Кар'єра лиходія

41

See there a scarecrow who waves through the mist.

Blue Oyster Cult, “Out of the Darkness”[35]

Природнім чином протягом наступного тижня Страйк бачив Робін дуже рідко. Вони працювали в різних місцях і обмінювалися інформацією майже винятково через мобільний.

Як і підозрював Страйк, ніде на Волластон-Клоузі чи поблизу не знайшлося навіть сліду колишнього королівського прикордонника, але і йому не дуже щастило зі своїм «об’єктом» у Кет-форді. Худюща Стефані ще кілька разів виходила з квартири над забігайлівкою. Хоча Страйк і не стежив за помешканням цілодобово, він був досить упевнений, що вже встиг побачити весь її гардероб: кілька брудних елементів з трикотажу й одна пошарпана кофта з каптуром. Якщо вона, як упевнено заявив Шпеник, повія, то працює нечасто. Страйк старався не потрапляти їй на очі, але сумнівався, що порожній погляд Стефані зафіксує його, навіть коли стати просто перед нею. Її очі були ніби затулені віконницями, виповнені внутрішньою темрявою; зовнішнього світу вони більше не сприймали.

Страйк намагався встановити, чи Віттакер повсякчас у квартирі на Кетфорт-Бродвеї, або ж майже ніколи не там, але за цією адресою не було встановлено телефону, а власником в інтернеті значився такий собі містер Дарешак, який або пустив орендарів, або не міг вигнати небажаних пожильців.

Одного вечора детектив стояв біля дверей театру й курив, поглядаючи на освітлені вікна і не знаючи, чи не ввижається йому рух за ними, аж тут мобільний задзижчав, і на екрані засвітилося ім’я Вордла.

— Страйк слухає. Що там у тебе?

— Гадаю, новини,— відповів поліціянт.— Схоже, наш друг завдав нового удару.

Страйк притиснув мобільний до іншого вуха, подалі від пішоходів на тротуарі.

— Кажи.

— Хтось порізав повію у Шеклвеллі й відрізав їй два пальці. Навмисно відрізав — притиснув їй руку до землі й відтяв.

— Господи Ісусе. Коли це сталося?

— Десять днів тому — двадцять дев’ятого квітня. Вона щойно вийшла зі штучної коми.

— Вона вижила? — спитав Страйк, нарешті відірвавши погляд від вікон, за яким причаївся — чи ні — Віттакер. Уся його увага звернулася до Вордла.

— Якимсь дивом,— відповів Вордл.— Він ударив її ножем у живіт, протяв легені, відрубав пальці. Якимсь дивом не зачепив жодного важливого органа. Ми майже впевнені, що маніяк повірив у її смерть. Вона завела його у щілину між двома будівлями, щоб там відсмоктати, але їм завадили. Двоє студентів проходили вздовж Шеклвелл-лейну, почули її крик і пішли подивитися, що робиться. Якби запізнилися на п’ять хвилин, їй була б смерть. Знадобилося два переливання, щоб утримати бідолаху на цьому світі.

— І? — спитав Страйк.— Що вона каже?

— Ну, вона очманіла від ліків і власне нападу не пам’ятає. Каже, що наче то був великий, кремезний чоловік, білий, у шапці.

Темна куртка, піднятий комір. Обличчя не роздивилася, але каже, що ніби північанин.

— Каже? — перепитав Страйк. Серце в грудях закалатало швидше.

— Так, каже. Але вона напівкоматозна. А, він ще врятував її від машини. Це останнє, що вона пам’ятає. Висмикнув просто з-під коліс фургона.

— Який джентльмен! — Страйк випустив дим у зоряне небо.

— Ой так,— відповів Вордл.— Мабуть, не хотів забрудненої здобичі.

— Є шанс скласти фоторобот?

— До неї завтра приведуть художника, але надії небагацько.

Страйк стояв у темряві й напружено думав. Було зрозуміло, що новий напад вразив Вордла.

— Про когось із моїх підозрюваних є новини? — спитав Страйк.

— Ще немає,— коротко відповів Вордл. Збентежившись, Страйк не став тиснути. Цей телеміст у розслідування був йому потрібний.

— А про Девоті є новини? — спитав Страйк і знову кинув погляд на вікна Віттакерової квартири, за якими ніби було без змін.— Там справа йде?

— Я звернувся до кіберполіції, щоб пошукали його, але там мені сказали, що мають зараз важливіші справи,— не без гіркоти відповів Вордл.— На їхню думку, то звичайнісінький збоченець.

Страйк пригадав, що Робін тримається такої самої думки. Більше тем для розмови не було. Страйк попрощався з Вордлом, а тоді сховався до своєї ніші в холодній стіні — далі курити і роздивлятися заслонені вікна Віттакера.

Наступного ранку Страйк і Робін випадково зустрілися в офісі. Страйк саме спустився зі свого помешкання з картонною папкою,

повною фотографій Тата-Вар’ята, під пахвою, і планував навіть не заходити, але передумав, коли помітив постать Робін за матовим склом.

— Доброго ранку.

— Привіт! — озвалася Робін.

Вона була рада бачити Страйка і ще більше зраділа, коли побачила, що він усміхається. Остання розмова вийшла якась дивно напружена. На Страйку був його найкращий костюм, у якому детектив здавався стрункішим.

— Куди причепурився? — спитала Робін.

— Терміновий похід до адвоката: дружина Тата-Вар’ята хоче, щоб я показав юристам усе, що на нього маю. Всі ті фото, де він чатує під школою і кидається на малих. Подзвонила мені вчора пізно ввечері: він саме приперся до неї п’яний, з погрозами. Жінка хоче подати на нього в суд і домогтися юридичної заборони наближатися до них.

— Чи це означає, що ми за ним більше не стежимо? — спитала Робін.

— Не думаю. Тато-Вар’ято не сидітиме тихо,— відповів Страйк, глянувши на годинник.— Але забудь — у мене якраз є десять хвилин і новини.

Страйк розповів їй про замах на життя повії у Шеклвеллі. Коли договорив, вираз обличчя у Робін став тверезий і задумливий.

— Він забрав її пальці?

— Так.

— Ти казав — коли ми сиділи у «Пір’ї» — ти казав, що не вважаєш убивство Келсі його дебютом. Ти казав, що він не міг одразу дійти до того, що... що він їй зробив.

Страйк кивнув.

— Ти не знаєш, поліція не підняла інші справи, коли жінкам щось відрізали?

— Мали підняти,— відповів Страйк, сподіваючись, що так і було; треба буде спитати у Вордла.— Хай там як,— додав він,— після цього замаху почнуть.

— І вона не думає, що змогла б його упізнати?

— Як я вже казав, він ховав обличчя. Кремезний білий чоловік у темній куртці.

— З неї зняли проби ДНК? — спитала Робін.

Обоє одночасно подумали про те, що робили з самою Робін після нападу. Страйк розслідував зґвалтування і знав процедуру. До Робін зненацька прийшов болісний спогад: як треба було мочитися у пляшку для аналізів, як одне око не розплющувалося від удару кулаком, як усе боліло, як опухло горло після спроби задушення, як довелося лягти на оглядове крісло, і лікарка м’яко розсунула їй коліна...

— Ні,— відповів Страйк.— Він не... проникнення не було. Так, я краще вже піду. Сьогодні можеш не ходити за Татом-Вар’ятом: він знає, що облажався, і навряд чи прийде до школи. Якщо можеш наглянути за Волластон...

— Зажди! Звісно, якщо маєш час,— додала Робін.

— Ще кілька хвилин є,— відповів Страйк, знову глянувши на годинник.— Що сталося? Ти бачила Лейнга?

— Ні,— відповіла Робін,— але гадаю... ну, можливо... в нас є зачіпка на Брокбенка.

— Жартуєш!

— Стрип-клуб на Комершіал-роуд; дивилася на нього через «Гугл-вулиці», та ще діра. Я подзвонила, спитала про Ноеля Брокбенка, а там жінка і питає: «Хто?», а тоді: «Може, вам Ніл потрібен?» Потім затулила слухавку рукою і почала питати в іншої жінки, як звати нового викидайла. Вони його явно щойно взяли. Я описала зовнішність, і вона сказала, що це точно Ніл. Звісно,— визнала Робін,— це може бути і хтось інший. Може, це таки просто якийсь чорнявий Ніл. Та коли я описала видовжену щелепу, вона одразу сказала...

— Як завжди, чудова робота,— сказав Страйк, поглядаючи на годинник.— Мені час. Напиши мені адресу того клубу в повідомленні, добре?

— Я подумала, що могла б...

— Ні, я хочу, щоб ти далі розробляла Волластон-Клоуз,— відповів Страйк.— На зв’язку.

Коли по Страйкові зачинилися скляні двері і його кроки погупали униз сходами, Робін постаралася зрадіти тому, що Страйк похвалив її роботу. Проте вона сподівалася, що вдасться зайнятися чимось кориснішим, ніж багатогодинне розглядання квартир на Волластон-Клоузі. Робін починала підозрювати, що Лейнга там немає і — гірше — що Страйк про це знає.

Похід до юриста був коротким, але корисним. Адвокат зрадів численним доказам, які виклав перед ним Страйк і які яскраво ілюстрували багаторазові порушення Татом-Вар’ятом умов опіки.

— О, чудово,— просяяв адвокат, роздивляючись збільшене фото, на якому зарюмсаний менший син ховається за спиною няньки, а батько гарчить і наставляє пальця, мало не носом упершись у сердиту жінку.— Чудово, чудово...

Тоді, помітивши вираз на обличчі клієнтки, адвокат швидко приховав радість від вигляду страждань її дитини і запропонував чай.

За годину Страйк у тому самому костюмі (тільки сховав у кишеню краватку) стежив за Стефані, яка пішла до торгівельного центру «Кітфорд». Довелося пройти під гігантською склопластиковою скульптурою усміхненого чорного кота. Той сидів на брусі, що нависав над провулком, який вів до входу в центр. Два поверхи заввишки — від звішеної вниз лапки до кінчика весело піднятого у небеса хвоста — кіт ніби налаштувався чи то плигнути на людей унизу, чи то підчепити когось лапою, як ітиме під ним.

Страйк вирішив піти за Стефані з чистої примхи, бо раніше ніколи за нею не ходив, і планував повернутися до стеження за квартирою, щойно знатиме, куди дівчина ходить і з ким зустрічається. Стефані йшла, як зазвичай, міцно охопивши себе руками за тулуб, ніби щоб не розвалитися; на ній була знайома сіра кофта, чорна міні-спідниця й легінси. Обтислий одяг підкреслював худину тонких, мов гілочки, ніг. Стефані зайшла в аптеку, і Страйк бачив крізь вікно, як вона скрутилася у кріслі, чекаючи, коли принесуть ліки за рецептом: ні на кого не підніме очей, дивиться собі під ноги. Забравши білий паперовий пакет, Стефані повернулася тим самим шляхом, пройшовши під велетом-котом і його звішеною лапою. Вочевидь, поверталася до квартири... але Стефані проминула забігайлівку на Кетфорд-Бродвеї і рушила просто до афрокарибського харчового маркету, де зникла в маленькому пабі під назвою «Кетфордський овен», що тулився до задів маркету. Паб на одне вікно мав обшитий деревом фасад, який надав би йому вікторіанського вигляду, якби не був заліплений рекламами фаст-фуду, телеканалу «Скай Спорте» і вай-фаю.

Загалом тут була пішохідна зона, але неподалік пабу припаркувався побитий сірий фургон, за яким Страйк сховався і замислився над варіантами подальших дій. На цей момент не буде жодної користі від зустрічі з Віттакером лицем до лиця, а паб здавався маленьким, тож ніяк не розминутися з колишнім вітчимом — якщо Стефані зустрічається там з ним. Страйк хотів тільки порівняти нинішній вигляд Віттакера з тією постаттю в шапці й ще, можливо, з чоловіком у камуфляжній куртці, який дивився на них з Робін у «Дворі».

Страйк обіперся на фургон і закурив. Він щойно надумав зайняти пункт спостереження трохи далі від пабу, щоб подивитися, з ким Стефані вийде з пабу, аж тут задні дверцята фургона, до якого він тулився, відчинилися.

Страйк поспішно відступив на кілька кроків. З фургона вилізло четверо чоловіків і вихопилася димна мжичка й сморід паленого пластику. Колишній військовий поліціянт непомильно розпізнав запах креку.

Всі четверо були неохайні, у брудних джинсах і футболках, невизначеного віку — запалі щоки, дочасні зморшки. Двоє мали запалі роти, бо з ясен повипадали зуби. Попервах вони злякалися чистого чужинця поруч з машиною, а далі з його здивованого вигляду виснували, що незнайомець не в курсі, й ляснули дверцятами.

Троє чоловіків попленталися до пабу, але четвертий лишився. Він дивився на Страйка, а той — на нього. То був Віттакер.

Він став кремезніший, ніж Страйк його пам’ятав. Віттакер був з ним одного зросту, так, але Страйк забув його габарити: які в нього широкі плечі, які крупні кістки під чорною від татуювань шкірою. Вітер смикнув його футболку з логотипом гурту «Слеєр», водночас і мілітарним, і окультним, і тонка тканина обрисувала ребра.

Жовте обличчя Віттакера ніби висушив мороз, мов старе яблуко; плоть змарніла, шкіра натягнулася на кістках, щоки під високими вилицями запали. Брудне волосся поріділо на скронях, щурячими хвостами звисало вздовж розтягнутих мочок зі срібними тунелями. Так вони й стояли — Страйк в італійському костюмі, ненормально чепурний, і Віттакер у хмарці крекового сопуху; його золоті очі священика-єретика тепер ховалися під зморшкуватими, набряклими повіками.

Страйк не зміг би сказати, чи довго вони отак дивилися одне на одного, та в його голові встигла промайнути низка цілковито зв’язних думок...

Якщо Віттакер убивця, то навряд чи запанікує чи сильно здивується, побачивши Страйка. Якщо ні — то шок від зустрічі зі Страйком просто біля фургона має бути великим. Однак Віттакер ніколи не поводився так, як інші люди. Він завжди здавався незворушним, усезнаючим.

Тоді Віттакер нарешті зреагував, і Страйк одразу зрозумів, що було б нерозумно чекати від нього якоїсь іншої реакції. Віттакер вишкірився, показавши чорні зуби, й одразу всередині Страйка постала ненависть двадцятирічної давнини. Закортіло зацідити Віттакеру по пиці.

— Оце так так,— стиха мовив Віттакер.— Це ж сержант Шерлок-шмерлок Голмс!

Він відвернувся, і Страйк побачив, що крізь поріділе волосся світиться скальп, і відчув дріб’язкову радість від думки, що Віттакер лисіє. Він — пихата паскуда. Мабуть, не радий.

— Банджо! — заволав Віттакер до останнього з трьох своїх приятелів, який щойно дійшов до пабу.— Тягни її сюди!

Вишкір його лишився нахабним, хоча очі дико стріляли — від фургона на Страйка, від Страйка до пабу. Брудні пальця смикалися. Попри удавану безтурботність, Віттакер нервував. Чому не питає, нащо Страйк прийшов? Чи вже знає?

Приятель на ім’я Банджо вийшов з пабу, тягнучи за руку Стефані. Вільною рукою дівчина стискала білий пакет з аптеки. Той здавався осяйно чистим на тлі її та Банджового дешевого брудного одягу. На її шиї тремтів золотий ланцюжок.

— Куди ти мене? За що? — скиглила вона, не розуміючи. Банджо притягнув її до Віттакера.

— Купи нам пива,— наказав Віттакер Банджо, і той слухняно почовгав геть. Віттакер поклав руку на тонку шийку Стефані, й та глянула на нього з рабським обожненням дівчини, яка (подібно до Леди) бачить у ньому щось дивовижне, чого не може розгледіти Страйк. Пальці Віттакера зімкнулися на шиї дівчини, шкіра під ними аж побіліла, і він почав трусити Стефані — не так енергійно, щоб звернули увагу перехожі, але достатньо сильно, щоб на обличчі замість захоплення проступив безнадійний жах.

— Шось знаєш про це?

— Про що? — затинаючись, вимовила Стефані. У пакеті в її руці стукотіли ліки.

— Про нього! — тихо відповів Віттакер.— Про оцього, шо ти ним так цікавися, брудна ти хвойдо...

— Пусти її,— сказав Страйк, вперше розтуливши губи.

— Я шо, накази слухаю? — так само тихо спитав у Страйка Віттакер: широкий вишкір, очі навіженця.

І раптово, з неймовірною силою, він обіруч схопив Стефані за шию і підняв у повітря. Дівчина впустила пакет на тротуар і забилася. Ноги смикалися, обличчя почало червоніти.

Без жодної думки Страйк сильно ударив Віттакера в живіт, і той упав на спину, потягнувши Стефані за собою; Страйк нічого не встиг зробити, тільки почув, як голова дівчина ляснулася об асфальт. Віттакер, з якого вибили дух, намагався піднятися, з його рота з чорними зубами лився потік брудної лайки. Краєм ока Страйк бачив трьох його друзів на чолі з Банджо, що вирвалися з пабу: вони все бачили крізь брудне вікно. Один тримав у руці короткий іржавий ніж.

— Ну вперед! — піддражнив їх Страйк, упершись ногами в асфальт і широко розводячи руки.— Наведіть копів на свій пересувний крековий притон!

Задиханий Віттакер з долівки жестом зупинив своїх друзів, і це був найбільший прояв здорового глузду, що Страйк колись бачив у його виконанні. З вікон пабу визирали люди.

— Твою ж маму... хай тобі всячина...— хрипів Віттакер.

— Так, поговорімо про маму,— озвався Страйк, піднімаючи Стефані. У вухах гупала кров. Хотілося гамселити Віттакера кулаками, поки з його жовтої пики не залишиться місиво.— Він убив мою маму,— сказав він дівчині, дивлячись у її порожні очі. Руки біля плечей в неї були такі худі, що Страйкові долоні майже зімкнулися на них.— Чуєш? Він уже вбив одну жінку. Може, і не одну.

Віттакер спробував ухопити Страйка за коліна й повалити; той дав йому копняка, не відпускаючи Стефані. На її білій шиї виднілися червоні відмітини від пальців Віттакера і слід від ланцюжка, на якому висів покручений контур серця.

— Ходімо зі мною,— сказав до дівчини Страйк.— Він — убивця. Є притулки для жінок. Тікай від нього.

Очі Стефані нагадували дірки в пітьму, якої Страйк ще не бачив. З тим самим успіхом він міг запропонувати дівчині єдинорога: його пропозиція була безумством, чимось неосяжним. Неймовірно, але попри те, що то Віттакер душив її, дівчина вирвалася від Страйка, ніби він намагався її викрасти, кинулася до Віттакера, схилилася над ним, захищаючи. Покручене серце мотлялося на ланцюжку.

Віттакер дозволив Стефані себе підняти і розвернувся до Страйка, потираючи живіт у місці удару. Тоді за своїм маніакальним звичаєм почав кректати, мов стара баба. Віттакер переміг — вони обоє це зрозуміли. Стефані тулилася до нього, ніби до свого рятівника. Він запустив брудні пальці у волосся на її потилиці, смикнув до себе і поцілував, глибоко штовхаючи язика в її горлянку. Водночас Віттакер жестом звелів друзям, які все витріщалися на це видовище, сідати у фургон. Банджо сів за кермо.

— Побачимося, мамію,— прошепотів Віттакер до Страйка і штовхнув Стефані у фургон перед собою. Перш ніж дверцята зачинилися під кпини й непристойності від його друзів, Віттакер глянув Страйкові просто у вічі й знайомим жестом ворухнув рукою у повітрі — ніби щось різав. Вишкірився. Фургон поїхав геть.

Страйк раптом зрозумів, скільки навколо зібралося людей. Усі стояли й дивилися на нього з відсутнім виразом глядачів, яких заскочило зненацька увімкнене в залі світло. З вікон пабу теж досі витріщалися. Страйкові лишилося тільки запам’ятати номер побитого фургона, поки той не зник за рогом. Тоді він сердито покинув місце подій, і цікаві розступалися, щоб не стояти в нього на шляху.

42

I’m living for giving the devil his due.

Blue Oyster Cult, “Burnin for You”[36]

«У всіх буває лажа»,— сказав собі Страйк. Протягом кар’єри в армії йому теж не завжди таланило. Скільки не тренуйся, скільки не перевіряй обладнання, скільки не плануй — усе одно трапиться якась невдача і все спаплюжить. Одного разу в Боснії несправний мобільний скинув весь заряд, запустивши ланцюжок нещасливих подій, і врешті-решт Страйків друг мало не загинув, заїхавши не на ту вулицю у Мостарі.

Але це не змінювало того факту, що якби його підлеглий з відділу спеціальних розслідувань стежив за кимсь і притулився б до покинутого на тротуарі фургона, спершу не перевіривши, чи є там хто, Страйк добряче б його вишпетив, і дуже голосно. Він не планував бачитися з Віттакером лицем до лиця. Принаймні так Страйк собі казав, та по тверезих роздумах змушений був визнати, що його дії вказували на інше. Утомлений багатогодинним чеканням під вікнами Віттакерової квартири, він не дуже старався сховатися від поглядів з вікон пабу. І хоча Страйк не міг знати, що у фургоні Віттакер, тепер, озираючись назад, він відчував дикунську радість від того, що хоч ударив того виродка.

Боже, як йому кортіло дати паскуді прочухана! Злостивий сміх, масні пасма волосся, футболка «Слеєр», бридкий запах, зімкнуті на білій шиї пальці, кпини на тему мами: почуття, які збудив у Страйку Віттакер, належали йому вісімнадцятирічному. Той Страйк був радий бійці й чхати хотів на наслідки.

Та якщо не зважати на задоволення від побиття Віттакера, зустріч не принесла якоїсь значущої інформації. Хай як старався Страйк порівняти побачене з відомим раніше, за однією тільки зовнішністю не виходило ані впізнати Віттакера у тій кремезній постаті в шапці, ані сказати, що то не він. Темна постать, за якою Страйк гнався вулицями Сохо, не мала Віттакерових нечесаних патлів, але довге волосся можна зав’язати на потилиці чи сховати під шапку; той чоловік здавався дебелішим за Віттакера, але підбита куртка може додати об’єму. Так само ні про що не сказала детективу реакція Віттакера, коли той виявив Страйка біля фургона. Що більше Страйк про це думав, то важче йому було визначити: на злостивій пиці Віттакера читався тріумф — чи той останній жест, коли брудні пальці різали повітря, був тільки звичним комедіантством, порожньою погрозою, інфантильною помстою людини, яка за всяку ціну хоче лишитися найстрашнішою потворою.

Кажучи коротко, зустріч відкрила, що Віттакер і досі нарцисичний та жорстокий, а ще надала Страйкові два нові факти. Перший: Стефані засмутила Віттакера тим, що цікавилася Страйком. Він гадав, що причиною стало головно те, що колись Віттакер був йому за вітчима, але не можна було виключати, що спалах цікавості спричинило озвучене Віттакером бажання помсти чи згадка про здійснення цієї помсти. Другий: Віттакер нажив собі друзів чоловічої статі. Хоча Віттакер завжди незбагненним для Страйка чином причаровував жінок, скільки Страйк його знав, у чоловіків він викликав презирство й відразу. Представники його статі не терпіли Віттакерового фіглярства, сатанинських казочок, прагнення бути в усьому першим і, звісно, його дивного магнетизму для жіноцтва. Але тепер, здається, Віттакер завів таку собі команду, чоловіків, які ділилися з ним наркотиками і дозволяли собою попихати.

Страйк дійшов висновку, що єдиний спосіб швидко отримати якусь користь — це розповісти Вордлу, що сталося, і дати йому номер фургона. Це він і зробив, сподіваючись, що поліція принаймні зацікавиться наркотиками або іншими доказами злочинної діяльності в машині чи — краще — в тій квартирі над забігайлівкою.

Вордл вислухав Страйкові запевнення, що той, мовляв, внюхав крек, без жодного ентузіазму. Після дзвінка Страйкові довелося визнати, що на місці Вордла він би теж не вважав такі докази підставою для обшуку. Поліціянт явно гадає, що Страйк має зуб на екс-вітчима, і скільки не вказуй йому на замішаний на «Блу ойсте калт» зв’язок між собою та Віттакером, навряд чи це змінить думку Вордла.

Коли ввечері подзвонила з черговою доповіддю про досягнення Робін, Страйк знайшов втіху в можливості розповісти їй про те, що сталося. Робін мала власні новини, але одразу перемкнула увагу на повідомлення, що Страйк бачив Віттакера лицем до лиця, і вислухала всю історію мовчки і з цікавістю.

— Я рада, що ти його вдарив,— сказала Робін, коли Страйк закінчив картати себе за те, що допустив конфлікт.

— Рада? — здивувався Страйк.

— Ну звісно. Він же дівчину душив!

Щойно ці слова вихопилися з вуст Робін, вона про них пожалкувала. Вона не хотіла зайвий раз давати Страйкові привід згадати про те, про що вона б йому краще навіть не розповідала.

— Як це часто трапляється з мандрівними лицарями, я не дуже впорався. Дівчина впала разом з ним і вдарилася головою об землю. Але чого я не розумію,— додав він по короткому роздумі,— то це її саму. То був її шанс. Вона могла втекти, я б відвів її до притулку, допоміг би. Чому в біса вона до нього повернулася? Нащо жінки таке роблять?

У мить вагання, поки Робін ще не відповіла, Страйк зрозумів, що це питання можна витлумачити дуже конкретно й особисто.

— Гадаю...— почала Робін.

— Я не мав на увазі...— водночас із нею заговорив Страйк.

Обоє замовкли.

— Вибач, кажи,— мовив Страйк.

— Я тільки хотіла сказати, що жертви насилля тягнуться до насильників, авжеж? Їм промивають мізки так, що вони не вірять в альтернативу.

«В неї була альтернатива — я ж там стояв, просто перед нею!»

— Лейнга сьогодні не бачила? — спитав Страйк.

— Ні,— відповіла Робін.— Слухай, я дійсно не думаю, що він там.

— Я все-таки гадаю, що варто...

— Слухай, я знаю вже всіх пожильців з усіх квартир, крім однієї,— сказала Робін.— Люди повсякчас заходять і виходять. В тій квартирі або ніхто не живе, або там лежить труп, бо двері жодного разу не відчинилися. Я не бачила, щоб туди ходили медсестри чи доглядачі.

— Ще тиждень постежимо,— сказав Страйк.— На Лейнга у нас немає інших зачіпок. Слухай,— роздратовано додав Страйк, коли Робін почала була протестувати,— я буду в такому самому становищі, коли почну стежити за тим стрип-клубом.

— От тільки ми знаємо, що Брокбенк там,— різко відповіла Робін.

— Я в це повірю, тільки як його побачу,— огризнувся Страйк.

За кілька хвилин вони попрощалися, ледь приховуючи взаємне невдоволення.

Всі розслідування мають свої провали й посухи, коли вичерпуються інформація та натхнення, але Страйкові важко були дивитися

на ситуацію по-філософському. Завдяки невідомому надсилачеві ноги бізнес майже не приносив прибутку. Остання клієнтка з грошима — дружина Тата-Вар’ята — більше не потребувала послуг Страйка. Сподіваючись переконати суд у тому, що заборони не треба, Тато-Вар’ято, власне, ту заборону виконував.

Агенція довго не протягне, якщо і далі з його офісу відгонитиме неуспіхом і збоченством. Як Страйк і передрік, тепер його ім’я рознесли по всьому інтернету в зв’язку з убивством і розчленуванням Келсі Платт, і криваві деталі затьмарили не тільки всі попередні здобутки, а й просто рекламу його детективних послуг. Ніхто не хотів звертатися до чоловіка з такою сумною славою; нікому не подобався детектив, так близько пов’язаний з нерозкритим убивством.

А отже, до стрип-клубу, де сподівався знайти Ноеля Брокбенка, Страйк вирушив у рішучому і навіть трохи відчайдушному настрої. Виявилося, що то черговий перебудований старий паб у провулку біля Комершіал-роуд у Шордичі. Цегляний фасад подекуди руйнувався; вікна було зачорнено, на цьому тлі намальовані білі силуети оголених жінок. Над подвійними дверима і досі читалася оригінальна назва («Сарацин») обідраними золотими літерами по облізлій чорній фарбі.

В районі проживало чимало мусульман. Страйк проходив повз людей у чадрах і тюбетейках, які ходили дешевими крамницями одягу. Крамниці мали назви на взір «Міжнародної моди» та «Зроблено в Мілані» і всі як одна виставили сумних манекенів у синтетичних перуках, нейлоні й поліестрі. Комершіал-роуд повнилася бангладеськими банками, облупленими агенціями нерухомості, школами англійської та розваленими бакаліями, де за брудними вітринами лежали зіпсовані фрукти, але лавок, щоб присісти, тут не було. Не було навіть якогось низького холодного паркану. Страйк кілька разів змінював свій спостережний пункт, але невдовзі його коліно почало скаржитися на довге стояння — до всього ще й безплідне, бо Брокбенка ніде не було видно.

Чоловік на дверях клубу був низький і короткошиїй, і Страйк не бачив, щоб виходив чи заходив хтось, крім клієнтів і стриптизерок. Дівчата приходили і йшли, і були, подібно до свого місця роботи, не такі гламурні й доглянуті, як у «М’ятному носорозі». Деякі мали татуювання й пірсинг; декілька — зайву вагу, а одна прийшла п’яна десь об одинадцятій ранку і навіть з вікна кебабної через дорогу від клубу вигляд мала страшенно брудний. Три дні понаглядавши за «Сарацином», Страйк, який плекав великі надії попри все, що казав Робін, неохоче виснував, що Брокбенк або ніколи тут не працював, або його вже вигнали.

Настав ранок п’ятниці, і гнітюча смуга відсутності прогресу нарешті закінчилася. Страйк чатував у дверях особливо страшної крамниці одягу під назвою «Світовий шик», коли в нього задзвонив мобільний і у вухо заговорила Робін:

— Джейсон буде в Лондоні завтра. Ну, той, з ногою. З сайту прихильників ампутації.

— Чудово! — відповів Страйк, відчувши полегшення на саму думку про те, що зможе когось допитати.— Де ми з ним зустрінемося?

— Не з ним, а з ними,— відповіла Робін з явною пересторогою у голосі.— Ми зустрінемося з Джейсоном і Буревією. Вона...

— Прошу? — перебив Страйк.— Буревія?

— Не думаю, що її так назвали батьки,— сухо відповіла Робін.— То жінка, з якою Келсі спілкувалася в інтернеті. Чорнява, в окулярах.

— А, так, пам’ятаю,— відповів Страйк і затис мобільний між плечем і підборіддям, щоб закурити.

— Щойно говорила з нею по телефону. Вона — відома активістка спільноти трансвалідів і досить говірка, але Джейсон її обожнює і наче почувається безпечніше, коли вона поруч.

— Нормально,— відповів Страйк.— То де ми зустрінемося з Джейсоном і Буревією?

— Вони хочуть піти до «Галерейної їдальні». Це кафе при галереї Саатчі.

— Правда? — Страйк наче пригадував, що Джейсон працював у супермаркеті «Асда», і бажання в Лондоні щонайперше долучитися до сучасного мистецтва видавалося дивним.

— Буревія на візку,— пояснила Робін,— а там наче зручно для інвалідів.

— Гаразд,— відповів Страйк.— О котрій?

— Перша година,— сказала Робін.— Вона, ем, спитала, чи ми їх пригостимо.

— Гадаю, доведеться.

— І слухай, Корморане, нічого, якщо я зранку займуся своїми справами?

— Так, звісно. Щось сталося?

— Та нічого, просто треба тут... треба дещо повирішувати з весіллям.

— Без проблем. Стій,— додав він, поки Робін не встигла повісити слухавку,— може, спершу зустрінемося? Перед розмовою з ними. Складемо якусь стратегію допиту?

— Це буде чудово! — зраділа Робін, і Страйк, зворушений її ентузіазмом, запропонував зустрітися у закусочній на Кінгз-роуд.

43

Freud, have mercy on my soul.

Blue Oyster Cult, “Still Bumin"[37]

Наступного дня Страйк устиг просидіти у «Прет-а-манже» на Кінгз-роуд хвилин п’ять, коли приїхала Робін з великим білим пакетом на плечі. Як і більшість колишніх військових чоловічої статі, Страйк не знався на жіночій моді, але навіть він чув ім’я Джиммі Чу.

— Взуття,— сказав він, указуючи на пакет. Каву для Робін він уже замовив.

— Гарна дедукція! — широко всміхнулася Робін.— Так, це туфлі. На весілля,— додала вона, тому що, кінець кінцем, вони мусили визнати, що весілля буде. Відколи вона відновила заручини, на цю тему ніби було накладено якесь дивне табу.

— Ти ж прийдеш, так? — додала вона, коли сіли за столик під вікном.

Страйк не міг згадати, чи прийняв запрошення на її весілля. Він отримав нову картку — як і перша, вона була з цупкого кремового паперу, з чорними літерами — але не пам’ятав, чи сказав

Робін, що прийде. Робін очікувально дивилася на нього, і Страйк згадав, як Люсі намагалася затягнути його на день народження небожа.

— Так,— без охоти відповів він.

— Підтвердити це? — спитала Робін.

— Ні,— відповів Страйк.— Я сам.

Він подумав, що оце ж доведеться дзвонити її матері. Ось, подумав він, отак жінки тебе арканять. Вписують тебе в якісь списки, змушують підтверджувати, брати на себе зобов’язання. Доводять до твого відома, що коли не прийдеш — то таріль смачної їжі змарнується, ніхто не сяде на стілець з позолоченою спинкою, а табличка з твоїм іменем ганебно стоятиме на столі, повідомляючи цілому світові про твою невихованість. Але Страйк навіть не міг швидко придумати, чого йому хочеться менше, ніж дивитися, як Робін вийде за Метью.

— А хочеш... а можна я запрошу Елін? — хоробро спитала Робін, сподіваючись, що градус похмурості на обличчі Страйка трохи знизиться.

— Ні,— без жодного вагання відповів Страйк, але зчитав сховане у цій пропозиції прохання, і щира симпатія до Робін пробудила кращий бік його натури.— Ну що, гляньмо, що там за туфлі.

— Та ти ж не хочеш на них дивитися!

— Хіба я не сам попросив?

Робін дістала коробку з пакета шанобливо (що насмішило Страйка), зняла покришку і розгорнула тонкий папір. Усередині були мерехтливі туфлі кольору шампань, на високих підборах.

— Не занадто рок-н-рольно як на весілля? — спитав Страйк.— Я собі думав, будуть якісь... ну... квіточки...

— Та їх навіть видно не буде,— відповіла Робін і погладила підбор вказівним пальцем.— У них ще були платформи, але...— вона не договорила. Насправді Метью просто не подобалося, коли вона була надто висока.

— То що будемо робити з Джейсоном і Буревією? — спитала вона, повернула покришку на місце і сховала коробку в пакет.

— Ініціатива буде в тебе,— сказав Страйк.— Це ж ти з ними зв’язалася. Я втручатимуся за потреби.

— Ти ж розумієш,— ніяково спитала Робін,— що Джейсон розпитуватиме тебе про ногу? Він же гадає, що ти брешеш про те, як її втратив...

— Так, я знаю.

— Гаразд. Просто не хочу, щоб ти образився абощо.

— Гадаю, якось упораюся,— відповів Страйк, якого її занепокоєність насмішила.— Бити його не буду, якщо ти цього боїшся.

— Добре,— кивнула Робін,— бо судячи з фото, ти того Джейсона можеш навпіл перебити.

Пліч-о-пліч вони пройшли по Кінгз-роуд (Страйк курив) до входу в галерею, що містився трохи осторонь вулиці, за статуєю сера Ганса Слоуна в панчохах і перуці. Пройшовши під аркою у стіні зі світлої цегли, Страйк і Робін увійшли до зеленого двору, який — коли прибрати гамір з прилеглої вулиці — міг би належати заміському маєтку. З трьох боків зелений квадрат оточували будівлі дев’ятнадцятого сторіччя. Попереду, у приміщенні, схожому на колишню казарму, розташувалася «Галерейна їдальня».

Страйк уявляв справді їдаленьку при галереї, а тепер зрозумів, що потрапив у набагато фешенебельніше місце. Він з жалем згадав про мінус на рахунку й обіцянку заплатити за цілий обід на чотири персони. Приміщення, в яке вони з Робін увійшли, було вузьке і довге; крізь арки в лівій стіні виднілася ще одна, більша зала. Білі скатертини, офіціанти в костюмах, високе склепіння стелі й витвори сучасного мистецтва на стінах посилили острах Страйка. Скільки ж доведеться заплатити? Метрдотель тим часом провів гостей до внутрішнього приміщення.

Пару, що її вони з Робін шукали, легко було помітити серед інших гостей — вишукано вбраних і здебільшого жіночої статі. Джейсон був довготелесий юнак з довгим носом, одягнений у джинси і кофту бордового кольору; здавалося, він просто втече, варто лише трохи налякати. Він уперся поглядом у серветку і нагадував розхристану чаплю. Буревія мала чорне каре, явно фарбоване, і товсті окуляри в чорній квадратній оправі. Тілесно вона являла собою протилежність Джейсону: бліда, огрядна, пастозна; маленькі глибоко посаджені очі здавалися родзинками серед тіста. Вбрана в чорну футболку з зображенням кольорового мультяшного поні, розтягнутого на чималих грудях, Буревія сиділа в інвалідному візку край столу. Перед обома лежали розгорнуті меню. Буревія вже замовила собі келих вина.

Помітивши Страйка й Робін, Буревія заусміхалася і коротким пальцем тицьнула Джейсона в плече. Хлопчик перелякано озирнувся; Страйк відзначив сильну асиметрію між його блакитними очима — одне око було десь на сантиметр вище за друге. Від цього вигляд у хлопця був дивно вразливий, ніби його доліплювали поспіхом.

— Привіт,— усміхнулася Робін і першому простягнула руку Джейсону.— Рада нарешті зустрітися.

— Привіт,— промимрив хлопець, даючи їй мляву долоню. Кинувши швидкий погляд на Страйка, він відвернувся і почервонів.

— О, добридень! — мовила Буревія, сама простягаючи руку Страйкові. Гі усмішка не згасла. Вона швидко від’їхала від столу на дюйм і запропонувала йому взяти стілець від сусіднього столу.— Чудовий заклад! Тут легко пересуватися, і працівники такі послужливі. Даруйте! — гукнула вона до офіціанта.— Можна нам ще два меню?

Страйк сів поруч з нею, Джейсон посунувся, звільняючи місце для Робін.

— Чарівний заклад, правда ж? — мовила Буревія, відпиваючи вина.— І персонал так допомагає з візком! Дуже приязні. Рекомендуватиму це місце на своєму сайті, я там саме складаю перелік інклюзивних закладів.

Джейсон схилився над меню, явно боячись звести на когось очі.

— Я йому сказала брати що захоче,— спокійно звернулася Буревія до Страйка.— Він не розуміє, які ви заробили статки на тих справах. Я йому казала, що преса платить силу-силенну грошей за саму тільки історію. Я так розумію, що ви тепер тільки цим і займаєтеся — розкриваєте дійсно гучні справи?

Страйк подумав про дірку на рахунку, «фешенебельний пентгауз» на горищі й нищівний ефект, справлений на його бізнес відрізаною ногою.

— Стараємося,— відповів він, не дивлячись на Робін.

Робін узяла найдешевший салат і воду. Буревія замовила закуски й основну справу і підбурила Джейсона зробити те саме, тоді зібрала у всіх меню і повернула їх офіціанту з виглядом ласкавої господині.

— Отже, Джейсоне...— почала Робін.

Буревія негайно перебила її, звертаючись до Страйка:

— Джейсон нервує. Він не подумав про можливі наслідки зустрічі з вами. Довелося вказати йому на них; ми день і ніч розмовляли по телефону, ви б тільки бачили ті рахунки! Треба б стягнути з вас компенсацію, ха-ха! Але насправді...

Вираз її обличчя раптом став серйозним.

— ...ми б хотіли отримати від вас гарантії, що в нас не буде проблем через те, що ми не все розповіли поліції. Бо, власне, жодної корисної інформації і немає. Келсі була просто бідною дитиною, яка мала проблеми. Ми нічого не знаємо. Бачилися з нею всього один раз, гадки не маємо про те, хто міг її убити. Впевнена, ви про це все знаєте значно більше, ніж ми. Я, правду кажучи, дуже занепокоїлася, коли дізналася, що Джейсон розмовляв з вашою напарницею, бо мало хто уявляє, як сильно переслідують нашу спільноту. Власне, мені погрожували смертю... мабуть, треба вас найняти, щоб ви тих людей знайшли, ха-ха.

— Вам погрожували? — ввічливо здивувалася Робін.

— Розумієте, то мій сайт,— відповіла Буревія, ігноруючи Робін і говорячи до Страйка.— Я ним керую. Я така собі мати-вовчиця — чи мати-настоятелька, ха-ха... Хай там що, я — та людина, якій усі сповідаються і приходять питати поради, тож зрозуміло, що саме на мене нападають оті невігласи, що нас ненавидять. Гадаю, я сама трохи винна. Дуже вже часто борюся за інших, авжеж, Джейсоне? Хай там що,— провадила вона, зробивши паузу лише для того, щоб жадібно ковтнути вина,— я не можу радити Джейсону з вами говорити, якщо не дасте гарантій, що він не матиме проблем.

Страйк не розумів, що за авторитет у цій справі вона собі приписує. Правда полягала в тому, що і Джейсон, і Буревія приховували інформацію від поліції, і незалежно від причин такої поведінки і від того, цінні то відомості чи ті, це був необачний і потенційно шкідливий вчинок.

— Не думаю, що хтось із вас матиме проблеми,— легко збрехав він.

— Гаразд, приємно це чути,— поблажливо відповіла Буревія,— бо ми таки дійсно хочемо допомогти. Ну, тобто я казала Джейсонові, що коли той чоловік полює на людей з нашої спільноти, що цілком можливо... тоді це просто наш обов’язок — допомогти! Власне, мене це і не дивує, бо на сайті з нас так знущаються, так нас ненавидять! Ну, тобто це, звісно, від невігластва, але найбільше нас цькують люди, які мали би бути на нашому боці, які знають, як воно — коли тебе дискримінують.

Принесли напої. На великий жах Страйка, офіціант-слов’янин вилив його пляшку пива у кухоль з льодом.

— Агов! — різко мовив Страйк.

— Пиво не холодне,— повідомив офіціант, явно здивований такою недоречною, на його погляд, реакцією.

— В Бога і в душу,— пробурмотів Страйк, виловлюючи з кухля крижинки. Досить йому величезного рахунку за цей обід, а тут ще й пиво з льодом! Офіціант злегка надувся і поставив перед Буревією її другий келих вина. Робін скористалася шансом:

— Джейсоне, коли ви з Келсі познайомились...

Але Буревія відставила келих і знову перебила Робін:

— Так, я перевірила архіви, і виявилося, що Келсі вперше прийшла на сайт у грудні. Так, поліції я про це сказала, все їм показала. Вона питала про вас,— сказала Буревія Страйку таким тоном, ніби згадка на її сайті — то вже велика честь,— а тоді почала спілкуватися з Джейсоном, і вони обмінялися мейлами. Відтоді спілкувалися безпосередньо, так, Джейсоне?

— Так,— мляво відповів хлопець.

— Тоді Келсі запропонувала зустрітися, і Джейсон зв’язався зі мною — так, Джейсоне? — бо він загалом думав, що зі мною йому буде спокійніше, бо самі розумієте, що воно таке — інтернет, так? Ніколи не вгадаєш. То могла бути не Келсі, а хто завгодно. Може, чоловік.

— Чому ви захотіли зустрітися з Кел...— звернулася до Джейсона Робін, але Буревія знову втрутилася:

— Звісно ж, вони обоє цікавилися вами,— сказала вона до Страйка.— Келсі заразила цим інтересом Джейсона, так, Джейсоне? Вона про вас знала все-все,— додала Буревія з хитрою усмішкою, ніби вони мали ганебний спільний секрет.

— То що саме Келсі тобі про мене сказала? — спитав Страйк у хлопця.

Від Страйкового звертання Джейсон густо почервонів, і Робін подумала: а чи не гей він? Уважно вивчаючи форуми, вона виявила, що фантазії дописувачів часто-густо (хоч і не завжди) мають еротичне забарвлення. Найбільш відверто фантазував <>.

— Келсі казала,— промимрив Джейсон,— що з вами знайомий її брат. Що ви працювали разом.

— Правда? — здивувався Страйк.— Ти впевнений, що вона говорила про брата?

— Так.

— Бо в неї немає брата. Тільки сестра.

Косі очі Джейсона поблукали по всіх предметах на столі, а тоді він знов звів їх на Страйка.

— Я досить-таки впевнений, що вона говорила про брата.

— І ми з ним разом служили в армії і працювали з ним, так?

— Ні, не в армії. Здається, ні. Пізніше.

«Вона була така брехуха... На вівторок казала, що то середа».

— Та ну, гадаю, їй то сказав її бойфренд,— влізла Буревія.— Вона казала нам, що має бойфренда на ім’я Ніл, пам’ятаєш?

— Найл,— промимрив Джейсон.

— Га? Аж так? Ну добре, Найл. Він її ще забрав після кави, пам’ятаєш?

— Постривай-но,— підняв руку Страйк, і Буревія слухняно замовкла.— Ви бачили Найла?

— Так,— відповіла Буревія.— Він її забрав. На своєму мотоциклі.

Коротка мовчанка.

— Чоловік на мотоциклі забрав Келсі з... де ви зустрічалися? — спитав Страйк, і його спокійний тон не видав того, як пришвидшився його пульс.

— У «Кафе Руж» на Тоттенгем-Корт-роуд,— відповіла Буревія.

— Це неподалік нашого офісу,— відзначила Робін.

Джейсон почервонів ще густіше.

— О, Келсі та Джейсон це знали, ха-ха! Ти сподівався, що побачиш десь там Корморана, так, Джейсоне? Ха-ха-ха,— весело зареготала Буревія. Якраз повернувся офіціант з її закусками.

— її забрав чоловік на мотоциклі, так, Джейсоне?

У Буревії був повен рот їжі, тож Джейсон отримав змогу говорити.

— Так,— відповів він, крадькома глянувши на Страйка.— Він чекав на неї на вулиці.

— Ти бачив його зовнішність? — запитав Страйк, але правильно вгадав відповідь.

— Ні, бо він так... так ніби за рогом стояв.

— І шолома не знімав,— додала Буревія, запиваючи їжу вином, щоб скоріше приєднатися до розмови.

— Якого кольору був мотоцикл, не пам’ятаєте? — спитав Страйк.

Буревія гадала, що мотоцикл був чорний, а Джейсон — що червоний, але обоє погодилися, що стояв він надто далеко і марку було не роздивитися.

— Не пригадаєте, що ще Келсі казала про свого хлопця? — спитала Робін.

Обоє похитали головами.

Основні страви принесли десь на середині довгої промови Буревії про заступництво й підтримку, що їх пропонує створений нею сайт. Тільки коли вона набила рота картоплею, Джейсон набрався сміливості прямо звернутися до Страйка.

— А це правда? — зненацька спитав він і знову густо почервонів.

— Що — правда? — запитав Страйк.

— Що ви... ви...

Буревія, енергійно жуючи, нахилилася до Страйка з візка, поклала долоню йому на руку і ковтнула.

— Що ви самі це зробили,— прошепотіла вона, ледь помітно підморгнувши. Гі товсті стегна явно посовалися у візку, коли вона перехилилася з нього; вони тримали власну вагу, а не тягнулися за рухом торса. У шпиталі Селлі-Оук Страйк бачив чоловіків, що втратили контроль над ногами і навіть над всіма кінцівками після отриманих на війні поранень, бачив, як вони вчаться пристосовувати рухи верхньої частини тіла до мертвого тягаря внизу. Уперше до нього дійшло, що саме робить Буревія. їй не потрібне це крісло. Вона не має цієї інвалідності.

Дивна річ, силу лишатися спокійним і ввічливим Страйк узяв з виразу обличчя Робін. Йому ніби полегшало від того, з яким обуренням і огидою вона глянула на Буревію. Він звернувся до Джейсона:

— Ти маєш розповісти мені, що саме чув, перш ніж я підтверджу, правда це чи ні.

— Ну,— почав Джейсон, який навіть не торкнувся свого бургера з м’ясом сорту «чорний ангус»,— Келсі казала, що ви пішли з її братом до пабу і... і напилися, і розповіли йому правду. Вона вважала, що в Афганістані ви відійшли якнайдалі від бази, потім вистрілили собі в ногу, і лікар вам її ампутував.

Страйк зробив великий ковток пива.

— І навіщо я таке зробив?

— Що? — здивовано глянув на нього Джейсон.

— Я хотів піти у відставку по інвалідності чи...

— О ні! — Джейсон ніби образився.— Ні, ви...— він почервонів так сильно, що, напевно, в решті тіла вже не мав крові.— Ви просто... як ми. Вам це було потрібно,— прошепотів він.— Вам потрібно було стати ампутантом.

Робін раптом виявила, що не може дивитися на Страйка, і натомість прикинулася, що зацікавилася картиною, де рука тримає черевика. Принаймні їй це було схоже на руку з черевиком. Могло бути й так, що то коричневий вазон, з якого росте рожевий кактус.

— Той... брат... який розповів про мене Келсі,— а він знав, що вона хоче відтяти собі ногу?

— Не думаю, ні. Вона казала, що мені єдиному розповіла про це.

— Гадаєш, то збіг, що він сказав їй про...

— Люди про таке мовчать,— влізла Буревія, скориставшись нагодою повернутися до розмови.— Ці речі ганьблять, ой як ганьблять. Я на роботі не зізнаюся,— додала вона весело, вказуючи на свої ноги.— Довелося сказати, що пошкодила спину. Якби розповіла про свою трансвалідність, там би не зрозуміли. А про упередження з боку медиків навіть не питайте, то просто неймовірно. Двічі довелося переходити до іншого лікаря; ще бракувало, щоб мені знову хтось пропонував психіатричну допомогу! Ні, Келсі нам казала, що ніколи не мала змоги комусь розповісти, сердешна. їй нікуди було піти з цим. Ніхто не розумів. Саме тому вона зв’язалася з нами — ну і з вами, звісно,— додала вона, дивлячись на Страйка з дещо зверхньою усмішкою, бо ж він, на відміну від неї, проігнорував Келсі.— Знайте, що ви не один такий. Щойно людям вдається отримати бажане, вони йдуть зі спільноти. Ми це розуміємо — ой розуміємо,— але якби хтось лишився і принаймні розповів, як воно — нарешті опинитися у своєму тілі, це дуже багато означало б для багатьох людей.

Робін боялася, що Страйк вибухне — просто тут, у цьому чемному білому просторі, де провадять притишені розмови поціновувачі мистецтв. Однак вона не взяла до уваги самоконтролю, якого офіцери-спецрози набувають за довгі роки допитів. Увічлива усмішка Страйка, звернена до Буревії, була хіба що не дуже радісна. Він спокійно розвернувся до Джейсона і спитав:

— Отже, ти не думаєш, що брат Келсі підказав їй зв’язатися зі мною?

— Ні,— відповів Джейсон,— гадаю, то вона сама вирішила.

— І що саме вона від мене хотіла?

— Ну, вочевидь,— утрутилася зі сміхом Буревія,— вона хотіла спитати поради: як зробити те, що зробили ви!

— Ти теж так гадаєш, Джейсоне? — спитав Страйк, і хлопець кивнув.

— Так... вона хотіла дізнатися, наскільки сильно треба пошкодити собі ногу, щоб її відтяли, а ще ніби сподівалася, що ви познайомите її з лікарем, який робив вам ампутацію.

— Оце вічна проблема,— заявила Буревія, явно не розуміючи, яку реакцію викликає у Страйка,— знайти надійного хірурга. Вони, як правило, дуже неприхильні. Люди гинуть, намагаючись усе зробити самостійно. У Шотландії був чудовий хірург, який зробив для наших кілька ампутацій, але його зупинили. Це було років десять тому. Люди їдуть за кордон, але без грошей не наїздишся... ось чому Келсі хотіла добути ваш перелік помічних людей!

Робін з брязкотом впустила ніж і виделку, поділяючи зі Страйком обурення, яке той, понад сумнів, відчував. «Перелік»! Ніби його ампутація — то якийсь рідкісний артефакт і Страйк купив її на чорному ринку...

Страйк ще з чверть години розпитував Джейсона й Буревію, поки не виснував, що більше нічого корисного вони не скажуть. Картина, яку вони змалювали на основі єдиної зустрічі з Келсі, показувала незрілу й нещасну дівчину, чия потреба в ампутації була настільки сильна, що вона — тут її кібердрузі мали повну згоду — пішла б заради цього на все.

— Так,— зітхнула Буревія,— вона була з таких. Келсі вже пробувала зробити це сама, за допомогою дроту. У нас бували люди, доведені до такого відчаю, що клали ноги на залізничні рейки. Один спробував відморозити собі ногу в рідкому азоті. Ще була дівчина з Америки, яка навмисно розбилася на лижах, але тут є ризик, що можеш отримати не той ступінь інвалідності, якого прагнеш...

— І якого ж ви хочете ступеня інвалідності? — спитав Страйк, якраз піднявши руку, щоб попросити рахунок.

— Я хочу розрив спинного мозку,— абсолютно спокійно відповіла Буревія.— Щоб відмовили ноги. В ідеалі це має зробити хірург. А поки цього не сталося, обходжуся оцим,— додала вона, вказуючи на своє крісло.

— А ще вбиральнями й ліфтами для інвалідів, еге ж? — поцікавився Страйк.

— Корморане,— застережливим тоном мовила Робін.

Вона так і думала, що це може статися. Страйк був під стресом, недосипав. Мабуть, треба порадіти, що хоч встигли взнати те, що треба.

— Це потреба,— незворушно відповіла Буревія.— Я це знаю від самого дитинства. Я не в своєму тілі. Я маю бути паралізованою.

Прийшов офіціант. Робін простягнула руку по рахунок, бо Страйк офіціанта не помітив.

— Будь ласка, скоріше,— сказала Робін до офіціанта. Той здавався ображеним. Саме на нього Страйк нагримав за лід у пиві.

— Ти багато знаєш інвалідів? — питав Страйк у Буревії.

— Кількох знаю,— відповіла вона.— Ми ж, очевидно, маємо багато спіль...

— Дірка в сраці між вами спільного. Дірка в сраці!..

— Так і знала,— тихо мовила Робін, відбираючи в офіціанта термінал і засовуючи туди свою «візу». Страйк підвівся, нависнувши над Буревією. Та раптом занервувала, а Джейсон зіщулився на стільці, ніби хотів зникнути десь у глибинах своєї кофти.

— Добре, Корме...— почала Робін, висмикаючи картку з терміналу.

— Просто щоб ви знали,— сказав Страйк, звертаючись одночасно до Буревії та Джейсона, а Робін схопила свій тренч і потягнула Страйка від столу.— Я був у машині, коли та вибухнула.

Джейсон підняв руки до червоного обличчя. Очі в нього наповнилися сльозами. Буревія тільки рота роззявила.

— Водія розірвало навпіл — тут уже без уваги не залишишся, га? — Страйк напустився на Буревію.— Тільки він від того помер, тож до сраки та увага. Інший чоловік утратив пів-обличчя — а я втратив ногу. І не було там жодної власної волі...

— Так,— мовила Робін, беручи Страйка за руку.— Ми пішли. Джейсоне, дякую, що погодився зустрітися...

— Лікуйся,— голосно сказав Страйк, тицьнувши пальцем у Джейсона, але дозволив Робін повести себе геть. Гості й офіціанти витріщалися на них.— Лікуйся. Голову лікуй!

Тільки на зеленій вулиці майже за квартал від галереї Страйк почав дихати нормально.

— Добре,— погодився він, хоч Робін нічого не казала.— Ти мене попереджала. Вибач.

— Та нічого,— м’яко відповіла вона.— Ми почули все, що хотіли.

Кілька ярдів пройшли мовчки.

— А ти заплатила? Я не помітив.

— Так. Компенсую з каси для дріб’язку.

Вони йшли далі. Туди-сюди походжали добре вдягнені чоловіки й жінки, поспішали, метушилися. Пройшла богемного вигляду дівиця з дредами і в довгій сукні з турецьким візерунком,

але сумочка за п’ятсот фунтів давала зрозуміти, що її хіповий вигляд — така сама фальшивка, як і інвалідність Буревії.

— Ти її бодай не вдарив,— сказав Робін.— Жінку на інвалідному візку! Перед усіма тими любителями мистецтв.

Страйк почав сміятися. Робін похитала головою.

— От знала, що не втримаєшся,— зітхнула вона, але і собі усміхнулася.

44

Then Came The Last Days of May (Тоді настали дні останні травня)

Чоловік думав, що вона здохла. Навіть новини не дав собі клопоту подивитися — вона ж повія. Про першу в газетах теж нічого не писали свого часу. Шльондри не рахуються; всім байдуже, то не люди. От навколо Секретарки галасу буде багато, бо ж вона працює на свого виродка — порядна дівчина з вродливим нареченим, преса за такими божеволіє...

Але незрозуміло, як та хвойда вижила. Він пам’ятав її тулуб під ножем, хрускіт і репання, з яким метал протинав м’ясо, дряпання сталі по кістці, кров широким потоком. У газетах написали, що її знайшли студенти. Хай вам трясця, студенти.

Зате чоловік і досі мав її пальці.

Хвойда склала фоторобот. Отакої! Поліція — то просто лисі мавпи в одностроях, усі до одного. Гадають, від картинки буде користь? Жодної схожості — ані на крихту; такий вигляд може мати хто завгодно, хоч чорний, хоч білий. Чоловік би зареготав

уголос, якби поруч не було Отієї, але Отій не сподобалося б, якби він почав іржати з мертвої хвойди і фоторобота...

Ота зараз налаштована войовничо. Довелося докласти зусиль, щоб компенсувати своє грубе поводження з нею, вибачитися, розіграти хорошого хлопця.

— Я був засмучений,— сказав чоловік.— Дуже сильно.

Довелося Оту голубити, купувати їй квіти, сидіти з нею вдома, щоб не дулася. І тепер Ота за звичаєм усіх жінок користувалася нагодою і старалася загарбати якнайбільше.

— Не люблю, коли тебе немає.

«Тебе самої, бляха, не стане, як не стулиш пельку».

Чоловік розказав Отій казочку про шанс отримати роботу, але вперше за весь час вона насмілилася ставити питання: а хто тобі про неї розповів? А чи довго тебе не буде?

Чоловік дивився, як Ота говорить, і мріяв про те, як занесе кулак і так зацідить їй по потворній пиці, що аж череп трісне...

Але Ота йому ще буде потрібна — принаймні поки не візьме своє від Секретарки.

Ота його і досі кохає, і це козир: можна поставити її на місце, пригрозивши піти назавжди. Однак розігрувати цю карту ще рано. Тож лишалися квіти, цілунки і доброта, завдяки яким згадка про його гнів тьмяніє в дурній голові Отієї. Чоловікові подобалося доливати їй у напої ліки, щоб Ота лишалася неврівноваженою, плакала йому в шию, тягнулася до нього.

Терплячий, добрий — але рішучий.

Урешті-решт Ота погодилася: його не буде тиждень. Цілий тиждень можна буде робити все, що заманеться!

45

Harvester of eyes, that’s me.

Blue Oyster Cult, “Harvester of Eyes”[38]

Детектив Ерик Вордл не зрадів новині про те, що Джейсон і Буревія набрехали його людям, але виявився не таким уже й сердитим, коли (на його запрошення) Робін зі Страйком зустрілися з ним випити пива у «Пір’ї» у понеділок увечері. Дивна терпимість пояснювалася просто: звістка про те, що Келсі з «Кафе Руж» забирав чоловік на мотоциклі, ідеально лягала в нову теорію Вордла.

— Пам’ятаєш того типа з їхнього сайту — Девоті? Фетиш на ампутантів? Замовк, коли загинула Келсі?

— Так,— відповів Страйк, згадавши, що Робін з цим персонажем наче спілкувалася.

— Ми його знайшли. І вгадай, що в нього в гаражі!

З того факту, що арешту не було, Страйк виснував, що знайшли не частини тіла, тому слухняно припустив:

— Мотоцикл?

— «Кавасакі ніндзя»,— кивнув Вордл.— Я знаю, ми шукаємо «хонду»,— додав він, випереджуючи питання Страйка,— але коли ми прийшли, той тип пересрав.

— Це трапляється з більшістю людей, коли до них приходить карний розшук. Кажи далі.

— Пітний коротун, звати Бакстер. Продажник, алібі на вихідні другого й третього не має, на двадцять дев’яте теж. Розлучений, дітей нема, каже, що сидів удома і дивився королівське весілля. Ти б став дивитися те весілля без жінки в хаті?

— Ні,— відповів Страйк (він бачив шматок у новинах).

— Каже, що байк належить його брату, а він тільки наглядає за ним. Але після допиту визнав, що кілька разів виїжджав. Таким чином, нам відомо, що водити Девоті вміє. «Хонду» міг узяти в оренду чи позичити.

— Про вебсайт щось розповідає?

— Применшував як міг. Каже, просто собі заблукав туди, просто так, кукси його не заводять... та коли ми спитали, чи можна подивитися, що в нього на комп’ютері, то не зрадів. Попросив спершу дати йому переговорити з адвокатом. На цьому і закінчили, але завтра знову візьмемося до справи. Дружня розмова буде.

— Він визнає, що спілкувався з Келсі в інтернеті?

— Важко було б це відкидати — у нас є її ноутбук і Буревіїні архіви. Девоті розпитував Келсі про її плани щодо ноги і запрошував зустрітися, але вона відмовилася — принаймні в інтернеті. Чорт, та треба його опрацювати,— додав Вордл у відповідь на скептичний погляд Страйка,— алібі немає, є мотоцикл, поведений на ампутації, запрошував Келсі зустрітися!

— Так, звичайно,— озвався Страйк.— А інші напрями?

— Я саме тому і хотів з тобою побачитися. Ми знайшли твого Дональда Лейнга. Мешкає на Волластон-Клоузі, в Елефант-енд-Каслі.

— Та ну? — щиро здивувався Страйк.

Вордл усміхнувся, смакуючи той факт, що таки зміг вразити його.

— Так, і він дуже хворий. Знайшли його через благодійну платформу «JustGiving». Зв’язалися з ними, отримали його адресу.

Ось вона, різниця між Страйком і Вордлом: останній має значок, авторитет, владу, а Страйк від них відмовився, коли пішов з армії.

— Ви його бачили? — спитав Страйк.

— Відіслав туди своїх хлопців. Лейнга вдома не було, але сусіди підтвердили, що то його квартира. Орендує її, мешкає сам, здається, досить-таки хворий. Люди кажуть, що Лейнг поїхав додому, в Шотландію. Друга ховає. Має скоро повернутися.

— Підставляй поли,— пробурмотів Страйк у свій кухоль.— Якщо в Лейнга є в Шотландії друзі, я з’їм оцю склянку.

— Як хочеш,— відповів Вордл, якого це і потішило, і роздратувало.— Я думав, ти зрадієш, що ми шукаємо твоїх підозрюваних.

— Та я радію,— відповів Страйк.— І що, він точно хворий?

— Сусіди кажуть, що з костурами ходить. Кажуть, що то лягає в шпиталь, то виходить.

Над головою екран у шкіряній рамці показував матч «Арсенал» — «Ліверпуль» місячної давнини, без звуку. На очах Страйка ван Персі провалив пенальті, яке (як він сподівався, коли дивився матч на своєму крихітному телевізорі) могло б подарувати «Арсеналу» відчайдушно потрібну перемогу. Звісно ж, цього не сталося. «Пушкарям» щастило десь так, як самому Страйку.

— Ти з кимсь зустрічаєшся? — зненацька спитав Вордл.

— Що? — аж здригнувся Страйк.

— Ти сподобався Коко,— повідомив Вордл, демонстративно шкірячись, щоб Страйк точно зрозумів, яким це йому здається ідіотизмом.— Ну, подружка моєї жінки, Коко. З червоним волоссям, пам’ятаєш?

Страйк пам’ятав, що Коко — танцівниця бурлеску.

— Я пообіцяв спитати,— провадив Вордл.— Я їй сказав, що ти — ходяче нещастя. Коко каже, що їй нормально.

— Перекажи, що мені це лестить,— відповів Страйк (і то була правда),— але так, я з кимсь зустрічаюся.

— Не з партнеркою своєю, ні? — спитав Вордл.

— Ні,— відповів Страйк.— Вона виходить заміж.

— Проґавив ти свій шанс, друже,— позіхнув Вордл.— Я б не проґавив.

— Щось я не зрозуміла,— сказала Робін наступного ранку в офісі.— Щойно ми дізналися, що Лейнг таки живе на Волластон-Клоузі, ти хочеш, щоб я більш не стежила за квартирою.

— Та послухай ти,— відповів Страйк, який готував чай.— Сусіди кажуть, що він не вдома.

— Ти мені щойно сказав, що не віриш, ніби він поїхав до Шотландії!

— Той факт, що його двері лишаються зачиненими, відколи ти стежиш за квартирою, таки вказує, що кудись він поїхав.

Страйк укинув чайні пакетики у два горнятка.

— Не вірю, що Лейнг ховає друга, але не здивуюсь, якщо він поперся до Мелроуза і намагається там вибити гроші зі своєї слабоумної матері. Якраз у дусі уявлень Донні про веселі канікули.

— Хтось із нас має там бути, раптом він повернеться...

— Хтось із нас там буде,— заспокійливо мовив Страйк,— але наразі я хочу, щоб ти перемкнулася на...

— Брокбенка?

— Ні, Брокбенк мій,— відповів Страйк.— Я хочу, щоб ти обробила Стефані.

— Кого?

— Стефані. Дівчину Віттакера.

— Нащо? — голосно перепитала Робін, бо якраз закипів чайник, видаючи звичне крещендо: брязкотить кришка, клекотить окріп, на вікно осідає конденсат від пари.

— Хочу, щоб ти спробувала дізнатися, чи вона не в курсі, що Віттакер робив у день смерті Келсі й у ту ніч, коли у Шеклвеллі дівчині відтяли пальці. Якщо точно, то третього і двадцять дев’ятого квітня.

Страйк залив чайні пакетики водою і розмішав молоко, брязкаючи ложечкою об стінки горнятка. Робін не знала, радіти чи сумувати через зміни у своїх задачах. Кінець кінцем вона вирішила, що рада, але підозру, що Страйк хоче її відсторонити, не так легко було приспати.

— Ти точно досі думаєш, що Віттакер може бути вбивцею?

— Так,— відповів Страйк.

— Але ж ти не маєш жодних...

— Я ні проти кого з них не маю жодних доказів, хіба ні? — відповів Страйк.— Я планую просто розробляти їх, поки не отримаю докази — чи доказ відсутності доказів.

Він подав Робін горнятко і сів на диван, який цього разу не видав під ним жодних звуків. Маленький тріумф — за відсутності інших кращий, ніж нічого.

— Я сподівався, що зможу виключити Віттакера на підставі його нинішньої зовнішності,— сказав Страйк,— але розумієш, у шапці то міг бути і він. І одне я знаю точно: він такий самий покидьок, як і в часи, коли я його знав. Зі Стефані я фатально налажав, і зі мною вона не розмовлятиме, але ти, можливо, щось із неї витягнеш. Якщо вона зможе підтвердити його алібі на ті дві ночі чи вказати на людину, яка може його підтвердити, доведеться переглянути нашу думку. Якщо ні — він лишається у списку.

— А що робитимеш ти, поки я працюю над Стефані?

— Розроблятиму Брокбенка. Я вирішив,— провадив Страйк, витягуючи ноги і роблячи підбадьорливий ковток чаю,— що сьогодні піду до стрип-клубу і дізнаюся, що з ним сталося. Остогиділо їсти кебаби і вештатися під крамницями одягу, чекаючи, чи він не вийде.

Робін мовчала.

— Що? — спитав Страйк, придивившись до її обличчя.

— Нічого.

— Та кажи вже.

— Гаразд... А якщо він там?

— Імпровізуватиму... Та не поб’ю я його,— сказав Страйк, вгадавши її думки.

— Гаразд,— кивнула Робін, а тоді додала: — Але ж Віттакера ти вдарив.

— То інше,— відповів Страйк, але Робін мовчала, і він додав: — Віттакер — особливий. Він же родич.

Робін засміялася, але стримано.

Перш ніж зайти до «Сарацина» на Комершіал-роуд, Страйк зняв у банкоматі п’ятдесят фунтів, і автомат безцеремонно продемонстрував йому мінус на рахунку. З похмурим виразом на обличчі Страйк дав десятку викидайлу без шиї на дверях і пройшов крізь смуги чорного поліетилену, що приховували інтер’єр клубу. Світло всередині було приглушене, але загальної атмосфери занедбаності це не притлумлювало.

Інтер’єр старого пабу повністю обідрали, і новий декор створював враження занедбаного громадського центру — тьмяне світло, все якесь бездушне. Підлога була з полірованої сосни; у лаку відбивалася яскрава стрічка неонового світла, що тягнулася вздовж шинкваса під стіною.

Минуло зовсім трохи часу по обіді, але на маленькій сцені в дальньому кінці зали вже крутилася дівчина. Омита червоним світлом, вона стояла перед колом з дзеркал — щоб ямкувате тіло було видно зусібіч — і знімала ліфчик під «Заведи мене» гурту «Роллінг-стоунз». На високих дзиґликах — кожен стояв біля власного столика — сиділо аж четверо чоловіків, поглядаючи то на дівчину, яка почала незграбно крутитися на пілоні, то на телевізор, де показували спортивний канал.

Страйк рушив просто до шинкваса, де зіткнувся з таким написом: «Клієнтів, заскочених за мастурбацію, буде видалено з закладу».

— Чого тобі, дорогенький? — спитала дівчина з довгим волоссям, фіолетовими тінями і кільцем у носі.

Страйк замовив пінту пива «Джон Сміт» і сів біля шинкваса. Окрім викидайла, тут був лише один член персоналу чоловічої статі — сидів за діджейським пультом біля стриптизерки. Це був міцний білявий дядько середніх літ, навіть близько не схожий на Брокбенка.

— Я тут приятеля шукаю,— сказав Страйк барменці, яка, не маючи більше клієнтів, оперлася на шинквас, замріяно поглядала в телевізор і колупала довгі нігті.

— О? — озвалася вона знудженим тоном.

— Авжеж,— відповів Страйк.— Казав, що тут працює.

До шинкваса підійшов чоловік у флуоресцентній куртці, й барменка без зайвого слова пішла його обслуговувати.

Дограла «Заведи мене», і закінчився виступ стриптизерки. Вона голою зіскочила з краю сцени, взяла у що загорнутися та зникла за лаштунками в глибині пабу. Ніхто не аплодував.

З-за лаштунків вислизнула жіночка в дуже короткому синтетичному кімоно і панчохах і почала ходити пабом, простягаючи клієнтам порожній пивний кухоль. Ті копирсалися в кишенях і кидали в кухоль дрібні гроші. Страйк був останнім, до кого жінка підійшла. Він кинув у кухоль кілька фунтів. Жінка рушила просто до сцени, де акуратно поставила кухоль поруч з пультом діджея, скинула кімоно й у ліфчику, трусах, панчохах і туфлях на підборах видерлася на сцену.

— Джентльмени, гадаю, від цього ви будете в захваті... Вітайте — чарівна Мія!

Жіночка почала вихилятися під пісню «Чи „друзі“ електричні?» Ґері Ньюмана. Між її рухами й ритмом треку не було й натяку на синхронність.

Барменка повернулася нудитися світом біля Страйка. Звідси найкраще було видно телевізор.

— Я оце казав,— знов почав Страйк,— що мені приятель сказав, ніби тут працює.

— Мм-гммм,— відповіла дівчина.

— Звати Ноель Брокбенк.

— А? Не знаю такого.

— Ні,— озвався Страйк і вдав, що роззирається, хоч уже впевнився, що Брокбенка тут не видно.— Може, помилився закладом.

Перша стриптизерка вийшла з-за лаштунків, тепер вбрана у жуйково-рожеву міні-сукню на бретелях, таку коротку, що поділ ледь прикривав їй пах. Чомусь це вбрання вигляд мало ще непристойніший, ніж попередня її оголеність. Дівчина підійшла до чоловіка у флуоресцентній куртці й щось у нього спитала, але той похитав головою. Роззирнувшись, дівчина помітила Страйка, заусміхалася і рушила до нього.

— Цьомики,— сказала вона з ірландським акцентом. Волосся, яке у червоному світлі здалося Страйкові білявим, насправді мало яскраво-мідний колір. Густо намащена оранжева помада і штучні вії маскували обличчя дівчати, якому, мабуть, місце було у школі.— Я — Орла, а ти?

— Кемерон,— сказав Страйк. Так зазвичай називали його люди, які не розчули справжнє ім’я.

— Може, приватний танець хочеш, Кемероне?

— А де таке танцюють?

— А отамо,— відповіла дівчина, вказуючи на лаштунки, за якими перевдягалася.— Я тебе тут раніше не бачила.

— Шукаю одну людину.

— І як цю пані звати?

— Це чоловік.

— За чоловіками тобі не до нас, любчику,— відповіла дівчина.

Вона була така юна, що від самого цього звертання — «любчику» — Страйк почувся брудним стариганем.

— Купити тобі випити? — спитав Страйк.

Дівчина завагалася. Приватний танець коштував більше, але, може, цьому типу спершу треба розігрітися.

— Ну, купи.

Страйк заплатив космічні гроші за горілку з лаймом. Дівчина почала пити коктейль, манірно сівши на дзиґлик поруч зі Страйком. Більша частина її грудей випадала з сукні. За текстурою шкіра в неї була мов у покійної Келсі — гладенька, пружна, з великою часткою дитинного жиру. На плечі в Орли виднілося татуювання: три маленькі сині зірочки.

— Може, ти з моїм другом знайома? — спитав Страйк.— Ноель Брокбенк.

Маленька Орла була не дурненька. В чіпкому погляді, який вона скоса кинула на Страйка, змішалися розрахунок і підозрілість. Подібно до масажистки з Маркет-Гарборо, Орла хотіла упевнитися, що він не поліціянт.

— Він мені винен гроші,— пояснив Страйк.

Якусь мить Орла ще придивлялася на нього, наморщивши гладенький лоб, а тоді проковтнула брехню.

— Ноель,— повторила вона.— Наче й нема вже Ноеля... Чекай-чекай... Еді!

Знуджена барменка навіть не відірвала погляду від телевізора. — Гм-м?

— Як звали отого хлопа, що ’го Дес того тижня вигнав? Який ото всього кілька днів протримавсь?

— Не знаю, як його звали.

— Так, наче то Ноеля вигнали,— сказала Орла до Страйка. А тоді з несподіваною й чарівною прямотою додала: — Даси десятку — взнаю точно.

Подумки зітхнувши, Страйк дав дівчині банкноту.

— Жди тут,— бадьоро наказала Орла. З’їхала з дзиґлика, заховала десятку за край трусів, тоді неелегантним жестом обсмикнула сукню і рушила до діджея. Поки говорила з ним, той супився на Страйка. Діджей коротко кивнув; його обличчя жевріло в червоному світлі. Орла побігла назад, явно дуже з себе тішачись.

— А казала ж! — мовила вона до Страйка.— Мене тут не було, як це сталося. У нього напад якийсь був чи що.

— Напад? — перепитав Страйк.

— Так, і це він тіко перший тиждень як прийшов. Такий здоровий, та? З довгим підборіддям?

— Так,— кивнув Страйк.

— Ага, ото запізнився, а Дес не зрадів. Ото Дес, ондо сидить,— додала вона не до речі й показала на діджея, який підозріло приглядався до Страйка, водночас ставлячи після «Друзів» пісню Синді Лопер — «Дівчата просто хочуть розваг».— Дес йому пояснював, як не можна запізнюватися, а твій друзяка просто впав і почав смикатися. Кажуть,— радо додала Орла,— що він обісцявся.

Страйк не думав, що Брокбенк був здатний обмочитися, щоб тільки Дес його не сварив. Схоже було на справжній епілептичний напад.

— А далі що було?

— З-за лаштунків прибігла дівчина твого друга...

— Що за дівчина?

— Зажди... Еді!

— Гм?

— Хто та чорна дівка, така з косичками? В неї ще цицьки класні. І Дес її не любить.

— Аліса,— відповіла Еді.

— Аліса,— переказала Орла Страйкові.— Вибігла ото і почала кричати, щоб Дес дзвонив у «швидку».

— І він подзвонив?

— Ага. Твого друга забрали, й Аліса поїхала з ним.

— А чи Брок... чи Ноель відтоді повертався?

— Та яка користь із викидайла, якщо на нього кричать, а він пада й обсцикається? — відповіла Орла.— Я чула, що Аліса просила Деса дати йому другий шанс, але Дес других шансів не дає.

— І тоді Аліса обізвала його тугим, мов у сраці дірка,— раптом порушила свою мовчанку Еді,— так він і її вигнав. От дурноголова. їй же треба ті гроші. У неї ж діти.

— Коли це сталося? — спитав Страйк у Орли й Еді.

— Тижні зо два тому,— відповіла Еді.— Але то стрьомний тип. Добре, що прогнали.

— В якому плані стрьомний? — уточнив Страйк.

— Так завжди видно,— відповіла Еді, демонструючи утому від життєвого знання.— Завжди. В Аліси на чоловіків препоганий смак.

Друга стриптизерка лишилася в самих тільки прозорих трусах і енергійно трусила сідницями в бік нечисленної своєї публіки. У клуб щойно увійшло двоє немолодих чоловіків, які затрималися на шляху до шинкваса, уп’явши погляди у трусики, які мали ось-ось злетіти.

— Він живе з Алісою десь у Боу,— додала барменка.— Вона собі добула муніципальне житло, але вічно нила, що все не так. Не знаю точно, де воно,— провадила Еді, випередивши Страйкове питання.— Я там не була, ні.

— Та наче їй там подобалося,— непевно заперечила Орла.— Казала, ясла там класні.

Стриптизерка скинула трусики і тепер крутила ними над головою, ніби ласо. Роздивившись усе, що можна, нові клієнти рушили до шинкваса. Один — за віком він міг би бути Орлі дідусем — уп’яв мокрі очі їй у декольте. Дівчина по-діловому зміряла його поглядом, тоді розвернулася до Страйка.

— То будеш брати приватний танець чи ні?

— Гадаю, не буду,— відповів Страйк.

Він навіть договорити не встиг, як Орла відставила свій келих, зіскочила зі стільця і посунулася до діда. Той усміхнувся: зубів було менше, ніж дірок між ними.

Біля Страйка постала зігнута фігура: безшиїй викидайло.

— Дес на два слова кличе,— сказав він тоном, який, може, звучав би загрозливо, якби голос у чоловіка не був на диво тонкий для його габаритів.

Страйк роззирнувся. Діджей, який усе супився на нього, поманив його.

— Якась проблема? — спитав Страйк у викидайла.

— Якщо є, Дес тоді скаже,— почулася дещо зловісна відповідь.

І Страйк пішов на інший бік приміщення, щоб поговорити з діджеєм, і став біля його пульта, мов викликаний до директора школяр-велетень. Він мусив чекати — гостро усвідомлюючи абсурдність ситуації,— поки третя стриптизерка поставить кухоль з монетами біля пульта, скине пурпуровий халат і підніметься на сцену, вбрана в чорне мереживо й акрилові туфлі на підборах. Дівчина була густо татуйована. Обличчя під щільним макіяжем було рябе.

— Панове! Цицьки, сідниці, все як годиться — Джакаліна!

Залунала «Африка» гурту «Тото». Джакаліна почала крутитися на пілоні й виявилася в цьому значно вправнішою за своїх попередніх колег. Дес прикрив мікрофон рукою і нахилився до Страйка.

— Так, друзяко.

Він був і старший, і брутальніший, ніж здавався у червоному світлі сцени. Очі мав пронизливі, а по підборіддю збігав шрам — такий самий глибокий, як у Шпеника.

— Нащо ти розпитуєш про того викидайла?

— То мій приятель.

— Він не мав контракту.

— Я не кажу, що мав.

— Тож дупу мою незаконно звільнюй. Він мені слова не сказав про ті напади. Тебе та сука Аліса сюди підіслала?

— Ні,— відповів Страйк.— Мені сказали, що Ноель тут працює.

— Кобиляка кінчена та Аліса.

— Я про неї не в курсі. Я його шукаю.

Дес деякий час похмуро дивився на Страйка, чухаючи під пахвою. Неподалік Джакаліна скинула з плечей лямки ліфчика і зиркнула через плече на свою аудиторію з шістьох осіб.

— То собача брехня, ніби той виродок працював у спецназі,— агресивно заявив Дес, ніби Страйк щось подібне стверджував.

— Це він вам так сказав?

— Вона так сказала. Аліса. Вони б такого каліку кінченого не взяли. Хай там що,— додав Дес, мружачи очі,— є ще дещо, що мені не до смаку.

— О? І що саме?

— Це мій бізнес. Так їй і перекажи від мене. Справа не тільки в нападі. Скажи, хай спитає Мію, чому він мені тут не потрібен. І ще перекажи Алісі, що як утне ще якусь дурницю з моєю машиною чи підішле друзів, щоб вони тут розкопували всіляке на мене, я її до суду потягну. Так і скажи!

— Правильно,— погодився Страйк.— А ви маєте її адресу?

— Та пішов ти! Чув? — загарчав Дес.— Пішов звідсіля к бісовій матері.

І нахилився до мікрофону.

— Кла-ас,— мовив він з якоюсь професійною хтивістю. Джакаліна саме ритмічно крутила персами у червоному світлі. Дес махнув до Страйка рукою — мовляв, іди собі — і зосередився на стосі вінілових платівок.

Прийнявши невідворотне, Страйк дозволив провести себе до дверей. Ніхто не зважав на це: увага аудиторії була віддана Джакаліні й Лайонелу Мессі на екрані телевізора. Біля дверей Страйкові довелося пропустити зграйку молодиків у костюмах, яким явно краще вже було не наливати.

— Цицьки! — загорлав один з них, показуючи на стриптизерку.— Цицьки!

Викидайло не подарував такого. Почався млявий конфлікт. Крикуна заспокоїли докори друзів і аргументи викидайла, які він супроводив кількома енергійними тичками вказівником у груди нестриманому пану.

Страйк терпляче дочекався завершення сцени. Коли молодикам нарешті дозволили увійти, він зміг піти під перші звуки «Тільки вгору» Язза.

46

Subhuman (Недолюдок)

Лишившись наодинці зі своїми трофеями, чоловік почувся цілковито цілісним. Вони були доказом його вищості, його неймовірної здатності непоміченим ходити між мавп-поліціянтів і людського стада, брати що схоче, ніби напівбог.

Трофеї дарували йому і ще дещо.

Під час власне вбивств чоловік не мав стояку. Мав, коли думав про майбутнє вбивство; іноді доводив себе до онаністичних шаленств, уявляючи, що і як робитиме, шліфуючи й плануючи всі варіанти. А після вбивства — як-от тепер, коли він тримав у руці холодне, пружне, зморщене персо, відтяте від тіла Келсі (оскільки його постійно виймали з холодильника, воно вже ставало на дотик, мов оброблена шкіра),— після вбивства проблеми не було взагалі. Просто зараз він був твердий, мов щогла.

У лідниці чоловік ще мав пальці нової жертви. Дістав один, притиснув до губ, тоді вкусив — сильно. Уявив, що палець і досі прикріплений до дівчини і вона кричить від болю. Глибше уп’яв зуби в холодну плоть, відчуваючи, як вона піддається і зуби впираються у кістку. Вільною рукою розпустив зав’язки спортивних штанів...

Кінчивши, чоловік поклав усю здобич назад у морозилку, зачинив дверцята й усміхнено по них поплескав. Скоро там буде ще всяке. Секретарка — дівка немаленька: десь п’ять футів і сім-вісім дюймів на зріст.

Є тільки одна маленька проблема — чоловік не знає, де вона. Загубив слід. Вранці її не було в офісі. Чоловік пішов до Лондонського економічного, де бачив срібнокосу суку — але не Секретарку. Зазирав до «Суду»; навіть до «Тоттенгему» заходив. Звісно, це просто тимчасові труднощі. Скоро чоловік її винюхає. Як буде треба, підбере завтра на станції «Вест-Ілінг».

Чоловік зробив собі кави, плеснувши туди трохи віскі з пляшки, яка стояла в квартирці вже кілька місяців. Більше майже нічого не було в цьому барлозі, де він ховав свої багатства, в цьому прихистку: чайник, кілька щербатих чашок, холодильник — вівтар його професії, старий матрац для сну і ще колонка для айпода. Це було важливо. Це стало частиною його ритуалу.

Вперше почувши цей гурт, чоловік вирішив, що то лайно якесь, але його одержимість падінням Страйка росла, і так само зростав смак до їхньої музики. Чоловік залюбки слухав їхні пісні в навушниках, коли стежив за Секретаркою і коли чистив свої ножі. Ця музика стала для нього священною. Деякі рядки не покидали його — мов уривки релігійної служби. Що більше чоловік слухав, то сильніше впевнювався: ті хлопці щось знають.

Під вістрям ножа жінка зводиться до первинного. Жах очищає її. Так, вони стають чистими, коли просять, вмовляють не вбивати. «Культ» (так чоловік подумки називав гурт) розумів це. Так, вони розуміли.

Чоловік підключив айпод і ввімкнув один зі своїх улюблених треків — «Доктор Музика». Тоді пішов до раковини, біля якої

тримав напоготові потріскане дзеркало, бритву і ножиці: всі інструменти, яких потребує людина, щоб стати невпізнанною.

З єдиного динаміка лунав голос Ерика Блума:

Кричи, дівча, твій крик звучить так щиро...

47

I sense the darkness clearer...

Blue Oyster Cult, “Harvest Moon”[39]

Сьогодні — першого червня — Робін уперше змогла сказати: «За місяць я вийду заміж». Друге липня раптом стало таким близьким! Кравчиня у Гарроґейті запрошувала на останню примірку, але Робін не уявляла, коли буде змога поїхати додому. Принаймні туфлі вона вже має. Мама отримувала підтвердження від гостей і час до часу казала Робін, хто прийде, але сама вона відчувала дивну відстороненість від усіх цих речей. Нудні години стеження за квартирою над забігайлівкою на Кетфорд-Бродвеї були так далеко від усіх тих питань про квіти, про те, хто з ким сидітиме на бенкеті, про те (це було питання від Метью), чи вона вже попросила у Страйка двотижневу відпустку на медовий місяць (Метью уже все забронював, але це мав бути сюрприз).

Робін не розуміла, як весілля опинилося аж так близько, а вона й не помітила. За місяць — за якийсь місяць! — вона стане Робін Канліфф. Принаймні так вона собі думала. Метью однозначне

очікує, що Робін візьме його прізвище. Останнім часом він став страшенно веселим, мовчки обіймав її, коли Робін проходила повз, і навіть слова не казав про зайві години, які вона проводила на роботі; бувало, що ті години припадали на вихідні.

Кілька останніх разів Метью підвозив її до Кетфорда, оскільки йому було по дорозі — зараз проводив аудит компанії у Бромлі. Тепер він казав тільки хороше про «лендровер», яким був гребував, навіть коли доводилося смикати передачі й коли машина глохла на перехрестях; казав, що це чудовий подарунок, що це так мило з Ліндиного боку, що так зручно мати машину, коли треба десь поїхати. Вчора під час ранкової поїздки Метью запропонував вилучити з переліку запрошених Сару Шедлок. Робін бачила, що він довго збирав сміливість на це питання, боячись, що сама згадка Сари може спровокувати сварку. Робін трохи подумала, намагаючись зрозуміти, що саме відчуває з цього приводу, і врешті-решт виснувала: не треба.

— Я не проти,— сказав вона.— Нехай приходить. Це нормально.

Якщо вилучити Сару з переліку, та зрозуміє, що Робін дізналася про події багаторічної давнини. Краще прикинутися, що вона давно вже в курсі, що Метью зізнався багато років тому, і їй байдуже; Робін має свою гордість. Однак коли мама (яка теж цікавилася, чи Сара прийде) спитала, кого посадовити біля Сари — адже Шон, друг Метью і Сари з універу, не зможе прийти,— Робін відповіла питанням на питання.

— А Корморан уже підтвердив, що буде?

— Ні,— відповіла мама.

— О,— озвалася на це Робін.— Ну, він казав, що буде.

— Ти його хочеш посадовити біля Сари?

— Ні, звісно, що ні! — спалахнула Робін.

Запала коротка пауза.

— Вибач,— мовила Робін.— Мамо, вибач, тут такий стрес... ні, посадови Корморана біля... навіть не знаю...

— А його подруга прийде?

— Він каже, що ні. Де хочеш, там і садови його, тільки подалі від тієї паскуди... тобто від Сари.

Отож, знову виглядати Стефані Робін почала найтеплішого з початку року ранку. Люди на Кетфорд-Бродвеї були вбрані у футболки й сандалі; проходили чорні жінки у строкатих тюрбанах. Робін, яка надягнула літню сукню і стару джинсову куртку, зручно влаштувалася в одній з улюблених шпарин у будівлі театру і прикинулася, що говорить по телефону, вбиваючи час; тоді пішла ніби роздивлятися ароматичні свічки і палички на найближчому столі.

Важко тримати уважність, коли гадаєш, що тебе відіслали ловити міраж. Страйк, може, і наполягає, що досі підозрює Віттакера в убивстві Келсі, але Робін про себе не дуже в це вірила. Вона чимдалі сильніше схилялася до думки Вордла, що Страйк плекає образу на екс-вітчима і його зазвичай ясне судження нині затьмарене старим упередженням. Час до часу поглядаючи на непорушні фіранки у вікні Віттакерової квартири, Робін пригадала, що востаннє Стефані бачили, коли її вкинули до фургона Віттакера; чи вона взагалі є там, за вікнами?

Спершу було тільки легке обурення тим, що ще один день доведеться змарнувати, але далі Робін легко перейшла до своєї головної поточної образи на Страйка — що він привласнив пошуки Ноеля Брокбенка. Робін чомусь звикла до думки, що Брокбенк — це її персональний підозрюваний. Якби вона не зіграла так успішно роль Венеції Галл, вони б не знали, що тепер Брокбенк живе у Лондоні; якби вона не здогадалася, що Ніл — це Ноель, вони б не знайшли його слідів у «Сарацині». Навіть спогад про той голос у вусі — «Маленька, а я тебе не знаю?» — хай як воно було лячно — якось дивно поєднував їх.

Суміш запахів сирої риби і пахощів (що для Робін стала символом Віттакера й Стефані) заповнювала ніздрі Робін. Вона оперлася на прохолодний камінь і вдивилася у непорушні двері Віттакерової квартири. Мов лиси до смітника, некеровані думки збігалися до Захари — маленької дівчинки, що відповіла їй з Брокбенкового мобільного. Робін думала про неї щодня, відколи почула, а коли Страйк повернувся зі стрип-клубу, розпитала у нього всі подробиці про маму дівчинки. За його словами, дівчину Брокбенка звати Аліса й вона має чорну шкіру; мабуть, Захара теж чорна. Мабуть, схожа он на ту маленьку дівчинку з парою цупких хвостиків, що якраз іде повз; тримає маму за палець і дивиться на Робін серйозними темними оченятами. Робін усміхнулася, але дівчинка не відповіла на усмішку, тільки все роздивлялася Робін, проминаючи її з мамою. Робін усе усміхалася, поки дівчинка, яка вивернулася мало не на сто вісімдесят градусів, щоб не розривати контакт поглядів, не заплуталася у власних взутих у сандалики ніжках. Мала впала і почала верещати; незворушна мати підняла її та понесла. Почуваючись винною, Робін повернулася до спостереження за квартирою. Плач малої линув вулицею.

Захара майже напевно живе у квартирі в Боу, про яку розповідав Страйк. Захарина мати, здається, скаржиться на ту квартиру, хоча, за словами Страйка, одна з дівчат...

Одна з дівчат казала...

— Ну звісно ж! — збуджено пробурмотіла Робін.— Звісно ж!

Дитсадків у Боу було сім. Неуважно поклавши мобільний у кишеню, Робін, піднесена своїми думками, знову почала блукати ринком, іноді поглядаючи на вікна Віттакерової квартири й вічно зачинені двері. Думала вона винятково про гонитву за Брокбенком. Варіантів видавалося два: опрацювати кожен з дитсадків, виглядаючи чорну жінку, яка прийде по дівчинку на ім’я Захара (але як знати, що це саме ті мама й донька?), або... або... Робін зупинилася перед столом з етнічними прикрасами, але заледве бачила, що там лежить — всі думки були про Захару.

Абсолютно випадково Робін підняла очі від пари сережок з пір’ям і намистинами і побачила, як Стефані (яку Страйк описав дуже точно) виходить з дверей біля забігайлівки. Бліда, червоноока, вона мружилася на світло, ніби кролиця-альбінос. Натиснувши всім тілом на двері забігайлівки, Стефані аж упала всередину і пішла до каси. Не встигла Робін навіть на думці зібратися, як Стефані вже пройшла повз неї з бляшанкою кока-коли і зникла за білими дверима будівлі.

«Чорт».

— Нічого,— повідомила вона Страйкові по телефону за годину.— Вона і досі там. У мене не було змоги бодай щось зробити. Стефані вийшла і за три хвилини вже повернулася.

— Продовжуй,— сказав Страйк.— Може, вона знову вийде. Принаймні нам відомо, що вона не спить.

— З Лейнгом щось виходить?

— Поки я тут був — нічого, але довелося повертатися до офісу. Маю велику новину: Вторак мені пробачив. От щойно пішов. Нам ці гроші потрібні — я не зміг відмовитись.

— О Господи Боже — де він уже встиг узяти нову подружку? — спитала Робін.

— Ще ніде. Хоче, щоб я наглянув за якоюсь новою стриптизеркою, з якою фліртує — чи нема в неї когось.

— А чого він її не спитає?

— А він спитав. За словами дівчини, в неї нікого немає, але жінки — то підступне й віроломне плем’я, наче ти, Робін, не знаєш.

— Так-так, звичайно,— зітхнула Робін.— Я й забула. Слухай, у мене тут є одна ідея щодо Бро... Чекай, тут щось діється!

— Все гаразд? — різко спитав Страйк.

— В нормі... не вішай слухавку...

Перед нею зупинився вантажний фургон. Тримаючи мобільний біля вуха, Робін обійшла його, намагаючись розгледіти, що відбувається. Наскільки вона могла бачити, водій мав коротку стрижку, але через сонце в лобовому склі не виходило роздивитися його обличчя. На тротуар вийшла Стефані. Міцно охопивши руками тулуб, вона перейшла вулицю і сіла у фургон ззаду. Робін відступила вбік, щоб дати фургону проїхати, водночас нібито говорячи по мобільному. Зустрілася поглядом з очима водія: ті були темні, з набряклими повіками.

— Стефані поїхала у старому фургоні,— повідомила Робін Страйкові.— Водій не схожий на Віттакера. Або змішаної раси, або з Середземномор’я. Важко було роздивитися.

— Ну, тепер нам відомо, що Стефані досі у грі. Мабуть, поїхала заробити для Віттакера трохи грошей.

Робін зробила над собою зусилля, щоб не обурюватися його буденним тоном. Страйк, нагадала вона собі, звільнив Стефані з рук Віттакера, вдаривши того у живіт. Вона затрималася біля газетної крамнички. Всюди ще виднілася різна мішура до королівського весілля. На стіні за касиром-азіатом виднівся британський прапор.

— Що мені тепер робити? Я можу піти постежили за Волластон-Клоузом замість тебе, якщо ти йдеш за новою дівчиною Вторака. І тоді... ох! — зойкнула Робін.

Це вона розвернулася йти і зіткнулася з високим чоловіком з козлиною борідкою, який на неї вилаявся.

— Вибачте,— автоматично промовила Робін, а чоловік повз неї пішов до крамнички.

— Що там сталося? — спитав Страйк.

— Нічого... врізалася в людину... слухай, я піду на Волластон-Клоуз,— сказала вона.

— Гаразд,— після помітної паузи погодився Страйк,— але якщо там з’явиться Лейнг, спробуй його лише сфотографувати. Близько не підходь.

— Я і не збиралася,— відповіла Робін.

— Дзвони, якщо будуть новини. І навіть якщо ні.

Короткий спалах ентузіазму, який Робін відчула від перспективи повернення на Волластон-Клоуз, устиг розтанути, поки вона дійшла до станції «Кетфорд». Робін сама не знала, звідки раптом взялися ці смуток і тривога. Мабуть, зголодніла. Рішучо налаштована позбутися потягу до шоколаду, через який є ризик не влізти у перешиту весільну сукню, Робін купила собі неапетитний енергетичний батончик і спустилася в метро.

Жуючи батончик (на смак — мов тирса) у поїзді, який мчав її до Елефант-енд-Каслу, Робін виявила, що несвідомо тре ребра в тому місці, де її тіло зіштовхнулося з тим високим чоловіком з борідкою. Така, звісно, плата за життя в Лондоні — на тебе вічно лаються якісь незнайомці; та й у Мессемі, було, на неї гримали якісь типи, і не раз.

Сама не знаючи, чому, Робін раптом роззирнулася, але поблизу не було високих кремезних чоловіків — жодного в її вагоні, жоден не дивився на неї з сусідніх. Озираючись назад, вона зрозуміла, що відкинула була постійну пильність — її заколисала звичність Кетфорд-Бродвею, відволікли думки про Брокбенка і Захару. Чи змогла б вона помітити там ще когось — когось, хто стежив за нею? Ні, це вже параноя. Метью вранці підвіз її на «лендровері»; яким би чином вбивця прослідкував за нею до Кетфорда? Хіба що чекав у якомусь транспорті на Гастингс-роуд.

І все одно, вирішила Робін, не можна розслаблятися. Зійшовши з поїзда, вона помітила, що слідом іде високий чорнявий чоловік, і навмисно зупинилася, щоб він пройшов повз. Чоловік на неї навіть не глянув. «Так, це вже точно параноя»,— подумала вона, викидаючи недоїдений батончик у смітник.

Тільки о пів на другу Робін дісталася початку Волластон-Клоузу. Будівля «Ярусу» височіла над старими пошарпаними будинками, мов емісар з майбутнього. Довга сукня і стара джинсова куртка, що чудово пасували до духу ринку в Кетфорді, тут зробилися якимись студентськими. Знову прикинувшись, що розмовляє по мобільному, Робін буденно звела очі — і серце їй на мить завмерло у грудях.

Щось змінилося. Фіранки були не запнуті. Вмить ставши надзвичайно пильною, Робін пішла собі далі (раптом Лейнг дивиться на неї з вікна). Треба пошукати місце в тіні, звідки можна буде наглядати за його балконом. Вона настільки зосередилася на пошуках сховку і на ілюзії невимушеної телефонної розмови, що геть не дивилася під ноги.

— Ні! — вискнула Робін, коли права нога раптом поїхала, а ліва заплуталася в подолі довгої сукні. Робін мало не сіла на незграбний напівшпагат, а тоді упала, ще й впустила мобільний.

— Ой бля-аха,— застогнала вона. Речовина, на якій Робін посковзнулася, скидалася на блювоту чи пронос; воно пристало до її сукні, до сандаля, а ще Робін, падаючи, подряпала руку — але найбільше її бентежило питання про те, що то за субстанція — густа, жовто-коричнева, липка.

Зовсім зблизька почувся чоловічий сміх. Сердита й принижена Робін намагалася підвестися і при цьому не розмазати ту бридоту по одягу та взуттю, тож не одразу звела очі на джерело реготу.

— Вибач, куріпочко,— мовив голос із шотландським акцентом просто за її спиною. Робін різко озирнулася — і її ніби протяв електричний струм.

Попри спеку, чоловік був вбраний у шапку з довгими вухами, чорно-червону картату куртку і джинси. Оперши більшу частину чималої своєї ваги на милиці, він дивився на Робін і все шкірився. Його бліді щоки, підборіддя й мішки під маленькими темними очима спотворювали глибокі віспини. Шкіра на товстій шиї нависала над коміром.

В руці чоловік тримав пакет з якоюсь городиною. Робін бачила тільки кінчик витатуйованого кинджала, але знала, що той протинає жовту троянду вище на передпліччі. Татуйовані краплі крові, що стікали зап’ястком, нагадували рани.

— Тобі потрібен кран,— сказав чоловік, широко всміхаючись, і вказав на її ногу і край сукні,— і якась губка.

— Так,— тремким голосом погодилася Робін. Нахилилася підняти мобільний. Екран тріснув.

— Я отам мешкаю,— повідомив чоловік, киваючи на квартиру, за якою Робін стежила вже місяць.— Якщо хочеш, можеш піднятися. Почистишся.

— О ні... Все гаразд! Але дуже дякую,— видихнула Робін.

— Нема за що,— відповів Дональд Лейнг.

Його погляд ковзнув її тілом. Шкірою пішли сироти — ніби він пальцем по ній провів. Розвернувшись на милицях, Лейнг рушив геть, незграбно мотиляючи пакетом. Робін лишилася стояти на місці, відчуваючи, як кров кинулася в обличчя.

Лейнг не озирався. Вуха його шапки льопалися, мов у спанієля; до болю неквапно він завернув за ріг багатоквартирного будинку і зник з очей.

— О Боже мій,— прошепотіла Робін. Боліли зідрані коліно й рука; несвідомим жестом вона прибрала волосся з обличчя. І тільки тепер, на своє полегшення, зрозуміла (відчувши, чим пахнуть пальці), що слизька субстанція, на якій вона посковзнулася,— то каррі. Робін поспішно пішла за ріг — щоб не було видно з вікон Дональда Лейнга,— натиснула клавіші тріснутого мобільного і набрала Страйка.

48

Here Comes That Feeling (Ось воно — те відчуття)

Спека, що обсіла Лондон, була чоловіку ворогом. Під футболкою ніде сховати ножі, а його маскування — головний убір і піднятий комір — недоречні. Лишалося тільки чекати (у місці, про яке Ота не знає), шаленіючи від безсилля.

Нарешті в неділю погода змінилася. На вражені посухою парки пролилася злива, затанцювали двірники на автівках, а туристи вбралися в поліетиленові пончо і все одно ходили по калюжах.

Збуджений і рішучий, чоловік натягнув шапку низько на очі й надягнув свою особливу куртку. На кожному кроці ножі в довгих саморобних кишенях, які він врізав у підкладку, вдарялися чоловікові в груди. Вулиці столиці були майже так само залюднені, як і в ніч, коли він порізав хвойду, що її пальці нині зберігав у лідниці. Туристи й лондонці юрмилися всюди, мов мурахи. Дехто придбав капелюхи й парасолі з британським прапором. Чоловік врізався в таких просто задля задоволення штовхати їх.

Потреба убити ставала чимдалі нагальнішою. Кілька днів минуло марно; строк його свободи від Отієї потроху добігав кінця, а Секретарка досі ходила жива й вільна. Чоловік годинами шукав її, аж раптом — неймовірно! — випадково натрапив на сучку серед білого дня, але навколо було повно свідків...

Низький самоконтроль, сказав би той кінчений психіатр, якби дізнався, що чоловік зробив, побачивши її. Низький самоконтроль! Чоловік міг пречудово себе контролювати, коли хотів: він мав надлюдський розум; убив трьох жінок, четверту скалічив, а поліція спіймала облизня. Тож іди до дупи, психіатре, разом зі своїми тупими діагнозами... Та коли чоловік побачив Секретарку просто перед собою після всіх тих змарнованих днів, то захотів налякати її, підійти близько-близько — так, щоб відчути її запах, заговорити, зазирнути в перелякані очі.

Проте вона пішла, а чоловік не наважився рушити слідом — не можна було! Але від того, що впустив її, мало не вмер сам. Секретарка мала б тепер лежати м’ясом у його холодильнику. Він мав би вже побачити її обличчя в екстазі жаху й смерті — в ту мить, коли вони розуміють, що належать йому, що вони — його іграшки.

Й ось він іде під холодним дощем, але всередині аж палає — бо сьогодні неділя, і Секретарка там, де до неї не підійти, бо ж Красунчик завжди при ній.

Чоловік потребував більше свободи — значно більше свободи, ніж має. Реальною перепоною стало те, що Ота повсякчас удома, шпигує, липне. Це має змінитися. Чоловік уже випхав Оту на роботу проти її волі. Тепер слід набрехати їй, що сам знайшов нову роботу. Якщо треба, крастиме гроші й казатиме, що заробив,— уже багато разів так робив. Тоді він матиме волю і досить часу, який потрібен, щоб точно опинитися поруч, коли Секретарка буде неуважна, відійде подалі від чужих очей, зверне не туди...

Перехожі для чоловіка були все одно що автомати — неживі й дурні, дурні, дурні... Всюди чоловік шукав тільки її — ту, яку вб’є наступною. Не Секретарку, ні — та сука сховалася за своїми

білими дверима в товаристві Красунчика,— а будь-яку жінку, досить нерозумну чи п’яну, щоб прогулятися трохи з чоловіком і його ножами. Треба котрусь убити перед поверненням до Отієї, просто треба. Тільки на цьому він і триматиметься, коли доведеться знову грати роль її коханого. Очі чоловіка під шапкою бігали, сортували, відкидали негодящих: жінок з чоловіками, жінок з дітьми. Жодної самотньої — жодної такої, як треба...

Чоловік пройшов уже кілька миль. Стемніло, а він усе йшов — повз освітлені паби, де сміялися і фліртували чоловіки і жінки, повз ресторани й кінотеатри; виглядав, чекав — терплячий мисливець. Недільного вечора робочий люд рано повертається додому, але це нічого: все одно навколо повно туристів і гостей міста, зачарованих історією й таємницями Лондона...

Вже майже настала північ, коли його треновані очі побачили їх — ніби купку пухких грибів у високій траві: зграйку дівок напідпитку. Гиготять, хитаються, дибаючи тротуаром... Сталося це на одній з тих убогих занедбаних вулиць, які чоловіка завжди тішили: на таких ні п’яна колотнеча, ні жіночий крик нікого не здивують. Він рушив слідом, тримаючись за десять ярдів позаду і дивлячись, як дівки проходять під вуличними ліхтарями, іржуть, штовхаються... всі, крім однієї. Ця на вигляд була найп’яніша і наймолодша: ось-ось виблює, наскільки можна судити. Дівка шкандибала на високих підборах, не встигаючи за подружками. От дурна хвойда! А подружки і не розуміють, що з нею коїться. П’яні-п’янючі, пирхають, регочуть, хитаються.

Чоловік тягнувся за ними з цілковито буденним виглядом.

Якщо дівка зачне блювати посеред вулиці, це приверне увагу подружок — зупиняться, зберуться навколо. Але поки бореться з блювотою, говорити не може. Дистанція між дівчиною і її подругами потроху збільшувалася. Дівчина хиталася, затиналася і нагадала чоловікові попередню, що не вміла ходити на високих підборах. Але ця не мусить вижити. Жодних нових фотороботів.

З’явилося таксі. Чоловік наперед угадав, як усе буде. Дівчата почали голосно зупиняти машину, верещати, вимахувати руками,

тоді полізли всередину, відставляючи товсті дупи. Чоловік пришвидшив кроки, водночас ховаючи обличчя. У калюжах відбивалися ліхтарі; згасла табличка «вільно» на таксі, загарчав мотор...

Подруги її забули. Дівчина хиталася під стіною, тримаючись однією рукою, щоб не впасти.

Є хіба що кілька секунд. Котрась із дівок зараз зрозуміє, що подружки немає.

— Що з тобою, дорогенька? Зле? Ходи сюди. Так, сюди. Все буде добре. Ходімо.

Коли чоловік потягнув дівчину у провулок, та почала блювати. Слабко смикнула рукою, намагаючись вирватися, затрусилася; вся обблювалася, вдавилася.

— Брудна сука,— загарчав чоловік, уже намацавши рукою ніж під курткою, і з силою потягнув дівчину у темну шпарину між магазином відео для дорослих і комісійною крамницею.

— Ні,— видихнула вона, але захлинулася блювотою, якої не могла стримати.

Через вулицю відчинилися двері, зі сходів полилося світло. На тротуар зі сміхом висипали люди.

Чоловік штовхнув дівчину до стіни і поцілував, схопивши за руки, щоб не пручалася. Бридкий, хворобливий смак! Двері зачинилися, люди пішли, луна голосів потонула в нічній тиші. Світло згасло.

— Чорт, бридота! — з огидою сказав чоловік, відриваючись від її рота, але і далі всім тілом притискаючи дівчину до стіни.

Вона ковтнула повітря, збираючись закричати, але він уже мав напоготові ножа, який всадив їй між ребер з легкістю. Все вийшло геть не так, як з попередньою — та відбивалася вперто й відчайдушно. Крик завмер на заплямованих губах, і на руку чоловіку шубовснула гаряча кров, просочивши матерію рукавички. Дівчина конвульсивно смикнулася, спробувала щось сказати. Очі закотилися, блиснули білки, і все її тіло обм’якло на ножі.

— Хороша дівчинка,— прошепотів чоловік і висмикнув ножа. Присмертна впала в його обійми.

Він затягнув її глибше у шпарину, де чекала на сміттярів купа сміття. Розкидавши ногами чорні мішки, чоловік поклав свою жертву в куток і дістав мачете. Без сувенірів ніяк, але лишаються лічені секунди. Можуть відчинитися ще якісь двері, а може, повернуться на таксі її бухі сучки-подружки...

Чоловік рубав і пиляв, складав у кишеню мокрі теплі трофеї, а тоді закидав її сміттям.

На це пішло менше п’ятьох хвилин. Чоловік почувався королем — богом! Безпечно сховавши ножі, він пішов собі, хапаючи чисте й прохолодне нічне повітря. Вибравшись на вулицю, побіг і віддалився уже на квартал, коли почув удалині веселі жіночі голоси.

— Гізер! Гізер, де ти, дурепо?

— Гізер вас не чує,— прошепотів у темряву чоловік.

Він ледве стримував сміх, ховаючи обличчя в комір, але стримати радість не міг. Пальцями він перебирав у кишенях пружні хрящики й шкіру, на яких ще трималися її сережки — маленькі пластикові ріжки морозива.

49

It’s the time in the season for a maniac at night.

Blue Oyster Cult, “Madness to the Method”[40]

Розпочався другий тиждень червня. Погода лишалася прохолодною, дощовою і трохи вітряною. Королівське весілля у блиску сонця й розкошів розтануло в спогадах: відкотилася п’янка хвиля романтичного шалу, товари до весілля і плакати з привітаннями прибрали з вітрин. Новинарі столиці повернулися до буденніших історій — зокрема, до прийдешнього страйку працівників метро.

А тоді в середу на шпальти газет вирвалося жахіття. Під пакетами зі сміттям виявили понівечене дівоче тіло, і за кілька годин звернення поліції до громадськості поінфомувало світ про те, що вулицями Лондона блукає Джек-Різник двадцять першого століття.

Жертвами нападів і знущань уже стали три жінки, але поліція не мала зачіпок. У панічному прагненні висвітлити всі можливі аспекти історії — було опубліковано мапи Лондона з відзначеними місцями нападів і фотографії трьох жертв — журналісти завзято надолужували згаяний час, бо розуміли, що трохи запізнилися на вечірку. Доти вбивство Келсі Платт розцінювали як окремий акт навіженства й садизму, а потім напад на Лайлу Монктон, вісімнадцятирічну повію, взагалі не отримав висвітлення у пресі. Дівчина, що у день королівського весілля продавала себе, заледве могла витіснити з перших шпальт новоспечену герцогиню.

Вбивство Гізер Смарт, двадцятиоднорічної працівниці будівельного товариства з Ноттингема,— інша справа. Заголовки писалися самі, бо Гізер була героїня, варта всілякого співчуття: стабільна робота, безневинне бажання помилуватися цікавинами столиці, бойфренд — учитель молодших класів. У вечір смерті Гізер дивилася «Короля-лева», їла дім-сам у Чайнатауні й фотографувалася у Гайд-парку на тлі лейб-гвардійців. Можна було сплітати й сплітати безкінечні колонки тексту: дівчина поїхала на вихідні святкувати тридцятий день народження невістки, а скінчилося все наглою та страшною смертю за крамницею для дорослих. Ця історія (як і личить найкращим історіям) ділилася, мов амеба, породжуючи нові й нові статті, думки, спекуляції — а ті давали життя хору заперечень. Обговорювали тривожну поширеність пиятики в середовищі молодих британок — й одразу наражалися на докір, що ось, обвинувачують жертву. Писали статті-страшилки про сексуальне насильство — й одразу заспокоювали, мовляв, усе не так погано, як в інших країнах. Брали інтерв’ю у пригнічених і провинних подружок, які випадково забули Гізер; дівчат ганили в соціальних мережах, а тоді хтось ставав на захист згорьованих молодих жінок.

І над кожною історією бовваніла тінь невідомого вбивці, навіженця, що рубає на шматки тіла молодих жінок. Преса знову обсіла Денмарк-стріт, чатуючи на чоловіка, якому надіслали відрізану ногу Келсі. Страйк вирішив, що час уже Робін поїхати до Мессема міряти весільну сукню (це давно планувалося, але все відкладалось), а сам розташувався у Ніка й Ільзи з наплічником і гнітючим відчуттям власного безсилля. Поліціянт у штатському так і стояв на Денмарк-стріт на той раз, якщо поштою прийде щось підозріле. Вордл боявся, що Робін надішлють нову частину тіла.

Обтяжений розслідуванням, яке тепер відбувалося під злостивими поглядами всіх новинарів країни, Вордл зумів зустрітися зі Страйком аж за шість днів після виявлення тіла Гізер. Раннього вечора Страйк поїхав до «Пір’я» і знайшов там Вордла — виснаженого, але радого обговорити перебіг подій з людиною, яка знала справу і зсередини, і ззовні.

— Не тиждень, а триндець якийсь,— сказав Вордл, приймаючи пінту, якою його пригостив Страйк.— Я аж палити знов почав. Ейприл злиться.

Він зробив великий ковток пива, а тоді повідав Страйкові правду про те, як знайшли тіло Гізер. Як той уже помітив, версії преси розходилися в багатьох важливих деталях, але всі засуджували поліцію за те, що дівчину не було знайдено в першу добу після вбивства.

— Вони з подругами напилися,— прямо повідомив поліціянт.— Четверо сіли в таксі, але були такі налигані, що про Гізер забули. Вже на сусідній вулиці зрозуміли, що її нема. Водій уперся, бо дівчата були крикливі й противні. Коли сказав, що не може посеред дороги розвернутися на сто вісімдесят градусів, одна з них почала його матюкати. Почалася сварка, і поки водій погодився повернутися, минуло хвилин п’ять, не менше. Коли доїхали до вулиці, де її наче лишили,— а ти зваж, що дівчата всі з Ноттингема, Лондона не знають,— Гізер ніде не було видно. Попросили їхати повільніше, стали кликати її з вікна. Тоді одна ніби побачила здалеку, як Гізер сідає в автобус. Далі дві подружки вилазять — логіки нуль, бо всі напиті, аж край — і біжать за автобусом, мовляв, зупиніться. Решта дві з вікна кебу кричать, щоб верталися, поїдемо за автобусом на таксі. Тоді та, що вже лаялася з водієм, а він пакистанець, каже на нього «довбень чорнодупий», і він їх виганяє та їде собі. Таким чином,— утомлено закінчив Вордл,— не знайшли її протягом двадцяти чотирьох годин головно через алкоголь і расизм. Ті тупі сучки вирішили, що Гізер сіла на автобус, і ми півтора дня згаяли, шукаючи жінку в схожому плащі. А тоді власник «Центру дорослих розваг» пішов виносити сміття і знайшов її під купою мішків — без вух і без носа.

— Отже, це таки правда,— мовив Страйк.

На тому, що обличчя дівчини понівечили, газети сходилися.

— Так, це правда,— утомлено кивнув Вордл.— «Шеклвелльський різник». Класно звучить.

— Є свідки?

— Ніхто ані біса не бачив.

— А що Девоті та його мотоцикл?

— Виключаємо,— з похмурим обличчям відповів Вордл.— На час убивства Гізер він має тверде алібі — весілля у родичів — і два інші напади до нього не причепиш.

У Страйка склалося враження, що Вордл хоче сказати йому щось ще, тож він зачекав.

— Не хочу, щоб про це пронюхала преса,— повідомив Вордл притишеним голосом,— але ми гадаємо, що є ще дві жертви.

— Господи Ісусе,— щиро стривожився Страйк.— Коли?

— То вже стара історія,— відповів Вордл.— Нерозкрите вбивство у Лідсі в 2009 році. Повія, сама з Кардиффа. Зарізали. Від неї він нічого не відтяв, тільки забрав прикрасу, яку жінка постійно носила, а саму викинув у ровець край дороги за містом. Тіло знайшли тільки за два тижні. Торік убито і понівечено дівчину в Мілтон-Кінсі. Звали Сейді Роуч. Посадили її бойфренда. Я вивчив ту справу. Рідні почали кампанію, і хлопця випустили за апеляцією. На нього не було чого повісити — тільки те, що вони посварилися, і ще колись він погрожував якомусь типу складаним ножиком. Наші психологи та криміналісти вивчили всі п’ять нападів і дійшли висновку, що можна говорити про одного й того самого злочинця. Схоже, що він використовує два ножі — різницький і мачете. Всі жертви були вразливі — повії, п’яні, в неврівноваженому емоційному стані — і всіх, крім Келсі, він підібрав з вулиці. З усіх узяв трофеї. Поки що не можу сказати, чи вдасться зібрати зразки ДНК з цих жінок. Мабуть, що ні. І не схоже, що він мав з ними секс. В нього інші способи задовольнитися.

Страйк був голодний, але щось підказало йому, що не треба порушувати Вордлове ображене мовчання. Поліціянт випив ще пива, а тоді сказав, уникаючи Страйкового погляду:

— Я взявся за всіх твоїх підозрюваних. Брокбенка, Лейнга й Віттакера.

«Оце вчасно!»

— Брокбенк цікавий,— провадив Вордл.

— Ви його знайшли? — спитав Страйк, не донісши пінту до губ.

— Ще ні, але знаємо, що п’ять тижнів тому він регулярно ходив до церкви у Брикстоні.

— До церкви? Ви певні, що то потрібний тип?

— Високий, екс-військовий, екс-регбіст, видовжена щелепа, одне око запале, вухо-вареник, чорнявий, коротка стрижка,— перелічив Вордл.— Звати Ноель Брокбенк. Шість футів і три чи чотири дюйми на зріст. Сильний північний акцент.

— Це він,— кивнув Страйк.— Але яка ще в біса церква?

— Момент,— мовив Вордл.— Мушу відійти.

«І дійсно, а чому б і не церква? — думав Страйк, поки сам відходив по нові пінти. У пабі ставало потроху велелюдніше. Страйк повернувся за столик з пивом і меню, але не міг на ньому зосередитися.— Юні дівчата у хорі... не він перший...»

— Дуже було треба,— пояснив Вордл, повернувшись до Страйка.— От би ще покурити, а тоді вже...

— Докажи вже про Брокбенка,— попросив Страйк і підштовхнув до Вордла його пиво.

— Правду кажучи, ми його знайшли випадково,— почав Вордл, сідаючи і приймаючи пиво.— Один з наших хлопців стежив за мамою місцевого наркобарона. Ми не віримо, що матуся така вже свята й божа, тож наша людина йде за нею до дверей церкви — аж там стоїть Брокбенк, молитовники, бачте, роздає. Він заговорив з копом, гадки не маючи, хто то, а наш хлопець не знав, що Брокбенка розшукують. Минуло чотири тижні, наш хлопець почув, що говорять про Ноеля Брокбенка у зв’язку зі справою Келсі Платт. І каже: а я такого місяць тому зустрів у Брикстоні. Бачиш? — додав Вордл з тінню звичного самовдоволеного усміху.— Я приділяю увагу твоїм зачіпкам. Після справи Лендрі треба бути дурнем, щоб їх ігнорувати.

«Та вже приділяєш — коли на Кореша Маллі й Девоті нічого не знайшов»,— подумав Страйк, але пробурчав щось захоплене і вдячне, а тоді повернувся до основного питання.

— А Брокбенк покинув ходити до церкви?

— Так,— зітхнув Вордл.— Я туди вчора заходив, поговорив з вікарієм. Він молодий, сповнений ентузіазму, словом, типовий священик із середмістя — гадаю, ти таких багато знаєш,— сказав Вордл (і був неправий, бо Страйкове спілкування зі священством головно обмежувалося військовими капеланами).— Він приділяв Брокбенку чимало часу. Каже, той мав важке життя.

— Травма мозку, відставка за інвалідністю, втрачена родина і все таке? — спитав Страйк.

— Суть саме така,— кивнув Вордл.— Казав, що скучив за сином.

— Угу,— похмуро погодився Страйк.— Він знає, де Брокбенк мешкає?

— Ні, але, здається, його подружка...

— Аліса?

Трохи насупившись, Вордл дістав зі внутрішньої кишені куртки записник і зазирнув у нього.

— Так, схоже, що так її звати,— кивнув він.— Аліса Вінсент. А ти звідки знаєш?

— Їх обох щойно вигнали з роботи у стрип-клубі. За мить розповім,— похапцем додав Страйк, бо Вордл набув спантеличеного вигляду.— Кажи далі, що там Аліса.

— Аліса зуміла роздобути муніципальне житло у східному Лондоні, неподалік своєї матері. Брокбенк сказав вікарію, що житиме з нею і дітьми.

— Дітьми? — перепитав Страйк, а його думки полинули до Робін.

— Як я розумію, там двоє маленьких дівчат.

— Нам відомо, де це житло? — спитав Страйк.

— Ще ні. Вікарій засмутився, що Брокбенк пішов,— сказав Вордл, нетерпляче поглядаючи на вулицю, де кілька чоловіків курило на тротуарі.— Але я з нього витягнув, що Брокбенк був у церкві в неділю третього квітня — у ті вихідні, коли загинула Келсі.

Страйк бачив нетерплячку Вордла і тому не став коментувати, тільки запропонував вийти покурити.

Вони підкурили і кілька хвилин просто стояли пліч-о-пліч з цигарками. Туди й сюди походжали працівники, потомлені довгими годинами в офісі. Западав вечір. Просто над головою між індиго прийдешньої ночі й коралом сонця при заході простягнулася вузька смуга безбарвного неба, де повітря було порожнє й ніяке.

— Боже, як я цього хотів,— мовив Вордл, затягуючись цигаркою так, ніби вона містила материнське молоко, а тоді повернувся до теми.— Так, наш Брокбенк у ті вихідні був у церкві й приносив користь. Як я зрозумів, він чудово ладнає з дітьми.

— Ще б пак,— пробурмотів Страйк.

— Це ж яке треба мати нахабство, га? — озвався Вордл, випускаючи дим у бік дороги і придивляючись до скульптури Епштейна «День», що прикрашала собою фасад старої будівлі Управління лондонського міського транспорту. Перед чоловіком, що сидів на троні, стояв хлопчик; його тіло так химерно вивернулося, що він водночас обіймав короля у себе за спиною і демонстрував перехожим свій пеніс.— Убити і розчленувати дівчину, а тоді піти до церкви, ніби нічого й не сталося?

— Ти часом не католик? — спитав Страйк. Вордл трохи збентежився.

— Власне, так,— підозріло відповів він.— А що?

Страйк з легкою усмішкою похитав головою.

— Та я знаю, що психопатам таке байдуже,— провадив Вордл, ніби захищаючись.— Просто кажу, що... Хай там як, наші люди наразі шукають, де він мешкає. Будинок муніципальний, і якщо її дійсно звати Аліса Вінсент, це буде неважко.

— Чудово,— сказав Страйк. Поліція мала ресурси, про які вони з Робін і не мріяли; може, тепер уже нарешті з’явиться якась вирішальна інформація.— А що Лейнг?

— А,— мовив Вордл, загасивши цигарку і негайно підкуривши ще одну,— у нас є на нього нова інформація. Він живе на Волластон-Клоузі сам уже півтора року. Існує на допомогу з інвалідності. На вихідні другого і третього хворів, друг Дікі приїхав йому допомагати. Сам не міг навіть у крамницю вийти.

— До біса зручно,— сказав Страйк.

— А може, правда,— заперечив Вордл.— Ми питали у Дікі, і той підтвердив усе, що сказав нам Лейнг.

— Лейнг здивувався, коли поліція почала його розпитувати?

— Попервах наче був дуже вражений.

— Він пустив вас до квартири?

— Не довелося. Ми його зустріли на парковці й кінець кінцем пішли з ним у місцеву кав’ярню.

— Отой еквадорський заклад у тунелі?

Вордл кинув на Страйка уважний погляд, який той зустрів цілком непорушно.

— Ти за ним теж стежив, чи що? Не перекуйовдь нам там усе, Страйку. Це наша справа.

Страйк міг би сказати, що знадобилося втручання преси і провал по всіх інших напрямах, щоб Вордл підключив серйозні ресурси для розшуку підозрюваних, на яких указав Страйк. Але він вирішив промовчати.

— Лейнг не дурний,— провадив Вордл.— Ми недовго його розпитували, коли він здогадався, в чім справа. Він зрозумів, що це ти навів нас на нього. Прочитав у газеті, що тобі надіслали ногу.

— І як він на все це дивиться?

— Натякнув, що з пристойнішою людиною такого не сталося б,— злегка усміхнувся Вордл,— але загалом усе очікувано. Наче і цікаво йому, і себе хоче захистити.

— Думаєте, він хворий?

— Так,— відповів Вордл.— Він про нас не знав, але заскочили ми його на милицях. Ледь ноги переставляє. Зблизька теж вигляд кепський. Очі червоні, шкіра якась порепана. Геть кепський.

Страйк мовчав. Його невіра у хворобу Лейнга ніде не ділася. Попри чіткі фотодокази того, що він приймав стероїди, і бляшки й подразнення, які Страйк бачив на власні очі, чомусь детектив уперто опирався думці про те, що Лейнг реально хворий.

— Що він робив, коли вбивали інших жінок?

— Каже, що сидів удома сам,— відповів Вордл.— Підтвердити чи спростувати це нічим.

— Гм-м,— озвався Страйк.

Повернулися до пабу. Їхній столик захопила якась парочка, тож знайшли інший — просто під високим вікном на вулицю.

— А що Віттакер?

— Так, з ним зв’язалися вчора ввечері. Працює менеджером у гурті.

— Це точно? — підозріло спитав Страйк, згадавши запевнення Шпеника, що Віттакер тільки прикидається менеджером, а сам експлуатує Стефані.

— Так, точно. Ми зайшли до його подружки-наркоші...

— Заходили до квартири?

— Вона тримала нас під дверима, і не диво,— відповів Вордл.— Ох там і смердить. Хай там як, вона сказала нам, що коханий з хлопцями, дала адресу, де був концерт,— і там ми його знайшли. Старий фургон, гурт ще старіший. Чув колись про «Культ смерті»?

— Ні,— відповів Страйк.

— Не чуй і далі, то лайно,— мовив Вордл.— Довелося півгодини їх послухати, поки зміг підібратися до Віттакера. То підвальне приміщення під пабом у Вандсворті. Цілий день потім у вухах дзвеніло. Віттакер ніби чекав на нас,— додав Вордл.— Як я зрозумів, кілька тижнів тому він заскочив тебе біля свого фургона.

— Я тобі про це розповідав,— сказав Страйк.— І про запах креку.

— Так, так,— закивав Вордл.— Слухай, я йому не вірю от ні на стільки, але він каже, що Стефані може надати йому алібі на цілий день королівського весілля, а на дати вбивств Келсі й Гізер, за його словами, був з «Культом смерті».

— Тобто аж на три вбивства все ідеально? — спитав Страйк.— Оце вдало. А «Культ смерті» підтвердив, що він був з ними?

— Правду кажучи, від них конкретики було небагато,— відповів Вордл.— У вокаліста слуховий апарат. Не знаю, чи він усе почув, що я в нього питав. Та не переймайся, мої люди наразі перевіряють їхні свідчення,— додав він, побачивши, як Страйк насупився.— Ми дізнаємося, був він там чи не був.

Вордл позіхнув і потягнувся.

— Треба вертатися в контору,— сказав він.— Може, всю ніч доведеться там просидіти. Тепер до справи взялися газетярі, й нам надходить купа нової інформації.

Страйк уже сильно зголоднів, але в пабі було гамірно, тож він вирішив поїсти там, де можна поміркувати. Вони з Вордлом вийшли на вулицю, на ходу підкурюючи цигарки.

— Наш психолог дещо розкопав,— сказав Вордл; над їхніми головами опускала лаштунки пітьма.— Якщо ми праві й ідеться про серійного вбивцю, то в нормі він діє за наявності нагоди. Модус операнді у нього збіса добрий — до певної міри він це все планує, інакше воно б не миналося йому щоразу,— але у випадку Келсі він діяв не за звичною схемою. Вбивця точно знав, де вона мешкала. Листи, той факт, що він знав, що вона буде в квартирі сама: це вказує на повну продуманість. Проблема в тому, що хай скільки ми шукаємо — немає жодних доказів того, що хтось із твоїх підозрюваних наближався до Келсі. Ми її ноутбук мало не на гвинтики розібрали, але там — нічого. Про свою ногу вона говорила тільки з тими ненормальними Джейсоном і Буревією. Друзів вона майже не мала — і то всі були дівчата. У телефоні нічого підозрілого не знайшли. Наскільки нам відомо, з твоїх підозрюваних ніхто не жив і не працював ані у Фінчлі, ані в Шепардс-Буші, не кажучи вже про її школу і коледж. Ніхто з них не має жодного зв’язку з її знайомими. Як же в біса котрийсь із них міг до неї підібратися так, щоб маніпулювати Келсі без відома її рідних?

— Нам відомо, що вона була потайна,— нагадав Страйк.— Згадай тільки вигаданого бойфренда, який виявився цілком реальним, коли забрав її з «Кафе Руж».

— Так,— зітхнув Вордл.— Ми досі не маємо зачіпок на той клятий мотоцикл. Виставили опис у пресі, але безрезультатно. Як там твоя напарниця? — спитав він, спинившись під дверима своєї контори, але явно збираючись докурити цигарку до останнього міліметра.— Сильно в шоці?

— Вона в нормі,— відповів Страйк.— Поїхала до Йоркширу міряти весільну сукню. Дав їй вихідний — вона останнім часом багато працювала по суботах і неділях.

Робін поїхала без жодних заперечень. Який сенс лишатися? Денмарк-стріт обсіла преса, в агенції лишилася аж одна малооплачувана справа, а Брокбенка, Лейнга і Віттакера розробляє поліція, яка працює значно ефективніше.

— Щасти тобі,— сказав на прощання Вордлові Страйк. Поліціянт підняв руку, прощаючись і висловлюючи вдячність, і зник за дверима великої будівлі: то була призма з написом «Нью-Скотланд-Ярд», що повільно оберталася.

Страйк попрямував до метро, мріючи про кебаб і подумки розбираючи задачу, яку щойно поставив перед ним Вордл. Яким чином котрийсь із його підозрюваних міг підібратися до Келсі Платт настільки близько, що був у курсі її переміщень і завоював її довіру?

Він подумав про Лейнга: живе самотній у похмурій квартирці на Волластон-Клоузі, нібито на допомогу по інвалідності; зайва вага, нетверда хода, на вигляд — відчутно старший за свої тридцять чотири роки. Чи володіє він досі достатнім шармом, щоб

юна дівчина їздила з ним на мотоциклі й могла запросити до квартири в Шепардс-Буші без відома своїх близьких? А Віттакер? Сопух креку, чорні зуби, ріденьке тьмяне волосся? Так, колись Віттакер мав гіпнотичну чарівливість, і виснажена наркоманка Стефані й досі вважає його привабливим, але єдину відому пристрасть Келсі плекала до вродливого білявого юнака, всього на кілька років старшого за неї саму.

І є ще Брокбенк. На погляд Страйка, цей кремезний смаглявий екс-регбіст був відразливий і настільки не схожий на красунчика Найла, наскільки це можливо. Брокбенк живе і працює за багато миль від оселі й роботи Келсі, і хоч обоє — вірні прихожани, їхні церкви стоять на різних берегах Темзи. Нині поліція вже мала віднайти будь-які зв’язки між двома парафіями.

Чи відсутність будь-якого зв’язку між Келсі й Страйковими трьома підозрюваними викреслює можливість, що котрийсь із них — убивця? Логіка підказувала, що так, виключає; але щось у Страйка всередині уперто шепотіло: ні.