Кар'єра лиходія

11

Feeling easy on the outside, But not so funny on the inside.

Blue Oyster Cult, "This Ain’t the Summer of Love” [8]

Наступні кілька днів Страйк і Робін по черзі стежили за Платиною. Страйк знаходив привід зустрітися вдень і наполягав на тому, щоб Робін їхала додому засвітла, поки в метро ще людно. В четвер увечері Страйк ішов за Платиною, поки росіянка не возз’єдналася з вічно підозрілим Втораком, а тоді повернувся на Октавію-стріт у Вандсворті, де жив, ховаючись від преси.

Це вдруге за свою детективну кар’єру Страйк був змушений просити прихистку у своїх друзів — Ніка й Ільзи. Мабуть, у когось іншого він взагалі б не витримав, але і на орбіті цієї пари, де і чоловік, і жінка робили кар’єру, Страйк почувався незатишно. Хай якою незручною була тісна квартира на горищі, там він міг приходити і йти коли заманеться, їсти о другій ночі після стеження за об’єктом, ходити туди-сюди лункими металевими сходами і нікому не заважати спати. А тепер відчував невисловлену необхідність бути на спільній вечері й почувався асоціально, коли доводилося брати їжу з холодильника серед ночі, хоч йому це дозволили.

З іншого боку, Страйк і до армії був охайний та організований. Юначі роки, проведені серед хаосу й бруду, вселили в нього геть інакші звички. Ільза вже відзначила, що Страйк не лишає по собі жодного сліду в будинку, а от її власний чоловік, гастроентеролог, повсякчас розкидає речі й лишає шухляди висунутими.

Від знайомих з Денмарк-стріт Страйк знав, що фотографи і досі чатують під дверима офісу, тож планував до кінця тижня лишатися в гостьовій кімнаті в оселі Ніка й Ільзи. В кімнаті були білі стіні й панувала меланхолійна атмосфера очікування на своє справжнє призначення. Вже багато років подружжя безуспішно намагалося народити дитину. Страйк ніколи не розпитував їх про це і бачив, що принаймні Нік удячний йому за стриманість.

Обох він знав давно — Ільзу чи не все життя. Білява жінка в окулярах походила з Сент-Моса в Корнволлі, де Страйк мав найпостійнішу домівку з усіх. Вони з Ільзою разом ходили до молодшої школи. Коли Страйк приїздив пожити у Теда і Джоан — у дитинстві це траплялося регулярно,— вони дружили, попервах головно тому, що Ільзина мама була давньою шкільною подругою Джоан.

З Ніком, чиє пісочного кольору волосся почало рідіти ще замолоду, Страйк подружився у школі в Гекні, де провів останні шкільні роки. Нік та Ільза познайомилися на святкуванні Страйкового вісімнадцятиріччя в Лондоні, рік зустрічалися, тоді розійшлися, вступивши до різних університетів. Маючи по двадцять п’ять років, зустрілися знову: Ільза була заручена з колегою-юристом, Нік зустрічався з колегою-лікаркою. За кілька тижнів обидва романи закінчилися; за рік Нік та Ільза побралися, а Страйк був за дружбу.

Страйк повернувся до їхнього помешкання о десятій тридцять. Щойно він зачинив двері, Нік та Ільза покликали його з вітальні, запрошуючи поласувати каррі з ресторану на виніс, бо їжі ще повно.

— Що це? — спитав Страйк, роззираючись. Його здивував згорток матерії в кольорах національного прапора, купа списаного паперу і щось двісті червоних, синіх і білих пластянок у великому пакеті.

— Ми беремо участь в організації гулянь з приводу королівського весілля,— пояснила Ільза.

— Ісусе Христе,— похмуро буркнув Страйк, накладаючи собі ледь теплого мадраського каррі.

— Буде весело! Приходь.

Страйк так зиркнув на Ільзу, що вона засміялася.

— Як день минув? — спитав Нік, простягаючи Страйкові бляшанку пива.

— Кепсько,— відповів Страйк, вдячно приймаючи світле.— Ще один клієнт відпав. Лишилося двоє.

Нік та Ільза висловили співчуття, а тоді запанувала дружня тиша. Страйк напихався каррі. Утомлений і знічений, він усю дорогу додому думав про те, що надіслана нога (як він і побоювався) нищівним чином впливає на бізнес, який він так важко розбудовував. Усюди в газетах й інтернеті тепер було його фото, поєднане з повідомленням про дику й страшну витівку. Сама історія для газетярів стала приводом нагадати, що й Страйк має тільки одну ногу. Він цього факту не стидався, але реклама з того сумнівна; тепер над ним витав дух чогось дивного, збоченого. Страйка було заплямовано.

— Є новини про ногу? — спитала Ільза, коли Страйк знищив чималу кількість каррі й випив половину бляшанки пива.— Поліція щось каже?

— Завтра іду на зустріч з Вордлом, але не схоже, що в них щось є. Він думає на того бандита.

Страйк не розповідав Ніку й Ільзі ще про трьох чоловіків, яких уважав достатньо небезпечними і мстивими для такого вчинку, але казав, що раніше мав справу з професійним злочинцем, який уже відрізав і надсилав поштою частини тіла. Звісно ж, друзі стали на бік Вордла і теж гадали, що то вірогідний винуватець.

Сидячи на зручному зеленому дивані у вітальні Ніка й Ільзи, Страйк уперше за багато років згадав, що вони теж знайомі з Джефом Віттакером. Вісімнадцятий день народження Страйк святкував у пабі «Дзвін» у Вайтчапелі; мама тоді була на шостому місяці. Обличчя тітки здавалося застиглою маскою осуду і силуваної веселості, а дядько Тед, завше миротворець, не міг приховати гніву й ненависті, коли до блиску обдовбаний Віттакер зупинив дискотеку і вирішив заспівати одну з власних пісень. Страйк пам’ятав свій тодішній гнів, бажання опинитися десь далеко, поїхати до Оксфорда, позбутися того всього... але Нік та Ільза, мабуть, не мають таких спогадів: вони того вечора були захоплені одне одним, засліплені й щасливі через раптову й глибоку взаємну симпатію.

— Ти боїшся за Робін,— мовила Ільза, не так питаючи, як стверджуючи.

Страйк з повним ротом індійського коржа щось пробурчав на знак згоди. За останні чотири дні він мав час усе обміркувати. В цій ситуації Робін стала слабким, уразливим місцем (без тіні провини з її боку), і Страйк гадав, що особа, яка надіслала ногу (хай хто це є), розуміла це і раніше. Якби його помічником був чоловік, Страйк би так не переймався.

Він не забував, що Робін, попри свою корисність, поки що не має кваліфікації. Вона здатна переконати обережного свідка говорити, в той час як Страйкові габарити і природна похмурість лякають і змушують закриватися. Її чарівливість і приємні манери притишують підозри, відчиняють двері; вони вже сотні разів полегшували Страйкові роботу. Він знав, що завинив Робін, і тільки хотів, щоб тут і тепер вона відступила, заховалася, поки не знайдуть людину, що надсилає відрізані ноги.

— Мені подобається Робін,— сказала Ільза.

— Робін усім подобається,— відповів Страйк нерозбірливо, бо знову жував коржа. Це була правда: сестра Люсі, друзі, що заходили до офісу, клієнти — всі неодмінно казали Страйку, що їм дуже подобається жінка, яка в нього працює. І все-таки він почув у тоні Ільзи нотку цікавості й нагадав собі, що всі розмови про Робін мають бути відстороненими; і зрозумів, що все сприйняв правильно, коли наступним питанням було:

— Яку тебе складається з Елін?

— Нормально,— відповів Страйк.

— Вона і досі ховає тебе від свого колишнього? — спитала Ільза з тією самою цікавістю.

— Елін тобі не подобається, так? — спитав Страйк, переводячи розмову на ворожу територію просто для сміху. Ільзу він знав тридцять років, тож рум’янцю і заперечень цілком чекав.

— Та подобається... ну, я просто її не знаю, але вона така... Головне, що ти задоволений, більше нічого не треба.

Страйк думав, що цього буде досить, щоб Ільза забула про Робін (вона не єдина з його друзів казала: от ви з Робін так добре ладнаєте, то, може... а ти не думав, що...). Але Ільзу не так просто було віднадити від обраної стежки.

— Робін відклала весілля, так? А вони вже призначили нову...

— Так,— відповів Страйк.— Друге липня. Вона взяла додаткові вихідні, щоб поїхати додому в Йоркшир, бо треба... що там роблять до весілля? Повернеться у вівторок.

Дивна річ, а Страйк підтримав Метью, який наполягав, щоб Робін взяла вихідні у п’ятницю й понеділок. Йому спокійніше було знати, що Робін буде за двісті п’ятдесят миль від Лондона, з родиною. Робін страшенно розчарувалася, що не зможе прийти до «Старої синьої колодки» в Шордичі на зустріч з Вордлом, але Страйк ніби помітив у її поведінці й тінь полегшення.

Ільза наче засмутилася від новини, що Робін вийде за бозна-кого замість Страйка, та не встигла вона нічого сказати, як у нього в кишені завібрував мобільний. Дзвонив Грем Гардакр, давній колега за відділом спеціальних розслідувань.

— Вибачте,— сказав Страйк до Ніка й Ільзи, відставив тарілку і підвівся,— треба прийняти, це важливо... Гарді!

— Можеш говорити, Оґі? — спитав Гардакр; Страйк якраз прямував до дверей з будинку.

— Тепер можу,— відповів Страйк, за три кроки подолавши невеликий палісадник і виходячи на вулицю, щоб прогулятися і покурити.— Щось знайшов для мене?

— Правду кажучи,— нервовим тоном відповів Гардакр,— було б дуже до речі, якби ти сам приїхав і подивився, друже. У мене тут не ворент-офіцер, а суцільний головний біль. Не поладнали ми з нею. Якщо я почну відсилати інформацію, а вона пронюхає...

— А якщо я приїду?

— То зайдеш рано-вранці, а я лишу все на комп’ютері. Ну знаєш, виявлю халатність і не згорну файли.

Гардакр уже ділився зі Страйком відомостями, які, власне, не мав права розголошувати. Його щойно перевели до секції 35; Страйк не здивувався, що приятель не хоче ризикувати своїм становищем.

Детектив перейшов дорогу, сів на низенький кам’яний парканчик будинку навпроти, запалив цигарку і спитав:

— А воно варте того, щоб їхати аж до Шотландії?

— Залежить від того, що саме тобі треба.

— Давні адреси, родичі... інформація про медичні та психіатричні огляди теж не завадить. Брокбенк пішов у відставку за інвалідністю коли — у 2003-му?

— Саме так,— відповів Гардакр.

Якийсь гамір позаду змусив Страйка підвестися і озирнутися: власник паркану, на якому він сидів, викидав сміття. Це був маленький чоловічок років шістдесятьох, і при світлі вуличного ліхтаря Страйк розгледів, як роздратований вираз на його обличчі перетворюється на ввічливу усмішку: чоловік побачив Страйкові габарити. Детектив пішов геть, проминаючи здвоєні будинки; дерева в садках і живоплоти тріпотіли на весінньому вітерці. Скоро тут розвішають оздоби на честь весілля чергової пари. Невдовзі по тому вийде заміж і Робін.

— Гадаю, що про Лейнга ти небагато знайшов,— мовив Страйк з тінню питання в голосі. Армійська кар’єра шотландця була коротша за Брокбенкову.

— Ні... Але, Боже, що за персонаж! — відповів Гардакр.

— Куди його спрямували після Ґласгаузу?

То була військова в’язниця у Колчестері, через яку проходили всі в’язні-військовослужбовці, яких далі розподіляли по цивільних тюрмах.

— До В’язниці її величності «Елмлі». Після того про нього немає відомостей; доведеться звернутися до служби нагляду за достроково звільненими.

— Так,— погодився Страйк, випускаючи дим у зоряне небо. Вони з Гардакром розуміли, що Страйк уже не поліціянт і має не більше доступу до даних служби нагляду, ніж будь-який інший цивільний.— Звідки саме в Шотландії він походить, Гарді?

— З Мелроуза. Коли вступав до армії, вказав найближчою родичкою матір — я дивився.

— Мелроуз,— задумливо повторив Страйк.

Подумав про двох клієнтів, які ще лишалися: грошовитого дурня, який ловив кайф від спроб довести, що є рогоносцем, і багатої дружини й матері, яка платила Страйкові за докази того, що колишній чоловік переслідує їхніх синів. Батько був у Чикаго, а за Платиною можна було спокійно не ходити цілу добу.

Звісно, була вірогідність, що ніхто з тих чоловіків не має стосунку до ноги і Страйк усе собі надумав.

«Врожай і рук, і ніг...»

— Чи далеко до Мелроуза від Единбурга?

— Десь година чи півтори машиною.

Страйк викинув цигарку в канаву.

— Гарді, я приїду недільним нічним, зранку зазирну до офісу, а тоді поїду до Мелроуза — дізнаюся, чи не повернувся Лейнг до рідні й чи не знають вони, де він.

— Непоганий план. Заберу тебе з вокзалу, якщо попередиш, Оґі. Власне,— Гардакр налаштовувався на щедрий вчинок,— якщо це всього на один день, можу позичити тобі машину.

Страйк не одразу повернувся до цікавих друзів і холодного каррі. Закуривши знову, він поблукав туди-сюди вулицею, міркуючи. Тоді згадав, що в неділю ввечері має йти з Елін на концерт у Саутбенк-центрі. Вона хотіла прищепити Страйкові любов до класичної музики, хоча той навіть не вдавав бодай слабенького інтересу. Страйк глянув на годинник. Уже пізно дзвонити і казати, що не вийде; треба не забути це зробити завтра.

Повернувшись до будинку, він раптом подумав про Робін. Та дуже мало говорила про весілля, до якого лишалося всього два з половиною місяці. Тільки коли сказала Вордлу, що замовила доставку одноразових камер на весілля до офісу, Страйк згадав, що скоро Робін стане місіс Метью Канліфф.

«Час ще є»,— подумав Страйк. Час для чого — не уточнював, навіть сам для себе.

12

...the writings done in blood.

Blue Oyster Cult, “ODd on Life Itself”[9]

Для багатьох чоловіків то була би приємна інтерлюдія — отримувати гроші за те, що ходиш Лондоном за фігуристою білявкою, але Страйкові стеження за Платиною починало набридати. Кілька годин прочекавши на Готон-стріт (час до часу було видно, як виконавиця контактних танців іде до бібліотеки перекинутим через вулицю сталево-скляним містком Лондонської економічної школи), Страйк пішов за дівчиною до «М’ятного носорога»: в неї була зміна з четвертої. Тут він залишив дівчину: якщо Платина зробить щось підозріле, Лінор його набере, а о шостій зустріч з Вордлом. Страйк з’їв сандвіч у крамниці неподалік пабу, який вони обрали для зустрічі. Один раз дзвонив мобільний, але Страйк побачив, що то сестра, і не прийняв дзвінка. Здається, скоро буде день народження небожа Джека, і Страйкові геть не хотілося йти на святкування, надто після минулого разу, який запам’ятався головно неприємною цікавістю з боку матусь і пронизливими зойками надміру збуджених дітей, що раз у раз влаштовували істерики.

«Стара синя колодка» стояла на початку Грейт-Істерн-стріт у Шордичі: велика кирпата триповерхова цегляна будівля, вигнута, мов ніс корабля. Страйк пам’ятав, що колись тут був бордель: його з Ніком давній шкільний приятель втратив у ньому цноту з жінкою, яка годилася йому в матері.

Знак просто за дверима повідомляв про відродження «Старої синьої колодки» як музичного закладу. Страйк дізнався, що з восьмої вечора матиме змогу насолодитися живими виступами гуртів «Айлінгтон Бойз Клаб», «Ред Дрейпс», «Ін Голден Тіаз» та «Неон Індекс». Скрививши губи, він проштовхався до старого дерев’яного бару, де на величезному старовинному дзеркалі за шинквасом золотими літерами рекламували світлі елі минулого століття. З високої стелі звисали круглі скляні лампи, освітлюючи юрбу молодих жінок і чоловіків. Вони здебільшого нагадували студентів і були вбрані за модою, якої Страйк не розумів.

Хоча в глибині душі його мама була прихильницею стадіонних гуртів, вона часто водила юного сина до таких музичних закладів. Гурти, що складалися з її друзів, грали один-два концерти, годі зі скандалом розпадалися, знову збиралися і за три місяці вже грали десь в іншому пабі. Те, що Вордл обрав для зустрічі «Стару синю колодку», Страйкові здалося дивним, бо раніше вони зустрічалися тільки у «Пір’ї», пабі неподалік Скотланд-Ярду. Причина стала зрозумілою, коли Страйк підійшов до поліціянта — гой сам-один стояв з пивом біля шинкваса.

— Жінка любить «Айлінгтон Бойз Клаб». Підійде сюди після роботи.

Страйк не був знайомий з дружиною Вордла і взагалі на цю гему не дуже думав, але та жінка видавалася йому таким собі гібридом Платини (бо Вордл повсякчас поглядав на жінок зі штучною засмагою і без зайвого одягу) і єдиної дружини поліціянта, яку Страйк знав. Ту жінку звали Геллі, й цікавилася вона головно своїми дітьми, своїм житлом і соковитими плітками. Той факт, що дружина Вордла любить якийсь інді-гурт, про який Страйк і не чув (хоч він уже був схильний зневажати той гурт), наводив на підозру, що Вордлова дружина, мабуть, не така, як він собі надумав.

— Що в тебе є? — спитав Страйк у Вордла, коли добув пінту в уже дуже заклопотаного бармена. За мовчазною згодою вони відійшли від шинкваса і сіли за останній вільний столик на двох.

— Експерти дослідили ногу,— сказав Вордл, коли вони всілися.— Гадають, що нога належить жінці віком від п’ятнадцяти до двадцяти п’ятьох років і що коли ногу відрізали, жінка була вже мертва — але не дуже давно, зважаючи на зсідання крові. Після відрізання і до того, як передати ногу твоїй подрузі Робін, її тримали в морозилці.

Від п’ятнадцяти до двадцяти п’ятьох: за Страйковими підрахунками, Британі Брокбенк зараз має двадцять один рік.

— А не можна точніше визначити вік?

Вордл похитав головою.

— Точніше вони сказати не можуть. А що таке?

— Я ж тобі казав: у Брокбенка була донька-приймачка.

— Брокбенк,— повторив Вордл байдужим тоном, явно не пам’ятаючи, хто це.

— Один з тих, кого я підозрюю у надсиланні ноги,— нагадав Страйк, не приховуючи нетерпіння.— Колишній «пустельний пацюк». Кремезний чорнявий чоловік, одне вухо деформоване, мов вареник...

— Та гаразд, гаразд,— негайно роздратувався Вордл.— Слухай, я повсякчас чую якісь імена. Брокбенк — з татуюванням на руці...

— То Лейнг,— заперечив Страйк.— Шотландець, якого я засадив до в’язниці на десять років. Брокбенк — це той, який вирішив, що я пошкодив йому мозок.

— А, так.

— У його прийомної доньки Британі на нозі був старий шрам. Я тобі казав.

— Так, так, пригадую.

Страйк стримав ядучий коментар і відпив пива. Він відчував би більшу впевненість у тому, що його підозри сприймають серйозно, якби перед ним сидів давній колега Грем Гардакр, а не Вордл. Від початку стосунки Страйка з Вордлом були заплямовані сторожкістю, а потім ще й тінню суперництва. Детективні таланти Вордла Страйк оцінював вище, ніж здібності кількох інших офіцерів лондонської поліції, з якими мав справу, і все-таки Вордл із батьківською ніжністю ставився до своїх теорій, а Страйкових не сприймав.

— Що експерти сказали про шрам?

— Старий. З’явився задовго до смерті.

— В Бога й душу,— лайнувся Страйк.

Експертів той старий шрам, може, і не надто цікавив, але для нього мав величезне значення. Саме цього Страйк і боявся.

Навіть Вордл, попри звичку «перехоплювати у Страйка мікрофон» за всякої нагоди, виявив співчуття до відвертої занепокоєності детектива.

— Друже,— мовив він (оце було щось нове),— то не Брокбенк. То Маллі.

Страйк боявся саме цього: тільки-но він скаже «Маллі», як Вордл стрімголов кинеться за ним, відкинувши інших підозрюваних зі Страйкового переліку, радий стати людиною, яка закриє горезвісного бандита.

— Гаринґейський злочинний синдикат займається трафіком повій зі Східної Європи в Лондоні й Манчестері. Я говорив з відділом моралі. Вони минулого тижня накрили один бордель і витягнули з нього двох юних українок,— Вордл заговорив тихіше.— З ними розмовляли наші поліціянтки. Дівчата розповіли, що мали подругу, яка гадала, що їде працювати моделлю, і до нової роботи прихильності не виявляла, хай як її били. Два тижні тому Кореш витяг її з борделю за волосся, і більше її не бачили. Кореша відтоді теж не бачили.

— Кореш таке щодня робить,— заперечив Страйк.— Це не означає, що то її нога. Хтось чув, щоб він говорив про мене?

— Так,— переможно кивнув Вордл.

Страйк опустив кухоль, з якого збирався відпити. На ствердну відповідь він не чекав.

— Серйозно?

— Одна з дівчат, яких витягнув відділ моралі, чула, що Кореш якийсь час тому про тебе згадував.

— У якому контексті?

Вордл вимовив довге слово: прізвище багатого росіянина, власника казино, на якого Страйк дійсно працював наприкінці минулого року. Страйк насупився. Наскільки він зрозумів, якщо Кореш дізнався, що Страйк працював на того-таки власника казино, то зростала вірогідність, що Кореш розкопав і те, що останнім терміном завдячує його свідченням. Але сам він з нової інформації виснував тільки, що російський клієнт обертався в дуже сумнівних колах, та про це Страйк знав і раніше.

— Але як саме той факт, що Арзамасцев платив мені, стосується Кореша?

— Ну, з чого б тут почати...— озвався Вордл, і Страйк розпізнав непевність під маскою широкого кругозору.— Синдикат де тільки не відмітився. Якщо коротко, то ось є хлоп, який надсилав людям частини тіла, й ось він зникає з дівчиною, а тоді ти отримуєш ногу дівчини.

— Якщо так поставити питання, звучить переконливо,— погодився Страйк, якого це і близько не переконало.— А ти розбирав лінії Лейнга, Брокбенка й Віттакера?

— Та звісно,— відповів Вордл.— У мене люди якраз їх шукають.

Страйк міг лише сподіватися, що це правда, але утримався від розпитувань, щоб не піддавати небезпеці добрі стосунки з Вордлом.

— У нас також є запис камери спостереження з тим кур’єром,— додав Вордл.

— І?

— Твоя колега — добрий свідок,— сказав Вордл.— То дійсно «хонда». На фальшивих номерах. Одяг точно такий, як вона описала. Кур’єр поїхав на південний захід, у бік справжньої станції кур’єрської служби. Востаннє потрапив на камеру у Вімблдоні. Після того ані сліду — ні його, ні мотоцикла. Але, як я і казав, номери фальшиві. Він може бути де завгодно.

— Фальшиві номери,— повторив Страйк.— Він ретельно все спланував.

У пабі ставало дедалі більше людей. Вочевидь, нагорі вже збирався грати гурт: юрба пхалася до сходів, і Страйк уже чув знайомий виск: мікрофон завівся.

— У мене є для тебе ще дещо,— без великого ентузіазму сказав він.— Обіцяв Робін, що покажу тобі ці копії.

Вранці, ще вдосвіта, Страйк зайшов до офісу. Преса здалася і вже не чатувала на нього під входом, хоча дівчина з музичної крамниці внизу сказала, що ще вчора ввечері фотографи були.

Вордл узяв ксерокопії листів з виразом середньої зацікавленості.

— Обидва надіслали протягом останніх місяців,— сказав Страйк.— Робін гадає, що тобі слід це побачити. Будеш ще? — спитав він, вказуючи на майже спорожнілий кухоль Вордла.

Поки Страйк купував пиво, Вордл читав листи. Коли детектив повернувся, він досі тримав у руках лист із підписом «РЛ». Страйк узяв другий і прочитав текст, написаний розбірливим круглим школярським почерком:

...що я буду справді собою, справді довершеною, коли позбудуся ноги. Ніхто не розуміє, що то не частина мене, що вона ніколи не буде частиною мене. Близьким дуже важко зрозуміти мою потребу в ампутації, вони гадають, що то мої фантазії, але ви зрозумієте...

«Все не так»,— подумав Страйк, відкладаючи ксерокопію на стільницю, і відзначив, що дівчина дуже чітко й акуратно написала

свою адресу в Шепердс-Буші, щоб його порада щодо того, як найкраще відрізати собі ногу, точно знайшла адресатку. Лист було підписано іменем Келсі — без прізвища.

Вордл, який і досі читав другого листа, пирхнув, водночас розважаючись і відчуваючи огиду.

— Чорт забирай, ти це читав?

— Ні,— зізнався Страйк.

У бар набивалося дедалі більше молоді. Вони з Вордлом були не єдиними людьми за тридцять, але головно всі були молодші. Страйк помітив симпатичну бліду дівчину, нафарбовану в дусі старлеток сорокових років, з тонкими чорними бровами, яскраво-червоною помадою та пудрово-блакитним волоссям, накрученим у «вікторі-роллз». Вона виглядала свого кавалера.

— Листи від психів читає Робін і, якщо треба, дає мені коротке резюме.

— «Я хочу масажувати твою куксу,— вголос зачитав Вордл.— Хочу, щоб ти мав мене за живу милицю. Хочу, щоб...» Бляха-муха, оце фізично неможливо...— Він перевернув листа.— «РЛ». Можеш розібрати адресу?

— Ні,— відповів Страйк, вглядаючись у лист. Почерк був щільний і дуже нерозбірливий. Єдиним словом, яке вдалося прочитати з першого разу, було «Волтемстоу».

— А хто казав «буду на шинквасі», Ерику?

Дівчина з блакитним волоссям і червоними губами підійшла до столика з напоєм у руці. На ній була шкірянка, під шкірянкою — літня сукня у стилі сорокових.

— Вибачай, мала, забалакався про роботу,— анітрохи не знітився Вордл.— Ейприл, це Корморан Страйк. А це моя дружина,— додав він.

— Привіт,— мовив Страйк, простягаючи велику руку. Йому ніколи б не спало на думку, що у Вордла така дружина. Вордл навіть якось більше почав йому подобатися, хоча Страйк був надто утомлений, щоб розбирати конкретні причини.

— О, це ти! — просяяла Ейприл, а Вордл забрав ксерокопії листів зі столу, згорнув і сховав у кишеню.— Корморан Страйк! Я про тебе стільки чула! Лишишся послухати гурт?

— Не думаю,— люб’язно відповів Страйк. Вона була дуже гарненька.

Ейприл, здається, не хотіла, щоб він ішов. Зараз прийдуть ще друзі, повідомила вона, і справді за кілька хвилин з’явилося ще шестеро людей. У компанії було дві жінки без пари. Страйк дозволив умовити себе і пішов з ними нагору, де була маленька сцена і сила-силенна людей. Відповідаючи на його питання, Ейприл розповіла, що працює стилісткою і сьогодні була на зйомці для журналу, а ще — це вона сказала цілком буденно — танцює бурлеск.

— Бурлеск? — голосно перепитав Страйк, бо на сцені знову завівся мікрофон, і всі закричали й заревли, протестуючи. «То ж якийсь стриптиз із витребеньками»,— подумав він, а Ейприл повідомила, що її подружка Коко (дівчина з томатно-червоним волоссям помахала йому пальчиками) теж танцівниця бурлеску.

Компанія була приємна, ніхто з чоловіків не виявляв обтяжливої сухості, з якою говорив до Страйка Метью щоразу, як з’являвся на його орбіті. Страйк давно не бував на живих концертах. Мініатюрна Коко вже висловила бажання, щоб хтось її підняв, бо нічого ж не видно...

Та коли на сцену вийшов гурт, Страйка несамохіть відкинуло в давні часи і до людей, про яких він намагався не думати. В повітрі пахне потом, налаштовуються гітари, гудить відкритий мікрофон... Статурою і худорляво-андрогінним виглядом вокаліст нагадав Страйку Віттакера.

Чотири акорди, і Страйк зрозумів, що не залишиться. Гурт і їхній важкий гітарний інді-рок були нормальні: грали добре, а вокаліст, попри невдалу подібність до Віттакера, мав непоганий голос. Проте Страйк колись надто часто опинявся в такій атмосфері й не мав змоги піти; а сьогодні мав свободу вийти на свіже повітря, в тишу, і вирішив скористатися цією прерогативою.

Попрощавшись із Вордлом і всміхнувшись Ейприл, яка підморгнула і помахала йому рукою, він пішов, завдяки своїм габаритам легко прокладаючи шлях крізь натовп, пітний і задиханий. Коли «Айлінгтон Бойз Клаб» доспівав першу пісню, Страйк був уже у дверях. Аплодисменти були схожі на град, що барабанить по бляшаному даху. За хвилину Страйк уже простував геть, з полегшенням вслухаючись у гуркіт машин.

13

In the presence of another world.

Blue Oyster Cult, “In the Presence of Another World”[10]

Вранці в суботу Робін сіла з мамою в старий сімейний «лендровер» і з маленького містечка Мессем поїхала до ательє у Гарроґейті, де перешивали весільну сукню Робін. Треба було переробити модель, бо сукню планували для церемонії в січні, а носити доведеться у липні.

— Знову ви схудли,— мовила літня кравчиня, скріплюючи спинку сукні голками.— Сильніше не треба. Модель розрахована на жіночні форми.

Тканину і модель для сукні Робін обрала понад рік тому, надихаючись сукнею від Елі Сааба — ту батьки, яким ще з півроку доведеться оплачувати половину коштів на весілля її старшого брата Стівена, не змогли б собі дозволити. Навіть ця бюджетна версія не була б можливою на гроші, які платив Робін Страйк. Світло у примірочній лестило, але обличчя Робін у дзеркалі

з позолоченою рамою видавалося блідим, а очі — набряклими, виснаженими. Вона не була впевнена, що без рукавів сукня тепер має кращий вигляд. Власне, їй саме довгі рукави і сподобалися, коли обирала модель. Мабуть, вирішила Робін, вона просто упереджена, бо стільки часу мала цілком конкретне уявлення про сукню. У примірочній пахло новим ковроліном і лаком. Лінда, мама Робін, дивилася, як кравчиня підгинає, заколює та збиває ярди шифону, а сама Робін, засмучена своїм виглядом у дзеркалі, спрямувала погляд на маленький столик, де лежали тіари з кришталем і штучні квіти.

— Нагадайте, а оздоблення для голови ми вже обрали? — спитала кравчиня, яка мала звичку вживати займенник першої особи множини, як це часто роблять няні.— Говорили про тіару для зимового весілля, чи не так? Гадаю, для сукні з відкритими плечима краще підійдуть квіти.

— Квіти — це чудово,— погодилася Лінда з кутка примірочної.

Мати й донька були дуже подібні між собою. Хоча колись струнка талія розпливлася, а руде золото волосся, побляклого й зібраного в неохайний вузол на маківці, тепер пересипало срібло, Лінда мала такі самі сіро-блакитні очі, як і донька. І тепер вона дивилася ними на свою другу дитину зі стурбовано-проникливим виразом, який Страйкові здався б комічно знайомим.

Робін приміряла кілька оздоб зі штучних квітів, але жодна їй не сподобалася.

— Мабуть, краще оберу тіару,— сказала вона.

— А може, живі квіти? — запропонувала Лінда.

— Так,— кивнула Робін, раптом відчувши гостре бажання утекти від цього ковролінового сопуху і власного блідого, замученого обличчя у дзеркалі.— Побачимо, чи не запропонує нам чогось флористка.

Вона рада була на кілька хвилин усамітнитися в кабінці. Знімаючи сукню і надягаючи джинси і светр, Робін намагалася проаналізувати власний геть не піднесений настрій. Хоч і шкода було, що довелося проґавити зустріч Страйка з Вордлом, усе-таки вона чекала на можливість опинитися за двісті миль від безликого чоловіка в чорному, який вручив їй відрізану ногу.

Але відчуття порятунку не було. В поїзді на північ вони з Метью знову посварилися. Навіть тут, у примірочній на Джеймс-стріт, Робін обсідали численні приводи для тривоги: той факт, що агенція втрачає клієнтів; страх — що буде, якщо Страйк більше не матиме змоги їй платити? Одягнувшись, Робін зазирнула в мобільний. Повідомлень від Страйка не було.

За чверть години вона серед цеберок з мімозою і лілеями заледве зронила пару з вуст. Флористка метушилася, прикладаючи квіти до волосся Робін; випадково вона струснула краплі холодної зеленкуватої води зі стебла троянди просто Робін на кремовий светр.

— А ходімо до «Бетті»,— запропонувала Лінда, коли варіант квіткової оздоби для волосся було обрано.

«Бетті» була місцевим закладом — історичною чайною курортного містечка Гарроґейт. Перед фасадом висіли кошики з квітами, під дашком з чорного металу і скла з золотими літерами юрмилася черга. Всередині — лампи на чайних коробках, візерунчасті чайнички, м’які крісла й офіціантки у формі з англійським мереживом-витинанкою. Для Робін змалечку було задоволенням роздивлятися крізь вітрину товстих марципанових поросят, спостерігати, як мама купує розкішний фруктовий торт, просякнутий алкоголем,— його продавали у спеціальній бляшаній коробці. Сьогодні, всівшись під вікном і роздивляючись яскраві клумби, чиї геометричні форми ніби виліпили з пластиліну дітлахи, Робін відмовилася від їжі, замовила лише чай і знову зазирнула у мобільний. Нічого.

— З тобою все добре? — спитала в неї Лінда.

— Нормально,— відповіла Робін.— Просто цікаво, чи немає новин.

— Яких новин?

— Про ногу,— пояснила Робін.— Страйк учора зустрічався з Вордлом — то офіцер лондонської поліції.

— О,— тільки й мовила Лінда, і поки не принесли чай, панувала мовчанка.

Лінда замовила «товстого шибеника» — велику булочку від «Бетті». Намастивши її маслом, вона спитала:

— Ви з Кормораном хочете самі знайти того, хто надіслав ногу, так?

Щось у материному тоні змусило Робін виявити обережність.

— Нам просто цікаво, що робить поліція, і все.

— А,— сказала Лінда, жуючи і не зводячи очей з Робін.

Тій стало соромно за свою дратівливість. Весільна сукня така дорога, а вона геть цього не цінує.

— Вибач, що огризнулася.

— Та нічого.

— Просто Метью повсякчас на мене тисне за те, що працюю у Корморана.

— Я щось таке вчора ввечері ніби чула.

— О Боже, мамо, вибач!

Робін думала, що вони з Метью сварилися тихо і не збудили батьків. Сварка тривала весь шлях до Мессема, на час вечері з батьками було укладено перемир’я, а тоді сутичка продовжилася у вітальні, коли Лінда і Майкл пішли спати.

— Здається, часто звучало ім’я Корморана? Я так розумію, Метью...

— Та не стурбований він,— відповіла Робін.

Метью ставився до роботи Робін, мов до якогось жарту, та коли доводилося сприймати її всерйоз — як-от коли Робін надіслали відрізану ногу,— він сердився, а не непокоївся.

— Ну, якщо він не стурбований, то дуже дарма,— мовила Лінда.— Тобі хтось надіслав частину тіла мертвої жінки, Робін. Не так давно Метью дзвонив нам і сказав, що ти в лікарні зі струсом мозку... Я не кажу, що ти маєш покинути роботу! — додала вона, не відступаючи під докірливим поглядом Робін.— Я знаю, ти хочеш саме цього! Та хай там що...— вона вклала більше полонини свого «товстого шибеника» Робін у руку, а та й не опиралася,— я не планувала питати, чи Метт стурбований. Я хотіла спитати, чи він не ревнує.

Робін відпила трохи фірмового міцного чаю «Бетті». Подумала, чи не купити цих пакетиків у офіс — у «Вейтроузі» в Ілінгу нічого подібного нема. А Страйк любить міцний чай.

— Так, Метт ревнує,— нарешті відповіла вона.

— Гадаю, без причини?

— Звісно, що без! — гаряче запротестувала Робін. Вона почувалася зрадженою. Мама завжди була на її боці, завжди...

— Та не треба так перейматися,— незворушно відповіла Лінда.— Я і не думала, що ти зробила щось таке, чого не варто було б.

— Добре,— відповіла Робін і незчулася, як почала їсти булочку.— Бо я нічого такого не робила. Він мій шеф, та й по тому.

— І твій друг,— сказала Лінда,— судячи з того, як ти про нього говориш.

— Так,— погодилася Робін, але чесність змусила її додати : — Хоча це не зовсім нормальна дружба.

— Чому ні?

— Він не любить говорити про особисте. З нього нічого не витягнути.

За винятком одного горезвісного вечора (про який вони майже не згадували між собою), коли Страйк був такий п’яний, що на ногах не тримався, з доброї волі відомостями про своє особисте життя він не ділився.

— Але ж ви добре ладнаєте, так?

— Так, дуже добре.

— Багатьом чоловікам важко усвідомлювати, що їхні другі половинки добре ладнають з іншими чоловіками.

— То що мені, тільки з жінками тепер працювати?

— Ні,— відповіла Лінда.— Я просто кажу, що Метью відчуває загрозу.

Робін іноді підозрювала, що мама хотіла б, щоб донька мала інших бойфрендів, перш ніж прив’язуватися до Метью. Вони з Ліндою були близькі; Робін була в Лінди єдиною донькою. Тепер, сидячи в наповненій гомоном і брязкотом чайній, Робін зрозуміла, що боїться, чи не скаже їй Лінда, мовляв, ще можна скасувати весілля, якщо схочеш. Хоч вона була втомлена й сумна, та ще й минулі кілька місяців були буремні, Робін вірила, що кохає Метью. Сукню пошито, час у церкві призначено, свято практично оплачено. Треба тільки трохи натиснути і дійти до фінішу.

— Я не цікавлюся Страйком. І хай там що, у нього є дівчина — Елін Тофт. Ведуча на третьому каналі радіо.

Вона сподівалася, що ця інформація відверне материну увагу — та радо споживала радіопередачі, коли куховарила чи поралася в садку.

— Елін Тофт? Це ота прегарна білявка, яка колись по телевізору розповідала про композиторів романтичної доби? — спитала Лінда.

— Мабуть,— відповіла Робін без жодного ентузіазму, і хоча тактика відвертання уваги спрацювала, сама змінила тему.— Отже, ви думаєте позбутися «лендровера»?

— Так. Щоправда, отримаємо за нього небагацько. Якісь копійки... Хіба тільки,— додала Лінда, якій раптом спала на думку ідея,— ви з Метью його візьмете? Податок заплачено на рік наперед, і техогляд він якимсь дивом проходить.

Робін жувала булочку і міркувала. Метью повсякчас скаржився на відсутність машини і приписував цей недолік її низькій зарплатні. Заздрощі через кабріолет, який придбав сестрин чоловік, завдавали йому майже фізичної муки. Робін розуміла, що йому не дуже сподобається побитий старий «лендровер», де вічно тхнуло псиною і гумовими чоботами. Але о першій ночі Метью перед нею підраховував сьогоднішні рівні оплати праці й переможно виснував, що Робін зі своєю зарплатнею — десь на найнижчому щаблі. Раптом озлившись, Робін уявила, як скаже нареченому: «В нас є "лендровер", Метте, можна не збирати гроші на ,,ауді“!»

— На роботі він мені буде дуже до речі,— вголос сказала вона,— для виїздів з Лондона. Страйкові не доведеться орендувати авто.

— М-м,— озвалася Лінда ніби неуважно, а сама пильно вдивлялася в обличчя Робін.

Приїхавши додому, виявили, що Метью разом з майбутнім тестем накриває на стіл. Він завше з більшою охотою допомагав на кухні її батькам, ніж самій Робін удома.

— Як там сукня? — спитав він, намагаючись, як здалося Робін, примиритися.

— Нормально,— відповіла вона.

— То погана прикмета — навіть розповідати про неї нареченому? — спитав Метью, а коли Робін не усміхнулася, додав: — Упевнений, ти в чому завгодно вродлива.

Робін розм’якла і простягнула руку, а Метью підморгнув і стис її пальці. Тоді Лінда поставила між ними таріль з картопляним пюре і повідомила, що віддає їм старий «лендровер».

— Що? — збентежився Метью.

— Ти ж постійно кажеш, що хочеш машину,— сказала Робін, захищаючи маму.

— Так, але «лендровер»? У Лондоні?

— А чому ні?

— Це зруйнує його імідж,— пояснив брат Робін, Мартін, який щойно увійшов до кімнати з газетою в руці; він дивився перелік учасників сьогоднішніх Великих національних кінних перегонів.— А от для тебе, Роб, те, що треба. Так і уявляю, як ви зі Шкутильгайлом їдете казна-куди на місце вбивства.

Метью зціпив зуби.

— Стули пельку, Мартіне,— огризнулася Робін, сердито глянувши на молодшого брата. Той сів за стіл.— Я б подивилася, як ги називаєш Страйка Шкутильгайлом в обличчя,— додала вона.

— Та він посміється,— холодно озвався Мартін.

— Бо ви такі схожі? — нервово спитала Робін.— Обидва з медалями, ризикували життям і кінцівками?

З чотирьох дітей у родині Еллакоттів тільки Мартін не вступив до університету і тільки Мартін досі мешкав з батьками. Він дуже ображався на будь-які натяки на власну нездібність.

— Це ти що, бляха, хочеш сказати — що я маю бути в армії? — запалився він.

— Мартіне! — різко сказала Лінда.— Стеж за язиком!

— А на тебе вона не нападає за те, що маєш дві ноги, Метте? — спитав Мартін.

Робін відкинула ніж і виделку і вийшла з кухні. Перед нею знову постав образ відрізаної ноги: з мертвої плоті стирчить блискучо-біла кістка-суреля, нігті трохи брудні — мабуть, власниця планувала почистити їх і нафарбувати, перш ніж показувати світу...

Тепер Робін плакала — плакала вперше з миті, коли взяла пакунок. Візерунок на старому килимовому покритті на сходах розплився, клямку на дверях довелося шукати навпомацки. Дійшовши до ліжка, вона упала долілиць на чисту пухову ковдру. Плечі трусилися, груди ходили ходором; Робін затулила мокре обличчя руками, намагаючись притишити ридання. Вона не хотіла, щоб хтось із близьких пішов слідом; не хотіла говорити, щось пояснювати; Робін кортіло просто побути на самоті й дати волю емоціям, які вона стримувала протягом цілого робочого тижня.

Братові теревені про Страйкову ампутовану кінцівку були ніби відлунням Страйкових власних жартів про відрізану ногу. Загинула жінка — мабуть, за страшних, жорстоких обставин — і всім, крім Робін, ніби й байдуже. Смерть і різницький сікач зробили з невідомої жінки шмат м’яса, загадку, яку треба розгадати, і тільки Робін, здається, пам’ятає, що та нога належала людині, яка всього тиждень тому ще жила, дихала...

Проридавши хвилин десять, вона перекотилася на спину, розплющила заплакані очі й оглянула свою стару спальню, ніби та могла подарувати якусь підтримку.

Колись ця кімната здавалася Робін найбезпечнішим місцем на світі. Покинувши університет, Робін три місяці просиділа тут, заледве виходячи, щоб поїсти. Тоді стіни були яскраво-рожеві — помилка в оздобленні, яку вона зробила у віці шістнадцятьох років. Робін розуміла, що вийшло не дуже, але не хотіла просипі батька перефарбувати, тож затулила кричущий колір якомога більшою кількістю плакатів. У ногах ліжка повісила великий постер з гуртом «Дестиніз Чайлд». Тепер тут були тільки гладенькі блідо-зелені шпалери, які поклеїла мама, коли Робін покинула батьківський дім і поїхала в Лондон до Метью, але Робін легко могла уявити, як Бейонсе, Келлі Роуленд і Мішель Вільямс дивляться на неї з обкладинки свого альбому «Та, що вижила». Той образ був нерозривно пов’язаний з найстрашнішим періодом її життя.

Тепер на стінах було тільки два фото у рамках. На одному — Робін у шостому класі в останній день навчання (на задньому плані — Метью, найвродливіший хлопчик на паралелі; він відмовився корчити міни чи вдягати дурного капелюха). На другому — дванадцятирічна Робін сидить верхи на своєму шотландському поні на ймення Ангус. То була волохата, сильна і вперта істота, яка жила на дядьковій фермі й яку Робін обожнювала попри її норов.

Виснажена й нещасна, вона все зморгувала сльози і ребром долоні витирала мокре обличчя. З кухні під її кімнатою лунали притишені голоси. Напевно, мама радить Метью якийсь час її не займати. Робін сподівалася, що він послухається. Настрій був просто проспати решту вихідних.

За годину Робін досі лежала на двоспальному ліжку, сонно поглядаючи крізь вікно на верхівку липи в садку, коли Метью постукав у двері й зайшов з горнятком чаю.

— Твоя мама подумала, що ти захочеш чаю.

— Дякую,— сказала Робін.

— Ми будемо дивитися перегони. Март поставив велику суму на Баллабригса.

Ані слова про її засмученість чи грубі коментарі Мартіна; Метью поводився так, ніби вона себе осоромила, а він от пропонує їй вихід. Робін одразу зрозуміла, що він не усвідомлює, які почуття розбудила у ній та жіноча нога, її вигляд, доторк до неї. Ні, Метт просто дратується, що Страйк, з яким ніхто з Еллакоттів навіть не був знайомий, знову став темою для розмови на вихідні. Просто повторюється історія з Сарою Шедлок на матчі.

— Я не люблю спостерігати, як коні ламають карк,— сказала Робін.— А ще в мене є робота.

Метью постояв, дивлячись на неї, а тоді вийшов, зачинивши двері з надмірною силою, так що вони знов відчинились.

Робін сіла, пригладила волосся, глибоко зітхнула, а тоді пішла взяти з туалетного столика свій ноутбук. Вона відчувала провину за те, що привезла його додому, за те, що планує знайти час для розробки, як вона це називала, власних напрямів розслідування. Ота великодушна пробачливість Метью притлумила докори сумління. Хай дивиться свої перегони. Робін має кращі заняття.

Повернувшись на ліжко, вона підклала під спину кілька подушок, розгорнула ноутбук і відкрила кілька сторінок, які позначила закладками і про які не казала нікому, навіть Страйкові (той, мабуть, вирішив би, що вона марнує час).

Робін уже присвятила кілька годин вивченню окремих, але пов’язаних між собою напрямів розслідування, які задали ті листи, що їх на її прохання Страйк має показати Вордлу: від дівчини, яка бажала відрізати собі ногу, і від невідомої особи, яка бажала робити з куксою Страйка речі, від котрих Робін ставало млосно.

Робін завжди захоплювалася роботою людського розуму. В університеті, хай і недовго, вона вивчала психологію. Дівчина, яка надіслала Страйкові листа, мабуть, страждала на синдром порушення цілісного сприйняття власного тіла, знаний також за абревіатурою BIID: мала ірраціональне бажання позбутися здорової частини тіла.

Робін прочитала кілька наукових статей в інтернеті й тепер знала, що люди з BIID зустрічаються рідко, а конкретні причини такого стану не відомі. Проглянувши супутні сайти, Робін дізналася, що багато людей негативно ставиться до хворих на цей синдром. Форуми рясніли сердитими коментарями, дописувачі звинувачували хворих у бажанні присвоїти статус, який інших спіткав через нещастя чи хворобу, у прагненні здобути увагу В гротескний і обурливий спосіб. Реакції на ці нападки були такі самі сердиті: чи дописувач гадає, що людина з власної волі набуває синдрому ВІЮ? Не розуміє, як важко жити з трансвалідністю — відчувати бажання, потребу стати паралізованим чи втратити кінцівку? Робін подумала: а як би реагував на ці історії хворих на ВІЮ Страйк, якби прочитав? Мабуть, без великого співчуття.

Внизу відчинилися двері вітальні, почувся голос коментатора змагань, далі голос батька — наказує старому шоколадному лабрадору вийти, бо бздить, сміх Мартіна.

На власне розчарування, виснажена Робін не могла пригадати імені дівчини, яка писала Страйкові й питала поради про відрізання ноги, але, здається, то було щось схоже на «Кайлі». Попільно гортаючи найвелелюдніший форум, вона виглядала імена користувачів, які могли б належати дівчині, бо де підліток з незвичайною фіксацією може поділитися своїми фантазіями, як не у кіберпросторі?

Двері спальні, які після виходу Метью так і лишилися прочиненими, розчахнулися, і до кімнати причалапав вигнаний з вітальні лабрадор на ім’я Раунтрі. Підійшов до Робін, та почухала собаці вуха, і тоді Раунтрі влігся біля ліжка. Якийсь час він молотив хвостом по підлозі, а далі засопів, задрімав. Під акомпанемент його зітхань і хропіння Робін і далі прочісувала форуми.

Й ось несподівано — спалах захвату, до якого вона призвичаїлася, відколи почала працювати на Страйка; то була безпосередня винагорода за пошуки крихітних кавалків інформації, які могли нічого не означати, а могли означати щось чи навіть усе.

Немакудипіти: Хтось щось знає про Кемерона Страйка?

Затамувавши подих, Робін відкрила гілку коментарів.

В@набі: Це отой одноногий детектив? Так, він ветеран.

Немакудипіти: Є чутка, що він те сам собі заподіяв. В@набі: Ні, погугли, він був у Афганістані.

І все. Робін переглянула інші гілки, але користувач на ім’я «Немакудипіти» більше не розпитував про Страйка і взагалі не з’являвся. Це нічого не означало; може, людина взяла собі інший юзернейм. Робін шукала, поки не вирішила, що вже добре оглянула весь сайт, але Страйкове ім’я більше не з’являлося.

Захоплення зникло. Навіть якщо припустити, що авторка листа і Немакудипіти — це одна особа, її віра в те, що Страйк сам собі ампутував ногу, була очевидна уже з самого листа. Не так уже багато є відомих людей без кінцівок, щодо яких можна плекати надію, що та інвалідність — їхнє власне рішення.

Тепер з вітальні внизу лунали заохочувальні викрики. Облишивши сайти про синдром BIID, Робін звернулася до другого напряму.

Вона любила думати, що відколи почала працювати в детективній агенції, то стала більш товстошкірою. І все одно перші спроби познайомитися з фантазіями акротомофілів (людей, що відчувають сексуальний потяг до ампутантів) — фантазіями, доступ до яких вона отримала за кілька клацань мишкою, викликали у Робін неприємне відчуття у шлунку, яке не полишало її ще довго, навіть коли вона вже вийшла з інтернету. Тепер вона читала одкровення чоловіка (здається, то був чоловік), якого збуджував образ жінки, в якої всі чотири кінцівки відрізано — ноги над колінами, руки над ліктями. Конкретне місце ампутації, схоже, мало першочергову важливість. Інший чоловік (а може, жінка) з ранньої юності мастурбував, уявляючи, як йому і його найкращому другу одночасно відрізають ноги. Всюди обговорювали захоплення куксами й обмеженою мобільністю ампутантів, а також, наскільки зрозуміла Робін, інвалідністю як крайнім виявом прив’язаності.

Внизу коментатор Великих національних перегонів з характерною гугнявістю казав щось нерозбірливе, її брат чимдалі гучніше вболівав за свого коня, а Робін усе переглядала форуми, шукаючи згадки про Страйка, а ще — зв’язки між цим конкретним збоченням і насильством.

Робін відзначила, що жодного з авторів форумних фантазій про ампутантів і ампутацію не принаджували насильство чи біль. Навіть чоловік, чия сексуальна фантазія полягала в одночасному відрізанні ніг собі й своєму другові, дуже чітко пояснював: власне процес відрізання — то лише необхідність, щоб мати кукси.

Чи здатна людина, яку принаджує Страйк як ампутант, відрізати жінці ногу і відіслати йому? Мабуть, з презирством подумала Робін, Метью дійшов би саме такого висновку, бо, на думку Метью, людина настільки дивна, що її збуджують кукси, має бути достатньо божевільною і для того, щоб розчленувати іншу людину: власне, Метью таке видалося б дуже вірогідним.

Однак, наскільки Робін пам’ятала зміст листа «РЛ» і наскільки зрозуміла з фантазій інших акротомофілів, вірогідно, пропонована «компенсація» викличе в Страйка відразу більшу, ніж сама ампутація.

Звісно, «РЛ» може виявитися і акротомофілом, і психопатом воднораз...

— ТАК! ЧОРТ! ТАК! П’ЯТЬ СОТЕНЬ! — закричав Мартін. З коридору почулося ритмічне гупання: вочевидь, вітальню Мартін знайшов затісною для виконання переможного танцю. Раунтрі прокинувся, підскочив, сонно загавкав. Гамір був такий, що Робін не почула, як підійшов Метью; ось той відчинив двері. Робін автоматично заклацала мишкою, виходячи з сайтів, присвячених фетишизації ампутантів.

— Привіт,— сказала вона.— Я так розумію, Баллабригс прийшов першим.

— Так,— відповів Метью.

Вдруге за день він простягнув руку. Робін відклала ноутбук, Метью допоміг їй підвестися, обійняв. Тепло його тіла принесло їй полегшення, спокій. Вона б не витримала ще одного вечора за сварками.

Аж тут Метью відсунувся, втупивши погляд у щось за її спиною.

— Що?

Робін кинула оком на ноутбук. Просто посередині яскраво-білого екрана з текстом у рамочці великими літерами було написано визначення:

Акротомофілія (іменник)

Сексуальна девіація, яка відрізняється насолодою від фантазій або актів за участі людини з ампутованою кінцівкою.

Коротка пауза.

— Скільки коней загинуло? — нервово спитала Робін.

— Двоє,— відповів Метью і вийшов з кімнати.

14

...you ain’t seen the last of me yet, I’ll find you, baby, on that you can bet.

Blue Oyster Cult, “Showtime”[11]

О восьмій тридцять вечора в неділю Страйк стояв під Юстонським вокзалом і курив останню цигарку на наступні дев’ять годин — до прибуття в Единбург.

Елін була не рада, що він проґавить вечірній концерт, отож натомість більшу частину дня вони провели в ліжку, й така альтернатива Страйка дуже влаштовувала. Красуня Елін, зібрана і досить-таки холодна поза спальнею, в спальні ставала набагато відкритішою. Спогади про певні еротичні образи та звуки (алебастрова шкіра, мокра від його цілунків, розтулені у стогоні бліді губи) додавали нікотину особливого смаку. Курити в мальовничій квартирі Елін на Кларенс-Терресі було заборонено, бо її маленька дочка страждала на астму. За посткоїтальний десерт Страйкові стала боротьба зі сном, коли Елін на відеомагнітофоні у спальні поставила запис свого виступу на передачі про композиторів романтичної доби.

— Знаєш, ти схожий на Бетховена,— задумливо повідомила вона, коли камера взяла великий план мармурового бюста композитора.

— Зі зламаним носом,— озвався Страйк. Йому вже таке казали.

— А чому, власне, ти їдеш до Шотландії? — спитала Елін, коли він пристібав протез, сидячи на ліжку. Гі спальня була оздоблена у кремово-білих тонах і не мала й натяку на гнітючу аскетичність гостьової кімнати в оселі Ніка й Ільзи.

— Маю там зачіпку в розслідуванні,— відповів Страйк, хоч і чудово розумів, що перебільшує. Він не мав нічого, крім власної підозри у причетності Дональда Лейнга чи Ноеля Брокбенка до відрізаної ноги. Хай там як, навіть попри мовчазний жаль за витраченими на мандрівку трьома сотнями, Страйк вважав своє рішення правильним.

Затоптавши недопалок п’ятою штучної ноги, Страйк рушив на станцію, купив собі поїсти в супермаркеті й піднявся у вагон нічного поїзда.

Купе на одного зі складаним умивальником і вузьким ліжком було крихітне, але за час армійської служби Страйк спав у значно менш зручних умовах. Було приємно виявити, що його шість футів і три дюйми зросту на ліжку якраз вміщаються, та й пересуватися в тісному просторі без протеза було зручно. Єдиною бідою було опалення в купе: у квартирі під дахом Страйк підтримував температуру, яку всі знайомі жінки знаходили зимною... хоча жодна жінка в нього на горищі не ночувала. Елін квартири навіть не бачила; Люсі, сестру, Страйк не запрошував, щоб не руйнувати її ілюзій щодо великих грошей, які він нині буцімто заробляє. Власне, замислившись тепер над цим питанням, Страйк збагнув, що в квартиру заходила всього одна жінка — Робін.

Поїзд різко зрушив з місця. За вікном замиготіли лави, колони. Страйк сів на ліжко, розгорнув перший багет з беконом і підкусив великий шматок. Згадалося, як Робін сиділа за столом у нього на кухні — бліда, перелякана. Він порадів, що нині вона вдома у Мессемі, де жодне лихо її не спіткає: хоч про одне можна не турбуватися.

Нинішня ситуація була дуже знайома. Страйк ніби знову служив у армії і найдешевшим транспортом їхав через Великобританію до штабу відділу спеціальних розслідувань в Единбурзі. Він ніколи не мав там постійного призначення і тільки знав, що офіс розміщується в замку, який височіє на скелястому пагорбі посеред міста.

Пізніше, сходивши до вбиральні в кінці коридору (поїзд хитало), Страйк роздягнувся до трусів і ліг, не накриваючись. Треба поспати чи хоч подрімати. Хитання поїзда заколисувало, але спека і постійні зміни швидкості повсякчас виривали його зі сну. Відколи «вікинг», у якому його везли, підірвався на дорозі в Афганістані й у Страйка не стало половини ноги і двох колег, йому важко було перебувати в машині, коли за кермом хтось інший. Тепер виявилося, що ця легка фобія поширюється на поїзди. Свист іншого потяга, що пролітає за вікнами, тричі будив Страйка, мов сирена; коли поїзд хилився, закладаючи поворот, на думку спадало жахіття: ось цей металевий монстр перекидається, котиться, розбивається, розпадається на шматки...

Поїзд заїхав на вокзал Единбург-Вейверлі о п’ятій п’ятнадцять, але сніданок подали тільки о шостій. Страйк прокинувся, коли почув, як провідник ходить вагоном і роздає таці. Коли Страйк відчинив двері, стоячи на одній нозі, юнак у формі аж зойкнув від подиву, тоді кинув погляд на протез, що лежав на підлозі у Страйка за спиною.

— Даруй, чоловіче,— мовив він із сильним акцентом уродженця Глазго, відводячи погляд від протеза і дотумкавши, що пасажир не відрубав собі ногу.— От конфуз!

Страйк, якого це розсмішило, взяв тацю і зачинив двері. Після безсонної ночі йому хотілося покурити, а не їсти розігрітий і ніби гумовий круасан, тож він пристебнув протез і заходився одягатися, присьорбуючи каву. У прохолодний шотландський ранок він вийшов одним з перших.

Вокзал розміщувався так, що виникало дивне відчуття — ніби стоїш на дні прірви. Крізь гофровану скляну стелю Страйк бачив обриси темних готичних будівель, що височіли над ним. Він знайшов місце біля стоянки таксі, де Гардакр обіцяв його забрати, сів на холодну металеву лаву, поклав наплічник біля ніг і закурив.

Гардакр приїхав тільки за двадцять хвилин, і щойно Страйк побачив його машину, як почувся дуже незатишно. Він так радів, що не доведеться платити за оренду авто; питати у Гардакра, що в нього за машина, видавалося недоречним.

«,,Міні“. Чорт, це ,,міні“...»

— Оґі!

Вони потиснули руки і приобійняли один одного — це американське вітання прижилося у збройних силах. Гардакр був невеликий на зріст, дружній на вигляд детектив, лисуватий, з мишачого кольору чуприною. Страйк знав, що за невиразною зовнішністю ховається гострий розум. Вони разом арештовували Брокбенка, і це одне вже поєднало їх — надто зважаючи на колотнечу, яка здійнялася після арешту.

Тільки побачивши, як давній друг складається удвічі, щоб влізти в машину, Гардакр зрозумів, що варто було сказати, що в нього за авто.

— Я й забув, яке ти одоробало,— мовив він.— Тобі нормально буде на такій їздити?

— Так,— озвався Страйк, відсуваючи пасажирське сидіння якнайдалі.— Дякую, що позичив, Гарді.

Принаймні тут була автоматична коробка передач.

Машинка виїхала з вокзалу і подерлася на пагорб, до чорних, мов сажа, будівель, що нависали над Страйком, коли той дивився на скляну стелю. Ранній ранок був сірий і прохолодний.

— Далі погода буде краща,— пробурмотів Гардакр. їхали по бруківці крутої Роял-Майл, проминаючи крамниці, де продавали тартани й прапори зі здибленим левом, ресторани й кав’ярні, дошки з рекламою екскурсій і вузькі провулки, крізь які можна було глипнути на місто, що лежало внизу праворуч.

Ось постав замок на верхівці пагорба: темний загрозливий силует на тлі неба, оточений високими круглими стінами. Гардакр тернув праворуч, убік від увінчаних гербом воріт, де вже чатували туристи, що бажали уникнути черги. Біля дерев’яної будки він назвав своє ім’я, показав перепустку й поїхав далі, до прорізаного у вулканічній скелі отвору. Далі був залитий штучним світлом Тунель, вистелений товстими кабелями по стінках. Виїхавши з тунелю, опинилися високо над містом. Поруч вишикувалися на зубчастій стіні гармати, а далі тягнулися аж до далекого заливу Фертов-Форт оповиті туманом чорно-золоті шпилі й дахи міста.

— Красиво,— мовив Страйк, підходячи ближче до гармат, щоб роздивитися краєвид.

— Нічогенько,— погодився Гардакр, кинувши діловитий погляд на столицю Шотландії внизу.— Сюди, Оґі.

Через бічні дерев’яні двері увійшли до замку. Страйк пішов за Гардакром довгим і вузьким кам’яним коридором і піднявся кількома прольотами сходів, що для правого коліна стало випробуванням. На стінах висіли портрети вікторіанців у військових одностроях.

Двері на першому прольоті відчинялися в коридор з входами у кабінети. На підлозі лежав потертий темно-рожевий ковролін, стіни були зелені, мов у лікарні. Хоча Страйк ніколи раніше тут не бував, все здавалося рідним (сквот на Фулборн-стріт і близько не дорівнювався). Цим життям він жив раніше: можна сісти за перший-ліпший стіл, і за десять хвилин уже втягнешся в роботу.

На стінах були плакати. Один нагадував детективам про важливість «золотої години» (короткого часу після скоєння злочину, коли можна зібрати інформацію найлегше і найповніше) і про пов’язані з нею процедури, на іншому було зображено ліки, що найчастіше викликають звикання. Тут були білі дошки, списані даними про перебіг розслідувань і строками: «Чекаємо на розшифровки з телефону й аналіз ДНК», «Потрібна форма 3»,— і металеві шафки з переносними наборами для зняття відбитків пальців. Двері до лабораторії було відчинено. На високому металевому столі лежала подушка в поліетиленовому пакеті, заплямована коричневими плямами засохлої крові. Поруч у картонній коробці — пляшки зі спиртним. Де кров, там завжди алкоголь. У кутку стояла пляшка з-під віскі «Беллз», на яку повісили червоний берет — він і дав прізвисько роду військ.

Назустріч їм ішла коротко стрижена білявка у костюмі в тонку смужку.

— Страйк.

Він не одразу її впізнав.

— Емма Денієлз. Каттерик, 2002 рік,— усміхнулася білявка.— Ви назвали нашого штаб-сержанта мудилом безголовим.

— А,— озвався Страйк, а Гардакр пирхнув.— Ну, він такий і був. Ви підстриглись.

— А ви тепер знаменитість.

— То перебільшення,— сказав Страйк.

З сусіднього кабінету вистромився блідий молодик без піджака, явно зацікавлений розмовою.

— Еммо, в нас справи,— коротко мовив Гардакр.— Так і знав, що зацікавляться, коли тебе побачать,— сказав він Страйкові, заводячи приватного детектива у свій кабінет і зачиняючи двері.

Приміщення було досить темне, головно тому, що вікна виходили просто на голу скелю. Темно-рожевий ковролін і зелені стіни, точно як у коридорі, трохи оживлювалися фотографіями Гардакрових дітей і чималою колекцією пивних кухлів.

— Ну гаразд, Оґі,— сказав Гардакр, клацаючи клавіатурою, а тоді відступив, щоб Страйк міг сісти за його стіл.— Ось воно.

Відділ спеціальних розслідувань мав доступ до архівів усіх трьох служб. На моніторі було фото Ноеля Кемпбелла Брокбенка. Його зробили до того, як з ним познайомився Страйк, до того, як Брокбенка побили, від чого одне око у нього запало, а вухо розпухнуло. Коротко підстрижене темне волосся, довге вузьке обличчя, легка синява на щелепі й незвично високе чоло: Страйк згадав, як за першої зустрічі подумав, що ця довгаста голова і трохи зміщені риси обличчя мають такий вигляд, ніби голову Брокбенка стискали щипцями.

— Оґі, друкувати нічого не можна,— нагадав Гардакр, коли Страйк сів на комп’ютерний стілець з коліщатками,— але можеш сфотографувати екран. Кави?

— Чаю, якщо є. Дяка.

Гардакр вийшов, ретельно зачинивши двері, а Страйк дістав мобільний і поклацав екран. Удовольнившись якістю фото, прокрутив коліщатко мишки, щоб прочитати досьє на Брокбенка повністю. Записав дату народження й інші особисті дані.

Брокбенк народився на Різдво, того самого року, що й Страйк. Вступаючи до армії, вказав домашню адресу в Барроу-ін-Фернесі. Взявши участь в операції Гренбі (широкий загал знав її під назвою Перша війна у Перській затоці), Брокбенк одружився зі вдовою військового з двома доньками, однією з яких була Британі. Під час служби в Боснії народився син.

Страйк проглядав досьє і робив нотатки, поки не дійшов до запису про травму, яка змінила життя Брокбенка і поклала край військовій кар’єрі. Повернувся Гардакр із двома горнятками, Страйк подякував, не відриваючись від екрана. Не було жодної згадки про злочин, у якому звинувачували Брокбенка і який розслідували Страйк і Гардакр; у якому, як обоє досі вважали, Брокбенк був винний. Про те, що йому вдалося уникнути правосуддя, Страйк жалкував як про мало що інше за свою кар’єру в армії. Найяскравішим спогадом про Брокбенка був вираз його обличчя, дикий, звірячий, коли чоловік кинувся на Страйка з розбитою пляшкою. Він був на зріст як сам Страйк, коли не вищий. Звук, з яким Брокбенк врізався у стіну, коли Страйк його вдарив, нагадував (за словами Гардакра) гуркіт машини, яка таранить хистку стіну тимчасової армійської споруди.

— Бачу, він отримує чималу військову пенсію,— пробурмотів Страйк, записуючи різні адреси, за якими пенсія надходила, підколи Брокбенк пішов у відставку. Спершу той поїхав додому, в Барроу-ін-Фернес. Тоді до Манчестера — не минуло й року.— Ха,— стиха мовив Страйк.— Отже, то таки був ти, покидьку.

З Манчестера Брокбенк вирушив до Маркет-Гарборо, відтак повернувся в Барроу-ін-Фернес.

— Гарді, а це що?

— Висновок психіатра,— відповів Гардакр, який сидів на низькому кріслі під стіною і сам переглядав якісь папери.— Тобі не можна його переглядати. Дуже халатно з мого боку отак його там лишити.

— Дуже,— погодився Страйк і відкрив файл.

Однак з висновку психіатра нічого нового для себе він не дізнався. Тільки коли Брокбенк потрапив до шпиталю, стало зрозуміло, що він алкоголік. Лікарі довго не могли вирішити, котрими зі своїх симптомів він завдячує алкоголю, котрими — ПТСР, а котрими — отриманим травмам мозку. Деякі з прочитаних термінів Страйку довелося гуглити: афазія — труднощі з добором потрібного слова; дизартрія — порушення мовлення; алекситимія — утруднене розуміння і визначення своїх і чужих емоцій.

Для Брокбенка свого часу забудькуватість стала дуже до речі. Чи важко йому було зімітувати котрісь із цих класичних симптомів?

— Що вони забули долучити до діагнозу,— сказав Страйк, який знав кількох чоловіків з травмами мозку і ставився до них приязно,— це що він від початку був кінчений.

— Чиста правда,— озвався Гардакр, відпиваючи кави і не підводячи очей від роботи. Страйк закрив файли Брокбенка і відкрив Лейнгові. Його фото цілком відповідало спогадам Страйка про шотландця, якому на час їхнього знайомства було всього двадцять років: широкоплечий, блідий, з низькою лінією волосся і маленькими темними очима, мов у тхора.

Страйк добре пам’ятав недовгу армійську кар’єру Лейнга, яку сам і завершив. Записавши адресу матері Лейнга в Мелроузі, він переглянув решту досьє і відкрив долучений до нього файл психіатричного висновку.

«Сильні прояви антисоціального розладу й пограничного розладу особистості... висока вірогідність, що є тривалою загрозою для свого оточення...»

Гучний стукіт у двері змусив Страйка закрити файли і схопитися на ноги. Гардакр не встиг дійти до дверей, як до кімнати увійшла сувора на вигляд жінка в костюмі зі спідницею.

— Маєш щось на Тимсона для мене? — гавкнула вона до Гар-дакра, а на Страйка кинула сердитий і підозрілий погляд, з якого той виснував, що вона вже в курсі його присутності.

— Гарді, то я піду,— одразу сказав він.— Радий був побачитися.

Гардакр коротко представив його пані ворент-офіцеру, в двох словах розповів, як вони працювали разом, а тоді вивів Страйка.

— Буду на роботі допізна,— сказав він, у дверях потискаючи Страйкові руку.— Подзвони, як знатимеш, коли зможеш повернути машину. Щасливої дороги.

Обережно спускаючись кам’яними сходами, Страйк мимохіть думав про те, що і сам міг би працювати тут з Гардакром, дотримуватися звичної рутини й вимог відділу спеціальних розслідувань. Армія не проти мати його на службі навіть без половини ноги. Страйк ніколи не шкодував, що вирішив піти у відставку, але це несподіване коротке занурення у старе життя не могло не збудити ностальгії.

Вийшовши під слабке сонце, що прорвалося крізь проріху в щільних хмарах, Страйк гостро відчув те, як сильно змінився його статус. Тепер він вільний від вимог нерозважливого начальства й обмеженого простору офісу-кам’яниці, але також не має статусу, якого надавала Британська армія. Він абсолютно самотній і озброєний лише кількома адресами на цьому полюванні — можливо, марному, оманливому — на чоловіка, який надіслав Робін жіночу ногу.

15

Where’s the man with the golden tattoo?

Blue Oyster Cult, “Power Underneath Despair"[12]

Як Страйк і очікував, керувати «міні», навіть якнайдалі відсунувши крісло, було вкрай незручно. Без правої ноги тиснути на газ доводилося лівою, а для цього — через тісноту — всім тілом вигинатися в дуже хитромудрий і незручний спосіб. Тільки виїхавши зі столиці Шотландії і попрямувавши до Мелроуза по трасі А7, Страйк зміг забути про складнощі управління чужою машиною і подумати про рядового Дональда Лейнга з Прикордонного полку короля, з яким познайомився одинадцять років тому на боксерському ринзі.

Сталося це ввечері в темному й лункому спортзалі, де бриніли веселі вигуки п’ятисот піхотинців. Він тоді був капралом Кормораном Страйком з Королівської військової поліції, мав чудову форму, треновані міцні м’язи, двоє сильних ніг і готовність показати себе на Міжполковому турнірі з боксу. Лейнга підтримувало втричі більше людей, ніж Страйка. Нічого особистого: військову

поліцію в принципі не любили. Чудове завершення вечора, присвяченого боксу: подивитися, як виб’ють памороки з «червоного берета». Обидва супротивники були великі й дужі; то був останній бій вечора. Ревіння натовпу відлунювало у венах обох бійців, мов другий пульс.

Страйк пам’ятав маленькі темні очиці супротивника і його коротке жорстке волосся, яке мало темно-рудий колір, мов хутро лисиці. По всьому лівому передпліччі — татуювання: жовта троянда. Шия в Лейнга була ширша за доволі вузьку нижню щелепу, а на блідих безволосих грудях напиналися м’язи, мов у мармурового Атланта. Ластовиння, що пересипало його руки і плечі, на тлі блідої шкіри здавалося укусами комарів.

За чотири раунди прийшли до нічиєї; молодший чоловік, можливо, рухався швидше, але Страйк мав кращу техніку.

У п’ятому раунді Страйк блокував удар, удав, що цілить в обличчя, а тоді вдарив Лейнга по нирках і поклав на підлогу. Коли суперник ліг на долівку, його вболівальники замовкли, а потім залою розлетілися несхвальні викрики — ніби ревло стадо слонів.

Лейнг піднявся на рахунок шість, але частину самовладання лишив на долівці. Дикі вимахи п’ястуками; відмова вчасно припинити бій, на яку рефері видав суворе попередження; джеб, коли уже продзвенів дзвоник; друге попередження.

У першу хвилину шостого раунду Страйк скористався погіршенням техніки у свого опонента і кинув Лейнга, в якого з носа струменіла кров, на огорожу. Коли рефері розвів їх і дав сигнал продовжувати, Лейнг скинув останню тонку мембрану цивілізованості й спробував буцнути Страйка головою. Намагався втрутитися рефері, й тут Лейнг геть ошалів. Страйк ледь ухилився від удару в пах, а тоді опинився у Лейнга в обіймах, а той вчепився зубами йому в обличчя. Страйк чув нерозбірливі крики рефері й те, як раптово притихнув натовп, коли ентузіазм перетворився на тривогу під тиском потворної сили, що струменіла від Лейнга. Рефері розтягнув боксерів, почав кричати на Лейнга, але той ніби не чув і тільки зібрався з силами, щоб знову кинутися на Страйка з кулаками. Той відступив убік і сильно ударив Лейнга у живіт кулаком. З Лейнга вийшов дух. Він склався удвічі й опустився навколішки. Страйк під слабкі аплодисменти вийшов з рингу. Укус на вилиці болів і сочився кров’ю.

Страйк посів на турнірі друге місце, поступившись сержанту з Третього парашутного батальйону. За два тижні його перевели з Олдершота на ротацію, але він устиг почути, що за порушення дисципліни і жорстокість на рингу Лейнгові заборонено виходити з казарм. Покарання могло бути суворішим, але, як почув Страйк, старший офіцер прийняв клопотання Лейнга про пом’якшувальні обставини. За його словами, він вийшов на ринг у неврівноваженому емоційному стані через новини про викидень у нареченої.

Навіть тоді, за багато років до того, як новоздобуті знання про Лейнга змусили Страйка поїхати сільською дорогою на чужому «міні», він не повірив, що мертвий плід щось означав для тварини, яку Страйк роздивився в молочно-блідій безволосій особі Лейнга. Сліди від зубів ще лишалися на його обличчі, коли він полишав країну. За три роки Страйк прибув на Кіпр, щоб розслідувати зґвалтування. Увійшовши до кімнати для допитів, він удруге постав віч-на-віч з Дональдом Лейнгом, який трохи набрав вагу й оздобив себе новими татуюваннями; обличчя в нього вкрилося ластовинням під кіпрським сонцем, у кутиках очей з’явилися зморшки.

Звісно ж, адвокат Лейнга заперечив проти того, щоб розслідування проводив колись покусаний його підопічним чоловік, тож Страйк помінявся справами з колегою, який на Кіпрі розслідував мережу поширення наркотиків. Минув тиждень, і зустрівшись із колегою за випивкою, Страйк з подивом виявив, що той схильний повірити у версію Лейнга, згідно з якою він мав з гаданою жертвою, місцевою офіціанткою, не дуже вдалий секс у стані сп’яніння і за взаємною згодою, а та пожалкувала про це, бо до бойфренда дійшли чутки, що вона вийшла з закладу з Лейнгом. Свідків гаданого нападу (за версією офіціантки, Лейнг погрожував їй ножем) не було.

«Та ще весела дівиця»,— так оцінив жертву колега-спецроз.

Страйк не мав повноважень йому суперечити, але не забув того, що Лейнг уже схиляв до співчуття старшого за званням після брутальної поведінки і вияву непокори, свідками яких стали сотні людей. Коли Страйк розпитав, що Лейнг каже і як тримається, колега сказав, що той — меткий приємний чоловік з неочевидним почуттям гумору.

«Дисципліна шкутильгає,— визнав детектив, коли переглянув досьє на Лейнга,— але який з нього ґвалтівник? У нього дружина з Англії; вона тут, з ним».

І Страйк повернувся до розслідування справи про наркотики під пекучим сонцем. За кілька тижнів, маючи тепер солідну бороду (відрощував її щоразу, коли хотів мати «неармійський» вигляд), він лежав на підлозі задимленого горища і слухав предивну історію. Обшарпаний одяг Страйка, його «ісусівські» сандалі, широкі шорти і розмаїті браслети на широкому зап’ястку — наркоторговець, обкурений юний кіпріот, який валявся поруч, і не підозрював, що має в його особі справу з військовою поліцією. Вони відпочивали собі з косяками в руках, і новий приятель назвав Страйкові імена кількох солдатів, що торгували на острові — і не тільки канабісом. Юнак мав сильний акцент, Страйк уважно запам’ятовував перекручені імена — чи, може, псевдоніми,— і «Данналенг» не одразу поєднався у нього з уже знайомим іменем. Тільки коли юнак почав розповідати, що той «Данналенг» прив’язує і катує дружину, Страйк зрозумів, що йдеться про Лейнга.

— Псих,— байдужо розповідав волоокий хлопчина.— Бо вона піти хотіла.

У відповідь на обережні, ніби між іншим, розпитування кіпріот повідав, що історію чув від самого Лейнга. Склалося враження, що той розповів її почасти для розваги, а почасти — щоб юнак знав, з ким має справу.

Коли наступного дня Страйк зайшов до Сіфорт-Естейту, полудневе сонце пекло нещадно. Будинки тут були найстаріші на всій базі, потиньковані, трохи обшарпані. Страйк обрав для візиту час, коли Лейнг, з якого зняли обвинувачення у зґвалтуванні, був на службі. Подзвонивши у двері, Страйк почув лише далекий плач дитини.

— Вона, здається, боїться відкритого простору,— розповіла балакуча сусідка, що вибігла поділитися своєю думкою.— Щось там з нею не так. Дуже сором’язлива.

— А що її чоловік? — спитав Страйк.

— Донні? Ой, це душа компанія,— коротко відповіла сусідка.— Ви би бачили, як він зображає капрала Оуклі! Просто викапаний! Дуже смішно.

Існували численні правила, які обмежували проникнення до житла іншого солдата без його виразної згоди. Страйк стукав у двері, але ніхто не підходив. Він і далі чув дитячий плач. Страйк обійшов будинок. Фіранки на всіх вікнах були запнуті. Він постукав з чорного ходу. Нічого.

«Почув, що плаче дитина»,— ось єдине, що він зможе сказати на виправдання своїх дій. Можливо, цього буде недосить, щоб пояснити проникнення в чуже житло без ордера. Страйк не довіряв людям, які надто покладалися на інстинкти чи інтуїцію, але зараз був упевнений: щось не так. Він мав дуже тонко налаштоване чуття на все дивне, нездорове. Протягом усього дитинства він був свідком речей, які інші люди бачили хіба в кіно.

Двері піддалися й відчинилися з другого удару. В кухні смерділо. Сміття не виносили кілька днів. Страйк рушив усередину будинку.

— Місіс Лейнг?

Відповіді не було. Слабкий дитячий плач лунав з другого поверху. Страйк пішов сходами, гукаючи.

Двері до спальні були відчинені. В кімнаті панувала напівтемрява. Смерділо жахливо.

— Місіс Лейнг?

Вона була гола, прив’язана за одну руку до узголів’я і накрита просоченою кров’ю ковдрою. На матраці поруч лежало немовля в самому лише підгузку. Страйк бачив, що дитя якесь маленьке, нездорове.

Страйк кинувся визволяти жінку, однією рукою вже намацуючи телефон, щоб викликати швидку, але та захрипіла:

— Ні... ідіть геть... забирайтеся...

Страйк нечасто бачив такий страх. Чоловік був настільки нелюдяний, що здавався їй надприродною істотою. Поки Страйк звільняв її руку — зап’ясток був опухлий, закривавлений — жінка благала облишити її. Лейнг пообіцяв, що уб’є її, якщо дитина до його повернення не припинить плакати. Жінка ніби не могла навіть уявити майбутнє, у якому Лейнг не всемогутній.

Дональда Лейнга засудили на шістнадцять років за знущання над дружиною, і саме свідчення Страйка дозволили це зробити. Лейнг до останнього все відкидав, казав, що жінка сама себе прив’язала, що їй таке подобається, такий фетиш, що вона занедбала дитину і хоче підставити його, що це все — підстава.

То були найбрудніші Страйкові спогади. Дуже дивно було проживати їх наново, коли «міні» мчав повз зелені пагорби, що сяяли під чимдалі яскравішим сонцем. Такі краєвиди для Страйка були новиною. Гранітні скелі й округлі пагорби здавалися чужинно-величними — безлісі, спокійні, просторі. Більшу частину дитинства Страйк провів біля моря, де повітря відгонило сіллю; а тут була земля лісів і річок, загадкова й таємнича — не така, як Сент-Мос, маленьке містечко (колись притулок контрабандистів), де кольорові будиночки збігають схилом до пляжу.

Проминаючи мальовничий віадук праворуч, Страйк думав про психопатів, які трапляються всюди, а не тільки в нетрях і сквотах, серед злиднів; трапляються навіть тут, серед цієї безжурної краси, Такі, як Лейнг,— мов пацюки: знаєш, що є, але якось не замислюєшся, поки не зіткнешся впритул.

Обабіч дороги височіло двійко мініатюрних замків. Страйк в'їхав у рідне містечко Дональда Лейнга, і сліпучо-яскраве сонце прорвалося крізь хмари.

16

So grab your rose and ringside seat, We’re back home at Conry’s bar.

Blue Oyster Cult, “Before the Kiss”[13]

За скляними дверима крамниці на центральній вулиці висів рушник. Його прикрашали наведені чорним контуром зображення місцевих цікавинок, але Страйкову увагу привернули кілька стилізованих жовтих троянд, точно як на татуюванні, що його він бачив на дужому ручиську Дональда Лейнга. Затримавшись, Страйк прочитав вірша:

Ось місто з-поміж усіх міст, таким воно і буде:

Мелровз, Шотландії смарагд, де жиють вільні люди.

Страйк лишив «міні» на стоянці біля абатства, чиї темно-червоні арки підносилися у блакитне небо. Далі на південний схід виднівся потрійний пік гори Ейлдон-Гілл, який Страйк відзначив ще на мапі; ця гора надавала краєвидові драматизму. З’ївши сандвіч з беконом за вуличним столиком найближчої кав’ярні, Страйк викурив цигарку і випив другу на сьогодні чашку міцного чаю, а тоді вирушив на пошуки вулиці Узвій — її записав домашньою адресою Лейнг, коли вступав до армії шістнадцять років тому. Страйку назва здалася дивною. Це «узвіз»? Чи вулиця звивається?

Під сонячним світлом містечко здавалося благополучним. Страйк піднявся крутою головною вулицею на центральний майдан, де посеред клумби підносилася колона з єдинорогом на верхівці. На круглому камені, вмурованому в бруківку, було записано стару римську назву міста — Тримонтій. Страйк вирішив, що вона походить від триглавої гори неподалік.

Здається, він проґавив Узвій, який, коли вірити мапі на телефоні, відходив від головної вулиці. Страйк повернувся назад і праворуч знайшов вузький прохід у стіні; машина б не влізла. За ним виднівся затінений двір. Колишнє Лейнгове житло мало невисокі сходи і яскраво-сині двері.

На стукіт майже одразу відчинила симпатична чорнява жінка, явно замолода для Лейнгової матері. Коли Страйк пояснив, чого йому треба, жінка відповіла з приємним м’яким акцентом:

— Місіс Лейнг? Та вона тут уже років десять не мешка’.

Не встиг Страйк засмутитися, як вона додала:

— Живе тепер на Динглтон-роуд.

— Динглтон-роуд? А це далеко?

— Та ось там, недалечко,— жінка вказала собі за спину і праворуч.— Але який номер, того не знаю, пробачайте.

— Нічого. Дякую за допомогу.

Ідучи брудним провулком назад до залитого сонцем майдану, Страйк раптом подумав, що ніколи не чув, як Дональд Лейнг розмовляє — хіба тільки як той лаявся йому у вухо на боксерському ринзі. Коли Страйк працював над справою про наркотики, то не міг з тією бородою ходити до штаб-квартири, тож допит Лейнга після арешту проводили інші люди. Пізніше, розібравшись із наркотиками і поголившись, Страйк давав свідчення проти Лейнга, але уже вилетів з Кіпру, коли той постав перед судом і заперечував, що зв’язував чи катував свою жінку. Перетинаючи Маркет-сквер, Страйк подумав, що той акцент узграничанина-шотландця міг почасти бути причиною, через яку люди так довіряли й симпатизували Донні Лейнгу, пробачали йому. Детектив десь читав, що маркетологи використовують шотландську говірку, щоб створити враження цілісності й чесності.

Дорогою на Динглтон-роуд Страйк помітив поки що єдиний паб у містечку. Здається, в Мелроузі любили жовтий колір: стіни були білі, але вікна і двері пабу пофарбували в чорний і ядучо-лимонний. Страйк, уродженець Корнволлу, розвеселився, коли побачив, що паб у місті посеред суходолу називається «Корабель». Він вийшов на Динглтон-роуд. Вулиця провела його понад хистким містком, а далі пішла вгору, що й не видно було кінця.

«Недалечко» — поняття дуже відносне; Страйк добре це вивчив, відколи втратив ногу. За десять хвилин підйому він почав жалкувати, що не повернувся на стоянку по «міні». Двічі він питав у жінок на вулиці, чи не знають вони, де мешкає місіс Лейнг, але приязні й чемні пані не змогли йому допомогти. Страйк усе йшов, стиха лаючись, повз низку потинькованих хатин, аж тут зустрів літнього чоловіка у пласкому твідовому кашкеті. Той вигулював чорно-білого шотландського коллі.

— Перепрошую,— звернувся до нього Страйк,— ви часом не знаєте, де мешкає місіс Лейнг? Забув номер будинку.

— Місіс Лейнг? — перепитав чоловік із собакою, вивчаючи Страйка з-під пересипаних сивиною темних брів.— Аякже, то моя сусідка.

«Дякувати Богу».

— За три обійстя звідсіль,— вказав напрям чоловік.— Перед хатою криниця-кам’яниця, де бажання загадують.

— Дуже дякую,— сказав Страйк.

Звертаючи на доріжку, яка вела до оселі місіс Лейнг, Страйк краєм ока помітив, що дід так і стоїть на місці й спостерігає за ним, хоча коллі тягнув його гуляти.

На вигляд хата місіс Лейнг була чиста й респектабельна. На газоні та клумбах стояли кам’яні фігури тварин, гарнесенькі, мов у диснеївському мультфільмі. Піднявши руку до кільця на дверях, щоб постукати, Страйк раптом подумав, що за секунду може віч-на-віч побачити Дональда Лейнга.

Стукав цілу хвилину, але нічого не відбувалося, тільки дід із собакою пішов назад, став у воротах і безсоромно роздивлявся Страйка. Той був вирішив, що старий пожалкував, що дав адресу сусідки кремезному незнайомцю, і тепер дивиться, щоб чужинець не заподіяв жінці якоїсь шкоди. Але він помилявся.

— Та вона вдома,— гукнув він до Страйка, поки той думав, чи стукати ще.— Тільки стеряна.

— Що-що? — не зрозумів Страйк і таки постукав.

— Стеряна. Благовісна.

Дід-собачник зробив кілька кроків доріжкою в бік Страйка.

— Розум втратила,— переклав він, щоб до англійця вже дійшло.

— А,— відповів Страйк.

Двері відчинилися. На порозі постала крихітна зморшкувата й змарніла бабуся в темно-синьому халаті. Вона дивилася на Страйка з виразом загальної ворожості. На підборідді у неї виднілося кілька довгих волосин.

— Місіс Лейнг?

Бабуся не відповіла, тільки дивилася на нього. Страйк бачив, що очі, нині збляклі й червоні, колись були уважні, мов у тхора.

— Місіс Лейнг, я шукаю вашого сина Дональда.

— Ні,— відповіла вона з незвичайною злостивістю.— Ні.

Відступила назад і ляснула дверима.

— Бляха,— вилаявся Страйк, і на цьому слові згадав Робін. Вона б набагато успішніше причарувала стареньку. Він повільно відвернувся від дверей. Чи є в Мелроузі ще хтось, хто міг би допомогти? На «192.com» були й інші Лейнги... Страйк виявив, що стоїть лицем до лиця з собачником, який дійшов за Страйком до дверей і здавався схвильованим.

— Та ви ж детектив! — мовив він.— Ви — той детектив, який запроторив її сина за ґрати!

Страйк був вражений, гадки не маючи, яким чином його упізнав старий шотландець, якого він бачив вперше у житті. Страйкова так звана слава була невисокого ґатунку в тому плані, що на вулиці його не впізнавали. Щодня він ходив Лондоном нікому не цікавий, і якщо людина не знайомилася з ним у контексті розслідування, то і не пов’язувала його з газетними статтями про успішно розкриті справи.

— Аякже, то ви! — ще більше зрадів старий.— Ми з жінкою дружимо з Маргарет Баньян...— Побачивши, що Страйк не розуміє, він пояснив: — То мама Рони.

Страйковій потужній пам’яті знадобилося кілька секунд, щоб пригадати: дружину Лейнга, молоду жінку, яку він знайшов прив’язану до ліжка і накриту закривавленою ковдрою, звали Рона.

— Коли Маргарет вас побачила в газетах, одразу нам сказала: «То він, то він урятував нашу Рону!» А непогано ви піднялися, га? Воллі, цить! — прикрикнув він на коллі, який усе тягнув за повідець, хотів гуляти.— Аякже, аякже, Маргарет стежить за вашими справами, всі газети читає. То ви знайшли вбивцю тієї дівчини, моделі — і вбивцю того письменника! Маргарет не забула, що ви зробили для її дитинки, ой ні!

Страйк буркнув щось нерозбірливе, сподіваючись, що воно схоже на вдячність за симпатії Маргарет.

— А нащо вам бесідувати зі старою місіс Лейнг? Він що — знов щось накоїв, отой Донні?

— Я намагаюся його знайти,— ухильно відповів Страйк.— Ви не знаєте — він не повертався до Мелроуза?

— Ой ні, годі таке уявити. Він ото кілька років тому був приїхав до матері, але я не чував, щоб відтоді він вертався. Тут місто невеличке, коли б Донні Лейнг вернувся, ми би довідались.

— Ви не знаєте, може, місіс... Баньян, так ви сказали? Може, вона могла б щось...

— Вона буде рада з вами стрітися! — захоплено відповів дід.— Ні, Воллі,— додав він, звертаючись до коллі, що повискував і тягнув його до воріт.— Я їй подзвоню, авжеж? Вона тут, у Дарніку. То село ген там. Дзвонити?

— Це буде дуже до речі.

Тож Страйк пішов зі старим до сусіднього будинку і почекав у чистісінькій маленькій вітальні, поки дід захоплено теревенив по телефону, перекрикуючи відчайдушне скавчання коллі.

— Вона приїде! — гукнув дід до Страйка, затуляючи долонею слухавку.— Хочете з нею тут побачитися? Будьте в нас за гостя, жінка чаю заварить...

— Дякую, але маю ще справи,— збрехав Страйк, який мав сумніви щодо успішності бесіди, коли поруч буде цей говіркий свідок.— Можете спитати, чи є в неї можливість за годину приїхати на обід? До «Корабля» ?

Коллі так просився гуляти, що дід пристав на цю ідею Страйка. Двоє чоловіків вийшли з будинку і разом спустилися з пагорба. Коллі тягнув власника уперед, тож Страйкові довелося йти швидше, ніж це було зручно на такому крутому схилі. На Маркет-сквері він полегшено попрощався з корисним знайомим. Бадьоро помахавши йому рукою, дід рушив у бік річки Твід, а Страйк (який уже трохи кульгав) почав гуляти вулицею, вбиваючи час дорогою до «Корабля».

В кінці вулиці на нього знову виплигнули чорне й жовте, і Страйк зрозумів, чому «Корабель» пофарбовано в ці кольори. Тут він знову побачив жовту троянду — на табличці, яка проголошувала, що ось клуб регбі міста Мелроуз. Страйк затримався біля низького паркану і, вклавши руки у кишені, задивився на гладеньку рівну смугу ясно-трав’яного оксамиту, оточену деревами, на жовті ворота, що сяяли під сонцем, трибуни праворуч, округлі вигини пагорбів оддалік. Поле було доглянуте, мов храм, і на диво добре облаштоване, як на таке маленьке містечко.

Поглядаючи на оксамитову траву, Страйк згадав Віттакера — як той смердів і курив у кутку сквоту, а Леда лежала поруч і з роззявленим ротом слухала про його тяжке життя: довірлива й, мов пташеня, охоча до тих байок, що плів їй Віттакер (тільки тепер Страйк це зрозумів). На Ледин погляд, школа Гордонстоун була мов Алькатрас: як обурливо, що її стрункого поета виганяли в жорстоку шотландську зиму, штовхали, кидали на землю — у бруд — під дощем.

«Ой, тільки не регбі, котику. Біднесенький... ти — і регбі!»

А коли сімнадцятирічний Страйк (у якого нижня губа розпухла, бо ходив до боксерського клубу) стиха засміявся над своєю домашньою роботою, Віттакер схопився на ноги і закричав на нього (він балакав отим бридким псевдо-кокні):

«З чого ти, бляха, іржеш, тупоголовий?»

Віттакер не терпів, щоб з нього сміялися. Він хотів, прагнув обожнення; коли не обожнюють — підійде страх чи ненависть як доказ його влади. Але посміх був ознакою чужої вищості, а отже, нестерпний.

«Шо, хочеш такого, тюхтію малий? Уже собі так і уявило, шо воно в офіцерському класі, зірка регбі, бачте! Хай багатий татко запроторить його до Гордонстоуну!» — Це Віттакер закричав уже до Леди.

«Заспокойся, любчику! — відповіла та, а тоді мовила до Корморана хіба трішки суворішим тоном: — Годі, Корме!»

Страйк уже підвівся і зібрався, готовий і радий битися з Віттакером. Тоді вони найближче підійшли до бійки, але мама стала між ними, поклавши тонкі руки з безліччю каблучок кожному на груди, що важко піднімалися й опадали. Страйк моргнув, і залите сонцем поле — місце безневинних звитяг і радості — повернулося. Він відчував запах листя, трави, теплої гуми від дороги поруч. Повільно розвернувшись, пішов до «Корабля», мріючи про випивку, але підступна підсвідомість ще не закінчила з ним. Погляд на те гладеньке поле для регбі збудив ще один спогад: чорнявий і темноокий Ноель Брокбенк мчить на нього з розбитою пляшкою у руці. Брокбенк був масивний, сильний, швидкий: справжній регбіст-фланкер. Страйк пригадав, як його власний кулак злетів у повітря збоку від тієї розбитої пляшки, ударивши точно тої самої миті, коли скло вже торкнулося його горла...

Сказали, що в Брокбенка був перелом потиличної кістки. З вуха текла кров. Значно пошкоджено головний мозок.

— Чорт, чорт, чорт,— бурмотів собі під ніс Страйк у такт крокам.

«Лейнг, ти сюди по нього приїхав. По Лейнга».

Він пройшов під металевим галеоном з ясно-жовтими вітрилами, що висів над входом у «Корабель». Усередині була табличка: «Єдиний паб у Мелроузі».

Паб миттєво справив на Страйка заспокійливий вплив: жевріння теплих тонів, блискуче скло й мідь; килимове покриття, і хоже на клаптикову ковдру з неяскравих відтінків брунатного, червоного й зеленого; стіни — теплий персиковий тиньк і голий камінь. Усюди були ознаки одержимості мелроузців спортом: на дошці записано найближчі матчі, довкола — кілька величезних плазмових екранів. Навіть над пісуарами (Страйк не мочився вже кілька годин) висів маленький телевізор — на той раз, якщо ситуація на полі напружена, а сечовий міхур уже лускає.

Пам’ятаючи, що ще повертатися до Единбурга в машині Гардакра, Страйк купив собі півпінти «Джона Сміта», сів на шкіряний диван навпроти шинкваса і заходився читати ламіноване меню, сподіваючись, що Маргарет Баньян приїде вчасно, бо корило їсти.

Вона запізнилася всього на п’ять хвилин. Хоч Страйк заледве пам’ятав, яка з себе її донька, а саму місіс Баньян ніколи не бачив, її виказав вираз обличчя — суміш остраху й очікування, з яким вона задивилася на нього, стоячи у дверях.

Страйк підвівся, і жінка кинулася до нього, обіруч тримаючи велику чорну сумку.

— Це ви,— задихано вимовила вона.

Місіс Баньян було років шістдесят; вона була невеличка і тендітна на вигляд, носила окуляри в металевій оправі, а обличчя під туго завитими світлими кучерями було стривожене.

Страйк простягнув велику долоню і потиснув їй руку — холодна й тонкокістна, вона трохи тремтіла.

— Гі тато сьогодні в Гавіку, не зміг прийти, я йому дзвонила, то він вам переказує, що ми ніколи не забудемо того, що ви зробили для Рони,— на одному подиху вимовила місіс Баньян. Вона сіла на диван поруч зі Страйком, не зводячи з нього захоплено-знервованого погляду.— Ніколи не забудемо! Ми про вас усе читаємо в газетах. Дуже шкода вашої ноги. Ви врятували Рону! Врятували...

Її очі готові були наповнитися слізьми.

— ...ми були такі...

— Я радий, що зміг...

Знайти її дитину голою, закривавленою, прив’язаною до ліжка? То був один з найнеприємніших елементів його роботи — говорити з родичами про речі, яких було зазнали дорогі їм люди.

— ...зміг їй допомогти.

Місіс Баньян висякалася у носовичок, видобутий з чорної сумки. Страйк бачив, що вона з того покоління жінок, які не мають звички заходити до пабів самі й точно не купуватимуть напої, якщо поруч немає чоловіка, який пройде замість них це випробування.

— Дозвольте вас пригостити.

— Просто апельсиновий сік,— вимовила місіс Баньян, витираючи очі.

— А щось поїсти,— наполягав Страйк, бо сам хотів замовити пікшу в пивному клярі й смажену картоплю.

Коли він замовив страви й повернувся до місіс Баньян, та спитала, що він робить у Мелроузі, й відразу стало зрозуміло, чому жінка так переймається.

— Він же не повернувся? Донні? Невже повернувся?

— Наскільки знаю — ні,— відповів Страйк.— Я не знаю, де він.

— Ви гадаєте, то він...

Вона зашепотіла.

— Ми прочитали в газеті... писали, що вам хтось надіслав... надіслав...

— Так,— кивнув Страйк.— Я не знаю, чи Лейнг має до цього стосунок, але хотів би його знайти. Здається, він приїздив до матері, коли вийшов з в’язниці.

— Ой так, чотири чи п’ять років тому, десь так,— підтвердили Маргарет Баньян.— Прийшов, вломився до хати. В неї хвороба Альцгеймера. Місіс Лейнг не могла його зупинити, але сусіди подзвонили його братам, і ті його викинули геть.

— Взяли й викинули?

— Донні наймолодший. У нього четверо старших братів. То міцні хлопи,— відповіла місіс Баньян,— усі четверо. Джеймі живе в Селкірку — він усе кинув і примчав сюди, щоб виштовхати Донні з материного будинку. Кажуть, аж вибив з нього дух.

Тремкою рукою вона піднесла до губ апельсиновий сік I провадила:

— Ми про все те чули. Наш друг Браян — ви з ним оце познайомилися — то він бачив бійку на вулиці. Четверо проти одного, всі горлають, мов дурні. Хтось подзвонив у поліцію. Джеймі тримав попередження. Але йому те байдуже,— додала місіс Баньян.— Вони не стерплять, щоб Донні підійшов близько до них чи до матері. Вони його вигнали з міста. Я так злякалася,— вела далі вона.— За Рону. Донні завше казав, що як вийде, то знайде її.

— І що, знайшов? — спитав Страйк.

— Ой так,— нещасним голосом відповіла Маргарет Баньян.— Ми знали, що знайде. Вона переїхала до Глазго, знайшла роботу в туристичній агенції. А Донні все одно знайшов. Рона півроку боялася, що він прийде, і він таки прийшов. Прийшов увечері просто до неї в квартиру, але був хворий. Не такий, як раніш.

— Хворий? — різко перепитав Страйк.

— Не згадаю, що там з ним таке, артрит чи що, а ще Рона сказала, що він набрав вагу. Прийшов до неї в квартиру, знайшов її, але дяка Богові,— гаряче додала місіс Баньян,— у неї в гостях був наречений. Його звати Бен,— пояснила вона, аж розквітнувши, на зів’ялих щоках з’явився рум’янець,— і він поліціянт!

Видно було, що, на її думку, Страйкові буде особливо приємно це чути — ніби вони з Беном члени якогось великого братства детективів.

— Вони тепер побралися,— додала місіс Баньян.— Дітей немає, бо... ну, ви знаєте чому...

І тут без попередження прорвалися сльози й заструменіли за окулярами по щоках місіс Баньян. Жахіття, що трапилося десять років тому, раптом стало знов свіжим і болючим, ніби на стіл перед ними вивалили гірку нутрощів.

— ...Лейнг устромив у неї ножа,— прошепотіла місіс Баньян. Вона сповідувалася Страйкові, мов лікарю чи священику, розповідала таємниці, тягар яких несла, та не могла розповісти друзям: а він уже знав найстрашніше. Поки вона намацувала у прямокутній сумці носовичок, Страйк пригадав велику пляму крові на простирадлі, зідрану шкіру на зап’ястку — Рона намагалася звільнитися. Дякувати Богові, що її мама не могла зазирнути йому в голову.

— Він устромив у неї ножа... її намагалися, ну, полікувати...

Місіс Баньян тремко й глибоко втягнула в себе повітря. Перед ним поставили два тарелі з їжею.

— Але вони з Беном чудово проводять відпустки,— прошепотіла вона, мов у лихоманці, витираючи худі щоки, потім підняла окуляри, щоб витерти під очима.— І ще розводять... розводять німецьких вівчарок.

Страйк був страшенно голодний, але не міг почати їсти одразу після обговорення того, що було заподіяно Роні Лейнг.

— У них з Лейнгом була дитина, так? — спитав він, пригадавши мляве скигління істоти поруч із закривавленою і зневодненою матір’ю.— Малому зараз уже років десять, ні?

В-він помер,— прошепотіла місіс Баньян, у якої з підборідні крапали сльози.— Ще немовлям. Мале було таке хворобливе... То сталося за два дні після того, як Д-донні посадили. І в-він — Донні — дзвонив їй з тюрми і сказав, що то Рона убила... убила дитя... і що він сам її вб’є, як вийде...

Страйк поклав велику руку на плече заплаканої жінки, тоді підвівся і підійшов до молодої барменки, яка дивилася на них, роззявивши рота. Бренді для тендітної, мов горобчик, істоти здався заміцним. Страйкова тітка Джоан, трохи старша за місіс Баньян, завжди мала за ліки для нервів портвейн. Страйк узяв склянку портвейну і поніс жінці.

— Ось. Випийте.

У відповідь місіс Баньян знову заридала. Ще довго витирала сльози уже мокрим носовичком, а потім вимовила з дрожем у голосі:

— Ви такий добрий.

А тоді відпила портвейну, тихенько охнула і глянула на Страйка рожевими, мов у поросяти, очима з білими віями.

— Ви не знаєте, куди Лейнг подався після того, як приходив до Рони?

— Знаю,— прошепотіла вона.— Бен розвідав по роботі, звернувся до служби пробацїї. Поїхав ніби до Ґейтсгеда, але я не знаю, чи він досі там.

Ґейтсгед. Страйк пригадав Дональда Лейнга, якого знайшов у Інтернеті. Переїхав з Ґейтсгеда до Корбі? Чи то геть інший чоловік?

— Хай там що,— мовила місіс Баньян,— більше він Рону й Бена не займав.

— Ще б пак,— кивнув Страйк, беручись за ніж і виделку.— Коп і німецькі вівчарки, га? Він же не дурний.

Місіс Баньян його слова заспокоїли та втішили. Вона ніяково й слізно всміхнулася і почала колупати свої макарони з сиром.

— Вони побралися юними,— відзначив Страйк, який хотів почути про Лейнга все, що тільки можна; будь-що, що могло б пролити світло на його зв’язки чи звички.

Місіс Баньян кивнула, ковтнула і мовила:

— Надто юними. Вона почала з ним зустрічатися, коли мала всього п’ятнадцять років. Нам це дуже не подобалося. Ми чули всяке про Донні Лейнга. Одне дівча казало, що він присилував її на дискотеці в клубі молодих фермерів. З того так нічого й не вийшло: поліція сказала, що бракує доказів. Ми намагалися пояснити Роні, що то поганий хлопець,— зітхнула вона,— але вона тільки ще більше затялася. Наша Рона завше була така — вперта.

— Його вже звинувачували у зґвалтуванні? — спитав Страйк. Риба й картопля були пречудові. В пабі ставало людно, чому він зрадів: дівчина за шинквасом відволіклася від них.

— О так. То буйна родина,— відповіла місіс Баньян з таким собі статечним провінційним снобізмом, який Страйк добре пам’ятав з власного дитинства.— Ті брати повсякчас билися, були якісь негаразди з поліцією, але Донні був найгірший. Його навіть власні брати не любили. Правду кажучи, я гадаю, що його й мати не дуже любила. Ходила чутка,— додала вона в пориві довіри,— що Донні не від свого батька народився. Ті батьки повсякчас лаялися і якраз не жили разом, коли вона завагітніла Донні. Подейкували, що загуляла з місцевим полісменом. Не знаю, чи то правда. Полісмен поїхав собі, місіс Лейнг повернулася до чоловіка, але містер Лейнг не любив Донні, оце правда. Зовсім не любив. Люди казали, це через те, що Донні був не його син. Він був з усіх найбільш норовистий. Ще й здоровезний. Взяли в юніорські сімки...

— Сімки?

— Команди по семеро, регбі,— пояснила вона. Навіть ця маленька чемна пані здивувалася, що Страйк не второпав одразу, що йдеться про спорт, який у Мелроузі був мов релігія.— Але його вигнали. Бо недисциплінований. А як вигнали — хтось перекопав наш зелений майдан... Це поле для регбі,— пояснила вона, зглянувшись на дивовижне невігластво англійця.

Портвейн зробив жінку говіркою. Слова так і сипалися з неї.

— Натомість Донні пішов на бокс. Ой і вмів же він кулаком ударити, ой так. Коли Рона з ним почала зустрічатися — їй тоді було п’ятнадцять років, а йому сімнадцять,— люди почали казати, що не такий він уже й поганий. Ой так,— повторила вона, киваючи на недовірливий погляд Страйка.— Люди, що його не знали, до нього ставилися прихильно. Він умів причарувати, коли хтів, той Донні Лейнг. Але ви Волтера Джилкриста поспитайте про ті чари. Волтер вигнав його з ферми — бо запізнювався на роботу, так йому хтось комору підпалив. І не змогли довести, що то Донні. Хто перекопав поле — теж не знайшли, але я вже знаю, на кого думати. Та Рона не слухала. Гадала, що знає його. Ніхто його не розумів і хтозна-що ще. А ми, мовляв, упереджені, вузькочолі. Донні хотів піти до армії. Ну з Богом! Я сподівалася, що Рона його забуде, як не матиме перед очима. А він повернувся. Зробив їй дитину, але Рона її не змогла виносити. Сердилася на мене, бо я радила...

Місіс Баньян не доказала, що саме радила зробити, але Страйк міг уявити.

— ...більше зі мною не розмовляла, а як він знову отримав відпустку, взяла й одружилася з ним. Нас із татом на весілля не запросила,— додала вона.— Разом поїхали на Кіпр. Але я знала, що то він убив нашу кицьку.

— Що? — розгубився Страйк.

— Так, знала, що то він. Ми казали Роні, що вона робить страшну помилку, коли востаннє бачили її перед одруженням. Потім не знайшли Пурді. А наступного ранку вона лежала в нас на газоні мертва. Ветеринар сказав, що її задушили.

На плазмовому екрані за її плечем Димітар Бербатов у червоному однострої радів перемозі над «Фулгемом». У пабі гомоніли шотландці. Бриніли кухлі, дзвеніло столове приладдя, а жінка поруч зі Страйком говорила про смерть і каліцтво.

— Я знаю, що то він зробив, що він убив Пурді,— затято твердила вона.— Гляньте, що він заподіяв Роні й дитинці. То лиходій!

Вона покопирсалася в сумці й видобула стосик фотографій.

— Мій чоловік завжди каже: «От чого ти це тягаєш? Спали їх». Але я завжди гадала, що одного дня його фото стануть

у пригоді. Ось,— вона тицьнула стосик Страйку, а той радо узяв.— Беріть собі, хай у вас будуть. Ґейтсгед. Отуди він поїхав.

Пізніше, коли вона пішла — знову плачучи й дякуючи, Страйк сплатив за рахунком і пішов до крамниці Міллерів з Мелроуза, родинної м’ясної крамниці, яку помітив під час прогулянки містом. Тут він купив собі пирогів з олениною, підозрюючи, що це найсмачніша пожива, яку вдасться добути до поїзда в Лондон.

Повернувшись до стоянки короткою вулицею, де квітли золоті троянди, Страйк знову згадав про татуювання на дужому ручиську.

Колись — багато років тому — приналежність до цього чарівного містечка з його фермами та краєвидом на потрійний пік Ейлдон-Гіллу щось означала для Донні Лейнга. Але він був не прямолінійний землероб, не командний гравець: нічим не корисний для містечка, де пишалися дисциплінованістю й чесними звитягами. Мелроуз не стерпів чоловіка, який палив комори, душив котів і псував поля для регбі, тож Лейнг пішов шукати щастя в організації, де чимало чоловіків отримали спасіння чи неминучу розплату: у британській армії. Коли це закінчилося строком у в’язниці, а потім і в’язниця його виплюнула, Лейнг намагався повернутися додому, але тут ніхто його не хотів.

Чи знайшов Дональд Лейнг тепліший прийом у Ґейтсгеді? Чи поїхав звідси до Корбі? Чи,— думав Страйк, складаючись удвічі, щоб вміститися в «міні» Гардакра,— то були тільки проміжні зупинки на шляху до Лондона й Страйка?

17

The Girl That Love Made Blind (Дівчина, засліплена коханням)

Ранок вівторка. Ота спить — сказала, що мала довгу й важку ніч. Ніби йому не байдуже — але довелося вдавати, що не байдуже. Чоловік умовив Оту іти спати, а коли вона задихала глибоко й рівно, якийсь час сидів і дивився на неї, уявляючи, як потроху видушує з неї життя, як Ота розплющує очі, задихається, як лице їй стає фіолетовим...

Упевнившись, що вона спить міцно, чоловік тихо вийшов зі спальні, надягнув куртку і вислизнув у ранній ранок, вирушивши на пошуки Секретарки. То була перша за кілька днів можливість постежити за нею, але ловити її на станції метро вже запізно. Тепер можна хіба чатувати на початку Денмарк-стріт.

Чоловік помітив її здалеку: важко проґавити ті яскраві рудувато-біляві кучері. Либонь, любить марнославна сука вирізнятися, бо інакше обрізала б їх чи пофарбувала. Всі вони прагнуть уваги, це відомий факт: усі.

Секретарка підійшла ближче, і непомильне чуття на чужий настрій повідомило чоловікові: щось змінилося. Вона дивилася в землю; плечі похилені, й ніби й не помічає інших працівників, що юрмляться навколо з сумками, кавою й телефонами.

Чоловік рушив назустріч і пройшов так близько до неї, що міг би відчути її парфуми, якби вулиця не повнилася людьми, вихлопом машин і курявою. Секретарка не звернула на нього уваги — ніби він був дорожнім конусом. Чоловіка це трохи розсердило, хоч він і хотів лишитися непоміченим. Він її вирізнив з-поміж інших, а вона така байдужа!

З іншого боку, чоловік дізнався дещо цікаве: вона кілька годин плакала. Він знав, який жінки після цього мають вигляд: бачив це багато разів. Опухлі, червоні, пика набрякла, з очей ллє, скавчать: усі вони так роблять. Люблять корчити з себе жертви. Доводиться вбивати, щоб уже стулили пельку.

Чоловік розвернувся і рушив слідом за Секретаркою в бік Денмарк-стріт. Коли жінка в такому стані, то розм’якає — такого не досягнути страхом чи стресом. Вона забуває робити те, що ці суки всі роблять, щоб тримати на відстані таких, як він; не ховають у кулаках ключі, не хапаються за телефони, не кладуть у кишені сирени, не ходять з подружками. Стають липучі, вдячні за добре слово, за уважність. Саме так чоловік приручив Оту.

Він пришвидшив кроки, коли Секретарка звернула на Денмарк-стріт, яку преса нарешті облишила, за вісім днів так нічого і не впіймавши. Вона відчинила чорні двері офісу і зайшла всередину.

Вийде знову чи весь день буде там зі Страйком? Чоловік дуже сподівався, що вони злягаються. Напевно, що злягаються. Повсякчас наодинці в тому офісі — та точно.

Чоловік сховався в одвірку і витягнув телефон, усе поглядаючи на другий поверх будинку номер двадцять чотири.

18

I’ve been stripped, the insulation’s gone.

Blue Oyster Cult, “Lips in the Hills”[14]

Уперше до Страйкового офісу Робін увійшла на ранок після своїх заручин. Відмикаючи сьогодні скляні двері, вона пригадала, як мінився сапфір на заручній каблучці. Невдовзі по тому з офісу вибіг Страйк і мало не скинув її з металевих сходів, де можна було розбитися на смерть.

Каблучки на її пальці більше не було. Місце, яке та стільки місяців обіймала, здавалося гіперчутливим, ніби каблучка лишила опік. Робін мала в руках дорожню сумку, де лежала зміна одягу п туалетне приладдя.

«Не можна тут плакати. Не смій плакати».

Вона автоматично виконала всі ритуали початку трудового дня: зняла плащ і повісила поруч із сумочкою на гачок біля дверей, сховала велику сумку під стіл, щоб Страйк не побачив. Робін по кілька разів перевіряла, чи зробила все, що треба. Вона почувалася безплотною, ніби привид, чиї холодні пальці можуть прослизнути крізь лямки сумок і ручки чайників.

Щоб розвалити стосунки, які тривали дев’ять років, вистачило чотирьох днів. Чотири дні чимдалі гострішої ворожості, озвучених образ, висловлених обвинувачень. У ретроспективі дещо здавалося дріб’язковим. «Лендровер», кінні перегони, її рішення взяти з собою ноутбук. У неділю була дрібна сварка на тему того, чиї батьки платять за машини на весілля; з неї виріс новий скандал щодо жалюгідності її заробітків. Сідаючи у «лендровер» уранці в понеділок, щоб їхати додому, Робін і Метью майже не розмовляли.

А вчора ввечері, вже у Вест-Ілінгу, спалахнула сутичка, яка здрібнила всі попередні сварки, зробила з них просто коливання ґрунту, попередження про сейсмічне лихо, яке розвалить геть усе.

Скоро спуститься Страйк. Робін чула, як він ходить у квартирі нагорі. Вона знала, що не можна зараз бути розкислою, нездатною дати раду ситуації. Тепер вона не має нічого, крім роботи. Доведеться знайти кімнату в чиїйсь квартирі — на більше з тими копійками, що їй платить Страйк, не вистачить. Вона спробувала уявити майбутніх сусідів по житлу. Буде ніби повернення до гуртожитку.

«Не думай про це зараз».

Готуючи чай, Робін виявила, що забула бляшанку з пакетиками чаю з «Бетті», яку купила невдовзі по останній примірці весільної сукні. Це відкриття мало не добило Робін, але потужним зусиллям волі вона стримала сльози і понесла чашку до комп’ютера, готуючись переглядати листи, які накопичилися протягом їхнього тижневого вигнання з офісу.

Страйк, як вона знала, тільки-но повернувся з Шотландії: приїхав нічним поїздом. Щойно спуститься, треба буде почати про це розмову, щоб відвернути його увагу від її червоних опухлих очей. Виходячи зранку з квартири, Робін намагалася покращити свій вигляд за допомогою льоду й холодної води, але користі з того було небагато.

Метью намагався спинити її, коли вона виходила з квартири.

Він теж мав жахливий вигляд.

— Слухай, треба поговорити. Ми мусимо поговорити.

«Більше не мусимо,— подумала Робін. Руки трусилися, коли вона підносила до вуст гарячий чай.— Я більше не мушу робити нічого, чого не хочу робити».

Цю сміливу думку якось применшила самотня гаряча сльоза, що раптом стекла по її щоці. Робін нажахано витерла її; вона думала, що вже все виплакала. Розвернувшись до монітора, вона почала набирати відповідь клієнту, який опротестував свій рахунок, але заледве розуміла, що пише.

Зі сходів почулися кроки, і Робін опанувала себе. Двері відчинилися. Робін звела очі. Чоловік, що стояв на порозі, не був Страйком.

Її охопив первісний, інстинктивний страх. Не було часу аналізувати, чому незнайомець справив на неї такий ефект; Робін просто знала, що він небезпечний. Водномить Робін збагнула, що до дверей не добіжить, що кишенькова сирена лишилася в плащі, а найефективніша зброя під рукою — це гострий ніж для листів за кілька дюймів від її лівої руки.

Чоловік був худий і блідий, з поголеною головою і ластовинням на широкому носі; мав великий рот і товсті губи. Його зап'ястки, кісточки пальців і горло вкривали татуювання. Збоку в усміхненому роті поблискував золотий зуб. Від середини верхньої губи до вилиці збігав шрам, і губи кривилися нагору — така собі вічна усмішка Елвіса Преслі. На чоловіку були мішкуваті джинси і спортивна куртка, а ще від нього сильно тхнуло старим Тютюном і канабісом.

— Шо як? — сказав він. По черзі похрумтів пальцями обох рук, які тримав опущеними вздовж тулуба. Клац-клац-клац. Рушив усередину.— Ти шо, сама тут?

— Ні,— вимовила Робін, у якої пересохло в роті. Хотілося схопити ніж для листів раніше, ніж він наблизиться. Клац-клац-клац.— Мій бос просто...

— Шпеник! — почувся з дверей голос Страйка. Незнайомець озирнувся.

— Куш,— озвався він, перестав хрумтіти пальцями, простягнув руку, і вони зі Страйком привіталися, ударившись кісточками кулаків.— Шо як, братуню?

«Боже милостивий»,— подумала Робін, мало не зомлівши від полегшення. Чому Страйк не попередив її про цього чоловіка? Вона відвернулася до листів, щоб Страйк не бачив її обличчя. Страйк повів Шпеника до кабінету і зачинив двері, але вона встигла почути слово «Віттакер».

Зазвичай Робін жалкувала, що не сидить у тому кабінеті разом зі Страйком і не чує, про що говорять. Закінчивши розбирати пошту, вона подумала, що слід запропонувати їм каву. Але спершу вийшла до маленької вбиральні на сходах, де сильно відгонило каналізацією (жодні освіжувані повітря не допомагали).

Страйк тим часом роздивився Робін достатньо добре, щоб вжахнутися з її вигляду. Він ніколи не бачив її такою блідою, з такими набряклими й червоними очима. Сівши за стіл і готуючись слухати, що там Шпеник зібрав на Віттакера, Страйк подумав: «Що той паскудник їй заподіяв?» На якусь мить — до того, як уся його увага зосередилася на Шпенику,— Страйк уявив, з яким задоволенням дає Метью прочухана.

— Чо’ пика така потворна, Куше? — спитав Шпеник, зручно влаштовуючись у кріслі навпроти й енергійно хрумтячи пальцями. Цю звичку він мав з підліткового віку, і Страйкові шкода було людини, яка додумається просити його припинити.

— Не виспався,— пояснив Страйк.— Кілька годин тому приїхав з Шотландії.

— Зроду не був у Шотландії,— повідомив Шпеник.

Страйк не знав, чи Шпеник узагалі хоч раз виїздив з Лондона.

— Що ти маєш для мене?

— Він ше не здох,— відповів Шпеник, припинивши хрумтіти пальцями, і видобув з кишені пачку «Мейферу». Клацнув дешевою запальничкою, не питаючи дозволу. Подумки знизавши плечима, Страйк дістав власні цигарки — «Бенсон-енд-Геджес» — і позичив запальничку.— Бачив його дилера. Той чорт каже, шо він у Кетфорді.

— Вже не в Гекні?

— Коли не завів клона, то вже не. Але я, Куше, клонів не шукав. Даси ще грошенят — пошукаю.

Страйк пирхнув. Люди часто недооцінювали Шпеника — собі на горе. Оскільки він вигляд мав такий, ніби встиг скуштувати всі незаконні речовини на світі, та ще й постійно смикався, знайомі часто помилково гадали, що Шпеник під чимось. Насправді він був меткіший і тверезіший за багатьох бізнесменів під кінець робочого дня, хіба що невиліковний злочинець.

— Адреса є? — спитав Страйк і підштовхнув до Шпеника записник.

— Ше не,— відповів Шпеник.

— Він десь працює?

— Каже, шо гастрольним адміністратором у якихось металістів.

— Але?

— Та сутенер він,— буденно відповів Шпеник. У двері постукали.

— Хтось хоче кави? — спитала Робін. Страйк бачив, що вона спеціально ховає обличчя в тіні. Знайшов поглядом її руку: обручки не було.

— Дяка,— озвався Шпеник.— Два шматочки цукру.

— Не відмовлюся від чаю, дякую,— відповів Страйк, спостерігаючи за нею, і водночас дістав зі стола стару бляшану попільничку, яку поцупив у барі в Німеччині. Підштовхнув її до Шпеника, поки той не почав струшувати попіл — а скурив уже чимало — на підлогу.

— Звідки ти знаєш, що він сутенер?

— Знаю іншого чорта, так той казав, шо бачив його зі шворкою,— пояснив Шпеник. Страйк досить добре знав кокнійський сленг з його римами, щоб зрозуміти: йдеться про «хльорку», тобто повію.— Каже, Віттакер з нею живе. Зовсім молода. Заледве законного для злягання віку.

— Ось як,— мовив Страйк.

Він мав справу з проституцією у різних варіаціях, відколи став детективом, але це було інше: йшлося про колишнього вітчима, про чоловіка, якого його мама кохала і романтизувала, від якого народила дитину. В кімнаті ніби повіяло Віттакером: невипраним одягом, звірячим смородом.

— Кетфорд,— повторив Страйк.

— Ага. Якшо хочеш, я ше пошукаю,— кивнув Шпеник, ігноруючи попільничку і трусячи попіл на підлогу.— Сильно воно тобі дороге, га, Куше?

Поки обговорювали плату — з гумором, але і з прихованою серйозністю двох чоловіків, які знають, що без грошей Шпеник і пальцем не поворухне, Робін принесла каву. Тепер світло падало їй на обличчя; вигляд вона мала жахливий.

— Я закінчила з важливими листами,— сказала вона Страйкові, вдаючи, що не помічає питання в його очах.— Тепер вийду і займуся Платиною.

Шпеника ця заява глибоко заінтригувала, але ніхто йому нічого не пояснив.

— З тобою все гаразд? — спитав Страйк, жалкуючи, що тут сидить Шпеник.

— Нормально,— відповіла Робін і зробила жалюгідну спробу усміхнутися.— Зв’яжемося пізніше.

— Платиною займеться? — з цікавістю спитав Шпеник, коли зачинилися зовнішні двері.

— Це не так цікаво, як можна подумати,— відповів Страйк і відкинувся на стільці, щоб визирнути у вікно. Робін у своєму тренчі вийшла з будівлі, пішла з Денмарк-стріт і зникла з очей. З гітарної крамниці навпроти виступив високий чоловік у шапці й рушив у тому самому напрямі, але увагу Страйка уже перетягнув на себе Шпеник, який спитав:

— То шо, Куше, тобі реально ногу привезли?

— Так,— кивнув Страйк.— Відрізали, поклали в коробку і доправили кур’єром.

— Шоб мене видрючили та ше й навпаки,— тільки і мовив Шпеник, а його нелегко було шокувати.

Коли він пішов зі стосиком банкнот за вже надані послуги й обіцянкою такої самої суми за подальші відомості про Віттакера, Страйк набрав Робін. Та не взяла слухавки, але це було не дивно, бо вона могла бути в ситуації, коли розмовляти незручно. Страйк написав їй повідомлення:

Дай знати, коли будеш десь, куди я можу під’їхати.

Далі Страйк сів за її стіл, збираючись виконати свою частину роботи по відповідях на питання і сплаті рахунків.

Однак після двох ночей у поїзді зосередитися було важко. За п’ять хвилин Страйк перевірив мобільний, але Робін не відповіла, тож він вирішив зробити собі ще чаю. Підносячи горнятко до губ, Страйк відчув легкий запах канабісу, який передався йому, коли на прощання тиснув руку Шпенику.

Шпеник народився у Кеннінг-Тауні, але мав кузенів у Вайтчапелі, і двадцять років тому ці кузени влаштували ворожнечу з іншою бандою. Шпеник дуже хотів допомогти рідні й у результаті опинився сам-один у стічній канаві в кінці Фулбурн-стріт, спливаючи кров’ю з порізу на губах, який спотворив його обличчя на решту життя. Саме там його знайшла Леда Страйк, яка серед ночі ходила по папір для самокруток.

Леда не могла пройти повз хлопчика одного віку з її сином, що спливає кров’ю на вулиці. Байдуже, що у хлопчика в руці закривавлений ніж, що він кричить нерозбірливі погрози і явно перебуває під наркотою. Шпеник виявив, що йому витирають обличчя і розмовляють так, як говорила тільки мама, яка померла, коли Шпеник мав вісім років. Коли він рішуче відмовився дати незнайомій жінці викликати «швидку», бо боявся поліції (Шпеник щойно штрикнув у стегно свого нападника), Леда обрала курс, який видався їй єдино можливим: привела його до сквоту й особисто за ним доглядала. Покраявши пластир і так-сяк наліпивши на поріз таку собі подобу шва, Леда приготувала хлопцю якесь місиво з цигаркового попелу і звеліла здивованому сину знайти матрац, щоб Шпенику було де спати.

Леда поводилася зі Шпеником, як з блудним небожем, і у відповідь він обожнював її так, як здатен тільки зломлений хлопчик, що чіпляється за спогади про материнську любов. Вилікувавшись, він скористався щирим запрошенням Леди заходити, як буде настрій. Шпеник розмовляв з Ледою так, як не міг поговорити більше з жодною людиною, і був, напевно, єдиним, хто не бачив у ній жодних вад. Повага, яку він відчував до Страйкової матері, поширилася і на самого Страйка. Двоє хлопчиків, в усьому іншому максимально несхожі між собою, ще міцніше поєдналися у мовчазній ненависті до Віттакера, який шалено ревнував Леду до цього нового елемента в її житті, але остерігався ставитися до Шпеника так зверхньо, як до Страйка. Страйк був певний, що Віттакер роздивився у Шпенику той самий дефект, на який страждав сам: відсутність нормальних кордонів. Віттакер правильно виснував, що пасинок-підліток, може, і зичить йому смерті, але кориться небажанню засмучувати мати, поважає закон і не хоче завдати невиправної шкоди власному майбутньому. Одначе Шпеник таких обмежень не знав, і в довгі періоди, коли той жив з неблагополучною родиною, Віттакеру доводилося стримувати чимдалі помітніший потяг до насильства.

Власне, тільки регулярні появи Шпеника у сквоті дали Страйку впевненість, що можна спокійно їхати до університету. Прощаючись зі Шпеником, він не міг знайти слів для свого найбільшого страху, але той зрозумів.

— Не переймайся, друже Куше. Не переймайся.

Однак постійно бути у сквоті він не міг. У день, коли померла Леда, Шпеник поїхав у одне зі своїх регулярних відряджень у справі торгівлі наркотиками. Страйк знав, що ніколи не забуде Шпеникового горя, провини, нестримних сліз під час їхньої наступної зустрічі. Поки Шпеник домовлявся про вигідну ціну на кіло найкращого болівійського кокаїну в Кентиш-Тауні, Леда Страйк повільно остигала на брудному матраці. Розтин показав, що вона перестала дихати за повні шість годин до того, як інші жителі сквоту вирішили її «розбудити».

Як і Страйк, Шпеник був від самого початку упевнений, що її вбив Віттакер. Горе його було буйним, а бажання негайно помститися несамовитим, і Віттакеру варто було порадіти, що його взяли під варту раніше, ніж Шпеник до нього дістався. Коли Шпенику необачно дозволили давати свідчення про жінку й мати, яка в житті не торкалася героїну, він загорлав:

— Це той гад зробив!

Після цього Шпеник поліз за бар’єр хапати Віттакера, і його безцеремонно викинули з суду.

Свідомо відкинувши спогади про давно поховане минуле (яке після ексгумації не стало тхнути краще), Страйк відпив гарячого чаю і знову перевірив мобільний. Від Робін і досі нічого не було.

19

Workshop of the Telescopes (Телескопна майстерня)

Тільки глянувши вранці на Секретарку, чоловік одразу зрозумів, що вона не при тямі, не в формі. Гляньте-но: он сидить під вікном у «Гарріку», великому студентському ресторані, де харчуються учні Лондонської школи економіки. Секретарка сьогодні була негарна. Опухла, бліда, з червоними очима. Можна було сісти просто поруч, а тупа сука, либонь, і не помітить. Зосереджена на срібнокосій хвойді, яка працювала на ноутбуці за сусіднім столиком, на чоловіків Секретарка не зважала. От і добре. Дуже скоро вже на нього вона зважить. Він стане останнім видовищем у її житті.

Сьогодні не треба грати Красунчика; сексуальні натяки не працюють, коли вони засмучені. В такій ситуації чоловік ставав другом, незнайомим добродієм. «Не всі чоловіки такі, дорогенька. Ти заслуговуєш на краще. Дозволь провести тебе додому. Дозволь підвезти». З жінками можна робити що завгодно, якщо змусити їх забути, що й ти маєш прутень.

Чоловік зайшов до людного ресторану, сховався за шинквасом, купив собі кави і знайшов місце, звідки міг спостерігати за Секретаркою з-за спини.

Заручної каблучки на її пальці не було. Оце цікаво. Проливає нове світло на дорожню сумку, яку вона то несла на плечі, то ховала під столом. Збирається спати десь не в своєму Ілінгу? Може, хоч тепер зайде до якогось безлюдного провулку, до підворіття з поганим освітленням, до порожнього підземного переходу?

Вперше він убив саме за таких обставин: просто скористався моментом. Чоловік усе пам’ятав ніби окремими кадрами, у вигляді слайдшоу; все було таке захопливе й нове! Тоді він ще не відточив цього мистецтва, не почав планувати свої дії як гру — якою, власне, вони й були.

Та жінка була повнотіла й чорнява. її подружка щойно поїхала — сіла до клієнта в машину і зникла. Лох в авті гадки не мав, що саме він обирає, котрій з них сьогодні жити.

Тим часом чоловік їздив вулицею туди-сюди, тримаючи в кишені ніж. Упевнившись, що вона сама — цілковито самотня,— він під’їхав, завів розмову через пасажирське сидіння. Коли запрошував її, аж у роті пересохло. Ціна її влаштувала, і жінка сіла в машину. Заїхали до найближчого глухого провулка, де не було ні ліхтарів, ні перехожих, які могли б їм завадити.

Чоловік отримав те, про що домовився, а коли вона почала підводити голову, він (навіть не застебнувши змійки на штанях) ударив її кулаком і відкинув на дверцята. Вона ляснулася головою об вікно. І пари з вуст не встигла зронити, як він уже дістав ніж.

Лезо увійшло в тіло з глухим м’ясним звуком. Руки обпекло кров’ю, яка полилася з неї; жінка навіть не кричала, тільки охала й стогнала, опадаючи на сидінні, поки чоловік раз у раз вбивав у неї ножа. Він зірвав з шиї жертви золоту підвіску. Тоді йому ще не спало на думку взяти найвищий трофей — частинку її тіла; натомість чоловік витер руки об сукню жертви, яка поруч здригалася у смертних корчах. Тоді задки виїхав з провулка, тремтячи зо страху й піднесеної радості, і поїхав геть з міста з трупом на сусідньому сидінні. Чоловік ретельно не перевищував швидкості й що кілька хвилин поглядав у дзеркало заднього огляду. їхав до місця, яке нагледів кілька днів тому: глухе село, заросла канава. Труп важко й вогко пльопнув, коли він скидав його туди.

Чоловік і досі зберігав її підвіску серед інших сувенірів. То були його скарби. Що б таке взяти у Секретарки?

Поруч юнак-китаєць щось читав з планшета. «Поведінкова економіка». Лайно психоложеське. Одного разу йому теж довелося спілкуватися з психологом — змусили.

— Розкажіть мені про вашу матір.

Той лисий коротун так і сказав — просто анекдот, заяложене кліше. А вважається, що психологи мають бути розумні! Чоловік підіграв, розповів телепню про мамцю: що то була холодна, жорстока, кінчена сука. Його народження для неї стало ганьбою і незручністю, і їй байдуже було, живий він чи вмер.

— А ваш батько?

— У мене немає батька,— відповів чоловік.

— Тобто ви його ніколи не бачили?

Мовчання.

— Не знаєте, хто він?

Мовчання.

— Чи просто не любите його?

Чоловік так і не відповів. Йому набридло підігрувати. Люди геть безмозкі, якщо ведуться на таке лайно; втім, відтоді він виявив, що інші люди таки безмозкі.

Хай там що, чоловік не збрехав: він таки не мав батька. Той, хто грав цю роль — коли вже так хочеться це якось назвати,— той, хто день у день попихав ним («суворий, але справедливий»), батьком йому не був. Насильство, невизнання: ось що для нього означала сім’я. Але також удома чоловік навчився виживати, битися розумно. Він завжди був свідомий своєї вищості — навіть коли дитиною ховався під кухонним столом. Так, навіть тоді він розумів, що зліплений з кращого тіста, ніж отой покидьок, що ліз до нього з кулаками і лютою пикою...

Секретарка підвелася, переслідуючи срібнокосу хвойду, яка виходила з ресторану з ноутбуком у чохлі. Чоловік допив каву і пішов за ними.

Яка ж вона сьогодні легка жертва! Загубила всю свою сторожкість; ледь звертала увагу на платинову блудницю. Чоловік зайшов у той самий вагон метро, що й вони, і став до Секретарки спиною, але уважно роздивлявся її віддзеркалення між піднятими руками австралійських туристів. І дуже легко було заховатися в юрбі її піти за нею, коли Секретарка вийшла з поїзда.

Утрьох вони йшли такою собі процесією: срібнокоса хвойда, Секретарка і він. Піднялися сходами, вийшли на тротуар, рушили вулицею до «М’ятного носорога»... Чоловік уже запізнювався додому, але опиратися було несила. Раніше Секретарка не ходила по темряві, а тепер ще й ця сумка, й обручки немає... нагода, яку не можна проґавити! Треба буде тільки вигадати якусь побрехеньку для Отієї.

Срібнокоса хвойда зникла у клубі. Секретарка сповільнила кроки і нерішуче стала посеред тротуару. Чоловік дістав з кишені мобільний і відступив у темний одвірок, не зводячи з неї очей.