Кар'єра лиходія

51

Don’t turn your back, don’t show your profile, You’ll never know when it’s your turn to go.

Blue Oyster Cult, “Don’t Turn Your Back”[42]

«Громадськість активно відреагувала на запит. Наразі ми розробляємо понад тисячу двісті зачіпок, і деякі з них здаються обнадійливими,— каже детектив Рой Карвер.— Нас досі цікавить будь-яка інформація про місцеперебування червоної „хонди CB7S0“, на якій перевозили частину тіла Келсі Платт, а також бажаємо поговорити з будь-ким, хто був на Олд-стріт у ніч п’ятого червня, коли було вбито Гізер Смарт».

На думку Робін, ніщо у короткому звіті під заголовком «Поліція розробляє нові напрями у справі Шеквелльського різника» не виправдовувало гучності цього заголовка, хоча навряд чи Карвер став би ділитися з пресою справжніми проривами в розслідуванні.

Більшу частину сторінки займали фотографії п’ятьох жінок, яких вважали жертвами Різника; на грудях кожної чорним шрифтом надрукували, хто це і якої жорстокості вона зазнала.

Мартіна Россі, 28 років, повія. Зарізав, забрав медальйон.

Мартіна була огрядна чорнява жінка у білій майці. Розмите фото скидалося на селфі. З ланцюжка на шиї звисала підвіска у формі серця.

Сейді Роуч, 25 років, помічниця адміністратора. Зарізав, понівечив тіло, забрав сережки.

Це була гарненька дівчина з хлоп’ячою стрижкою і сережками-кільцями у вухах. Судячи з залишків інших постатей з боків її фото, цю світлину вирізали з групової родинної фотографії.

Келсі Платт, 16 років, студентка. Зарізав і розчленував.

Знайоме кругле і негарне личко дівчини, яка писала Страйку; вбрана у шкільну форму, усміхнена.

Аайла Монктон, 18 років, повія. Порізав, відтяв пальці. Вижила.

Розмите фото виснаженої дівчини з ясно-рудим від хни волоссям у кудлатому каре; рясний пірсинг сяє у спалаху камери.

Гізер Смарт, 22 роки, працівниця фінансової фірми. Зарізав, відтяв ніс і вуха.

Ця була круглолиця, безневинна на вигляд, з хвилястим мишачо-русявим волоссям, ластовинням і сором’язливою усмішкою.

Глибоко зітхнувши, Робін підвела очі від «Дейлі експресу». Сьогодні Метью відіслали робити аудит у Гай-Вікомі, тож підвезти Робін він не зміг. Довелося цілу годину і ще двадцять хвилин їхати з Ілінга до Кетфорда в поїздах, напханих пітними від спеки туристами й жителями Лондона. Тепер вона встала і рушила до дверей, хитнувшись у такт з рештою пасажирів, коли поїзд укотре вже сповільнився і зупинився на станції «Кетфорд-Бридж».

Тиждень після повернення на роботу до Страйка минав дивно. Страйк, який явно не збирався коритися наказу триматися подалі від Карверового розслідування, тим не менш сприйняв слова поліціянта серйозно і був обережний.

— Якщо Карвер зробить гучну справу з того, що ми перешкодили роботі поліції, нашому бізнесу кінець,— пояснив він.— І зрозуміло, що він постарається все звалити на мене, заслужено чи ні.

— То чому ми продовжуємо?

Робін грала роль адвоката диявола, бо глибоко засмутилася і збентежилася б, якби Страйк сказав, що вони не розроблятимуть своїх підозрюваних.

— Бо Карвер вважає, що мої підозрювані — то маячня, а я його маю за некомпетентного довбня.

Сміх Робін завчасно затих, коли Страйк сказав, що хоче знову відіслати її до Кетфорда — вистежувати подружку Віттакера.

— Знову? — спитала вона.— Нащо?

— Сама знаєш. Я хочу перевірити, чи дійсно Стефані може надати йому алібі на ключові дати.

— Знаєш що? — набралася сміливості Робін.— Я вже купу часу пробула у Кетфорді. Якщо тобі байдуже, я б краще розробила Брокбенка. Спробувала б щось витягнути з Аліси.

— Якщо хочеш щось інше, є ще Лейнг,— нагадав Страйк.

— Він мене бачив зблизька, коли я впала,— одразу заперечила Робін.— Може, краще б ти зайнявся Лейнгом?

— Я спостерігав за його квартирою, поки тебе не було,— відповів Страйк.

— I?

— І він головно сидить там, хіба що іноді виходить у крамницю.

— Ти вже не думаєш, що це він, так?

— Я поки що не виключаю його,— відповів Страйк.— А чому тобі так потрібен саме Брокбенк?

— Ну,— сміливо відповіла Робін,— я в його напрямі вже багато чого зробила. Я знайшла адресу Голлі у Маркет-Гарборо, я дізналася про Блондін-стріт, обдзвонивши ясла...

— І ти боїшся за дітей, які з ним живуть,— додав Страйк.

Робін згадала маленьку чорну дівчинку з хвостиками, яка задивилася на неї Кетфорд-Бродвеї і впала.

— А що коли так?

— Краще далі розробляй Стефані,— відповів Страйк.

Робін роздратувалася; так роздратувалася, що одразу попросила про два тижні відпустки так прямо, як за інших обставин не стала б.

— Два тижні відпустки? — звів на неї здивовані очі Страйк. Він звик, що Робін просить залишити її на роботі, а не відпустити.

— У мене медовий місяць.

— Ой,— озвався Страйк.— Гаразд. Гадаю, це найближчим часом, так?

— Звісно ж. Весілля другого числа.

— Боже, це ж усього... три тижні лишилося чи скільки?

Тепер Робін роздратувалася через те, що він не розуміє, як усе скоро.

— Так,— відповіла вона, спинаючись на ноги і потягнувшись по куртку.— І якщо ти таки збираєшся приїхати, підтвердь це, будь ласка.

Й отже, Робін повернулася до Кетфорда і людного ринку, до пахощів і сирої риби, до безцільних годин стояння під кам’яними ведмедями над чорним ходом Бродвейського театру.

Волосся Робін сховала під солом’яним капелюшком, а ще надягнула сонячні окуляри, і все-таки їй ввижалося впізнавання в очах торговців, коли вже вкотре вона ставала на свій пункт спостереження за потрійними вікнами квартири Віттакера й Стефані. Відколи спостереження відновилося, Робін хіба кілька разів бачила дівчину і жодного разу не мала шансу з нею заговорити. Віттакера й сліду не було. Робін притулилася до прохолодної кам’яної стіни театру, готуючись до ще одного нудного дня, і позіхнула.

Було далеко за південь. Робін потерпала від спеки й утоми і старалася не сердитися на матір, яка цілий день писала їй повідомлення з питаннями про весілля. Останнє, де Лінда просила її передзвонити флористці й дати відповідь на чергове дрібне питання, надійшло якраз тоді, коли Робін думала купити собі якийсь напій. Цікаво, як Лінда відреагує, якщо вона напише, що хай всюди будуть пластикові квіти — у зачісці, в букеті, по всій церкві? Тільки б не приймати більше рішень! З такими думками Робін рушила через дорогу до забігайлівки, де продавали охолоджені шипучі напої.

Не встигла вона торкнутися клямки дверей, як хтось у неї врізався — якась людина, яка теж хотіла зайти до забігайлівки.

— Вибачте,— автоматично сказала Робін, а тоді охнула: — Боже мій!

Обличчя Стефані було опухле й синє, одне око ледь розплющувалося.

Удар був сильний, і менша дівчина аж відлетіла від Робін. Та простягнула руку, не давши Стефані упасти.

— Господи Ісусе! Що сталося?

Вона говорила так, ніби була знайома зі Стефані. Власне, до певної міри так воно й було. Спостерігаючи за буденними звичками дівчини, вивчаючи мову її тіла, її одяг, її любов до кока-коли, Робін почала відчувати якусь односторонню спорідненість. І тепер у неї дуже легко й природно вихопилося питання, яке британець заледве поставив би незнайомій людині:

— Що з тобою таке?

Робін сама не знала, як їй це вдалося, але за дві хвилини вона вже садовила Стефані у крісло в приємному затінку кав’ярні «Залаштунки» неподалік забігайлівки під квартирою. Стефані явно мучилася від болю і соромилася свого вигляду, але водночас надто зголодніла і хотіла пити і не змогла більше лишатися у квартирі. І тепер вона просто схилилася перед сильнішою волею, переможена послужливістю старшої дівчини й пропозицією безкоштовно поїсти. Робін безупинно базікала, ведучи Стефані у бік кав’ярні, підтримувала враження, ніби це донкіхотське запрошення поласувати сандвічем породжене почуттям провини — адже вона мало не збила Стефані з ніг.

Стефані прийняла холодну фанту і сандвіч з тунцем, пробурмотівши слова подяки, але після кількох укусів схопилася за щоку і відклала сандвіч.

— Зуб? — турботливо спитала Робін.

Дівчина кивнула. З незапухлого ока скотилася сльоза.

— Хто це тебе так? — прямо спитала Робін, беручи Стефані за руку.

Вона грала роль, вживалася у персонажа, імпровізуючи на ходу. Солом’яний капелюшок і довгий сарафан підсвідомо підказували образ: хіпувата дівиця, сповнена альтруїзму, впевнена, що може врятувати Стефані. Робін відчула легкий потиск пальців у відповідь, але Стефані похитала головою, показуючи, що не викаже свого мучителя.

— Що, хтось знайомий? — пошепки спитала Робін.

По обличчю Стефані заструменіли нові сльози. Вона відібрала руку в Робін і зробила кілька ковтків фанти, кривлячись, коли холодна рідина торкалася, як зрозуміла Робін, тріснутого зуба.

— Твій батько? — пошепки наполягала Робін.

Легко було дійти такого висновку. Стефані навряд чи було більше сімнадцяти років. Вона була така худа, що майже не мала грудей. Сльози змили залишки чорного олівця, яким вона підводила очі. Брудне личко було дитинним, верхня щелепа трохи нависала над нижньою; більшу його частину вкривали фіолетові й сірі синці. Віттакер так відгамселив її, що порвалися судини в оці. Смужка білка, видима між набряклими повіками, була червона.

— Ні,— прошепотіла Стефані.— Бойфренд.

— А де він? — поцікавилася Робін, знову беручи Стефані за руку, холодну від доторку до крижаної фанти.

— Поїхав,— відповіла Стефані.

— Він живе з тобою?

Стефані кивнула і відпила ще, стараючись, щоб крижана рідина не торкалася пошкодженої половини рота.

— Я його не відпускала,— прошепотіла Стефані.

Робін нахилилася ближче. Стриманість дівчини танула під натиском доброти й цукру.

— Просила, шоб він узяв мене з собою, а він не брав. Я знаю, шо він десь дівок знімає, знаю. В нього є інша, Банджо шось таке казав. В нього є інша дівчина.

Робін не вірилося, що головним джерелом страждань для Стефані є не тріснутий зуб, не розбите й понівечене обличчя, а думка про те, що той брудний торговець креком Віттакер десь спить з іншою жінкою.

— Я тільки хотіла піти з ним,— повторювала Стефані, і сльози густо текли їй по обличчю, а щілинка ока ставала все червонішою.

Робін розуміла, що добра і трохи наївна дівчина, роль якої вона грала, щиро вмовлятиме Стефані покинути чоловіка, який так страшно її побив. Проблема полягала в тому, що це буде найлегший спосіб відштовхнути Стефані від себе.

— Він розсердився, бо ти хотіла піти з ним? — повторила вона.— А куди?

— Сказав, шо буде з «Культом», як того разу... То гурт,— промимрила Стефані, витираючи ніс зворотом руки.— Він у них типу менеджер — але то тіко прикриття,— додала вона і знову заплакала,— шоб знімати дівок і трахати. Я казала, шо поїду — того разу він сам просив... я для нього з усім гуртом...

Робін щосили вдавала, наче не розуміє, про що Стефані говорить. Але, мабуть, трохи злості й огиди просочилося в добрий вираз, який вона старалася тримати, бо Стефані раптом відсунулася. Вона не хотіла, щоб хтось її судив. її щодня судили.

— Ти була в лікаря? — тихо спитала Робін.

— Шо? Ні,— відповіла Стефані, охоплюючи себе руками.

— А коли він має повернутися? Твій бойфренд?

Стефані тільки похитала головою і знизала плечима. Тимчасова симпатія, яку запалила була між ними Робін, охолонула.

— «Культ»,— мовила Робін, відчуваючи сухість у роті,— а це не «Культ смерті» часом?

— Та-ак,— трохи здивувалася Стефані.

— А котрий концерт? Я їх буквально позавчора слухала!

«Заради Бога, тільки не питай де...»

— То було в пабі «Скрипучий поріг», шось таке. В Енфілді.

— Ой ні, я була на іншому концерті,— сказала на це Робін.— А цей якого числа був?

— Треба попісяти,— вимовила Стефані й роззирнулася.

Вона почовгала в бік вбиральні. Коли двері за дівчиною зачинилися, Робін похапцем забила в мобільний слова для пошуку. Потрібне знайшлося не з першої спроби: «Культ смерті» грав у пабі «Скрипничий моріг»[43] в Енфілді в суботу, четвертого червня, напередодні вбивства Гізер Смарт.

Тіні за вікнами кав’ярні довшали, а всередині лишалися вже тільки вони зі Стефані. Вечоріло. Скоро заклад зачиниться.

— Дяка за сандвіч і все таке,— сказала Стефані, повернувшись.— Я вже...

— З’їж щось ще. Шоколаду абощо,— запропонувала Робін, хоча офіціантка, що витирала столи, здавалося, ладна була їх вигнати.

— Нащо? — спитала Стефані, вперше показуючи підозру.

— Бо я дуже хочу поговорити з тобою про того бойфренда,— відповіла Робін.

— Нащо? — повторила молодша дівчина, тепер уже нервуючись.

— Будь ласка, сядь. Нічого поганого,— запевнила Робін.— Я просто за тебе боюся.

Стефані завагалася, а тоді повільно опустилася у крісло, з якого нещодавно встала. Робін уперше побачила глибоку червону вм’ятину навколо її шиї.

— Він... він що, душив тебе? — спитала вона.

— Га?..

Стефані обмацала свою тонку шию, і її очі знову наповнилися слізьми.

— А, це... то був мій медальйон. Він мені його подарував, а тоді... я грошей не приносила,— пояснила вона і розплакалася вголос.— Він його продав.

Не вигадавши нічого кращого, Робін простягнула через стіл ще й другу руку і взяла руку Стефані в обидві долоні — міцно, ніби Стефані перебувала на якомусь плато, що повільно відсувалося геть.

— Ти казала, що він тебе змусив... з цілим гуртом? — тихо спитала Робін.

— То безкоштовно,— зі сльозами відповіла дівчина, і Робін зрозуміла, що Стефані досі думає про свою здатність заробляти гроші.— Я їм тільки відсмоктала.

— Після концерту? — спитала Робін, вивільняючи руку, щоб дати Стефані серветку.

— Ні,— відповіла Стефані,— наступного вечора. Ми лишилися з фургоном біля будинку вокаліста. Він живе в Енфілді.

Робін не повірила б, що можна відчувати відразу й піднесення водночас. Якщо Стефані була з Віттакером в ніч п’ятого червня, Віттакер не міг убити Гізер Смарт.

— А він... твій бойфренд... він теж там був? — тихо спитала Робін.— У той час, коли ти... ну, ти зрозуміла.

— Шо тут у біса коїться?

Робін звела очі. Стефані перелякано висмикнула руку.

Над ними стояв Віттакер. Робін умить впізнала його за фотографіями, які бачила в інтернеті. Він був високий, з широкими плечима, але худорлявий. Стара чорна футболка полиняла так, що була вже майже сіра. Золотий погляд очей (мов у священика-єретика) зачаровував своєю пильністю. Попри брудне волосся, попри виснажене жовте обличчя, попри той факт, що Віттакер був їй огидний, Робін відчувала навколо нього дивний маніакальний ореол, магнетичний потяг — ніби сморід падла. Подібно до всього брудного й зіпсутого, Віттакер пробуджував цікавість, тим сильнішу, що вона була ганебна.

— Ти хто така? — спитав він не так агресивно, як майже муркочучи. Дивився він просто у викот її сукні.

— Я зіштовхнулася з вашою дівчиною отам під забігайлівкою,— пояснила Робін.— От пригостила її.

— Та ти шо?

— Ми зачиняємося! — гукнула офіціантка.

Робін бачила, що поява Віттакера переповнила чашу її терпіння. Тунелі у вухах, татуювання, погляд маніяка, запах — годі уявити, в якому закладі з їжею радо вітатимуть такого персонажа.

Стефані здавалася нажаханою, хоча Віттакер майже повністю її ігнорував. Уся його увага була прикута до Робін, а та почувалася неймовірно ніяково, коли сплатила за чеком, а тоді встала й вийшла на вулицю; Віттакер тримався просто за нею.

— Ну, бувай,— слабким голосом сказала Робін до Стефані.

Вона шкодувала, що не має такої сміливості, як Страйк. Той кликав Стефані піти геть просто під носом у Віттакера, але в Робін раптом пересохло в роті. Віттакер усе роздивлявся її, ніби знайшов щось рідкісне й прекрасне у купі гною. За ними офіціантка замикала двері на засув. Сонце в смерку кидало холодні тіні на вулицю, яку Робін знала лише розпеченою й смердючою.

— Просто така ти добра, так, любонько? — м’яко спитав Віттакер, і Робін не знала, чого в його голосі більше — злостивості чи солодкості.

— Гадаю, я злякалася,— відповіла Робін, змусивши себе дивитися просто у ті широко розставлені очі,— бо травми у Стефані на вигляд серйозні.

— Ти про це? — спитав Віттакер, торкаючись сіро-фіолетового обличчя Стефані.— 3 велосипеда впала, га, Стеф? Така вже незграбна дурепа.

Робін раптом зрозуміла ту нутряну ненависть, яку Страйк відчував до цього чоловіка.

Вона б теж залюбки його вдарила.

— Сподіваюся, ще побачимося, Стефані,— сказала вона.

Дати дівчині свій номер при Віттакері вона не наважилася. Робін розвернулася і пішла геть, почуваючись боягузкою найнижчого ґатунку. Стефані зараз підніметься до квартири з тим чоловіком. Треба було б зробити більше, але що саме? Що можна було сказати, щоб змінити цю ситуацію? Може, заявити в поліцію про побиття? А це не вважатиметься втручанням у справу Карвера?

Відчуття, ніби по спині повзають невидимі мурахи, покинуло Робін лише тоді, коли вона точно вийшла з поля зору Віттакера. Вона дістала мобільний і набрала Страйка.

— Знаю,— почала вона, не даючи Страйкові собі докорити,— вже пізно, але я саме йду до метро, а коли ти почуєш, що в мене є, сам усе зрозумієш.

Робін простувала швидко, бо трохи мерзла (вечоріло, ставало холодніше), і переповідала Страйкові почуте від Стефані.

— Тобто він має алібі? — повільно спитав Страйк.

— На час смерті Гізер — так, якщо тільки Стефані не бреше, а я щиро гадаю, що не бреше. Вона була з ним — і з цілим «Культом смерті», як я вже казала.

— Вона точно сказала, що Віттакер там був, коли вона обслуговувала гурт?

— Гадаю, що так. Вона якраз відповідала на це питання, коли прийшов Віттакер... так, зажди.

Робін зупинилася і роззирнулася. Захопившись розмовою, вона десь завернула не туди на шляху до метро. Сонце заходило. Краєм ока Робін ніби помітила, як за стіну відступила якась тінь.

— Корморане?

— Я тут.

Може, та тінь їй просто привиділася. Робін вийшла на якусь незнайому тиху вулицю, але ось світло у вікнах, а он вдалині якась парочка. «Я в безпеці»,— запевнила себе вона. Все гаразд. Просто треба повернутися тим самим шляхом.

— Усе добре? — різко спитав Страйк.

— В нормі,— відповіла Робін.

— Де саме ти зараз?

— Біля станції «Кетфорд-Бридж»,— відповіла Робін.— Не знаю точно, як сюди зайшла.

Казати про тінь не хотілося. Вона обережно перейшла на протилежний бік вулиці (ставало дедалі темніше), щоб не підходити до стіни, за якою бачила ту постать. Переклавши мобільний у ліву руку, Робін міцніше взялася за сирену у правій кишені.

— Повертаюся тим самим шляхом, яким прийшла,— сказала вона до Страйка, щоб той знав, де вона.

— Ти щось бачила? — спитав він.

— Не знаю... мабуть, так,— зізналася Робін.

Та коли вона проходила повз щілину між будинками, де ніби помітила постать, там нікого не було.

— Я якась знервована,— мовила Робін, пришвидшуючи кроки.— Зустріч з Віттакером була не дуже приємна. В ньому справді є щось таке... бридке.

— Де саме ти зараз перебуваєш?

— Десь за двадцять футів від місця, де ти мене про це питав минулого разу. Зажди, бачу назву вулиці. Якраз повертаюся, вже бачу, де завернула не туди, насправді треба було...

Кроки Робін почула лише тоді, коли вони наблизилися до неї впритул. Дві великі руки у чорних рукавичках охопили її, притиснувши її власні руки до боків, вибивши повітря з легень. Мобільний вислизнув з руки і з тріском упав на тротуар.

52

Do not envy the man with the x-ray eyes.

Blue Oyster Cult, “X-Ray Eyes’[44]

Страйк, який стояв у тіні складу в Боу, спостерігаючи за Блондін-стріт, почув, як Робін раптом зойкнула, як вдарився об тротуар мобільний, як зашаруділи і затупали об асфальт ноги.

Він побіг. Зв’язок з телефоном Робін не перервався, але нічого не було чути. Паніка загострила його розум, притлумила біль; Страйк мчав темною вулицею в бік найближчої станції. Треба ще один телефон.

— Ану позич, друже! — гукнув він до двійка худих чорних підлітків, один з яких стискав мобільник.— Відбувається злочин, мені потрібен твій телефон!

Габарити Страйка й аура влади, яку він випромінював, змусили підлітка віддати телефон з переляканим і здивованим виглядом.

— Ходімо зі мною,— крикнув хлопцям Страйк і побіг у бік люднішої вулиці, де можна спіймати кеб; власний мобільний він так і притискав до вуха.— Поліція! — закричав він у телефон

хлопчика; спантеличені підлітки бігли за ним, мов охоронці.— Біля станції «Кетфорд-Бридж» напали на жінку, я з нею розмовляв по телефону, коли це сталося! Це просто зараз... ні, я не знаю, на якій вулиці, але це неподалік станції! Так, просто зараз, я з нею розмовляв, коли її схопили, я це чув! Так!.. Чорт, поспішіть!

— Дякую, друже,— видихнув Страйк до хлопця і кинув телефон йому в руки. Той ще кілька ярдів пробіг за ним слідом, не зрозумівши, що вже не треба.

Страйк забіг за ріг; Боу серед районів Лондона був йому цілком незнайомий. Помчав повз паб «Дзвони Боу», не зважаючи на червоногарячі спалахи болю у коліні, незграбно махнув вільною рукою, щоб утримати баланс; другою рукою він так і притискав до вуха свій мовчазний мобільний. Тоді почув, як на тому кінці лінії спрацювала кишенькова сирена.

— ТАКСІ! — заволав Страйк, побачивши далеке жевріння таблички-шашки.— РОБІН! — загорлав він у телефон, певний, що вона не чує його за верещанням сирени.— Робін, я подзвонив у поліцію! ПОЛІЦІЯ ЇДЕ! ЧУЄШ, ТИ, ПОКИДЬКУ?

Таксі поїхало без нього. Відвідувачі «Дзвонів Боу» витріщалися на ненормального, що на повній швидкості прокульгав повз них, волаючи і лаючись у телефон. З’явилося друге таксі.

— ТАКСІ! ТАКСІ! — загорлав Страйк, помчавши до нього, аж тут у слухавці почувся задиханий голос Робін.

— Ти... ти тут?

— ГОСПОДИ БОЖЕ! ЩО СТАЛОСЯ?

— Не... кричи...

Величезним зусиллям Страйк прикрутив звук.

— Що сталося?!

— Нічого не бачу,— озвалася Робін.— Нічого не... бачу...

Страйк відчинив дверцята таксі й аж упав всередину.

— Станція «Кетфорд-Бридж»! Швидше! В якому сенсі — не бачиш? Що він тобі зробив? ТА НЕ ТОБІ! — крикнув Страйк до спантеличеного таксиста.— Їдьмо, їдьмо!

— Hi... то твоя клята сирена... фарба... просто в обличчя... ох, чорт...

Таксі набирало швидкість, але Страйкові довелося буквально тримати себе в руках, щоб не підганяти таксиста ще.

— Що сталося? Ти поранена?

— Т... трохи... о, тут люди...

Тепер і він їх почув — людей, які збиралися навколо Робін, бурмотіли, збуджено перемовлялися між собою.

— ...до лікарні,— почувся голос Робін, яка говорила не в телефон.

— Робін? РОБІН?

— Та не кричи! — озвалася вона.— Слухай, тут викликали «швидку», я зараз...

— ЩО ВІН ТОБІ ЗРОБИВ?

— Порізав... руку... Гадаю, треба буде шви... Боже, як боляче...

— Яка лікарня? Дай мені з кимсь із них поговорити! Зустрінемося там!

Страйк зайшов до відділення невідкладної допомоги Університетської лікарні Левішема за двадцять п’ять хвилин. Він сильно кульгав і мав таке стражденне обличчя, що ласкава медсестра запевнила — лікар зараз його прийме.

— Та ні,— відмахнувся Страйк, шкутильгаючи до реєстрації,— я до пацієнта... Робін Еллакотт, ножове поранення...

Очі Страйка панічно оббігли приймальню, де на колінах у мами плакав маленький хлопчик і стогнав, обхопивши руками закривавлену голову, п’яний чоловік. Медбрат показував задиханій літній пані, як користуватися інгалятором.

— Страйк... так... Міс Еллакотт казала, що ви прийдете,— мовила чергова медсестра, переглянувши дані в комп’ютері, як здалося Страйкові, навмисне і не до речі неквапно.— Вперед коридором, праворуч... перша палата.

Страйк посковзнувся на осяйній підлозі, лайнувся, кинувся далі. Кілька людей провели поглядами його велику незугарну постать, підозрюючи, що в чоловіка не всі вдома.

— Робін? Чорти б мене вхопили!..

Гі обличчя спотворювали червоні плями; обидва ока набрякнули. Молодий лікар, що роздивлявся восьмидюймовий поріз у Робін на передпліччі, гримнув на Страйка:

— Вийдіть, поки я не закінчу!

— То не кров! — гукнула Робін до Страйка, який відступив за занавіску.— То та клята речовина з твоєї сирени!

— Будь ласка, не совайтеся,— почувся голос лікаря.

За межами палати Страйк почав ходити туди-сюди. Збоку ще п’ять палат ховали свої таємниці за занавісками. Рипіли по натертій сірій підлозі гумові підошви медсестер. Боже, як же він ненавидить шпиталі: цей запах і ця лікарняна чистота, що приховує подих тілесного розпаду, вмить перенесли Страйка в довгі місяці, коли він лежав у Селлі-Оуку з відірваною вибухом ногою.

Що він накоїв? Що наробив? Дозволив Робін працювати, тож вона була постійно перед очима в того виродка. Вона могла загинути. Вона мала загинути! Повз нього проходили медсестри у блакитній формі. За занавіскою Робін зойкнула від болю, і Страйк скреготнув зубами.

— Їй неймовірно пощастило,— повідомив лікар за десять хвилин, розсунувши половинки занавіски.— Він міг зачепити плечову артерію. Втім, пошкоджено сухожилок. Важко сказати наскільки, поки ми не оглянули її в операційній.

Лікар явно вирішив, що вони пара. Страйк не став його виправляти.

— Їй буде потрібна операція?

— Зшиємо сухожилок,— пояснив лікар, ніби Страйк був трохи недоумкуватий.— Плюс треба добре промити рану. Також я хочу подивитися ребра на рентгені.

Він пішов. Зібравшись на думці, Страйк увійшов до палати.

— Так, знаю, я налажала,— мовила Робін.

— Господи, ти думаєш, я тебе сварити прийшов?

— Хтозна,— озвалася Робін і трохи пряміше сіла на ліжку. Гі руку тимчасово перев’язали бинтами.— Я ходила поночі. І була неуважна, авжеж?

Страйк важко опустився біля ліжка на стілець, залишений лікарем, і випадково перекинув на підлогу металевий лоток. Дзвін, брязкіт; Страйк притиснув лоток своєю штучною ногою, щоб той не гримів.

— Робін, яким дивом тобі вдалося вирватися?

— Самозахист,— пояснила вона. А тоді правильно прочитала вираз його обличчя і сердито додала: — Так і знала, ти не вірив, що я це вмію.

— Та вірив,— заперечив Страйк,— але Господи Боже...

— Я вчилася в однієї чудової жінки у Гарроґейті, екс-військової,— провадила Робін і скривила обличчя, намагаючись сісти зручніше.— Коли... ну, ти знаєш коли.

— Це до чи після професійного курсу водіння?

— Після,— відповіла Робін,— бо якийсь час я боялася відкритого простору. Водіння допомогло мені вийти з кімнати, а потім я пішла на самозахист. Перші курси вів чоловік, повний ідіот,— додала вона.— Давав прийоми з дзюдо — дурня дурнею. А от Луїза виявилася чудовою.

— Ось як? — мовив Страйк.

Його бентежило її самовладання.

— Так,— кивнула Робін.— Вона вчила нас, що звичайній жінці всі ті хитрі прийоми ні до чого. Треба реагувати швидко й розумно. Не давай себе перемістити. Бий по слабких місцях і тікай щодуху. Він мене схопив ззаду, але я його встигла почути. З Луїзою ми таке багато разів тренували. Якщо тебе хапають ззаду, треба зігнутися.

— Зігнутися,— тупо повторив Страйк.

— У мене в руці була сирена. Я зігнулася і врізала нею йому по яйцях. Він був у спортивних штанях. На кілька секунд мене відпустив — а я спіткнулася об цю кляту сукню, знову! Він дістав ніж... далі не зовсім пам’ятаю, що було... гадаю, він мене порізав, коли я вставала... Але я змогла натиснути кнопку, сирена спрацювала, і це його відстрашило. Мені все обличчя залило фарбою, гадаю, йому теж трохи дісталося, бо він був дуже близько. Він був у балаклаві, я майже нічого не роздивилася, але коли нахилився, я йому добряче врізала по сонній артерії... Це теж нас Луїза навчила, отут збоку шиї, якщо влучити, вони падають... він захитався, а тоді, видно, почув людей і втік.

Страйкові просто відняло мову.

— Я дуже голодна,— поскаржилася Робін.

Страйк пошукав у кишенях і видобув «твікс».

— Дякую.

Та не встигла вона торкнутися шоколадки, як медсестра, яка проводила повз ліжко Робін літнього чоловіка, різко її спинила:

— Вам в операційну, не можна їсти!

Робін закотила очі й віддала «твікс» Страйку. В неї задзвонив мобільний. Вражений Страйк дивився, як Робін підносить його до вуха.

— Мамо... привіт,— сказала Робін.

їхні погляди зустрілися. Страйк прочитав у очах Робін невисловлене бажання вберегти маму — бодай тимчасово — від того, що сталося. Але жодних підманних маневрів не знадобилося, бо Лінда просторікувала, не даючи Робін і слово вставити. Робін поклала мобільний собі на коліна і ввімкнула гучний зв’язок. Вираз обличчя в неї був стоїчний.

— ...якнайшвидше їй сказати, бо сезон конвалій закінчився, і якщо ти їх хочеш, це буде спецзамовлення.

— Гаразд,— відповіла Робін.— Обійдемося без конвалій.

— Добре буде, якщо ти сама їй подзвониш і скажеш, що саме хочеш, бо мені важко бути посередницею. Вона каже, що лишила тобі купу повідомлень на автовідповідачі.

— Вибач, мамо,— сказала Робін.— Я їй подзвоню.

— Тут не можна говорити по телефону,— зауважила інша сердита медсестра.

— Вибачте,— знов сказала Робін.— Мамо, мені треба йти, пізніше поговоримо.

— А де це ти? — спитала Лінда.

— Я... я тобі передзвоню,— сказала Робін і обірвала зв’язок. Глянула на Страйка і спитала: — Ти у мене не поцікавишся, котрий з них це був на мою думку?

— Я гадаю, ти не знаєш,— сказав Страйк.— Він же був у балаклаві, а тобі залило очі фарбою.

— В одному я впевнена,— сказала Робін.— Це був не Віттакер. Хіба що він переодягнувся в спортивки, щойно я пішла. Віттакер був у джинсах, і він... в нього інакше тіло. Той тип був сильний, але такий, знаєш, м’який? І великий. Десь такий, як ти.

— Ти сказала Метью, що сталося?

— Він якраз ї...

Коли на обличчі Робін проступив майже жах, Страйк вирішив, що зараз обернеться і побачить розлюченого Метью, а той на них накинеться. Натомість у ногах ліжка Робін з’явилася розхристана постать детектива Роя Карвера, а поруч — висока й елегантна постать сержанта Ванесси Еквенсі.

Карвер був у сорочці. Під пахвами розпливалися великі плями поту. Вічно рожеві білки яскраво-блакитних очей вигляд мали такий, ніби поліціянт мав звичку купатися в сильно хлорованій воді. В густій сивуватій чуприні рясніли клапті лупи.

— Як ви по... — почала сержант Еквенсі, спрямувавши погляд мигдалеподібних очей на руку Робін, але Карвер перебив її обвинувачувальним гавкотом:

— І що це ви надумали, га?

Страйк підвівся. Ось нарешті з’явився годящий об’єкт, на якому можна вимістити стримуване бажання покарати когось за те, що сталося з Робін, вимістити почуття провини й тривоги на зручній цілі.

— Хочу з тобою поговорити,— сказав Страйкові Карвер.— Еквенсі, візьми в неї свідчення.

Ніхто й слова не встиг сказати чи ворухнутися, як між чоловіками стала усміхнена молода медсестра.

— Час вам на рентген, міс Еллакотт,— мовила вона до Робін.

Робін скуто піднялася з ліжка і пішла, озираючись на Страйка і поглядом намагаючись закликати його до обережності, стриманості.

— Отуди,— загарчав на Страйка Карвер.

Детектив пішов по відділенню невідкладної допомоги за поліціянтом. Карвер зайняв маленьку кімнату для відвідувачів, де, як зрозумів Страйк, родичам повідомляли про смерть, що вже сталася чи неминуче настане. Тут було кілька м’яких крісел, коробка серветок на столику і картина — абстракція у помаранчевих тонах.

— Я тобі казав не влазити,— мовив Карвер, стаючи посеред кімнати зі схрещеними на грудях руками і широко розставленими ногами.

Коли зачинилися двері, кімнатку заповнив Карверів сморід. Він смердів не так, як Віттакер: не застарілим брудом і наркотиками, а потом, яким обливався весь робочий день. Різке світло з-під стелі не покращувало кольору його плямистого обличчя. Лупа, мокра сорочка, ряба шкіра: Карвер ніби розпадався на шматки. І Страйк, понад сумнів, посприяв цьому, коли принизив його у пресі в зв’язку з убивством Лули Лендрі.

— Відіслав її чатувати за Віттакером, га? — спитав Карвер; обличчя наливалося багрецем, ніби його варили.— Це ти їй оце заподіяв.

— Та пішов ти,— відповів Страйк.

Тільки тепер, коли його ніздрі заповнив сморід Карверового поту, Страйк визнав те, що вже якийсь час знав: убивця — не Віттакер. Страйк відіслав Робін стежити за Стефані, бо в глибині душі вважав, що то буде найбезпечніше місце для неї; але він так і не забрав її з вулиці, хоча знав, що вбивця за нею стежить.

Карвер зрозумів, що влучив у ціль. Вишкірився.

— Ти користувався вбитими жінками, щоб відплатити своєму екс-вітчиму за якусь дурну образу,— сказав він, радіючи, що Страйк червоніє; тішачись із того, що його великі долоні стиснулися в кулаки. Карвер був би щасливий арештувати Страйка за напад на поліціянта; вони обоє це розуміли.— Ми перевірили Віттакера. Всі твої кінчені здогади перевірили, всіх трьох. Ні на кого нічого немає. А тепер слухай.

Він зробив крок у бік Страйка. На голову нижчий, Карвер випромінював силу розлюченого й ображеного, але наділеного владою чоловіка, якому є що доводити, за спиною якого стоїть міць закону. Наставивши палець Страйку в груди, він сказав:

— Не лізь у це. Тобі просто пощастило, що в тебе на руках немає ще й крові твоєї напарниці. Якщо ти ще хоч раз бодай близько підійдеш до нашого розслідування — я тебе посаджу. Зрозумів?

І він тицьнув коротким пальцем Страйку у груди. Той стримав бажання відштовхнути його руку, але м’язом на щелепі смикнув. Протягом кількох секунд вони з Карвером дивилися один на одного. Карвер усміхнувся ширше, дихаючи так, ніби щойно переміг у змаганні борців, а тоді розвернувся до дверей і вийшов, лишивши Страйка варитися у злості й відразі до самого себе.

Він якраз вийшов у відділення, коли крізь подвійні двері забіг високий і вродливий Метью у костюмі: дикі очі, волосся скуйовджене. Вперше за час їхнього знайомства Страйк відчув до нього щось відмінне від антипатії.

— Метью,— покликав він.

Метью глянув на нього і ніби не впізнав.

— Гі повезли на рентген. Можливо, вже повернулася. Отуди,— вказав Страйк.

— Нащо їй...

— Ребра,— пояснив Страйк.

Метью відсунув його ліктем. Страйк не протестував, бо гадав, що заслужив це. Він подивився, як наречений Робін мчить до неї, а тоді, трохи повагавшись, вийшов за подвійні двері у ніч.

Чисте небо вже всипали зірки. Вийшовши на вулицю, Страйк зупинився, підпалив цигарку і затягнувся нею так, як це нещодавно робив Вордл,— мов то життєдайний нектар. Страйк зрушив з місця, тепер уже відчуваючи біль у коліні. З кожним кроком він дедалі менше собі подобався.

— РИКІ! — закричала вдалині на вулиці жінка, вмовляючи маленького хлопчика повернутися й одночасно змагаючись із великою важкою сумкою.— РИКІ, ЙДИ СЮДИ!

Малий маніакально хихотів. Страйк, не замислюючись, нахилився і схопив хлопчика, не давши вибігти на проїжджу частину.

— Дякую! — вимовила мати мало не зі сльозами полегшення і біжка кинулася до Страйка. З сумки в неї в руках випали квіти.— Ми прийшли до його тата... о Боже...

Хлопчик у Страйка в руках щосили пручався. Страйк поставив його біля матері, а та нахилилася підняти нарциси з асфальту.

— Тримай,— строго наказала вона малому, і той послухався.— Подаруєш їх татові. Тільки не впусти! Дякую,— знову сказала вона до Страйка і пішла геть, міцно тримаючи хлопчика за вільну руку. Малий тепер слухняно йшов поруч з матір’ю, гордий своїм завданням, і жовті цупкі квіти стриміли з його кулачка, мов скіпетр. Страйк пройшов кілька кроків, а тоді раптом укляк посеред тротуару, дивлячись перед собою, ніби його зачарувала якась невидима картина, підвішена в холодному повітрі. Прохолодний легіт лоскотав йому обличчя, а Страйк усе стояв, нічого навколо не помічаючи, повністю зосередившись на своїх думках.

Нарциси... конвалії... квіти не по сезону...

Тоді крізь ніч знову пролунав голос матері: «Рикі, ні!» — і запустив у мозку Страйка несподівану й вибухову ланцюгову

реакцію, підготувавши посадочну смугу для теорії, яка — це він знав з пророчою певністю — приведе його просто до вбивці. Як пожежа оголяє сталеві кістяки будівель, так цей спалах відкрив Страйкові скелет складеного вбивцею плану, показав ключові хиби, яких він не помічав — ніхто не помічав,— але які врешті-решт допоможуть зупинити вбивцю і його моторошні замисли.

53

You see me now a veteran of a thousand psychic wars...

Blue Oyster Cult, “Veteran of the Psychic Wars”[45]

Прикидатися безжурною в яскраво освітленому шпиталі було легко. Робін черпала сили не тільки з подиву й захоплення Страйка, враженого її порятунком, але і з власного переказу про те, як вона дала відсіч убивці. Одразу після нападу Робін була серед них усіх найспокійніша: втішала і заспокоювала Метью, який заплакав, побачивши її заплямоване фарбою обличчя і довгу рану на руці. Робін набирала силу зі слабкості інших, сподіваючись, що підживлена чужою увагою сміливість безпечно поверне її в нормальний стан, а там уже вона міцно стане на ноги і неушкодженою піде вперед, не загрузнувши цього разу в темній трясовині, де так довго жила після зґвалтування...

Однак протягом наступного тижня Робін майже не могла спати — і не тільки через пульсуючий біль у порізаній руці, яку поклали у захисний лубок. Змусивши себе ненадовго задрімати

вночі чи вдень, вона знову відчувала товсті руки нападника, чула його дихання в себе у вусі. Іноді його очі — яких Робін не бачила — ставали очима гвалтівника її дев’ятнадцятирічної: блідими, з застиглою зіницею. Один у чорній балаклаві, другий у масці горили: дві моторошні постаті зливалися, мінилися, росли, вдень і вночі заповнюючи її думки.

У найстрашніших снах Робін бачила, як нападник мучить іншу жінку, поки сама Робін чекає своєї черги, не маючи сили ані допомогти, ані втекти. Одного разу жертвою була Стефані з розбитим обличчям. Іншим разом маленька чорна дівчинка кликала маму. Від того сну Робін з криком прокинулася в темряві, й Метью так перелякався, що наступного дня відпросився з роботи і лишився з нею. Робін не знала, що через те відчувати: вдячність чи обурення.

Звісно, приїхала мама і спробувала забрати її до Мессема.

— Десять днів до весілля, Робін, просто їдьмо зі мною, розслабишся перед...

— Я хочу лишитися тут,— відказала Робін.

Вона вже не підліток, а доросла жінка. Сама вирішує, куди їхати, де лишатися, що робити. Робін ніби знову доводилося боротися за особистість, яку в неї відібрали минулого разу, коли чоловік напав на неї з темряви. Він перетворив її з відмінниці-студентки на виснажену жертву агорафобії, з юного психолога-криміналіста — на зломлене дівча, яке під тиском рідних погодилося: робота в поліції тільки поглибить її психологічні проблеми.

Більше такого не станеться. Робін не дозволить цього. Вона майже не спить, не хоче їсти; але Робін затято трималася, відкидаючи свої страхи й потреби. Метью боявся їй суперечити. Він мляво погодився з тим, що їхати додому нема чого, однак Робін чула, як він перешіптується на кухні з її мамою, гадаючи, що Робін не чує.

Від Страйка користі не було. Він не дав собі клопоту попрощатися з нею у шпиталі, не прийшов провідати, тільки поговорив по телефону. Він теж хотів, щоб Робін повернулася до Йоркширу, безпечно зійшла зі сцени, не заважала.

— У тебе ж, мабуть, купа справ перед весіллям.

— Не смій мене опікати! — розлютилася Робін.

— Та хіба я...

— Вибач,— відповіла Робін і мовчки розплакалася; Страйк її сліз не бачив, і вона силкувалася говорити звичайним голосом.— Вибач... на нервах. Я поїду додому в четвер перед весіллям; раніше немає потреби.

Робін тепер інша людина, не та, що лежала на ліжку і дивилася на постер «Дестиніз чайлд». Вона відмовляється бути тією дівчиною.

Ніхто не розумів її рішучого бажання лишитися в Лондоні, а сама Робін не готова була пояснювати. Сукню, в якій вона була під час нападу, Робін викинула. Лінда увійшла до кухні якраз тоді, коли вона пхала сукню у смітник.

— Щоб її, цю ідіотську ганчірку,— сказала Робін, перехопивши материн погляд.— Цей урок я вивчила. Не можна стежити за людьми в довгій сукні.

Вона говорила зухвалим тоном. «Я повертаюся на роботу. Це тимчасово».

— Тобі не можна навантажувати руку,— сказала мама, ігноруючи задерикуватість Робін.— Лікар казав тримати її у спокої і піднімати.

Ні мамі, ні Метью не подобалося, що Робін читає про розвиток справи у газетах — а вона читала, ніби одержима. Карвер відмовився називати її ім’я. Сказав, ніби не хоче, щоб на неї напосілася преса, але і Робін, і Страйк підозрювали, що нова поява Страйка в цій історії дасть журналістам нову смачну зачіпку: знову Карвер проти Страйка.

— Правду кажучи,— сказав Страйк до Робін по телефону (вона старалася дзвонити йому не частіше одного разу на день),— це останнє, що нам усім потрібно. Зловити виродка воно точно не допоможе.

Робін промовчала. Вона лежала на їхньому з Метью ліжку, обклавшись газетами, яких накупила всупереч бажанням Метью і Лінди. Перед очима був розворот з «Міррору», де знову рядком надрукували портрети п’ятьох гаданих жертв Шеклвелльського різника. Шостий чорний силует — жіночі голова й плечі — представляв Робін. Легенда під цим «портретом» повідомляла: «Офісна працівниця, 26 років. Дала відсіч». Тому факту, що двадцятишестирічна офісна працівниця змогла облити вбивцю фарбою, приділяли чимало уваги. В окремій колонці якась колишня поліціянтка хвалила дівчину, що завбачливо взяла такий пристрій, а ще надрукували окремий матеріал про кишенькові сирени.

— Ти дійсно покинув цю справу? — спитала Робін.

— Я не то щоб покинув,— відповів Страйк. Робін чула, як він ходить офісом, і теж прагнула туди — хай навіть просто готувати чай і відповідати на листи.— Я лишив цю справу поліції. Серійний убивця нам не по холошах, Робін. Воно від самого початку так було.

Робін дивилася на змучене обличчя другої жінки, який вдалося вижити в руках маніяка. «Лайла Монктон, повія». Лайла теж знає, як звучить дихання вбивці, схоже на рохкання свині. Лайлі він відтяв пальці. Робін матиме лише довгий шрам на руці. Думки сердито дзижчали в її голові. Вона почувалася винною за те, що так легко відбулася.

— Шкода, що немає...

— Досить,— сказав Страйк. Голос у нього був сердитий, точно як у Метью.— Ми з цим покінчили, Робін. Я не повинен був відсилати тебе до Стефані. Я дозволив ненависті до Віттакера затьмарити мені розум, коли надіслали ногу, і ти через це...

— Заради Бога! — не витримала Робін.— То не ти намагався мене вбити, а він. Обвинувачуймо справді винних. У тебе була адекватна причина підозрювати Віттакера — текст пісні. І хай там що, лишаються ще...

— Карвер перевірив Лейнга та Брокбенка і не думає, що там щось є. Ми в це більше не ліземо, Робін.

В офісі за десять миль від Робін Страйк сподівався, що зміг її переконати. Він не розповів їй про одкровення, яке осяяло його під шпиталем після зустрічі з маленьким хлопчиком. Наступного ранку Страйк намагався зв’язатися з Карвером, але його підлеглий заявив, що Карвер зайнятий і не може прийняти дзвінок, і взагалі краще й не продовжувати. Страйк наполіг на тому, щоб усе сказати підлеглому — дратівливому і дещо агресивному. І готовий був поставити власну вцілілу ногу на те, що жодного слова з того повідомлення до Карвера не дійшло.

Вікна в офісі Страйк відчинив. Гаряче червневе сонце заливало дві кімнати, де зараз не було клієнтів, а скоро, можливо, не буде й агенції, бо платити оренду нема чим. Інтерес Вторака до нової стриптизерки згасав. Страйкові не було чого робити. Як і Робін, він прагнув діяти — але їй цього не казав. Він хотів тільки, щоб вона одужувала і була в безпеці.

— Поліція досі чергує на твоїй вулиці?

— Так,— зітхнула Робін.

На Гастингс-роуд цілодобово змінювалися люди Карвера в цивільному одязі. Метью та Лінду постійна присутність поліціянта надзвичайно втішала.

— Корморане, послухай. Я знаю, що ми не можемо...

— Робін, наразі ніяких «нас» немає. Є я, і я сиджу тут на дупі без роботи, і є ти, і ти сидиш удома, поки вбивцю не зловлять.

— Я не кажу про справу,— відповіла Робін. Серце у грудях знову закалатало важко й швидко. Треба це сказати вголос, бо інакше вона просто лусне.— Є одна річ, яку ми... яку ти можеш зробити. Брокбенк, може, і не вбивця, але нам відомо, що він ґвалтівник. Ти можеш піти до Аліси і застерегти її, сказати, що вона живе з...

— Забудь про це,— грубо відповів Страйків голос їй у вухо.— Востаннє кажу, Робін: ти не можеш врятувати всіх! Його так і не засудили! Якщо ми туди припремося, Карвер нас розіпне.

Запала довга мовчанка.

— Ти плачеш? — стривожився Страйк, бо почув, що дихання Робін стало уривчастим.

— Ні, не плачу,— чесно відповіла Робін.

Страшний холод виповнив її, коли Страйк відмовився врятувати дівчаток, що жили поруч з Брокбенком.

— Я, мабуть, піду, вже час обідати,— сказала вона, хоч ніхто її не кликав.

— Слухай,— почав Страйк,— я розумію, чому ти...

— Поговоримо пізніше,— сказала Робін і повісила слухавку.

«Наразі ніяких „нас“ немає».

Все повторюється. З темряви вийшов чоловік і одібрав у неї не лише відчуття безпеки, а й статус. Щойно вона була партнеркою у детективному агентстві...

А чи була? Нового контракту ніхто не склав. Ніхто не підвищив їй оплати. Вони були такі зайняті, такі нужденні, що Робін навіть на думку не спало просити про подібне. Вона просто тішилася з того, що нині Страйк сприймає її так. Але тепер немає і цього — може, тимчасово, а може, назавжди. Більше ніяких «нас» немає.

Кілька хвилин Робін сиділа задумана, тоді підвелася з ліжка; зашаруділи газети. Вона підійшла до туалетного столика, де стояла біла взуттєва коробка з тисненим срібними літерами іменем «Джиммі Чу», простягнула руку і погладила чистий картон. План прийшов до неї не так, як до Страйка його одкровення під шпиталем, не радісною вогненною силою. Ні, він постав повагом, темний і небезпечний, народжений ненависною вимушеною пасивністю минулого тижня і крижаним гнівом на Страйкову відмову діяти. Страйк, її друг, перейшов на бік ворога. Він — кремезний екс-боксер. Йому не зрозуміти, що воно таке: почуватися маленькою, слабкою, безсилою. Не зрозуміти, що зґвалтування робить з твоїм відчуттям власного тіла: як тебе применшують до речі, предмету, шматка м’яса для чужої втіхи. По телефону здавалося, що Захарі щонайбільше три роки.

Робін непорушно стояла перед столиком, дивилася на коробку з весільними туфлями і думала. Вона ясно бачила ризики, що простяглися перед нею, мов скелі й бурхливі води під ногами канатохідця.

Ні, всіх вона таки не врятує. Для Мартіни, для Сейді, для Келсі й для Гізер вже запізно. Лайла проживе решту життя з двома пальцями на лівій руці й огидним шрамом на душі; Робін це розуміє надто добре. Однак лишається двоє маленьких дівчаток, які можуть зазнати хтозна-яких страждань, якщо ніхто не втрутиться.

Робін відвернулася від нових туфель, узяла мобільний і набрала номер, який їй дали охоче, але яким вона не сподівалася колись скористатися.

54

And if it’s true it can’t be you, It might as well be me.

Blue Oyster Cult, “Spy in the House of the Night”[46]

На планування Робін мала три дні, бо довелося чекати, поки її спільник добуде машину і знайде шпаринку у своєму щільному графіку. Тим часом вона сказала Лінді, що туфлі трохи тиснуть і якісь надто гламурні, і разом з мамою пішла здавати їх у крамницю. Тоді довелося вирішувати, яку брехню розповісти Лінді й Метью, щоб мати достатньо часу на втілення свого плану в життя.

Кінець кінцем Робін їм сказала, що поліція запрошує її на нову розмову. Щоб підтримати цю ілюзію, довелося сказати Шпенику, щоб не виходив з машини, коли приїде по неї; а тоді вона змусила його зупинитися біля чергового поліціянта на вулиці й повідомила, що їде знімати шви, хоч насправді це мало статися лише за два дні.

Тепер настала сьома година безхмарного вечора, і крім Робін, яка стояла під стіною Іствейського бізнес-центру, поблизу нікого не було. Сонце неквапом котилося на захід, а вдалині на затуманеному обрії в кінці Блондін-стріт підносилася незавершена «Орбіта». Робін бачила план скульптури в газетах: скоро вона буде схожа на телефон на стійці, оповитий власним спіральним дротом. Трохи далі виднілися обриси майбутнього стадіону «Олімпік». Здалеку гігантські споруди вражали і видавалися якимись нелюдяними, на цілі світи віддаленими від секретів, які (за підозрою Робін) ховалися за свіжопофарбованими дверима оселі, що (наскільки знала Робін) належала Алісі.

Тихі будинки, на які Робін дивилася, її бентежили — може, через те, що вона планувала зробити. Вони були нові, сучасні, якісь бездушні. За винятком грандіозних споруд, що їх зводили вдалині, це місце не мало характеру. Йому бракувало відчуття спільноти. Дерева не пом’якшували контурів низьких квадратних будинків (на багатьох були таблички «Незаселений»), не було крамничок, пабів, церков. Нежитлова будівля, під стіною якої стояла Робін, мала занавішені білим вікна і металеві гаражні двері, рясно помальовані графіті; жодного прихистку. Серце Робін важко калатало, ніби після пробіжки. Ніщо не змусить її відступити — але було страшно.

Почулися кроки, і Робін рвучко розвернулася, спітнілими пальцями схопившись за другу кишенькову сирену. В її бік чимчикував Шпеник — високий, розслаблений, вкритий шрамами. В одній руці він мав батончик «марс», у другій — цигарку.

— Іде,— нерозбірливо повідомив він.

— Ти впевнений? — спитала Робін. Серце закалатало ще швидше. У голові почало наморочитися.

— Чорна дівка, двоє дітей, уже на цій вулиці. Побачив її, коли купував оце,— Шпеник помахав «марсом».— Будеш?

— Ні, дякую,— відмовилася Робін.— Е-е... можеш сховатися? — Точно не треба, шоб я зайшов з тобою?

— Ні,— відповіла Робін.— Тільки якщо побачиш... його.

— Впевнена, шо того скотиняки там нема?

— Я двічі дзвонила у двері. Впевнена, його немає.

— Я тоді отам за рогом,— лаконічно відповів Шпеник і побрів, то затягуючись цигаркою, то відкушуючи від «марса», туди, де його не буде видно від Алісиних дверей. Тим часом Робін хутко рушила вулицею, щоб Аліса не пройшла повз неї, коли заходитиме всередину. Зайшовши під балкон темно-червоного багатоквартирного будинку, Робін бачила, як на Блондін-стріт увійшла висока чорна жінка, що тримала за руку маленьку дівчинку. Слідом ішла старша дівчинка — на погляд Робін, десь років одинадцятьох. Аліса відімкнула двері й разом з доньками увійшла всередину.

Робін повернулася до будинку. Сьогодні на ній були джинси і кросівки: жодних більше спотикань і падінь. Під лубком болюче пульсували заново зшиті сухожилки. Коли вона постукала в Алісині двері, серце стукотіло так, що аж стало боляче. Робін чекала. У віконце праворуч від дверей визирнула старша донька. Робін знервовано всміхнулася.

Дівчинка зникла з очей.

За хвилину з’явилася жінка, розкішна за будь-яким стандартом. Висока, чорношкіра, з фігурою моделі, що демонструє купальники, вона мала волосся до талії, заплетене у кіски-твісти. Перша думка, що промайнула в голові Робін, була така: якщо стрип-клуб був готовий вигнати Алісу, мабуть, вона таки має складний характер.

— Так? — вона насуплено глянула на Робін.

— Добридень,— сказала Робін, у якої пересохло в роті.— Ви — Аліса Вінсент?

— Так. А ви хто?

— Мене звати Робін Еллакотт,— відповіла Робін, так само відчуваючи сухість.— Я хочу... можна мені сказати вам кілька слів про Ноеля?

— А що Ноель? — спитала Аліса.

— Гадаю, краще поговорити всередині,— запропонувала Робін.

Аліса мала сторожкий і зухвалий вигляд людини, яка повсякчас готується до нового удару з боку долі.

— Будь ласка. Це важливо,— додала Робін, а в роті в неї стало так сухо, що аж язик липнув до піднебіння.— Інакше я б не просила.

Їхні погляди зустрілися: Аліса мала очі теплого відтінку карамелі, Робін — чистого сіро-блакитного кольору. Робін була певна, що Аліса відмовиться. Аж ось очі в обрамленні густих вій розширилися, й обличчям Аліси промайнуло дивне збудження, ніби її спіткало якесь приємне відкриття. Без зайвого слова Аліса відступила назад у тьмяний коридор і дивно екстравагантним помахом руки запросила Робін увійти.

Робін не знала, де взялося відчуття, що це якась каверза. Тільки думка про двох дівчаток у цьому будинку змусила її переступити поріг.

За крихітним коридором була вітальня. З меблів — лише диван і телевізор. На підлозі стояла настільна лампа. На стіні висіло дві фотографії у дешевих позолочених рамках: на одній пухкенька мала Захара в бірюзовому платтячку і з такими самими заколками-метеликами у волоссі, на другій — її старша сестра в бордовій шкільній формі. Сестра була викапана красуня-мама. Фотограф не зміг викликати в неї усмішку.

Робін почула, як замкнули замок на вхідних дверях. Вона розвернулася. Кросівки рипіли на полірованому ламінаті. Десь неподалік гучне «дзинь!» сповістило про те, що мікрохвильова піч закінчила роботу.

— Мамо! — почувся пронизливий голос.

— Енджел! — гукнула Аліса, заходячи до кімнати.— Не ходи сюди! Так,— мовила вона, склавши руки на грудях,— і що ти хотіла мені сказати про Ноеля?

Відчуття, що Аліса злостиво радіє, бо підтвердилася якась її власна підозра, посилилося від гидкого усміху, який перекривив її прегарне обличчя. Екс-стриптизерка стояла, схрестивши руки на грудях, так що перса її випнулися, мов носова фігура корабля, а довгі твісти-мотузки звисали до талії. Вона була на два дюйми вища за Робін.

— Алісо, я працюю з Кормораном Страйком. Він...

— Я знаю, хто він...— Таємна вдоволеність, яку ніби вселила у неї поява Робін, раптом зникла.— Це той покидьок, що довів Ноеля до епілепсії! Чорт забирай! Отже, до нього подалася, га? Разом змовилися? Чого ти до копів не пішла, сука брехлива, якщо він! дійсно!..

Вона сильно штовхнула Робін у плече, і не встигла та себе захистити, як Аліса почала з кожним наступним словом посипати її ударами.

— ...щось! тобі! заподіяв!..

Аліса дубасила її всюди, де бачила: Робін підняла ліву руку, затуляючись, оберігаючи праву, тоді копнула Алісу в коліно. Та зойкнула від болю і відскочила; за спиною Робін почула крик маленької дитини і кроки старшої сестри, що увійшла до кімнати.

— Мерзенна сука! — закричала Аліса.— Бити мене при дітях!..

І вона накинулася на Робін, схопила за волосся, тицьнула головою у вікно без занавісок. Робін відчула, що Енджел, тоненька й мала, намагається розтягнути двох жінок. Відкинувши стриманість, Робін вдарила Алісу у вухо, та охнула від болю і відступила. Робін схопила Енджел під пахви, прибрала з дороги, нахилила голову і атакувала Алісу, кинувши її на диван.

— Не бий маму! Не чіпай маму! — закричала Енджел і потягнула Робін за поранену руку, змусивши теж закричати від болю. У дверях горлала Захара. В руці вона тримала догори дриґом непроливну чашку з гарячим молоком.

— ТИ ЖИВЕШ З ПЕДОФІЛОМ! — спробувала перекричати загальний ґвалт Робін, а Аліса намагалася підвестися з дивана, щоб битися далі.

Робін уявляла, як повідомляє страшну новину пошепки, й Аліса аж відступає у шоці. Але вона не уявляла, що Аліса підніме на неї очі й загарчить:

— Та ти що! Думаєш, я не знаю, хто ти, та, сучко? Мало, що йому життя зламала...

І вона знову кинулася на Робін: місця було так мало, що та знов влетіла у стіну. Зчепившись, вони перекинули телевізор, і той впав на підлогу зі зловісним тріском. Робін відчула, як натягується шов на руці, і знов зойкнула від болю.

— Мама! Мама! — завивала Захара, а Енджел тягнула Робін за пояс джинсів, заважаючи дати відсіч Алісі.

— Спитай своїх доньок! — кричала Робін; підносилися лікті й кулаки, вона все старалася викрутитися з упертих Алісиних рук.— Спитай своїх доньок, чи він...

— Щоб! не сміла! втягувати! у це! моїх дітей!..

— Спитай їх!

— Брехлива сука! Ти і твоя суча мамця!..

— Моя мама? — здивувалася Робін і шаленим зусиллям так сильно врізала ліктем Алісі у сонячне сплетіння, що вища жінка склалася удвоє і знову впала на диван.— Енджел, пусти мене! — ревнула Робін, віддираючи пальці дівчинки від своїх джинсів; має лічені секунди до наступної Алісиної атаки. У дверях так і волала Захара.

— За кого,— засапано вимовила Робін, стаючи над Алісою,— ти мене маєш?

— Оце збіса смішно! — видихнула Аліса; Робін вибила з неї дух.— Ти та клята Британі! Телефонуєш йому, переслідуєш...

— Британі? — шоковано перепитала Робін.— Я не Британі!

Вона вихопила з кишені гаманець.

— Глянь на мою кредитку — глянь! Я — Робін Еллакотт, я працюю з Кормораном Страйком...

— З виродком, який травмував Ноелю мозок!..

— Ти знаєш, за що його арештував Корморан?

— Бо Ноеля його суча жінка підставила!

— Ніхто його не підставляв! Він ґвалтував Британі, й по всій країні його виганяли з роботи, бо Ноель ліз до маленьких дівчаток! Він і сестрі своїй це робив — я з нею розмовляла!

— Брехуха! — закричала Аліса, знов намагаючись встати.

— Я! НЕ! БРЕШУ! — загорлала Робін і штовхнула Алісу назад на диван.

— Сука навіжена,— видихнула Аліса,— ану вимітайся з моєї хати!

— Спитай свою доньку, що він їй робив! Спитай Енджел!

— Не смій говорити про моїх дітей, стерво!

— Енджел, скажи своїй мамі, чи він...

— Що це тут за чортівня?

Захара так кричала, що вони не почули, як відчинилися вхідні двері.

Він був високий, чорнявий, з бородою, вбраний у чорний спортивний костюм. Одне око запало, зсунувшись ближче до носа, і це надавало Ноелю Брокбенку пильного і лячного вигляду. Не зводячи з Робін погляду темних затінених очей, він повільно нахилився і підняв Захару, яка всміхнулася і потягнулася його обіймати. Водночас Енджел зіщулилася і відступила до стіни. Ще повільніше — і не зводячи очей з Робін — Брокбенк посадив Захару матері на коліна.

— Оце так зустріч,— мовив він з усмішкою, яка насправді обіцяла біль.

Пополотнівши, Робін спробувала непомітно намацати у кишені сирену, але Брокбенк вмить накинувся на неї, схопив за руку, стиснув шви.

— Нікому ти не подзвониш, гаденя ти мале — гадаєш, я не знав, що то ти, га?..

Робін спробувала вирвати руку, ще сильніше натягнувши шви, і закричала:

— ШПЕНИК!

— Ліпше б убив тебе, поки мав нагоду, гаденя!..

Тоді з гучним хрускотом піддалися й провалилися вхідні двері. Брокбенк відпустив Робін і рвучко розвернувся. В ту саму мить до кімнати влетів Шпеник з наставленим ножем.

— Не ріж його! — видихнула Робін, хапаючись за поранену руку.

Шестеро людей, що напхалися до маленького приміщення, на якусь мить завмерли — всі, навіть маленька Захара, що вчепилася в маму. А тоді почувся тоненький голос. Він був повний відчаю і тремтів, але нарешті зазвучав завдяки присутності вкритого шрамами чоловіка з золотим зубом, який міцно стискав у татуйованих пальцях ножа.

— Він мені це робив! Мамо, робив! Він мені це робив!

— Що? — спитала Аліса, витріщившись на Енджел. ЇЇ обличчя аж витягнулося від шоку.

— Він мені це робив! Те, що каже ця пані!

Брокбенк якось конвульсивно смикнувся, але Шпеник зупинив його, наставивши ножа здоровилу в груди.

— Не бійся, мала,— сказав Шпеник до Енджел, вільною рукою затуляючи її. Його золотий зуб блимнув у світлі сонця, що повільно сідало за будівлі на тому боці вулиці.— Більше не робитиме. Скотина,— видихнув він в обличчя Брокбенку.— Я б з тебе шкуру спустив.

— Про що ти говориш, Енджел? — спитала Аліса, притискаючи до себе Захару. Її обличчя тепер скидалося на алегорію страху.— Він ніколи...

Брокбенк раптом нахилив голову й атакував Шпеника по-регбістському, як колись. Шпеник, удвічі тонший за Брокбенка, відлетів, мов лялька; всі почули, як Брокбенк вискочив за вибиті двері. Шпеник, страшно лаючись, кинувся навздогін.

— Облиш його! Облиш! — закричала Робін і побачила, як двоє чоловіків один за одним пробігли за вікном.— О Боже! ШПЕНИКУ! Поліція тебе... Де Енджел?

Аліса вже вибігла з кімнати слідом за донькою, лишивши засмучену маленьку Захару волати й плакати на дивані.

Робін, яка розуміла, що за двома чоловіками не встигне, раптом пробив такий трем, що вона просто сіла навпочіпки й охопила голову руками. На неї хвилями напливала нудота.

Вона зробила те, що хотіла, і від самого початку знала, що будуть жертви. Вірогідність, що Брокбенк утече або отримає ножем від Шпеника, теж розглядала. Але тут і тепер Робін була певна тільки того, що не зможе завадити ні першому, ні другому. Кілька разів глибоко вдихнувши, вона встала і пішла до дивана, щоб заспокоїти налякану малу. Але — і це було не диво, бо в уяві маленької дівчинки Робін була пов’язана з цим буйством і колотнечею,— Захара закричала ще дужче і спробувала копнути її ніжкою.

— Я й гадки не мала,— повторювала Аліса.— О Боже. Боже. Чого ти мені не сказала, Енджел? Чого мовчала?

Западав вечір. Робін увімкнула лампу, і та кидала на кремові стіни бліді сірі тіні. На спинці дивана ніби зіщулилося троє пласких горбатих привидів, що повторювали кожний Алісин рух. Енджел скрутилася в мами на колінах і схлипувала, і разом вони хиталися туди-сюди.

Робін, яка вже двічі готувала чай і зварила для Захари спагеті, сиділа на підлозі під вікном. Вона гадала, що мусить дочекатися слюсаря, щоб той полагодив вибиті Шпеником двері. Поліцію ніхто не викликав. Мати й донька все перемовлялися, а Робін почувалася чужою й непроханою, але не могла покинути цю сім’ю без міцних дверей і нового замка. Захара заснула на дивані поруч з мамою і сестрою, смокчучи пухкий пальчик і тулячи до себе непроливну чашку.

— Він сказав, шо вб’є Захару, якшо я тобі скажу,— відповіла Енджел у мамину шию.

— О Господи Ісусе! — простогнала Аліса, поливаючи сльозами доньчину спину.— Боже милостивий.

Робін відчувала щось зловісне — ніби в животі товчуться повзучі краби з гострими ніжками. Вона написала повідомлення мамі й Метью — мовляв, поліція хоче показати їй ще кілька фотороботів,— але обоє хвилювалися через її довгу відсутність, і вона вже не могла вигадати адекватних відмовок, щоб вони не поїхали її забирати. Раз у раз вона перевіряла, чи не поставила якимсь чином свій телефон на безгучний режим. І де Шпеник?

Урешті-решт прийшов слюсар. Робін назвала йому дані своєї кредитки, щоб заплатити за ремонт, а тоді сказала Алісі, що має йти.

Аліса лишила Енджел і Захару на дивані й разом з Робін вийшла на сутінкову вулицю.

— Слухай,— сказала Аліса до неї.

На її обличчі лишилася смужки висохлих сліз. Робін розуміла, що Аліса не звикла дякувати комусь.

— Дякую, чуєш? — майже агресивно заявила вона.

— Нема за що,— відповіла Робін.

— Я б ніколи... ну тобто... ми ж у церкві познайомились! Я собі думала, от нарешті знайшла нормального мужика... І він був такий добрий... до дітей...

Аліса почала схлипувати. Робін хотіла була її обійняти, але передумала. Плечі, потовчені Алісою, були всі в синцях, і рана від ножа дуже боліла.

— А Британі дійсно йому дзвонила? — спитала Робін.

— Так він мені казав,— відповіла Аліса, витираючи очі рукою.— Він казав, шо колишня жінка його підставила, змусила Британі брехати... казав, якшо молоденька білявка прийде, то вона про все брехатиме, і я не повинна їй вірити.

Робін згадала низький голос у себе у вусі: «Маленька, а я тебе не знаю?»

Він вирішив, що вона — це Британі. І саме тому повісив слухавку і більше не дзвонив.

— Я вже піду,— сказала Робін, яку хвилювало питання про те, чи довго звідси буде їхати до Вест-Ілінга. Все тіло боліло. Аліса била міцно.— Ви ж викличете поліцію, так?

— Та мабуть,— озвалася Аліса. Робін запідозрила, що їй таке на думку не спадало.— Так, викличу.

Простуючи крізь темряву й міцно стискаючи другу сирену в кишені, Робін усе думала, що ж Британі Брокбенк сказала своєму вітчиму. Здається, Робін знає, що саме: «Я не забула. Тільки зроби це знов — і я тебе здам». Мабуть, так вона лікувала власну совість. Боялася, що він і досі робить іншим те, що колись заподіяв їй, але не могла прийняти наслідків давнього обвинувачення.

«Гадаю, міс Брокбенк, ваш вітчим ніколи вас не торкався, а цю історію ви просто вигадали спільно з матір’ю...»

Робін знала, як воно працює. Захисник, який її допитував, говорив холодно й сардонічно, з хижим виразом на обличчі.

— Ви йшли зі студентського бару, міс Еллакотт, а там пили алкоголь? І всі чули, як ви пожартували, що скучили за — а! — увагою свого бойфренда, так? Коли ви зустрілися з містером Тревіном...

— Я з ним не...

— Коли ви зустрілися з містером Тревіном біля гуртожитку...

— Я не зустрічалася з...

— Ви сказали, що скучили за...

— Ми не розмовляли...

— Гадаю, міс Еллакотт, ви соромитесь того, що запросили містера Тревіна...

— Я не запрошувала...

— Ви пожартували, міс Еллакотт, пожартували в барі, що скучили за сексуальною увагою свого...

— Я сказала, що скучила за...

— Скільки ви випили, міс Еллакотт?

Робін пречудово розуміла, чому люди бояться говорити, бояться визнавати те, що їм заподіяли: вони бояться почути, що брудна, ганебна, болюча правда — то просто витвір їхньої хворої уяви. Ні Голлі, ні Британі не мали сили постати в суді, і може, Аліса й Енджел теж злякаються. Однак ніщо,— в цьому Робін була впевнена,— крім смерті чи ув’язнення, не віднадить Ноеля Брокбенка від ґвалтування маленьких дівчаток. І все одно вона рада буде дізнатися, що Шпеник його не вбив, бо якщо вбив...

— Шпенику! — закричала Робін до високої татуйованої постаті у спортивному костюмі, що промайнула у колі світла від ліхтаря попереду.

— Ніде ту скотиняку не знайшов, Роб! — луною розійшовся голос Шпеника. Він ніби й не розумів, що Робін дві години просиділа нажахана на твердій підлозі, чекаючи на його повернення.— Таке одоробало, а бігати вміє, га?

— Поліція його знайде,— сказала Робін, раптом відчувши слабкість у колінах.— Гадаю, Аліса їм подзвонить. Шпенику, а можеш... відвезеш мене додому?

55

Came the last night of sadness And it was clear she couldn’t go on.

Blue Oyster Cult, “(Don’t Fear) The Reaper”[47]

Страйк ще цілу добу лишався не в курсі того, що зробила Робін. Коли наступного дня в обід він їй дзвонив, Робін не взяла слухавку, але Страйк на той час мав досить власних невирішених питань і гадав, що вона в безпеці з мамою вдома, тож і не здивувався і не став передзвонювати. Проблему своєї пораненої партнерки він вважав тимчасово вирішеною (одну з небагатьох) і не хотів заохочувати Робін повернутися, тому не ділився відкриттям, що осяяло його під шпиталем.

Однак для самого Страйка це була зараз справа номер один. Кінець кінцем, більше ніхто не змагався за його час чи увагу в тихому самотньому офісі, куди не дзвонили і не приходили клієнти. Чутно було тільки, як дзижчить у сонячному світлі між відчиненими вікнами муха. Страйк сидів і одну по одній курив цигарки «Бенсон-енд-Геджес».

Згадуючи три місяці, що минули, відколи було надіслано відрізану ногу, детектив дуже чітко усвідомлював свої помилки. Він мав би здогадатися, хто вбивця, одразу після візиту в домівку Келсі Платт. Якби тільки він зрозумів — якби тільки не дав собі повірити в навіяну вбивцею оману, не розпорошив увагу на двох інших збоченців,— то Лайла Монктон не втратила б пальці, а Гізер Смарт і досі працювала б у будівельній фірмі у Ноттингемі й, може, клялася б ніколи більше так не напиватися, як на дні народження невістки в Лондоні.

Страйк відбув службу у відділі спеціальних розслідувань Королівської військової поліції і знав, як давати раду емоційним наслідкам розслідування. Вчора він весь вечір гнівався на себе, але водночас і ганив свою нездатність побачити те, що було просто під носом, і визнавав нахабство і геніальність убивці. Той майстерно використав проти Страйка факти його власної біографії, змусивши розсипатися у здогадах, сумніватися, не вірити самому собі.

Те, що вбивцею виявився один з його найперших підозрюваних, не дуже втішало. Страйк не пригадував, коли востаннє так болісно напружував мозок під час цього розслідування, як зараз. Він сидів на самоті в порожньому офісі; був певний, що його висновки не викликали довіри у поліціянта, якому він їх передав, а до Карвера взагалі не дійшли; і гадав — хай навіть безпідставно,— що коли станеться нове вбивство, це буде його провина.

Але якщо знову підступиться до розслідування бодай на крок — якщо спробує вистежити того чоловіка,— Карвер майже напевно притягне його до суду за втручання в поліційне розслідування чи перешкоджання слідчим діям. На місці Карвера він почувався б так само... хоча ні, подумав Страйк у припливі приємного гніву: він би послухав кого завгодно — хай як би та людина його бісила,— якби гадав, що вона має якісь розумні думки. Не можна розкрити таку складну справу, як ця, якщо піддавати дискримінації свідків на тій підставі, що колись вони тебе обійшли.

Тільки коли забурчало у шлунку, Страйк згадав, що сьогодні має вечеряти з Елін. Розлучення нарешті було завершено, питання опіки вирішені, й Елін по телефону оголосила, що час нарешті повечеряти у пристойному місці, тож вона забронювала столик у «Ля Гавроші». «Я пригощаю».

Страйк самотньо курив у офісі й думав про прийдешній вечір відсторонено — як більше не міг думати про Шеклвелльського різника. З одного боку, буде смачна їжа, а це спокуслива перспектива, бо грошей мало, і вчора Страйк їв квасолю і хліб. Буде, мабуть, і секс — на бездоганно білому ліжку Елін, в оселі її зруйнованої сім’ї, яку вона скоро залишить. З іншого боку,— і тут Страйк зрозумів, що прямо визнає факт, якого раніше не визнавав,— доведеться з нею розмовляти, а розмови з Елін (нарешті він це визнав) становили для нього досить неприємний вид дозвілля. Особливо важкими бесіди ставали, коли йшлося про його роботу. Елін ніби і цікавилася нею, але на диво не мала уяви. В ній не було й тіні вродженої цікавості чи емпатії, які виказувала Робін. Словесні портрети Вторака, які Страйк старався зробити гумористичними, Елін бентежили, а не розважали.

І ще та зловісна фраза: «Я пригощаю». Ось-ось із болісною ясністю постане різниця між їхніми статками, яка дедалі зростає. Коли Страйк познайомився з Елін, то принаймні був у плюсі. Якщо вона думає, що Страйк зможе потім повести її до «Ля Гавроша» за власний рахунок, то на Елін чекає гірке розчарування.

Страйк шістнадцять років зустрічався з жінкою, значно багатшою за себе. Шарлотта то потрясала грошима, мов зброєю, то злилася, що Страйк не хоче жити понад свої кошти. Страйк пам’ятав, як час до часу Шарлотта ображалася, що він не може і не хоче заплатити за те, чого забажалося її примхливому серцю, і нашорошився, коли Елін заговорила про «нарешті» пристойне місце для вечері. За французькі чи індійські страви в маловідомих бістро і ресторанчиках, де їх не заскочив би колишній чоловік Елін, головно платив Страйк. Йому неприємно було чути, як ганять куплене на його тяжкою працею зароблені гроші.

Тож коли о восьмій Страйк у своєму найкращому італійському костюмі вирушив до Мейфера, настрій його не обіцяв нічого доброго. Мозок, і так уже стомлений, обсідали думки про серійного вбивцю.

Аппер-Брук-стріт пишалася розкішними будинками вісімнадцятого сторіччя, і фасад «Ля Гавроша» з чавунним дашком і оплетеним плющем поруччям, з масивними дзеркальними дверима на вході, що випромінювали солідність і надійність, дисонував з тривожним настроєм Страйка. Невдовзі по тому, як він зайняв своє місце у червоно-зеленій залі, де майстерно розміщені джерела світла вихоплювали лише білі скатертини й олійні картини в позолочених рамах, прийшла Елін. У блакитній сукні, що підкреслювала фігуру, вона мала неймовірний вигляд. Піднявшись, щоб її поцілувати, Страйк на мить забув про свою таємну тривогу і свою образу.

— Непогана зміна оточення,— усміхнулася вона, сідаючи на м’яку вигнуту банкетку біля їхнього круглого столика.

Замовили страви. Страйк мріяв про пінту «Дум Бару», але пив бургундське, яке обрала Елін, і жалкував, що не можна покурити (хоч скурив більш як пачку за цей день). Тим часом його співтрапезниця просторікувала про нерухомість: вона вирішила не купувати пентгауз у «Ярусі» й тепер вивчала будинок у Кембервеллі, на який мала великі надії. Елін показала Страйкові фото на телефоні: перед його утомленими очима постало нове білокам’яне видіння георгіанської доби з колонами й портиком.

Елін уголос міркувала про різноманітні плюси й мінуси переїзду до Кембервелла, а Страйк мовчки пив. Він ображався навіть на те, яке вино смачне, ковтав його, мов дешеву бурду, й намагався алкоголем пом’якшити своє обурення. Не виходило: відчуття чужинності не тануло, а поглиблювалося. Комфортабельний мейферський ресторан з притлумленим світлом і пухнастим ковроліном здавався декорацією: ілюзорною, ефемерною. Що Страйк тут робить — у товаристві цієї чарівної, але нудної жінки? Чого прикидається, ніби його цікавить її розкішне життя, коли його бізнес корчиться у смертних муках, а він один на цілий Лондон знає особу Шеклвелльського різника?

Принесли замовлення. Смачне яловиче філе трохи приспало Страйкове обурення.

— То як справи на роботі? — зі звичною чемністю поцікавилася Елін.

Страйк опинився перед важким вибором. Якщо правдиво розповісти їй про справи, то доведеться визнати, що він не тримав її в курсі перебігу подій — таких подій, яких людині цілком вистачить років на десять життя. Доведеться зізнатися, що дівчина з газет, яка вижила після останнього нападу Різника,— це його власна напарниця. Доведеться сказати, що йому наказав триматися подалі від справи чоловік, якого Страйк колись принизив під час іншого гучного розслідування вбивства. І якщо вже доводити справу очищення совісті до кінця, доведеться сказати, хто, на його думку, вбивця. Перспектива такої оповіді викликала у Страйка нудьгу, тиснула. Коли розгорталися всі ті події, він жодного разу не подумав навіть подзвонити Елін, що вже багато про що говорило.

Вигравши час на новому ковтку вина, Страйк вирішив, що цей роман час закінчувати. Вигадає причину не йти сьогодні з нею до квартири на Кларенс-Терресі, що вже стане попередженням; адже секс повсякчас був найкращою частиною їхніх стосунків. Тоді під час наступного побачення скаже їй, що стосункам край. Негарно закінчувати стосунки під час вечері, за яку платить вона; крім того, є невеликий, але ризик, що Елін встане й піде, і тоді доведеться платити зі своєї кредитки, а звідти точно прийде відмова.

— Правду кажучи, нічого нового,— збрехав Страйк.

— А що там Шекл...

У Страйка задзвонив мобільний. Він витягнув його з кишені піджака і побачив, що номер приховано. Якесь шосте чуття підказало взяти слухавку.

— Вибач,— сказав він до Елін,— гадаю, треба...

— Страйку,— промовив голос Карвера з непомильним південно-лондонським акцентом.— Це ти її послав оте зробити?

— Що? — спитав Страйк.

— Напарницю твою кінчену. Це ти її послав до Брокбенка?

Страйк так різко підвівся, що зачепив столик. Криваво-брунатна рідина розплескалася по важкій білій скатертині; з’їхало з тарілки філе, перекинувся його келих з вином, заплямувавши блідо-блакитну сукню Елін. Роззявив рота офіціант, і те саме зробила вишукана пара за сусіднім столиком.

— Де вона? Що сталося? — гучно запитав Страйк, не зважаючи ні на що, крім голосу в телефоні.

— Страйку, я тебе попереджав,— сказав Карвер, у якого голос аж ламався від люті.— Я тобі, сука, казав — не лізь! Цього разу ти просто по-королівському облажався...

Страйк опустив мобільний. Невидимий Карвер ревів на цілий ресторан, і всім навколо було чути його «суки» і «сраки». Страйк розвернувся до Елін у заплямованій багрянцем сукні. Її прегарне обличчя кривилося спантеличенням й гнівом.

— Мушу йти. Пробач. Пізніше подзвоню.

Страйк не став чекати на її реакцію; йому було байдуже.

Трохи кульгаючи, бо вивернув коліно, як вставав, Страйк вибіг з ресторану і знову приклав мобільний до вуха. Слова Карвера вже було не розібрати. Він просто кричав на Страйка, який намагався поговорити.

— Карвере, слухай,— закричав уже сам Страйк, ідучи по Аппер-Брук-стріт,— я тобі маю дещо сказати... та, бляха, послухай же!

Але лайливий монолог поліціянта став тільки гучнішим і непристойнішим.

— Ах ти ж гімно собаче, срака, він тепер сховався... знаю я твої довбані плани... ми все знайшли, паскуда, скотина, знайшли зв’язок між церквами! Якщо ти колись... стули свій гімняний писок, я говорю! Якщо ти колись хоч близько підійдеш то мого розслідування..

Страйк простував крізь теплий вечір. Коліно протестувало, і з кожним кроком у ньому зростали бентега і гнів.

До квартири Робін на Гастингс-роуд Страйк дістався за годину, і за цей час докладно вивчив усі факти. Завдяки Карверу він знав, що сьогодні ввечері до Робін навідалася поліція; можливо, вони ще там і допитують Робін з приводу її вторгнення до оселі Брокбенка, після чого надійшли заява про зґвалтування дитини і новина про втечу їхнього підозрюваного. Фото Брокбенка поширили по відділках, але поки що затримати його не вдалося. Страйк не попередив Робін про свій прихід. З усією можливою швидкістю прикульгавши на Гастингс-роуд, Страйк крізь густі сутінки побачив, що в усіх вікнах її оселі горить світло. Поки він підходив, з дверей вийшло двоє поліціянтів — їх легко було впізнати навіть у цивільному одязі. На тихій вулиці пролунав стукіт дверей, коли ті зачинилися. Страйк відступив у тінь, коли поліціянти рушили до своєї машини через дорогу, стиха перемовляючись. Щойно вони поїхали, він підійшов до білих дверей і подзвонив.

— ...думав, ми закінчили,— почувся знервований голос з-за дверей. Страйк не думав, що він знає, що його чутно, надто тому, що двері наречений Робін відчинив з чемною усмішкою — яка зникла, щойно він зрозумів, хто прийшов.

— А вам чого треба?

— Мені треба поговорити з Робін,— відповів Страйк.

Метью завагався, явно не бажаючи впускати Страйка, аж тут у коридор за його спиною вийшла Лінда.

— О,— сказала вона, побачивши Страйка.

Лінда видавалася, на його думку, худішою і старшою, ніж минулого разу — понад сумнів, через доньку, яку спершу мало не вбили, а потім вона ще й пішла до будинку жорстокого сексуального хижака і там наразилася на побиття. Страйк відчував, як десь під діафрагмою наростає лють. Як буде треба, почне кричати — хай Робіне вийде до нього на поріг,— та не встиг він прийняти це рішення, як за спиною Метью постала і сама Робін. Вона теж була худіша і блідіша. Як завжди, в реальному житті вона здалася Страйку гарнішою, ніж він пам’ятав, але тепліших почуттів до неї це в ньому не пробудило.

— О,— мовила вона точно таким самим безбарвним тоном, як і мати.

— Я на два слова,— сказав Страйк.

— Гаразд,— відповіла Робін і трохи задерикуватим рухом підняла підборіддя, від чого її рудувато-біляве волосся заграло на плечах. Вона глянула на матір і Метью, тоді знов на Страйка.— Може, ходімо тоді на кухню?

Слідом за нею Страйк пройшов коридором до маленької кухні, де в кутку тулився стіл на двох. Робін ретельно зачинила за ними двері. Ні він, ні вона не сіли. У раковині громадився брудний посуд; вочевидь, родина їла макарони, а тоді поліція приїхала допитувати Робін. Не знати чому, але цей доказ цілком прозаїчної поведінки Робін після всього хаосу, який вона влаштувала, тільки посилив гнів, який тепер боровся з бажанням Страйка тримати себе в руках.

— Я тобі казав,— вимовив він,— триматися від Брокбенка подалі.

— Так,— відповіла Робін беземоційним тоном, який тільки сильніше розлютив його.— Я пам’ятаю.

Чи слухають під дверима Лінда й Метью? У маленькій кухні сильно пахло часником і помідорами. На стіні за спиною Робін висів календар збірної Англії з регбі. Тридцяте червня було обведене жирним колом, а внизу підписано: «Додому на весілля».

— Але ти все одно пішла,— мовив Страйк.

Перед його очима поставали видіння катарсичного буйства — взяти відро для сміття, викинути у вікно. Але Страйк стояв непорушно, упершись великими ногами у витертий лінолеум, і дивився у її біле вперте обличчя.

— Я про це не жалкую,— сказала вона.— Він ґвалтував...

— Карвер упевнений, що то я тебе підіслав. Брокбенк зник. Ти його загнала у сховок. Як почуватимешся, якщо він вирішить наступну жертву порізати, щоб не патякала?

— Не смій мене винуватити! — підвищила голос Робін.— Не смій! Ти сам його побив, коли прийшов арештовувати! Якби не побив — може, він би сів за Британі!

— І це виправдовує твої дії, чи що?

Страйк утримався від крику, бо чув, що Метью підслуховує з коридору — хай бухгалтер і гадав, ніби його не чутно.

— Я припинила його знущання з Енджел, і якщо це поганий вчинок...

— Ти скинула мій бізнес у прірву,— тихо відповів Страйк, і вона аж уклякла.— Нам наказали триматися подалі від цих підозрюваних, від розслідування взагалі, але ти аж увірвалася в нього, і тепер Брокбенк ховається. Преса мене за це розірве. Карвер їм скаже, що то я все зруйнував. Вони мене поховають. І навіть коли тобі до того всього байдуже,— додав Страйк із застиглим від люті обличчям,— як щодо факту, що поліція оце тільки віднайшла зв’язок між церквою Келсі й тією, яку відвідував у Брикстоні Брокбенк?

Робін це вразило.

— Я... я не знала...

— Нащо чекати на факти? — спитав Страйк. Різке світло згори ховало його очі у глибоких тінях.— Коли можна просто увірватися і попередити його, щоб поліція не схопила?

Нажахана Робін мовчала. Страйк дивився на неї так, ніби зроду їй не симпатизував, ніби і не було всього, що вони пережили разом і що — як на Робін — пов’язало їх як ніщо інше. Вона була готова до того, що Страйк знов гамселитиме кулаками стіни і шафи, і в пориві гніву може навіть...

— Стосункам край,— мовив Страйк.

І відчув задоволення від того, як вона, не стримавшись, зіщулилася, як побіліло її обличчя.

— Ти не...

— Я не можу такого казати? Гадаєш, мені треба напарниця, яка не слухає інструкцій, яка робить те, що я прямо їй заборонив, яка виставляє мене перед поліцією паливодою й егоїстичним довбнею, через яку підозрюваний у вбивстві зникає просто перед носом у поліціянтів?

Страйк сказав це на одному подиху, й Робін, відступивши на крок, скинула зі стіни календар, але не почула шурхоту й стукоту за гучним калатанням крові у вухах. Вона подумала, що зараз знепритомніє. Вона уявляла, як він кричатиме: «Та тебе звільнити треба!» — але навіть не уявляла, що він дійсно може так вчинити; і все, що вона робила для нього — всі ризики, травми, здогади, миті натхнення, довгі години незручностей і дискомфорту — все буде змито, все втратить цінність через цей єдиний акт непокори з найкращими намірами. Робін нездатна була навіть набрати в легені достатньо повітря для суперечки, бо в Страйка було таке обличчя, що далі можна чекати хіба що крижаного осуду її дій і подальшого розгортання думки про те, наскільки сильно вона його підвела. Спогади про те, як обіймалися на дивані Аліса й Енджел, думки про те, що страждання Енджел скінчилися, а мати повірила їй і підтримала, гріли Робін протягом підвішених годин, коли вона чекала на цей удар. Вона не наважилася розповісти Страйкові про те, що зробила. А тепер думала, що краще б наважилася.

— Що? — тупо перепитала вона, бо він щось питав. Якісь беззмістовні звуки...

— Що за чоловіка ти взяла з собою?

— Не твоя справа,— після секундного вагання відповіла Робін.

— Вони кажуть, він погрожував Брокбенку ножем... Шпеник! — сказав Страйк, тільки тепер здогадавшись, і на мить крізь маску ожилого гніву проступив Страйк, якого Робін знала.— Де ти в біса взяла його номер?

Але Робін одібрало мову. Все втратило значення на тлі того факту, що її звільнили. Робін знала, що Страйк не відступить, якщо уже вирішив, що стосункам край. Жінка, з якою він зустрічався шістнадцять років, більше жодного разу не чула від нього, коли Страйк пішов, хоча Шарлотта і намагалася вийти на зв’язок.

Страйк уже йшов. На неслухняних ногах Робін вийшла за ним у коридор, розуміючи, що поводиться мов побитий собака, який повзе за господарем, відчайдушно сподіваючись на прощення.

— Добраніч,— сказав Страйк Лінді й Метью, які пішли до вітальні.

— Корморане,— прошепотіла Робін.

— Зарплатню за останній місяць вишлю,— мовив він, не дивлячись на неї.— Негайне звільнення. За грубе порушення.

Двері по ньому зачинилися. Робін почула, як віддаляються доріжкою кроки його великих ніг. Вона зойкнула, заплакала. Лінда і Метью вибігли у коридор, але запізно: Робін втекла до спальні, нездатна бачити їхнє полегшення від того, що нарешті їй доведеться облишити свою мрію бути детективом.

56

When life’s scorned and damage done To avenge, this is the pact.

Blue Oyster Cult, “Vengeance (The Pact)”[48]

Наступного ранку Страйк прокинувся о четвертій тридцять, хоча майже не спав. Язик болів від усіх цигарок, що він скурив за ніч за пластиковим столом у себе на кухні, обмірковуючи загибель свого бізнесу і перспектив. Про Робін він узагалі не міг думати. Його невблаганна, здавалося, лють пішла тонкими тріщинками, ніби товстий лід у відлигу, але під нею ховалося дещо так само холодне. Страйк розумів її поривання врятувати дитину — будь-хто вчинив би так само. Він сам — як нерозумно нагадала Робін — вибив Брокбенку памороки, коли побачив запис із зізнаннями Британі. Але вона пішла сама зі Шпеником, нічого не сказавши йому, а Карвер попереджав — не можна підходити навіть близько до підозрюваних; на цій думці у Страйка в жилах знов запульсував гнів. Він потрусив пачку з цигарками і виявив, що там порожньо.

Тоді він підвівся, схопив ключі й вийшов з квартири в тому самому італійському костюмі, в якому дрімав. Сходило сонце; Страйк ступав по Чаринг-Кросс-роуд крізь світанок, у якому все здавалося запорошеним і крихким. Сіре світло повнилося блідими тінями. Страйк купив цигарки у крамничці на Ковент-Гардені й рушив далі: курив, думав.

Дві години проблукавши вулицями, Страйк прийняв рішення щодо подальших своїх дій. На шляху до офісу він побачив, що офіціантка в чорній сукні відчиняє двері «Кафе Верньяно 1882» на Чаринг-Кросс-роуд, зрозумів, що страшенно зголоднів, і завітав усередину.

В маленькій кав’ярні пахло теплим деревом та еспресо. Вдячно опустившись на твердий дубовий стілець, Страйк усвідомив неприємну правду: що останні тринадцять годин ненастанно курив і спав одягнений, а ще їв стейк і пив червоне вино, а зуби не почистив. Чоловік у дзеркалі поруч вигляд мав пом’ятий і брудний. Він постарався не дати молодій офіціантці занюхати сморід у себе з рота, коли замовляв паніні з сиром, пляшку води й подвійний еспресо.

Засичала кавоварка під мідною круглою покришкою на шинквасі, і Страйк поринув у роздуми, шукаючи у власній совісті відповідь на незручне питання.

Чи кращий він за Карвера? Чи складає він ризикований, небезпечний план лише тому, що має його за єдиний спосіб зупинити вбивцю? Чи обрав такий карколомний варіант, бо знає: коли вдасться — коли саме він спіймає та обвинуватить убивцю — це відшкодує всі збитки, яких зазнали його репутація та бізнес, і поверне Страйкові славу чоловіка, який перемагає там, де поліція зазнала краху? Коротше кажучи, що це штовхає його до заходів, які будь-хто назве відчайдушними і божевільними: необхідність чи еґо?

Офіціантка поставила перед ним каву й паніні, і Страйк почав їсти зі скляним поглядом чоловіка, який надто зайнятий, щоб розбирати смак своєї їжі.

Це найгучніша серія злочинів, з якою Страйк колись мав справу: поліцію зараз аж закидали інформацією та зачіпками; кожну треба розбирати, але жодна (тут Страйк був ладен битися об заклад) не приведе поліцію навіть близько до справжнього вбивці, підступного й успішного.

Досі лишається варіант вийти на зв’язок з начальством Карвера, але Страйк нині на такому кепському рахунку в поліції, що його, мабуть, навіть не підпустять до розмови з суперінтендантом — і крім того, той перш за все стоятиме за своїх людей. Спроба діяти через голову Карвера аж ніяк не зменшить враження, ніби Страйк копає під керманича розслідування.

Ба гірше: Страйк не має доказів, тільки теорію про те, де шукати докази. Хоч і є невелика вірогідність, що хтось у поліції може сприйняти Страйка серйозно і піде шукати те, що він пообіцяє, страшно, що затримка вартуватиме ще чийогось життя.

Він доїв паніні й дуже цьому здивувався. Досі дико голодний, замовив друге.

«Ні,— з раптовою рішучістю сказав собі Страйк,— усе має бути саме так».

Ту тварюку слід зупинити якнайшвидше. Час уперше отримати фору перед ним. Однак — щоб приспати совість і щоб довести самому собі, що перш за все він прагне зупинити вбивцю, а не зажити слави — Страйк знову дістав мобільний і набрав детектива Ричарда Анстиса, свого найдавнішого знайомого в поліції. Нині стосунки в них були не найкращі, але Страйк хотів упевнитися, що зробив усе можливе, щоб поліція все зробила замість нього.

По довгій паузі почулися якісь закордонні звуки набору номера. Слухавки ніхто не взяв. Анстис був у відпустці. Страйк подумав, що можна лишити повідомлення на автовідповідачі, але передумав. Якщо повідомити подібне, коли людина не може нічого вдіяти, відпустку буде зіпсовано — а наскільки Страйк знав дружину Анстиса і його трьох дітей, давній знайомий дуже потребував відпочинку.

Поклавши слухавку, Страйк неуважно переглянув останні дзвінки. Карвер дзвонив з прихованого номера. На кілька рядків нижче висвітилося ім’я Робін, і це вдарило змученого і зневіреного Страйка просто в серце. Він водночас страшно злився на неї і хотів з нею поговорити. Відклавши мобільний на стіл, Страйк опустив руку у внутрішню кишеню піджака і дістав ручку і записник.

Поглинаюче друге паніні так само швидко, як і перше, Страйк почав складати перелік.

1. Написати Карверу.

Це була почасти ще одна поступка власній совісті, а почасти — спроба «прикрити собі дупу». Страйк не думав, що до Карвера, чиєї прямої адреси він не мав, дійде електронний лист: на Скотленд-Ярд, понад сумнів, нині наплинуло ціле цунамі підказок. Люди традиційно серйозніше ставляться до написаного на папері чорнилом, надто коли в отриманні треба розписатися, а отже, старомодний рекомендований лист точно потрапить до Карвера на стіл. Тоді Страйк залишить по собі точно такий слід, як убивця, показавши, що в усі можливі способи повідомив Карверу, як зупинити лиходія. Це буде дуже до речі, коли всі вони постануть перед судом — а Страйк не сумнівався, що це станеться незалежно від того, чи успішним виявиться план, що його він склав, коли брів на світанку по сонному Ковент-Гардену.

2. Газовий балон (пропан?).

3. Жінка — хто?

Тут Страйк зупинився, трохи посперечався сам із собою, похмуро дивлячись на аркуш. По довгих роздумах він неохоче написав:

4. Шпеник.

З цього випливав наступний пункт:

5. 500 фунтів — звідки?

Нарешті — ще хвилину подумавши — Страйк додав:

6. Дати оголошення про заміну для Робін.

57

Sole survivor, cursed with second sight, Haunted savior, cried into the night.

Blue Oyster Cult, “Sole Survivor”[49]

Минуло чотири дні. Оніміла, приголомшена, нещасна Робін попервах сподівалася і навіть вірила, що Страйк їй подзвонить, бо пожалкує про те, що сказав їй; що зрозуміє, яку помилку скоїв. Лінда вже поїхала. Вона до останнього була добра й підтримувала доньку, але, як підозрювала Робін, потай раділа, що та більше не працюватиме з детективом.

Метью висловлював величезне співчуття до горя Робін. Казав, що Страйк не розуміє, наскільки йому пощастило. Перелічував усе, що Робін зробила для детектива, і найперше — нагадав про те, за які смішні гроші вона працювала, маючи неймовірно довгий робочий день. Також Метью нагадав, що її статус партнера в агенції — то суцільна ілюзія, а ще вказав на численні ознаки того, що Страйк її не поважав: не склав угоди про партнерство, не платив за роботу понад норму, а ще саме Робін зазвичай готувала чай і виходила по сандвічі.

За тиждень до того Робін постаралася б захистити Страйка від таких обвинувачень. Сказала б, що сама природа ремесла потребує працювати понад норму, що не можна просити про підвищення, коли треба боротися за саме виживання бізнесу, і що Страйк робив для неї чай не рідше, ніж вона для нього. Також вона могла б додати, що Страйк тяжко заробленими кревними заплатив за її курси стеження та протидії стеженню і що нерозумно чекати, що він — старший партнер, єдиний інвестор і засновник агенції — поставить її на один щабель із собою.

Однак нічого з цього Робін не сказала, бо останні два слова, які сказав їй Страйк, щодня переслідували Робін, мов власне серцебиття: грубе порушення. Згадка про те, з яким обличчям Страйк те зробив, допомагали прикидатися, ніби вона повністю поділяє думку Метью і що нею володіє головно гнів; що роботу, яка була для Робін усім, легко замінити чимось іншим і що Страйк — людина без совісті й моралі, якщо не здатен поставити безпеку Енджел понад інші речі. Робін не мала ні волі, ні енергії вказати Метью на різку зміну курсу, яку він показав у останньому твердженні; адже він сам розлютився, коли тільки-но дізнався, що Робін їздила до Брокбенка.

Минали дні, від Страйка не було звісток, і Робін відчувала прихований тиск з боку свого нареченого: треба вдавати, що їхнє весілля в суботу не лише компенсує той факт, що її вигнали з роботи, а й узагалі займає всі її думки. Оскільки в присутності Метью треба було зображати захоплення, Робін краще почувалася на самоті, поки він був на роботі. Щовечора — перед його поверненням — вона стирала історію пошуку на своєму ноутбуці, щоб Метью не бачив, що вона постійно шукає новини про Шеклвелльського різника, а ще — так саме часто — гуглить ім’я Страйка.

Напередодні їхнього виїзду до Мессема Метью повернувся з примірником газети «Сан», якої зазвичай не читав.

— Нащо ти це купив?

Метью завагався, й у Робін аж все скрутило всередині.

— Невже ще когось...

Але вона знала, що нікого більше не вбили: вона ж цілий день переглядала новини.

Метью розгорнув газету, догортав десь до десятої сторінки і передав їй з таким обличчям, що годі було прочитати наміри. Перед очима Робін постало її власне фото. Вона йшла, опустивши голову, вбрана у свій тренч: виходила з суду після того, як дала свідчення в гучній справі про вбивство Оуена Квайна.

До її фото долучили дві менші світлини: на одній — похмільний по вигляд Страйк, на другій — неймовірно гарна модель, чийого вбивцю вони теж спіймали разом. Під фото був такий текст:

ДЕТЕКТИВ ЗІ СПРАВИ ЛЕНДРІ ШУКАЄ НОВУ «П’ЯТНИЦЮ»

Корморан Страйк, детектив, що розкрив убивства супермоделі Лули Лендрі й письменника Оуена Квайна, розстався з красунею-асистенткою Робін Еллакотт (26 років).

Детектив розмістив у інтернеті оголошення про пошук заміни: «Якщо ви маєте досвід роботи в поліції чи у військовій поліції і прагнете...»

Було ще кілька абзаців, але Робін не стала їх читати. Натомість подивилася на підпис: автором був Домінік Калпепер, який час до часу наймав Страйка шукати матеріал для статей, а цього разу написав про нього, щоб чутка про потребу детектива в новій помічниці розійшлася якнайширше.

Робін була думала, що почуватися гірше уже не зможе, а тепер виявила, що помилялася. Її таки вигнали — і це після всього, що вона для Страйка зробила. Вона була черговою «п’ятницею», «помічницею» — не напарницею, не партнеркою, не рівнею — і от він уже шукає нову дівчину, та ще з поліційним чи армійським досвідом: щоб була дисциплінована, слухалася наказів. Робін охопив гнів; перед очима все пливло — коридор, газета, Метью, який старався зобразити співчуття. Довелося фізично стримати потяг кинутися до вітальні, де заряджався її мобільний, і набрати Страйка. Протягом останніх днів вона не раз хотіла це зробити, але тоді думала, що проситиме його — благатиме! — подумати ще раз.

Тепер — ні. Тепер Робін хотіла накричати на нього, принизити, звинуватити у звичайній невдячності, лицемірстві, безчесній поведінці...

Палючий погляд Робін зустрівся з очима Метью, і вона встигла помітити — перш ніж той узяв своє обличчя під контроль,— як Метью тішиться з того, що Страйк отак схибив. Метью — Робін це бачила — аж мріяв показати їй ту газету. Її розпач нічого не значив у порівнянні з його радістю від того, що Робін більше не зі Страйком.

Вона відвернулася і пішла до кухні, твердо вирішивши, що не кричатиме на Метью. Якщо посваряться, це буде тріумф Страйка. Робін не дозволить колишньому босу псувати їй стосунки з чоловіком, за якого вона мусить... ні, за якого вона хоче вийти заміж за якісь три дні. Перекинувши каструлю зі спагеті на друшляк, Робін оббризкалася окропом і вилаялася.

— Знов макарони? — спитав Метью.

— Так,— холодно відповіла Робін.— Це проблема?

— Боже, ні,— відповів Метью, підійшов до неї ззаду, обійняв.— Я тебе кохаю,— сказав він у її волосся.

— Я тебе теж кохаю,— механічно озвалася Робін.

У «лендровер» поклали все, що знадобиться для перебування на півночі, для весільної ночі в готелі «Свінтон Парк» і для медового місяця «в теплих краях» (більше Робін про місце призначення нічого не знала). Виїхали наступного ранку о десятій, обоє у футболках, бо було сонячно й спекотно. Сідаючи в машину, Робін згадала туманний квітневий ранок, коли вона їхала геть, а Метью гнався за нею. Тоді вона щодуху прагнула утекти — утекти до Страйка.

Робін водила набагато краще за Метью, та коли вони кудись їхали вдвох, за кермо завжди сідав він. Звертаючи на трасу М1, Метью наспівував «Я ніколи тебе не покину» Денієла Бедингфілда. То була стара пісня — того року, коли вони обоє вступили до університету.

— Можна цього не співати? — раптом попросила Робін, нездатна більш це витримувати.

— Вибач,— сахнувся Метью.— Я собі думав, що воно до речі.

— Може, для тебе це й приємні спогади,— Робін відвернулася до вікна,— а для мене не дуже.

Краєм ока вона бачила, як Метью дивиться на неї, а тоді знову відвертається до дороги. За якусь мить Робін уже пожалкувала, що взагалі розтулила рота.

— Це не означає, що ти не можеш співати щось інше.

— Та нічого,— відповів Метью.

Коли доїхали до стоянки при Донінгтон-Парку, де зупинилися випити кави, температура трохи впала. Виходячи до вбиральні, Робін лишила свою куртку на спинці стільця. Зоставшись на самоті, Метью потягнувся. Край футболки припіднявся над поясом джинсів, відкривши кілька дюймів плаского живота. Це привернуло увагу дівчини за стійкою «Коста коффі». Тішачись із себе та свого життя, Метью всміхнувся і підморгнув їй. Дівчина зашарілася, захихотіла і відвернулася до свого колеги-баристи, який шкірився, бо все бачив.

У куртці Робін задзвонив телефон. Подумавши, що то Лінда дзвонить спитати, чи вони ще далеко, Метью ліниво потягнувся — дівчина ж на нього ще дивиться — і дістав телефон з кишені Робін.

Дзвонив Страйк.

Метью глянув на вібруючий пристрій так, ніби випадково вхопив тарантула. Телефон продовжив дзвонити й вібрувати в нього в руці. Метью роззирнувся: Робін видно не було. Він прийняв дзвінок і одразу скинув. Тепер на екрані світилося «Корм Пропущений».

Те потворне одоробало хоче повернути Робін — в цьому Метью був певний. Страйк мав п’ять довгих днів на те, щоб зрозуміти — нікого кращого він собі не знайде. Мабуть, почав проводити співбесіди, але жодна і близько не дорівнялася до Робін; а може, всі сміялися йому в обличчя, почувши пропозицію жалюгідної зарплатні.

Телефон задзвонив знову: Страйк передзвонив, намагаючись упевнитися, що слухавку повісили навмисне, а не випадково. Метью дивився на мобільний, паралізований нерішучістю. Він не наважувався замість Робін сказати Страйкові іти під три чорти. Він знав Страйка: цей дзвонитиме, поки не поговорить з Робін.

Ввімкнувся автовідповідач, і тут до Метью дійшло, що запис із вибаченнями — це найгірше, що може статися: Робін зможе раз у раз слухати ті слова, врешті-решт поступиться, розчулиться...

Він підняв очі: Робін поверталася з вбиральні. Тримаючи її телефон у руці, Метью піднявся і вдав, що розмовляє по ньому.

— Це тато,— збрехав він до Робін, поклавши руку на динамік і молячись, щоб Страйк не подзвонив знову, поки він тут стоїть перед нею.— Мій телефон скинув заряд... слухай, який у тебе пароль? Мені треба дещо подивитися, це щодо рейсів на наш медовий місяць... тато питає...

Робін сказала йому пароль.

— Тоді дай мені хвилинку, не хочу, щоб ти щось чула про медовий місяць,— сказав Метью і відійшов від Робін, одночасно караючись докорами сумління і пишаючись тим, як швидко все вигадав.

Опинившись у безпеці вбиральні, він відкрив її телефон. Щоб знищити слід Страйкового дзвінка, доведеться стерти всю історію дзвінків — і Метью це зробив. Тоді відкрив голосову пошту, прослухав повідомлення від Страйка і його теж стер. А тоді відкрив налаштування і заблокував номер Страйка.

Глибоко дихаючи, Метью розвернувся до свого красивого відображення у дзеркалі. Страйк у повідомленні сказав, що як Робін не передзвонить, він її більше не турбуватиме. До весілля дві доби; стривожений і зухвалий, Метью розраховував на те, що Страйк дотримає слова.

58

Deadline (Дедлайн)

Чоловік накрутив себе, дійшов майже до краю, упевнений, що припустився щойно помилки. Поїзд метро гуркотів на південь, і чоловік так стискав поруччя, аж кісточки побіліли. Червоні опухлі очі за темними окулярами виглядали назви станцій.

Вуха і досі протинав пронизливий голос Отієї.

— Я тобі не вірю! Якщо ти був на нічній роботі, то де гроші? Ні! Я хочу з тобою поговорити! Ні, цього разу ти нікуди не підеш...

Чоловік її вдарив. Не варто було, він це сам розумів: тепер його переслідувало її перелякане обличчя, великі від подиву очі, пальці, притулені до щоки, де слід від його рук наливався червоним на білому тлі...

Та то вона сама винна! Чоловік просто не стримався: протягом останніх двох тижнів Ота вимагала дедалі більше. Прийшовши додому з повними очима червоної фарби, чоловік прикинувся, ніби то алергія, але холодносерда сука анітрохи йому не співчувала. Ота тільки розпитувала, де він був і — оце вона вперше наважилася — де гроші, які він буцімто заробляв. Вони

з хлопцями останнім часом небагато крали, бо весь свій час чоловік віддавав полюванню.

Ота притягла додому газету, де писали, що тепер Шеклвелльський різник може мати червоні плями від фарби навколо очей. Чоловік спалив газету в садку, але Ота може прочитати статтю деінде. Позавчора він наче заскочив Оту зненацька, коли вона дивилася на нього з дивним виразом на обличчі. Ота насправді не тупа; невже щось запідозрила? Бракує тільки цього клопоту — і це після того, як напад на Секретарку його практично принизив.

Нападати вдруге сенсу немає — Секретарка пішла від Страйка назавжди. Чоловік бачив замітку в інтернеті, коли втік до інтернет-кафе, щоб бодай трохи відпочити від Отієї. Той факт, що його мачете відстрашив дівку і що тепер вона житиме з довгим шрамом на руці, який лишило його лезо, трохи втішав.

Довгі місяці ретельного планування мали на меті одне: затягнути Страйка у справу про вбивство, забруднити його тінню підозри. Спершу приплести його до смерті тієї малої сучки, що хотіла відтяти собі ноги, щоб на нього напосілася поліція, щоб дурна громадськість вирішила: він таки до чогось причетний. А тоді — вбити його Секретарку. Хай спробує, хай викульгає сухий з такої води. Хай спробує лишитися детективом з доброю славою.

Але той виродок раз у раз викручувався. Про листи у пресі нічого не писали: про ті, що він ретельно склав від імені Келсі й що мали на меті зробити зі Страйка підозрюваного номер один. Тоді ще преса змовилася з тим гадом і не стала називати імені Секретарки, не дала пов’язати її зі Страйком.

Мабуть, розумно було б на цьому і спинитись... але чоловік не міг спинитися. Він зайшов задалеко. Жодного разу за ціле життя він не будував таких ретельних планів, як план знищення Страйка. Той жирний паскудний каліка вже написав оголошення про пошук заміни Секретарці; не схоже на чоловіка, який збирається покинути бізнес.

Одне добре: ознак присутності поліції на Денмарк-стріт більш немає. Копів відкликано. Мабуть, вирішили, що коли немає Секретарки, то й стежити нема за ким.

Мабуть, не варто було повертатися до Страйкового офісу, але чоловік сподівався побачити, як дезертирує з коробкою в руках налякана Секретарка, чи й подивитися на самого Страйка, пригніченого, побитого... але ні, невдовзі після того, як чоловік став стежити за вулицею з ретельно дібраного сховку, той виродок пройшов по Чаринг-Кросс-роуд у компанії приголомшливо гарної жінки і навіть оком не зморгнув.

Дівчина, мабуть, була з агенції з тимчасового найму, бо часу на співбесіду з постійною працівницею Страйк мати не міг. Велике цабе, бачте, сам пошту не переглядатиме. У дівки на ногах були туфлі з такими підборами, що та мала шльондра позаздрила б: виступає, крутить гарненькими сідницями. Темношкірі чоловікові завжди подобалися. Власне, якби мав вибір, то за всяких обставин обрав би цю, а не Секретарку.

Ця стеженню не вчилася: одразу стало очевидно. Чоловік цілий ранок спостерігав за офісом Страйка, коли її побачив; дівка ходила на пошту й назад, повсякчас теревенила по телефону, нічого навколо не чула й не бачила, все перекидала довге волосся через плече так і сяк; нікому не дивилася в очі, раз у раз впускала ключі, горлала у телефон, горлала до людей, з якими доводилося мати справу. О першій годині чоловік став у черзі в кіоск із сандвічами просто за її спиною і чув, як вона гучно обговорює плани завтра піти до «Корсика Студіос».

Чоловік знав цей заклад і знав, де він. Його охопило збудження: довелося відвернутися від неї і задивитися у вікно, щоб вираз обличчя не виказав його з головою... Якщо прикінчити її, поки працює на Страйка, план буде виконано: Страйк буде пов’язаний з двома порубаними на шматки жінками, і ніхто — ні поліція, ні люди — більше йому не довірятиме.

І це буде так просто! Стежити за Секретаркою — то був кошмар; вона була уважна, сторожка, ходила додому до свого

красунчика-бойфренда тільки людними і добре освітленими місцями. А ця — Стажерка — просто підносить себе на тарілочці. Повідомивши цілій черзі, де саме вони побачаться з подружками, дівка подрібцювала на своїх пластикових підборах назад, ще й Страйків сандвіч дорогою впустила на долівку. Коли Стажерка нахилилася підняти пакет, чоловік помітив, що ні обручки, ні заручної каблучки на ній немає. Стримуючи радість, чоловік пішов, складаючи новий план.

Настрій був би просто чудовий, піднесений, якби він не дав Отій ляпасу. Ляпас не провіщає вдалого вечора. Не диво, що чоловік так нервується. Не було часу затриматися, заспокоїти її, підсолодити: чоловік просто пішов собі, рішуче налаштований схопити Стажерку, але нерви, нерви... Що коли Ота подзвонила в поліцію?

Та ні, не подзвонила. То просто ляпас. Ота його кохає — вона йому це повсякчас казала. Коли вони тебе кохають, то навіть убивство пробачать...

Чоловік відчув якийсь лоскіт у потилиці й роззирнувся з дикою думкою: то Страйк дивиться на нього з кутка вагона. Але навколо не було нікого й близько схожого на жирного виродка, тільки якась компанія нечупар. Один з них — тип зі шрамом на обличчі й золотим зубом — таки дивився на чоловіка, та коли той звів на нього очі за окулярами, тип відвів погляд і поринув у свій телефон...

Мабуть, коли вийде з метро, дорогою до «Корсика Студіос» треба набрати Оту і сказати, що кохає її.

59

With threats of gas and rose motif.

Blue Oyster Cult, “Before the Kiss”[50]

Страйк з мобільним у руці стояв у тіні й чекав. Глибока кишеня придбаної у секонд-генді куртки — надто теплої для приємного червневого вечора — напиналася й провисала під вагою предмета, який Страйк там ховав. Його план потребував темряви, але сонце не спішило потонути за розмаїтими дахами, які було видно з його сховку. Страйк знав, що треба зосередитися на небезпечному завданні цього вечора, але його думки верталися до Робін. Вона так і не передзвонила. Страйк установив для себе крайній строк: якщо Робін не подзвонить до цього вечора, то не подзвонить уже ніколи. Завтра опівдні вона вийде за Метью у Йоркширі, і Страйк вважав, що то буде фатальна точка, з-за якої немає вороття. Якщо вони не поговорять до того, як на її пальці з’явиться обручка, то не поговорять уже ніколи. І як щось на світі мало сказати Страйку, як багато він втратив, таким нагадуванням стала обтяжлива й галаслива присутність жінки, з якою доводилося останнім часом ділити офіс, хоча жінка ця була напрочуд гарна.

На заході небо над дахами палало ясними, мов крило папуги, кольорами: червоногарячим і жовтогарячим, і навіть трохи зеленим. Над цим строкатим буйством тягнулося блідо-фіалкове море, подекуди припорошене зірками. Вже майже час іти.

Шпеник ніби почув його думки. Мобільний завібрував, і Страйк побачив повідомлення.

По пінті завтра?

Це був код, який вони погодили між собою. Якщо дійде до суду — а Страйк був певний, що дійде,— він планував не допустити Шпеника до дачі свідчень. Сьогодні вони не повинні обмінюватися підозрілими повідомленнями. «По пінті завтра?» означало «він у клубі».

Страйк опустив мобільний у кишеню і вийшов зі свого сховку. Перетнув темну парковку, що лежала під вікнами порожньої квартири Дональда Лейнга. Будівля «Ярусу» дивилася на нього згори вниз, чорна й величезна; у зубчастих вікнах жевріли останні сліди кривавого світла.

Балкони будинків на Волластон-Клоузі були обтягнуті тонкою сіткою, щоб не сідали і не залітали у вікна птахи. Страйк обійшов будинок і рушив до бічного входу, де раніше підпер двері після того, як звідти вийшла зграйка дівчаток-підлітків. Його підпору ніхто не чіпав. Люди вирішили, що комусь потрібні вільні руки, і не хотіли цю людину гнівати. В цих місцях сердитий сусіда міг бути небезпечнішим за зальотного бандита, ще й жити поруч потім доведеться.

На середині сходового прольоту Страйк скинув куртку і лишився в іншій — світловідбивній. Прикриваючи першою курткою балон з пропаном, він рушив далі й вийшов на балкон, що вів до квартири Лейнга.

З інших квартир, що виходили на балкон, лилося світло. В цей теплий літній вечір сусіди Лейнга лишили вікна відчиненими, і в ніч виливалися їхні голоси і звуки з телевізорів. Страйк тихо рушив до темної і тихої квартири в кінці балкона. Під дверима (за якими так часто спостерігав з парковки) Страйк переклав загорнутий у куртку балон на згин руки і спершу дістав з кишені пару латексних рукавичок, які надягнув, а тоді — набір різноманітних інструментів. Частина належала самому Страйкові, решту він позичив у Шпеника. Тут були скелетний ключ, два «віяла» з фігурними відмичками і купа відмичок звичайних.

Страйк заходився працювати над двома замками на Лейнгових дверях, аж тут із сусіднього вікна почувся жіночий голос з американським акцентом.

— Є закон, а є те, що правильно. Я робитиму те, що правильно.

— От чого я не можу видрюкати Джесику Альбу? — спитав обкурений чоловічий голос, і ще двоє чоловіків схвально засміялися на це.

— Ну ж бо, скотино,— видихнув Страйк, борючись із нижнім замком і стараючись не впустити захований балон.— Відчиняйся... відчиняйся...

Замок прокрутився з гучним клацанням. Страйк штовхнув двері.

Як він і очікував, тут смерділо. Страйк майже нічого не бачив, але приміщення видавалося тісним і майже без меблів. Слід запнути фіранки і тільки тоді вмикати світло. Зробивши крок ліворуч, він негайно налетів на якусь коробку. На ній стояло щось важке, і воно перекинулося на підлогу з металевим брязкотом.

«Чорт».

— Агов! — почувся голос з-за благенької стіни сусідньої квартири.— Донні, то ти?

Страйк поспішив назад до дверей, панічно обмацав стіну біля дверей і нарешті знайшов вимикач. Кімнату вмить залило світло, і виявилося, що тут майже нічого немає — тільки старий і брудний двоспальний матрац і перевернута оранжева коробка, на якій однозначно стояла колонка для айпода — яка тепер лежала на підлозі.

— Донні? — почувся той самий голос, тепер уже з балкона.

Страйк витягнув балон, відкрутив і сховав під оранжеву коробку. Кроки вздовж балкона, стукіт у двері. Страйк відчинив.

На нього каламутними очима дивився чоловік з прищами і немитим волоссям. Він здавався страшенно обкуреним і тримав у руці бляшанку «Джона Сміта».

— Ісусе,— нерозбірливо мовив він і принюхався.— Чим це смердить?

— Газом,— відповів Страйк у світловідбивній куртці строгим голосом представника Національних мереж.— Сусіди з верхнього поверху поскаржилися. Схоже, витік саме тут.

— От же ж чорт,— озвався чоловік, якого явно нудило.— Ми ж не вибухнемо, ні?

— Саме це я й маю дізнатися,— повчально заявив Страйк.— Ви там нічого не палите в себе? Не курите, ні?

— Я перевірю,— закивав сусід, раптом злякавшись.

— Добре. Коли закінчу тут, може, зайдемо до вас. Якраз чекаю на підкріплення.

Щойно це бовкнувши, Страйк пожалкував, але нового знайомого такі слова з вуст газівника не здивували. Коли він уже відвернувся, Страйк спитав:

— А власника звати Донні, так?

— Донні Лейнг,— відповів знервований сусіда, якому явно нетерпеливилося скоріше сховати всі запаси і все загасити.— Він мені сорок фунтів винен.

— А,— озвався Страйк.— Тут не допоможу.

Чоловік пішов, а Страйк зачинив двері й подякував своїм щасливим зіркам за те, що заздалегідь підготував прикриття. Ще бракувало, щоб приїхала поліція, поки він ще нічого не може довести...

Він підняв оранжеву коробку, прикрутив балон з пропаном (той шипів і свистів) і повернув колонку з айподом на коробку. Вже зібравшись іти далі в квартиру, Страйк раптом дещо подумав і повернувся по айпод. Один легкий натиск затягнутого у латекс вказівного пальця — і крихітний екран загорівся. «Гарячі рейки просто в пекло»: пісня (як Страйк пречудово знав) гурту «Блу ойсте калт».