Кар'єра лиходія

31

Nighttime flowers, evening roses, Bless this garden that never closes.

Blue Oyster Cult, “Tenderloin”[26]

Наступного дня Робін мала піднесений настрій: чудовий весняний ранок привітав її за порогом. Вона не забула про уважність до свого оточення, коли їхала на метро до станції «Тоттенгем Корт-роуд», але здорованя у в’язаній шапці ніде видно не було. Зате під час мандрівки її увагу привернув чимдалі дужчий захват, з яким преса висвітлювала королівське весілля. На перших шпальтах майже всіх газет у руках інших пасажирів була Кейт Міддлтон. І знову Робін гостро відчула ту оголену чутливу ділянку на безіменному пальці, де протягом року носила заручну каблучку. Втім, Робін виповнював ентузіазм від думки, що зараз можна буде поділитися зі Страйком результатами свого сольного розслідування, тож вона не дозволила собі засмутитися.

Щойно вийшла з «Тоттенгем-Корт-роуд», як почула чоловічий голос, що кликав її на ім’я. На якусь мить Робін злякалася, що

Метью влаштував засідку, але тут з’явився, пробиваючи собі шлях крізь натовп, Страйк — з наплічником. Робін виснувала, що він ночував у Елін.

— Доброго ранку. Гарні мала вихідні? — спитав він. І не дав їй і слова сказати: — Вибач. Ні. Очевидно, що вихідні були паскудні.

— Ну, не цілком паскудні,— відповіла Робін, і вони пішли шукати проходи у звичному лабіринті з загорож і дірок у дорозі.

— Що в тебе? — гучно спитав Страйк, перекрикуючи торохкотіння відбійних молотків.

— Прошу? — закричала Робін.

— Що. Ти. Там. Знайшла?

— Звідки ти знаєш, що я щось знайшла?

— Та вигляд у тебе такий,— відповів Страйк.— Завжди його маєш, коли вмираєш — так хочеш мені щось розповісти.

Робін широко всміхнулася.

— Щоб показати тобі, треба комп’ютер.

Завернули за ріг, на Денмарк-стріт. Під дверима офісу стояв чоловік у чорному з гігантським букетом червоних троянд.

— О Господи,— видихнула Робін.

Спазм страху відступав: розум на мить викреслив той оберемок руж і відзначив тільки чоловіка в чорному — але, звісно, то був інший кур’єр. Цей (розгледіла Робін, коли він рушив до них) був юнаком з довгим волоссям — працівник доставки «Ін-терфлори», без шолома. Страйк не думав, що колись хлопцю доводилося вручати п’ятдесят червоних троянд менш захопленій адресатці.

— То його батько намовив,— похмуро сказала Робін, коли Страйк відчинив перед нею двері й Робін пройшла всередину, не надто дбаючи про тремкий букет.— «Усі жінки люблять ружі» — отак, мабуть, сказав. Цього, бачте, досить — оберемка дурних квіток.

Страйк піднімався металевими сходами слідом за нею. Було весело, але він того не показував. Він відімкнув двері, й Робін

рушила до столу і безцеремонно кинула на нього ружі. Ті затріпотіли в оповитому стрічками поліетиленовому мішку з зеленкуватою водою. Серед квітів була листівка. Робін не хотіла читати її при Страйку.

— Ну що? — спитав той, вішаючи наплічник на гачок біля дверей.— Що ти там знайшла?

Не встигла Робін і рота розтулити, як у двері постукали. Крізь матове скло легко було впізнати силует Вордла: хвиляста чуприна, шкірянка.

— Я тут був неподалік. Не надто рано, ні? Тип з офісу внизу впустив.

Очі Вордла вмить притягнув букет на столі в Робін.

— День народження?

— Ні,— відрубала вона.— Хтось із вас хоче кави?

— Я сам приготую,— відповів Страйк, ідучи до чайника.— Вордл нам хоче дещо показати.

У Робін упало серце: невже полісмен її випередив? От чого вона не подзвонила Страйкові в суботу ввечері, щойно сама дізналася? Вордл опустився на диван зі штучної шкіри, який щоразу ніби пердів, як на нього сідала людина з певною вагою. Поліціянт аж здригнувся; сторожко посовавшись, він розгорнув папку.

— Виявляється, Келсі дописувала на вебсайті для інших людей, які бажають відрізати собі кінцівки,— сказав Вордл до Робін.

Робін сіла на звичне місце за столом. Поліціянта не стало видно за ружами; Робін нетерпляче схопила букет і поклала його на підлогу.

— Вона згадувала про Страйка,— провадив Вордл.— Питала, чи хтось щось про нього знає.

— І називала себе Немакудипіти, так? — спитала Робін, намагаючись говорити буденним тоном. Вордл здивовано звів очі, Страйк розвернувся, не донісши ложку до банки.

— Так,— відповів поліціянт, не зводячи з неї очей.— Звідки ти дізналася?

— Я знайшла той форум на вихідних,— відповіла Робін.— Ще подумала, що користувач Немакудипіти — то, мабуть, дівчина, що написала листа.

— Божечки,— мовив Вордл, переводячи погляд з Робін на Страйка.— Ми маємо запросити її до себе на роботу.

— У неї є робота,— заявив Страйка.— Кажи далі. Келсі дописувала на форумі...

— Так, і кінець кінцем обмінялася електронними адресами з оцими двома. Нічого аж такого корисного, але ми намагаємося з’ясувати, чи вона дійсно з ними зустрічалася — ну, в реальному житті,— відповів Вордл.

Страйкові спало на думку: як дивно, що ця фраза, яка в дитинстві позначала розбіжність між світом ігор і фантазії та нудним дорослим світом фактів, тепер вживається на позначення життя, яким людина живе поза інтернетом. Він передав Вордлу і Робін їхню каву, тоді пішов до кабінету і приніс собі стілець — не хотілося сидіти на пердливому дивані поруч з Вордлом.

Коли повернувся, Вордл показував Робін роздруковані скріншоти фейсбучних сторінок двох людей.

Робін уважно їх роздивилася, тоді передала Страйкові. Одна сторінка належала огрядній молодій жінці з круглим блідим обличчям, купою шпильок у чорному волоссі, в окулярах. Другий був білявий хлопець років двадцятьох з косими очима.

— Оця пише про свою «трансвалідність», хай що воно таке, а оцей по всіх форумах просить допомогти йому відрізати від себе те і се. Як на мене, в обох серйозні проблеми. Впізнаєте котрогось?

Страйк похитав головою. Робін теж. Вордл зітхнув і забрав роздруківки.

— Вцілив у молоко.

— А що інші чоловіки, з якими вона могла спілкуватися? Хлопці, викладачі з коледжу? — спитав Страйк, згадуючи питання, які спали йому на думку в суботу.

— Ну, за словами сестри, Келсі мала таємничого бойфренда, з яким родину не знайомила. Гейзел не вірить у його існування. Ми говорили з кількома подругами Келсі з коледжу. Жодна не бачила ніякого бойфренда, але це питання ми ще вивчаємо. І щодо Гейзел,— додав Вордл. Узяв свою каву, зробив ковток, тоді провадив: — Я пообіцяв переказати тобі. Вона хоче з тобою зустрітися.

— Зі мною? — здивувався Страйк.— Нащо?

— Гадки не маю,— відповів Вордл.— Мабуть, хоче виправдатися перед усіма і кожним. Вона в суцільному шоці.

— Виправдатися?

— Її гризе провина за те, що не сприймала ті фантазії про ногу серйозно, гадала, що дівчина просто хоче уваги. Гейзел думає, що це тому Келсі пішла шукати допомоги деінде.

— Вона розуміє, що я не відповідав на листи Келсі? Що насправді не мав з нею жодних контактів?

— Так, так, я їй пояснив. Але вона все одно хоче з тобою поговорити. Не знаю,— додав Вордл трохи нетерпляче,— от тобі надіслали ногу її сестри — ти сам знаєш, як люди поводяться в шоковому стані. Плюс це ж ти, так? — додав Вордл з тінню образи у голосі.— Мабуть, жінка думає, що Диво-Детектив розкриє справу, поки поліція пасе задніх.

Страйк і Робін старалися не дивитися одне на одного, а Вордл пробурчав:

— Ми могли б і краще повестися з Гейзел. Наші хлопці допитували її хлопця агресивно, їй не сподобалося. Вона стала ніби захищатися. Мабуть, хоче мати тебе в доступі: ти ж детектив, який уже рятував безневинних людей від тюрми.

Страйк вирішив не зважати на ображений тон.

— Звісно ж, ми мусили допитати типа, який з нею жив,— додав Вордл, пояснюючи ситуацію для Робін.— Така процедура.

— Так,— кивнула Робін.— Звичайно.

— І більше чоловіків у житті Келсі не було — тільки сестрин хлопець і, можливо, свій бойфренд? — спитав Страйк.

— Вона спілкувалася з психологом — худим чорним типом, який на вихідні, коли її вбили, їздив до рідних у Брістоль. І є ще її лідер церковного об’єднання молоді на ім’я Даррел,— додав Вордл,— товстун у комбінезоні. Під час розмови всі очі виплакав. У неділю був у церкві, поводився нормально; іншого алібі не має, але я не уявляю, щоб він взяв різницький ніж. Більше нікого ми не знаємо. На її курсі вчилися суцільно дівчата.

— І в церковному об’єднанні хлопців не було?

— Теж майже суцільно дівчата. Найстаршому хлопцю чотирнадцять років.

— Якщо я зустрінуся з Гейзел, як до цього поставиться поліція? — спитав Страйк.

— Ми не можемо тобі заборонити,— знизав плечима Вордл.— Особисто я — «за», бо, може, ти щось цікаве розвідаєш, але не думаю, що там щось лишилося. Ми з усіма побалакали, обшукали кімнату Келсі, взяли її ноутбук, і я ладен об заклад битися, що ніхто з допитаних нами нічого не знав. Вони всі гадали, що вона поїхала на практику від коледжу.

Подякувавши за каву і тепло всміхнувшись Робін (та не дуже заусміхалася у відповідь), Вордл пішов.

— І жодного слова про Брокбенка, Лейнга чи Віттакера,— буркнув Страйк, коли гупання Вордлових кроків стихло.— А ти мені навіть не казала, що винюхуєш щось у мережі,— дорікнув він Робін.

— У мене не було доказів, що саме та дівчина написала листа,— відповіла Робін,— але мені дійсно спало на думку, що Келсі могла шукати підтримки в інтернеті.

Страйк зіп’явся на ноги, взяв горнятко з її столу і вже йшов до дверей, коли Робін обурено спитала:

— А тобі не цікаво дізнатися, про що саме я тобі хотіла розповісти?

Страйк здивовано озирнувся.

— А то не воно було?

— Ні!

— Ну?

— Гадаю, я знайшла Дональда Лейнга.

Страйк не відповів, тільки спантеличено завмер з горнятками у руках.

— Ти... що? Як?

Робін увімкнула свій комп’ютер, поманила Страйка ближче і заклацала клавіатурою. Страйк підійшов, зазирнув їй за плече.

— Спершу,— почала Робін,— я розібралася, що то за псоріатичний артрит. Тоді... глянь.

Вона відкрила сторінку благодійної платформи «JustGiving». З маленького фото у верхній частині на них сердито дивився чоловік.

— Щоб мене, та це ж він! — вигукнув Страйк так голосно, що Робін аж підскочила. Він відставив горнятка й підтягнув свого стільця ближче до монітора. І зачепив троянди Робін.

— Чорт... вибач...

— Та байдуже,— озвалася Робін.— Сідай сюди, я їх приберу.

Вона підвелася, а Страйк посів її місце на комп’ютерному стільці.

Фото було маленьке, і Страйк двічі клацнув по ньому, щоб збільшити. Шотландець стояв на якомусь тісному балкончику з балюстрадою зеленого скла — неусміхнений, з милицею під правою пахвою. Лінія волосся на лобі й досі була низька, але коротка шорстка чуприна уже не нагадувала лисяче хутро, потемнівши з плином років. Чисто виголене обличчя вкривали віспини. Саме обличчя було уже не таке опухле, як на фото, які дала Лорейн, але Лейнг набрав вагу відтоді, коли був як мармуровий Атлант і вкусив Страйка за обличчя на боксерському ринзі. На ньому була жовта футболка, на руці — татуювання жовтої троянди, але доповнене: тепер квітку протинав кинджал, і до зап’ястка збігали краплини крові. За спиною Лейнга виднілися рвані обриси чорно-срібних вікон.

Він користувався справжнім іменем:

Дональд Лейнг просить про допомогу.

Я — ветеран Британської армії, який страждає на псоріатичний артрит. Збираю гроші на дослідження цього захворювання. Будь ласка, дайте скільки можете.

Сторінку було створено три роки тому. Лейнг зібрав нуль відсотків від суми в тисячу фунтів, яку планував зібрати.

— І жодних тобі побрехеньок, мовляв, зроблю заради грошей те і се,— відзначив Страйк.— «Дайте мені», та й по тому.

— Не «мені»,— заперечила Робін з підлоги, де кухонною серветкою витирала розлиту воду.— Він збирає кошти на дослідження.

— За його словами.

Страйк зіщулив очі, придивляючись до обрисів за спиною Лейнга.

— Тобі це нічого не нагадує? Оті вікна за його спиною?

— Я спершу подумала про Корнішон,— відповіла Робін,— але малюнок інакший.

— І жодного слова про місце проживання,— сказав Страйк, клацаючи по всій сторінці у пошуках прихованої інформації.— У платформи десь мають бути відомості про нього.

— Якось ніколи не спадає на думку, що й лиходій може захворіти,— мовила Робін і глянула на годинник.— За п’ятнадцять хвилин маю починати стеження за Платиною. Треба йти.

— Так,— кивнув Страйк, не зводячи очей з фотографії Лейнга.— Будь на зв’язку... о, так. Треба, щоб ти дещо для мене зробила,— він витягнув з кишені мобільник.— Брокбенк.

— Ти таки гадаєш, що це може бути він? — спитала Робін, не до кінця надягнувши куртку.

— Можливо. Я хочу, щоб ти йому подзвонила, назвалася Венецією Галл і повторила оте все про завдання шкоди здоров’ю.

— О. Гаразд,— відповіла Робін, дістала власний мобільний і записала номер, який показав їй Страйк. Проте під маскою буденного спокою вона відчувала захват. Венеція була її власним творінням, її вигадкою, і от Страйк цілий напрям розслідування віддає в її руки.

Робін уже пройшла половину Денмарк-стріт, коли згадала, що серед пошарпаних тепер троянд була листівка — і що вона так і лишилася непрочитаною.

32

What’s that in the corner? It’s too dark to see.

Blue Oyster Cult, “After Dark”[27]

Цілий день оточена гуркотом машин і гучними голосами, Робін знайшла нагоду подзвонити Ноелю Брокбенку лише о п’ятій годині. Прослідкувавши, як завше, що Платина зайшла на роботу, Робін пішла до японського ресторану біля стрип-клубу, взяла зелений чай і сіла за тихий столик у кутку. Там заждала п’ять хвилин, кажучи собі, що коли Брокбенк і почує якийсь гамір, це буде схоже на звуки залюдненого офісу поруч з проїжджою вулицею; тоді набрала номер. Серце шалено калатало.

Номер і досі обслуговувався. Двадцять секунд Робін слухала дзвінки, і коли вже вирішила, що слухавки не візьмуть, слухавку взяли.

З того боку важко засопіли. Робін завмерла, притиснувши телефон до вуха. Тоді аж підскочила, бо почувся пронизливий голос малої дитини:

— ПРИВІТ!

— Привіт? — обережно озвалася Робін.

Десь на тлі почувся притишений жіночий голос:

— Що там у тебе, Захаро?

Якесь дряпання, а тоді вже набагато гучніше:

— Це ж Ноелів, він якраз його шу...

Зв’язок обірвався. Робін обережно відклала телефон. Серце і досі калатало. Вона майже бачила липкий дитячий пальчик, який випадково обірвав дзвінок.

Телефон завібрував у руці: з номера Брокбенка передзвонювали. Робін глибоко вдихнула і взяла слухавку.

— Вітаю, це Венеція Галл.

— Га? — спитав жіночий голос.

— Венеція Галл з агенції «Гардакр і Галл»,— пояснила Робін.

— Га? — знову перепитала жінка.— Це ви щойно дзвонили?

Вимова в жінки була лондонська. У Робін пересохло в роті.

— Так, дзвонила,— відповіла Робін у ролі Венеції.— Я шукаю містера Ноеля Брокбенка.

— А нащо?

Витримавши ледь відчутну паузу, Робін поцікавилася:

— Чи можу я дізнатися, з ким розмовляю?

— Нащо? — жіночий голос звучав чимдалі більш войовничо.— Ви хто?

— Мене звати Венеція Галл,— мовила Робін,— і я юристка, яка спеціалізується на компенсаціях за заподіяння шкоди здоров’ю.

Просто перед нею всілася парочка і почала гучно розмовляти італійською.

— Га? — знову спитала жінка на тому кінці.

Подумки клянучи сусідів, Робін підвищила голос і повідала ту саму байку, яку розповідала Голлі в Барроу.

— Гроші для нього? — спитала невідома жінка вже набагато менш ворожим голосом.

— Так, якщо виграємо справу,— відповіла Робін.— Чи можу я спитати...

— А як ви про нього дізналися?

— Натрапили на досьє містера Брокбенка, коли досліджували інші...

— А багато грошей?

— Залежить від ряду факторів,— глибоко зітхнула Робін.— А де містер Брокбенк?

— На роботі.

— Можна спитати, де...

— Я скажу, щоб він вам подзвонив. На цей номер, так?

— Так, будь ласка,— відповіла Робін.— Я буду в офісі завтра з дев’ятої години.

— Венеція... як там вас, кажете?

Робін ще раз назвала їй ім’я.

— А, ну гаразд. Скажу, щоб подзвонив. Бувайте.

Ідучи до метро, Робін подзвонила Страйку, щоб розповісти новини, але в нього було зайнято.

Поки Робін спускалася під землю, настрій у неї погіршувався. Метью, мабуть, уже вдома. Відчуття було таке, ніби вона бачила свого колишнього нареченого дуже давно, і тепер лячно було бачитися знову. Поїзд ніс Робін у бік домівки, і настрій ставав дедалі гіршим. Робін шкодувала, що не має обґрунтованої підстави не повертатися, але неохоче корилася даній Страйку обіцянці: не ходити поночі.

За сорок хвилин вона прибула на станцію «Вест-Ілінг». Жахаючись, Робін пішла у бік квартири, і тут з другої спроби їй вдалося додзвонитися до Страйка.

— Оце ти молодець! — вигукнув він, коли Робін повідомила, що успішно додзвонилася на номер Брокбенка.— Кажеш, у жінки лондонська вимова?

— Гадаю, що так,— відповіла Робін і вирішила, що Страйк упустив дещо важливе,— і схоже, що маленька донька.

— Так. Мабуть, тому Брокбенк там і ошивається.

Робін чекала на більшу занепокоєність через дитину, біля якої опинився відомий ґвалтівник дітей, але ні; Страйк умить змінив тему.

— Я щойно розмовляв по телефону з Гейзел Ферлі.

— З ким?

— Це сестра Келсі, пам’ятаєш? Яка хоче зі мною зустрітися. Я з нею побачуся в суботу.

— О,— відповіла Робін.

— Раніше не вийде — Тато-Вар’ято повернувся з Чикаго.

І добре, бо Вторак нас вічно не годуватиме.

Робін не відповіла. Вона все думала про малу, яка перша взяла слухавку. Реакція Страйка на цю новину її розчарувала.

— З тобою все гаразд? — спитав Страйк.

— Так,— відповіла Робін.

Вона дійшла до кінця Гастингс-роуд. На диво, розмова зі Страйком тільки ще більше її засмутила. З деяким острахом Робін рушила до дверей своєї оселі.

Можна було і не перейматися. Метью повернувся з Мессема вже не тим Метью, який щогодини благав Робін поговорити з ним. Він ліг спати на дивані. Протягом наступних трьох днів вони сторожко обходили одне одного. Робін трималася з холодною ввічливістю, Метью — з показною відданістю; іноді доходило до пародії. Він спішив помити за нею чашку щоразу, як Робін допивала чай, а у вівторок уранці шанобливо спитав, як справи на роботі.

— Ой не треба,— тільки й відказала Робін і повз нього рушила до дверей.

Мабуть, вирішила вона, рідні порадили йому відступити, дати їй час. Вони поки що не обговорювали, як саме скажуть усім, що весілля скасовано: Метью явно не прагнув такої розмови. День у день Робін сама ніяк не могла почати її. Іноді вона питала себе: чи не вказує це боягузтво на потаємне бажання знову надягнути заручну каблучку? В інші моменти була певна, що не хоче починати через утому, через небажання вступати у (як вона розуміла) найтяжче і найбільш болісне протистояння з усіх. Треба зібрати сили перед кінцевим розривом. І хай як мало ентузіазму вона виявляла до запланованого маминого візиту, Робін підсвідомо сподівалася набрати сили й упевненості від Ліндиного товариства, щоб здійснити те, що має.

Троянди на столі повільно всихали. Ніхто не дав собі клопоту поставити їх у воду, тож квіти тихо померли у целофановій обгортці, в якій прибули; але Робін на роботі не було, а Страйк, який час до часу заходив до офісу по речі, гадав, що недоречно буде викидати їх — чи листівку, якої так ніхто і не прочитав.

Після минулого тижня, коли Робін і Страйк повсякчас спілкувалися, вони повернулися до звичного графіку, за якого бачилися рідко і по черзі стежили за Платиною і Татом-Вар’ятом, який повернувся з Америки й умить узявся переслідувати малих синів знову. У четвер удень по телефону було обговорено питання про те, чи не варто Робін знову набрати Ноеля Брокбенка, бо той так і не передзвонив. Трохи подумавши, Страйк сказав, що Венеція Галл як успішна юристка має й інші справи.

— Якщо до завтра так і не подзвонить, тоді передзвони. На той час мине вже цілий робочий тиждень, а його подружка могла й номер загубити.

Коли Страйк поклав слухавку, Робін знову заходилася блукати по Едж-стріт у Кенсингтоні, де проживали рідні Тата-Вар’ята. Ці місця аж ніяк не покращували настрій Робін. Вона вже почала шукати в інтернеті нове житло, але всі варіанти, які можна було собі дозволити на зарплатню від Страйка, були навіть гірші, ніж вона боялась; окрема кімната у спільному помешканні — найкраще, на що можна було сподіватись.

Ошатні будинки навколо, перебудовані у вікторіанську добу зі стаєнь, мали блискучі двері, в’юнкі рослини з лапатим листям, ящики для квітів на підвіконнях і яскраві розсувні вікна; все це свідчило про затишне і заможне життя, на яке сподівався Метью, коли ще гадав, що Робін пристане на більш прибуткову кар’єру. Вона йому повсякчас казала, що до грошей їй байдуже — чи принаймні що гроші турбують її менше, ніж його,— і це була правда. Але тільки дуже дивна людина (думала Робін) змогла б ходити серед цих гарненьких тихих будиночків і не порівнювати їх зі злиднями, в яких жили інші — з тими «строго веганськими оселями, мобільний дозволено лише в межах вашої кімнати», що їх вона собі могла дозволити; чи з тією кімнаткою завбільшки як шафа у Гекні, де «дружні й приємні сусіди радо ПРИЙМУТЬ ТЕБЕ НА БОРТ!»

Знову задзвонив мобільний. Робін потягнула телефон з кишені плаща, гадаючи, що то Страйк, але тут аж у животі закрутило: Брокбенк. Глибоко зітхнувши, Робін відповіла.

— Венеція Галл.

— Юристка, га?

Робін не уявляла, який голос чекає почути. Той чоловік у її уяві набув монструозного вигляду: ґвалтівник дітей, головоріз із видовженою щелепою, розбитою пляшкою і удаваною (на Страйкову думку) амнезією. Голос у Брокбенка був низький, а акцент, хай не такий сильний, як у його близнючки,— виразно барровський.

— Так,— відповіла Робін.— Ви — містер Брокбенк?

— Авжеж, то я.

У мовчанні його було щось загрозливе. Робін поспіхом розповіла свою байку про компенсацію, яку Брокбенк, можливо, отримає, якщо погодиться зустрітися. Коли Робін замовкла, він не відповів. Робін тримала себе у руках: Венеція Галл — панянка самовпевнена і не спішитиме заповнювати паузу. Але тріск телефонної лінії між ними лякав її.

— А як ви ото про нас дізналися, га?

— Ми натрапили на ваше досьє під час вивчення...

— І що ви ото там вивчали?

Звідки у Робін це відчуття загрози? Брокбенк аж ніяк не може бути поруч; проте вона уважно роздивлялася все навколо. Залита сонцем гарна вулиця була безлюдна.

— Ми вивчали подібні отримані поза бойовими діями травми в інших військовослужбовців,— провадила вона, жалкуючи, що говорить таким тоненьким голоском.

Знов мовчанка. З-за рогу з’явилася машина і поїхала в її бік.

«От чорт»,— з відчаєм подумала Робін, зрозумівши, що за кермом — навіженець-батько, за яким вона мала б стежити непомітно. Коли Робін розвернулася до машини, Тато-Вар’ято глянув їй просто в обличчя. Робін нахилила голову і повільно пішла геть від школи.

— І що мені ото тепер робити, га? — запитав Ноель Брокбенк в її вусі.

— Чи можемо ми зустрітися і поговорити про вашу історію? — спитала Робін. У неї аж у грудях боліло, так сильно калатало серце.

— Та ви ж наче читали ту історію? — озвався він, і в Робін аж волоски на шиї стали сторчма.— Скотина на ім’я Кемерон Страйк влаштувала нам травму мозку.

— Так, я це пам’ятаю з вашого досьє,— задихано відповіла Робін,— але важливо дати свідчення, щоб ми могли...

— Свідчення?

Пауза — раптом дуже небезпечна.

— Ви там не шпиги?

Північанка Робін Еллакотт зрозуміла; а от лондонка Венеція Галл — заледве. «Шпигами» на півночі називали поліцію.

— Не... прошу? — спитала вона, з усієї сили імітуючи ввічливий подив.

Тато-Вар’ято зупинив машину біля помешкання колишньої дружини. За мить виходять його сини разом з нянькою — підуть гратися до друзів. Якщо батько до них підійде, Робін має зробити фото. Вона провалює роботу, за яку платять гроші; треба фіксувати дії Тата-Вар’ята.

— Поліція,— агресивно пояснив Брокбенк.

— Поліція? — перепитала Робін, досі стараючись розігрувати суміш подиву і цікавості.— Звісно, ні.

— Точно? Певна?

Розчахнулися двері помешкання дружини Тата-Вар’ята. Робін побачила руде волосся няньки, почула, як відчиняються дверцята машини. Змусила себе говорити здивованим, ображеним тоном.

— Абсолютно певна. Містере Брокбенк, якщо ви не зацікавлені...

Рука, що тримала телефон, трохи спітніла. А тоді він заскочив її зненацька, сказавши:

— Ну гаразд, зустріньмося.

— Чудово,— мовила Робін; нянька виводила двох маленьких хлопчиків на тротуар.— Де вас шукати?

— У Шордичі,— відповів Брокбенк.

Кожнісінький нерв у Робін ніби задзвенів. То він у Лондоні!

— Отже, де б вам було зручно...

— Що то за звук?

Нянька кричала на Тата-Вар’ята, який наступав на неї та на дітей. Один з його синів почав ридати.

— О, та я, власне... сьогодні моя черга забирати синів зі школи,— відповіла Робін, перегукуючи ґвалт й плач.

Знову мовчанка на тому боці. Практична Венеція Галл точно порушила б її, але Робін паралізував страх — безпідставний, повторювала вона собі.

А тоді Брокбенк заговорив голосом таким загрозливим, якого вона ще не чула — головно тому, що він жебонів словами, так близько притуливши губи до телефону, що ніби дихав їй у вухо.

— Маленька, а я тебе не знаю?

Робін спробувала відповісти, але не змогла зронити жодного звуку. Зв’язок обірвався.

33

Then the door was open and the wind appeared...

Blue Oyster Cult, “(Don’t Fear) The Reaper”[28]

— Напартолила я з Брокбенком,— сказала Робін.— Мені дуже шкода — але я гадки не маю, як це сталося! А ще я не сфотографувала Тата-Вар’ята, бо була надто близько.

Була дев’ята ранку, п’ятниця; Страйк прийшов не з верхнього поверху, а з вулиці, у вуличному одязі й знов з наплічником. Робін чула, як він наспівує, піднімаючись сходами. Знову ночував у Елін. Робін дзвонила йому напередодні, щоб розповісти про свій дзвінок Брокбенку, але Страйк не мав змоги довго розмовляти і пообіцяв поговорити сьогодні.

— Та забудь про Тата-Вар’ята. Наступного дня його візьмемо,— відповів Страйк, вмикаючи чайник.— І з Брокбенком ти все добре зробила. Ми знаємо, що він у Шордичі, знаємо, що не забув мене і що він запідозрив, чи не з поліції ти. Чому — через те, що грався з дівчатками тут і там, чи через те, що нещодавно порубав на шматки дівчину-підлітка?

Відколи Брокбенк сказав їй у вухо ті останні шість слів, Робін трохи трусило. Минулого вечора вони з Метью майже не розмовляли, і не маючи можливості вилити на когось не до кінця зрозуміле відчуття вразливості, Робін усі надії поклала на сьогоднішню розмову зі Страйком, на змогу обговорити ті шість зловісних слів: «Маленька, а я тебе не знаю?» Сьогодні Робін рада була би бачити серйозного сторожкого Страйка, який сприйняв надіслану ногу як погрозу і наказав їй не ходити поночі. Чоловік, який бадьоро робив собі каву й буденним тоном говорив про знущання з дітей і про вбивство, геть її не втішав. Він гадки не мав, який голос був у Брокбенка, коли той туркотів їй на вухо.

— Ми знаємо про Брокбенка ще дещо,— задушеним голосом вимовила Робін.— Він живе з маленькою дівчинкою.

— Може, і не живе. Ми не знаємо, де він лишив телефон.

— Гаразд,— відповіла Робін, напружившись ще більше.— Якщо ти наполягаєш на педантичності: ми знаємо, що він перебуває у близькому контакті з маленькою дівчинкою.

Вона відвернулася, вдавши, що хоче дати раду листам, які перед приїздом зібрала з килимка під дверима. Той факт, що Страйк прийшов наспівуючи, її дратував. Мабуть, ніч з Елін стала жаданим відпочинком — він там розвіявся, поновив сили. Робін і сама хотіла б відпочити від своїх гіпер-сторожких днів і вечорів, заповнених холодною тишею. Думка, що це обурення ірраціональне, анітрохи його не зменшила. Робін схопила зі столу присмертні троянди в сухому поліетиленовому пакеті й жбурнула букет у смітник.

— Ми нічим не можемо допомогти тій малій,— сказав Страйк. Робін протяв приємний укол гніву.

— Ну, тоді й хвилюватися нема чого,— огризнулася вона.

Намагаючись витягнути рахунок з конверта, вона випадково порвала все надвоє.

— Гадаєш, то єдина дитина, що ризикує, перебуваючи поруч з ґвалтівником? Та їх сотні — просто в цю саму мить, тут, у Лондоні.

Робін, яка майже чекала, що тепер, коли вона свій гнів усвідомила, він ущухне, озирнулася. Страйк дивився на неї, примруживши очі — без співчуття.

— Переймайся скільки хочеш, але ти просто марнуєш енергію. Ти нічого не можеш зробити для тієї дитини. Брокбенка ніде не записано. Ні за що не засуджено. Ми навіть не знаємо, де вона чи як її...

— Її звати Захара,— сказала Робін.

І з жахом зрозуміла, що не говорить, а задушено пищить, що обличчя в неї червоне, в повіки вдарили сльози. Вона знов відвернулася — хоч і недостатньо швидко.

— Слухай,— м’яко мовив Страйк, але Робін дико махнула рукою, змушуючи його мовчати. Вона відмовлялася зриватися; трималася на самій можливості рухатися вперед, робити свою роботу далі.

— Я в нормі,— вимовила вона крізь зціплені зуби.— В нормі. Забудь.

Вона тепер не могла зізнатися, що Брокбенкове прощання здалося їй на диво погрозливим. «Маленька» — ось як він її назвав. Ніяка вона не маленька! Вона не зломлена, вона не дитина — вже ні,— але Захара, хай хто вона така...

Вона почула, як Страйк вийшов на сходовий майданчик, а тоді перед нею — від сліз усе пливло перед очима — з’явився великий рулон туалетного паперу.

— Дякую,— нерозбірливо сказала Робін, взяла папір зі Страйкової руки і висякалася.

Кілька хвилин тривала мовчанка. Робін час до часу промокала очі й сякалася, уникаючи погляду Страйка, а той уперто лишався у приймальні, не бажаючи йти до свого кабінету.

— Що? — нарешті не витримала Робін, знову розлютившись — просто тому, що він ото стоїть і дивиться.

Страйк широко всміхнувся. Попри все, Робін раптом відчула бажання засміятися.

— Ти тут весь ранок стоятимеш? — спитала вона, намагаючись говорити сердитим тоном.

— Hi,— відповів Страйк, досі всміхаючись.— Просто хотів тобі дещо показати.

Він покопався в наплічнику і видобув глянцевий проспект — рекламу нерухомості.

— Це від Елін,— пояснив він.— Учора ходила дивитися той комплекс. Хоче купити там квартиру.

Де й подівся весь сміх. З якого дива Страйк вирішив, що Робін це підбадьорить — новина, що його подружка планує купити абсурдно дорогу квартиру? Чи, може, він хоче оголосити (крихкий настрій Робін почав розвалюватися), що вони з Елін тепер житимуть разом? Перед очима промайнуло, ніби кадри з кінофільму: квартира нагорі порожня, Страйк живе у розкошах, вона сама — в якійсь коробочці на краю Лондона шепоче в мобільний, щоб власниця-веганка, бува, не почула.

Страйк поклав брошуру на стіл перед нею. На обкладинці була висока модерна вежа, увінчана дивним, схожим на щит обличчям, у якого трьома очима сиділи турбіни. Фото було підписано: «Комплекс „Ярус”, найжаданіше житло в Лондоні».

— Бачиш? — спитав Страйк.

Його тріумфальний вигляд понад усяку міру засмутив Робін, почасти через те, що зовсім не в стилі Страйка було зловтішатися через чужі розкоші, та не встигла вона нічого сказати, як у двері постукали.

— Чорти б тебе,— з відвертим подивом вимовив Страйк, впускаючи Шпеника. Той зайшов, клацаючи пальцями і несучи з собою знайомий сопух цигаркового диму, канабісу й немитого тіла.

— Я тут був неподалік,— сказав він, несвідомо наслідуючи Ерика Вордла.— Знайшов його тобі, Куше.

Шпеник гепнувся на диван зі штучної шкіри, розкинувши ноги, і витягнув пачку «Мейферзу».

— Знайшов Віттакера? — спитав Страйк, охоплений головно шоком від того, що Шпеник устав так рано вранці.

— А кого ше я міг знайти? — поцікавився Шпеник, затягуючись цигаркою і відверто насолоджуючись справленим ефектом.— Кетфордський Бродвей. Хата над забігайлівкою. І та шворка з ним живе.

Страйк простягнув долоню і потиснув Шпенику руку. Попри золотий зуб і шрам, який покрутив йому верхню губу, їхній гість усміхався дивно хлоп’ячою усмішкою.

— Будеш каву? — спитав у нього Страйк.

— А чо’ ні,— відповів Шпеник, явно налаштований насолодитися сяйвом свого тріумфу.— Еге ж? — весело додав він, звертаючись до Робін.

— Так, дякую,— скуто всміхнулася та і повернулася до невідкритих листів.

— Ось тобі й пощастило,— стиха мовив до Робін Страйк, поки гуркотів чайник, а Шпеник, нічого не помічаючи, курив і дивився повідомлення на телефоні.— Всі троє в Лондоні. Віттакер у Кетфорді, Брокбенк у Шордичі, а Лейнг, як нам тепер відомо, в Елефант-енд-Каслі — чи принаймні був там три місяці тому.

Робін погодилася була, а тоді зрозуміла, що не розуміє.

— Звідки ми знаємо, що Лейнг в Елефант-енд-Каслі?

Страйк постукав по глянцевому проспекту на столі перед нею.

— А нащо б я це тобі показував?

Робін не уявляла, про що це він. Не розуміючи, кілька секунд дивилася на проспект, а тоді його значення нарешті дійшло до неї. Срібні панелі пересипали уривчасті лінії темних вікон по всій поверхні заокругленої колони: це тло виднілося за Лейнгом, який стояв на бетонному балконі.

— О,— слабким голосом вимовила вона.

Страйк не збирається жити з Елін. Робін не розуміла, чому знову червоніє. Емоції, здається, геть не коряться їй. Що це з нею взагалі таке? Вона крутнулася на комп’ютерному стільці й знов зосередилася на пошті, ховаючи обличчя від обох чоловіків.

— Не знаю, чи при мені досить бабосів, щоб тобі заплатити, Шпенику,— сказав Страйк, зазираючи в гаманець.— Прогуляюся з тобою до банкомата.

— Без проблем,— відповів Шпеник і нахилився над смітником біля столу Робін, щоб струснути попіл.— Треба поміч з Віттакером — ти знаєш, де мене шукати.

— Так, дякую. Але гадаю, що я сам упораюся.

Робін потягнулася до останнього конверта у стосі — жосткого, з якимось потовщенням у кутку, ніби там була поштівка з якимсь незвичним елементом. Починаючи відкривати листа, Робін помітила, що його адресовано їй, а не Страйку. Вона зупинилася, з сумнівом глянула на конверт. На ньому були надруковані її ім’я й адреса офісу. Штамп центрального Лондона; надіслано напередодні.

Голоси Страйка і Шпеника підносилися й опадали, але вона не чула, що вони говорять.

«Це нічого,— сказала до себе Робін.— Ти перенервувала. Це не може статися знову».

Ковтнувши клубок у горлі, вона розпечатала конверт і обережно дістала листівку.

Там була репродукція картини Джека Веттріано; білявка у профіль сидить на стільці, оповитому чохлом. Вона тримає у руках чашку чаю, а довгі ноги в панчохах і туфлях на шпильці схрестила й поклала на табурет перед собою. Спереду на картці нічого не було. Предмет, який крізь конверт намацала Робін, було прикріплено з внутрішнього боку.

Страйк і Шпеник усе говорили. У ніздрі їй ударив запах гниття, перебивши сопух від Шпеникового тіла.

— О Боже,— тихо вимовила Робін, але жоден з чоловіків її не почув. Вона перевернула листівку з роботою Веттріано.

На звороті листівки у кутку було скотчем прикріплено підгнилий палець з ноги.

І ретельно, великими літерами видруковано слова:

ВОНА ПРЕГАРНА, МОВ НОГА

Робін кинула листівку на стіл і підскочила. Ніби у сповільненій зйомці, розвернулася до Страйка. Той глянув на її вражене обличчя, тоді на безсоромний предмет на столі.

— Відійди звідти.

Робін скорилася. Гі трусило, нудило; кортіло, щоб тут не було Шпеника.

— Шо? — повторював Шпеник.— Шо? Шо там? Шо?

— Хтось надіслав мені відрізаний палець,— відповіла Робін зібраним голосом, який їй не належав.

— Та ти в біса жартуєш,— сказав Шпеник, зі щирою цікавістю рушаючи вперед.

Страйк фізично не дав Шпенику взяти листівку, яка лежала там, де випала з пальців Робін. Страйк упізнав фразу «Вона прегарна, мов нога». То була назва іншої пісні «Блу ойсте калт».

— Я подзвоню Вордлу,— сказав Страйк, але замість потягнутися по мобільний, надряпав чотиризначний код на папірці й вийняв з гаманця кредитку.— Робін, ходи зі Шпеником і зніми йому грошей, а тоді повертайся.

Робін узяла записку і картку, до смішного вдячна за можливість вийти на свіже повітря.

— І, Шпенику,— різко сказав Страйк, коли Робін і Шпеник підійшли до скляних дверей,— приведеш її назад, добре? Проведеш її до офісу.

— Зроблю, Куше,— озвався Шпеник, якого — як завжди — підбадьорили дивина, дія, присмак небезпеки.

34

The lies don’t count, the whispers do.

Blue Oyster Cult, “The Vigil”[29]

Того вечора Страйк сам-один сидів за кухонним столом у своїй квартирці під дахом. У кріслі було незручно, а коліно ампутованої ноги боліло після кількагодинного ходіння за Татом-Вар’ятом, який сьогодні пішов з роботи і причепився до молодшого сина під час екскурсії до Музею природничої історії. Чоловік, напевно, сам був власником компанії, бо інакше його б давно вигнали за ту кількість робочого часу, яку він марнував на залякування власних дітей. А от за Платиною ніхто не стежив, ніхто її не фотографував. Дізнавшись, що до Робін їде мама, Страйк наполіг на тому, щоб та взяла три дні вихідних; він не слухав жодних заперечень, провів її до метро, наполіг, щоб вона написала повідомлення, щойно буде в безпеці вдома.

Страйка змагав сон, але він надто втомився, щоб просто встати і піти до ліжка. Друге послання від убивці збурило його сильніше, ніж він був готовий зізнатися напарниці. Посилка з ногою стала страшною подією, але тепер він розумів, що раніше плекав таку-сяку надію: Робін за адресатку обрали задля ліпшого ефекту, просто собі вигадали таке в останню мить. Але друге послання, звернене до неї (хай навіть убивця хитро підморгнув Страйку — «вона прегарна, мов нога»), сказало Страйкові, що той чоловік — хай хто це — накидає оком на Робін. Навіть назва картини на листівці, що її обрав убивця,— зображення самотньої довгоногої білявки — була зловісна: «Думаючи про тебе».

Страйк не рухався, але в ньому кипів, відганяючи втому, гнів. Він згадав біле обличчя Робін і зрозумів, що став свідком смерті її слабкої надії на те, що нога в посилці — то спонтанний вчинок навіженця. І попри це вона затято опиралася відпустці, нагадуючи, що виконання завдання від одного грошовитого клієнта часто не залишає часу на завдання від другого: Страйк не зможе як слід виконувати і те, і те, і доведеться щодня обирати, за ким стежити — за Платиною чи за Татом-Вар’ятом. Та Страйк лишався непохитним: Робін повернеться на роботу не раніше, ніж її мати поїде до Йоркширу.

Переслідувач успішно зменшив бізнес Страйка до двох клієнтів. До офісу вдруге вторглася поліція, і Страйк боявся, що про події пронюхає преса — хоч Вордл і пообіцяв, що про листівку і палець не повідомлятиме. Вордл погодився зі Страйком: так, одна з цілей убивці — звернути на детектива увагу преси та поліції, і якщо повідомити журналістів, це лише зіграє на руку злочинцю.

У маленькій кухні гучно задзвенів мобільний телефон. Глянувши на годинник, Страйк побачив, що зараз двадцять по десятій. Схопив телефон, заледве помітивши, що дзвонить Вордл, бо всі Страйкові думки були про Робін.

— Добра новина,— оголосив йому Вордл.— Ну, в певному сенсі. Він не вбив іншої жінки. Палець належить Келсі. З другої ноги. Який економний, га?

Страйк був не в гуморі для гумору і відповідав лаконічно. Коли Вордл повісив слухавку, він лишився сидіти за кухонним столом, задуманий, і слухав, як унизу по Чаринг-Кросс-роуд гуркотять машини. Тільки згадавши, що завтра вранці треба їхати до Фінчлі на зустріч із сестрою Келсі, Страйк розпочав морочливий процес знімання протезу перед сном.

Завдяки материному кочовому життю Страйк знав Лондон дуже детально, але були в цих знаннях і прогалини — і серед них Фінчлі. Він тільки і знав про цей район, що у вісімдесяті, коли вони з Ледою та Люсі їздили від сквоту до сквоту у вайтчапелах і брикстонах, там проживав електорат Маргарет Тетчер. Район Фінчлі був надто далекий від центру, щоб пасувати родині, яка їздила винятково громадським транспортом і харчувалася їжею на виніс; надто дорогий для жінки, якій часто-густо було нічим платити за електрику; то було — як одного разу сумно висловилася його сестра Люсі — таке місце, де живуть справжні родини. Побравшись з інженером-кошторисником і народивши трьох бездоганних синів, Люсі справдила свою дитячу мрію про охайність, лад і надійність.

Страйк на метро доїхав до «Вест-Фінчлі», а далі пішки пішов аж до Саммерз-лейну, бо не мав бюджету на таксі. Трохи пітніючи — було тепло — він проминав вулиці, забудовані міськими котеджами, і проклинав цей зелений район за затишність і відсутність дороговказів. Урешті-решт (минуло півгодини, відколи він вийшов зі станції) Страйк знайшов будинок Келсі Платт — менший за сусідні, потинькований, з чавунними воротами.

Він подзвонив і негайно почув голоси з-за матового скла у дверях — точно як у його офісі.

— Ой, мала, то, мабуть, детектив,— сказав голос із вимовою уродженця Ньюкасла.

— Відчини! — озвався високий жіночий голос.

За склом замаячіло щось велике й червоне. Двері відчинилися в коридор, затулений кремезним босим чоловіком у ясно-червоному банному халаті. Чоловік був лисий, але мав густу сиву бороду, яка в поєднанні з червоним халатом зробила би з нього Санта-Клауса — якби чоловік був усміхнений. Натомість він похапцем витирав лице рукавом. Його очі за скельцями окулярів опухли так, що перетворилися на щілинки, червоні щоки блищали від сліз.

— Вибачте,— хрипко сказав він і відступив убік, щоб впустити Страйка.— Ночами працюю,— додав він, пояснюючи свій вигляд.

Страйк пройшов повз чоловіка. Від того сильно пахло «олд спайсом» і камфорою. Біля підніжжя сходів міцно обнялися двоє жінок середніх літ — одна білява, друга чорнява. Обидві схлипували. Під поглядом Страйка вони відсунулися одна від одної, витираючи сльози.

— Вибачте,— видихнула чорнява жінка.— Шерил — наша сусідка. Була у Магалуфі, щойно почула про К-келсі.

— Вибачте,— луною озвалася червоноока Шерил.— Я тебе не обтяжуватиму, Гейзел. Якщо тільки щось треба... Що завгодно, Рею,— що завгодно.

Шерил протиснулася повз Страйка — «вибачте» — й обійняла Рея. Якусь мить вони хиталися разом — великі люди, притиснуті одне до одного черевами, оповили руками шиї одне одного. Рей знову почав схлипувати, сховавши обличчя на широкому плечі жінки.

— Заходьте,— гикнула Гейзел, витираючи очі й ведучи Страйка до вітальні. Вона була схожа на брейгелівську селянку: круглі щоки, важке підборіддя, широкий ніс. Над набряклими очима нависли брови, густі й волохаті, мов двійко гусеней метелика-ведмедиці.— Весь тиждень таке. Хтось дізнається, заходить і от... вибачте,— аж захлинулася словами вона.

За дві хвилини перед Страйком вибачилися з півдюжини разів. Інші культури соромляться недостатнього вияву горя; тут, у тихому Фінчлі, люди соромилися того, що Страйк став свідком цьому вияву.

— Ніхто не знає, що казати,— прошепотіла Гейзел, витираючи сльози, і вказала Страйку на диван.— її не збила машина, вона не захворіла. Люди не знають, що казати, коли людину...— Вона завагалася, тоді не змогла вимовити те слово і закінчила речення гігантським схлипом.

— Вибачте,— у свою чергу мовив Страйк.— Я знаю, вам нині дуже важко.

Вітальня була бездоганно чиста і якась непривітна — можливо, через прохолодні кольори. Меблевий гарнітур з трьох одиниць, оббитий сріблясто-сірою тканиною; білі шпалери в тонку сіру смужку; подушки поставлено ромбом, оздоби на коминковій полиці розміщено строго симетрично. Ретельно витертий екран телевізора блищить відбитим світлом від вікна.

За фіранками промайнула розмита постать Шерил, що простувала геть, витираючи сльози. Повз вітальню прочовгав зсутулений босоногий Рей, який усе витирав очі за окулярами кінцем пояса від халата. Ніби прочитавши Страйкові думки, Гейзел пояснила:

— Рей зламав спину, коли витягував людей з охопленого вогнем будинку. Стіна обвалилася, і з нею його драбина. З третього поверху падав.

— Боже,— тільки й мовив Страйк.

У Гейзел тремтіли губи й руки. Страйк згадав Вордлові слова: поліція негарно з нею повелася. Підозри щодо її Рея чи навіть грубий допит, мабуть, у цьому шоковому стані здалися їй невимовною жорстокістю, невиправданим поглибленням страшних тортур, які їм і так випало пережити. Страйк багато чого знав про брутальне вторгнення влади у приватне горе. Йому довелося побувати з обох боків паркану.

— Хтось буде чай? — хрипко спитав Рей з (як зрозумів Страйк) кухні.

— Іди спати! — гукнула Гейзел, зминаючи паперові серветки.— Я сама заварю! Іди спати.

— Точно?

— Та йди, я тебе о третій збуджу!

Гейзел витерла все обличчя новою серветкою, ніби рушником.

— Рей не отримує виплат за інвалідністю, нічого подібного, але і нормальної роботи йому ніхто не дає,— стиха пояснила вона Страйкові, коли Рей прочовгав повз двері, тягнучи носом.— З цією спиною, в такому віці, ще й легені хворі... Платять готівкою, за кожну зміну окремо...

Мова їй обірвалася, губи затремтіли. Вперше Гейзел глянула Страйкові просто у вічі.

— Я сама не знаю, нащо вас запросила,— зізналася вона.— Мені в голові все плутається. Сказали, вона вам писала, але ви їй не відповіли, а тоді вам відправили її... її...

— Для вас, мабуть, то був страшний шок,— сказав Страйк, чудово розуміючи, що будь-які слова будуть применшенням ситуації.

— Це,— відповіла вона, ніби у пропасниці,— жахливо. Жахливо. Ми нічого не знали, гадки не мали. Думали, що Келсі на практиці. Коли прийшла поліція... Келсі сказала, що їде за призначенням від коледжу, я їй повірила... якась практика у школі. Все здавалося нормальним... Я й подумати не могла! Але Келсі була така брехуха. Повсякчас брехала! Три роки прожила з нами, а я навіть... розумієте, я просто ніяк не могла її спинити!

— Про що вона брехала? — спитав Страйк.

— Про все! — відповіла Гейзел, змахнувши руками.— На вівторок казала, що то середа. Іноді брехала без жодної причини! Не знаю чого. Гадки не маю.

— Чому вона мешкала з вами? — спитав Страйк.

— Вона була... ми з нею єдиноутробні сестри. Від однієї матері. Тато помер, коли я мала двадцять років. Мати вийшла за колегу і народила Келсі. Між нами двадцять чотири роки різниці, і я вже поїхала тоді з дому — я для неї була ніби тітка, а не сестра. А потім, три роки тому, мама з Малкольмом розбилися на машині в Іспанії. П’яний за кермом. Малкольм одразу помер, а мама чотири дні пролежала в комі й тоді відмучилася теж. Більше рідних немає, тож я взяла Келсі до себе.

Неймовірна охайність всієї обстановки, ці акуратно розкладені подушки, все чисте, все відполіроване — Страйк не міг собі уявити, як тут велося дівчинці-підлітку.

— Ми з Келсі не дуже ладнали,— провадила Гейзел, ніби прочитавши Страйкові думки. Вона вказала нагору, куди пішов спати Рей, і по щоках її знову полилися сльози.— Він мав значно більше терпіння на її капризи й образи. Сам має дорослого сина, той працює за кордоном. Рей краще дає раду дітям, ніж я. А тоді до нас увірвалася поліція і почала допитувати Рея, ніби він... та він ніколи б, просто неможливо! Я йому так і сказала — це ніби якийсь страшний сон! Дивишся ото в новинах, як люди то просять дітей повернутися додому, то потрапляють під суд за речі, яких не робили... і навіть на думку не спаде, в житті не подумаєш... але ми навіть не знали, що вона зникла! Інакше б шукали. Але ж ми не знали! Поліція розпитувала Рея — де він був і бозна про що ще...

— Мені поліція сказала, що він тут ні до чого,— мовив Страйк.

— Тепер вони в це повірили,— озвалася крізь злі сльози Гейзел,— коли троє чоловіків їм сказали, що цілі вихідні Рей був з ними на парубочій вечірці й навіть фото надали на підтвердження!..

Гейзел навіть подумати не могла, що це цілком обґрунтовано — в зв’язку зі смертю Келсі допитувати чоловіка, який жив з нею під одним дахом. Страйк, який чув свідчення Британі Брокбенк і Рони Лейнг, і ще багатьох жінок у подібних обставинах, знав, що здебільшого ґвалтівники та вбивці жінок — не незнайомці в масках, які затягують жертву в темряву під сходами. То батьки, чоловіки, бойфренди мам і сестер...

Гейзел витерла сльози, які знов заструменіли по круглих щоках, а тоді раптом спитала:

— Але що ви зробили з її дурним листом?

— Моя помічниця поклала його в шухляду, де ми тримаємо незвичну кореспонденцію,— відповів Страйк.

— Поліція сказала, що ви їй не відповіли. Що то підробка — оті листи, які в неї знайшли.

— Це правда,— відповів Страйк.

— Тож людина, яка це зробила, знала, що Келсі цікавилася вами.

— Так,— відповів Страйк.

Гейзел енергійно висякалася, а далі спитала:

— То що, вип’єте чаю?

Страйк прийняв пропозицію винятково зі сподівання, що чай допоможе їй зібратися на думці. Щойно Гейзел вийшла, він зміг оглянути кімнату. В кутку поруч з ним на столику стояло єдине фото: усміхнена жінка років шістдесятьох у солом’яному брилику. Це, виснував Страйк, мама Гейзел і Келсі. Темна смужка на стільниці підказала, що поруч з цим фото раніше стояло інше, не даючи дешевому дереву вицвісти під сонцем у тому місці. Страйк вирішив, що там було шкільне фото Келсі — те, яке надрукували в газетах.

Повернулася Гейзел — з тацею, на якій були горнятка з чаєм і таріль печива. Коли вона акуратно поставила тацю на столик поруч з материним фото, Страйк сказав:

— Я чув, що у Келсі був хлопець.

— Брехня,— озвалася Гейзел, впавши назад у своє крісло.— Ще одна казочка про білого бичка.

— Чому ви так...

— Келсі сказала, що його звати Найл. Найл! Чесно.

З її очей знову полилися сльози. Страйк не дуже зрозумів, чому хлопця Келсі не могли звати Найлом, і Гейзел помітила цей подив.

— «Ван дайрекшн»,— пояснила вона з-під чергової серветки.

— Вибачте,— ще більше заплутався Страйк.— Я не...

— Та гурт! То гурт, який посів третє місце на «Х-факторі». Вона божеволіє — божеволіла — через них, а найбільше любила Найла Горана. Тож коли Келсі сказала, що познайомилася з хлопцем на ім’я Найл, який має вісімнадцять років і власний мотоцикл... що ми могли подумати?

— А! Зрозумів.

— Сказала, що зустріла його у психолога. Келсі, бачте, ходила до психолога. Клялася, що познайомилася з Найлом у приймальні, бо в нього померли тато й мама, точно як у неї. Ми й тіні того Найла не бачили. Я Реєві кажу: «Ну от, знову вигадує!», а він мені на те: «Та хай вигадує, аби щаслива». Але мені не подобалося, що вона бреше! — сердито додала Гейзел.— Келсі брехала просто ненастанно! Прийшла додому з пластиром на зап’ястку, каже, порізалася — а там татуювання «Ван дайрекшн»! Гляньте, сказала, що їде на практику, тільки гляньте... брехала, брехала і гляньте, до чого це її довело!

Значним, аж помітним зусиллям вона втримала нові сльози, стуливши тремкі губи й притиснувши до очей серветку. Глибоко зітхнувши, Гейзел сказала:

— У Рея є теорія. Він хотів розповісти поліції, але ті й слухати не схотіли — тільки питали, де він був, коли Келсі... Але у Рея є друг на ім’я Ричі, трохи підробляє садівником, і Келсі з Ричі знайома...

Теорію було викладено з величезною кількістю деталей і повторів. Страйк, звичний до просторікувань непрофесійних свідків, слухав уважно й терпляче.

З шухляди було видобуто фото, яке додатково показало Страйкові, що Рей таки був з трьома друзями на парубоцькій вечірці у Шоргемі-бай-Сі, коли було вбито Келсі, а також продемонструвало травми молодого Ричі. Ричі та Рей сиділи на рінистому березі біля квітучих приморських миколайчиків: усміхнені, з пивом, мружать очі під сонцем. На лисині у Рея блищав піт, кидаючи світло на опухле обличчя юного Ричі зі швами й синцями. На нозі в молодика був хірургічний чобіток.

— ...і Ричі оце прийшов до нас після аварії, і от Рей гадає, що від того Келсі це й спало на думку. Він гадає, що вона планувала щось зробити собі з ногою, а тоді сказати, що теж потрапила в аварію.

— А Ричі не може бути її хлопцем? — спитав Страйк.

— Ричі! Та він трохи дурнуватий. Він би нам сказав. І Келсі все одно його ледве знала. То все фантазія. Гадаю, Рей правий. Вона планувала знову щось зробити зі своєю ногою і прикинутися, ніби впала з мотоцикла якогось хлопця.

Теорія, вирішив Страйк, була би пречудова, якби Келсі лежала десь у шпиталі, прикидаючись, що розбилася на мотоциклі, й відмовляючись розповідали бодай щось, бо буцімто захищає вигаданого друга. Він віддав Реєві належне — саме такий план спав би на думку шістнадцятилітній: небезпечна суміш грандіозності й недалекоглядності. Однак тепер були сумніви. Може, Келсі й планувала сфабрикувати аварію на мотоциклі, але з усього виходило, що цей план вона облишила і натомість написала Страйкові, питаючи, як здихатися ноги.

З іншого боку, це вперше було вказано на зв’язок між Келсі та якимсь мотоциклістом, і Страйка зацікавила цілковита переконаність Гейзел у тому, що бойфренд вигаданий.

— Ну, на виховательку заледве вчиться хоч один хлопець,— пояснила Гейзел,— а де б ще вона з ним познайомилася? Найл! У школі в неї хлопця не було. Вона ходила до психолога і ще іноді до церкви при дорозі, там є молодіжний гурток... але звідки там Найл-мотоцикліст? — провадила Гейзел.— Поліція перевірила, розпитала друзів Келсі — може, щось знають. Даррел, керівник гуртка, так засмутився! Рей сьогодні вранці бачив його, коли повертався додому. Каже, Даррел розридався, коли побачив його на вулиці.

Страйк хотів би зробити нотатки, але розумів, що це зіпсує довірчу атмосферу, яку він старався виплекати.

— А хто це — Даррел?

— Він тут геть ні до чого. Працює з молоддю в церкві. Сам з Бредфорда,— загадково додала Гейзел,— і Рей упевнений, що він ґей.

— А вона не говорила про свою...— Страйк завагався, не знаючи, як це назвати.— Про свою проблему з ногою?

— Зі мною — ні,— сумно озвалася Гейзел.— Я того не слухала, чути не хотіла, терпіти не могла. Вона мені розповіла, коли ще мала чотирнадцять років, а я їй і сказала, що думаю. Що то вона просто уваги хоче, та й по тому.

— У неї на нозі був давній шрам. Звідки то?

— Сама те зробила, коли загинула мама. Наче мало мені було біди. Обкрутила дротом, хотіла перепинити кровообіг.

Вираз на обличчі Гейзел видався Страйкові сумішшю огиди та гніву.

— Коли мама і Малкольм загинули, вона була в машині, на задньому сидінні. Довелося знайти їй психолога і все таке. Він гадав, що то був крик про допомогу — ну, ота її дія з ногою. Горе. Провина того, хто вижив, не пригадаю вже. Але Келсі казала, що це не так, що вона вже давно хотіла позбутися ноги... не знаю! — додала Гейзел, енергійно трусячи головою.

— Келсі з кимсь ще про це говорила? З Реєм?

— Так, трішки. Тобто він знав, що вона за фрукт. Коли ми з ним зійшлися і він тільки до нас в’їхав, Келсі йому розповідала казна-що — серед іншого, що її тато був шпигун і тому сталася аварія, і не знаю яку ще маячню. Рей знав, що вона за фрукт, але не сердився. Просто змінював тему, питав про школу і про...

Гейзел темно і негарно почервоніла.

— Я вам скажу, чого вона хотіла,— зірвалася вона.— Сидіти у возику, щоб її возили, мов дитину, балували... бути в центрі уваги. Ось і все. Я знайшла щоденник, десь рік тому. Вона там таке писала, вигадувала, фантазувала... дурня, та й годі!

— Наприклад? — спитав Страйк.

— Як їй відріжуть ногу, а тоді на возику привезуть під сцену до «Ван дайрекшн», а вони спустяться й упадатимуть коло неї, бо ж дівчина — інвалід,— видихнула Гейзел.— Тільки уявіть. Бридота! Є дійсно інваліди, які в житті того не хотіли. Я — медсестра, я знаю. Я їх постійно бачу. Ну,— додала вона, глянувши Страйкові на ноги,— вам і розповідати не треба. Ви ж того не робили, правда? — раптом у лоба спитала вона.— Ви не... ви не відрізали... не робили цього самі собі?

Чи не тому вона хотіла з ним зустрітися? Страйк подумав, що неясно й підсвідомо Гейзел шукає орієнтир у морі, де раптом опинилася, і прагне довести — хай навіть сестра уже мертва і не здатна зрозуміти,— що люди такого собі не роблять. Принаймні не роблять у справжньому світі, де охайно розкладено подушки, а інвалідність — то нещасна випадковість, яка трапляється, коли падають стіни і вибухають машини.

— Ні,— відповів він.— Вибухом відірвало.

— Ось, ось, бачите! — знову заридала Гейзел з дикого тріумфу.— Я б їй сказала... я б пояснила, якби тільки вона мене спитала... але Келсі заявляла,— ковтнула сльози Гейзел,— що ноги в неї нібито взагалі не повинно бути. Що мати ногу неправильно, що її треба видалити — ніби то пухлина абощо. Я не слухала. То була маячня! Рей каже, що намагався втовкмачити їй трохи глузду. Казав, вона не знає, про що просить, що їй не сподобається лежати у шпиталі, як лежав він, коли зламав спину,— кілька місяців у гіпсі, свербіж, інфекція... Але він на неї не сердився. Казав, ходімо поможеш мені в садку. Старався відволікати. За словами поліції, вона спілкувалася з однодумцями в інтернеті. Ми й гадки не мали! Келсі було шістнадцять років, не могли ж ми лазити в її ноутбук? Та я б і не знала, що шукати.

— Вона говорила з вами на цю тему? — спитав Страйк.

— Поліція теж питала. Ні. Не можу пригадати, щоб вона вас згадувала, і Рей теж не пригадує. Просто... не ображайтесь, але я пам’ятаю справу Лули Лендрі, але вас тоді не запам’ятала — ні імені, ні вас самого. Але якби Келсі вас згадувала, я б не забула. У вас дивне ім’я — не ображайтесь.

— А що друзі? Вона багато часу проводила з ними?

— Друзів у неї майже не було. Келсі не була популярна. Вона всім у школі брехала, а діти такого не люблять, розумієте? Гі цькували. Гадали, що вона дивна. Келсі повсякчас сиділа вдома. Як вона при тому могла ходити на побачення з тим вигаданим Найлом — годі уявити.

Гнів Гейзел не здивував Страйка. Келсі стала незапланованим додатком до її ошатної оселі. А тепер на решту життя Гейзел матиме відчуття провини й горя, страху й жалю — великою мірою через те, що життя сестри обірвалося раніше, ніж та встигла перерости дивацтва, через які вони не ладнали.

— Ви не проти, якщо я скористаюся вбиральнею? — спитав Страйк. Гейзел кивнула, витираючи очі.

— Просто над нами, біля сходів.

Страйк спорожнив сечовий міхур, читаючи повішену в рамці над бачком подяку пожежнику Рею Вільямсу за «сміливий і похвальний вчинок». Страйк запідозрив, що повісила тут подяку Гейзел, а не сам Рей. Крім цього, нічого цікавого у ванній кімнаті не було. Ретельність і акуратність, помічені у вітальні, поширювалися на все, аж до шафки з ліками. З неї Страйк дізнався, що у Гейзел ще є менструації, що зубну пасту тут купують оптом і що у котрогось із пари геморой.

Страйк вийшов з ванної кімнати якомога тихіше. З-за зачинених дверей чулося тихе хропіння — Рей спав. Страйк зробив два рішучі кроки праворуч і опинився у кімнатці Келсі.

Все було дібрано за кольором — одним і тим самим відтінком бузкового: стіни, ковдра, абажур, фіранки. Страйк подумав, що навіть коли б і не бачив решти будинку, все одно зрозумів би, що лад серед хаосу тут впроваджено силоміць.

Велика коркова дошка на стіні не дозволяла з’явитися діркам від шпильок на стінах. Келсі захарастила дошку фотографіями гарненьких молодиків — Страйк вирішив, що це і є «Ван дайрекшн». Руки й ноги хлопців стирчали з дошки в різні боки. Найбільше уваги дісталося блондину. Окрім фотографій гурту, тут були вирізані з журналів песики, головно породи ши-цу, окремі слова, акроніми: «оккупай», «ФОМО», «вогніна». Також часто зустрічалося ім’я «Найл», Незрідка вписане у сердечко. Цей неохайний, хаотичний колаж розповідав про натуру цілком протилежну тій, що виражалася у ретельно заправленому ліжку й охайно викладеному бузковому килимку перед ним.

На вузькій книжковій полиці вирізнялася новизною книжка «Гурт „Ван дайрекшн" — вічно молоді: Наша офіційна історія участі в ,,Х-Факторі“». Також на полицях були книжки з серії «Сутінки», скринька для прикрас, якісь дрібнички, які навіть Гейзел не змогла розставити симетрично; пластикова таця з дешевою косметикою і кілька м’яких іграшок.

Розраховуючи на те, що Гейзел — жінка масивна і не зможе нечутно піднятися сходами, Страйк швиденько позазирав у шухляди. Звісно ж, усе цікаве поліція вже забрала: ноутбук, будь-які записки, телефонні номери чи імена, щоденник (якщо Келсі ще мала його після того, як Гейзел знайшла попередній). Але дещо й лишилося: пачка паперу, такого самого, як аркуш, на якому було написано листа до Страйка; стара «Нінтендо»; пакетик штучних нігтів; коробочка з гватемальскими «тривожними ляльками»; на дні нижньої шухляди тумбочки знайшлися в пухнастій косметичці кілька блістерів з пігулками. Страйк дістав їх: овальні капсули гірчично-жовтого кольору, назва ліків — «Аккутан». Один блістер він заховав у кишеню, далі засунув шухляду і пішов до шафи — неохайної і трохи затхлої. Келсі любила чорне і рожеве. Страйк швидко обмацав складки тканини, зазирнув у кишені, але не знайшов нічого, аж поки не дійшов до мішкуватої сукні. Тут він знайшов зібганий чи то лотерейний квиток, чи то номерок з гардеробу з цифрою «18».

Гейзел сиділа на тому самому місці, де її залишив Страйк. Він запідозрив, що міг би затриматися і вона б нічого не помітила. Коли він увійшов до кімнати, Гейзел навіть трохи підскочила. Вона знову плакала.

— Дякую, що прийшли,— нерозбірливо вимовила вона, стаючи на ноги.— Вибачте, я...

І вона знову захлипала. Страйк поклав руку їй на плече і незчувся, як Гейзел притиснулася йому до грудей — без тіні кокетування, з чистого розпачу. Страйк обійняв її за плечі, й так вони стояли цілу хвилину, а тоді вона кілька разів важко зітхнула, відступила, і руки Страйка знову опустилися.

Гейзел похитала головою, не маючи слів, і провела його до дверей.

Страйк знову висловив свої співчуття. Гейзел кивнула. У денному світлі, що тепер проникало в темний передпокій, її обличчя було страшне.

— Дякую, що прийшли,— вимовила вона, тяжко глитнувши.— Мені так треба було вас побачити. Сама не знаю чому. Мені так страшенно шкода.

35

Dominance and Submission (Домінування й підкорення)

Покинувши рідне місто, чоловік устиг пожити з трьома жінками, але ця — Ота! — його майже довела. Всі три паскудні суки клялися, що його кохають — хай що воно означає. І це так зване кохання зробило перших двох так-сяк стерпними. В глибині душі, звісно, всі жінки — брехливі хвойди, завжди беруть більше, ніж віддають. Але першим двом до Отієї було далеко! Довелося терпіти стільки, скільки чоловік у житті не терпів, бо Ота була невід’ємною частиною його грандіозного плану.

І все-таки чоловік ненастанно фантазував про те, як уб’є Оту. Легко уявляв, як обм’якає дурний писок Отієї, коли його ніж глибоко входить в її живіт; як вона не може повірити, що Любчик (Ота називала чоловіка Любчиком) її вбиває, навіть коли гаряча кров шубовсне йому на руки й іржавий аромат розіллється в повітрі, в якому ще бринить крик...

Необхідність грати хорошого хлопця ламала чоловікові самоконтроль. Вмикати шарм, підманювати їх і підсолоджувати йому завжди було легко — просто друга натура. Але протягом довгого часу тримати одну і ту саму позу — це інша справа. Прикидання довело чоловіка майже до межі. Іноді самого звуку дихання Отієї ставало досить, щоб кортіло схопити ножа і пробити дірку в її паскудних легенях...

Якщо негайно котрусь не прикінчити, він просто вибухне.

Рано-вранці в понеділок чоловік вигадав привід вибратися з дому, та коли вже підходив до Денмарк-стріт (де планував напасти на слід Секретарки, як та йтиме на роботу), щось у ньому затремтіло, мов щур посмикав вусами.

Чоловік зупинився біля телефонної буди на тому боці вулиці й придивився до постаті на розі Денмарк-стріт, просто під крамницею музичних інструментів, розписаною крикливими кольорами а-ля цирковий плакат.

Чоловік знав поліціянтів — їхні повадки, їхні ігри. Молодик з руками в кишенях куртки-«донки» прикидався просто собі ранковим перехожим...

Але чоловік ту гру сам вигадав! Він міг зробитися майже невидимим. Гляньте на цього довбня — бовваніє собі, гадає, що в такій куртці стає вуличним хлопом... та хай тобі грець, друзяко! Чоловік повільно розвернувся і зайшов за телефонну буду, зникнувши з очей поліціянта, а там зняв шапку. Він був у цій шапці, коли за ним погнався Страйк. У хлопця в «донці» може бути словесний опис.

Варто було про це подумати, треба було здогадатися, що Страйк покличе друзів-поліцаїв... паскуда боягузлива!

«Однак фоторобота не випускали»,— подумав до себе чоловік і з відновленою самоповагою вийшов на вулицю. Страйк пройшов просто біля нього, навіть не зрозумівши того, гадки не маючи, хто він є. Боже, як то буде чудово — прикінчити Секретарку, а тоді дивитися, як Страйка і його кінчений бізнес потопить цунамі бруду, коли громадськість, поліція й преса насядуть на нього — заплямованого зв’язком з такою справою, не здатного захистити власних людей, підозрюваного в її смерті, вщент розбитого...

Чоловік уже планував наступний хід. Піде до Лондонського економічного, де Секретарка часто стежить за білявою хвойдою, і перехопить її там. А поки що треба іншу шапку і, мабуть, сонячні окуляри. Чоловік пошукав гроші в кишенях. Як завжди — майже нічого! Треба вигнати Оту на роботу. Остогиділо оте її скиглення, скарги, приводи лишатися вдома.

Кінець кінцем чоловік купив два нові головні убори: бейсболку і сіру вовняну шапку на заміну чорній флісовій, яку викинув у смітник біля станції «Кембридж-Серкус». Там само сів на метро до станції «Голборн».

Але Секретарки там не було! Не було й студентів. Повиглядавши безрезультатно блиск рудуватого волосся, чоловік згадав, що сьогодні великодній понеділок. Університет зачинено, бо вихідний.

За кілька годин чоловік поїхав на Тоттенгем-Корт-роуд, пошукав Секретарку у «Дворі», початував на вході до «М’ятного носорога» — але й тут її не знайшов.

Кілька днів він не міг вибратися і пошукати її, і тепер розчарування завдало йому майже фізичного болю. У стані збудження він заходився блукати провулками, сподіваючись, що трапиться якась дівчина, жінка, хай навіть не Секретарка; зашиті в підкладку куртки ножі зараз вдовольнились би будь-чим.

Може, його маленьке вітання так її налякало, що аж звільнилася? Але чоловік не цього хотів. Він хотів, щоб вона жила в страху, вибита з колії, але і далі працювала на Страйка — бо через неї чоловік планував дістати покидька.

Гірко розчарований, раннім вечором чоловік повернувся до Отієї. Треба буде лишатися поруч з нею ще два дні, й думка про це відбирала в чоловіка рештки самовладання. Якби можна було скористатися Отією так, як він планував використати Секретарку, то була б інша справа — змога випустити пару: він би аж мчав додому, тримаючи ножі напоготові,— але ні. Ота була потрібна чоловікові жива, вона мусила гарувати на нього.

Ще не минули дві доби, а чоловік уже ладен був вибухнути гнівом і буйством. Увечері в середу він повідомив Отій, що рано-вранці вийде на роботу, і прямо сказав, що уже б час і їй іти працювати. Налякана його раптовим гнівом, Ота старалася йому догодити. Він їй потрібен, їй так шкода...

Чоловік ліг спати окремо від Отієї, прикинувшись, що сердиться. З’явилася можливість помастурбувати, але чоловіка це не вдовольнило. Він потребував і бажав дотику до жіночої плоті гострою сталлю; відчуття свого домінування, коли ллється тепла кров, відчуття її підкорення, коли жінка кричить, благає, задихається, вмираючи... скавчить. Згадки про ті рази, коли чоловік це робив, не втішали, а тільки розпалювали сильнішу потребу. Він знову палав: він бажав Секретарку.

В четвер чоловік встав за п’ятнадцять п’ята, одягнувся, натягнув бейсболку і пішов через Лондон до квартири, де Секретарка мешкала з Красунчиком. Поки дійшов до Гастингс-роуд, уже встало сонце. Чоловік сховався за старим «лендровером», припаркованим біля будинку. Притулився до нього, крізь лобове скло вдивляючись у вікна її квартири.

О сьомій за вікнами вітальні почався якийсь рух, і скоро Красунчик вийшов з квартири у тому своєму костюмі. Він здавався зніченим, нещасним. «Думаєш, це тобі зараз сумно, гаденя дурне... от почекай, коли я візьму своє від твоєї дівчини...»

Й от нарешті вийшла Секретарка — в супроводі старшої жінки, дуже на неї схожої.

«Бляха-муха!»

Що це вона робить — іде на стеження зі своєю мамцею? Знущання якесь. Іноді цілий світ ніби повставав проти нього, не давав робити бажане, притискав до землі. Чоловік у біса ненавидів це відчуття — коли всемогутність розсіюється, коли люди й обставини розносять її, роблячи з нього просто сумного й сердитого смертного. І комусь доведеться за це заплатити.

36

I have this feeling that my luck is none too good...

Blue Oyster Cult, “Black Blade”[30]

Коли вранці у четвер задзеленчав будильник, Страйк простягнув важке ручисько і так вдарив по кнопці на старому годиннику, що аж перекинув його на підлогу. Мружачись, він визнав, що проблиски сонця з-за тонких фіранок підтверджують верескливу заяву будильника. Спокуса перевернутися і спати собі далі була просто непереборна. Ще кілька секунд Страйк полежав, затуляючи очі рукою, відганяючи день,— а тоді з напівзітханням-напівстогоном відкинув ковдру. Намацуючи за хвильку клямку дверей ванної кімнати, Страйк подумав, що за останні п’ять ночей спав хіба по три години.

Як і передбачала Робін, відіславши її додому, Страйк мусив обирати, за ким стежити — за Платиною чи за Татом-Вар’ятом. Не так давно ставши свідком того, як останній наскочив на своїх синів і налякав їх до сліз, Страйк вирішив, що пріоритет у Тата. Лишивши Платину жити безневинним звичним життям, більшу частину тижня Страйк потай фотографував батька-переслідувача, світлина по світлині викриваючи чоловіка, який шпигував за своїми синами і чіплявся до них, коли матері не було поруч.

А коли не стежив за Татом-Вар’ятом, Страйк займався власними розслідуваннями. На його погляд, поліція діяла надто неквапно, тож (хоч і досі не маючи ані найменших доказів того, що до смерті Келсі Платт були причетні Брокбенк, Лейнг чи Віттакер), Страйк майже кожну вільну годину минулих п’ятьох днів віддавав ненастанній цілодобовій поліційній роботі. З такою самовідданістю він раніше працював лише в армії.

Тримаючи баланс на єдиній стопі, він відкрутив кран на душі й дозволив крижаній воді збудити себе, охолодити набряклі очі, пустити сироти по шкірі під темним волоссям на грудях, руках і ногах. Тільки й було доброго в цьому крихітному душі, що коли послизнешся, то падати не буде куди. Вимившись, Страйк пострибав назад до спальні, де енергійно витерся рушником і увімкнув телевізор.

Завтра мало відбутися королівське весілля, тож на всіх каналах розповідали про приготування до нього. Поки Страйк чіпляв протез, одягався, пив чай і їв тост, ведучі безперервно й захоплено розповідали про людей, які вже засіли в наметах під Вестмінстерським абатством і на дорозі до нього, і про кількість туристів, які з’їхалися до Лондона, щоб подивитися на церемонію. Страйк вимкнув телевізор і пішов униз, до офісу, широко позіхаючи і думаючи про те, наскільки сильно ця весільна лихоманка у ЗМІ зачіпає Робін. Страйк не бачив її з минулої п’ятниці, відколи прибув страшний сюрприз, прикріплений до листівки з картиною Джека Веттріано.

Хоча Страйк щойно випив велике горнятко чаю нагорі, він автоматично увімкнув чайник, коли зайшов до офісу, а тоді поклав на стіл Робін перелік стрип-клубів, закладів з контактними танцями і масажних салонів, який почав складати у вільний час. Коли повернеться Робін, треба буде попросити її шукати й обдзвонювати всі подібні місця в Шордичі — цю роботу вона зможе безпечно робити з дому. Якби тільки можна було домогтися від неї згоди, Страйк залюбки відіслав би її до Мессема з матір’ю. Цілий тиждень його переслідувала згадка про її біле обличчя.

Придушивши друге широке позіхання, Страйк упав за стіл Робін і почав переглядати пошту. Попри намір відіслати її додому, Страйк не міг дочекатися, коли знову її побачить. Він скучив за її присутністю в офісі, за її ентузіазмом, активним підходом до справи, за невимушеною добротою, а ще хотів розказати Робін про невеликий поступ, досягнутий у справі впертого переслідування трьох чоловіків, які нині займали його думки. На цю мить Страйк уже годин дванадцять провів у Кетфорді, сподіваючись побачити Віттакера, коли той заходитиме до своєї квартири над забігайлівкою на розі жвавої вулиці на задах Кетфордського театру чи виходитиме звідти. Навколо театру купчилися рибні крамниці, магазини перук, кафе й пекарні, і над кожним закладом була квартира на три вікна, розміщені трикутником. Тонкі фіранки оселі, де, на думку Страйка, мешкав Віттакер, були постійно запнуті. Вдень всюди на вулиці стояли столи з крамом, забезпечуючи Страйкові зручний сховок. Його ніздрі виповнювала суміш пахощів зі столу торговця ловцями снів і запаху риби, шматки якої було викладено на льоді на сусідньому столі, та Страйк заледве їх помічав.

Три вечори поспіль Страйк від чорного ходу театру, якраз навпроти квартири, спостерігав за вікнами, але бачив хіба тільки тіні, що рухалися за фіранками. А тоді ввечері в середу двері біля входу до забігайлівки відчинилися, і на вулицю вийшла зморена юнка. Брудне темне волосся було забране від виснаженого кролячого личка — блідого, з фіолетовими тінями, ніби в сухітниці. Вбрана вона була у вкорочений топ, сіру кофту з каптуром і легінси, в яких її худі ноги нагадували пару тросів. Міцно обійнявши себе руками за тонкий стан, вона увійшла до забігайлівки — натиснула всім тілом на двері, а тоді майже впала всередину. Страйк так швидко побіг до дверей, що встиг перехопити їх, і став у чергу просто за дівчиною.

Коли юнка дійшла до прилавку, продавець звернувся до неї на ім’я:

— Як ся маєш, Стефані?

— Нормас,— тихо відповіла вона.— Дві кока-коли, будь ласка.

У вухах, носі й губах вона мала численні сережки. Заплативши монетками, юнка пішла, низько похиливши голову і не дивлячись на Страйка. Той повернувся до свого темного одвірка через дорогу, де з’їв щойно куплену картоплю, не зводячи очей з освітлених вікон над забігайлівкою. Оскільки Стефані купила дві кока-коли, Віттакер має бути нагорі — може, валяється голяка на матраці; Страйк часто бачив його таким у свої підліткові роки. Страйк гадав був, що йому байдуже, та пульс пришвидшився на саму думку про те, що він, стоячи в черзі, був усього за кілька футів від того покидька, відділений від нього тільки деревом і тиньком благенької стелі. Страйк уперто вдивлявся у вікна, аж поки десь о першій ночі світло не згасло; Віттакер так і не з’явився.

З Лейнгом теж не таланило. Уважний перегляд вулиць на гугл-картах виявив, що балкон, на якому рудочубий Лейнг позував для свого благодійного фото, належав квартирі у Воллстон-Клоузі — власне, сквоту; то був занедбаний багатоквартирний будинок, що розташувався неподалік «Ярусу». Ані телефонна книга, ані перелік виборців не містили жодного Лейнга в тій місцині, але Страйк плекав надію, що той таки живе там у когось у гостях чи винаймає квартиру без телефону. Вечір вівторка він присвятив спостереженню за квартирами; навіть узяв із собою окуляри нічного бачення, щоб зазирнути в темряві в незапнуті вікна квартир, але не бачив, щоб шотландець заходив, виходив чи ходив усередині. Не маючи бажання видати себе Лейнгу, Страйк не став розпитувати сусідів, але вдень чатував під цегляними арками залізничного мосту поруч з будинком, де забудова утворювала ніби тунелі. Тут примостилися дрібні підприємства: еквадорське кафе, перукарня. Страйк мовчки їв і пив поруч з життєрадісними південноамериканцями, вирізняючись з-поміж них похмурою замкненістю.

Ще одне Страйкове позіхання переросло у втомлений стогін. Він розтягнувся на комп’ютерному стільці Робін і не почув гупання кроків унизу сходів. Поки він зрозумів, що хтось іде, і глянув на годинник: як на Робін, точно було зарано, бо вона обіцяла прийти по одинадцятій, коли посадить маму на поїзд,— на стіні за матовим склом уже виростала тінь. У двері постукали, і, на превеликий подив Страйка, в офіс зайшов Вторак.

Цей череватий бізнесмен середніх літ був помітно багатший, ніж можна було виснувати з його пом’ятого вигляду. Його обличчя — абсолютно ніяке, ані привабливе, ані потворне — сьогодні перекрутила гримаса занепокоєння.

— Вона мене кинула,— без жодних преамбул повідомив він Страйкові.

І впав на диван зі штучної шкіри; вихопився звук, ніби хтось перднув, що заскочило Вторака зненацька — вдруге за цей день, як здогадався Страйк. Мабуть, для чолов’яги то був шок — що його кидають; зазвичай він збирав докази невірності й презентував їх черговій білявці, розриваючи стосунки. Що краще Страйк вивчав свого клієнта, то більше мав певності, що для Вторака то якась варіація на тему вершини сексуального задоволення. Чолов’яга уособлював дивну суміш мазохіста, вуаєриста і фанатика контролю.

— Та ви що? — озвався Страйк, стаючи на ноги і йдучи до чайника; йому треба було кофеїну.— Ми за нею уважно стежили, і жодних ознак іншого чоловіка не було.

Насправді протягом тижня він не займався Платиною, тільки приймав дзвінки від Лінор — і то частину перевів на автовідповідач, бо стежив за Татом-Вар’ятом. А чи всі ті повідомлення він прослухав? Страйк дуже сподівався, що Лінор ніде не попереджала про іншого багатія, готового оплатити Платині студентські витрати в обмін на певні привілеї, бо інакше з грошима Вторака можна буде попрощатися навічно.

— А чого тоді вона мене кинула? — спитав Вторак.

«Бо ти йолоп кінчений».

— Ну, я не можу заприсягтися, що іншого немає,— відповів Страйк, ретельно добираючи кожне слово; водночас він сипав у горнятко розчинну каву.— Я тільки кажу, що вона вкрай розумно його ховає, якщо він є. Ми стежили за кожним її кроком,— збрехав він.— Кави?

— Я собі гадав, що ви маєте старатися! — пробурчав Вторак.— Ні, я розчинної не вживаю.

У Страйка задзвонив мобільний. Той дістав його з кишені, глянув, хто дзвонить: Вордл.

— Перепрошую, маю відповісти,— сказав Страйк набурмосеному клієнту. І прийняв дзвінок.

— Привіт, Вордле.

— Маллі можна виключити,— повідомив Вордл.

Те, що секунду чи дві ці слова для Страйка нічого не означали, було ознакою його крайньої виснаженості. Тоді дійшло: Вордл говорить про бандита, який одного разу відрізав чоловіку прутень; Вордл здавався впевненим, що саме він, вірогідно, надіслав ногу.

— А, Кореша — ясно,— озвався Страйк, показуючи, що слухає.— Отже, виключено?

— Він не міг того зробити. Коли її вбили, він був у Іспанії.

— В Іспанії,— повторив Страйк.

Вторак побарабанив товстими пальцями по бильцю дивана.

— Ага,— провадив Вордл.— На Менорці, щоб його.

Страйк зробив ковток кави — такої міцної, ніби вилив кип’яток просто у бляшанку. У скронях почав наростати біль. Від мігреней Страйк страждав рідко.

— Але у нас є прогрес по тих двох фото, що я тобі показував,— провадив Вордл.— Хлопець і дівчина, які писали на сайті для божевільних, де Келсі про тебе розпитувала.

Страйк так-сяк пригадав ті фотографії: молодик з косими очима і чорнокоса жінка в окулярах.

— Поговорили з ними, але жоден не спілкувався з нею живцем — тільки онлайн. Плюс у хлопця залізне алібі на дату смерті — працював на подвійній зміні в « Асді» у Лідсі. Ми перевірили.

Але,— додав Вордл, і Страйк зрозумів, що поліціянт підводить до чогось, на його погляд, корисного,— на тому форумі висів один тип, називав себе «Девоті», і всіх від нього трохи трусило. Він розпитував жінок про те, де саме вони хочуть ампутацію, і наче старався з ними зустрітися. Останнім часом затих. От намагаємося вистежити.

— Ага,— озвався Страйк, чудово відчуваючи, як чимдалі сильніше дратується Вторак.— Може бути корисним.

— Так, і я забув про того типа, який написав тобі листа, мовляв, у захваті від твоєї кукси,— додав Вордл.— Шукаємо його.

— Чудово,— сказав Страйк, не дуже розуміючи, що Вордл каже, але жестом показуючи Втораку, який уже хотів був вставати з дивана, що закінчує розмову.— Слухай, Вордле, я зараз не можу розмовляти. Краще пізніше.

Коли Вордл поклав слухавку, Страйк спробував умилостивити Вторака — той, чекаючи на закінчення телефонної розмови, встиг себе накрутити. Питання про те, що саме він може вдіяти з тим фактом, що дівчина покинула бізнесмена, детектив не поставив, бо не хотів геть занапастити бізнес. Присьорбуючи чорну, мов смола, каву і відчуваючи, як наростає біль у скронях, Страйк головно боровся з однією емоцію — палким бажанням послати Вторака під три чорти.

— То що,— питав клієнт,— ви будете з цим робити?

Страйк не знав, що саме пропонують йому: силоміць навернути Платину в старі стосунки, чи слідкувати за нею по всьому Лондону, щоб вистежити нового бойфренда, чи повернути Втораку гроші. Та не встиг він відповісти, як на сходах почулися кроки і жіночі голоси. Вторак тільки й устиг, що кинути на Страйка зляканий і питальний погляд, а тоді скляні двері відчинилися.

Робін здавалася вищою, ніж Страйк пам’ятав: вищою, гарнішою і якоюсь засоромленою. За нею — і за нормальних обставин цей факт зацікавив і розвеселив би його — стояла жінка, яка могла бути тільки її матір’ю. Трохи нижча на зріст і помітно ширша, вона мала таке саме рудувато-біляве волосся, такі самі сіро-блакитні очі й вираз доброчинної проникливості, добре знайомий начальнику Робін.

— О, я перепрошую,— вимовила Робін, побачивши Вторака, й різко зупинилася.— Ми можемо почекати внизу... ходімо, мамо...

Незадоволений клієнт підвівся з сердитим виглядом.

— Ні-ні, нічого,— мовив він.— Мені не призначено. Я піду. Страйку, лишився мій останній рахунок.

І він вийшов з офісу.

За півтори години по тому Робін з мамою мовчки сиділи в таксі, яке везло їх до вокзалу Кінгс-Кросс. Ліндина валіза злегка хиталася на підлозі.

Лінда наполягла на тому, що перед поверненням до Йоркширу має познайомитися зі Страйком.

— Ти на нього працюєш більше року. Звісно, він не буде проти, якщо я зазирну привітатися? Я хочу принаймні подивитися, де ти працюєш, щоб краще розуміти, коли ти розповідаєш про свій офіс...

Робін щосили опиралася, бентежачись на саму думку про те, щоб познайомити маму зі Страйком. Це було якось дитинно, недоречно, нерозумно. Особливо вона переймалася через страх, що мамин прихід утвердить Страйка в упевненості, що Робін надто налякана і не може працювати над справою Келсі.

Тепер Робін гірко жалкувала, що не змогла приховати свій переляк, коли надіслали листівку з Веттріано. Треба було подумати наперед і не показати страху, надто після того, як вона розповіла Страйкові про зґвалтування. Страйк сказав, що це нічого не змінює, але вона не вірила: Робін мала чималий досвід спілкування з людьми, які за неї вирішують, що для неї добре, а що ні.

Таксі огинало Іннер-Секрл, а Робін мусила нагадати собі: мама не винна в тому, що вони отак наскочили на Вторака. Треба було спершу подзвонити Страйкові. Насправді Робін просто сподівалася, що Страйк буде в себе нагорі чи взагалі деінде, і тоді можна буде показати Лінді офіс і не знайомити їх. Вона боялася, що коли подзвонити, Страйк навмисно прийде знайомитися, підбурений характерною сумішшю бешкетництва й цікавості.

Лінда зі Страйком теревенили, Робін готувала чай і свідомо нічого не казала. Вона сильно підозрювала, що однією з причин, які спонукали Лінду познайомитися зі Страйком, було бажання точно оцінити міру теплоти, яка існувала між ним і донькою. На щастя, Страйк вигляд мав жахливий — здавався років на десять старшим за свій справжній вік. Щетина на щоках, запалі очі — типовий його вигляд, коли Страйк не спить цілий тиждень. Лінді доведеться дуже постаратися, щоб і далі плекати упевненість, ніби Робін потай закохана у свого боса — тепер, коли вона Страйка бачила.

— Він мені сподобався,— сказала Лінда, коли перед очима вже постав червоноцегляний палац Сент-Панкраса,— і мушу сказати, що хоч чоловік він і не дуже вродливий, щось у ньому є.

— Так,— холодно озвалася Робін,— Сара Шедлок теж цієї думки.

Незадовго до того, як вони з мамою поїхали на станцію, Страйк попросив п’ять хвилин поговорити з ним наодинці в кабінеті. Тут він передав Робін перелік стрип-клубів і масажних салонів у Шордичі, який розпочав складати, і попросив почати клопітний процес обдзвонювання їх усіх у пошуках Ноеля Брокбенка.

— Що більше я про це думаю,— додав Страйк,— то більше мені здається, що він десь там працює охоронцем чи викидайлом. Чим ще займатися здоровилові з мозковою травмою і таким минулим?

Щоб захистити почуття Лінди, яка все чула, Страйк не став додавати про певність у тому, що Брокбенк має працювати в секс-індустрії, де найлегше знайти вразливих жінок.

— Гаразд,— відповіла Робін і лишила перелік у себе на столі, куди його поклав Страйк.— Зараз проводжу маму і повернуся...

— Ні, я хочу, щоб ти працювала з дому. Записуй усі дзвінки; я з тобою зв’яжуся.

Перед очима в Робін промайнув постер «Дестиніз чайлд» до альбому «Та, що вижила».

— Коли я повернуся до офісу?

— Подивимось, як піде,— озвався він. І, правильно витлумачивши вираз на її обличчі, додав: — Слухай, я думаю, що Вторака ми щойно втратили назавжди. За Татом-Вар’ятом я можу постежити сам...

— А що Келсі?

— Ти намагаєшся вистежити Брокбенка,— пояснив Страйк, показуючи на перелік у неї в руках. А тоді (голова розколювалася, хоч Робін про це не знала) додав: — Слухай, завтра ніхто не працює, державне свято, королівське весілля...

Все зрозуміло: Страйк хоче прибрати її з дороги. Поки її не було на роботі, щось змінилося. Може, Страйк нарешті пригадав, що її не тренували у військовій поліції, що вона не бачила розчленованих тіл до появи тієї ноги в офісі. Коротко кажучи — що вона не та напарниця, від якої за таких екстремальних обставин для нього є користь.

— Я щойно мала п’ять днів відпустки...

— Господи Боже,— урвався терпець Страйкові,— ти ж просто дзвониш людям і складаєш перелік — нащо задля цього тут сидіти?

«Ти просто дзвониш людям і складаєш перелік».

Робін пригадала, як Елін назвала її Страйковою секретаркою.

Вона сиділа в таксі поруч з матір’ю, і повзуча лава гніву й обурення змивала здоровий глузд. Страйк назвав її своєю напарницею перед Вордлом, коли треба було дивитися на фото розчленованого тіла. Але нового контракту ніхто не склав, не з’явилося жодного підтвердження нового статусу в робочих стосунках. Робін друкувала швидше за Страйка з його товстими волохатими пальцями: рахунки й листи головно діставалися їй. Більшу частину паперової роботи теж виконувала вона. Можливо, вирішила Робін, Страйк сам сказав Елін, що вона — його секретарка. Може, те, що він назвав її напарницею,— так, фігура мовлення. Може (тепер Робін навмисно себе накручувала і сама це розуміла), вони з Елін там обговорюють негодящість Робін, коли вечеряють потай від чоловіка Елін. Може, Страйк жаліється Елін, що взяв ото колись на роботу жінку, яка прийшла до нього тимчасовою секретаркою, етажеркою. Мабуть, і про зґвалтування їй також розповів.

«Мені, знаєш, теж було важко». «Ти просто дзвониш людям і складаєш перелік».

Вона що, плаче? По обличчю струменіли сльози гніву й розпачу.

— Робін? — мовила Лінда.

— Та нічого, нічого,— заговорила Робін, витираючи сльози зап’ястками.

Вона так хотіла повернутися на роботу протягом тих п’яти днів у квартирі з мамою та Метью, коли всі троє ніяково мовчали кожен у своєму кутку маленького помешкання, а поки Робін була у ванній кімнаті, Лінда пошепки розмовляла з Метью; Робін про це знала, але розпитувати не хотіла. Вона не бажала знову сидіти вдома, мов у пастці. Може, то було ірраціонально, але вона безпечніше почувалася посеред Лондона, коли могла виглядати кремезну постать у шапці, а не у себе в квартирі на Гастингс-роуд.

Нарешті зупинилися перед вокзалом. Робін щосили намагалася тримати емоції в собі, відчуваючи косі Ліндині погляди, коли вони йшли через людний вокзал до потрібної платформи. Сьогодні Робін з Метью знову лишаться самі, а отже, на горизонті маячіє привид останньої, вирішальної розмови. Робін не хотіла, щоб Лінда приїздила і жила в них, однак її неминучий від’їзд змусив визнати, що присутність матері її втішала, хоч вона і не помічала цього.

— Так,— сказала Лінда, поклавши свою валізу на полицю для багажу і повернувшись на станцію, щоб провести останні хвилини в товаристві доньки.— Це тобі.

В руці у неї було п’ятсот фунтів.

— Мамо, я не можу взяти...

— Можеш-можеш,— наполягла Лінда.— Поклади на депозит на нове житло — чи купи собі туфлі від Джиммі Чу на весілля.

У вівторок вони розглядали вітрини на Бонд-стріт — роздивлялися виставлені в них бездоганні прикраси, сумочки, які коштували більше за уживані машини, дизайнерський одяг, про який жодна і мріяти не могла. Було зовсім не так, як у крамницях Гарроґейта. Найбільше Робін задивлялася на вітрини взуттєвих магазинів. Метью не любив, щоб вона носила високі підбори; з відчуття протесту Робін забажала п’ятидюймові шпильки.

— Я не можу,— повторила Робін. Станція навколо гуділа відлунням і гомоном. Цього ж року батькам ще частково оплачувати весілля брата Стівена. Вони чимало вклали і в її власне свято, що його один раз уже відклали; купили сукню, заплатили за перешивання, втратили один завдаток за машини на весілля...

— Я хочу, щоб ти це взяла,— строго відповіла Лінда.— Або вкладися в самостійне життя, або купи собі туфлі на весілля.

Стримуючи нові сльози, Робін мовчала.

— Ми з татом повністю тебе підтримаємо у будь-якому рішенні,— додала Лінда,— але я хочу, щоб ти сама себе спитала, чому ти досі не розповіла нікому більше про скасування весілля. Не можна жити в такому підвішеному стані. Жодному з вас це не на користь. Бери гроші й приймай рішення.

І вона міцно обійняла Робін, поцілувала в шию під вухом і піднялася на поїзд. Робін зуміла всміхнутися, коли махала їй на прощання, та коли поїзд від’їхав від станції, забираючи маму назад до Мессема, до батька, лабрадора Раунтрі й до всього знайомого й приязного, Робін опустилася на холодну металеву лаву, сховала обличчя в долонях і тихо заплакала у банкноти, що їх дала їй Лінда.

— Усміхнися, любонько! В морі ще багато риби.

Робін звела очі. Перед нею стояв розпатланий чоловік. Над поясом нависало велике черево, усмішка була хтива.

Робін повільно підвелася. На зріст вона була така сама. їхні з чоловіком очі опинилися на одному рівні.

— Відвали,— мовила вона.

Чоловік моргнув. Усмішка перетворилася на злісну гримасу. Простуючи геть з Ліндиними грошима в кишені, Робін чула, як він кричить щось їй услід, але не розчула — і не хотіла слухати — що саме. У ній піднявся великий безформний гнів — гнів на чоловіків, які вважають вияв емоцій за спокусливо відчинені двері; на чоловіків, які прикидаються, ніби роздивляються вино на полицях, а самі витріщаються на твої груди; на чоловіків, для яких сама твоя фізична присутність — то вже запрошення до розпусти.

Гнів поширився і на Страйка, який відіслав її додому до Метью, бо тепер вважав тягарем; який ладен поставити під загрозу бізнес, побудований за її участі, взявши все на себе, тільки б не дати Робін робити те, що їй чудово вдавалося — подеколи краще, ніж Страйкові! Робін набула в його очах непозбувної вади — лише тому, що сім років тому опинилася біля нещасливих сходів у нещасливий час.

Тож так, вона обдзвонить для нього ці кляті клуби і салони, шукаючи паскудника, що назвав її «маленькою», але зробить ще дещо. Робін дуже хотіла сказати про це Страйкові, але до Ліндиного поїзду не було часу — а після того, як Страйк звелів їй лишатися вдома, розповідати вже й не хотілося.

Робін міцніше зав’язала пояс і, насупившись, попрямувала уперед. Вона відчувала повну правоту в рішенні розробити свій напрям розслідування, нічого не кажучи Страйкові — самостійно.

37

This ain’t the garden of Eden.

Blue Oyster Cult, “This Ain’t the Summer of Love”[31]

Якщо вже має сидіти вдома, то хоч весілля подивиться. Рано-вранці наступного дня Робін зайняла місце на дивані у вітальні, поклавши на коліна ноутбук і фоном увімкнувши телевізор. У Метью теж був вихідний, але він лишався на кухні, подалі від неї. Сьогодні він не пропонував їй чаю, не розпитував про роботу, позбавив від обтяжливих виявів уваги. Щойно поїхала її мама, Робін відчула, як щось у ньому змінилося. Він здавався стривоженим, сторожким, серйознішим. У тих тихих розмовах Лінда ніби переконала Метью: того, що сталося, можливо, вже не виправити.

Робін чудово знала, що coup de grace[32] за нею. Прощальні Ліндині слова тільки підсилили відчуття нагальності. Вона ще не знайшла нового помешкання, і все-таки має сказати Метью, що йде, і погодити з ним пояснення, яке буде надано рідним і друзям. Але ось вона — сидить на дивані й працює замість дати раду темі, що

ніби заповнила маленьку квартирку, тисне на стіни, розливає в повітрі напругу.

З екрана коментатори при бутоньєрках і корсажах просторікували про оздоблення Вестмінстерського абатства. До входу змійкою тягнулися запрошені знаменитості, а Робін слухала і водночас записувала телефонні номери стрип-барів, клубів еротичних танців і масажних салонів по всьому Шордичу. Час до часу вона переглядала відгуки клієнтів, сподіваючись, що хтось міг згадати викидайла на ім’я Ноель, але єдиними іменами були імена жінок, що працювали в тих закладах. Клієнти часто рекомендували їх за буцімто захоплене ставлення до роботи. Менді з масажного салону «дає повні тридцять хвилин» без «жодного поспіху»; чудова Шеррі зі стрип-клубу «Кільцева» завжди «привітна, запопадлива, любить посміятися». «Всіляко рекомендую Зої,— писав один відвідувач,— чудова фігура і завжди щасливий фінал!»

За інших обставин — чи, може, в іншому житті — Робін, може, і вважала б ці описи жінок кумедними. Стільки чоловіків платить за секс і хоче вірити, що ентузіазм тих жінок щирий, що їм приємно, що їх дійсно смішать жарти відвідувачів, що їм радісно робити контактний масаж з олією і ручну стимуляцію. Один дописувач навіть запостив вірш, присвячений улюбленій дівчині.

Старанно складаючи перелік номерів, Робін думала, що навряд чи Брокбенк зі своїм безславним минулим потрапив би на роботу в котрийсь із цих фешенебельних закладів, на вебсайтах яких фігурували дівчата в художньому освітленні та ретуші й запрошення парам приходити разом.

Як знала Робін, борделі нелегальні, але не довелося поринати глибоко в кіберпростір, щоб знайти згадки про них. Почавши працювати на Страйка, вона навчилася видобувати інформацію з найвіддаленіших куточків інтернету і скоро вже уважно перевіряла згадки про місцеві заклади на кривих сайтах, присвячених обміну інформацією такого плану. Тут, у найдешевшому сегменті ринку, віршів не писали. «В них ставка за анал 60 фунтів»; «усі дівки іноземні, англіською неговорять»; «дуже молоді може ще чисті а то таких бачиш шо й присунути гидко».

Іноді надавалося тільки приблизне місце розташування. Робін розуміла, що Страйк не дозволить їй фізично піти до тих підвалів і складів, де працюють «переважно дівчата зі Східної Європи» чи «винятково китаянки».

Зробивши паузу і воліючи позбутися міцного вузла, що зав’язався десь у грудях, Робін поглянула на екран. Церквою разом ступали принци Вільям і Гаррі. Поки Робін дивилася, відчинилися двері вітальні й зайшов Метью з горнятком чаю. Для неї чаю він не зробив. Метью сів у крісло — мовчки — і втупився в екран.

Робін повернулася до роботи, гостро відчуваючи присутність Метью поруч із собою. Прийти мовчки — це щось нове. Прийняти її окремість — не відривати від роботи, не пропонувати чаю — так само нове. Так само, як і той факт, що він не взяв пульт і не перемкнув канал.

Камери повернулися до фасаду готелю «Горінг», де чекали на появу Кейт Міддлтон у вінчальній сукні. Робін час до часу поглядала на екран, водночас гортаючи сторінку з коментарями малописьменних осіб про бордель біля Комершіал-роуд.

Вибух радісних вигуків і захоплених зауважень змусив Робін звести очі якраз тоді, коли Кейт Міддлтон сідала в лімузин. Довгі мереживні рукави, точно як ті, що вона прибрала зі своєї весільної сукні...

Лімузин повільно поїхав геть. Кейт Міддлтон поруч з батьком усередині було ледь видно. Вирішила виходити заміж з розпущеним волоссям... Робін теж планувала розпустити волосся на весілля. Метью так більше подобалося. Втім, хіба тепер це має значення?

Натовп радісно кричав до самого Меллу; скільки сягало око, всюди тріпотіли британські прапори.

Коли Метью розвернувся до неї, Робін прикинулася, ніби знов поринула в ноутбук.

— Хочеш чаю?

— Hi,— відповіла вона.— Дякую,— неохоче додала вона, розуміючи, що прозвучало агресивно.

Поруч задзижчав мобільний. Метью часто супився й ображався, коли таке траплялося на вихідні,— гадав, що то Страйк, і так воно нерідко й було. Але сьогодні він просто відвернувся до телевізора.

Робін узяла телефон і прочитала щойно отримане повідомлення:

А як мені знати, що ви не з преси?

То був напрямок, який вона розробляла без Страйка, і відповідь Робін уже підготувала. Поки натовп на екрані вітав лімузин, що повільно їхав вулицями, вона написала:

Якби преса про вас знала, то вже б чатувала у вас під дверима. Я казала пошукати мене в інтернеті. Є фото, де я заходжу до суду давати свідчення у справі Оуена Квайна. Бачили?

І вона відклала телефон. Серце закалатало.

Кейт Міддлтон виходила з лімузина перед абатством. У мереживній сукні її талія здавалася дуже тонкою. А сама вона здавалася такою щасливою... щиро щасливою... Серце Робін шалено калатало, поки вона дивилася, як чарівна жінка в тіарі піднімається до дверей Вестмінстерського абатства.

Знову запищав мобільний.

Так, є таке фото. І що?

Метью з притисненим до обличчя горнятком видав дивний звук. Робін не звернула на нього уваги. Мабуть, гадає, що вона переписується зі Страйком, звідси й усі ці невдоволені гримаси й пирхання. Відкривши камеру, вона підняла телефон до обличчя і зробила фото.

Спалах налякав Метью, і той озирнувся. Він плакав.

Коли Робін відсилала своє фото в повідомленні, у неї затремтіли пальці. Тоді, не бажаючи дивитися на Метью, вона знову зосередилася на телевізорі.

Кейт Міддлтон з батьком повільно йшли червоною доріжкою у проході церкви, що розділяв море гостей у капелюхах і капелюшках. Перед нею розігрувалася кульмінація мільйона казок: простолюдинка повільно йде до свого принца, красуня невблаганно підноситься до найвищих щаблів суспільства...

Мимохіть Робін пригадала вечір, коли Метью зробив їй пропозицію під статуєю Ерота на площі Пікадиллі. Біля підніжжя сиділи волоцюги, які почали зубоскалити, коли Метью опустився навколішки. Ця несподівана сцена на брудних сходинках заскочила Робін абсолютно зненацька; Метью ризикував забруднити свій найкращий костюм на засміченому мокрому камінні; їх оповивали алкогольні пари і вихлопи машин. Коробочка з синього оксамиту, блиск сапфіру — меншого, блідішого, ніж у Кейт Міддлтон. Пізніше Метью сказав Робін, що обрав заручну каблучку під колір її очей. Коли вона сказала «так», один з волоцюг піднявся на ноги і п’яно зааплодував. Робін пам’ятала, як неонові вогні Пікадиллі спалахували на усміхненому обличчі Метью.

Дев’ять років життя, поділеного на двох, спільного зростання, сварок і примирень, любові. Дев’ять років вони міцно трималися одне за одного попри біду, яка мала б їх розлучити.

Робін згадала день після пропозиції — день, коли агенція відіслала її до Страйка. Здавалося, що сталося це набагато давніше, ніж насправді. Вона зробилася ніби іншою людиною... принаймні почувалася іншою людиною, поки Страйк не звелів їй сидіти вдома й записувати телефонні номери, не відповідаючи на питання про те, коли вона повернеться на роботу як його напарниця.

— Вони розходилися.

— Що? — перепитала Робін.

— Розходилися,— повторив Метью, і голос йому зламався. Він кивнув на екран. Принц Вільям щойно озирнувся на свою наречену.— Порвали на якийсь час.

— Я знаю, що розходилися,— відповіла Робін.

Вона старалася говорити холодним тоном, але обличчя в Метью було таке нещасне.

«Може, я в глибині душі вважаю, що ти заслуговуєш на когось, кращого за мене».

— І що — для нас дійсно все скінчено? — спитав він.

Кейт Міддлтон тепер стояла поруч з принцом Вільямом перед вівтарем.

Здавалося, вони були щасливі зі свого возз’єднання.

Вдивляючись в екран, Робін розуміла, що її сьогоднішня відповідь Метью стане вирішальною. Її заручна каблучка і досі лежить там, де Робін її поклала — на старих підручниках з бухгалтерії у книжковій шафі. Відколи вона зняла каблучку, ні Робін, ні Метью її не торкалися.

— Любі брати й сестри...— почав декан Вестмінстера на екрані.

Робін подумала про день, коли Метью вперше запросив її на побачення — як вона йшла додому, а всередині все палало від захвату й гордості. Згадала, як хихотіла і тулилася до нього в пабі в Баті Сара Шедлок, як Метью супився, відсувався від неї. Подумала про Страйка й Елін... так, а вони тут до чого?

Пригадала Метью — його біле обличчя й шок — у шпиталі, де її протримали добу після зґвалтування. Метью пропустив іспит, щоб бути поруч з нею,— просто взяв і мовчки пішов. Його мати дуже сердилася. Метью довелося перескладати влітку.

«Я мав 21 рік і ще не знав того, що знаю тепер: що немає іншої такої, як ти, і що я нікого не кохатиму так, як тебе...»

Сара Шедлок обіймає його — а Метт п’яний, щойно розповів про свої складні почуття щодо Робін, яка боїться відкритого простору і не виносить доторків...

Мобільний забікав. Робін автоматично взяла його і відкрила повідомлення.

Гаразд, я вірю, що це ви.

Робін не розуміла, що читає, і відклала мобільний, не відповідаючи. У чоловіків такий трагічний вигляд, коли вони плачуть! Очі в Метью були геть червоні. Плечі трусилися.

— Метте,— тихо мовила Робін, а він усе безгучно ридав.— Метте...

Робін простягнула йому руку.

38

Dance on Stilts (Танець на ходулях)

Небо мало колір рожевого мармуру, але на вулицях було ще повно людей. На тротуари вийшли мільйони лондонців і гостей міста: червоні, білі й сині капелюхи, британські прапори й пластикові корони, блазні з пивом і при них дітлахи з розмальованими личками, і всіх несе й кружляє хвиля сентиментальності. Натовп заповнив метро, захарастив вулиці. Чоловік пробивав собі шлях крізь нього, шукаючи того, що потребував, і не раз чув уривки з національного гімну, співані п’яницями без слуху, а один раз — у віртуозному виконанні зграйки валлійок, які перегородили чоловіку вихід зі станції.

Коли чоловік ішов від Отієї, вона плакала. Весілля ненадовго вирвало Оту з її горя, зробило липучо-ласкавою й слізно-егоїстичною, спонукало до меланхолійних сентенцій про відданість і товариство. Чоловік тримав себе в руках винятково тому, що кожнісіньким нервом, кожнісіньким своїм атомом зосередився на тому, що скоїть сьогодні вночі. Думаючи про прийдешнє задоволення, чоловік поводився терпляче й ніжно — але Ота відповіла на це нечуваним зухвальством: спробувала не дати йому піти.

Він уже вдягнув куртку з зашитими ножами, тож зламався. Звісно, чоловік і пальцем не торкнувся Отієї, але він умів залякувати і зацьковувати самими лише словами, жестами, несподіваною демонстрацію звіра, що живе всередині. Чоловік ляснув дверима, а Ота лишилася тремтіти зо страху.

Небагато зусиль знадобиться, щоб згладити цей ефект, міркував чоловік, пробиваючи собі шлях між пияками на вулицях. Плюгавий букетик, удаваний жаль, якась побрехенька про стрес... на цій думці його обличчя стало злим. Ніхто не наважувався задирати чоловіка, кремезного й брутального, але він сам розштовхав людей, рушивши просто в натовп. Люди були мов кеглі з плоті та крові й у його очах мали десь таке саме значення. Люди важили для чоловіка рівно стільки, скільки могли для нього зробити. Саме тому такою важливою стала Секретарка. Досі жодну жінку він не вистежував так довго.

Так, з останньою теж довелося докласти зусиль, але то було інше: дурненька сучка піддалася так радо, ніби все життя мріяла, щоб її порубали на шматки. Власне, так воно й було...

На цій думці чоловік усміхнувся. Персикові рушники і запах її крові... До нього знову поверталося це відчуття — відчуття всемогутності. Сьогодні матиме здобич, о, він це передчуває...

«Я іду до тебе, я вітально сяю...»

Чоловік шукав дівчину, що відійде подалі від скупчень людей, розм’якла від алкоголю й сентиментальності, але по вулицях усі ходили стадом, тож він почав думати, що врешті-решт згодиться і повія.

Часи змінилися. Раніше було не так. Шльондри більше не ходять по вулицях — є мобільні телефони, інтернет. Тепер купити собі жінку не складніше, ніж замовити доставку їжі, але чоловік не хотів лишати сліду в мережі чи на мобільнику якоїсь сучки. На вулицях зостався мізер, і чоловік знав, де шукати,— але треба ще знайти таке місце, яке ніяк не можна пов’язати з ним, десь подалі від Отієї...

За десять хвилин до півночі чоловік був у Шеклвеллі й простував вулицями, затуливши нижню половину обличчя піднятим коміром куртки і натягнувши шапку на лоба. З кожним кроком ножі важко вдаряли йому у груди: прямий різницький ніж і компактний мачете. Світло у вікнах індійських забігайлівок і пабів, всюди прикраси в кольорах національного прапора... навіть коли доведеться ходити цілу ніч, він її знайде...

В темряві на розі стояло троє жінок у коротюсіньких спідничках — курили, теревенили. Чоловік пройшов повз них протилежним боком вулиці, й одна його покликала, але чоловік її проігнорував і зник у мороці. Три — це забагато: вийде аж два свідки.

Полювати пішки і складніше, і легше водночас. Не треба перейматися, що на камери спостереження потрапить номер авта, але треба думати, куди тягнути жертву, та й вибратися важче.

Чоловік десь годину повештався вулицями і знову опинився там, де бачив трійцю блудниць. Тепер їх стояло всього дві. Оце вже краще — тільки один свідок. Обличчя в чоловіка майже повністю сховане. Він завагався, і тут поруч пригальмувала машина, і водій розпочав коротку розмову з дівчатами. Одна з них сіла у машину і поїхала з ним.

Чарівний трунок заповнив чоловікові кров і розум. Усе точно так само, як коли він убив уперше! Тоді йому теж лишилася потворніша повія, з якою можна було робити все, що заманеться.

Часу на роздуми немає. Котрась із подружок може повернутися.

— Знов до нас, любий?

Голос у жінки був низький, гортанний, хоч вона здавалася молодою. Фарбоване хною руде волосся, неохайне каре, проколоті вуха й ніс. Ніздрі у повії були мокрі й рожеві — ніби вона застудилася. Шкіряна куртка, тісна міні-спідниця і туфлі на запаморочливо високих підборах; здавалося, їй важко тримати на них рівновагу.

— Скільки? — спитав чоловік, але до відповіді не дослухався. Значення мало — де.

— Якщо хочеш, можемо піти до мене.

Чоловік погодився, але не розслаблявся. Краще б то виявилася окрема кімната: щоб нікого на сходах, щоб ніхто не слухав і не дивився, просто собі якась темна нірка, куди прагне тіло. Якщо виявиться, що то якесь комунальне житло, правдивий бордель, де є інші дівчата, жирна маман чи — ще гірше — сутенер...

Повія покульгала на дорогу, не чекаючи на зелене світло. Чоловік схопив її за руку і вихопив мало не з-під коліс білого фургона, що промчав повз.

— Мій рятівник! — захихотіла повія.— Дяка, любий.

Чоловік бачив, що вона під чимось. Він таких багато надивився. Червоний мокрий ніс повії викликав у нього відразу. їхнє віддзеркалення у темних вітринах могло б належати татові й доньці — вона була мала, кістлява, він — кремезний здоровило.

— Дивився весілля? — спитала вона.

— Що?

— Королівське весілля. Вона така вродлива.

Навіть ця брудна хвойда божеволіє через те весілля. Дорогою вона все щось патякала про те, сміялася не до речі, хиталася на своїх підборах, а чоловік мовчав.

— Шкода, га, шо його мама не бачила, як принц одружився, га? О, прийшли,— сказала дівчина, вказуючи на багатоквартирний будинок за квартал.— Осьо моя хата.

Чоловік здалеку побачив людей, що стояли під освітленими дверима, якогось хлопа на сходах. Він спинився.

— Ні.

— А шо таке? Та не бійся їх, любий, вони мене знають,— щиро додала дівчина.

— Ні,— повторив чоловік і, раптом розлютившись, схопив її за руку. Що це за гра така? Вона думає, він учора народився?

— Отуди,— звелів він, вказуючи на затінену щілину між двома будівлями.

— Любий, а в мене там ліжко...

— Отуди,— сердито повторив чоловік.

Дівчина глянула на нього сильно нафарбованими очима, трохи здивована, але в дурної суки розум туманився, і чоловік переконав її без слів — самою лише силою харизми.

— Ой, ну добре, любий.

Їхні кроки захрумтіли по частково засипаній гравієм землі. Чоловік боявся, що тут буде якесь освітлення чи сенсори, але за двадцять ярдів від дороги на них чекала темрява ще глибша й густіша.

Руками в рукавичках чоловік передав дівчині банкноти. Вона сама розстебнула йому змійку на штанях. В нього ще не стояло. Поки повія, ставши навколішки в пітьмі, робила свою справу і намагалася викликати ерекцію, чоловік безгучно дістав зі сховку за підкладкою куртки ножі.

Ковзає нейлонова тканина; по лезу в кожній руці, доторк пітної шкіри до пластикових руків’їв...

Чоловік так сильно копнув дівчину в живіт, що та аж відлетіла. Задушене «ах!», тоді хрумтіння гравію — он де вона приземлилася. Чоловік кинувся вперед; змійка була розстебнута, штани йому зіслизнули зі стегон. Він наступив на дівчину в темряві, так її знайшовши, і накинувся на неї.

Удар по удару підносився різницький ніж: чоловік натрапив на кістку — мабуть, ребро — і вдарив знову. З легенів жертви почувся свист, а тоді, на його превеликий шок, вона закричала.

Чоловік сидів на жертві охляп, проте дівка пручалася, і він ніяк не міг намацати її горлянку, щоб уже добити.

Ось він завдав їй потужного удару лівицею, що тримала мачете,— проте неймовірним чином у дівці лишилося досить життя, щоб закричати знову...

З рота в чоловіка полився потік грубої лайки — удар, удар, ще удар різницьким ножем! Він протяв дівці долоню, коли та намагалася затулитися руками. З цього з’явилася ідея: чоловік притиснув її руку до землі, став коліном, підняв ніж...

— Ах ти суча смокталка...

— Хто там?

«Ох же ж чорт!»

З боку вулиці знов почувся чоловічий голос:

— Хто там?

Чоловік зліз із жертви, натягнув труси й штани і тихенько позадкував геть, у лівій руці тримаючи два ножі, а у правій, здається, два пальці повії: тверді кісточки, струменить кров... Дівчина досі стогнала й скавчала, а тоді, випустивши останнє довге зітхання, затихла...

Чоловік покульгав геть, у невідомість, подалі від її нерухомого тіла. Всі його чуття загострилися, мов у кота, який чує наближення пса.

— У вас там усе добре? — повторив голос із вулиці; пішла луна.

Чоловік уперся в стіну. Рушив уздовж неї, намацав сітчастий паркан. У світлі далекого ліхтаря роздивився обриси якоїсь ніби автомайстерні за цим парканом; у мороці горбаті силуети машин мали моторошний вигляд. Звідти, звідки він щойно прийшов, почулися кроки: тип з вулиці вирішив дізнатися, хто кричав.

Не панікувати. Не тікати. Як здійме гамір — тут йому й смерть. Чоловік повагом рушив уздовж паркана, за яким горбилися старі машини, до латки мороку: там може бути вихід на сусідню вулицю, а може й глухий кут. Чоловік сховав закривавлені ножі в куртку, пальці закинув у кишеню, а сам крався вздовж сітки, стараючись навіть не дихати.

З провулка луною полинув крик.

— Чорт! Чорт! Енді... ЕНДІ!

Чоловік побіг. Тепер його не почують — кричать, крики луною відбиваються від стін. Світ знову став йому другом, простелив йому під ноги м’яку траву, відчинив двері в темряву, куди чоловік радо плигнув...

Глухий кут, стіна заввишки шість футів. З іншого боку чути гуркіт машин. І все. Чоловік задихався, дряпав камінь, жалкував,

що вже не такий молодий і спортивний, як колись; намагався підтягнутися, шукав ногам опори, м’язи йому палали...

Іноді паніка творить дива. Чоловік видерся на стіну і перебрався на той бік. Приземлився важко; коліна запротестували, він захитався, але скоро відновив рівновагу.

«Тепер іди, іди... ніби ти нормальний... нормальний... нормальний...»

Повз нього мчали машини. Чоловік трохи пробігся і став у чергу. Не має значення, куди вони всі їдуть — аби подалі звідси.

Його власний палець лишив на квитку кривавий слід. Чоловік пхнув квиток у кишеню і торкнувся відрізаних пальців.

Автобус від’їхав від зупинки. Чоловік повільно дихав, стараючись заспокоїтися.

На другому поверсі хтось знову виводив державний гімн. Автобус набирав швидкість. Серце шалено калатало. Дихання потроху вирівнювалося.

Вдивляючись у своє відображення у забрьоханому вікні, чоловік катав між пальцями досі теплий мізинець жертви. Паніка відступала, на її місце прийшла піднесена радість. Він усміхнувся темному відображенню, поділяючи свій тріумф з єдиною людиною, здатною його зрозуміти.

39

The door opens both ways...

Blue Oyster Cult, “Out of the Darkness"[33]

— Ти тільки глянь! — у понеділок уранці сказала Елін, шоковано завмерши перед телевізором з мискою граноли в руках.— Аж не віриться!

Страйк щойно увійшов до кухні, вмитий і вбраний у чисте, після їхнього щонедільного побачення. Бездоганне приміщення, оформлене у кремових і білих тонах, повнилося сталевими поверхнями і притлумленим світлом, ніби якась операційна з космоопери. На стіні за столом висів плазмовий екран. На екрані президент Обама щось виголошував з трибуни.

— Вони вбили Усаму бен Ладена! — пояснила Елін.

— Отакої,— озвався Страйк і собі укляк, читаючи стрічку новин внизу екрана.

Чистий одяг і добре поголене обличчя заледве якось покращили його утомлений вигляд. Починали даватися взнаки години, витрачені на спроби упіймати Лейнга чи Віттакера: очі налилися кров’ю, шкіра набула сіруватої барви.

Він підійшов до кавоварки, налив собі кави і водномить випив. Вчора він мало не заснув просто на Елін і вважав одним з нечисленних досягнень минулого тижня те, що взагалі закінчив хоч цю справу. Тепер Страйк оперся на сталеву стільницю і дивився на бездоганно вбраного президента, заздрячи йому до глибини душі. Президент свого ворога принаймні дістав.

Те, що розповіли про смерть бен Ладена по телебаченню, дало Елін і Страйку тему для розмови на шляху до метро.

— Цікаво, наскільки вони були певні, що то справді він,— мовила Елін, зупиняючи авто біля станції,— коли починали операцію.

Страйка це питання теж цікавило. Звісно, бен Ладен мав прикметну зовнішність — дуже високий... і тут думки Страйка полинули до Брокбенка, Лейнга й Віттакера. Голос Елін вирвав його з задуманості.

— В середу ми з колегами йдемо до бару, можеш приєднатися,— її голос звучав ніяково.— Ми з Дунканом уже майже все погодили. Так набридло ховатися...

— Вибач, не можу,— відповів Страйк.— Я ж тобі казав — у мене купа роботи зі стеженням.

Доводилося вдавати, що за пошуки Брокбенка, Лейнга і Віттакера йому платять — Елін інакше не зрозуміла б причин його безплідної наполегливості.

— Гаразд, тоді чекатиму на твій дзвінок,— озвалася вона, і Страйк розчув (але вирішив проігнорувати) холод у її тоні.

«Чи ж воно того варте?» — питав він себе, спускаючись до підземки з наплічником за спиною. Питання стосувалося не чоловіків, яких Страйк розшукував, а Елін. Усе почалося як приємна розрада, але тепер набувало ознак клопіткого обов’язку. Передбачуваність побачень — ті самі ресторани, ті самі дати — почала набридати, проте коли Елін сама запропонувала зламати звичну схему, Страйк не відчув ентузіазму. Він легко міг вигадати з десяток кращих варіантів дозвілля, ніж випивка у товаристві радіоведучих. У першу чергу можна поспати.

Скоро — Страйк уже знав, що так і буде,— Елін захоче познайомити його з донькою. Тридцять сім років життя Страйкові вдавалося уникати статусу «маминого друга». Спогади про чоловіків у житті Леди — дехто був пристойний, більшість — ні (остання тенденція сягнула апофеозу в особі Віттакера) — навіювали йому відразу, майже гидливість до цього явища. Страйк не хотів бачити в очах котроїсь дитини страх і недовіру, що поставали в очах сестри Люсі, коли у двері заходив черговий чужий чоловік. Які почуття проступали на його власному обличчі, Страйк не знав. Відколи він набув такого-сякого самовладання, він просто не думав про цю частину Лединого життя, натомість зосередившись на маминих обіймах та усмішках, на її материнському захопленні його досягненнями.

На виході зі станції «Ноттинг-Гілл-Ґейт» (тут була школа) задзижчав мобільний: повідомлення від колишньої дружини Тата-Вар’ята.

Нагадую, що сьогодні хлопчики не в школі, бо державне свято. Вони з дідом і бабусею. Він там до них не причепиться.

Страйк стиха вилаявся. Він таки забув про цей вихідний. З іншого боку, є можливість повернутися до офісу, дати раду паперам, а тоді задля різноманіття поїхати на Кетфорд-Бродвей удень. Шкода тільки, що повідомлення прийшло після того, як він дав гака до Ноттинг-Гіллу.

За сорок п’ять хвилин Страйк дерся нагору металевими сходами і вже вкотре не розумів, чому ніяк не попросить власника полагодити ліфт. Та коли опинився перед скляними офісними дверима, постало нагальніше питання: звідки всередині світло?

Страйк з такою силою штовхнув двері, що Робін аж підскочила, хоч і чула, як він піднімається. Вони втупилися одне в одного: вона мала вигляд зухвалий, він — звинувачувальний.

— Що ти тут робиш?

— Працюю,— відповіла Робін.

— Я тобі сказав працювати з дому.

— Я вже закінчила,— відповіла вона і поплескала по стосу списаних номерами телефонів і примітками паперів, що лежав поруч з нею на столі.— Це всі номери, що я знайшла у Шордичі.

Очі Страйка простежили за її рукою, але увагу його привернули не аркуші з записами, а заручна каблучка з сапфіром.

Пауза. Робін не знала, чому серце так важко закалатало у грудях. Це ж абсурдно — оця потреба захищатися... то її справа — виходити за Метью чи ні... Смішно навіть, що треба собі про це нагадувати!

— Знову все по-старому? — спитав Страйк і відвернувся від Робін, щоб повісити на гачок куртку і наплічник.

— Так,— відповіла Робін.

Ще одна коротка пауза. Страйк знову розвернувся до неї.

— У мене немає для тебе роботи. У нас нині тільки одна справа. За Татом-Вар’ятом я можу стежити сам.

Робін примружила сіро-блакитні очі.

— А як же Брокбенк, Лейнг, Віттакер?

— А що з ними?

— Ти ж їх і досі шукаєш?

— Так, але це не...

— І як ти даси раду аж чотирьом справам?

— То не справи. За них не платять...

— Тобто, це хобі, так? — спитала Робін.— Я через це цілі вихідні змарнувала на телефонні номери?

— Слухай... Так, я хочу їх знайти,— заговорив Страйк, намагаючись дібрати аргументи попри страшну втому й інші, менш визначені емоції (каблучка повернулася... він так і думав, що це станеться... сам відіслав її додому, де Метью, це посприяло...),— але я не...

— Ти був не проти, щоб я повезла тебе до Барроу,— мовила Робін, яка свої аргументи підготувала. Вона чудово розуміла, що Страйк не хоче її повернення до офісу.— Ти був не проти, коли я розпитувала Голлі Брокбенк і Лорейн Макноттон, авжеж? То що змінилося?

— Тобі знову надіслала шматок її тіла, Робін! Ось що в біса змінилося!

Страйк не хотів кричати, але від його голосу аж задрижали металеві шафки для паперів.

Робін лишилася незворушною. Вона вже бачила Страйка розлюченим, чула, як він лається; він навіть кулаком бив ті нещасні шафки. Її це не лякало.

— Так,— спокійно відповіла вона,— і мене це настрашило. Гадаю, більшість людей буде в шоці, отримавши листівку з приклеєним пальцем. Ти сам був не дуже в захваті.

— Так, і саме тому...

— ...ти сам-один намагаєшся дати раду чотирьом справам водночас, а мене відіслав додому. Я про відпустку не просила.

В ейфорії, яка настала, коли Робін знову надягнула каблучку, Метью навіть допоміг їй відрепетирувати свою промову до повернення на роботу. Озираючись назад, Робін гадала, що то було неймовірно: Метью прикидався Страйком, а Робін аргументувала свою точку зору. Але Метью був готовий абсолютно на все, тільки б Робін вийшла за нього другого липня.

— Я хотіла б одразу повернутися до...

— Хай як би ти хотіла повернутися до роботи,— мовив Страйк,— це не означає, що це в твоїх інтересах.

— О, а я й не знала, що ти в нас кваліфікований спеціаліст з гігієни праці,— з легким сарказмом відзначила Робін.

— Слухай,— почав Страйк, якого відсторонена раціональність Робін розлютила навіть дужче, ніж могли б сльози й гнів (з її пальця знову блимнув прохолодою сапфір),— я твій роботодавець, і мені вирішувати, що...

— Я гадала, що ми напарники,— заперечила Робін.

— Різниці немає,— відповів Страйк,— напарники чи не напарники, я все одно несу відповідальність...

— Тобто ти краще занапастиш бізнес, ніж даси мені працювати? — спитала Робін. На її блідому обличчі проступив гнівний рум’янець, і Страйк, хоч і розумів, що втрачає очки, відчув задоволення від думки, що вона втрачає самовладання.— Я допомогла тобі його розбудувати! Ти граєш убивці на руку — хай хто він такий — тим, що відсторонюєш мене, закидаєш роботу, за яку платять, а сам допрацювався уже до...

— Звідки тобі знати, що допрацювався?

— Бо вигляд у тебе паскудний,— сміливо відповіла Робін, і заскочений зненацька Страйк мало не засміявся — уперше за кілька днів.— Я або твоя партнерка,— підсумувала Робін,— або ні. Якщо ти будеш зі мною поводитися так, наче я якась порцелянова статуетка, яку можна виносити в люди, коли тобі здається, що я не постраждаю, ми... ми приречені. Бізнес приречений. Я краще пристану на пропозицію Вордла.

— Це ще яку? — різко спитав Страйк.

— Вступити до лав поліції,— відповіла Робін, дивлячись Страйкові просто в обличчя.— Для мене, щоб ти знав, це не гра. Я не маленька дівчинка. Я пережила набагато страшнішу річ, ніж надісланий поштою палець. А отже,— вона зібрала всю свою сміливість, сподіваючись, що це не звучатиме як ультиматум,— вирішуй. Вирішуй, чи я тобі партнерка, чи... чи тягар. Якщо ти не можеш на мене покластися, якщо не можеш дозволити розділяти з тобою ризик, тоді я краще...

Голос майже зрадив Робін, але вона змусила себе говорити.

— ...краще піду,— договорила вона.

Під впливом емоцій Робін занадто сильно крутнула стілець в бік комп’ютера і опинилася лицем до стіни. Зібравши залишки гідності, вона знов крутнулася на стільці, втупилася в монітор і продовжила переглядати листи, чекаючи на Страйкову відповідь.

Вона не сказала йому про свій напрям у розслідуванні. Треба було дізнатися, чи вона повертається до статусу напарниці,— а тоді вирішити, чи поділитися зі Страйком здобиччю, чи лишити йому прощальний подарунок.

— Хай хто він такий, він убиває і розчленовує жінок задля втіхи,— тихо мовив Страйк,— і він чітко показав, що хоче зробити це з тобою.

— Це я зрозуміла,— ламким голосом відповіла Робін,— та чи розумієш ти той факт, що коли він знає, де я працюю, то має також знати, де я мешкаю? Коли вже він настільки прагне всюди за мною ходити? Хіба не розумієш, що я краще допоможу його піймати, а не сидітиму, чекаючи, коли він по мене прийде?

Благати Робін не збиралася. Вона встигла викинути у спам дюжину листів, коли Страйк заговорив, і його тон був похмурий.

— Гаразд.

— Що «гаразд»? — сторожко озирнулася Робін.

— Гаразд, ти... повертаєшся до роботи.

Робін усміхнулася. Страйк усмішкою не відповів.

— Ой, та не супся! — сказала Робін, встала і обійшла стіл.

На якусь шалену мить Страйкові здалося, що вона його зараз обійме — такою щасливою здавалася Робін (а ще на її палець повернулася захисна каблучка, а отже його, Страйка, тепер безпечно обіймати, ніби він істота без претензій і статі). Але Робін просто пішла до чайника.

— У мене є нова зачіпка,— повідомила вона.

— Та ти що? — озвався Страйк, досі намагаючись осягнути нову ситуацію. (Яке б їй дати завдання, щоб не занадто небезпечно? Куди її відіслати?)

— Так,— відповіла Робін.— Я зв’язалася з людиною з форуму для людей з BIID. Ця людина розмовляла з Келсі.

Широко позіхнувши, Страйк упав на шкіряний диван, який звично видав під його вагою непристойний звук. Спробував згадати, про що це вона. Недосип був такий, що покластися на зазвичай розлогу і точну пам’ять не виходило.

— То отой... отой тип? Чи та дівчина? — спитав він, так-сяк пригадавши фото, які їм показував Вордл.

— Хлопець, так,— відповіла Робін, заливаючи окропом чайні пакетики.

Уперше за час їхнього знайомства Страйк зрадів можливості її піддражнити.

— Тобто ти без мене лазила по тих сайтах? Гралася з якимись анонімними відвідувачами, навіть не знаючи, з ким маєш справу?

— Я тобі казала, що вивчаю ті сайти! — обурилася Робін.— Я побачила, що Келсі розпитувала про тебе на форумі, пам’ятаєш? Називала себе Немакудипіти. Я тоді про це все розповідала, коли у нас був Вордл. І на нього це справило враження,— додала вона.

— Так він тебе давно обійшов,— відповів Страйк.— Він допитав обох людей, з якими Келсі спілкувалася в інтернеті. То глухий кут, вони ніколи не зустрічалися. Зараз Вордл опрацьовує типа, який називає себе Девоті й намагався знайомитися з жінками з того сайту.

— Я вже в курсі про Девоті.

— Звідки?

— Просив моє фото, а коли не отримав, замовк...

— Тобто ти там з психами фліртувала, так?

— Та Господи Боже! — не витримала Робін.— Я прикидалася, ніби теж страждаю на цей синдром, не дуже-то й фліртувала... і не думаю, що варто перейматися через того Девоті.

Вона передала Страйкові горнятко чаю точно тієї креозотової міцності, яка подобалася йому найбільше. Дивним чином це його не втихомирило, а тільки розбурхало.

— Отже, через Девоті перейматися не треба, га? А на якій підставі ти так вважаєш?

— Я вивчаю акротомофілів, відколи надійшов той перший лист до тебе — від чоловіка, поведеного на твоїй нозі, пам’ятаєш? Цей вид розладу рідко передбачає насильство. Гадаю, той Девоті просто мастурбує над клавіатурою, мріючи про те саме, що й інші охочі ампутуватися.

Не знайшовши, що на це сказати, Страйк відпив чаю.

— Хай там як,— провадила Робін (яку зачепило те, що Страйк не подякував за чай),— хлопець, з яким Келсі спілкувалася в інтернеті — той, що мріє про ампутацію,— збрехав Вордлу.

— В якому сенсі збрехав?

— Він був знайомий з Келсі в реальному житті.

— Та ну? — озвався Страйк навмисне буденним тоном.— Звідки ти про це знаєш?

— Він мені сам розповів. Хлопець злякався, коли на нього вийшла поліція. Ніхто з рідних чи друзів не знає про його мрію відрізати собі ногу. Він запанікував і сказав, що не бачився з Келсі. Злякався, що коли зізнається, то потрапить у пресу і муситиме давати свідчення в суді. І коли я його переконала, що є тою, за кого себе видаю, а не журналісткою чи поліціянткою...

— Ти йому сказала правду?

— Так, це було найкраще, бо коли він зрозумів, що це дійсно я, то погодився зустрітись.

— А чого ти вирішила, що він справді прийде? — спитав Страйк.

— Бо ми маємо такий засіб впливу, якого у поліції немає.

— Це ще який?

— Це,— озвалася Робін холодно, жалкуючи, що не може дати іншої відповіді,— ти. Джейсон просто одержимий бажанням з тобою зустрітися.

— Зі мною? — страшенно здивувався Страйк.— Чому?

— Бо він вважає, що ти сам собі відпиляв ногу.

— Що?!

— Келсі його переконала, що ти це сам собі заподіяв. Він хоче дізнатися, як саме.

— В Бога і в душу,— сказав Страйк,— він що, на голову хворий? Та звісно, що хворий,— умить відповів він сам собі.— Хворий на голову. Хоче собі сам відрізати ногу. В Бога і в душу!

— Щоб ти знав, точиться дискусія про те, чи є BIID психічним захворюванням, чи патологією мозку,— повідомила Робін.— Якщо просканувати мозок людини, яка страждає на...

— Та ну його,— перебив її Страйк, змінюючи тему.— Чого ти вирішила, що в цього психа є для нас щось корисне?

— Він бачився з Келсі,— нетерпляче пояснила Робін,— яка, напевно, йому розповіла, чому така впевнена, що ти один з них. Джейсон має дев’ятнадцять років, працює в супермаркеті «Асда» в Лідсі, має тітку в Лондоні й планує тут у неї зупинитися. Поки що домовляємося про дату. Йому треба дізнатися, коли зможе взяти вихідний. Слухай, та він за два потиски рук від людини, яка переконала Келсі, що ти ампутант з власної волі,— додала Робін, роздратована й розчарована байдужістю Страйка до плодів її сольної праці й усе-таки сповнена надії, що він облишить цю вередливість і критичність,— а та людина — майже напевно вбивця!

Страйк випив ще чаю, даючи словам Робін засвоїтися у виснаженому мозку. Гі аргументи були слушні. Те, що вона переконала Джейсона зустрітися,— досягнення. Треба її похвалити. Натомість Страйк сидів мовчки і пив чай.

— Якщо ти думаєш, що краще мені подзвонити Вордлу і розповісти це йому...— почала Робін з помітним обуренням.

— Ні,— відповів Страйк, і поспішність його реакції трохи потішила Робін.— Поки не почули його... не треба марнувати Вордлів час. Скажемо йому, коли дізнаємося, що в цього Джейсона є. Коли, кажеш, він буде в Лондоні?

— Він намагається взяти вихідний; поки що не відомо.

— Ти чи я могли б поїхати до Лідса і поговорити з ним там.

— Джейсон хоче приїхати сам. Не хоче, щоб про щось дізналися його знайомі.

— Добре,— хрипко відповів Страйк і потер червоні очі, намагаючись скласти план, який дасть Робін роботу і водночас не наразить на небезпеку.— Тоді пресуй його й одночасно дзвони по цих номерах, може, буде щось на Брокбенка.

— Я вже почала,— відповіла Робін, і Страйк розчув у її голосі бунт і неминучу вимогу знову вийти на вулицю.

— А ще,— додав Страйк, думаючи на ходу,— я хочу, щоб ти походила по Волластон-Клоузу.

— І виглядала Лейнга?

— Саме так. Добре ховайся, не ходи поночі, а якщо побачиш того типа в шапці, вмикай кишенькову сирену негайно. Краще за все і перше, і друге.

Навіть набурмосений вигляд Страйка не міг притлумити радості Робін від повернення на борт, від того, що вона знову повноцінна напарниця детектива.

Вона ніяк не могла знати, що Страйк сподівається заслати її у глухий кут. Вдень і вночі він роздивлявся входи в маленькі багатоквартирні будинки, регулярно змінював позицію, розглядав балкони й вікна в окуляри нічного бачення. Ніщо не вказувало на те, що десь там усередині ховається Лейнг; нічия широка тінь не проходила за фіранкою, ніхто не мав низького лоба чи тхорячих очей, ніхто кремезний не шкутильгав на милицях і (коли йшлося про Лейнга, Страйк нічого не приймав за належне) не демонстрував боксерської ходи. Кожного чоловіка, який виходив з будівлі чи заходив у неї, Страйк уважно роздивився на предмет подібності до фотографії, яку Лейнг виставив на благодійному сайті, чи до безликої постаті в шапці. Ніхто навіть і близько не був схожий.

— Так,— додав він,— шукатимеш Лейнга, і ще... дай мені половину отих номерів по Брокбенку, поділимо навпіл. Я і далі займатимуся Віттакером. Обов’язково виходь на контакт частіше, добре?

— Обов’язково! — зраділа Робін.— Ой, і ще, Корморане...— (Страйк уже майже увійшов до кабінету, але озирнувся).— Що це таке?

Вона тримала в руці «Аккутан», який Страйк лишив у неї на столі, коли шукав у інтернеті, що то таке.

— А, це,— озвався він.— Дрібниці.

Радість Робін частково зникла. Страйк відчув тінь провини. Він розумів, що поводиться як буркотливий паскудник. Спробував зібратися на думці.

— Ліки від вугрів,— пояснив він.— Вони належали Келсі.

— Ну звісно ж! Ти був у неї, бачив її сестру! Що там було? Що вона сказала?

Страйк не відчував у собі сили розповідати Робін про Гейзел Ферлі. Розмова мала місце досить давно, він був утомлений і чомусь досі вороже налаштований.

— Нічого нового,— відповів він.— Нічого важливого.

— Нащо тоді ти взяв пігулки?

— Подумав, що це можуть бути протизаплідні... може, вона з кимсь зустрічалася, а сестра не знала.

— О,— відповіла Робін.— Отже, таки нічого.

Вона кинула пігулки у смітник.

Власне еґо змусило Страйка продовжити: просто еґо, нічого більше. Робін знайшла чудову зачіпку, а він — тільки якісь непевні ідеї щодо цього «Аккутану».

— Я ще якийсь квиток знайшов,— сказав він.

— Що-що?

— Ніби номерок з гардеробу.

Робін з цікавістю чекала.

— Номер вісімнадцять,— додав Страйк.

Робін чекала на подальші пояснення, але їх не було. Страйк позіхнув і визнав свою поразку.

— Побачимося. Тримай мене в курсі — де ти, що робиш.

Страйк пішов до кабінету, зачинив двері, сів за стіл і відкинувся назад у кріслі. Він зробив усе можливе, щоб Робін не повернулася на вулицю. А тепер хотів одного — щоб вона вже пішла.