч з чайником стояли банка розчинної кави, пляшка віскі «Беллз» і збільшувальне дзеркало, і лежала бритва. Плиту покривав густий шар жиру й пилу; схоже, нею не користувалися дуже давно. Дверцята холодильника протерли брудною ганчіркою, що лишила по собі рожеві розводи. Страйк був потягнувся до клямки, аж тут у кишені завібрував мобільний.

Дзвонив Шпеник. Домовлялися, що дзвонити не будуть — тільки писати повідомлення.

— Бляха-муха, Шпенику,— сказав Страйк, піднімаючи мобільний до вуха.— Я ж казав...

Дихання за спиною він почув за якусь мить до того, як засвистів, опускаючись йому на шию, мачете. Страйк сахнувся убік, впустив мобільний, послизнувся на брудній підлозі. Коли падав, лезо в польоті різнуло йому по вуху. Згорблена тінь знов занесла мачете — ударити Страйка на підлозі; Страйк копнув нападника у пах, той рохнув від болю і відступив на два кроки, а тоді знову підняв мачете.

Підхопившись навколішки, Страйк сильно вдарив убивцю кулаком по яйцях. Мачете випав у Лейнга з руки і ляснувся Страйкові на спину. Той закричав від болю, але одночасно схопив Лейнга за коліна і повалив його. Лейнг врізався головою у дверцята плити, але його товсті пальці шукали Страйкове горло. Страйк спробував його вдарити, але чимала вага іншого чоловіка притиснула його до підлоги. Тепер великі й сильні ручиська нападника зімкнулися йому на горлянці. Величезним зусиллям Страйк зумів буцнути Лейнга головою, і череп другого чоловіка знов гепнувся об дверцята плити...

Вони перекотилися, і тепер згори був Страйк. Він намагався ударити Лейнга кулаком, але той реагував швидко, як колись на рингу: однією рукою відбив удар, а другою врізав Страйкові по підборіддю, так що той смикнув головою. Страйк знову ударив, але куди б’є, не бачив. Влучив у кістку, почув тріск...

А тоді нізвідки вилетіло кулачисько Лейнга і влетіло Страйку просто в обличчя; той відчув, як хруснув ніс; полилася кров, а сам він аж хитнувся назад від сили удару. З очей лилися сльози, все попливло: от Лейнг, стогнучи й задихаючись, відштовхує його... от, ніби фокусник, нізвідки видобуває різницького ножа...

Напівосліплий і з повним ротом крові, Страйк побачив блиск леза у місячному світлі й копнув ножа в руці Лейнга своєю штучною ногою. Почувся притишений дзвін метала об метал, коли ніж ударився об сталевий штир його гомілки. Тоді Лейнг знов заніс ніж, і...

— Ні, гад, не вийде!

Шпеник ззаду захопив голову Лейнга у захват. Страйк, не подумавши, схопив ніж за лезо і порізав руку. Шпеник і Лейнг боролися: шотландець був значно більшим і швидко почав брати гору. Страйк ще раз сильно копнув ножа протезом і цього разу таки вибив його з руки Лейнга. Тепер вони разом зі Шпеником почали змагати його.

— Здавайся, бо поріжу! — горлав Шпеник і душив Лейнга за шию, а шотландець лаявся й пручався, стискаючи важкі кулачиська; зламана щелепа обвисла.— Не в тебе одного тут є перо, жирна ти скотиняко!

Страйк витягнув наручники — найдорожчий елемент спорядження, який він забрав з відділу спеціальних розслідувань. Тільки разом Страйкові та Шпенику вдалося розвернути Лейнга так, щоб можна було надягнути кайданки, завівши товсті руки йому за спину. Лейнг пручався і безугавно лаявся.

Не маючи більше необхідності тримати Лейнга, Шпеник так копнув його у діафрагму, що вбивця тихо й протяжно захрипів, і на деякий час мову йому відняло.

— Ну шо ти, Куше? Куше, де він тебе дістав?

Страйк відкинувся на плиту. З порізу на вусі рясно текла кров, і з порізаної долоні теж, але найбільше його турбував ніс, який напухав на очах, бо кров звідти заливала рот і заважала дихати.

— На, Куше,— сказав Шпеник, повернувшись після короткого обшуку квартирки з рулоном туалетного паперу.

— Дякую,— нерозбірливо вимовив Страйк. Напхавши у ніздрі скільки міг паперу, він опустив очі на Лейнга.— Давно не бачилися, Рею.

Лейнг, досі задиханий, не відповів. Його лисина слабко блищала у місячному світлі, що раніше грало на його ножі.

— Ти ж наче казав, його Дональд звати? — з цікавістю спитав Шпеник; Лейнг посовався на долівці, і Шпеник знов копнув його в живіт.

— Звати,— підтвердив Страйк,— і годі вже його бити. Коли щось порветься всередині, мені перед судом за це відповідати.

— То чого ти на нього кажеш...

— Оскільки...— почав Страйк.— Так, Шпенику, нічого тут не чіпай, не треба тут твоїх відбитків... Оскільки Донні живе під чужим іменем. Коли він не тут,— сказав Страйк, підійшов до холодильника і поклав на клямку ліву руку, на якій була ціла латексна рукавичка,— то є героєм-пожежником Реєм Вільямсом, який живе у Фінчлі з Гейзел Ферлі.

Страйк відчинив дверцята холодильника, а тоді, так само лівою рукою, морозильну камеру.

Всередині лежали груди Келсі Платт, тепер висушені, мов інжир, жовті, жорсткі. Поруч — пальці Лайли Монктон з фіолетовим лаком на нігтях і глибокими слідами від зубів Лейнга. Ще далі — пара відрізаних вух з маленькими пластиковим сережками у вигляді ріжків морозива, і пом’ятий шмат плоті, на якому можна було розрізнити ніздрі.

— В Бога й душу,— мовив Шпеник, який і собі зазирнув усередину з-за спини Страйка.— В Бога й душу, Куше, це ж шматки...

Страйк зачинив морозильник і дверцята холодильника й обернувся до свого бранця.

Тепер Лейнг лежав тихо. Страйк був певен, що його хитрий лисячий мозок уже думає, як повернути цю безнадійну ситуацію на користь, як довести, що Страйк його підставив, підкинув докази.

— Я мав би тебе упізнати, так, Донні? — спитав Страйк, загортаючи праву руку в туалетний папір, щоб зупинити кровотечу. Тепер, у тьмяному місячному світлі, що лилося крізь брудне вікно, Страйк бачив риси Лейнга під стоунами зайвої ваги, які наросли на його колись міцному м’язистому тілі від стероїдів і нестачі фізичної активності. Зайва вага, суха зморшкувата шкіра, борода, що її він відпустив, щоб приховати віспини, те, як він удавано човгав,— усе створювало враження чоловіка, на десять років старшого за свій справжній вік.

— Мав би впізнати тебе, щойно ти відчинив переді мною двері оселі Гейзел,— провадив Страйк.— Але ти ховав обличчя, прикидався, що сльози витираєш, га? Що ти тоді зробив — чимось натер очі, щоб опухли?

Страйк простягнув пачку цигарок Шпенику, тоді закурив сам.

— Той ньюкасльський акцент був дещо перебільшений — тепер я це розумію. Ти його в Ґейтсгеді підхопив, так? Донні завжди був добрим імітатором,— сказав він Шпенику.— Ти б тільки чув його капрала Оуклі. Донні був просто душа компанії.

Шпеник, явно у захваті, дивився то на Страйка, то на Лейнга. Страйк курив, теж споглядаючи Лейнга. Ніс так шарпало болем, що аж сльозилися очі. Він хотів ще раз почути голос убивці, а тоді вже дзвонити в поліцію.

— Забив і пограбував божевільну стару пані в Корбі, так, Донні? Бідна старенька місіс Вільямс. Ти забрав нагороду за сміливість, яка належала її сину, а ще його старі документи. Знав, що він живе за кордоном. Не так уже й важко прикинутися іншою людиною, якщо маєш якісь її документи. Якраз досить, щоб надурити самотню жінку і двійко неуважних поліціянтів.

Лейнг лежав на брудній підлозі мовчки, але Страйк майже чув, як риплять у відчаї його брудні мізки.

— Я знайшов у будинку «Аккутан»,— сказав Страйк до Шпеника.— Це ліки від вугрів, але також і від псоріатичного артриту. Мав би вже тоді зрозуміти. Він ховав пігулки в кімнаті Келсі. В Рея Вільямса не було артриту. Гадаю, у вас із Келсі було чимало спільних секретів, так, Донні? Катав її на мотоциклі, чатуючи під моїм офісом... прикидався, що носиш її листи... писав їй від мого імені фальшиві послання...

— От хворий виродок,— з відразою мовив Шпеник. Він схилився над Лейнгом, мало не впритул піднісши до його обличчя тліючий кінець цигарки. Явно хотів його обпекти.

— Опіків йому теж не став, Шпенику,— сказав Страйк і дістав свій мобільний.— Тобі час вибиратися звіди — я дзвоню копам.

Він набрав 999 і назвав адресу. Версія Страйка була така: стежив за Лейнгом у клубі, тоді пішов до його квартири. Тут вони мали суперечку, і Лейнг на нього напав. Ніхто не мусив знати про участь Шпеника чи про те, що Страйк відчинив двері Лейнга відмичкою. Звісно, може щось бовкнути обкурений сусіда Лейнга, але Страйк гадав, що молодик не стане лізти в цю справу, щоб не давати суду приводу оцінювати рівень свого наркотичного сп’яніння і взагалі свої зносини з наркотиками.

— Забери оце і десь викинь,— сказав Страйк Шпенику, скидаючи світловідбивну куртку і передаючи йому.— І газовий балон отам візьми.

— Прийняв, Куше. Точно тобі нормально тут з ним лишатися? — додав Шпеник, киваючи на зламаний ніс Страйка, порізане вухо й руку.

— Та нормально,— відповів Страйк, трохи розчулений.

Він почув, як Шпеник підбирає у сусідньому приміщенні балон, і невдовзі побачив, як його тінь промайнула під вікном кухні.

— ШПЕНИКУ!

Давній приятель повернувся так швидко, що, мабуть, мчав щодуху; він тримав важкий газовий балон піднятим, але Лейнг так само тихо лежав на підлозі в кайданках, а Страйк курив собі біля плити.

— Шоб тебе, Куше, я думав, він тебе вбиває!

— Шпенику, можеш добути машину і завтра вранці відвезти мене в одне місце? Я тобі заплачу...

Страйк глянув на свій голий зап’ясток. Вчора він продав годинник, щоб заплатити за сьогоднішню допомогу Шпеника. Що б ще здати?

— Слухай, Шпенику, ти знаєш, я на цьому зароблю. Дай мені два місяці, й у мене буде купа клієнтів.

— Та нічо’, Куше,— трохи подумав Шпеник.— Будеш мені винен.

— Серйозно?

— Ага,— відповів Шпеник і намірився йти.— Набери, як будеш готовий їхати. Я піду роздобуду машину.

— Тільки не кради її! — гукнув Страйк йому вслід.

Тінь Шпеника вдруге промайнула за вікном кухні, а тоді Страйк почув далеке завивання поліційної сирени.

— Ось і вони, Донні,— сказав він.

І саме тоді Дональд Лейнг уперше й востаннє заговорив до Страйка своїм справжнім голосом.

— Твоя мати,— з сильним шотландським акцентом мовив він,— була брудна хвойда.

Страйк засміявся.

— Може, й так,— відповів він, спливаючи кров’ю і курячи в темряві під чимдалі гучнішу сирену,— але вона мене любила,

Донні. Я чув, що твоїй було чхати на тебе — ти ж полісменів байстрюк.

Лейнг запручався в кайданках, намагаючись звільнитися, але тільки й зміг, що перекинутися на бік зі скутими за спиною руками.

62

A redcap, a redcap, before the kiss...

Blue Oyster Cult, “Before the Kiss”[52]

Карвера тієї ночі Страйк не бачив і підозрював, що той скоріше коліна собі прострелить, ніж зараз постане з ним лицем до лиця. Двоє незнайомих поліціянтів зі Скотланд-Ярду допитали його в кімнаті при відділенні невідкладної допомоги; там само Страйка піддавали різним процедурам, яких вимагали його рани. Вухо зашили, порізану долоню забинтували, наклали пов’язку на спину, де його вдарив мачете. Втретє за життя Страйкові вправили ніс (було боляче), повернувши йому таку-сяку симетрію. У перервах Страйк чітко виклав поліції хід думок, що привів його до Лейнга. Він наголосив, що два тижні тому в телефонній розмові передав усю інформацію підлеглому Карвера, а ще намагався все пояснити самому Карверу під час їхньої останньої розмови.

— Чому ви це не записуєте? — спитав він поліціянтів, які мовчки сиділи і дивилися на нього. Молодший з двох щось надряпав у записнику.— Крім того,— провадив Страйк,— я написав

листа і відіслав його детективу Карверу рекомендованою поштою. Він мав його отримати ще вчора.

— Рекомендованою поштою? — повторив старший поліціянт, чоловік із сумними очима й вусами.

— Саме так,— підтвердив Страйк.— Хотів, щоб точно не загубився.

Поліціянт зробив детальніший запис.

Версія Страйка була така: гадаючи, що поліцію не переконали його підозри щодо Лейнга, він продовжував за ним стежити. Пішов слідом за Лейнгом до нічного клубу, бо боявся, що він там обере нову жінку, а тоді рушив за ним до квартири і там вирішив діяти. Про Алісу, яка з таким апломбом зіграла роль його етажерки, і Шпеника, чиє активне втручання однозначно вберегло Страйка від ще кількох різаних ран, він не сказав нічого.

— Вирішальний фактор,— сказав поліціянтам Страйк,— це знайти отого хлопця, Ричі, що його ще називають Дікі, у якого Лейнг брав мотоцикл. Гейзел вам про нього розповість. Саме він постійно надавав Лейнгу алібі. Гадаю, то якийсь дрібний злодій, який, мабуть, думав, що просто допомагає Лейнгу зраджувати Гейзел чи обкручувати махінації з допомогою на інвалідність. Він, здається, не дуже розумний. Гадаю, швидко розколеться, коли зрозуміє, що йдеться про вбивство.

О п’ятій ранку лікарі й поліція вирішили, що більше їм від Страйка нічого не треба. Поліціянти запропонували підвезти його, але Страйк відмовився, гадаючи, що вони просто бажають якнайдовше протримати його під контролем.

— Ми б не хотіли, щоб це вийшло на загал до того, як ми зможемо переговорити з рідними,— сказав молодший полісмен, чиє біляве волосся світилося у тьмяних вранішніх сутінках, коли троє чоловіків прощалися у дворі лікарні.

— Я не піду до преси,— сказав Страйк, широко позіхаючи і шукаючи по кишенях останні цигарки.— У мене сьогодні інші справи.

Він уже був пішов, аж тут дещо згадав.

— А що там за зв’язок між церквами? Брокбенк... чому Карвер вирішив, що то він?

— О,— мовив полісмен з вусами. Він, здається, не дуже хотів ділитися інформацією.— Там один, що працював з молоддю, перевівся з Фінчлі до Брикстона... Це ні до чого не привело, але,— додав він з тінню задерикуватості,— ми його взяли. Брокбенка. Вчора подзвонили з притулку для безхатніх.

— Добре,— кивнув Страйк.— Преса любить педофілів. Я б з нього почав, коли будете спілкуватися з журналістами.

Жоден з полісменів не усміхнувся. Страйк побажав їм доброго ранку і пішов, пригадуючи, чи має якісь гроші на таксі. Він курив, тримаючи цигарку в лівій руці, бо анестезія у правій уже майже минулася. Зламаний ніс щипало від ранкової прохолоди.

— Шо? Йоркшир? — спитав по телефону Шпеник, коли подзвонив повідомити Страйкові, що має машину, а детектив пояснив, куди треба їхати.— Йоркшир?!

— Мессем,— відповів Страйк.— Слухай, я тобі вже казав — я тобі заплачу скільки скажеш, щойно будуть гроші. Там весілля, на яке мені конче треба потрапити. Часу обмаль... Скільки скажеш, Шпенику, я тобі заплачу, щойно зможу.

— А чиє весілля?

— Робін,— відповів Страйк.

— А,— озвався Шпеник. Новина, здається, його потішила.— Ну якшо така справа, Куше, то повезу. Я тобі казав, шо не треба...

— ...так...

— ...Аліса тобі казала...

— Та казала, ще й як голосно.

Страйк сильно підозрював, що Шпеник тепер спить з Алісою. Він не знав, чим ще пояснити швидкість, з якою Шпеник запропонував її кандидатуру, коли Страйк озвучив потребу в жінці, яка

зіграла би безпечну, але важливу роль у пійманні Дональда Лейнга. За цю роботу Аліса попросила сто фунтів і запевнила Страйка, що взяла б значно більше, якби не відчувала себе глибоко в боргу перед його партнеркою.

— Шпенику, обговорімо все дорогою. Мені треба в душ і поїсти. Нам дуже пощастить, якщо встигнемо.

Й отже, вони мчали на північ у «мерседесі», який Шпеник позичив; де саме, Страйк вирішив не питати. Детектив, який протягом двох попередніх ночей і очей не склепив, перші шістдесят миль дрімав і з хропінням прокинувся, коли в кишені завібрував мобільний.

— Страйк,— сонно вимовив він.

— Збіса чудова робота, друже,— сказав Вордл.

Тон словам не відповідав. Кінець кінцем, саме Вордл відповідав за розслідування, коли з Рея Вільямса було знято всі підозри у причетності до смерті Келсі.

— Дякую,— відповів Страйк.— Ти розумієш, що ти — останній коп у Лондоні, який ще готовий зі мною розмовляти?

— А, добре,— трохи поступився Вордл.— Якість, а не кількість. Подумав, що тобі це варто знати: Ричарда вже знайшли, і він співає, мов та канарочка.

— Ричарда...— пробурмотів Страйк.

Відчуття було таке, ніби з його виснаженого мозку вимило всі подробиці, якими він стільки місяців був одержимий. За вікном з пасажирського боку спалахами літньої зелені заспокійливо пролітали дерева. Страйк готовий був проспати кілька днів.

— Ричі. Дікі. Мотоцикл,— нагадав Вордл.

— А, так,— відповів Страйк, розсіяно почухав зашите вухо, вилаявся.— Чорт, як боляче... вибач... і що, він уже заговорив?

— Не сказати, що він дуже розумний хлопець,— мовив Вордл.— Крім того, ми знайшли в його квартирі трохи краденого.

— Я думав, що Донні так добуває гроші. Красти він завжди був мастак.

— Там ціла маленька банда. Нічого серйозного, так, цуплять усе потроху. Про подвійне життя Лейнга знав тільки Ричі; гадав, той крутить оборудки з допомогою на інвалідність. Лейнг попросив трьох поплічників прикрити його і сказати, що поїздка до Шоргему-бай-Сі була в ті вихідні, коли він убивав Келсі. Схоже, сказав їм, що десь має іншу пташечку і не хоче, щоб дізналася Гейзел.

— Лейнг завжди умів навертати людей на свій бік,— сказав Страйк, згадавши детектива на Кіпрі, що так радо зняв з нього підозру у зґвалтуванні.

— Як ти зрозумів, що вони не були там на ті вихідні? — поцікавився Вордл.— В них і фото, і все... як ти здогадався, що на вихідні, коли було вбито Келсі, вони не мали парубоцької вечірки?

— О,— озвався Страйк.— То приморські миколайчики.

— Що?

— Миколайчики,— повторив Страйк.— Вони не цвітуть у квітні. Тільки влітку і восени — я половину дитинства провів у Корнволлі. Оте фото з Лейнгом і Ричі біля моря... там були миколайчики. Я мав одразу зрозуміти... але зійшов на манівці.

Коли Вордл поклав слухавку, Страйк задивився у вікно, за яким пролітали поля й дерева, і замислився про минулі три місці. Він сумнівався, що Лейнг знав про Британі Брокбенк, але, мабуть, розкопав історію суду над Віттакером і як той цитував «Панну з солоним лососем». Страйкові здалося, що Лейнг просто проклав для нього колію, але сам не дуже знав, наскільки його план успішний.

Шпеник увімкнув радіо. Страйк краще б заснув, але не нарікав — тільки опустив вікно і закурив. Сонце сяяло чимдалі яскравіш, і він помітив, що італійський костюм, надягнутий автоматично, весь у плямах від підливи й червоного вина. Страйк потер найпомітніші висохлі плями, тоді раптом згадав ще дещо.

— А, чорт!

— Га? Шо?

— Забув покинути дівчину.

Шпеник засміявся. Страйк сумно усміхнувся. Всміхатися було боляче. Все обличчя боліло.

— Куше, а ми типу зірвемо весілля?

— Звісно, що ні,— відповів Страйк і дістав ще одну цигарку.— Мене запрошено. Я друг. Гість.

— Ти її з роботи вигнав,— зауважив Шпеник.— Там, звідки я родом, це не дуже дружня штука.

Страйк не став нагадувати Шпенику, що в нього небагацько знайомих, які десь колись мали роботу.

— Вона як твоя мама,— по довгій паузі мовив Шпеник.

— Хто?

— Та Робін твоя. Добра. Хотіла малу врятувати.

Страйк не міг захищати відмову врятувати дитину перед чоловіком, якого самого у віці шістнадцятьох років врятували, витягнувши з канави, де він спливав кров’ю.

— Ну, я от якраз хочу спробувати її повернути. Але коли вона тобі знову подзвонить... якщо подзвонить...

— Так, так, я тобі скажу, Куше.

Обличчя, яке Страйк бачив у бічному дзеркалі, могло належати жертві дорожньо-транспортної пригоди. Ніс розпухнув і посинів, а ліве вухо почорніло. При денному світлі стало видно, що спроба похапцем поголитися лівою рукою була не надто успішна. Уявивши, як намагається непомітно стати десь на задвірках церкви, Страйк зрозумів, що буде вирізнятися. От буде сцена, якщо Робін вирішить, що не хоче його бачити! Він не хотів псувати їй весілля. Подумки Страйк поклявся, що піде, щойно його про це попросять.

— КУШЕ! — збуджено гукнув Шпеник, і Страйк аж підскочив.

Шпеник увімкнув радіо.

«...у справі Шеклвелльського різника арештовано підозрюваного. Після ретельного обшуку квартири на Волластон-Клоузі поліція звинуватила тридцятичотирирічного Дональда Лейнга в убивствах Келсі Платт, Гізер Смарт, Мартіни Россі й Сейді Роуч, у замаху на життя Лайли Монктон і жорстокому нападі на шосту, неназвану жінку...»

— Про тебе не сказали! — мовив Шпеник, коли повідомлення закінчилося. Голос у нього був розчарований.

— Так і не мали,— відповів Страйк, борючись із дивною знервованістю. Попереду з’явився Мессем.— Але ще скажуть. І це добре: треба трохи реклами, щоб мій бізнес знову злетів.

Він автоматично глянув на зап’ясток, забувши, що годинника немає, тоді перевірив час на приладовій панелі.

— Жени, Шпенику. Ми так проґавимо початок.

Що ближче до мети, то сильніше Страйк тривожився. Служба мала двадцять хвилин як початися, коли вони почали підніматися на Мессемський пагорб. Страйк у телефоні подивився, де стоїть церква.

— Отам,— сказав він, панічно показуючи на інший бік найширшого майдану, який колись бачив, де було повно людей і наметів з їжею. Коли Шпеник помчав по периферії майдану, кілька перехожих насупилося, а один чоловік у полотняному кашкеті погрозив кулаком водію зі шрамами на обличчі, що так необачно ганяє сонним серцем Мессема.

— Зупини тут, десь тут! — сказав Страйк, побачивши два прикрашені білими стрічками темно-сині «бентлі» на дальньому боці майдану. Шофери балакали, скинувши кашкети під яскравим сонцем. Обидва озирнулися, коли Шпеник загальмував. Страйк скинув ремінь безпеки; тепер з-за крон дерев було видно шпиль церкви. Страйка мало не нудило — понад сумнів, через те, що за ніч він викурив з чотири десятки цигарок, не спав, ще й мав Шпеника за водія.

Страйк зробив кілька кроків уперед, тоді кинувся назад до приятеля.

— Почекай мене. Я, може, не лишуся.

І він побіг повз шоферів (ті витріщалися на нього), на ходу поправляючи краватку. Тоді згадав про стан свого обличчя й костюма. І нащо той клопіт?

Страйк прокульгав за ворота у порожній церковний двір. Церква вражала і нагадала йому про церкву святого Діонісія у Маркет-Гарборо, коли вони з Робін ще були друзями. Тиша над сонним і сонячним цвинтарем здавалася зловісною. Страйк проминув дивну, якусь язичницьку на вигляд колону з різьбленням праворуч від себе і наблизився до важких дубових дверей.

Потягнувши за клямку лівою рукою, він завагався.

— А, пішло воно все,— видихнув Страйк до себе і як міг тихенько відчинив двері.

Його зустрів аромат троянд: білі ружі Йоркширу квітнули у високих вазах і прикрашали краї лавок, на яких тіснилися гості. До самого вівтаря тягнувся ліс яскравих капелюхів. Мало хто помітив Страйка, коли той прочовгав усередину, але хто помітив — почали витріщатися. Він боком посунув уздовж задньої стіни, поглядаючи в бік вівтаря.

Робін мала вінець з білих троянд на довгому хвилястому волоссі. Її обличчя Страйк не бачив. Лубка на її руці не було, і навіть звідси він роздивився довгий пурпуровий шрам, що збігав по її руці.

— Чи ти,— почувся дзвінкий голос невидимого вікарія,— Робін Венеція Еллакотт, береш цього чоловіка, Метью Джона Канліффа, за свого законного чоловіка, щоб бути з ним поруч від сьогодні й до...

Виснажений, напружений, зосереджений на Робін, Страйк навіть не помітив, як близько підійшов до букета у високій тюльпаноподібній бронзовій вазі.

— ...в радості й у горі, в багатстві й у бідності, в недузі й при здоров’ї, поки смерть...

— Ой чорт,— сказав Страйк.

Букет, на який він налетів, перекинувся — ніби у сповільненій зйомці — і з оглушливим брязкотом упав на підлогу. І гості, і пара озирнулися на нього.

— Я... Боже, вибачте,— безнадійно мовив Страйк.

Десь у центрі зібрання засміявся чоловік. Більшість гостей негайно розвернулася до вівтаря, але кілька гостей ще супилося на Страйка і не одразу спам’яталося.

— ...не розлучить вас,— з терпінням святого закінчив вікарій.

Чарівна наречена, яка не всміхнулася жодного разу за цілу службу, раптом просяяла.

— Так! — дзвінким голосом сказала Робін, глянувши просто у вічі не своєму новоспеченому чоловіку, що з кам’яним обличчям стояв поруч, а побитій і закривавленій людині, яка щойно перекинула її квіти.