Кар'єра лиходія

21

...the damn call came,

And I knew what I knew and didn’t want to know.

Blue Oyster Cult, “Live for Me"[16]

Наступного ранку Робін прокинулася з болем у голові й важкістю у шлунку. Поки виплутувалася з незнайомих накрохмалених білих подушок, події вчорашнього вечора звалилися на неї всі разом. Струсивши волосся з обличчя, вона сіла, роззирнулася. Між різьбленими стовпчиками дерев’яного ліжка проступали слабкі обриси приміщення, освітленого сліпучою смужкою між важкими жакардовими портьєрами. Звикнувши до мороку позолоченої кімнати, Робін роздивилася портрет джентльмена з бакенбардами в золотій рамі. В такому готелі проводиш міський відпочинок, а не відходиш від похмілля з так-сяк напханими в сумку нечисленними речами.

Чи не помістив її Страйк у цю елегантну старожитню розкіш з метою попередньої компенсації за серйозну розмову, якуmрозпочне сьогодні? «Ти явно на емоціях... гадаю, краще тобі зробити перерву в роботі».

Дві третини пляшки поганого вина, і Робін розповіла йому все. Слабко застогнавши, вона впала назад на подушки, затулила обличчя руками і піддалася спогадам, які набули повної сили тепер, коли вона стала слабка й нещасна.

Ґвалтівник був у гумовій масці горили. Він тримав її однією рукою і тиснув плечем на горло; ґвалтуючи, все повторював, що вона зараз помре, що він видушить з неї її жалюгідне життя. Розум перетворився на червону печеру паніки й крику; руки ґвалтівника зашморгом стягували горло, і життя її залежало від того, чи вийде прикинутися мертвою. Потім були дні й цілі тижні, коли Робін здавалося, що вона направду померла, але застрягла у тілі, зв’язок з яким уже втратила. Тоді здавалося, що це єдиний спосіб себе захистити — відділити себе від власної плоті, заперечити зв’язок між ними.

Ще довго вона не відчувала сили знов опанувати своє тіло.

В суді той чоловік був сумирний, м’який, усе повторював «так, ваша честь» і «ні, ваша честь»: непоказний європеєць середніх літ, з червоним обличчям — тільки за вухом біла пляма. Бліді, ніби вицвілі очі моргали надто часто — очі, які вона бачила зіщуленими в отворах маски.

Те, що він заподіяв Робін, розбило її уявлення про власне місце у світі, обірвало її університетську кар’єру, змусило повернутися до Мессема. Її було втягнуто у виснажливий судовий процес, де перехресний допит був майже таким самим травматичним, як і сам напад, бо сторона захисту стверджувала, що Робін сама запросила чоловіка на секс під сходами. Протягом багатьох місяців після того, як ті руки в рукавичках випірнули з тіні й потягнули її, душачи, під сходи, Робін не терпіла фізичного контакту — навіть лагідних доторків близьких. Той чоловік спаскудив її перші та єдині сексуальні стосунки, і їм з Метью довелося починати наново; на кожному кроці на них чигали страх і провина.

Робін притиснула руки до очей, ніби могла силоміць видушити те все зі свого розуму. Звісно, тепер вона знала, що юний Метью — зразок доброти й розуміння в її очах — любився з голою Сарою у своєму студентському помешканні в Баті, поки Робін у Мессемі самотньо лежала в ліжку, годинами тупо вдивляючись у плакат «Дестиніз Чайлд». Самотня серед розкішного затишку "Гезлітту", Робін уперше замислилася про те, чи покинув би її Метью заради Сари, якби Робін була щаслива й неушкоджена, і чи не розбіглися б вони з Метью природнім чином, якби вона таки довчилася в університеті.

Робін опустила руки й розплющила очі. Сьогодні вони були сухі; здавалося, ніби сліз уже не стало. Біль від зізнання Метью вже не протинав її. Лишилося тільки тупе муляння, придушене більш нагальною панікою через шкоду, якої вона могла завдати своїм кар’єрним перспективам. Як можна було утнути таку дурість і розповісти Страйкові про те, що з нею сталося? Чи ж вона досі не вивчила, до чого призводить відвертість?

За рік після зґвалтування, коли страх перед відкритим простором було подолано, а її вага майже повернулася в норму, Робін тягнуло повернутися у світ і надолужити згаяний час. Тоді вона висловила загальний інтерес до «чогось такого», пов’язаного з кримінальними розслідуваннями. Не маючи університетської освіти, зате маючи подерту на шмаття впевненість у собі, Робін не наважилася вголос озвучити своє бажання стати детективом. І цс було добре, бо всі знайомі взялися відмовляти її навіть від того боязкого бажання попрацювати десь на периферії поліцейської справи — навіть мама, яка зазвичай розуміла її як ніхто. Всі сприйняли цей дивний новий інтерес за ще один прояв нездужання, за нездатність відкинути те, що її спіткало.

Але все було не так: те бажання з’явилося задовго до зґвалтування. Ще восьмирічною Робін сказала братам, що ловитиме злодіїв, і ті підняли її на посміх — тільки тому, що так слід було вчинити, бо ж вона була дівчинка та їхня сестра. Робін сподівалася, що така реакція була породжена не оцінкою її здібностей, а якимось загальним чоловічим рефлексом, проте після того їй уже не кортіло говорити про цікавість до детективної справи перед трьома гучноголосими й нестриманими братами. Робін нікому не казала, що пішла вивчати психологію, потай маючи на меті зайнятися складанням психологічних портретів злочинців.

Ґвалтівник спаплюжив її шлях до тієї мети. Він забрав у неї ще й це. Утвердження своєї мрії одночасно з одужанням від стану крайньої вразливості, коли всі чекали, що вона ось-ось зірветься знову, виявилося надто важким. З виснаженості й відчуття обов’язку перед рідними, які так любили й захищали її в найтяжчу мить, Робін відклала мрію всього свого життя, і всіх інших те рішення повністю задовольнило.

А тоді агенція з тимчасового працевлаштування помилково відіслала її до приватного детектива. Вона мала лишитися в нього на тиждень — а лишалася й досі. То було диво. Спершу талан, а далі талант і наполегливість допомогли Робін стати цінною для Страйка (який тоді ледь зводив кінці з кінцями) і зробитися саме тою, ким вона мріяла стати, поки чужий чоловік не використав її для задоволення своїх збочених бажань, ніби неживий одноразовий предмет, а потім побив і придушив.

Нащо, нащо вона розповіла Страйкові про те, що з нею сталося? Він переймався через неї ще до того, як почув її історію, а що ж буде тепер? Вирішить, що вона занадто вразлива для такої роботи (цього Робін була певна), а тоді швидко відтіснить її вбік, бо вона нездатна нести тягар відповідальності, який він покладає на напарника.

Тиша й солідність кімнати у георгіанському стилі були нестерпні.

Робін виборсалася з-під важкої ковдри і паркетом рушила до ванної кімнати, де стояла ванна на ніжках і без душу. За п’ятнадцять хвилин, коли Робін уже вдягалася, на столику під дзеркалом задзвонив мобільний (на щастя, вона вчора не забула поставити його на зарядку).

— Здоров,— привітався Страйк.— Як ти?

— Нормально,— ламким голосом відповіла Робін.

Понад сумнів, дзвонить, щоб сказати їй не приходити.

— Щойно телефонував Вордл. Вони знайшли решту тіла.

Робін аж гепнулася на одноногий табурет, обіруч притискаючи телефон до вуха.

— Що? Коли? Хто вона?

— Розповім, коли заберу тебе. Вони хочуть з нами поговорити. Буду під готелем о дев’ятій. Обов’язково щось поїж,— додав він.

— Корморане! — гукнула Робін, поки він не повісив слухавки.

— Що?

— Я... я досі в тебе працюю, так?

Коротка пауза.

— Ти про що? Звісно, ти в мене працюєш.

— Ти не... я досі... нічого не змінилося? — спитала Робін.

— А ти робитимеш, як я кажу? — спитав Страйк.— Коли я кажу не ходити поночі — ти тепер робитимеш, як я кажу?

— Так,— відповіла Робін трохи непевно.

— Добре. Побачимось о дев’ятій.

Робін видала довге, тремке зітхання. Нічого не скінчено: він від неї не відмовився. Несучи мобільний назад на столик, вона помітила, що вночі прийшло найдовше текстове повідомлення, яке Робін колись отримувала.

Робін, я не можу спати, думаю про тебе. Ти не уявляєш, як я жалкую про те, що це сталося. То препаскудний учинок, нічим виправдатися. Я мав 21 рік і ще не знав того, що знаю тепер: що немає іншої такої, як ти, і що я нікого не кохатиму так, як тебе. Відтоді не було нікого, крім тебе. Я ревнував тебе до Страйка, і ти можеш сказати, що я не мав такого права через свій учинок. Але, може, я в глибині душі вважаю, що ти заслуговуєш на когось, кращого за мене, і це мені дошкуляє. Я знаю тільки, що я тебе кохаю, хочу побратися з тобою, і якщо ти цього більше не хочеш, я це прийму. Але, будь ласка, Робін, просто напиши мені смс, щоб я знав, що ти жива, будь ласка. Метт хххххх

Робін відклала мобільний на столик і продовжила одягатися. Замовила у працівників готелю каву й круасан і навіть здивувалася від того, наскільки краще їй стало від їжі й питва. Тільки після того вона ще раз перечитала повідомлення від Метью.

...може, я в глибині душі вважаю, що ти заслуговуєш на когось, кращого за мене, і це мені дошкуляє...

Це було дуже зворушливо і дуже не в стилі Метью, який часто казав, що посилання на підсвідомі мотиви — то шарлатанство. Та по цій думці одразу прийшла інша: що Метью так і не викреслив Сару зі свого життя. Вона була однією з його найкращих університетських подруг: ніжно обіймала його на похороні матері, ходила вечеряти з ним, Робін і своїм бойфрендом, досі фліртувала з Метью, досі влазила між ним і Робін.

Трохи подумавши, Робін написала повідомлення у відповідь:

Я в нормі.

Вона чекала на Страйка на порозі «Тезлітту», як завжди акуратна, коли за п’ять хвилин до дев’ятої під’їхав чорний кеб.

Страйк не поголився, й оскільки борода в нього росла добре, то щоки видавалися замурзаними.

— Бачила новини? — спитав він, тільки-но вона сіла в таксі.

— Ні.

— Преса щойно про все дізналася. Коли виходив, бачив по телеку.

Він потягнувся вперед і зачинив пластикову перегородку між водієм і пасажирами.

— Хто вона? — спитала Робін.

— Офіційно її поки що не ідентифікували, але гадають, що це двадцятичотирьохрічна українка.

— Українка? — здивувалася Робін.

— Так...— Страйк завагався, тоді провадив: — Власниця квартири знайшла її розчленоване тіло в морозилці в квартирі, де вона, вочевидь, проживала. Правої ноги немає. Це точно вона.

Присмак зубної пасти в Робін у роті став ядучим; кава та круасан у шлунку заворушились.

— А де квартира?

— Конінгем-роуд, Шепердс-Буш. Нічого не нагадує?

— Ні, я... о Боже. О Боже! Дівчина, яка хотіла відрізати собі ногу?

— Схоже на те.

— Але ж у тої не українське ім’я, правда ж?

— Вордл гадає, що в неї могло бути вигадане ім’я. Ну знаєш — для роботи повією.

Таксі везло їх уздовж Пел-Мелу в бік Нью-Скотланд-Ярду. Обабіч за вікнами пролітали білі неокласичні будівлі: величні, зверхні, байдужі до бід вразливого людства.

— Саме цього Вордл і чекав,— по довгій паузі вів далі Страйк.— Згідно з його теорією, нога належала українській повії, яку востаннє бачили з Корешем Маллі.

Робін бачила, що це ще не все. Вона тривожно дивилася на Страйка.

— В її квартирі знайшли листи від мене,— сказав він.— Два листи, підписані моїм іменем.

— Але ж ти їй не писав!

— Вордл знає, що вони фальшиві. Як я зрозумів, моє ім’я написали неправильно — «Кемерон», але Вордл усе одно має мене допитати.

— Що в тих листах?

— Він не захотів казати по телефону. Він дуже пристойно поводиться,— додав Страйк.— Жодних підколок з цього приводу.

Попереду постав Букінгемський палац. Гігантська мармурова статуя королеви Вікторії строго глянула на розгублену й похмільну Робін, а тоді зникла з очей.

— Мабуть, нас попросять переглянути фото тіла на той раз, якщо ми можемо її ідентифікувати.

— Гаразд,— сказала Робін з більшою твердістю, ніж відчувала.

— Ти як? — спитав Страйк.

— У нормі,— відповіла вона.— Про мене не турбуйся.

— Я все одно збирався цього ранку дзвонити Вордлу.

— Нащо?

— Вчора я йшов від «Гезлітту» і бачив здорованя в чорній шапці, який сховався у провулку. Щось таке було в ньому, що мені не сподобалося. Я його покликав — хотів попросити вогню, а він утік. Тільки не кажи,— перестеріг Страйк, хоча Робін і пари з вуст не зронила,— що я панікую чи вигадую. Гадаю, він ішов за нами, і скажу тобі ось що: гадаю, він був у пабі, коли я приїхав. Я не бачив його обличчя — тільки потилицю, коли він виходив.

На його подив, Робін не стала нічого заперечувати. Тільки насупилася, концентруючись і намагаючись упіймати непевний спогад.

— Знаєш... я теж вчора десь бачила здорованя в шапці... так, він стояв у арці на Тоттенгем-Корт-роуд. Але обличчя було в тіні.

Страйк стиха вилаявся.

— Тільки не кажи, що я повинна піти з роботи,— вимовила Робін тоншим голосом, ніж зазвичай.— Будь ласка. Я так люблю цю роботу.

— А якщо той гад тебе переслідує?

Робін не могла придушити побоювання, але рішучість виявилася сильнішою за страх. Спіймати звіра, хай де він ховається, вартує майже будь-якої ціни...

— Я буду уважна. В мене аж дві кишенькові сирени.

Страйка це не дуже переконало.

Вони вийшли біля Нью-Скотланд-Ярду, де їм одразу сказали йти нагору. Тут, в офісі відкритого типу, стояв Вордл без піджака і розповідав щось групі підлеглих. Побачивши Страйка й Робін, він відійшов від колег і повів детектива і його напарницю до маленької переговорної кімнати.

— Ванессо! — гукнув він через двері, коли Страйк і Робін сіли за овальний стіл.— Листи в тебе?

Невдовзі по тому прийшла сержант Еквенсі, несучи два списані машинописним текстом аркуші у поліетиленових пакетах і копію рукописного листа, у якому Страйк впізнав один з тих, які дав Вордлу в «Старій синій колодці». Сержант Еквенсі привітала Робін усмішкою, якій та знову видалася не до речі заспокійливою, сіла поруч з Вордлом і дістала записник.

— Будете каву абощо? — спитав Вордл. Страйк і Робін похитали головами. Вордл через стіл штовхнув листи до Страйка. Той прочитав обидва, тоді передав Робін.

— Жодного з них я не писав,— сказав він Вордлу.

— Я такого і не думав,— відповів Вордл,— Ви не відповідали замість Страйка, міс Еллакотт?

Робін похитала головою.

Перший лист містив зізнання, що Страйк сам влаштував ампутацію власної ноги, бо хотів її позбутися, і що історія про вибух в Афганістані — то просто добре продумане прикриття. Автор листа не знав, як Келсі дізналася про цю таємницю, але молив її нікому не розповідати. Псевдо-Страйк погодився допомогти їй позбутися власного «тягаря» і питав, де й коли вони можуть зустрітися особисто.

Другий лист був короткий і підтверджував, що Страйк прийде до дівчини в гості третього квітня о сьомій.

Обидва листи було підписано іменем «Кемерон Страйк» мірним чорним чорнилом.

— Це,— сказав Страйк, беручи другий лист після того, як ного прочитала Робін,— має такий вигляд, ніби вона мені писала, пропонуючи час і місце для зустрічі.

— І це моє наступне питання,— мовив Вордл.— Ви отримували другий лист?

Страйк глянув на Робін, та похитала головою.

— Гаразд,— сказав Вордл,— це піде в протокол: коли саме надійшов перший лист від...— він глянув на ксерокопію,— Келсі, як вона підписалася?

Відповіла Робін.

— Конверт лежить у мене в шухляді з пси...— (На Страйковому обличчі промайнув привид усмішки),— ...у шухляді з небажаною кореспонденцією. Можна перевірити вхідний номер, але наскільки я пам’ятаю, то було на початку року. Мабуть, у лютому.

— Ага, чудово,— сказав Вордл,— ми когось відішлемо до вас, щоб забрали конверт...— Він усміхнувся стривоженій Робін.— Не хвилюйтеся, я вам вірю. Якийсь кінчений псих намагається підставити Страйка. Воно все не ліпиться докупи. Нащо йому різати жінку, розчленовувати і поштою пересилати ногу у власний офіс? Нащо лишати листи від себе в неї у квартирі?

Робін спробувала усміхнутися у відповідь.

— А він її зарізав? — втрутився Страйк.

— Від чого вона померла насправді, поки ще з’ясовують,— сказав Вордл,— але на тулубі є дві колоті рани, і медики досить-таки впевнені, що він їх завдав до того, як почав її розчленовувати.

Робін під стільницею стиснула кулаки, увіп’явшись нігтями в долоні.

— Далі,— провадив Вордл, і сержант Еквенсі клацнула ручкою і приготувалася записувати,— вам щось говорить ім’я Оксана Волошина?

— Ні,— відповів Страйк, а Робін похитала головою.

— Вочевидь, це справжнє ім’я жертви,— пояснив Вордл.— Ним вона підписала договір оренди. За словами власниці, дівчина показала документи. Сказала, ніби вона — студентка.

— Ніби? — перепитала Робін.

— Ми поки що з’ясовуємо, ким вона була насправді,— пояснив Вордл.

«Ну звісно,— подумала Робін,— він же гадає, що вона була повією».

— Судячи з листа, вона добре знала англійську,— відзначив Страйк.— Це, звісно, якщо вона справді його написала.

Робін з подивом глянула на нього.

— Якщо він підробив листи від мене, що могло завадити йому підробити її листа? — спитав у неї Страйк.

— Щоб ти почав з нею спілкуватися?

— Так — щоб заманити мене на зустріч чи організувати паперовий слід між нами, щоб це викликало підозри, коли дівчина загине.

— Ван, сходи подивися, чи готові фотографії тіла,— сказав Вордл. Сержант Еквенсі вийшла. Постава в неї була модельна. У Робін аж кишки заворушилися від страху. Ніби відчувши це, Вордл розвернувся до неї і сказав:

— Не думаю, що тобі варто на них дивитися, якщо Страйк...

— Краще хай подивиться,— сказав Страйк.

Вордла це ніби шокувало, а Робін, хоч і не подала знаку, подумала, що Страйк хоче її налякати і змусити погодитися не виходити, коли надворі темно.

— Так,— мовила вона досить спокійно,— краще я подивлюся.

— Вони... неприємні,— сказав Вордл, видаючи незвично м’яке формулювання.

— Ногу надіслали Робін,— нагадав йому Страйк.— Шанси, що вона бачила цю жінку раніше, такі самі, як і вірогідність, що її бачив я. Вона — моя партнерка. Ми робимо одну справу.

Робін скоса глянула на Страйка. Він ще ніколи не називав її своєю партнеркою перед чужими людьми; принаймні Робін такого не чула. Страйк на неї не дивився. Робін знову перемкнула увагу на Вордла. Було лячно, але Страйк поставив її на один професійний щабель із собою, і тепер вона знала — хай що їй покажуть, не можна підвести себе чи його. Коли сержант Еквенсі повернулася зі стосиком фотографій, Робін ковтнула клубок у горлі й випростала спину.

Страйк узяв світлини першим, і його реакція геть не тішила.

— От же ж дідько.

— Голова найкраще збереглася,— тихо сказав Вордл,— бо її він поклав у морозилку.

Як людина інстинктивно прибирає руку від розжареного предмета, так Робін довелося боротися з потужним бажанням відвернутися, заплющити очі, перевернути фото так, щоб не бачити. Натомість вона взяла картку в Страйка й опустила на неї очі; всередині все ніби розрідилося.

Відрізана голова з залишком шиї сліпо витріщалася в камеру; кольору очей не роздивитися за шаром інею. Рот — темне провалля. Каштанове волосся цупке, обледеніле. Щоки круглі, пухкі, на підборідді й лобі — прищі. На вигляд дівчині було менше двадцяти чотирьох років.

— Впізнаєш її?

Голос Вордла прозвучав так близько, що налякав Робін. Вона ніби перенеслася кудись далеко, поки дивилася на відрізану голову.

— Ні,— відповіла Робін.

Відклавши фото, вона взяла у Страйка наступне. В холодильнику лежали нога і дві руки, які вже почали розкладатися. Зосередившись перед спогляданням голови, Робін не була готова до інших жахів, і на свій сором тихо бекнула від шоку.

— Так, страшне,— погодилася сержант Еквенсі. Робін з удячністю зустріла її погляд.

— На зап’ястку лівої руки татуювання,— вказав Вордл, передаючи їм третє фото, де названа рука лежала на столі. Відчуваючи виразну нудоту, Робін глянула на фото і роздивилася чорні літери: «1D».

— На тулуб дивитися не треба,— мовив Вордл, згріб решту фото і передав сержанту Еквенсі.

— А де був тулуб? — спитав Страйк.

— У ванні,— відповів Вордл.— Він її там убив — у ванній кімнаті. Там як на скотобійні...— Він завагався.— Він їй не лише ногу відрізав.

Робін пораділа, що Страйк не питає, яких частин тіла ще бракує. Вона не думала, що витримає цю інформацію.

— Хто її знайшов? — спитав Страйк.

— Власниця квартири,— відповів Вордл.— Літня жінка, їй стало зле, коли ми приїхали. Схоже, серцевий напад. Її відвезли до Гаммерсмітського шпиталю.

— Чому вона прийшла до квартири?

— Через запах,— пояснив Вордл.— Їй подзвонили сусіди знизу. Жінка вирішила зайти зранку, перед походом по крамницях, щоб Оксана була вдома. Коли та не відчинила, власниця зайшла сама.

— Сусіди знизу щось чули — крики абощо?

— Це колишній особняк, де мешкає повно студентів. Абсолютно порожня справа,— відповів Вордл.— Гучна музика, гості приходять удень і вночі, вони тільки роти пороззявляли, коли ми спитали, чи не чули вони чогось згори. У дівчини, яка подзвонила власниці, була істерика. Казала, ніколи собі не пробачить, що не подзвонила одразу, як занюхала щось не те.

— Ну, то б усе змінило,— мовив Страйк.— Приставили б голову назад, стала б як новенька.

Вордл засміявся. Усміхнулася навіть сержант Еквенсі.

Робін різко підвелася. Вчорашнє вино і ранковий круасан бунтували в її шлунку. Задушеним голосом вибачившись, вона кинулася до дверей.

22

I don’t give up but I ain’t a stalker, I guess I’m just an easy talker.

Blue Oyster Cult, “I Just Like to Be Bad”[17]

— Дякую, але я розумію, що таке чорний гумор,— сказала Робін за годину, почасти сердита, почасти потішена.— Рухаймося вже далі.

Страйк пожалкував про свій дотеп у переговорній кімнаті, бо з двадцятихвилинної мандрівки до вбиральні Робін повернулася бліда й трохи пітна; за м’ятним запахом можна було виснувати, що вона вдруге почистила зуби. Він запропонував не брати таксі, а натомість прогулятися по свіжому повітрю вздовж Бродвею до «Пір’я», найближчого пабу, де Страйк замовив чайник з чаєм. Особисто він був готовий і до пива, але Робін не була навчена вважати алкоголь і кровопролиття природними друзями й могла сприйняти пиятику за ще одну ознаку його черствості.

Об одинадцятій тридцять у середу в «Пір’ї» було тихо. Робін і Страйк сіли за столик у дальньому кінці великого

пабу, подалі від компанії детективів, які тихо розмовляли біля вікна.

— Поки ти була у вбиральні, я розповів Вордлу про нашого друга в шапці,— сказав Робін Страйк.— Він пообіцяв поставити свою людину під прикриттям поблизу Денмарк-стріт, щоб наглянув за нами кілька днів.

— Як гадаєш, преса повернеться? — спитала Робін, яка ще не мала часу про це похвилюватися.

— Сподіваюся, що ні. Вордл не хоче розголошувати зміст підроблених листів. Каже, що коли надати цьому розголосу, то ми зіграємо на руку психові. Він схиляється до думки, що вбивця щиро намагається мене підставити.

— А ти ні?

— Ні,— відповів Страйк.— Він не настільки поїхав. Відбувається щось дивніше.

Він замовк, і Робін, поважаючи його розумовий процес, і собі мовчала.

— Він нас тероризує — ось що це таке,— повільно вимовив Страйк і почухав неголене підборіддя.— Він хоче все розбурхати, максимально погіршити нам життя, і визнаймо — йому це вдалося. Під офісом чатують поліціянти, викликають нас до Ярду, клієнти порозбігалися, ще й ти...

— За мене не хвилюйся! — одразу озвалася Робін.— Не хочу, щоб ти переймався...

— В Бога й душу, Робін,— розсердився Страйк,— ми обоє з тобою вчора бачили того типа. На думку Вордла, я маю тобі наказати сидіти удома, а я...

— Будь ласка,— промовила Робін, яку знову обсіли ранкові страхи,— не змушуй мене кидати роботу...

— Можливість утекти з дому не варта того, щоб бути вбитою! — Страйк пошкодував про ці слова, щойно вимовив їх.

— Це не втеча,— пробурмотіла Робін.— Я люблю цю роботу. Вранці мені було аж млосно від того, що я тобі розповіла. Я боялася, що ти... тепер вирішиш, ніби я недостатньо міцна.

— Твоя вчорашня розповідь тут ні до чого, як і твоя міцність. Йдеться про психопата, який тебе, можливо, переслідує. Який уже порізав на шматки жінку.

Робін відпила ледь теплого чаю і нічого не сказала. їсти кортіло страшенно. Але на думку про страви з м’ясом її пробивав піт.

— Це ж точно не перше вбивство, правда? — риторично спитав Страйк, темними очима поглядаючи на назви сортів пива над шинквасом.— Відрубав їй голову, відрізав руки й ноги, якісь частини тіла забрав. Хіба це не вимагає підготовки?

— Мабуть, що так,— погодилася Робін.

— Це було зроблено заради втіхи. В нього там у ванній була одноосібна оргія.

Робін уже не знала, голод її мучить чи нудота.

— Маніяк-садист, який образився на мене й вирішив поєднати два хобі,— вголос міркував Страйк.

— Це схоже на котрогось із твоїх підозрюваних? — спитала Робін.— Чи коїв хтось із них раніше вбивство, про яке ти знаєш?

— Так,— відповів Страйк.— Віттакер. Він убив мою маму.

«Але у геть інакший спосіб»,— подумала Робін. Голка прикінчила Леду Страйк, а не ножі. З поваги до Страйка, який здавався дуже похмурим, вона не озвучила цієї думки. Тоді пригадала ще дещо.

— Ти ж знаєш,— обережно почала вона,— що Віттакер цілий місяць тримав у своїй квартирі мертве тіло іншої жінки?

— Так,— відповів Страйк.— Чув про це.

Новина дійшла до нього під час перебування на Балканах — від сестри Люсі. Страйк знайшов фото, на якому Віттакер входить до суду. Колишнього вітчима було годі впізнати — коротка стрижка, борода, тільки застиглі золоті очі лишилися ті самі. Якщо Страйк правильно запам’ятав, Віттакер стверджував, що боявся «нового безпідставного обвинувачення» в убивстві, тож спробував муміфікувати тіло небіжчиці, загорнувши в пакети на сміття і сховавши під підлогою. Захист перед неприхильним суддею наполягав на тому, що до такого нетрадиційного рішення проблеми спричинилося зловживання наркотиками.

— Він же її не вбивав, так? — спитала Робін, намагаючись пригадати, що саме читала у «Вікіпедії».

— Вона була вже місяць як мертва, тож не думаю, що з розтином було все просто,— відповів Страйк. Вираз його обличчя був той самий, який Шпеник нещодавно назвав «пикою».— Особисто я ставлю на те, що він її вбив. Це як має не щастити чоловіку, коли двоє його подружок вмирають, а він же їм нічого не робив? Віттакер любив смерть, любив трупи. Казав, що в підлітковому віці працював гробарем. Трупи його заводили. Люди гадали, що то він такий затятий гот чи дешевий позер — ці його некрофільські вірші, «Сатанинська біблія», Алістер Кроулі й усе таке,— але Віттакер був лиходієм, аморальним покидьком, який усім так і казав — що він лиходій і аморальний покидьок. І що з того? Жінки аж перекидалися, так мчали до нього. Мені треба випити,— заявив Страйк.

Він підвівся і пішов до шинкваса.

Робін дивилася йому в спину, трохи збентежена таким спалахом гніву. Думка про те, що Віттакер є подвійним убивцею, не була підтверджена в суді, її не підкріплювали, наскільки знала Робін, зібрані поліцією докази. Вона звикла до того, що Страйк наполегливо й ретельно збирає і документує факти, раз у раз повторюючи: «чуття» й особисті переконання можна брати до уваги, але вони не можуть диктувати напрям розслідування. Та звісно, коли йдеться про Страйкову власну маму...

Страйк повернувся з пінтою світлого елю марки «Ніколсонз» і двома меню.

— Вибач,— буркнув він, сівши і зробивши великий ковток.— Замислився про речі, про які сто років не думав. Про ту кляту пісню.

— Так,— озвалася Робін.

— Чорт забирай, та не може це бути Кореш,— у розпачі мовив Страйк і провів рукою по густій кучерявій чуприні, на якій

від того жесту навіть сліду не лишилося.— Він — професійний бандит! Якби він дізнався, що я дав проти нього свідчення, і захотів би помсти, він би мене просто пристрелив. Не став би він вовтузитися з відрізаними ногами і химерними текстами, привертаючи до себе увагу поліції. Він — людина ділова.

— А Вордл і досі гадає, що це він?

— Так,— відповів Страйк,— але він незгірше за інших знає, що процедура анонімних свідчень — така, що там нічого не просочиться. Бо інакше по всенькому Лондону лежали б мертві поліціянти.

Від подальшої критики Вордла він утримався, хоч це і вартувало зусиль. Той поводився помірковано і допомагав, а міг би чинити Страйкові перепони. Страйк не забув, що коли лондонська поліція минулого разу мала з ним справи, то його протримали в кімнаті для допитів аж п’ять годин — головно з примхи ображених офіцерів.

— А що ті двоє, яких ти знаєш з армії? — спитала Робін притишеним голосом, бо за сусідній стіл сіла група офісних працівниць.— Брокбенк і Лейнг. Чи вони когось убили? Тобто,— додала вона,— я знаю, що вони солдати, але так, щоб не в бою?

— Я не здивуюсь, якщо Лейнг когось прикінчив,— відповів Страйк,— але наскільки мені відомо, на момент, коли він сів, такого не було. Він порізав ножем колишню дружину — зв’язав і порізав. Сів на десять років, і не думаю, що там його перевиховали. Вже чотири роки як на волі — купа часу, щоб вчинити вбивство. Я тобі не сказав — я в Мелроузі зустрів його екс-тещу. Вона гадає, що після в’язниці Лейнг поїхав до Ґейтсгеда, а нам відомо, що 2008-го він міг проживати в Корбі... але,— додав Страйк,— вона мені також сказала, що він був хворий.

— Хворий на що?

— Якась форма артриту. Деталей вона не знає. Чи могла недужа людина зробити те, що ми бачили на тих фото? — Страйк узяв меню.— Так. Я вмираю з голоду, а ти вже два дні харчуєшся чипсами.

Страйк замовив сайду з картоплею, Робін — «сніданок орача». Тоді Страйк знову змінив тему.

— Тобі жертва була схожа на двадцятичотирьохрічну?

— Я... в-важко сказати,— відповіла Робін і не зуміла відкинути образ голови з круглими гладенькими щічками й інеєм на білих очах.— Ні,— додала вона по короткій паузі.— Я подумала, що вона... молодша.

— От і я теж.

— Здається, я... до вбиральні,— сказала Робін, підводячись.

— Ти в нормі?

— Треба попісяти — забагато чаю випила.

Страйк подивився їй у спину, тоді допив пінту й обміркував те. про що не казав поки що ані Робін, ані комусь ще.

В Німеччині жінка-детектив показувала йому дитячий твір. Страйк пам’ятав останні рядки, написані акуратним дівочим почерком на блідо-рожевому папері.

Панна змінила ім’я і стала Анастасією, і пофарбувала волосся. І ніхто не знав, куди вона поїхала. Вона зникла.

«Ти б це хотіла зробити, Британі? — м’яко питала пані детектив на записі, який пізніше дивився Страйк.— Ти б хотіла утекти і зникнути?»

«Це просто оповідання! — наполягала Британі, намагаючись презирливо засміятися. Вона міцно зчепила пальці, перекрутила ноги разом. Тонке світле волосся звисало обабіч блідого веснянкуватого обличчя. Окуляри сиділи на носі криво. Страйкові вона була схожа на жовтого хвилястого папужку.— Я це все просто вигадала!»

Скоро аналіз ДНК покаже, хто ця жінка в холодильнику, а далі поліція почне розкопувати, ким Оксана Волошина — якщо так її звали — була насправді. Страйк не знав, наскільки параноїдально з його боку і далі боятися, що тіло може належати Британі Брокбенк. Чому перший лист до нього підписано іменем

Келсі? Чому голова здавалася такою юною, мала такі дитинні пухкі щоки?

— Я зараз мала б стежити за Платиною,— сумно сказала Робін, глянувши на годинник, коли повернулася за стіл. Одна з офісних працівниць за сусіднім столом, вочевидь, святкувала день народження: під розгнуздане хихотіння подруг вона розгорнула червоно-чорний корсет.

— Про це я б не переймався,— неуважно відповів Страйк. Перед ним поставили рибу з картоплею, перед Робін — її сніданок. Кілька хвилин Страйк мовчки їв, тоді відклав ножа й виделку, дістав записника, дещо перевірив у зроблених в Единбурзі в Гардакра нотатках і потягнувся по телефон.

Робін дивилася, як Страйк вводить у пошук слова. Що це він робить?

— Так,— мовив Страйк, переглянувши результати пошуку.— Завтра поїду в Барроу-ін-Фернес.

— Ти... куди? — здивувалася Робін.— Навіщо?

— Брокбенк там — принаймні має бути.

— Звідки ти знаєш?

— В Единбурзі я дізнався, що туди пересилають його пенсію, а щойно перевірив давню адресу родини. В тому будинку нині проживає така собі Голлі Брокбенк. Це явно родичка. Вона має знати, де він. Якщо я дізнаюся, що минулі кілька тижнів Брокбенк був у Камбрії, можна буде дійти висновку, що він не надсилав ніг і не переслідував тебе в Лондоні, еге ж?

— Чому ти не хочеш розповісти мені про Брокбенка? — спитала Робін, примруживши сіро-блакитні очі.

Страйк проігнорував питання.

— Поки я за містом, то хочу, щоб ти лишалася вдома. К бісу Вторака, сам буде винний, якщо Платина закрутить з іншим клієнтом. Проживемо і без його грошей.

— Тоді в нас лишиться всього один клієнт,— нагадала Робін.

— Маю підозру, що коли не зловимо психа, клієнтів узагалі не буде,— відповів Страйк.— Люди до нас і близько не підійдуть.

— Чим саме ти поїдеш до Барроу? — спитала Робін.

На думку їй спав план. Вона ніби заздалегідь передбачила таку можливість!

— Поїздом,— сказав Страйк.— Сама знаєш, машину я зараз орендувати не можу.

— А може,— переможно запропонувала Робін,— я тебе повезу в моєму новому... ну, він старезний, але їздить нормально... в моєму «лендровері»?

— Відколи це в тебе є «лендровер»?

— Від неділі. Це машина моїх батьків.

— А,— озвався Страйк.— Ну, ідея чудова...

— Але?

— Ні, це було б дуже до речі...

— Але? — повторила Робін, яка бачила, що Страйк має якісь перестороги.

— Я не знаю, чи довго там пробуду.

— Це не має значення. Ти мені щойно сказав, що все одно я гнитиму вдома.

Страйк завагався. Наскільки сильно її прагнення відвезти його продиктоване бажанням завдати болю Метью? Він чудово уявляв, як бухгалтер сприйме поїздку на північ на невизначений термін — де вони будуть самі вдвох, ще й ночуватимуть. Чисті професійні стосунки виключають використання одне одного для того, щоб партнери ревнували.

— Ой чорт,— раптом вигукнув Страйк і потягнувся у кишеню по мобільний.

— Що сталося? — стривожилася Робін.

— Щойно згадав — я ж учора мав зустрітися з Елін. Чорт. Зовсім забув. Зажди тут.

Страйк вийшов надвір, лишивши Робін з її сніданком. Чому, здивувалася вона, спостерігаючи, як кремезна Страйкова постать рухається туди-сюди за широким вікном з притисненим до вуха телефоном, Елін не подзвонила і не написала, щоб спитати, де Страйк? І тут уже недалеко було до питання — поставленого

вперше, хай там що підозрював Страйк,— про те, що скаже Метью, коли Робін повернеться додому лише по «лендровер», а тоді зникне з речами на кілька днів у сумці.

«Він не має права нарікати,— подумала вона, сміливо виявляючи непокору.— Це тепер узагалі не його справа».

Одначе думка про те, щоб побачити Метью, хай ненадовго, бентежила.

Страйк повернувся з закоченими очима.

— Отримав на горіхи,— коротко мовив він.— Натомість зустрінуся з нею сьогодні.

Робін не знала, чому в неї так погіршився настрій від цього Страйкового оголошення. Мабуть, просто втомилася. Випробування й емоційні потрясіння останніх тридцяти шістьох годин не виправиш сніданком у пабі. Жінки за сусіднім столом аж вищали від сміху, коли з іншого пакунку з’явилася пара пухнастих кайданків.

«Це не день народження,— зрозуміла Робін.— Вона виходить заміж».

— Ну що, я тебе везу чи ні? — спитала вона коротко.

— Везеш,— відповів Страйк, який наче почав ставитися до цієї ідеї прихильніше (а може, просто зрадів, що ввечері побачиться з Елін).— Знаєш що, це буде чудово. Дякую.

23

Moments of pleasure, in a world of pain.

Blue Oyster Cult, “Make Rock Not War”[18]

Наступного ранку верхівки дерев у Реджентс-Парку оповивав густий і м’який, мов павутиння, туман. Страйк швидко вимкнув будильник, щоб не прокинулася Елін, і став біля вікна, тримаючи рівновагу на єдиній нозі й запнувши по собі занавіску, щоб не проникало світло. Хвилину він дивився на примарний парк, зачарований грою світанкового сонця на кронах, що підносилися з туманного моря. Можна знайти красу в усьому — варто лише придивитися,— але за щоденною боротьбою забуваєш, що існує така цілковито безкоштовна розкіш. Подібні спогади Страйк мав змалечку — надто з тих періодів, коли жив у Корнволлі: осяйне вранішнє море, синє, мов крильця метелика; таємничий світ смарагду й тіні на стежці Гуннера в парку Трейба-Гарденз; далекі білі вітрила, що морськими птахами колишуться на свинцево-сірих хвилях.

За його спиною зітхнула і заворушилася в темному ліжку Елін. Страйк тихенько вийшов з-за занавіски, взяв притулений до стіни

протез і сів на крісло, щоб його прикріпити. Тоді якнайтихіше пішов до ванної кімнати з одягом у руках.

Вчора вони вперше посварилися: важлива віха у стосунках. Повна відсутність реакції на його неприхід на побачення у вівторок мала б стати попередженням, але Страйк надто переймався через Робін і розчленоване тіло і якось не подумав про це. Так, Елін розмовляла з ним прохолодно, коли Страйк подзвонив і вибачився, але легко погодилася на нове побачення, і цей факт геть не підготував Страйка до холодного прийому, який він отримав, коли за добу прийшов до неї. Після вечері під акомпанемент болісно-фальшивої розмови Страйк сказав, що може піти і лишити Елін спокійно гніватися на самоті. Вона розсердилася, коли він потягнувся по куртку, але то був слабкий спалах вологого сірника; далі Елін почала слізну і якусь вибачливу тираду, з якої Страйк дізнався, що, по-перше, Елін ходить на терапію; по-друге — психотерапевт виявила у неї схильність до пасивної агресії; по-третє — її глибоко образило те, що у вівторок Страйк не прийшов на побачення, і Елін сама-одна випила цілу пляшку вина перед телевізором.

Страйк вибачився знову й у відповідь пояснив, що розплутує важку справу, яка набула складного і несподіваного розвитку, висловив щирий жаль з того приводу, що отак забув про побачення, але додав, що коли Елін не може його пробачити, то він краще піде собі.

Елін кинулася йому в обійми; вони пішли просто до ліжка і мали найкращий секс за цілі свої недовгі стосунки.

Голячись у бездоганній ванній кімнаті Елін — приховане освітлення, білосніжні рушники,— Страйк думав про те, як легко відбувся. Якби він забув прийти на побачення з Шарлоттою (жінкою, з якою пробув — то разом, то порізно — понад шістнадцять років), то зараз мав би фізичні ушкодження, шукав би її в холодному світанку, може, знімав би її з балкона, звідки вона зібралася б стрибнути.

Своє почуття до Шарлотти Страйк називав коханням; то і досі було найглибше, що він колись відчував до жінки. Біль, якого це почуття завдало йому, і довгий пост-ефект робили його більше схожим на вірус, і Страйк досі не був упевнений, що подолав хворобу. Він не бачив Шарлотту, не дзвонив їй, не писав на нову адресу, з якої вона йому надіслала фото свого нещасного обличчя у день весілля з давнішим бойфрендом: таке лікування Страйк прописав собі сам, і поки що симптоми недуги не проявлялися. Але він розумів, що ті стосунки його скалічили, що він уже не має здатності відчувати те, що відчував колись. Учорашній розпач Елін не зачепив його так глибоко, як це колись було з Шарлоттою. Ніби здатність любити в нього притупилася, ніби обірвалися якісь нервові закінчення. Страйк не мав наміру образити Елін; йому не було радісно бачити її сльози; але здатність розділяти біль ніби покинула його. Поки вона схлипувала, частина його розуму планувала маршрут повернення додому.

Страйк одягнувся у ванній, тоді тихо вийшов у напівтемний коридор, де склав приладдя для гоління у дорожню сумку, підготовану для мандрівки до Барроу-ін-Фернеса. Праворуч були прочинені двері. Страйк навіщось відчинив їх ширше.

Тут ночувала маленька дівчинка, з якою він не був знайомий, коли жила не в батька. Біло-рожева кімната була бездоганно чиста. На стелі вздовж карниза були намальовані феї. На полиці рівним рядком сиділи ляльки Барбі: усмішки байдужі, гострі груди прикриті строкатими сукнями. На підлозі біля крихітного ліжечка з чотирма білими стовпчиками лежав килим зі штучного хутра з головою білого ведмедя.

Страйк небагацько знав малих дівчаток. Мав двох хрещеників (в обох випадках не надто прагнув тієї честі) і трьох небожів. У його найдавнішого приятеля в Корнволлі були доньки, але Страйк мав з ними мало спільного; дівчатка просто пробігали повз — зібране у хвости волосся, буденні вітання: «Привіт, дядьку Корме, бувай, дядьку Корме!» Звісно, Страйк виріс із

сестрою — але Люсі ніколи не мала ліжка під цукрово-рожевим балдахіном, хоч, може, і мріяла про таке.

У Британі Брокбенк було іграшкове левеня. Ця думка нізвідки звалилася на Страйка від погляду на білого ведмедя на підлозі: іграшкове левеня зі смішним писочком. Дівчинка одягнула левеня в рожеву спідницю-пачку, воно лежало на дивані, коли вітчим Британі кинувся на Страйка з розбитою пляшкою з-під пива в руці.

Страйк повернувся до коридору, копирсаючись у кишені. Він завжди мав із собою записника і ручку. Написав коротку записку Елін з натяком на найкращу частину минулої ночі й лишив на столику в коридорі, щоб не будити. Тоді — так само тихо, як робив усе інше — закинув сумку на плече і вийшов з квартири. О восьмій зустріч з Робін на станції «Вест-Ілінг».

Над Гастингс-роуд розсіювалися останні пасемця туману, коли зі свого помешкання виходила Робін — спантеличена, напівсонна, з пакетом їжі в одній руці й дорожньою сумкою з чистим одягом у другій. Відчинивши багажник старого сірого «лендровера», вона закинула туди сумку, а сама хутко рушила до водійського сидіння з їжею у руках.

Щойно в коридорі Метью намагався її обійняти, але вона випручалася, впершись обома руками в його гладенькі теплі груди, відштовхнула, накричала, щоб не ліз. На ньому були тільки труси-боксерки. Робін боялася, що він зараз натягає на себе якийсь одяг, щоб вибігти за нею на вулицю. Робін ляснула дверцятами і застебнула пасок безпеки, поспішаючи поїхати геть. Щойно увімкнула запалювання, Метью вибіг з будинку — босий, у футболці й спортивних штанях. Вона ще ніколи не бачила в нього такого відкритого й вразливого обличчя.

— Робін! — кричав він, а вона вдарила по газах і зрушила з місця.— Я тебе кохаю! Я тебе кохаю!

Робін крутнула кермо й небезпечно рвонула з паркомісця, мало не зачепивши сусідську «хонду». У дзеркалі заднього огляду вона бачила Метью; чоловік, чиє самовладання зазвичай було абсолютним, на повний голос кричав про своє кохання, ризикуючи наразитися на цікавість із боку сусідів, на презирство й посміх.

Серце боляче загупало у грудях. Чверть по сьомій; Страйка на станції ще немає. В кінці вулиці вона звернула ліворуч, прагнучи прокласти якомога більшу відстань між собою та Метью.

Той прокинувся на світанку, коли вона пакувала речі, намагаючись його не збудити.

«Ти куди?»

«Допомагаю Страйкові з розслідуванням».

«Ночуватимеш не вдома?»

«Мабуть що так».

«А де?»

«Ще точно не знаю».

Робін не хотіла казати Метью, куди їде, щоб той бува не вирушив слідом. Те, як він поводився, коли вчора Робін прийшла додому, глибоко її вразило. Метью плакав, просив. Вона ще ніколи не бачила його таким — навіть коли померла його мама.

«Робін, нам треба поговорити».

«Ми вже достатньо поговорили».

«А твоя мама знає, куди ти їдеш?»

«Так».

Тут Робін збрехала. Поки що вона не казала матері ні про розірвання заручин, ні про те, що їде на північ зі Страйком. Вона, врешті-решт, має двадцять шість років; матері те все не стосується, Метью, власне, питав про те, чи повідомила Робін матері про скасування весілля, бо вона б не сідала у «лендровер», збираючись їхати зі Страйком невідомо куди, якби заручини не було розірвано. Каблучка з сапфіром лежала точно там, де Робін її залишила — на полиці, заставленій Меттовими старими підручниками з бухгалтерського обліку.

— Ох чорт,— прошепотіла Робін, зморгуючи сльози. Вона безцільно кружляла вулицями, намагаючись не думати про свій палець без обручки і не згадувати розпач на обличчі Метью.

Страйк небагато пройшов, але опинився на віддалі, яка значно перевищувала фізичну дистанцію. Такий уже Лондон, подумав він, закурюючи першу за день цигарку: починаєш серед тихих симетричних будинків, спроектованих ще Джоном Нешем і схожих на скульптуру з ванільного морозива. Сусід Елін, росіянин у костюмі в тонку смужку, сідав у свою «ауді» й відповів на Страйкове вітання коротким кивком. Проминувши силуети Шерлока Голмса біля станції «Бейкер-Стріт», Страйк проїхався у брудному вагоні метро в товаристві балакучих поляків робітників, які о сьомій ранку мали діловий і свіжий вигляд. Далі — переповнена станція «Паддингтон», де з сумкою на плечі довелося пробиватися крізь ранковий натовп біля щільних рядів кав’ярень. І нарешті — кілька станцій вздовж лінії «Гітроу-Коннект» у товаристві великої родини з півдня країни: вбрані ніби для флоридської спеки, хоч ранок був прохолодний. Південці виглядали назви станцій, мовби зграйка знервованих сурикатів, міцно стискаючи ручки валіз — наче боялися, що їх просто тут і пограбують.

На станцію «Вест-Ілінг» Страйк приїхав на п’ятнадцять хвилин раніше і конче потребуючи закурити. Кинувши сумку під ноги, він підпалив цигарку, сподіваючись, що Робін не приїде надто рано, бо навряд чи вона дозволить йому курити в машині. Він встиг зо два рази затягнутися, коли з-за рогу виїхала схожа на коробочку машина. Крізь лобове скло виднілася золотаво-руда голівка Робін.

— Та кури,— сказала вона, перекрикуючи гарчання двигуна, коли Страйк підхопив сумку і зібрався тушити цигарку,— тільки вікно відчини.

Страйк сів у машину, закинув сумку на заднє сидіння і ляснув дверцятами.

— Смердіти гірше, ніж уже смердить, тут не почне,— мовила Робін, зі звичною вправністю рухаючи жорсткий важіль передач.— Тут чисто собаче царство.

Машина від’їхала від тротуару, Страйк застебнув пасок безпеки, роззираючись. Салон був потертий, сильно тхнуло гумовими чоботами та псиною. Страйк пригадав армійські авта, в яких по дорогах і бездоріжжю їздив у Боснії та Афганістані. Водночас доповнилося його уявлення про життя Робін. «Лендровер» розповідав про грязюку на ґрунтівках і зорані поля. Страйк пригадав, що Робін щось казала про дядькову ферму.

— А поні ти часом не мала?

Робін здивовано глянула на Страйка. Побачивши її обличчя анфас, хай мимохідь, той розгледів набряклі повіки, блідість. Вона явно спала недовго.

— А навіщо тобі це знати?

— На такій машині якраз на сільські перегони на кониках їздити.

Робін озвалася з тінню зухвалості:

— Ну, мала.

Страйк розсміявся, опустив скло наскільки зміг і поклав на вікно ліву руку з цигаркою.

— А що смішного?

— Та не знаю. А як поні звали?

— Ангус,— відповіла Робін, закладаючи поворот ліворуч.— Дуже вередливий. Вічно як понесе!

— Я коням не довіряю,— сказав Страйк, затягуючись цигаркою.

— А ти хоч раз сидів верхи?

Тепер усміхалася вже Робін. Вона подумала, що спина коня — то одне з небагатьох місць, де Страйкові буде дійсно не по собі.

— Ні,— відповів Страйк.— І маю намір продовжувати у тому ж дусі.

— У мого дядька є кінь, який навіть тебе витримає,— сказала Робін.— Клайдесдельська порода. Здоровезний.

— Натяк зрозумів,— сухо озвався Страйк, і Робін засміялася.

Вона зосередилася на маневруванні ранковими вулицями, де рух ставав чимдалі інтенсивніший, а Страйк мовчки курив і відзначив, як йому подобається її смішити. Розумів він і те, наскільки радісніше й затишніше йому було сидіти в цьому пошарпаному «лендровері» і теревенити з Робін про дурниці, аніж вчора за вечерею розмовляти з Елін.

Страйк не мав звички розповідати собі втішну брехню. Можна було б сказати, що Робін — то невимушеність дружби, а Елін — складнощі й радощі сексуальних стосунків. Але він розумів, що правда не така проста, і все навіть сильніше ускладнилося, коли з пальця Робін зникла заручна каблучка з сапфіром. Майже з першої миті знайомства Страйк зрозумів, що Робін становить небезпеку для його душевного спокою, але поставити під загрозу найкращі робочі стосунки за все життя — це буде акт самосаботажу з чистої примхи. Після багатьох років нестабільних стосунків, після всіх жертв, що він приніс на вівтар своєї справи, Страйк не хотів, щоб таке сталося. І не дозволить цього.

— Ти мене навмисно ігноруєш?

— Що?

Цілком нормально було її не почути за гарчанням старого двигуна.

— Я спитала — як там справи з Елін?

Раніше Робін не ставила йому прямих питань про особисте життя. Страйк вирішив, що позавчорашня відвертість додала до їхніх стосунків новий вимір близькості. Якби можливо було, він би цього не допустив.

— Нормально,— вичерпно озвався він, викинув недопалок і підняв скло. Стало трішки тихіше.

— Вона тобі пробачила?

— За що?

— Що ти цілковито забув про своє побачення! — відповіла Робін.

— А, це. Так. Ну, ні — але потім так.

Звертаючи на трасу А40, Робін (після двозначної Страйкової відповіді) раптом дуже живо уявила собі: Страйк, великий, волохатий, без половини ноги, сплітається з біляво-мармуровою Елін на білосніжних простирадлах... Робін була певна, що постільна білизна в Елін біла, нордична, чиста. Мабуть, пере її хтось інший. Елін була з верхніх прошарків середнього класу — надто багата, щоб самій прасувати простирадла перед телевізором у тісній віталеньці в Ілінгу.

— А що Метью? — спитав Страйк, коли машина виїхала на трасу.— Як усе пройшло?

— Нормально,— відповіла Робін.

— Брешеш,— сказав Страйк.

Робін знову засміялася, але була трохи обурена тим, що він отак розпитує, коли сам їй так мало розповів про Елін.

— Ну, він хоче помиритися.

— Та звісно,— озвався Страйк.

— Чому «та звісно»?

— Якщо ти мені не відповідаєш, я тобі теж не буду.

Робін не знала, як на це реагувати, але стало тепліше на душі. Мабуть, це вперше Страйк показав, що сприймає її як жінку, і вона мовчки відійшла від теми, щоб обміркувати це пізніше, на самоті.

— Він вибачався, все просив мене знову надягнути каблучку,— сказала Робін. Непозбувна відданість Метью не дозволила розповісти про сльози та вмовляння.— Але я...

Тут вона замовкла, і хоча Страйк хотів почути більше, він не ставив нових питань, а просто опустив скло і знову закурив.

На заправці Гіллтон-Парк зупинилися випити кави. Робін пішла до вбиральні, Страйк лишився стояти в черзі у «Бургер Кінгу».

Перед дзеркалом Робін зазирнула в мобільний. Як вона й очікувала, було повідомлення від Метью — але вже не благально-примирливе.

Якщо ти з ним переспиш, нашим стосункам край. Може, ти гадаєш, що це око за око, але то відмінні речі. Сара була багато років тому, ми були дітьми, я не хотів тебе скривдити. Подумай, від чого відмовляєшся, Робін. Я тебе кохаю.

— Вибачте,— пробурмотіла Робін, пропускаючи нетерплячу дівчину до сушарки.

Вона перечитала повідомлення від Метью. Приємний спалах гніву розвіяв суміш жалощів і болю, яку заронила та ранкова гонитва. Ось, подумала Робін, ось справжній Метью. «Якщо ти з ним переспиш, нашим стосункам край». Тобто він подумав, що то жарт, коли вона зняла каблучку і сказала, що весілля не буде? Гадає, що «стосункам край» настане тільки тоді, коли так вирішить Метью? «То відмінні речі». Невірність із її боку — гірша, ніж з його, за визначенням. На погляд Метью, її мандрівка — то просто акт помсти: мертва жінка і вбивця на волі — тільки привід для жіночої мстивості.

«Та пішов ти»,— вирішила Робін, запхнула мобільний у кишеню і повернулася до кав’ярні, де Страйк споживав подвійний «круасандвіч» з ковбасою і беконом.

Страйк помітив її почервонілі щоки і стиснуті зуби і зрозумів, що з Робін зв’язався Метью.

— Все гаразд?

— Нормально,— відповіла Робін і, не даючи йому слова сказати, додала: — То ти мені розкажеш, що там з Брокбенком?

Питання прозвучало агресивніше, ніж хотілося Робін. Тон повідомлення від Метью розізлив її, як і той факт, що після того в її думках постало питання: а справді, де вони зі Страйком сьогодні ночуватимуть?

— Якщо хочеш,— м’яко відповів Страйк.

Він дістав з кишені мобільний, відкрив фото Брокбенка, яке зробив з комп’ютера Гардакра, і передав телефон Робін.

Та вдивилася у довговиде смагляве обличчя під кучмою темного волосся — незвичне, але привабливе. Ніби прочитавши її думки, Страйк мовив:

— Нині у нього вигляд гірший. Це фото зробили, коли він вступив до армії. Тепер у нього запала очниця і вухо-вареник.

— Який він на зріст? — спитала Робін, пригадавши, як вивищувався над нею кур’єр у шкірі й дзеркальному шоломі.

— Як я чи навіть вищий.

— Кажеш, познайомився з ним в армії?

— Так,— відповів Страйк.

Протягом кількох секунд Робін гадала, що він не буде розповідати далі, але потім зрозуміла, що Страйк просто чекав, поки літня пара, яка шукала собі місце, вийде з зони чутності. Коли пара пішла, Страйк провадив:

— Він був майором. Сьома бронетанкова бригада. Одружився з удовою загиблого однослуживця. Вона мала двох маленьких доньок. Також у них була спільна дитина — хлопчик.

Викладати факти було легко. Страйк нещодавно перечитав досьє на Брокбенка, але, власне, ніколи того всього не забував. Такі справи лишаються з людиною назавжди.

— Старшу падчерку звали Британі. У віці дванадцятьох років вона розповіла своїй однокласниці в Німеччині про сексуальне насильство. Однокласниця розповіла мамі, та звернулася до поліції. Запросили нас. Сам я з Британі не розмовляв — це робила жінка-поліціянтка, я тільки бачив запис.

Найбільшого болю Страйкові завдало те, якою дорослою хотіла здаватися Британі, якою зібраною. Вона боялася того, що буде з близькими після її обмовки, намагалася взяти свої слова назад.

Ой ні, та вона не казала Софі, ніби вітчим погрожував убити меншу сестру, якщо вона патякатиме! Ні-ні, Софі не бреше — то просто жарт, та й годі. Вона питала в Софі, як не завагітніти, бо... бо просто цікаво, всі ж хочуть про таке знати. Ні, вітчим не казав,

що поріже її маму на дрібні шматочки, якщо вона розповість... А що з ногою? Ой, та це теж жарт... це все несерйозно... вітчим сказав, що хотів відрізати їй ногу, коли була зовсім мала, але мама заскочила його за цим і не дозволила. Вітчим казав, це за те, що вона дитиною потоптала йому клумбу,— але то він так жартує, от спитайте маму. Він її не різав. Ні, не різав, тільки не татусь, ви що.

Несвідомий вираз, з яким вона вимовила те слово — «татусь», не покинув Страйка і досі: мов дитина, що намагається проковтнути холодний рубець, бо інакше покарають. Дванадцять років — і вже засвоїла, що життя для її близьких може бути стерпним, тільки якщо вона мовчатиме і дасть вітчиму робити все, що йому заманеться.

Після першої ж розмови з місіс Брокбенк Страйк почав ставитися до неї вороже. Вона була худа і сильно нафарбована — понад сумнів, теж у своєму роді жертва, але Страйкові видалося, що вона охоче поклала Британі на вівтар, щоб урятувати двох інших дітей, заплющуючи очі на довгі відлучки чоловіка і старшої доньки з дому. Її небажання знати правду дорівнювало співучасті. Брокбенк казав Британі, щоб не розповідала, що він з нею робить під час довгих поїздок у сусідні ліси чи темні провулки; а як бовкне, то він ось що заподіє її мамі й сестрі: поріже на маленькі шматочки і закопає в садку. А тоді забере Раяна (маленького сина, єдиного члена родини, якого Брокбенк так-сяк любив) і поїде туди, де їх ніколи не знайдуть.

«То був жарт, просто жарт собі. Я несерйозно».

Ламає тонкі пальці, окуляри з’їхали набік, ноги — короткі, не дістають до підлоги. Британі навідріз відмовлялася від медичного огляду, коли Страйк і Гардакр поїхали до будинку Брокбенка, щоб притягнути його на допит.

— Коли ми приїхали, він був п’яний мов чіп. Я пояснив, нащо ми приїхали, а він і кинувся на мене з розбитою пляшкою. Я його вирубав,— додав Страйк без тіні пихи,— але краще б не торкався взагалі. Такої потреби не було.

Раніше він цього ніколи не визнавав, хоча Гардакр (який покривав Страйка під час подальшого розслідування) теж усе знав.

— Але якщо він на тебе кинувся з пляшкою...

— Я міг відібрати пляшку, не кидаючи його об стіну.

— Ти кажеш, він був здоровий...

— Але дуже п’яний. Я міг з ним упоратися без побиття. Там був Гардакр, тож нас було двоє на одного. Правду кажу, я радий був, що він на мене напав. Дуже кортіло його вдарити. Хук справа, вибив з нього памороки у буквальному сенсі — і завдяки цьому пін легко відбувся.

— Відбувся, попри те, що...

— Просто відбувся,— відповів Страйк.— Вийшов чистий-чистісінький.

— Але як?

Страйк випив ще кави. Його погляд був розфокусований від спогадів.

— Після того, як я його вдарив, Брокбенк потрапив до шпиталю, бо мав тяжкий епілептичний напад, коли оговтався. Черепно-мозкова травма.

— О Боже,— вимовила Робін.

— Брокбенкові була потрібна негайна операція, щоб зупинити мозкову кровотечу. Він мав ще кілька нападів. Йому поставили діагнози: ЧМТ, ПТСР, алкоголізм. Постати перед судом Брокбенк не міг. Набігли адвокати. Мене звинуватили у завданні тяжких тілесних ушкоджень. На щастя, мої захисники дізналися, що у вихідні напередодні того, як я його вдарив, Брокбенк грав у регбі й отримав по голові коліном від здоровезного валлійця. Його винесли з поля на ношах. Санітар не помітив кровотечі з вуха, бо Брокбенк був весь брудний і побитий, тож йому веліли йти додому і берегтися. Як виявилося, не помітили перелому потиличної кістки, що й виявили мої захисники, коли показали зроблені після гри рентгенівські знімки лікарям. Череп йому проламав той валлійський нападник, а не я. Та навіть з цим, якби Гардакр не підтвердив, що він напав на мене з пляшкою, я був би в лайні по вуха. Кінець кінцем постановили, що з мого боку мав місце самозахист. Я не міг знати, що в нього вже тріснув череп, і не міг знати, якої шкоди завдасть мій удар. Тим часом на його комп’ютері знайшли дитячу порнографію. Історію Британі підтвердили численні свідчення про те, що вона часто їздила в машині сама з вітчимом. Розпитали вчительку, та сказала, що дівчинка чимдалі неуважніша у школі. Брокбенк два роки мучив її і погрожував убити її, маму, сестру, якщо Британі комусь розкаже. Переконав її, що вже намагався відрізати їй ногу. У Британі дійсно були шрами навколо гомілки. Брокбенк сказав, що він саме пиляв ногу, коли зайшла її мама і зупинила його. Мати каже, що шрами лишилися від нещасного випадку в ранньому дитинстві.

Робін мовчала. Затуливши рот обома руками, вона дивилася на нього великими очима. Вираз обличчя у Страйка був страшний.

— Він лежав у шпиталі, лікарі намагалися не допустити нових нападів. Коли його пробували допитувати, Брокбенк зображав порушення свідомості й амнезію. Навколо нього аж роїлися юристи, бо бачили вигоду: халатність лікарів, тяжкі тілесні. Брокбенк заявив, що сам був у дитинстві жертвою знущань, що дитяче порно — то ознака його психічної хвороби й алкоголізму. Британі наполягала на тому, що все вигадала, мати кричала на всіх перехрестях, що Брокбенк зроду пальцем не торкнувся нікого з дітей, що то ідеальний батько, що одного чоловіка вона вже втратила, а тепер і другого забирають. Вищі чини просто хотіли, щоб справу зам’яли. Брокбенка випровадили на пенсію по інвалідності,— додав Страйк, темними очима дивлячись у сіро-блакитні очі Робін.— Він відбувся — без жодного покарання, з компенсацією, з пенсією. І поїхав собі — а Британі разом з ним.

24

Step into a world of strangers Into a sea of unknowns...

Blue Oyster Cult, “Hammer Back”[19]

«Лендровер» гуркотів і зі стоїчною вправністю долав милю по милі, але мандрівка на північ уже почала здаватися нескінченно довгою, аж тут з’явилися перші ознаки Барроу-ін-Фернеса. Мапа не показувала, наскільки далеке це містечко від морського порту, наскільки усамітнене. Барроу-ін-Фернес не був проїжджим поселенням; він міг бути лише кінцевою метою мандрівки — такий собі географічний глухий кут.

Їхали південним прикордонням Озерного краю, проминали пагористі овечі пасовища, кам’яні парканчики й живописні хатки, від погляду на які Робін згадався рідний Йоркшир; проїхали Алверстон («Тут народився Стен Лорел!»), а тоді на горизонті блимнуло широке гирло — знак, що близько узбережжя. Нарешті — вже по опівдні — опинилися в незугарній промзоні. Обабіч дороги тягнулися склади і фабрики: ознака передмістя.

— Спершу поїмо, а тоді до Брокбенка,— сказав Страйк, який останні п’ять хвилин роздивлявся мапу Барроу. Він нехтував електронними пристроями орієнтування на місцевості, стверджуючи, що паперовій мапі не треба часу для завантаження, і коли сигнал не дуже, інформація не зникає.— Неподалік є стоянка. На розв’язці з’їдь ліворуч.

Проминули пошарпані ворота Крейвен-Парку, стадіону команди «Барроу Рейдерз». Виглядаючи Брокбенка, Страйк усотував характерний образ місцевості. Він народився у Корнволлі й чекав, що бачитиме море, чутиме на смак, але тут здавалося, ніби опинився глибоко на суходолі. Перше враження — гігантський заміський торгівельний центр, де зусібіч наступають строкаті фасади крамниць; хіба тільки то тут, то там з-поміж піцерій і крамниць домашнього начиння визирали пам’ятки архітектури, нагадуючи про розквіт індустріальної доби. Будівлю митниці у стилі ар-деко переробили на ресторан. На оздобленому класичними статуями фасаді вікторіанського технічного коледжу був девіз: «Labor Omnia Vincit»[20]. Проїхавши ще трохи, опинилися між численними рядами терасованих будинків: міський краєвид ніби з-під пензля Лоурі, вулик, де живе робітничий клас.

— У житті не бачив стільки пабів,— мовив Страйк до Робін, коли та звернула на стоянку. Йому кортіло пива, але пам’ятаючи, що labor omnia vincit, Страйк пристав на пропозицію Робін: швиденько щось перехопити у найближчій кав’ярні.

Був сонячний квітневий день, але вітерець бринів прохолодою невидимого моря.

— Не сильно соромляться, га? — пробурмотів Страйк, коли побачив назву закладу: «Остання надія». Навпроти у «Другому шансі» торгували старим одягом, поруч був квітучий ломбард. Попри сумнівну назву, в «Останній надії» було чисто, затишно і повно говірких літніх пані, й на стоянку повернулися ситі й задоволені.

— Якщо вдома нікого немає, стежити за будинком буде важкувато,— сказав Страйк, показавши Робін мапу в «лендровері».— Глуха вулиця, рівнісінька. Сховатися ніде.

— А тобі не спадало на думку,— мовила Робін напівжартома, коли виїхали зі стоянки,— що Голлі — це Ноель? Що він змінив стать?

— Коли так, то знайти його — раз плюнути,— озвався Страйк.— Шість футів і вісім дюймів з підборами, та ще вухо-вареник. Тут праворуч,— додав він, коли проминули нічний клуб «Голяк».— Боже, бачу, вони в цьому Барроу називають речі своїми іменами.

Попереду гігантська кремового кольору будівля з написом «БАЕ Системз» повністю перекривала краєвид на море. Споруда не мала вікон і розтягнулася, здавалося, на кілька миль: ніяка, безлика, грізна.

— Гадаю, ця Голлі виявиться сестрою чи, може, новою дружиною,— сказав Страйк.— Тут ліворуч... вони з Брокбенком одного віку. Так, тут шукаємо Стенлі-роуд... очевидячки, треба їхати за правий край «БАЕ Системз».

Як Страйк і сказав, Стенлі-роуд являла собою пряму вулицю, де з одного боку стояли будинки, а з другого тягнулася висока цегляна стіна з колючим дротом на вершечку. За цією безкомпромісною перепоною височіла дивно зловісна будівля фабрики: біла, без вікон, загрозлива самими своїми габаритами.

— «Межа ядерного об’єкта»? — прочитала табличку на стіні Робін, сповільнивши «лендровер».

— Тут будують субмарини,— пояснив Страйк, поглядаючи на колючий дріт.— Диви, всюди застережливі знаки.

Глуха вулиця була безлюдна. Закінчувалася вона маленькою стоянкою поруч з дитячим майданчиком. Паркуючи машину, Робін звернула увагу на речі, які застрягли у колючому дроті. М’яч потрапив туди, понад сумнів, випадково, але був там і рожевий ляльковий візочок — заплутався у дроті, не дістати. Від погляду на нього Робін стало не по собі: хтось навмисне закинув іграшку в таке місце.

— А ти нащо виходиш? — спитав Страйк, обходячи машину.

— Та я...

— Я сам усе з’ясую з Брокбенком, якщо він там,— сказав Страйк і закурив.— Ти до нього й близько не підійдеш.

Робін повернулася в машину.

— Диви тільки не вдар його знову,— пробурчала вона у спину Страйкові, який прямував у бік будинку, трохи кульгаючи: після мандрівки коліно затекло.

Деякі будинки мали чисті вікна, за склом виставлені були акуратні оздоби; інші вікна були затулені сітками, чистими чи не дуже. Кілька будинків — обшарпані, судячи зі стану внутрішніх підвіконь — брудні. Страйк майже дійшов до малинових дверей, аж раптом спинився. Робін помітила, що в протилежному кінці вулиці з’явилася група чоловіків у синіх одностроях і кашкетах. Котрийсь із них — Брокбенк? То через них Страйк спинився?

Ні. Просто приймає телефонний дзвінок. Розвернувшись спиною і до дверей, і до чоловіків, Страйк повільно рушив у бік Робін, тепер уже не рішучим кроком, а неуважною ходою людини, зосередженої на голосі у власному вусі.

Один з чоловіків був високий, чорнявий, з бородою. Чи побачив його Страйк? Робін вийшла з «лендровера» і, прикинувшись, що пише повідомлення, кілька разів сфотографувала робітників, наблизивши зображення наскільки вдалося сильно. Чоловіки завернули за ріг і зникли з очей.

Страйк зупинився за десять ярдів від неї: курить, слухає, що каже йому співрозмовник у телефоні. З вікна верхнього поверху найближчого будинку на нього й Робін мружила очі сива жіночка. Щоб приспати її підозри, Робін відвернулася від будинків і сфотографувала величезний ядерний об’єкт — ніби туристка.

— Це Вордл,— сказав Страйк, підходячи. Вигляд він мав похмурий.— Тіло належить не Оксані Волошиній.

— Як вони дізналися? — здивувалася Робін.

— Оксана на три тижні поїхала до Донецька. Хтось у родині одружується. З нею самою не розмовляли, але по телефону зв’язалися з матір’ю, і та каже, що Оксана з ними. Водночас подзвонила власниця квартири, каже, що особливо жахнулася, коли знайшла тіло, бо гадала, що Оксана поїхала на канікули додому в Україну. Також сказала, що голова ніби не дуже на неї схожа.

Страйк сховав телефон у кишеню й насупився. Він сподівався, що це відкриття змусить Вордла зосередитися не тільки на Маллі.

— Сідай у машину,— задумливо мовив він до Робін, а сам знову рушив у бік оселі Брокбенка.

Робін повернулася на водійське сидіння «лендровера». Жінка з вікна на другому поверсі все дивилася.

На вулиці з’явилися дві поліціянтки у світловідбивних жилетах. Страйк якраз дійшов до малинових дверей. По вулиці полинув брязкіт металу об дерево. Ніхто не відчинив. Страйк зібрався стукати знову, аж тут до нього підійшли поліціянтки.

Робін витягнула шию, не знаючи, чого поліції від нього треба.

По короткій розмові всі троє рушили у бік «лендровера».

Робін опустила скло, раптом відчувши непоясненну провину.

— Питають,— гукнув Страйк, підійшовши ближче,— чи я — містер Майкл Еллакотт.

— Що? — спитала Робін, цілковито збентежившись, бо це було ім’я її батька.

На думку спало божевільне — що це Метью нацькував на неї поліцію. Але чого б він казав, що Страйк — її батько? Аж тут до неї дійшло, і Робін одразу озвучила здогад.

— Машину зареєстровано на татове ім’я,— сказала вона.— Я щось не те зробила?

— Так, запаркувалися на подвійній жовтій лінії,— сухо відповіла одна поліціянтка,— але ми тут з іншої причини. Ви фотографували об’єкт. Це нічого,— додала вона, побачивши паніку на обличчі Робін.— Люди щодня це роблять. Вас зафіксувала камера спостереження. Можна побачити ваші права?

— О,— мляво вимовила Робін, відчуваючи зацікавлений погляд Страйк.— Я просто... подумала, що вийдуть живописні фото, ну знаєте? Колючий дріт, біла будівля... хмари ото...

Вона дала поліціянтці документи, ретельно уникаючи Страйкового погляду. Від сорому кортіло крізь землю провалитися.

— Містер Еллакотт — ваш батько, так?

— Він нам позичив машину, та й усе,— відповіла Робін, жахаючись від думки, що поліція подзвонить батькам і ті дізнаються, що вона у Барроу, без Метью, без обручки, розійшлася з ним...

— А де ви двоє живете?

— Ми не... ми не разом,— відповіла Робін. Вони назвали свої імена, дали адреси.

— Ви до когось приїхали, містере Страйк? — спитала друга поліціянтка.

— До Ноеля Брокбенка,— хутко озвався Страйк.— Це давній друг. От проїздом тут, вирішив його пошукати.

— Брокбенк,— повторила поліціянтка, віддаючи Робін права; та сподівалася, що поліціянтка його знає, бо це відчутно полегшить її хибу.— Типове барровське прізвище, так. Ну гаразд, їдьте собі. Більше не робіть тут фото.

— Вибач, будь ласка,— безгучно мовила до Страйка Робін, коли поліціянтки пішли. Той похитав головою і, попри роздратованість, усміхнувся.

— «Живописні фото»... дріт... небо...

— А ти б що сказав? — спитала Робін.— Не могла ж я їм сказати, що фотографувала робітників, бо подумала, що котрийсь із них Брокбенк... от глянь...

Та відкривши фото, вона сама зрозуміла, що найвищий чоловік у групі — з червоними щоками, короткою шиєю і великими очима — не був тим, кого вони шукають.

Двері найближчого будинку відчинилися. Вийшла, тягнучи за собою картату торбу на коліщатах, сива жіночка, яка спостерігала за ними з вікна. Тепер вираз обличчя в неї був веселий. Робін була певна, що жінка бачила, як прийшла і пішла поліція,— і зраділа, що чужинці — не шпигуни.

— Воно отак завжди,— гучно повідомила вона; замість «завжди» вийшло «зоужди». Робін не впізнала акцент, хоч і думала, що вже говірку камбрійців знає — адже походить із сусіднього краю.— В них тут повсюдно ті камери. Все реєструють, бачте. Ми гутки вже звичні.

— Лондонців ловлять,— люб’язно погодився Страйк. Жінка зацікавилася, зупинилася.

— З Лондона, га? А чого до Баррова приїхали?

— Шукаю давнього друга. Ноеля Брокбенка,— відповів Страйк і показав на будинки далі по вулиці,— але в нього ніхто не відчиняє. Мабуть, на роботі він.

Жіночка насупилася.

— Ноель, кажете? А не Голлі?

— Голлі теж будемо раді зустріти, якщо вона вдома,— озвався Страйк.

— Вона зара’ на роботі,— відповіла сусідка, глянувши на годинник.— У пекарні отамо, у Вікерстоні. Або,— додала жінка з тінню чорного гумору,— можете зазирнути увечері в «Корабельний марс». Вона часто там сидить.

— Поїдемо до пекарні — хай буде сюрприз,— сказав Страйк.— Куди саме їхати?

— Пекарня така маленька, біленька, просто на вулиці Помсти.

Робін і Страйк подякували жіночці, і та пішла собі, тішачись, що допомогла людям.

— Я правильно розчув? — пробурмотів Страйк, розгорнувши карту, щойно сіли у «лендровер».— Вулиця Помсти?

— Якось так воно звучало,— відповіла Робін.

Протягом короткої поїздки перетнули міст над гирлом, де човни колихалися на бруднуватій воді чи хилилися, витягнуті з води, на мулистому узбережжі. За промисловими спорудами на березі знову тягнулися терасовані будинки — деякі облицьовані рінню, інші — з червоної цегли.

— То на честь кораблів,— здогадався Страйк, коли поїхали вулицею Амфітрити.

Вулиця Помсти збігала вгору пагорбом. Кілька хвилин по-оглядавши околиці, побачили маленьку потиньковану пекарню.

— Оце вона,— одразу мовив Страйк, щойно Робін зупинилася неподалік скляних дверей.— Мабуть, таки його сестра, тільки глянь на неї.

На думку Робін, ця працівниця пекарні видавалася кремезнішою за багатьох чоловіків. Була довговида, з високим чолом — точно як Брокбенк; темні очі густо підведено чорним; чорне, мов смола, волосся ретельно забрано у хвіст — зачіска геть не до такого лиця. Чорна футболка, одягнена під білий фартух, відкриває м’ясисті голі руки, зататуйовані від плеча до зап’ястка. З кожного вуха звисає по кілька золотих кульчиків. Через вертикальну зморшку між бровами здавалося, що жінка перманентно не в гуморі.

В пекарні було тісно й людно. Спостерігаючи за тим, як Голлі відпускає випічку, Страйк згадав пироги з олениною з Мелроуза і ковтнув слинку.

— Я б оце знов поїв.

— Не можна з нею там розмовляти,— заперечила Робін.— Краще підійти до неї вдома чи в тому пабі.

— Ти могла б зайти і купити мені пиріжок.

— Та ми годину тому їли сандвічі!

— То й що? Я ж не на дієті.

— Так і я ні. Вже ні,— відповіла Робін.

Ці сміливі слова викликали в уяві образ весільної сукні без рукавів, що чекає на неї у Гарроґейті. Чи збирається вона в неї влізти? Квіти, бенкетний сервіс, дружки, обраний перший танець — невже це все тепер нікому не треба? Аванс буде втрачено, подарунки доведеться повернути, а який шок буде у друзів і родичів, коли вона їм скаже...

У «лендровері» було холодно й незручно, Робін утомилася після кількох годин за кермом, і на кілька секунд — якраз підступила слабкість, підступно упало серце — думка про Метью і Сару Шедлок мало не змусила її знову заплакати.

— Я покурю, добре? — спитав Страйк. Не чекаючи на відповідь, опустив скло, впустив у салон холодне повітря. Робін проковтнула своє «так»; урешті-решт, він пробачив їй той епізод з поліцією. Зимний подих вітру допоміг зібратися на думці й сказати те, що вона збиралася йому сказати.

— Ти не можеш розмовляти з Голлі.

Страйк розвернувся до неї, насупився.

— Одна справа — зненацька заскочити Брокбенка, але якщо Голлі тебе впізнає, то попередить його. Це доведеться зробити мені. Я вже вигадала як.

— Так... але ні, цього не буде,— твердо відповів Страйк.— Є шанс, що він живе з нею чи на сусідній вулиці. Він схиблений. Якщо занюхає підступ — стане небезпечний. Ти не повинна цього робити сама.

Робін щільніше запнулася у тренч і мовила прохолодним тоном:

— То вислухаєш мою ідею чи ні?

25

There’s a time for discussion and a time for a fight.

Blue Oyster Cult, “Madness to the Method” [21]

Мимохіть Страйкові довелося визнати, що план Робін добрий, а ризик, що Голлі попередить Брокбенка, важливіший за імовірну небезпеку для Робін. Тож коли Голлі о п’ятій годині вийшла з роботи разом з колегою, Страйк непомітно пішов за нею пішки. Робін тим часом від’їхала на безлюдну ділянку дороги поруч з болотистими ґрунтами, дістала з багажника дорожню сумку, стягнула з себе джинси і надягнула строгі, хоч і м’яті штани. Вона якраз перетинала міст, прямуючи у центр Барроу, коли подзвонив Страйк і сказав, що Голлі пішла не додому, а просто до пабу в кінці своєї вулиці.

— Чудово, гадаю, так вийде навіть простіше,— гукнула Робін в бік свого мобільника; виставлений на гучний режим, той лежав на сусідньому сидінні. «Лендровер» трусився і гарчав.

— Що?

— Кажу, гадаю, що... а, забудь, я вже близько.Страйк чекав на стоянці біля «Корабельного марса». Щойно він відчинив дверцята з боку пасажирського сидіння, як Робін зойкнула:

— Пригнися, пригнися!

У дверях пабу з пінтою в руці з’явилася Голлі. Вона була вища за Робін і вдвічі ширша за неї, вбрана в чорну футболку і джинси. Підкуривши цигарку, вона звуженими очима оглянула краєвид, який, либонь, знала як свої п’ять пальців, і на мить спинила погляд на незнайомому «лендровері».

Страйк як міг хутко видерся на переднє сидіння, пригинаючи голову. Робін дала по газах і одразу поїхала.

— Поки я за нею йшов, вона хіба один раз на мене глянула,— відзначив Страйк, випростуючись.

— Усе одно не можна, щоб вона тебе бачила, якщо цього можім уникнути,— повчально озвалася Робін,— бо ще помітить тебе і пригадає.

— Вибач, забув, що ти в нас пройшла курс із відзнакою,— озвався Страйк.

— Ой, та пішов ти,— раптом розсердилася Робін. Страйк аж здивувався.

— Та я пожартував.

Робін звернула на стоянку далі по вулиці, якої не було видно від входу до «Корабельного марса», тоді перевірила, чи на місці невеликий пакунок, що його вона туди поклала трохи раніше.

— Чекай тут.

— Аж побіг. Я буду на стоянці, виглядатиму Брокбенка. Давай ключі.

Робін неохоче дала Страйкові ключі й пішла. Страйк дивився, як вона йде в бік пабу, і дивувався, чого це її так вкурвило. Мабуть, Метью применшував досягнення нареченої, які вважав скромними.

«Корабельний марс» стояв на злитті вулиць Стенлі й Поромної: велика будівля червоної цегли у формі барабана. Голлі досі стояла у дверях, курила, пила пиво. У Робін затрусилися жижки.

Вона сама зголосилася це зробити; тепер це її відповідальність — дізнатися, де Брокбенк. Власна дурість, що навела на них поліцію, роздратувала Робін, а тут ще Страйків жарт не до речі нагадав про Метью, який кепкував з її навчання на курсах протидії стеженню. Формально привітавши її з відмінними оцінками, Метью натякнув, що, власне, навчили її всього-на-всього здорового глузду.

В кишені плаща задзвонив мобільний. Відчуваючи на собі погляд Голлі, Робін дістала телефон і подивилася, хто дзвонить. То була мама. Оскільки дивніше буде не прийняти дзвінок, ніж прийняти, Робін підняла телефон до вуха.

— Робін? — почувся Ліндин голос, коли Робін пройшла повз Голлі, не глянувши на неї.— Ти що, в Барроу-ін-Фернесі?

— Так,— відповіла Робін. Усередині було двоє дверей; вона обрала ліві й увійшла до великого брудного бару з високою стелею. Двоє чоловіків у вже знайомих синіх одностроях грали в більярд за столом просто біля дверей. Робін не так побачила, як відчула, як кілька пар очей звернулося до незнайомки. Уникаючи зорового контакту, вона пішла до шинкваса, розмовляючи по телефону.

— Що ти там робиш? — спитала Лінда і провадила, не чекаючи не відповідь: — Нам тут поліція дзвонила, питали, чи тато давав тобі машину!

— Сталося непорозуміння,— відповіла Робін.— Мамо, я зараз не можу розмовляти.

Двері відчинилися, і Голлі пройшла повз Робін, склавши на грудях татуйовані м’язисті руки й окинувши її поглядом, у якому до оцінювання домішалася ворожість. Коли не рахувати стриженої барменки, їх тут було всього двоє жіночої статі.

— Ми подзвонили до квартири,— непоступливо провадила мама,— і Метью сказав, що ти поїхала з Кормораном.

— Так,— відповіла Робін.

— А коли я спитала, чи ти матимеш час зайти до нас на обід у ці вихідні...

— А чого б це мені бути у Мессемі в ці вихідні? — не зрозуміла Робін. Краєм ока вона бачила, як Голлі сідає на барний дзиґлик і заводить розмову ще з кількома чоловіками у синіх одностроях робітників заводу «БАЕ».

— У батька Метью день народження,— нагадала мама.

— Ой, так,— озвалася Робін. Вона геть про це забула. Буде святкування. Цю дату було відзначено у календарі так давно, що вона уже звикла і геть забула, що дійсно доведеться їхати до Мессема.

— Робін, у тебе там усе нормально?

— Мамо, я ж кажу, не можу зараз розмовляти,— відповіла Робін.

— У тебе все нормально?

— Так! — нетерпляче озвалася Робін.— Я в нормі. Пізніше гобі подзвоню.

Вона повісила слухавку і розвернулася до шинкваса. Барменка, яка чекала на її замовлення, окинула її тим самим оцінювальним поглядом, що й пильна сусідка на вулиці Стенлі. Люди тут були дуже сторожкі, але тепер Робін розуміла, що йдеться не про шовіністичну неприязнь місцевих до чужих. Радше то була захисна реакція людей, які роблять секретну справу. Серце калатало надто сильно, але Робін заговорила з силуваною упевненістю:

— Привіт, не знаю, чи можете ви мені допомогти. Я шукаю Голлі Брокбенк. Сказали, вона може бути тут.

Барменка обміркувала питання Робін, тоді без усмішки мовила:

— А ондо вона, на барі. Вам щось налити?

— Келих білого вина, будь ласка,— відповіла Робін.

Жінка, роль якої вона грає, має пити саме вино, це Робін розуміла. Також цю жінку не збентежить недовіра в очах барменки, чи автоматична ворожість Голлі, чи погляди чоловіків на більярді, що озирали її постать з голови до ніг. Вона грає роль незворушної, наділеної здоровим глуздом, амбітної панянки.

Робін заплатила за вино і рушила просто до Голлі й трійці чоловіків, з якими та теревенила на барі. Цікаві, але сторожкі, всі четверо замовкли, коли зрозуміли, що Робін іде до них.

— Добридень,— усміхнулася Робін.— Ви — Голлі Брокбенк?

— Та,— похмуро озвалася Голлі.— ‘топита?

— Даруйте?

Кілька пар очей потішено спостерігало за нею, і Робін продовжувала усміхатися виключно завдяки зусиллю волі.

— Хто питається мене, кажу,— роздільно промовила Голлі, ще й спародіювала лондонську вимову.

— Мене звати Венеція Галл.

— От не пощастило,— кивнула Голлі й вишкірилася до одного з чоловіків, а той захихотів.

Робін дістала з сумочки візитівку, нещодавно надруковану на принтері у торгівельному центрі (Страйк у той час лишався під пекарнею і спостерігав за Голлі. Саме він придумав, що треба використати друге ім’я Робін. «Вийде така собі маніжна панянка з півдня»).

Робін передала Голлі свою картку, глянула у її густо підведені очі й повторила:

— Венеція Галл. Я — юристка.

Вишкір Голлі мов вітром звіяло. Насупившись, вона втупилася в картку (Робін таких надрукувала дві сотні, заплативши за те чотири з половиною фунти.)

Гардакр і Галл Юристи зі справ про заподіяння шкоди здоров’ю

Венеція Галл

Старший партнер

Тел: 0888 789654

Факс: 0888 465877 Email: venetia@h&hlegal.co.uk

— Я шукаю вашого брата Ноеля,— сказала Робін.— Ми...

— А відкіля ви знали, шо я тутки?

Недовіра робила Голлі схожою на кішку, що напинається, нашорошує хутро.

— Сусідка сказала.

Друзі Голлі у синіх одностроях криво заусміхалися.

— Можливо, ми маємо приємну новину для вашого брага,— сміливо провадила Робін.— От намагаємося його знайти.

— Гадки не маю, де він є, і знати того не хочу.

Двоє робітників відійшло від шинкваса за столики, і лишився тільки один. Цей злегка шкірився на те, як незатишно почувалася Робін. Голлі допила пінту, сунула п’ятірку чоловіку, сказала купити їй ще, тоді зіслизнула з дзиґлика і рушила в бік жіночого туалету, по-чоловічому напруживши руки.

— Вони з братом між собою не балакають,— сказала барменка, яка підібралася ближче — погріти вуха. Здавалося, їй було трохи шкода Робін.

— А ви, звісно ж, не знаєте, де Ноель може бути? — спитала Робін з відчуттям відчаю.

— Його тутки не було рік чи що,— непевно відповіла барменка.— Кеве, не знаєш, де він?

Друг Голлі тільки плечима знизав і замовив пінту для неї. З акценту було чути, що він з Глазго.

— Що ж, шкода,— мовила Робін, і її дзвінкий холодний голос не виказав того, як шалено калатає їй серце. Страшно було повернутися до Страйка ні з чим.— Якби я його знайшла, родичі могли б отримати чималу компенсацію.

І вона розвернулася, збираючись іти.

— Родичі чи він? — різко спитав глазгів’янин.

— Залежно від ситуації,— холодно озирнулася Робін. Вона не думала, що Венеція Галл має звичку до надмірної люб’язності з людьми, які не мають стосунку до справи.— Якщо родичу доводилося дбати про постраждалого... але для висновків потрібно знати деталі. Деякі рідні,— збрехала Робін,— отримали чималі компенсації.

Голлі якраз поверталася. Коли вона побачила, що Робін розмовляє з Кевіном, вираз її обличчя став гнівним. Робін сама пішла до вбиральні; серце важко калатало у грудях, вона гадки не мала, чи принесе її брехня якісь плоди. Коли проходила повз Голлі, вигляд у тої був такий, що Робін подумала: є шанс, що її просто заженуть між раковин і там поб’ють.

Та коли вона вийшла з убиральні, то побачила, що Голлі й Кевін ніс до носа про щось шепочуться коло шинкваса. Робін розуміла, що далі тиснути не можна; Голлі або клюнула, або ні. Вона міцно зав’язала пояс тренча і рушила — неквапно, але рішучо — в бік дверей.

— Агов!

— Так? — озвалася Робін, досі прохолодним тоном, бо Голлі поводилася нечемно, а Венеція Галл звикла до певної міри поваги.

— Ну добре, що там у вас?

Кевін явно хотів узяти участь у розмові, але його стосунки з Голлі, вочевидь, були не такі близькі, щоб Кевіна допустили до обговорення приватних фінансових справ. З розчарованим виглядом він відійшов до грального автомата.

— Побазікаємо отамо,— сказала Голлі до Робін, беручи свою пінту і вказуючи на столик у кутку, біля піаніно.

На підвіконнях пабу стояли пляшки з кораблями: крихкі гарненькі дрібнички у порівнянні з гладенькими гігантськими монстрами, що їх конструювали за цими вікнами, за високим парканом. Щільний візерунок на килимовому покритті приховав би тисячу плям; рослини біля фіранок були обвислі й сумні, але розмаїті оздоби і спортивні нагороди надавали великому приміщенню домашнього затишку, а ясно-сині однострої відвідувачів тільки посилювали відчуття братерства.

— Фірма «Гардакр і Галл» представляє велику групу військовослужбовців, які отримали поза бойовими ситуаціями серйозні ушкодження, яких можна було уникнути,— сказала Робін, поринаючи у заздалегідь відрепетирувану промову.— Переглядаючи архіви, ми натрапили на справу вашого брата. У подібних випадках ми майже напевно виграємо справу. Якщо він з нами об’єднається, можна буде сильніше натиснути на армію і змусити її заплатити. Що більше скарг — то краще. Звісно, містерові Брокбенку це нічого не коштуватиме. Нема перемоги,— додала вона, ніби у рекламі,— нема оплати.

Голлі мовчала. Вираз її блідого обличчя був застиглий, рішучий. На всіх пальцях, крім того, на якому носять обручку, у неї були дешеві каблучки з жовтого золота.

— Кевін щось бовкнув, мовляв, і родичам заплатять.

— О так,— бадьоро відповіла Робін.— Якщо отримані Ноелем ушкодження вплинули на вас...

— Та вже вплинули,— загарчала Голлі.

— Як саме? — спитала Робін, дістала з сумочки записник і чекально занесла над ним олівець.

Очевидно було, що алкоголь і почуття образи стануть їй надійними союзниками у справі добування інформації з Голлі, яка тепер приязніше ставилася до перспективи розповісти юристці історію, яку та хотіла почути.

Спочатку Голлі треба було пом’якшити перше враження про вороже ставлення до травмованого брата. Вона обережно розповіла, як у віці шістнадцятьох років Ноель пішов до армії. Армія дала йому все; то було його життя. О так, люди гадки не мають, які жертви приносять солдати... а Робін знає, що вони з Ноелем двійнята? Народилися на Різдво: Ноель — французька назва свята, Голлі — падуб, різдвяний символ...

Ця цензурована версія історії ніби підносила саму Голлі. Чоловік, з яким вона ділила материнське лоно, пішов у широкий світ, мандрував, воював, просувався по службі у Британській армії. Його сміливість і потяг до пригод ніби віддзеркалювалися у ній, сестрі, яка лишилася в Барроу.

— ...а тоді побрався з жінкою на ймення Ірен. Удова. Взяв її з двома дітлахами. Ісусе. Як то кажуть — добрі справи без розплати не лишаються?

— Що ви маєте на увазі? — ввічливо спитала Венеція Галл, тримаючи у руці келих з квасним як оцет вином на денці.

— Побралися, сина народили. Гарненьке хлоп’я... Раян... гарненький! Ми його не бачили... шість років, га? Чи сім? Сука. Еге ж, Ірен просто вшилася, коли одного дня Ноель пішов до лікаря. Забрала дітей — а для Ноеля, щоб ви знали, син був усім. Усім — що в хворобі, що при здоров’ї. Кінчена жінка. Якраз коли йому треба була підтримка як ніколи. Сука.

Отже, шляхи Ноеля і Британі відтоді розійшлися. Чи він навмисне вистежив падчерку, яку, напевно, винуватив у травмах, що змінили його життя, так само, як і Страйка? Робін зберігала незворушний вираз на обличчі, але серце в неї дико калатало. Шкода, що не можна просто зараз написати повідомлення Страйкові.

Коли дружина пішла, Ноель без запрошення прийшов до старого родинного помешкання — будинку на дві сім’ї на Стенлі-роуд, де Голлі прожила все життя і де мешкала сама, відколи помер вітчим.

— Я його й прихистила,— провадила Голлі, випростуючи спину.— Рідня є рідня.

Про звинувачення з боку Британі не йшлося. Голлі грала роль занепокоєної родички, відданої сестри, і хай це було лише напоказ, Робін мала достатньо досвіду, щоб знати: у найочевидніший брехні завжди ховаються кавалки правди.

Чи знає Голлі, що брата звинувачували у знущанні над дитиною? Це сталося в Німеччині, обвинувачень так і не висунули. Та якщо Брокбенка відпровадили на пенсію справді з ушкодженим мозком, чи стало б йому хитрості не розповідати про причину свого безславного вигнання з лав армії? Якби він був невинуватий і не при глузді, хіба б не розповідав він — можливо, постійно — про несправедливість, через яку зазнав стільки бід?

Робін купила для Голлі третю пінту і вправно звернула розмову на питання про те, у якому стані був Ноель, коли його відправили у відставку по інвалідності.

— Сам не свій. Напади. Корчі. Силу-силенну ліків ковтав. Я щойно вітчима доглядала — після інсульту,— а тут мені Ноель повернувся додому, з конвульсіями цими, з отим...

Кінець речення Голлі потопила у пиві.

— Це важко,— погодилася Робін, яка тепер робила нотатки в записнику.— Були якісь порушення поведінки? Рідні часто кажуть, що це найбільша біда.

— Так,— кивнула Голлі.— Норов у Ноеля не покращився під того, що йому мізки з казанка вибили. Двічі розносив нам хату. Зоужди на нас зривався. А той тепер знаменитість,— похмуро додала Голлі.

— Прошу? — здивувалася Робін.

— Та той урваш, що мізки йому вибив!

— Урваш...

— Бісів Кемерон Страйк!

— А, цей,— кивнула Робін.— Гадаю, я чула про нього.

— Ой так! В біса приватний детектив тепер, у всіх газетах пишуть! Клятий військовий поліцай він був, коли вибив Ноелю памороки... на всеньке життя його скалічив!..

Якийсь час Голлі просторікувала на цю тему. Робін записувала, а сама чекала, коли Голлі перейде до причин, які привернули до її брата увагу військової поліції, але Голлі чи то не знала, чи рішуче налаштувалася не казати про це. Певність була лише в тому, що своєю епілепсією Ноель Брокбенк завдячує винятково діям Страйка.

Після року справжнього чистилища, протягом якого Ноель мав свою близнючку і її оселю за зручний варіант для випускання своїх страждань і гніву, він поїхав до Манчестера, де давній друг, теж з Барроу, знайшов йому роботу викидайлом.

— Він був у стані працювати? — спитала Робін, бо Голлі описала чоловіка, який геть не має контролю над собою і не здатен стримати спалахи гніву.

— Ну, на той момент він уже був нівроку собі, коли не пив і вчасно вживав ліки. Я була рада його здихатися. Суцільні

збитки були мені з нього,— додала Голлі, раптом згадавши, що постраждалим від травмованих родичів теж належить чимала компенсація.— У мене почалися напади паніки. Я до лікаря ходила. Воно все є в архівах.

Повний перелік наслідків поганої поведінки Брокбенка для життя Голлі забрав ще десять хвилин. Робін серйозно і співчутливо кивала, час до часу вставляючи фрази на взір «Так, я про таке чула від інших родичів» і «О так, це потягне на добру суму». Робін запропонувала тепер уже дуже говіркій Голлі купити четверту пінту.

— Та я вас сама пригощу,— відповіла та, ніби зібравшись зіп’ятися на ноги.

— Ні-ні, це все входить у витрати,— похитала головою Робін. Поки наливали нову пінту «Макеванзу», Робін зазирнула в мобільний. Було нове повідомлення від Метью (Робін його не відкривала) і ще від Страйка — це вона відкрила.

Все в нормі?

«Так»,— написала Робін у відповідь.

— Отже, ваш брат у Манчестері? — спитала вона у Голлі, повернувшись за стіл.

— Ні,— відповіла Голлі, зробивши великий ковток «Макеванзу».— Його вигнали з роботи.

— О, правда? — спитала Робін, тримаючи напоготові олівець.— Якщо це сталося через стан його здоров’я, то ми можемо допомогти, це ж незаконне звільнення...

— То не тому,— відповіла Голлі.

Щось дивне проступило на її зібраному, кислому обличчі: проблиск сонця між грозовими хмарами, якась сила, що рветься на волю.

— Він повернувся сюди,— провадила Голлі,— і все почалося наново.

Знову повість про насильство, ірраціональний гнів, потрощені меблі. В кінці цієї історії Брокбенк знайшов нову роботу (у двох словах — десь «в охороні») і поїхав до Маркет-Гарборо.

— А тоді знов повернувся,— сказала Голлі. У Робін пришвидшився пульс.

— Тобто він тут, у Барроу? — спитала вона.

— Ні,— відповіла Голлі. Вона була вже п’яна і нездатна триматися напряму, в якому мала б провадити розмову.— Приїхав сюди на кілька тижнів, але цим разом я вже сказала — зась, як повернешся, то здам у поліцію. І тоді вже його слід похолов. Так, треба посцяти,— заявила Голлі,— і цигарку. Ви палите?

Робін похитала головою. Голлі звелася на не надто тверді ноги і рушила до вбиральні, а Робін дістала мобільний і написала повідомлення Страйкові.

Каже, що він не в Барроу, не з рідними. П’яна. Досі працюю з нею. Збирається вийти покурити, заляж.

Щойно натиснувши «Відіслати», Робін пожалкувала про останнє слово — ще потягне за собою саркастичні коментарі щодо її навчання на курсі протидії стеженню. Але телефон майже одразу задзижчав, і Робін побачила відповідь:

Заляжу.

Коли Голлі нарешті повернулася за столик, сильно пахнучи «Ротманзом», у руках вона мала біле вино, яке поставила перед Робін, і п’яту пінту для себе.

— Дуже дякую,— мовила Робін.

— Бачите,— просто сказала Голлі, ніби паузи у розмові й не було,— то мало правдивий вплив на моє здоров’я — те, що він тут жив.

— Не сумніваюся,— відповіла Робін.— Отже, містер Брокбенк тепер проживає у...

— Бився тут. Я ж вам казала, як він мені голову прибив дверцятами холодильника.

— Так, казали,— терпляче озвалася Робін.

— Підбив мені око, коли намірився порозбивати мамину порцеляну, а я й не дала...

— Страшне. Ви точно маєте отримати якусь компенсацію,— збрехала Робін. Ігноруючи тихий укол провини, вона повернулася до основного питання.— Ми гадали, що містер Брокбенк живе у Барроу, бо саме сюди надсилають його пенсію.

Від чотирьох з половиною пінт пива реакція в Голлі дещо сповільнилася. Після обіцянки про компенсацію вона аж засвітилася. Навіть глибока зморшка, яку проклало між її бровами життя і яка надавала їй вічно розгніваного вигляду, ніби розгладилася. Однак на згадці про Брокбенка Голлі знов ніби замкнулася.

— Ні, не надсилають,— сказала вона.

— Згідно з нашими записами, вона надходить сюди,— мовила Робін.

У кутку заграв синтетичний джингл і заблимав автомат; стукали кулі на більярді; барровська говірка мішалася з шотландською. Інтуїтивний здогад Робін перетворився на певність: це Голлі отримує за брата воєнну пенсію.

— Звісно ж,— з переконливою легкістю сказала Робін,— ми розуміємо, що містер Брокбенк, напевно, не сам її отримує. Іноді родичі мають повноваження забирати гроші, якщо адресат пенсії нездатний це зробити.

— Так,— одразу озвалася Голлі. По її блідому обличчю повзли червоні плями. Рум’янець надав їй схожості з маленькою дівчинкою — попри татуювання і пірсинг.— Я її забирала за нього, коли він вперше приїхав. Коли мав ті корчі.

«Чому,— подумала Робін,— коли він такий інвалід, він перевів пенсію спершу до Манчестера, тоді до Маркет-Гарборо, а тоді знову до Барроу?»

— Тобто ви пересилаєте пенсію йому? — спитала Робін, у якої знову закалатало серце.— Чи він сам тепер може її забирати?

— С’ухай,— вимовила Голлі.

На передпліччі у нею було татуювання — знак «Пекельних янголів»: крилатий череп пішов зморшками, коли Голлі нахилилася до Робін. Від пива, цигарок і цукру з рота у неї тхнуло. Робін навіть бровою не повела.

— С’ухай,— повторила Голлі,— от ви берете компенсацію, якщо людину травмували, чи ото... що там... ну, зрозуміло.

— Саме так,— підтвердила Робін.

— А що коли людина... що коли соціальні служби мали б... мали б щось зробити, а не зробили?

— Це залежить від обставин,— сказала Робін.

— Мама пішла, коли ми мали по дев’ять років,— сказала Голлі.— Лишила нас із вітчимом.

— О, мені так прикро,— озвалася Робін.— Це нелегко.

— Сімдесяті, тисяча дев’ятсот,— провадила Голлі.— Всім було байдуже. Знущання з дітей.

Усередині у Робін ніби обірвалося щось важке. Голлі дихала смородом їй в обличчя; її плямисте лице було зовсім поруч. Вона гадки не мала, що співчутлива юристка, яка прийшла і пропонує три мішки грошей,— це просто міраж.

— Він з нами обома оте коїв,— мовила Голлі.— Вітчим. Ноелю теж діставалося. Відколи ми були зовсім малі. Разом ховалися ото під ліжком. А потім Ноель сам почав те мені робити. Май на увазі,— додала вона з раптовою щирістю,— він і нормальним міг бути, Ноель. Ми були близькі, як були ще малі. Хай там що,— додала вона тоном, що бринів образою за подвійну зраду,— як йому шістнадцятий минуло, Ноель подався від нас до армії.

Робін не планувала більше пити, але взяла свій келих і щедро сьорбнула вина. Другий мучитель Голлі був водночас її союзником проти першого: менше з двох лих.

— Паскуда він був,— провадила Голлі, й Робін збагнула, що йдеться про вітчима, а не про близнюка, який їй мучив, а тоді зник десь у великому світі.— Але коли мені минув шістнадцятий, то вітчим мав аварію на роботі, й тоді вже я почала давати йому

раду. Промислові хімікалії. Скотина. Після того вже не вставало. Жер знеболювальне жменями і всяке таке. А тоді інсульт.

Вираз рішучої злоби на обличчі Голлі розповів Робін усе про турботу, яку отримав з її рук вітчим.

— Скотина,— тихо повторила Голлі.

— Ви консультувалися з психологом? — почула Робін власний голос.

«От тепер точно маніжна південка».

Голлі пирхнула.

— Та ти що. Ти перша, кому я це розповідаю. Мабуть, багато таких історій чула?

— О так,— кивнула Робін. Вона завинила Голлі бодай це.

— Останнім разом, як Ноель приперся,— сказала Голлі, тепер уже маючи в собі п’ять повних пінт; язик їй заплітався,— я йому кажу: пішов ти, не лізь до нас. Або йди, або скажу п’ліції, що ти нам тут раніш робив, і подивимося, що вони потім скажуть. Он усі ці маленькі дівчатка твердять, що ти з ними погрався.

Від останньої фрази теплувате вино скисло в Робін на язиці.

— Він так втратив роботу в Манчестері. Помацав тринадцятилітню. Мабуть, у Маркет-Гарборо те саме з... зробив. Він мені не казав, чого вернувся, але я знаю — щось подібне утнув. Мав гарного вчителя,— додала Голлі.— То як гадаєш, я можу подати позов?

— Гадаю,— сказала Робін, боячись дати пораду, яка ще сильніше скалічить цю скривджену жінку перед нею,— що найкраще піти з цим до поліції. А де ваш брат тепер? — спитала вона, роблячи останню спробу добути потрібну інформацію, щоб уже піти собі.

— Не знаю,— відповіла Голлі.— Як я йому сказала, що піду в п’ліцію, він тут так лютував, а тоді...

Вона пробурмотіла щось нерозбірливе; Робін ледь розчула слово «пенсія».

«Він сказав Голлі, щоб узяла собі його пенсію, тільки б не йшла до поліції».

І ось: Голлі сидить і спивається, простуючи до ранньої могили, на гроші, які брат дав їй, щоб не розповідала про насильство з його боку. Голлі майже напевно знала, що він досі «грається» з маленькими дівчатками... чи знала вона про звинувачення з боку Британі? Чи має це для неї значення? Чи на власних її ранах наросли такі рубці, що до болю інших дівчаток Голлі нечутлива? Вона досі мешкає в будинку, де все те сталося, вікна виходять на колючий дріт і цегляну стіну... чому, питала себе Робін, вона не втекла? Чому не пішла світ за очі, як Ноель? Нащо лишатися в будинку, що втупився у високу глуху стіну?

— У вас немає його номеру абощо? — спитала Робін.

— Ні,— відповіла Голлі.

— Якщо дасте мені якісь його контакти, це може означати великі гроші,— сказала Робін, відкинувши тонкощі.

— Старе місце,— вичавила з себе Голлі, кілька хвилин поміркувавши і дарма подивившись на свій телефон,— у Маркет-Гарборо...

Знадобилося чимало часу, щоб знайти телефонний номер останнього місця роботи Ноеля, але нарешті вдалося. Робін записала номер, тоді видобула з власного гаманця десять фунтів і вклала Голлі в руку. Та радо взяла гроші.

— Ви дуже допомогли. Правда, дуже.

— То все урваші, га? Всі однакові.

— Так,— погодилася Робін, хоч і не розуміла, про що йдеться.— Будемо на зв’язку. Вашу адресу я маю.

Вона підвелася.

— Авжеж. Побачим’ся. Ці урваші. Всі однакові.

— То вона про чоловіків,— пояснила барменка, що прийшла забрати численні порожні келихи у Голлі й усміхнулася, побачивши щире нерозуміння на обличчі Робін.— «Урваш» — то чоловік. Вона каже, що всі чоловіки однакові.

— О так,— відповіла Робін, ледь розуміючи, що їй кажуть.— Це правда. Дуже дякую. До побачення, Голлі... бережіть себе...

26

Desolate landscape, Storybook bliss...

Blue Oyster Cult, “Death Valley Nights”[22]

— Психологія багато втратила,— мовив Страйк,— а приватний розшук багато надбав. Робін, ти чудово попрацювала.

Він підняв бляшанку «Макеванзу» на її честь. Сиділи у припаркованому «лендровері» неподалік «Олімпіку», ресторану їжі на виніс, і ласували рибою зі смаженою картоплею. Яскраві вікна «Олімпіку» ніби поглиблювали пітьму навколо. Повз світлові прямокутники пропливали людські силуети; заходячи всередину ресторану, вони ставали тривимірними, а як виходили — знов перетворювалися на тіні.

— Отже, жінка від нього пішла.

— Так.

— І Голлі каже, що дітей відтоді він не бачив.

— Саме так.

Страйк пив пиво і міркував. Хотілося вірити, що Брокбенк дійсно втратив контакт з Британі, та що коли цей лиходій якось її вистежив?

— Ми й досі не знаємо, де Брокбенк,— зітхнула Робін.

— Ну, нам відомо, що він не тут і тут не був десь рік,— відповів Страйк.— Знаємо, що він досі винуватить мене в тому, що з ним сталося, що досі лізе до маленьких дівчаток і що нівроку собі притомніший, ніж буцімто був у шпиталі.

— Чому це?

— Схоже, що про звинувачення у насильстві над дітьми він мовчав. Ходив на роботу, хоча міг спокійно сидіти вдома і мати утримання як інвалід. Гадаю, на роботі він має більше доступу до дівчаток.

— Досить,— пробурмотіла Робін, бо згадка про зізнання Голлі раптом викликала образ замороженої голови: такої юної, круглощокої, ніби здивованої.

— Справа в тому, що і Брокбенк, і Лейнг обоє на свободі, в Британії, і ненавидять мене до печінок.

Жуючи картоплю, Страйк порився у відділенні для рукавичок, дістав атлас доріг і якийсь час мовчки гортав сторінки. Робін загорнула залишки своєї риби з картоплею у газету і сказала:

— Мені треба подзвонити мамі. Скоро повернуся.

Притулившись до ліхтаря неподалік машини, вона набрала номер батьків.

— Робін, у тебе все гаразд?

— Так, мамо.

— Що у вас із Метью відбувається?

Робін звела очі до блідих зірок у небі.

— Гадаю, ми розійшлися.

— Гадаєш? — запитала Лінда. У її тоні не було ані шоку, ані суму; тільки цікавість: бажання отримати повну інформацію.

Робін боялася, що заплаче, коли вимовить це вголос, але очі не щипало від сліз, не доводилося докладати зусиль, щоб голос звучав спокійно. Можливо, вона ставала твердішою. Безнадійна історія життя Голлі Брокбенк і страшний кінець дівчини з Шепердс-Буша, понад сумнів, здатні змінити погляд на світ.

— Та це тільки у понеділок ввечері сталося.

— Це через Корморана?

— Ні,— відповіла Робін,— через Сару Шедлок. Виявляється, Метт з нею спав, коли я була... була вдома. Ну... ти знаєш, коли саме. Як пішла з університету.

З «Олімпіку» вичовгало двійко п’янючих молодиків, вони горлали і лаялися одне на одного. Один помітив Робін, підштовхнув другого ліктем. Обоє попленталися в її бік.

— Як ся маєш, солоденька?

З машини вийшов, ляснувши дверцятами, Страйк: темна постать, на голову вища за обох пияків. Умить замовкнувши, молодики похиталися собі геть. Притулившись до машини, Страйк закурив; на його обличчі лежала тінь.

— Мамо, ти на лінії?

— Метью це тобі сказав увечері в понеділок? — спитала Лінда.

— Так,— відповіла Робін.

— Чому?

— Знову полаялися через Корморана,— пробурмотіла Робін, свідома того, що Страйк стоїть за кілька ярдів від неї.— Я йому сказала, що це платонічні стосунки, як у нього з Сарою... тоді побачила, яке в нього стало обличчя, а тоді Метт зізнався.

Мама глибоко й протяжно зітхнула. Робін чекала на втішні й мудрі слова.

— Боже милий,— мовила Лінда. Знову довга пауза.— То як ти там насправді, Робін?

— У нормі, мамо, от чесно. Працюю. Це дуже допомагає.

— Але чому ти саме в Барроу?

— Намагаємося вистежити одного з чоловіків, про яких Страйк підозрює, що то хтось із них надіслав ногу.

— Десь зупинилися?

— Поїдемо до «Травелоджу»,— відповіла Робін.— Звісно, візьмемо окремі кімнати,— поспішно додала вона.

— Ти розмовляла з Метью, відколи поїхала?

— Він мені пише есемески, каже, що кохає.

Тут Робін зрозуміла, що не прочитала його останнє повідомлення. Тільки тепер про нього й згадала.

— Вибач,— сказала вона мамі.— І сукня, і святкування, і все інше... Вибач, мамо.

— То останнє, що мене хвилює,— відповіла Лінда. І знов спитала: — Робін, з тобою все гаразд?

— Так, чесно, все гаразд.— Вона завагалася, тоді додала майже зухвало: — Корморан такий молодець.

— Але тобі доведеться поговорити з Метью,— сказала Лінда.— Стільки часу... ти не можеш не поговорити з ним.

Самовладання залишило Робін; голос затремтів від гніву, руки затрусилися, слова полилися самі.

— Два тижні тому ми ходили з ними на регбі — з Сарою і Томом. Вона повсякчас вештається поблизу — з часів університету! Вони спали разом, коли я... коли я... Метью не викреслив її зі свого життя, вона його вічно обіймає, фліртує з ним, підбурює його проти мене — на регбі заговорила про Страйка, от він такий привабливий, а що, ви в тому офісі тільки удвох... Весь цей час я гадала, що то все — невзаємне. Я знала, що Сара намагалася затягнути Метью у ліжко в універі, але я ніколи... Півтора року вони спали разом! І знаєш, що він мені сказав? То вона його втішала! Мені довелося поступитися, дозволити запросити її на весілля, бо я запросила Страйка, не спитавши у Метта. То було моє покарання, я не хотіла її там бачити. Метт щоразу обідає з нею, як вона опиняється поблизу його роботи...

— Я приїду до тебе в Лондон,— сказала Лінда.

— Ні, мамо...

— На один день. Пообідаємо.

Робін слабко засміялася.

— Мамо, у мене немає обідньої перерви. Це не така робота.

— Робін, я приїду до Лондона.

Коли материн голос звучав так твердо, сенсу сперечатися з нею не було.

— Я не знаю, коли повернуся.

— Ну, скажеш мені, й тоді я куплю квитки на поїзд.

— Я... ой, добре,— відповіла Робін.

Коли вони попрощалися, Робін відчула сльози на очах. Хай як вона запевняла себе у зворотному, думка про зустріч з Ліндою втішала.

Вона озирнулася на «лендровер». Страйк так і стояв поруч з машиною і собі розмовляв по телефону. А може, прикидається? Робін говорила голосно, а він уміє бути тактовним, коли хоче. Робін опустила очі на мобільний у себе в руці й прочитала повідомлення Метью.

Дзвонила твоя мама. Я їй сказав, що ти поїхала по роботі. Дай знати, чи казати татові, що ти не прийдеш на його день народження. Я тебе кохаю, Робін. М. ххххх

От знову: не вірить, що їхнім стосункам край. «Дай знати, чи казати татові...» Ніби це якась буря у склянці, ніби вона не зайде аж так далеко, щоб не прийти до його батька на день народження. «Та я твого батька терпіти не можу!»

Робін розсердилася, написала відповідь, відіслала.

Звісно ж, я не прийду.

Вона повернулася до машини. Страйк дійсно розмовляв. Атлас доріг розгорнутий лежав на пасажирському сидінні: Страйк роздивлявся мапу містечка Маркет-Гарборо в Лестерширі.

— Так, і тобі,— почула Робін голос Страйка.— Так. Побачимося, коли повернуся.

«Елін»,— вирішила Робін.

Страйк сів у машину.

— To Вордл? — безневинно спитала Робін.

— Елін,— відповів він.

«А вона знає, що ти поїхав зі мною? Що ми тут удвох?»

Робін відчула, як червоніють щоки. Вона гадки не мала, звідки такі думки. Вона ж не...

— Ти хочеш поїхати до Маркет-Гарборо? — спитала вона, беручи атлас.

— А чого ні,— відповів Страйк і ковтнув пива.— Там була остання робота Брокбенка. Може, вирине якась зачіпка. Дурістю буде не перевірити... поїдемо ось цим шляхом...

Він узяв атлас із рук Робін і перегорнув кілька сторінок.

— Усього дванадцять миль від Корбі. Можна дати гака й перевірити, чи той Лейнг, який проживав там з жінкою у 2008 році,— то наш Лейнг. Вона досі там мешкає. Звати Лорейн Макнотон.

Робін звикла до чудової пам’яті Страйка на імені й дрібниці.

— Добре,— сказала вона, зрадівши, що завтрашній ранок принесе нові сторінки розслідування, а не просте повернення до Лондона. Може, знайдуть щось цікаве, і буде друга ніч у дорозі, і ще дванадцять годин не доведеться бачитися з Метью... а тоді Робін згадала, що Метью завтра поїде на північ, на день народження до батька. Вона все одно була б сама у квартирі.

— Чи міг він її вистежити? — уголос спитав Страйк по довгій мовчанці.

— Даруй, що? Кого вистежити?

— Чи міг Брокбенк після стількох років вистежити Британі й убити її? Чи я через докори сумління ото гавкаю не на те дерево?

Він несильно вдарив по дверцятах «лендровера» кулаком.

— Але ж нога,— провадив Страйк, не погоджуючись сам із собою.— Шрам точно такий, як був у неї. Це їх пов’язувало: «Я намагався відпиляти тобі ногу, як ти була мала, аж тут зайшла твоя мама». Лиходій паскудний. Хто б ще надіслав мені ногу зі шрамом?

— Ну,— повагом мовила Робін,— у мене є думки щодо причин, з яких обрали цю ногу, і до Британі Брокбенк вони стосунку не мають.

Страйк розвернувся до неї.

— Кажи.

— Той, хто вбив дівчину, міг би з тим самим результатом надіслати будь-яку іншу частину її тіла,— сказала Робін.— Руку, може п... персо,— вона з усієї сили старалася говорити буденно,— і все це так само привернуло б увагу поліції і преси. Бізнес так само опинився би під ударом, ми так само були б збурені,— але він вирішив надіслати саме праву ногу, відрізану по тому місцю, де ампутовано твою.

— Гадаю, є зв’язок з тією клятою піснею. Втім...— Страйк замислився.— Ні, я дурню кажу, так? Так само підійшла б і рука. Чи шия.

— Він посилається на твоє поранення,— наполягала Робін.— Що може означати для нього твоя втрачена нога?

— Одному Богові відомо,— відповів Страйк, дивлячись на її профіль.

— Героїзм,— заявила Робін.

Страйк пирхнув.

— Нічого героїчного немає в тому, щоб опинитися у невдалому місці у невдалий час.

— Ти ветеран, маєш нагороди.

— Мене нагородили не за те, що підірвався. Це сталося раніше.

— Ти мені про це не казав.

Робін розвернулася до нього, але Страйк не схотів змінювати тему.

— Кажи далі. Чому саме нога?

— Ти отримав поранення на війні. Воно — це символ сміливості, витриманого випробування. Про ампутовану ногу згадують щоразу, як пишуть про тебе в пресі. Гадаю, що для нього вона пов’язана зі славою, досягненнями і... і честю. Він хоче занизити цінність твого поранення, пов’язати його з чимось страшним, зробити так, щоб громадськість сприймала тебе не як героя, а як чоловіка, котрому надсилають частини тіла розчленованої дівчини. Він хоче створити тобі проблеми, але в процесі ще й принизити. Вбивця — людина, яка хоче мати те, що маєш ти: визнання, відчуття важливості.

Страйк нахилився і видобув з коричневого пакета під ногами ще одну бляшанку «Макеванзу». В холодному повітрі рознісся тріск відірваного кільця.

— Якщо твоя правда,— мовив Страйк, дивлячись, як лине в темряву дим цигарки,— якщо цього маніяка гребе те, що я зажив слави, то на першому місці Віттакер. Він же тільки цього й хотів: стати зіркою.

Робін чекала. Страйк практично нічого не розповідав їй про вітчима, хоч інтернет і повідомив їй чимало подробиць, якими Страйк не ділився.

— Я такого паразита, як цей гад, у житті не зустрічав,— сказав Страйк.— Дуже в його стилі отак украсти трохи чужої слави.

В замкненому просторі Робін відчувала, як він починає злитися. На згадку про кожного з підозрюваних Страйк реагував однаково: відчував провину, коли йшлося про Брокбенка, злився, коли про Віттакера, і лише у випадку Лейнга виявляв сяку-таку об’єктивність.

— Шпеник уже щось дізнався?

— Каже, що він у Кетфорді. Шпеник його там вистежить. Віттакер точно там, заліз у котрийсь брудний куток. Він точно в Лондоні.

— Чому ти такий впевнений?

— Бо ж Лондон,— озвався Страйк, дивлячись на терасовані будинки за стоянкою.— Віттакер, знаєш, походить з Йоркширу, але тепер то чистий кокні.

— Ти його багато років не бачив, так?

— Мені не треба. Я його знаю. Він з отого сміття, яке намивається у велике місто в пошуках слави, та й так і лишається. Він

гадав, що тільки Лондон і заслуговує на його персону. Віттакер завжди хотів тільки найбільшу сцену.

Проте Віттакер так і не зумів вишкрябатися з брудних районів столиці, де плодяться злочини, злидні й насильство, вибратися з підчерев’я, де й досі обертається Шпеник. Людина, яка не жила там, не розуміє, що Лондон — це окрема країна. Така людина може обурюватися тим, що влади й грошей тут більше, ніж у будь-якому іншому місті Британії, але вона не знає, що бідність тут набуває особливого присмаку, бо все коштує дорожче, а на одвічні відмінності між успішними й неуспішними вказують постійно і найнеприємнішим чином. Відстань між ванільними колонами в квартирі Елін на Кларенс-Терресі та брудним сквотом у Вайтчапелі, де померла Страйкова мама, вимірюється не в милях. Між цими місцями — нескінченність розбіжностей, лотерея народжень і талану, помилки, вдалі прориви. Його мати й Елін — обидві вродливі жінки, обидві розумні; одну засмоктала трясовина наркотиків і людського бруду, друга живе високо над Реджентс-парком, за бездоганно чистим склом.

Робін теж думала про Лондон. Метью живе тут, проте не має інтересу до химерних світів, які вона досліджує щодня у ході детективної роботи. Метью захоплено дивиться на поверхневий полиск: найкращі ресторани, найкращі райони — ніби це не місто, а величезне поле для гри у «Монополію». Його відданість Йоркширу і їхньому рідному Мессему — неповна. Батько Метью народився в Йоркширі, а от покійна мати походила з Суррею і завжди показувала, що лише терпить це життя на півночі. Вона раз у раз виправляла йоркширські звороти в мові Метью і його сестри Кім-берлі. Ретельно нейтральна вимова Метью була однією з тих причин, через які брати Робін не зраділи, коли вони почали зустрічатися: попри її протести і його йоркширське ім’я, брати мали його за недопівденця.

— Дивно тут вирости, правда ж? — спитав Страйк, усе поглядаючи на будинки.— Це ніби острів. Я ніколи не чув такого акценту раніше.

Десь поблизу почувся чоловічий голос, який виспівував веселу пісню. Спершу Робін вирішила була, що це якийсь гімн. До самотнього співця приєдналися інші, вітер змінив напрямок, і Робін та Страйк розчули слова:

Друзі в грі та у розвагах, Спів під вечір, вдень — книжки...

— Шкільна пісня,— усміхнулася Робін. Тепер вона бачила співців — групу добродіїв середніх літ у чорних костюмах, які голосно співали, ідучи вулицею Баклу.

— Похорон,— здогадався Страйк.— Шкільного товариша ховали. Глянь на них.

Коли чоловіки в чорному порівнялися з машиною, один з них перехопив погляд Робін.

— Школа для обдарованих хлопчиків міста Барроу! — гукнув він до неї, піднісши кулак, ніби щойно гол забив. Інші чоловіки схвально закричали, але їхня п’яно хитка хода приховувала меланхолію. Зникаючи з очей, вони знову заспівали.

Кораблі та тиха гавань, Попід хмарами мартин...

— Ох уже ці рідні містечка,— мовив Страйк.

Він подумав про таких, як його дядько Тед, корнволлець до шпику кісток, що прожив життя і помре у Сент-Мосі, вросте у нього, лишатиметься в пам’яті людей, доки в місті житимуть люди, усміхатиметься з вицвілих фото на стінах пабу. Коли помре дядько Тед — Страйк сподівався, що станеться це за двадцять чи навіть тридцять років,— його оплакуватимуть так само, як і цього невідомого колишнього школяра з Барроу: люди будуть пити, плакати, але й радіти, що мали його в своєму житті. А що лишили по собі в рідних містах чорнявий неповороткий Брокбенк, ґвалтівник дітей, і рудочубий Лейнг, мучитель дружини? Полегшення,

що нарешті пішли геть; страх, що повернуться; зломлених людей, гіркі спогади.

— Поїхали? — тихо спитала Робін. Страйк кивнув і кинув недопалок цигарки в залишки пива, де вогник згас із негучним приємним сичанням.

27

A dreadful knowledge comes...

Blue Oyster Cult, “In the Presence of Another World”[23]

У «Травелоджі» отримали номери за п’ять дверей один від одного. Робін боялася, що адміністратор запропонує номер на двох, але Страйк одразу попросив «два окремі номери», не давши йому навіть рота розтулити.

Абсурдно, що вона відчула таку ніяковість — адже протягом цілого дня у «лендровері» вони були фізично ближчі, ніж зараз у ліфті. Було дивно казати Страйкові «на добраніч» біля дверей номера; він, правда, і не затримався. Сказав і собі «добраніч» і пішов до власного номера, проте заждав, поки Робін впорається з ключем і зникне за дверима, спершу знічено помахавши йому.

Нащо махала? Дурня.

Робін кинула сумку на ліжко і пішла до вікна, звідки відкривався похмурий краєвид: ті ж таки промислові споруди, повз які проїздили кілька годин тому. Таке відчуття, що з Лондона виїхали набагато давніше, ніж насправді.

Опалення в номері працювало понад міру. Робін не без зусилля відчинила туге вікно, і всередину полилося прохолодне нічне повітря, радісно виповнюючи задушну кімнату-коробку. Поставивши телефон заряджатися, Робін роздягнулася, вбрала нічну сорочку, почистила зуби і лягла між холодні простирадла.

Робін відчувала дивний неспокій від думки, що спить за п’ять дверей від Страйка. То, звісно, все Метью винен. «Якщо ти з ним переспиш, нашим стосункам край».

Буйна уява вже малювала, як раптом стукають у двері та з якоїсь там причини заходить Страйк...

«Ой, дурня».

Робін перекотилася на живіт, сховала червоне обличчя в подушці. Ну й думки! Клятий Метью — навіяв їй таке, міряючи її за своїм зразком...

Страйк на той момент ще не ліг. Після довгих годин нерухомості в машині все йому заклякло. Було дуже приємно зняти протез. Душ був не надто зручний для одноногої людини, але Страйк помився, міцно тримаючись за клямку дверей і намагаючись розслабити натерте коліно під струменями гарячої води. Витершись рушником, Страйк обережно рушив у бік ліжка, поставив мобільник заряджатися і голяка заліз під ковдру.

Заклавши руки за потилицю, він дивився у темну стелю і думав про Робін, що лежить у ліжку за п’ять дверей від нього. Чи писав їй Метью нові повідомлення? Може, вони балакали по телефону? Чи вона скористалася самотою, щоб уперше за день поплакати?

З поверху нижче долинав гамір парубочої вечірки: голосно сміялися чоловіки, кричали, свистіли, грюкали дверима. Хтось увімкнув музику, номер протяло гупання басів. Страйкові згадалися ночі, коли він спав у офісі й музика з кафе «12 тактів» унизу вібрувала металевими ніжками розкладачки. Він сподівався, що в кімнаті Робін гамір не так чути. Їй треба відпочити — адже завтра їй двісті п’ятдесят миль відбувати за кермом. Позіхнувши, Страйк перекотився на живіт і, попри музику й крики, вмить заснув.

На ранок зустрілися, як і домовлялися, в їдальні, і Страйк затуляв Робін від чужих очей, поки та потай наповнювала термос із готельної кавоварки; тоді обоє наклали на тарілки тостів. Страйк утримався від спокуси спожити традиційний англійський сніданок і натомість сховав у рюкзак кілька пиріжків з листкового тіста. О восьмій уже сиділи у «лендровері» та їхали прегарними сільськими дорогами Камбрії: м’які округлі пагорби, вересові луки, торф’яники. Тоді виїхали на трасу М6.

— Вибач, що не підміняю тебе,— сказав Страйк, попиваючи каву.— Мене той протез убиває. Нас обох убив би.

— Та нічого,— відповіла Робін.— Ти ж знаєш, мені подобається бути за кермом.

їхали у приємному мовчанні. Робін була єдиною людиною, кому Страйк дозволяв себе возити, попри навіть його глибоке упередження проти жінок за кермом. Про це він не говорив, але таке враження склалося з негативного досвіду їзди в машині з жінками: корнволльська тітка була за кермом нервова й нездібна, сестра Люсі легко відволікалася, Шарлотта зухвало загравала з небезпекою. Його колишня дівчина Трейсі, колега за відділом спеціальних розслідувань, кермувала добре, але одного разу її паралізувало страхом на вузькій гірській дорозі; вона зупинилася, важко дихаючи, не бажала віддавати кермо, але і далі їхати не могла.

— А Метью «лендровер» подобається? — спитав Страйк, поки дерлися на естакаду.

— Ні,— відповіла Робін.— Він хоче «А3 кабріолет».

— Ще б пак,— озвався Страйк стиха, так що не чути було за гарчанням мотора.— Дрочило.

За чотири години доїхали до Маркет-Гарборо. Дорогою з’ясувалося, що ні Страйк, ні Робін у цьому містечку раніше не бували. Шосе кружляло між гарненькими маленькими селищами: будинки з солом’яними стріхами, церкви сімнадцятого століття, фігурні кущі в палісадниках і садиби на вуличках з ніжними назвами. Страйк пригадав голу стіну, колючий дріт, загрозливо-велетенський завод з виробництва субмарин: дитяча домівка Ноеля Брокбенка. Що могло привести Брокбенка сюди, між ці пасторальні принади? Якому такому закладу належав номер телефону, який дала Робін Голлі? Папірець з ним тепер лежав у Страйка в гаманці.

Враження шляхетної старожитності тільки посилилося, коли доїхали до власне Маркет-Гарборо. В серці містечка гордовито підносилася старовинно-химерна церква святого Діонісія, а поруч, посеред центральної вулиці, височіла прикметна споруда, що нагадувала дерев’яну хатину на високих палях.

Стоянку знайшли ззаду цієї дивної будівлі. Бажаючи покурити і розім’яти коліно, Страйк вийшов з машини, клацнув запальничкою і пішов роздивитися табличку, що повідомляла: споруда на палях — це школа, збудована у 1614 році. На фасаді золотими літерами було виведено біблійні вірші.

«Чоловік-бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце».

Робін лишилася у «лендровері», де шукала на мапі найкращий шлях до Корбі — їхньої наступної зупинки. Докуривши, Страйк повернувся на пасажирське місце.

— Так, я дзвоню за цим номером. Якщо маєш бажання прогулятися, то в мене майже скінчилися цигарки.

Робін закотила очі, але взяла запропоновану десятку і рушила на пошуки «Бенсон-енд-Геджесу».

Коли Страйк подзвонив уперше, було зайнято. З другої спроби відповів жіночий голос із сильним акцентом:

— Масажний салон «Тайська орхідея», чим можу допомогти?

— Добридень,— сказав Страйк,— мені ваш номер дав один приятель. Де ви міститеся?

Жінка назвала адресу на Сент-Меріз-роуд; зазирнувши в атлас, Страйк виявив, що туди їхати кілька хвилин.

— Чи хтось із ваших дам може мене прийняти сьогодні вранці? — спитав він.

— Яку хочете? — спитала жінка.

У боковому дзеркалі Страйк побачив Робін, що поверталася до машини: рудувато-біляве волосся плине за вітром, у руці поблискує золота пачка «Бенсон-енд-Геджесу».

— Чорняву,— на мить завагавшись, відповів Страйк.— Тайку.

— У нас є для вас дві тайські дами. Які саме послуги бажаєте?

Робін потягнула за дверцята і сіла на пасажирське місце.

— А що є? — спитав Страйк.

— Чуттєвий масаж з оліями у виконанні однієї дами — дев’яносто фунтів. Чуттєвий масаж з оліями у виконанні двох дам — сто двадцять. Оголений масаж усього тіла з оліями, повний контакт — сто п’ятдесят. Про додаткові послуги домовляйтеся з дамою, о’кей?

— Добре, я б хотів... ем... давайте одну даму,— відповів Страйк.— Скоро буду у вас.

І повісив слухавку.

— Це масажний салон,— сказав він Робін, роздивляючись мапу,— але не такий, куди звертаються з травмами коліна.

— Що, правда? — аж сахнулася Робін.

— Та вони всюди,— відповів Страйк.— Ну, ти знаєш.

Він розумів, чому Робін так збентежилася. Сцена за вікнами — святий Діонісій, старовинна школа на палях із золотими літерами, людний проспект, хрест святого Георгія, що тріпоче під вітром над найближчим пабом — то була картинка, мов для рекламного плаката міста.

— І що ти будеш... де воно? — спитала Робін.

— Неподалік,— відповів Страйк і показав на мапі.— Тільки спершу треба знайти банкомат.

«Він що, дійсно заплатить за масаж?» — геть збентежилася Робін, але не знала, як сформулювати питання; та й відповідь чути не кортіло. Зупинившись біля банкомата (де Страйк завинив банкові ще двісті фунтів), Робін за його інструкціями поїхала на Сент-Меріз-роуд — та виходила на головну вулицю. Сент-Меріз-роуд виявилася респектабельного вигляду проспектом, обабіч якого вишикувалися агентства з продажу нерухомості, салони краси й адвокатські контори, майже всі — у солідних окремих будівлях.

— Ось він,— указав Страйк, коли під’їхали до непомітного закладу на розі. Блискуча пурпурово-золота вивіска повідомляла, що це масажний салон «Тайська орхідея». Тільки запнуті чорним вікна натякали на те, що тут пропонують не лише суто медичні послуги для хворих суглобів. Робін зупинилася у провулку і дивилася на Страйка, поки той не зник з очей.

Підійшовши до входу у салон, Страйк відзначив, що орхідея на блискучій вивісці підозріло нагадує піхву. Він подзвонив, і двері одразу відчинив чоловік з довгим волоссям і на зріст майже як сам Страйк.

— Я щойно телефонував,— сказав Страйк.

Викидайло щось пробурчав і дозволив Страйкові пройти за щільні чорні внутрішні занавіски. За ними була маленька вітальна з ковроліном на підлозі й двома диванами, на яких сиділи немолода тайка і двійко тайських дівчат. Одній на вигляд було років п’ятнадцять. По телевізору в кутку крутили «Хто хоче стати мільйонером?». Коли Страйк увійшов, знуджені обличчя дівчат набули настороженого виразу. Старша жінка підвелася. Вона енергійно жувала гумку.

— Ви дзвонили, так?

— Саме так,— кивнув Страйк.

— Бажаєте напій?

— Ні, дякую.

— Бажаєте тайську дівчину?

— Так,— кивнув Страйк.

— Котру бажаєте?

— Ось цю,— Страйк указав на молодшу дівчину, вбрану у рожевий топ з хомутиком, замшеву міні-спідницю і дешеві на вигляд лакові туфлі на підборах. Та всміхнулася і встала. Ноги мала худі, мов у фламінго.

— О’кей,— сказала його співрозмовниця.— Ви платите зараз, ідете до приватної кабінки потім, о’кей?

Страйк виклав дев’яносто фунтів, і обрана дівчина усміхнено поманила його за собою. Вона мала тіло хлопчика-підлітка і явно накладні груди, які нагадали йому про пластикових Барбі на полиці в кімнаті доньки Елін.

Потрапити до приватної кабінки можна було через короткий коридор. То була маленька кімната з єдиним вікном, затуленим чорною завісою, з тьмяним світлом і сильним ароматом сандалового дерева. В кутку тулилася душова кабіна. Масажний стіл покривала чорна шкіра.

— Бажаєте спершу душ?

— Ні, дякую,— сказав Страйк.

— О’кей, ви можете зняти одяг он там,— дівчина вказала на крихітний відгороджений запоною куток, у який Страйк навряд чи зміг би втиснути свої габарити.

— Мені зручніше одягненим. Я хочу з тобою поговорити.

Дівчина здавалося незворушною. Вона й не таке бачила.

— Зняти топ? — бадьоро запропонувала вона, потягнувшись до зав’язки на шиї.— Без топа плюс десять фунтів.

— Ні,— відповів Страйк.

— Допомогти руками? — запропонувала дівчина, дивлячись йому на ширінку.— Руками з олією? Плюс двадцять.

— Ні, я просто хочу з тобою поговорити,— відповів Страйк.

На обличчі дівчини проглянув сумнів, а тоді спалахнув страх. — Ви поліція.

— Ні,— відповів Страйк, піднімаючи руки, ніби здавався.— Я не з поліції. Я шукаю чоловіка на ім’я Ноель Брокбенк. Він тут раніше працював. Мабуть, при вході — викидайлом.

Цю конкретну дівчину Страйк обрав саме за її юність. Знаючи смаки Брокбенка, він вирішив, що той, скоріше за все, спілкувався з нею. Але дівчина похитала головою.

— Його нема,— відповіла вона.

— Я знаю,— кивнув Страйк.— Я хочу дізнатися, де він.

— Мамка його вигнала.

Чи власниця її мати, чи це просто шанобливе звертання? Страйкові не хотілося втягувати в це Мамку. Вона здавалася бувалою жінкою, міцним горішком. Мабуть, доведеться красно заплатити за, можливо, некорисну інформацію. Обрана ним дівчина здавалася приємно наївною. Вона могла вимагати у Страйка гроші за підтвердження, що Брокбенк тут працював, але це не спало їй на думку.

— Ти знала Брокбенка? — спитав Страйк.

— Його вигнали того тижня, коли я прийшла,— відповіла дівчина.

— За що його вигнали?

Дівчина глянула на двері.

— Чи хтось тут має контактний номер Брокбенка чи знає, куди він міг поїхати?

Дівчина вагалася. Страйк дістав гаманець.

— Двадцять,— сказав він,— якщо можеш познайомити мене з людиною, яка володіє інформацією про його місцеперебування. Це тобі.

Дівчина по-дитячому гралася з подолом замшевої спідниці, поглядаючи на нього, тоді вихопила дві десятки з його руки і заховала глибоко у кишеню.

— Чекайте тут.

Страйк сів на вкритий штучною шкірою масажний стіл і зачекав. Маленька кімната була чиста, як і личить салону, і це Страйкові сподобалося. Бруд діяв на нього як анафродизіак: щоразу згадувалися мама і Віттакер у гнилому сквоті, брудні матраци, густі міазми, що оточували вітчима. Тут, поруч з акуратно розставленими на поличці оліями, легко було плекати еротичні думки. Ідея масажу всього тіла з повним контактом, з олією видавалася цілком принадною.

Думки Страйка раптом полинули до Робін, що чекає надворі в машині. Страйк одразу схопився на ноги, ніби його захопили за чимось непристойним. Зовсім поруч почулися розлючені голоси: говорили тайською. Розчахнулися двері, в кімнату влетіла Мамка, за нею — налякана дівчина, що він її обрав.

— Ви заплатили за масаж і одну дівчину! — сердито заявила Мамка.

Як доти її протеже, вона кинула погляд на ширінку його штанів. Перевіряла, чи вже щось мало місце, чи не хоче він отримати більше задешево.

— Він передумав,— з відчаєм мовила дівчина.— Хоче двох дівчат, одна тайка, одна блондинка. Ми нічого не робили. Він передумав.

— Ви заплатили тільки за одну дівчину,— горлала Мамка, наставивши на Страйка кігтястий палець.

Страйк почув важкі кроки і здогадався, що надходить довговолосий викидайло.

— Я залюбки,— сказав він, подумки клянучи себе,— заплачу ще за масаж і двох дівчат.

— Ще сто двадцять? — загорлала на нього Мамка, не вірячи власним вухам.

— Так,— відповів він.

— Добре.

Мамка змусила Страйка повернутися до вітальні й заплатити. Там сиділа огрядна руда дівчина у відкритій чорній сукні з лайкри. Вона з надією глянула на Страйка.

— Він хоче блондинку,— повідомила Страйкова спільниця, коли той передавав власниці сто двадцять фунтів, і руда засмутилася.

— Інгрид з клієнтом,— повідомила Мамка, ховаючи Страйкові гроші в шухляду.— Чекайте тут, поки вона закінчить.

І Страйк сів між худенькою тайкою і рудою і дивився «Хто хоче стати мільйонером?», поки з коридору швидкими кроками не вийшов маленький чоловік при костюмі й білій бороді і, нікому не дивлячись в очі, зник за чорними занавісками й утік на вулицю. За п’ять хвилин вийшла струнка пероксидна блондинка (на погляд Страйка, його однолітка) в пурпуровій лайкровій сукні й ботфортах.

— Ви ідіть з Інгрид,— сказала Мамка, і Страйк разом з юною тайкою слухняно пішов до приватної кабінки.

— Він не хоче масаж,— прошепотіла до блондинки перша Страйкова дівчина, коли двері зачинилися.— Він хоче знати, куди поїхав Ноель.

Блондинка насупилася, приглядаючись до Страйка. Може, вона була і вдвічі старша за товаришку, але симпатична, з темно-карими очима і високими вилицями.

— А нащо він тобі треба? — спитала вона з виразним ессек-ським акцентом, тоді спокійно додала: — Ти що, з поліції?

— Ні,— відповів Страйк.

Гарненьке личко раптом осяяв здогад.

— Стривай-но,— неквапно вимовила блондинка,— та я тебе знаю! Ти Страйк! Отой Кемерон Страйк! Детектив, який розкрив убивство Лули Лендрі! Господи Йсусе, то ж тобі надіслали оту ногу?

— Ем... так, надіслали.

— Ноель був на тобі капець який поведений! — заявила блондинка.— Тільки про тебе й балакав. Ну, коли тебе показали в новинах.

— Що, правда?

— Атож, усе повторював, що ти йому травму мозку заподіяв!

— Не зовсім моя заслуга. А ти його добре знала, так?

— Ну, не настільки добре! — відповіла блондинка, правильно зрозумівши натяк Страйка.— Я знала його друга з півночі, Джона. Той був класний, один з моїх постійних клієнтів, але потім поїхав до Саудівської Аравії. Та-ак, здається, вони до школи разом ходили. Джон Ноеля жалів, бо той служив раніш в армії, а тоді мав якісь проблеми, тож рекомендував його сюди на роботу. Домовився, щоб я дала Ноелю в оренду кімнату в себе і все таке.

З тону блондинки було чути, що співчуття Джона до Брокбенка вона вважала хибним.

— І що з того вийшло?

— Попервах було нормально, але щойно він звик, то почав базікати без угаву. Про армію, про тебе, про свого сина — він на сині поведений, хоче його повернути. Каже, то ти винний, що вони з сином не бачаться, але я не знаю, з чого такі висновки. Будь-хто зрозуміє, чого колишня не підпускає Ноеля близько до дитини.

— І чого?

— Мамка його заскочила зі своєю онукою на колінах, у задертій спідничці. Онуці шість років.

— А,— кивнув Страйк.

— Він пішов, завинивши мені гроші за два тижні, й більше я його не бачила. Хай котиться, щоб його!

— Не знаєш, куди він поїхав, коли його вигнали?

— Гадки не маю.

— А якихось контактів не лишилося?

— Може, десь ще лишився номер його мобільника,— відповіла блондинка.— Не знаю, чи він ще ним користується.

— А можеш записати...

— А схоже, що при мені мобільний? — спитала блондинка, високо піднімаючи руки. Лайкра і ботфорти туго облягали її форми. Крізь тонку тканину добре було видно набряклі пипки. Попри запрошення роздивитися те все, Страйк змусив себе дивитися їй в очі.

— А ми можемо пізніше зустрітися, і тоді ти запишеш мені телефон?

— Нам не можна обмінюватися номерами з клієнтами. Такі правила закладу, котику: нам не можна брати з собою телефони.

Але скажу тобі таке,— додала блондинка, оглядаючи Страйка з голови до ніг,— оскільки це ти, і я ото чула, що ти побив того виродка, і ти герой війни і все таке, давай зустрінемося десь, коли я закінчу роботу.

— Це,— сказав Страйк,— було б чудово. Дуже вам дякую.

Він не знав, чи ввижається йому кокетливий блиск у її очах. Може, і ввижається: від запаху олій, від нещодавніх думок про теплі слизькі тіла.

За двадцять хвилин (щоб Мамка думала, що він устиг отримати своє задоволення), Страйк вийшов з «Тайської орхідеї» і перетнув вулицю. Робін чекала в машині.

— Двісті тридцять фунтів за старий телефонний номер,— мовив він, коли Робін зрушила машину з місця і поїхала в бік центру міста.— Дуже сподіваюся, що воно того варте. Нам треба вулицю Адама і Єви — жінка сказала, це десь тут праворуч — і кафе «Епплбі». Незабаром вона там зі мною зустрінеться.

Робін знайшла, де запаркуватися, і вони почали чекати, обговорюючи те, що сказала про Брокбенка Інгрид, і поїдаючи листкові пиріжки, які Страйк поцупив з гостелу. Робін починала розуміти, звідки у Страйка зайва вага. Раніше вона не брала участі в цілодобових розслідуваннях. Коли щоразу хапаєш їжу в найближчій крамниці та їси на ходу, швидко переходиш на фаст-фуд і шоколадки.

— Он вона,— за сорок хвилин сказав Страйк, вийшов з «лендровера» і рушив до «Епплбі». Робін побачила блондинку, тепер вбрану в джинси і штучну шубку. Вона мала фігуру гламурної моделі, й Робін одразу згадала Платину. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять; ні Страйк, ні дівчина не виходили.

— Та скільки часу треба, щоб записати телефонний номер? — сердито спитала у машини Робін. У «лендровері» було холодно.— Ти ж наче в Корбі хотів потрапити, ні?

Страйк сказав їй, що в масажному салоні нічого не було, але хтозна.

Може, й було. Може, дівчина намастила Страйка олією і...

Робін побарабанила пальцями по керму. Подумала про Елін. Як би та поставилася до сьогоднішніх Страйкових пригод? Тоді, аж здригнувшись, пригадала, що не зазирала у телефон на предмет нових повідомлень від Метью. Дістала мобільний з кишені — ні, нічого нового. Тільки-но вона повідомила, що точно не поїде на день народження його батька, Метью замовк.

Блондинка і Страйк вийшли з кафе. Інгрид, здається, не хотіла відпускати Страйка. Коли той помахав їй, прощаючись, блондинка потягнулася до нього, поцілувала у щоку, тоді рушила геть, виляючи стегнами. Страйк помітив, що Робін дивиться на них, і пішов до машин з дещо засоромленою міною.

— Дуже цікаво,— відзначила Робін.

— Та не дуже,— відповів Страйк і показав їй номер, тепер забитий у телефон: «НОЕЛЬ БРОКБЕНК МОБІЛЬНИЙ».— Вона страшенно говірка.

Якби Робін була колегою чоловічої статі, він би точно ще додав: «І на мене повелася». Сидячи навпроти, Інгрид безсоромно фліртувала, повільно гортаючи список контактів на мобільному, вголос сумніваючись, чи ще має той телефон (щоб Страйк почав тривожитися, а раптом не має!), питала, чи робили йому колись справжній тайський масаж, намагалася дізнатися, нащо йому Ноель, а які ще справи він розслідував, а що там було з тією вродливою померлою моделлю, завдяки якій він уперше зажив слави... Кінець кінцем з приязною усмішкою Інгрид запропонувала йому записати ще й її номер, «а то раптом що».

— Хочеш подзвонити Брокбенку просто зараз? — спитала Робін, відвертаючи увагу Страйка від постаті Інгрид, яка простувала геть.

— Що? Ні. Це треба обміркувати. Якщо він візьме слухавку, то це буде тільки один шанс...— Страйк глянув на годинник.— Їдьмо, не хочу приїхати до Корбі надто...

Телефон у нього в руці задзвонив.

— Вордл,— сказав Страйк.

Він відповів, увімкнувши гучний зв’язок, щоб і Робін чула.

— Що таке?

— Ми ідентифікували тіло,— сказав Вордл. Щось у його тоні натякало, що ім’я буде знайоме. Протягом крихітної паузи у голові Страйка промайнув панічний образ: маленька дівчинка з очима пташеняти.

— Гі звати Келсі Платт, і це та дівчина, яка тобі писала — хотіла пораду щодо ампутації ноги. То все було насправді. Шістнадцять років.

Страйка охопили полегшення й недовіра в рівних пропорціях. Він потягнувся був по ручку, але Робін уже записувала.

— Вчилася на виховательку в якомусь коледжі, там познайомилася з Оксаною Волошиною. Келсі проживала у Фінчлі зі зведенючкою та її хлопцем. Сказала їм, що на два тижні їде за направленням від коледжу. Вони не заявляли про зникнення — не переймалися. На неї чекали тільки сьогодні ввечері. Оксана каже, що Келсі погано ладнала з сестрою і попросилася пожити в неї кілька тижнів, щоб трохи побути на самоті. Схоже, що дівчина все спланувала, коли писала тобі з тієї адреси. Сестра, звісно, в шоці. Я поки що небагато притомного від неї почув, але вона підтвердила, що почерк належить Келсі. Те, що дівчина хотіла позбутися ноги, сестру якось не дуже здивувало. Ми взяли проби ДНК з волосся на її гребінці. Все сходиться. Це вона.

Зарипіло сидіння: Страйк підсунувся ближче до Робін, щоб зазирнути в її нотатки. Та відчула від нього сморід цигаркового диму з крихітною ноткою сандалу.

— Кажеш, із сестрою хтось живе? — спитав Страйк.— Чоловік?

— На нього це не повісиш,— відповів Вордл, і Страйк зрозумів, що така спроба вже була.— Сорок п’ять років, колишній пожежник, не дуже заможний. Хворі легені, є залізне алібі на всі ті вихідні.

— Цілі вихідні...— почала Робін.

— Келсі поїхала від сестри ввечері першого квітня. Ми знаємо, що вона померла другого чи третього числа — її ногу вам надіслали четвертого. Страйку, мені треба, щоб ти заїхав і відповів ще на кілька питань. Звичайна справа, але слід зробити офіційну заяву щодо тих листів.

Більше додати було нічого. Прийнявши від Страйка подяки за те, що розповів, Вордл повісив слухавку. Запала тиша, і Робін здавалося, що ця тиша дрижить, мов від сейсмічних поштовхів після землетрусу.

28

...oh Debbie Denise was true to me, She’d wait by the window, so patiently.

Blue Oyster Cult, “Debbie Denise” Lyrics by Patti Smith[24]

— Вся ця мандрівка — просто згаяний час. То не Британі. Це не може бути Брокбенк.

Страйк аж ошалів від полегшення. Всі барви на вулиці Адама і Єви раптом стали яскравіші, перехожі ніби повеселішали і викликали більше приязні, ніж до дзвінка. Врешті-решт Британі ще десь жива. Це не його провина. То не її нога.

Робін мовчала. Вона розчула тріумф у голосі Страйка, відчула його полегшення. Вона, звісно, не знала Британі Брокбенк і хоч і раділа, що ця дівчина жива, лишався факт: інша дівчина загинула за страшних обставин. Провина, що звалилася зі Страйка, ніби осіла тягарем на її власних колінах. То вона просто проглянула лист Келсі й закинула в шухляду з психами, без відповіді. Чи змінилося б щось, думала Робін, якби вона зв’язалася з Келсі

й порадила тій звернутися по допомогу? Чи якби Страйк подзвонив їй і пояснив, що втратив ногу на війні, що версія про травму, яку вона почула (хай що воно було), то брехня? У Робін усередині все аж боліло від жалю.

— Ти впевнений? — спитала вона після цілої хвилини мовчання, протягом якої обоє були занурені у власні думки.

— Впевнений у чому? — спитав Страйк, розвертаючись до неї.

— Що це не може бути Брокбенк.

— Якщо це не Британі...— почав Страйк.

— Ти мені щойно сказав, що та дівчина...

— Інгрид?

— Інгрид,— трохи нетерпляче відповіла Робін,— так. Ти щойно мені сказав, що, за її словами, Брокбенк на тобі поведений. Він винуватить тебе у травмі мозку і втраті сім’ї.

Страйк дивився на неї, супився, думав.

— Усе, що я учора сказала — що вбивця хоче тебе принизити, знецінити твої звитяги на війні,— це пасує до того, що нам відомо про Брокбенка,— провадила Робін,— і от подумай: він зустрів цю Келсі, побачив у неї на нозі майже такий самий шрам, як у Британі, чи почув, що вона не проти здихатися цієї ноги... навіть не знаю, що там могло бути... хіба б таку людину це не спровокувало? Я до того,— обережно додала Робін,— що ми не знаємо, як травма мозку...

— Та не настільки він там травмований,— огризнувся Страйк.— Він прикидався у шпиталі. Я це точно знаю.

Робін не відповіла, просто сиділа за кермом і дивилася, як люди ходять туди-сюди вулицею Адама і Єви. Вона їм заздрила. Хай які у них клопоти, навряд чи вони пов’язані з тортурами та вбивством.

— Ти правильно кажеш,— нарешті вимовив Страйк. Робін зрозуміла, що пригасила його особисту радість. Він глянув на годинник.— Так, треба виїжджати до Корбі, якщо хочемо потрапити туди сьогодні.

Двадцять миль між двома містечками було подолано швидко. З кислого виразу на Страйковому обличчі Робін виснувала, що той обмірковує їхню розмову про Брокбенка. Дорога була непоказна, краєвид навколо — плаский; уздовж узбіч тягнувся живопліт й подекуди росли дерева.

— Отже, Лейнг,— мовила Робін, бажаючи вирвати Страйка з якоїсь похмурої замріяності.— Нагадаєш?

— Так, Лейнг,— повільно відповів Страйк.

Робін правильно зрозуміла, що він поринув у думки про Брокбенка. Тепер Страйк намагався зосередитися, згрупуватися.

— Ну, Лейнг зв’язував дружину і різав ножем; наскільки мені відомо, його двічі звинувачували у зґвалтуванні, але не посадили... і ще він мені на боксерському ринзі мало пів-лиця не відгриз. Якщо коротко, то це буйний і збочений паскудник,— мовив Страйк,— але, як я тобі казав, його теща гадає, що з в’язниці він вийшов хворий. Каже, що він поїхав до Ґейтсгеда, але навряд чи затримався там, якщо у 2008-му жив з цією жінкою у Корбі,— додав він, ще раз пошукавши на мапі вулицю, де мешкала Лорейн Макноттон.— Збігається і вік, і часові рамки... побачимо. Якщо Лорейн немає вдома, повернемося після п’ятої.

Слідуючи Страйковим указівкам, Робін проїхала через центр містечка Корбі з суцільними цегляними і бетонними спорудами і торгівельним центром посередині. На обрії височів комплекс будівель міської ради, оповитий антенами, ніби залізним мохом. Тут не було центрального майдану, старовинної церкви чи напівдерев’яної старовинної школи на палях. Корбі забудували для робітників під час вибуху міграцій у 1940-1950-х роках; будівлі здавалися безрадісними, утилітарними.

— Половина вулиць має шотландські назви,— відзначила Робін, коли проїхали Арґайлл-стріт і Монтроуз-стріт.

— Містечко називали Маленькою Шотландію, так? — сказав Страйк, помітивши вивіску з Единбурзьким замком. Він чув, що в добу промислового розквіту Корбі мав найбільшу шотландську діаспору на південь від кордону. На балконах квартир тріпотіли андріївські хрести і здиблені леви.— Можна зрозуміти, чому Лейнг тут почувався затишніше, ніж у Ґейтсгеді. Може, мав тут знайомих.

За п’ять хвилин опинилися у старішій частині містечка, де красиві кам’яні будинки ще нагадували про село, яким було Корбі, поки не прибули металурги. Скоро доїхали і до Велдон-роуд, де мешкала Лорейн Макноттон.

Будинки стояли групами по шість; кожна пара складалася з дзеркальних близнюків — двері поруч, вікна дивляться у протилежні боки. Над кожним на кам’яному надвірку була назва.

— Оце її дім,— сказав Страйк, вказуючи на «Літнє поле» — будинок-близнюк «Північного поля».

Подвір’я «Літнього поля» було засипано дрібним гравієм. Траву перед «Північним полем» не завадило б підстригти. Робін пригадалася власна квартира у Лондоні.

— Гадаю, нам краще обом туди піти,— сказав Страйк, розстібаючи пасок безпеки.— Вона комфортніше почуватиметься, якщо там будеш ще й ти.

Дзвоник на дверях не працював, тому Страйк гучно постукав кісточками пальців. Відчайдушний гавкіт повідомив про те, що бодай хтось живий тут є. Далі почувся жіночий голос — сердитий, але якийсь непереконливий.

— Цить! Цить ти! Припини! Фу!

Двері відчинилися, і Робін устигла побачити загрубіле обличчя жінки років п’ятдесятьох, а тоді з дверей виплигнув нашорошений джек-рассел, який люто гарчав і гавкав, і схопив зубами Страйкову ногу. На щастя для Страйка — і на горе для собаки — зуби вчепилися у сталь. Пес заскавчав, а Робін скористалася нагодою: швидко нахилилася, схопила тварину за загривок і підняла. Собака так здивувався, опинившись у повітрі, що так і повис у неї в руках.

— Не можна кусатися,— сказала йому Робін.

Вирішивши, вочевидь, що жінка, здатна його схопити, варта поваги, пес дозволив їй узяти себе міцніше, вивернувся в повітрі й спробував лизнути Робін руку.

— Вибачте,— сказала жінка.— Це мамин пес. Просто жах, а не тварина. Але гляньте, ви йому сподобалися! Диво.

Гі каштанове волосся довжиною до плечей мало сиве коріння. Обабіч тонких губ залягли глибокі складки. Жінка спиралася на милиці. Одна литка у неї була розпухла, перебинтована. Сандалія на нозі відкривала жовтуваті нігті.

Страйк назвався, потім показав Лорейн водійські права й візитівку.

— Ви — Лорейн Макноттон?

— Так,— сторожко відповіла вона. Метнула погляд на Робін, яка втішно усміхнулася над мордою джек-рассела.— Ви... як ви сказали?

— Я — детектив,— мовив Страйк,— і хочу спитати, чи можете ви мені щось розповісти про Дональда Лейнга. Телефонна книга каже, що кілька років тому він мешкав тут з вами.

— Так, мешкав,— неквапно відповіла жінка.

— Він ще тут? — спитав Страйк, хоч і знав відповідь.

— Ні.

Страйк указав на Робін.

— Ви не проти, якщо ми з колегою поставимо вам кілька питань? Ми намагаємося знайти містера Лейнга.

Пауза. Лорейн пожувала нижню губу, насупилася. Робін тримала на руках джек-рассела, а той захоплено лизав їй пальці, понад сумнів, виявивши там залишки листкових пиріжків. Подерта холоша Страйкових штанів тріпотіла під легеньким вітерцем.

— Гаразд, заходьте,— сказав Лорейн і позадкувала на милицях, впускаючи їх.

У притихлій вітальні сильно відгонило цигарковим димом. Усюди були елементи інтер’єру, характерні для старих жінок: мереживні серветки, дешеві подушки з рюшами, на полірованій полиці рядком сиділи іграшкові ведмеді в чепурному одязі. На одній стіні висіла велика картина: портрет дитини в костюмі П’єро, з очима мов блюдця. Страйк не міг уявити, щоб Дональд Лейнг жив у такому місці — як не міг уявити, щоб у кутку раптом лежав молодий бик.

Опинившись усередині, джек-рассел випручався з рук Робін, а тоді знову почав гавкати на Страйка.

— Та стули пельку,— простогнала Лорейн. Упавши на вицвілий диван, оббитий брунатним оксамитом, вона обіруч підняла забинтовану литку на шкіряний пуф, тоді потягнулася по пачку цигарок і закурила.

— Ногу треба тримати піднятою,— пояснила вона, трусячи цигаркою в губах. Лорейн дотягнулася до скляної попільнички й поставила її собі на коліна.— Щодня приходить дільнична медсестра, міняє бинти. Сідайте.

— Що з вами сталося? — спитала Робін, протиснулася за кавовий столик і сіла на диван поруч з Лорейн. Джек-рассел негайно застрибнув на диван поруч з нею і, на щастя, замовк.

— Перекинула на себе каструлю з олією для картоплі,— відповіла Лорейн.— На роботі.

— Господи,— сказав Страйк, усідаючись у крісло.— Мабуть, боліло страшенно.

— Ой так. Сказали, я вийшла з ладу щонайменше на місяць. Добре, що хоч до травмпункту близько.

Стало зрозуміло, що Лорейн працює в їдальні місцевого шпиталю.

— То що Донні накоїв? — спитала Лорейн.— Знов когось пограбував?

— А чому ви про таке питаєте? — обережно спитав Страйк.

— Він мене пограбував,— відповіла вона.

Робін зрозуміла, що різкість — то просто маска. Довга цигарка Лорейн затремтіла, коли вона про це казала.

— Коли він це зробив? — спитав Страйк.

— Коли пішов від мене. Забрав усі мої коштовності. Мамину обручку — все. Він знав, як багато те для мене значить. Вона менше року як померла. Так, одного дня він пішов з дому і не повернувся. Я дзвонила в поліцію, думала, щось сталося. А потім зрозуміла, що гаманець порожній, а коштовності зникли.

Лорейн не забула цього приниження. Її змарнілі щоки запалали.

Страйк опустив руку у внутрішню кишеню куртки.

— Хочу впевнитися, що ми говоримо про одну й ту саму людину. Впізнаєте це фото?

Він передав Лорейн одну зі світлин, які дала йому колишня теща Лейнга у Мелроузі. Масивний, широкий, вбраний у синьо-жовтий кілт, Лейнг зі своїми темними тхорячими очима і низькою лінією лисячо-рудого чуба стояв перед будинком реєстрації громадянських актів. Рона, вдвічі менша, чіплялася за його руку. Весільна сукня не пасувала їй — мабуть, купила вживану.

Лорейн дуже довго роздивлялася фото. Нарешті сказала:

— Гадаю, це він. Так, це можливо.

— Тут не видно, але в нього є велике татуювання жовтої троянди на лівій руці,— сказав Страйк.

— Так,— важко вимовила Лорейн.— Усе так. Є.

Вона курила, дивлячись на фото.

— Він був жонатий? — спитала вона з легким тремом у голосі.

— А він вам не казав? — спитала Робін.

— Ні. Казав, що ніколи не мав дружини.

— Як ви познайомилися? — спитала Робін.

— У пабі,— відповіла Лорейн.— Коли ми були знайомі, він мав інакший вигляд.

Вона розвернулася в бік шафи за своєї спиною і спробувала підвестися.

— Може, я допоможу? — запропонувала Робін.

— У середній шухляді. Там може бути фото.

Джек-рассел знову загавкав. Робін висунула шухляду, захаращену кільцями для серветок, мереживними дрібничками, сувенірними чайними ложками, зубочистками і окремими фото. Робін вигребла стільки світлин, скільки знайшла, і понесла Лорейн.

— Оце він,— сказала Лорейн, перебравши багато фото, на яких головно була підстаркувата жінка — як Робін зрозуміла, мати Лорейн. Лорейн передала фото просто Страйкові.

Страйк не впізнав би Лейнга, навіть якби той пройшов повз нього на вулиці. Колишній боксер сильно роздувся — особливо обличчя. Шиї не було видно; шкіра напнулася, риси обличчя спотворились. Однією рукою він обіймав за плечі усміхнену Лорейн, другу опустив. Сам не усміхався. Страйк придивився. Татуйовану жовту троянду було видно, але її затьмарювали червоні бляшки на шкірі, що вкривали всю Лейнгову руку.

— У нього щось зі шкірою?

— Псоріатичний артрит,— пояснила Лорейн.— Він сильно хворів. Тому жив на лікарняному. Мусив облишити роботу.

— Так? — спитав Страйк.— А де він доти працював?

— Приїхав сюди як менеджер однієї великої будівельної компанії,— відповіла Лорейн,— але захворів і більше не міг працювати. Він мав власну будівельну компанію у Мелроузі. Керував нею.

— Правда? — спитав Страйк.

— Так, родинний бізнес,— відповіла Лорейн, далі перебираючи фото.— Успадкував компанію від батька. Ось ще він, гляньте.

На цьому фото, зробленому наче в пивному саду, вони трималися за руки. Лорейн широко всміхалася, Лейнг стояв ніякий. На круглому, мов повний місяць, обличчі темні очі здавалися щілинками. Він мав характерний вигляд чоловіка, який з медичної необхідності вживає стероїди. Схожа на лисяче хутро чуприна була та сама, але загалом Страйкові довелося докласти зусиль, щоб упізнати підтягнутого молодого боксера, який колись укусив його за обличчя.

— Ви довго були разом?

— Десять місяців. Ми познайомилися невдовзі по маминій смерті. їй було дев’яносто два роки — мешкала тут зі мною.

Я допомагала місіс Вільямс, сусідці; їй було вісімдесят сім. Старече слабоумство. Син в Америці. Донні був до неї такий добрий. Стриг газон, ходив у крамницю.

«Паскудник знав, з якого боку хліб мастити»,— подумав Страйк. Хворий, безробітний, злиденний; і тут — середніх літ жінка без утриманців, яка вміє куховарити, має власний дім, щойно успадкувала гроші від матері; для Лейнга то був божий дар. Можна було і зобразити трохи співчуття. Лейнг умів бути чарівливим, коли хотів.

— Коли ми познайомилися, він здавався пристойним,— похмуро сказала Лорейн.— Усе для мене робив. А сам хворів. Опухлі суглоби і все таке. Ходив до лікаря на уколи... Потім став буркотливим, але я думала, що то через здоров’я. Не можна ж чекати, що хвора людина буде повсякчас весела, так? Не всі такі, як мама. Вона була просто диво, така хвора, але все одно завжди усміхалася, і... і...

— Дістану вам носовичка,— сказала Робін і повільно потягнулася до накритої мереживною серветкою коробки, стараючись не потривожити джек-рассела, який поклав голову їй на коліна.

— Ви заявляли про викрадення коштовностей? — спитав Страйк, коли Лорейн отримала свій носовичок і скористалася ним між глибокими затяжками цигаркою.

— Ні,— хрипко відповіла вона.— Який сенс? Поліція все одно їх не знайшла б.

Робін здогадалася, що Лорейн не хотіла уваги до свого приниження, і поспівчувала їй.

— Він колись поводився брутально? — м’яко спитала Робін. Лорейн наче здивувалася.

— Ні. А ви тут через щось таке? Він комусь заподіяв шкоду?

— Ми не знаємо,— відповів Страйк.

— Не думаю, щоб він міг когось скривдити фізично,— сказала Лорейн.— Не така він був людина. Я так і сказала поліції.

— Вибачте,— мовила Робін, гладячи голову пса, який тепер задрімав.— Ви ж наче казали, що не заявляли?

— То сталося пізніше,— відповіла Лорейн.— Десь за місяць після його зникнення. У будинок місіс Вільямс хтось удерся, вдарив її і пограбував будинок. Поліція питала, де Донні. Я сказала: «Давно поїхав, з кінцями». Та й він би такого не зробив, я їм так і сказала. Він був добрий до місіс Вільямс. Він би не вдарив стареньку.

Колись вони трималися за руки в пивному саду. Він стриг газон літньої пані. Лорейн відмовлялася вірити, що Лейнг зовсім поганий.

— Я так зрозумів, ваша сусідка не змогла описати поліції зовнішність злочинця? — спитав Страйк.

Лорейн похитала головою.

— Вона після того вже не оклигала. Померла в себе вдома. Тепер у «Північному полі» ціле сімейство,— додала Лорейн.— Троє малих дітей. Ох і галас! І ще мають нахабство скаржитися на собаку.

Тут вони вперлися у глухий кут. Лорейн гадки не мала про те, куди далі вирушив Лейнг. Вона не могла пригадати жодного пов’язаного з ним місця, крім Мелроуза, і не знала нікого з його друзів. Коли зрозуміла, що Лейнг не повернеться, то витерла номер його мобільника зі свого телефону. Лорейн погодилася віддати їм два його останні фото, але більше нічим не могла допомогти.

Коли Робін прибирала з теплих колін джек-рассела, пес почав голосно протестувати і всім своїм виглядом показував, що планує вимістити своє незадоволення на Страйку, який і собі підвівся з крісла.

— Тигр, фу! — суворо сказала Лорейн, не без труднощів утримуючи на дивані пса, який пручався.

— Ми самі вийдемо! — гукнула Робін, перекрикуючи дикий гавкіт.— Дуже дякуємо за допомогу!

І вони залишили Лорейн у її захаращеній і прокуреній вітальні з піднятою забинтованою ногою; мабуть, після їхнього візиту їй стало трохи сумніше і незатишніше. Звуки собачої істерики переслідували аж до виходу з двору.

— Я подумала, що ми б їй хоч чаю приготували чи що,— винуватим тоном сказала Робін, коли сідали у «лендровер».

— Вона не уявляє, як легко відбулася,— бадьоро озвався Страйк.— Тільки подумай про бідолашну стару от звідти,— вказав він на «Північне поле»,— яку забили до смерті за кілька зайвих фунтів.

— Гадаєш, то Лейнг?

— Та звісно, то бісів Лейнг,— відповів Страйк, а Робін запустила двигун.— Він добре роздивився будинок, поки буцімто допомагав старенькій, авжеж? І зверни увагу: він був весь такий хворий зі своїм артритом, але цілком здатний стригти газони і вбивати бабусь.

Робін була голодна й виснажена; від застарілого смороду цигарок наморочилася в голові. Вона кивнула і визнала, що так, це можливо. Розмова вийшла гнітюча, думка про ще дві з половиною години за кермом на шляху додому викликала відразу.

— Ти не проти вже поїхати? — спитав Страйк, глянувши на годинник.— Я сказав Елін, що сьогодні вже повернуся.

— Без проблем,— відповіла Робін.

Але чомусь — може, через головний біль, а може, через жінку, яка у «Літньому полі» самотня сиділа серед спогадів про коханих, що її покинули,— Робін ледь стримувалася, щоб не розплакатися знову.

29

I Just Like To Be Bad (Мені просто подобається бути поганцем)

Іноді чоловік ледь виносив товариство людей, що мали себе за його друзів: тих, з ким доводиться мати справу, коли потрібні гроші. На прожиття вони заробляли головно крадіжками, у вихідні розважалися пиятикою; чоловік між ними був популярний. Товариш — так вони гадали — друзяка, рівня. Рівня!

В день, коли поліція її знайшла, чоловікові хотілося побути на самоті, щоб посмакувати славу. Читати статті у пресі було приємно. Він пишався: це ж уперше вдалося когось убити у приватній обстановці, не квапитися, все організувати на свій смак. Те саме чоловік планував зробити з Секретаркою; мати час насолодитися нею живою, перш ніж убити.

Трохи засмучувало те, що не писали про листи, які мали вказати поліції на Страйка, зробити так, щоб того гада допитали й помучили, щоб облили його ім’я брудом у пресі, щоб

дурна громадськість вирішила, ніби він має до того всього якийсь стосунок.

Утім, були численні колонки тексту, фотографії квартири, де чоловік прикінчив дівча, інтерв’ю з красунчиком-поліціянтом. Чоловік збирав статті: то були сувеніри, точно як шматочки дівки, що їх він зберіг для приватної колекції.

Звісно, гордість і радість належало ховати від Отієї, бо на цей момент вона потребувала уважного обходження. Ота не раділа, ой ні. Життя складалося не за її планом, тож треба було прикидатися, ніби йому не байдуже, грати роль турботливої половинки, гарного хлопця, бо з Отієї чоловіку досі був зиск: Ота забезпечувала гроші, а за потреби й алібі. Ніколи не знаєш, коли стане в пригоді алібі. Він уже колись мало не попався.

То було друге вбивство — в Мілтон-Кінсі. Не можна обсирати власний поріг: цим принципом чоловік користувався вже давно. Ні до, ні після він не бував у Мілтон-Кінсі, не мав там жодних зв’язків. Украв машину — сам-один, без хлопців; сольний вихід. Заздалегідь підготував фальшиві номери. А тоді просто поїхав собі, чекаючи на вдалу нагоду. З часу першого вбивства було кілька невдалих спроб: чоловік пробував заводити з дівчатами розмови в пабах і клубах, відводити їх убік, але виходило не так добре, як у минулому. Чоловік розумів, що вже не такий привабливий, як колись, та не хотілося заводити звичку вбивати повій. Коли щоразу обирати один і той самий типаж, поліція складе два і два. Одного разу вдалося вистежити п’яну дівку у провулку, але не встиг чоловік витягнути ножа, як нагодилася компанія підлітків, і довелося піти. Після того він відмовився від ідеї принадити дівчину, як зазвичай. Доведеться вдатися до насильства.

Чоловік пробув за кермом кілька годин і вже бентежився: у Мілтон-Кінсі жертвою навіть і не пахло. За десять хвилин до півночі він уже вирішив залягти і вистежити якусь повію, аж тут побачив її. Дівка лаялася з бойфрендом на розв’язці посеред дороги: стрижена брюнетка у джинсах. Проїхавши повз, чоловік задивився на пару в дзеркалі заднього огляду. Побачив, як дівчина тікає геть, усе одно що п’яна від гніву й сліз. Розлючений бойфренд, якого вона покинула, загорлав їй услід, показав непристойний жест, тоді поплентався в іншому напрямку.

Чоловік розвернувся і поїхав у її бік. Дівка схлипувала на ходу, витирала рукавом сльози.

Чоловік опустив скло.

— Що з вами, любонько?

— Відчепись!

І вона визначила свою долю, розлючено кинувшись у кущі край дороги, щоб опинитися подалі від його машини. Якби пройшла ще сто ярдів, вийшла б на добре освітлену ділянку дороги.

Чоловікові лишилося тільки з’їхати на узбіччя й запаркуватися. Перш ніж вийти з машини, натягнув балаклаву; в руці — ніж напоготові. Він тихо пішов на те місце, де дівка зникла в кущах. Почув, як вона продирається крізь чагарі, бажаючи вийти з живоплоту, який насадили тут, щоб якось пом’якшити обриси похмурої двосмугової траси. Ліхтарів не було. Водії, що мчали повз, не бачили, як чоловік сховався в темному листі. Дівка пробивалася назад, а він стояв і чекав, коли вона вийде, щоб пригрозити їй ножем і загнати назад.

Перш ніж облишити тіло, чоловік пробув у кущах годину. Він вирвав сережки з її вух, а далі донесхочу погрався з ножем, відрізаючи від неї шматки. Машин на дорозі не стало чути; тоді чоловік, задихаючись, помчав крізь чагарі до машини, не знімаючи балаклави.

І поїхав геть, задоволений і щасливий до мозку кісток; кишені були мокрі. І тільки тоді туман розвіявся.

Останнього разу чоловік брав машину з роботи і гарненько вичистив її на очах у товаришів. Але навряд чи хтось виведе кров з цих покритих тканиною сидінь; усюди лишиться його ДНК. Що робити? Тут він майже впритул наблизився до паніки.

Проїхавши багато миль на північ, чоловік покинув машину на безлюдному полі подалі від великої дороги й будівель. Тут, трусячись від холоду, він зняв фальшиві номери, вимочив шкарпетку

в бензобаку, закинув її на закривавлене сидіння і підпалив. Машина довго не бажала горіти; довелося кілька разів підходити і повторювати, перш ніж нарешті — о третій ночі, на його очах (чоловіка трусило від холоду) — авто вибухнуло. Тоді він побіг.

Була зима, тож принаймні балаклава здавалася доречною. Чоловік закопав фальшиві номери в лісі й помчав геть, низько опустивши голову, пальцями торкаючись своїх дорогоцінних сувенірів у кишенях. Криваві плями на штанах затер землею, балаклави на станції не знімав, у кутку вагона розігрував п’яного, щоб люди не лізли — бурмотів усяке до себе, поширював ауру безумства й загрози: добрий бар’єр, коли хочеш, щоб тебе не чіпали.

Коли дістався додому, тіло знайшли. Показали по телевізору; чоловік дивився, поїдаючи харчі з таці, яку поставив собі на коліна. Знайшли спалену машину, а от номери — ні; і ще — оце був доказ його неймовірного талану, благословенного захисту з боку всесвіту — арештували бойфренда, з яким сварилася дівка, висунули проти нього обвинувачення і (попри практичну відсутність доказів) посадили! Іноді чоловікові досі бувало смішно від думки, що те тупоголове відбуває за нього строк...

І все-таки оті довгі години за кермом у темряві, коли будь-яка зустріч з поліцією могла виявитися фатальною, коли його могли попросити вивернути кишені, чи якийсь уважний пасажир помітив би засохлу кров,— усе те стало чоловікові важливим уроком. Плануй кожнісіньку дрібницю. Ні в чому не покладайся на везіння.

Ось чому зараз украй важливо потай вийти по мазь «Вікс вапораб». Пріоритет номер один: дурні махінації Отієї не повинні перешкоджати його власним планам.