Кайдашева сімʼя

I

Недалеко от Бо­гус­ла­ва, ко­ло Ро­сi, в дов­го­му пок­ру­че­но­му яру роз­ки­ну­лось се­ло Се­ми­го­ри. Яр в'ється га­дю­кою мiж кру­ти­ми го­ра­ми, мiж зе­ле­ни­ми те­ра­са­ми; од яру на всi бо­ки роз­бiг­лись, не­на­че гiл­ки де­ре­ва, гли­бо­кi ру­ка­ви й по­хо­ва­лись десь да­ле­ко в гус­тих лi­сах. На днi дов­го­го яру бли­щать ряд­ка­ми ста­воч­ки в оче­ре­тах, в осо­цi, зе­ле­нi­ють ле­ва­ди. Греб­лi об­сад­же­нi сто­лiт­нi­ми вер­ба­ми. В гли­бо­ко­му яру нi­би в'ється ок­са­ми­то­вий зе­ле­ний по­яс, на кот­ро­му бли­щать нi­би вправ­ле­нi в зе­ле­ну оп­ра­ву прик­ра­си з срiб­ла. Два ряд­ки бi­лих хат по­пiд го­ра­ми бi­лi­ють, не­на­че два ряд­ки пер­лiв на зе­ле­но­му по­ясi. Ко­ло хат зе­ле­нi­ють гус­тi ста­рi сад­ки.

На ви­со­ких гри­вах гiр кру­гом яру зе­ле­нiє ста­рий лiс, як зе­ле­не мо­ре, вкри­те хви­ля­ми. Гля­неш з ви­со­кої го­ри на той лiс, i здається, нi­би на го­ри впа­ла ок­са­ми­то­ва зе­ле­на ткан­ка, гар­но поб­га­лась склад­ка­ми, по­за­па­да­ла в вузькi до­ли­ни ти­ся­ча­ми обо­рок та жму­тiв. В га­ря­чий яс­ний лiт­нiй день лiс на го­рах сяє, а в до­ли­нах чор­нiє. Над до­ли­на­ми стоїть си­зий лег­кий ту­ман. Тi до­ли­ни зда­ле­ка нi­би ди­шуть то­бi в ли­це хо­лод­ком, лi­со­вою вог­кiс­тю, ма­нять до се­бе в тiнь гус­то­го ста­ро­го лi­су.

Пiд од­нiєю го­рою, ко­ло зе­ле­ної ле­ва­ди, в гли­бо­кiй за­па­ди­нi сто­яла чи­ма­ла ха­та Омелька Кай­да­ша. Ха­та по­то­ну­ла в ста­ро­му сад­ку. Ста­рi че­реш­нi рос­ли скрiзь по дво­рi й ки­да­ли од се­бе гус­ту тiнь. Вся Кай­да­ше­ва са­ди­ба нi­би ди­ха­ла хо­лод­ком.

Одного лiтнього дня пе­ред па­ли­ко­пою Омелько Кай­даш си­дiв в по­вiт­цi на ос­ло­нi й май­ст­ру­вав. Ши­ро­кi во­ро­та з хво­рос­ту бу­ли од­чи­не­нi навс­тiж. Гус­та тiнь у во­ро­тах по­вiт­ки, при яс­но­му сон­цi, зда­ва­лась чор­ною. Нi­би на­мальова­ний на чор­но­му по­лi кар­ти­ни, си­дiв Кай­даш в бi­лiй со­роч­цi з ши­ро­ки­ми ру­ка­ва­ми. Кай­даш стру­гав вiсь. Ши­ро­кi ру­ка­ва за­ка­ча­лись до лiк­тiв; з-пiд ру­ка­вiв бу­ло вид­но здо­ро­вi за­го­рi­лi жи­ла­вi ру­ки. Ши­ро­ке ли­це бу­ло су­хор­ля­ве й блi­де, на­че ли­це в чен­ця. На су­хо­му ви­со­ко­му ло­бi на­бi­га­ли гус­тi дрiб­нi зморш­ки. Ку­че­ря­ве по­сi­че­не во­лос­ся стир­ча­ло на го­ло­вi, як пух, i бли­ща­ло си­ви­ною.

Коло по­вiт­ки на то­ку два Кай­да­ше­вi си­ни, мо­ло­дi па­руб­ки, поп­рав­ля­ли по­ди пiд стiж­ки: жни­ва кiн­ча­лись, i на­чи­на­лась во­зо­ви­ця. Стар­шо­го Кай­да­ше­во­го си­на зва­ли Кар­пом, мен­шо­го - Лав­рi­ном. Кай­да­ше­вi си­ни бу­ли мо­ло­дi па­руб­ки, обид­ва ви­со­кi, рiв­нi ста­ном, обид­ва дов­го­об­ра­зi й ру­ся­вi, з дов­ги­ми, тон­ки­ми, трош­ки гор­ба­ти­ми но­са­ми, з рум'яни­ми гу­ба­ми. Кар­по був ши­ро­кий в пле­чах, з батькiвськи­ми ка­ри­ми гост­ри­ми очи­ма, з блi­ду­ва­тим ли­цем. Тон­кi пруж­ки йо­го блi­до­го ли­ця з тон­ки­ми гу­ба­ми ма­ли в со­бi щось не­лас­ка­ве. Гост­рi тем­нi очi бу­ли нi­би сер­ди­тi.

Лаврiнове мо­ло­де дов­гас­те ли­це бу­ло рум'яне. Ве­се­лi си­нi, як не­бо, очi свi­ти­лись при­вiт­но й лас­ка­во. Тон­кi бро­ви, ру­ся­вi дрiб­нi ку­че­рi на го­ло­вi, тон­кий нiс, рум'янi гу­би - все по­ди­ха­ло мо­ло­дою па­ру­бо­чою кра­сою. Вiн був схо­жий з ви­ду на ма­тiр.

Лаврiн про­вор­но со­вав зас­ту­пом по зем­лi. Кар­по лед­ве во­ло­дав ру­ка­ми, мор­щив ло­ба, не­на­че сер­див­ся на сво­го важ­ко­го й ту­по­го зас­ту­па. Ве­се­ло­му, жар­тов­ли­во­му мен­шо­му бра­то­вi хо­тi­лось го­во­ри­ти; стар­ший зне­хо­тя ки­дав йо­му по кiлька слiв.

- Карпе! - про­мо­вив Лав­рiн. - А ко­го ти бу­деш оце сва­тать? Ад­же ж оце пе­ред Се­ме­ном те­бе батько, ма­буть, оже­­нить.

- Посватаю, ко­го тра­питься, - зне­хо­тя обiз­вав­ся Кар­по.

- Сватай, Кар­пе, Па­лаж­ку. Кра­щої од Па­лаж­ки не­ма на всi Се­ми­го­ри.

- То сва­тай, як то­бi тре­ба, - ска­зав Кар­по.

- Якби на ме­не, то я б сва­тав Па­лаж­ку, - ска­зав Лав­рiн. - В Па­лаж­ки бро­ви, як шну­роч­ки; морг­не, нi­би вог­нем сип­не. Од­на бро­ва вар­та во­ла, дру­гiй бро­вi й цi­ни не­ма. А що вже гар­на! Як на­мальова­на!

- Коли в Па­лаж­ки очi вит­рiш­ку­ва­тi, як у жа­би, стан кри­вий, як у ба­би.

- То сва­тай Хiв­рю. Хiв­ря до­лад­на, як пи­сан­ка.

- I вже до­лад­на! Хо­дить так ле­генько, на­че в сту­пi го­рох тов­че, а як го­во­рить, то но­сом свис­тить.

- То сва­тай Вiв­дю. Чим же Вiв­дя не­гар­на? Го­во­рить то­нi­сiнько, мов со­пiл­ка грає, а ти­ха, як яг­ни­ця.

- Тиха, як те­ли­ця. Я люб­лю, щоб дiв­чи­на бу­ла тро­хи брик­ли­ва, щоб ма­ла сер­це з пер­цем, - ска­зав Кар­по.

- То бе­ри Хим­ку. Ця як брик­не, то й пе­ре­ки­неш­ся, - ска­зав Лав­рiн.

- Коли в Хим­ки очi, як у со­ви, а своїм кир­па­тим но­сом во­на чує, як у не­бi млин­цi пе­чуть. А як хо­дить, то не­на­че ре­ше­том го­рох то­чить, та­кi вик­ру­та­си ви­роб­ляє…

Карпо при­ки­нув та­ке слiв­це, що батько пе­рес­тав стру­га­ти i по­чав прис­лу­ха­тись. Вiн гля­нув на си­нiв че­рез хво­рос­тя­ну стi­ну. Си­ни сто­яли без дi­ла й ба­ла­ка­ли, пос­пи­рав­шись на зас­ту­пи. Кай­даш ско­чив з ос­ло­на й ви­бiг з стру­гом у ру­цi з по­вiт­ки. Ста­рий Омелько був ду­же бо­го­мiльний, хо­див до церк­ви що­не­дi­лi не тiльки на служ­бу, а на­вiть на ве­чер­ню, го­вiв два ра­зи на рiк, гор­нув­ся до ду­хо­венст­ва, лю­бив мо­ли­тись i пос­ти­ти; вiн по­не­дiл­ку­вав i пос­тив два­над­цять п'ятниць на рiк, пе­ред де­кот­ри­ми праз­ни­ка­ми. То­го дня при­па­да­ла п'ятни­ця пе­ред па­ли­ко­пою, кот­ро­го на­род ду­же по­ва­жає. Кай­даш не їв од са­мо­го ран­ку; вiн вi­рив, що хто бу­де пос­тить у ту п'ятни­цю, той не бу­де в во­дi по­то­па­ти.

- А чо­го це ви пос­та­ва­ли, та ру­ки поз­гор­та­ли, та ще й вер­зе­те бог зна що? - за­го­мо­нiв Кай­даш до си­нiв. - Чи то мож­на в та­ку п'ятни­цю пас­ку­дить язи­ки? Ви знаєте, що хто сьогод­нi спос­тить цi­лий день, той нi­ко­ли не по­то­па­ти­ме в во­дi i не вмре наг­лою смер­тю.

- В Се­ми­го­рах не­ма де i вто­питься, бо в став­ках ста­рiй жа­бi по ко­лi­на, - ска­зав Кар­по.

- Говори, дур­ню! Не­ма де вто­питься. Як бог дасть, то i в ка­лю­жi вто­пиш­ся, - ска­зав батько.

- Хiба з корч­ми йду­чи… - сер­ди­то ска­зав Кар­по i тим на­тяк­нув батько­вi, що батько лю­бить час­то хо­дить до корч­ми.

- Ти, Кар­пе, нi­ко­ли не вдер­жиш язи­ка! Все до­пi­каєш ме­нi гiр­ки­ми сло­ва­ми…

Кайдаш плю­нув i знов пi­шов у по­вiт­ку стру­гать вiсь. Хлоп­цi тро­хи по­мов­ча­ли, але пе­ре­го­дя знов по­ча­ли ба­ла­ка­ти спер­шу ти­хо, а да­лi все го­лос­нi­ше, а по­тiм зов­сiм го­лос­но.

- Карпе! - ти­хо по­чав Лав­рiн, ду­же охо­чий до гар­них дiв­чат. - Ска­жи-бо, ко­го ти бу­деш сва­тать?

- Ат! Од­че­пись од ме­не, - ти­хо про­мо­вив Кар­по.

- Сватай Оле­ну Го­лов­кiв­ну. Оле­на круг­ла, як ци­булька, пов­но­ви­да, як пов­ний мi­сяць; в неї що­ки, мов яб­лу­ка, зу­би, як бi­ла рi­па, ко­са, як пра­ник, са­ма дiв­ка здо­ро­ва, як тур: як iде, то пiд нею аж зем­ля сту­го­нить.

- Гарна… мор­дою хоч па­цю­ки бий; са­ма товс­та, як бод­ня, а шия, хоч обiд­дя гни.

- Ну, то сва­тай Одар­ку Хо­да­кiв­ну: ця то­ненька, як оче­ре­ти­на, гнуч­ка ста­ном, як то­по­ля; лич­ко ма­леньке й то­неньке, мов шов­ко­ва нит­ка; гу­би ма­ленькi, як ру­тя­ний лист. З ма­ленько­го лич­ка хоч во­ди на­пий­ся, а са­ма пиш­на, як у са­ду виш­ня, а ти­ха не­на­че во­да в кри­ни­цi.

Старий Кай­даш аж на­бiк сплю­нув, а Кар­по про­мо­вив:

- Вже й знай­шов кра­су­ню! Та в неї ли­це, як трiс­ка, стан, на­че ко­пист­ка, ру­ки, як ко­чер­ги, са­ма, як дош­ка, а як iде, то аж кiст­ки то­рох­тять.

- Але ж ти й ве­ред­ли­вий! То сва­тай Хо­ти­ну Кор­ча­кiв­ну, - ска­зав Лавр i зас­мi­яв­ся.

- Чи ти зду­рiв? Хо­ти­на як виг­ля­не в вiк­но, то на вiк­но три днi со­ба­ки бре­шуть, а на ви­ду в неї не­на­че чорт сiм кiп го­ро­ху змо­ло­тив.

- Ну, то бе­ри Ган­ну.

- Авжеж! Оце взяв би той ка­дiвб, що буб­ли­ка з'їси, по­ки кру­гом обiй­деш, а як iде…

Карпо при­ки­нув та­ке слiв­це, що бо­го­мольний Кай­даш плю­нув i знов ви­бiг з по­вiт­ки.

Хлопцi сто­яли один про­ти од­но­го, пос­пи­рав­шись на зас­ту­пи.

- Господи! Чи в вас бо­га не­ма в сер­цi, що ви в та­ку свя­ту п'ятни­цю пас­ку­ди­те язи­ки? Чи вам не тре­ба по­ми­рать, чи ви не со­ро­ми­тесь свя­то­го со­неч­ка на не­бi? Яко­го це бi­со­во­го батька ви стоїте, згор­нув­ши ру­ки, дi­ла не ро­би­те, та тiльки язи­ка­ми чортз­на-що вер­зе­те! - крик­нув Кай­даш i по­чав при­сi­ку­ва­тись до си­нiв та ма­хать стру­гом пе­ред са­мим Кар­по­вим но­сом. Ста­рий був нерв­ний i сер­ди­тий, та ще бiльше сер­див­ся од то­го, що в йо­го од са­мо­го ран­ку й рi­соч­ки не бу­ло в ро­тi.

- Тату! - ска­зав гор­до Кар­по. - Ви по­ки­ну­ли май­ст­ру­вать, а ми вам нi­чо­го не ка­же­мо.

Старого не­на­че хто вщип­нув. Вiн за­го­во­рив дрiб­но й сер­ди­то, на­го­во­рив си­нам сiм мiш­кiв гре­ча­ної вов­ни, нев­ва­жа­ючи на свя­ту п'ятни­цю, та й пi­шов у по­вiт­ку. Си­ни по­­ча­ли знов роз­мов­лять.

- Коли я бу­ду ви­би­рать со­бi дiв­чи­ну, то вiзьму гар­ну, як квi­точ­ка, чер­во­ну, як ка­ли­на в лу­зi, а ти­ху, як ти­хе лi­то, - ска­зав ве­се­лий Лав­рiн.

- Менi аби бу­ла ро­бо­ча, та про­вор­на, та щоб бу­ла тро­хи кус­ли­ва, як му­хи в спа­сiв­ку, - ска­зав Кар­по.

- То бе­ри Мот­рю, Дов­би­ше­ву стар­шу доч­ку. Мот­ря й гар­на, й тро­хи брик­ли­ва, i в неї сер­це з пер­цем. - ска­зав Лав­рiн.

Лаврiновi сло­ва за­па­ли Кар­по­вi в ду­шу. Мот­ря не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, не­на­че сто­яла тут на то­ку не­да­леч­ке од йо­го, пiд зе­ле­ною яб­лу­нею, i ди­ви­лась на йо­го своїми тем­ни­ми ма­леньки­ми, як те­рен, очи­ма. Вiн не­на­че ба­чив, як па­шi­ло її ли­це з рум'янцем на всю що­ку, як бi­лi­ли її дрiб­нi зу­би мiж тон­ки­ми чер­во­ни­ми гу­ба­ми. Кар­по за­ду­мав­ся, спер­ся на зас­туп i не зво­див очей з то­го мiс­ця пiд яб­лу­нею, де вiн нi­би вгле­дiв свою га­ря­чу мрiю в чер­во­них кiс­ни­ках на го­ло­вi, в чер­во­но­му на­мис­тi з ду­ка­чем.

- Карпе! Чо­го це ти вит­рi­щив очi на яб­лу­ню, на­че ко­ро­ва на но­вi во­ро­та? - спи­тав Лав­рiн.

Карпо нi­би не чув йо­го слiв та все ди­вив­ся су­во­ри­ми очи­ма на зе­ле­не гiл­ля. Хо­тiв вiн прог­нать з-пе­ред очей ту мрiю, а мрiя все сто­яла й ма­ни­ла йо­го.

Сонце по­ча­ло по­вер­тать на ве­чiр­нiй круг. Кай­да­ши­ха вий­шла з ха­ти i прик­ри­ла очi до­ло­нею.Во­на бу­ла вже не мо­ло­да, але й не ста­ра, ви­со­ка, рiв­на, з дов­гас­тим ли­цем, з сi­ри­ми очи­ма, з тон­ки­ми гу­ба­ми та блi­дим ли­цем. Ма­ру­ся Кай­да­ши­ха за­мо­ло­ду дов­го слу­жи­ла в дво­рi, у па­на. ку­ди її взя­ли дiв­кою. Во­на вмi­ла ду­же доб­ре ку­хо­ва­рить i ще й те­пер її бра­ли до па­нiв та до по­пiв за ку­хо­вар­ку на ве­сiл­ля, на хрес­ти­ни та на хра­ми. Во­на дов­го тер­лась ко­ло па­нiв i наб­ра­лась од їх тро­хи панст­ва. До неї при­лип­ла якась об­лес­ли­вiсть у роз­мо­вi й по­ва­га до па­нiв. Во­на лю­би­ла цi­лу­вать їх в ру­ки, кла­ня­тись, пiд­со­лод­жу­ва­ла свою роз­мо­ву з ни­ми. По­па­дi й не­ба­га­тi па­нiї час­ту­ва­ли її в по­ко­ях, са­до­ви­ли по­руч з со­бою на стiльцi як пот­рiб­ну лю­ди­ну.

Маруся пи­ша­ла гу­би, ос­мi­ха­лась, си­па­ла об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми, на­че дрiб­ним го­ро­хом. До при­род­ної зви­чай­нос­тi ук­раїнської се­лян­ки в неї прис­та­ло щось вже ду­же со­лод­ке, аж нуд­не. Але як тiльки во­на тро­хи сер­ди­лась, з неї спа­да­ла та со­лод­ка лус­ка, i во­на ла­ялась i кри­ча­ла на ввесь рот. Ма­ру­ся бу­ла сер­ди­та.

- А йдiть, дi­точ­ки, по­луд­ну­вать та й батька клич­те! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом.

Лаврiн по­ки­нув зас­ту­па й пi­шов до ха­ти. Кар­по сто­яв, спер­шись на зас­туп.

- Карпе! Йди, сер­денько по­луд­ну­вать! Ки­дай ро­бо­ту. Омелько, ки­дай май­ст­ру­вать. Вже з пiвд­ня звер­ну­ло.

- Покинь ме­нi по­лу­день на сто­лi: я за­раз прий­ду, - обiз­вав­ся Кай­даш з по­вiт­ки, не по­вер­та­ючи го­ло­ви.

Сини з ма­тiр'ю пiш­ли в ха­ту, а батько все си­дiв на ос­ло­нi та май­ст­ру­вав. Вiн не обi­дав тiєї п'ятни­цi i не пi­шов по­луд­ну­ва­ти.

Сини по­по­луд­ну­ва­ли й пiш­ли знов до ро­бо­ти, а ста­рий Кай­даш все пра­цю­вав. Вже сон­це низько спус­ти­лось над лi­сом, а вiн i не ду­мав по­луд­ну­вать.

На дзвi­ни­цi вда­ри­ли в дзвiн, i тон­кий дзвiн­кий гук зад­ри­жав i роз­лив­ся по се­лi на всi до­ли­ни. Вiн уда­рив­ся об близьку го­ру, вкри­ту лi­сом, одс­ко­чив i за­лу­нав ко­ло дальшо­го шпи­ля, а там да­лi роз­лив­ся десь да­ле­ко по­над гус­тим лi­сом та все лу­нав слаб­ко та ти­хi­ше й за­ми­рав десь в ти­хих лi­со­вих за­па­ди­нах. Ста­рий Кай­даш ки­нув стру­га i пе­рех­рес­тив­ся. Вiн на­дiв сви­ту й шап­ку, пiд­пе­ре­зав­ся й пi­шов на го­ру до церк­ви.

- Омельку! Омельку! - гук­ну­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом. - Не за­будь зай­ти з церк­ви до па­на та вiзьми гро­шi за во­зи, бо завт­ра тре­ба йти в Бо­гус­лав на яр­ма­рок. Ад­же ж завт­ра в Бо­гус­ла­вi яр­ма­рок. Чи чуєш?

- Та чую, чую! - обiз­вав­ся Кай­даш з-за дво­ра й пi­шов на го­ру до церк­ви.

- Та, будь лас­ка, не за­ходь до шин­ку. Проп'єш гро­шi, не ма­ти­меш з чим iти на яр­ма­рок, - знов крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, виг­ля­да­ючи з сi­ней.

Кайдаш прий­шов до церк­ви; церк­ва бу­ла ще за­пер­та. Вiн сiв ко­ло две­рей на кам'яних схiд­цях i пок­лав шап­ку ко­ло се­бе. На го­рах за шпи­ля­ми, вкри­ти­ми лi­сом, пиш­но го­рiв ве­чiр­нiй свiт сон­ця. Всi шпи­лi чор­нi­ли в тi­нi, а мiж ни­ми в до­ли­ни про­ри­вав­ся свiт пуч­ка­ми, за­ли­вав за­па­ди­ни зо­ло­ти­ми пас­ма­ми, про­ни­зу­вав кож­ний верх де­ре­ва i бли­щав крiзь зе­ле­ний лист, як че­рез криш­таль. Над лi­сом роз­лив­ся див­ний спо­кiй, а дзвiн гув та дри­жав над шпи­ля­ми, три­чi од­би­ва­ючи свiй згук. Кай­даш си­дiв, мов де­рев'яний, i на йо­го ли­цi роз­ли­вав­ся який­сь сму­ток та жаль. Сто­рож бряз­нув клю­ча­ми, од­ми­ка­ючи важ­кий здо­ро­вий за­мок. Кай­даш ки­нув­ся, аж зат­ру­сив­ся.

Одчинили церк­ву. Прий­шов свя­ще­ник з дя­ком i по­чав пра­ви­ти ве­чер­ню. Па­ла­мар був у по­лi. Кай­даш пi­шов у вiв­тар слу­жить за па­ла­ма­ря, пос­вi­тив свiч­ки пе­ред об­ра­за­ми й по­дав свя­ще­ни­ко­вi ка­дильни­цю…

Церква бу­ла зов­сiм по­рож­ня, тiльки в ба­бин­цi сто­яли три ба­би в на­мiт­ках. Кай­даш мо­лив­ся, сто­ячи нав­ко­лiш­ки, не зво­див яс­них очей з царських врат, а йо­го ши­ро­ке блi­де ли­це ста­ло жов­те, як вiск, жов­те, як ли­це в чен­ця.

Вийшовши з церк­ви, Кай­даш пi­шов до па­на за грiш­ми. Вiн був доб­рий стельмах, ро­бив па­нам i се­ля­нам во­зи, бо­ро­ни, плу­ги та ра­ла i за­роб­ляв доб­рi гро­шi, але нi­як не мiг вдер­жа­ти їх у ру­ках. Гро­шi втi­ка­ли до шин­ка­ря. Пан­щи­на пок­ла­ла на Кай­да­ше­вi свiй на­пе­ча­ток.

Забравши гро­шi, Кай­даш пi­шов до­до­му, але при са­мiй до­ро­зi сто­яв ши­нок. Кай­даш не їв цi­лий день. Го­лод за­тяг йо­му жи­вiт. "Тре­ба ви­пи­ти хоч од­ну чар­ку го­рiл­ки: од­на чар­ка не грiх, бо вже од го­ло­ду аж шку­ра бо­лить", - по­ду­мав Кай­даш i зай­шов у ши­нок.

В шин­ку бу­ло кiлька чо­ло­вi­кiв. За сто­лом си­дiв йо­го кум з ли­си­ною на всю го­ло­ву. Кай­даш сiв з ни­ми за стiл i по­чав ба­ла­ка­ти, ви­пив­ши чар­ку го­рiл­ки.

- Оце, ку­ме, так на­то­мив­ся, аж спи­на бо­лить, - про­мо­вив Кай­даш.

- Що ж ти та­ке важ­ке ро­бив? - спи­тав йо­го кум.

- Та все ла­год­жу во­зи та пiд­роб­ляю осi. Ота ме­нi ка­торж­на го­ра пот­ро­щи­ла не од­но­го во­за! А вже скiльки я осiв по­ла­мав че­рез ту iро­до­ву го­ру, то й по­лi­чи­ти не мож­на.

Дорога в се­ло йшла ко­ло са­мо­го Кай­да­ше­во­го го­ро­ду. Во­на спус­ка­лась з кру­то­го шпи­ля, як з пе­чi. Во­зи з сно­па­ми ча­сом ко­ти­лись з го­ри i тяг­ли вниз за со­бою й во­лiв.

- То зас­тав си­нiв тро­хи роз­ко­пать шлях, - ска­зав кум.

- А хi­ба ж я один во­зи­ти­му ту­дою сно­пи? Ад­же ж i ти во­зиш. Чом би пак i то­бi не роз­ко­па­ти, - ска­зав Кай­даш, ви­пи­ва­ючи дру­гу чар­ку.

- Нема, бач, ме­нi дi­ла. Нi­би я сид­жу, згор­нув­ши ру­ки, - обiз­вав­ся чо­ло­вiк, - а во­но бу­ло б ду­же доб­ре роз­ко­пать воз­вiз, та ще там трош­ки навс­ко­си.

- Авжеж навс­ко­си, щоб, бач, бу­ло не так кру­то: так, при­мi­ром, од то­го ча­га­ря та до мо­го ти­ну, - ска­зав Кай­даш, ще й пальцем мах­нув навс­ко­си.

- Або хоч i так, при­мi­ром, навс­ко­си од тво­го ти­ну, де стоїть ста­ра гру­ша, та до ча­гар­ни­ка, - ска­зав кум i мах­нув пальцем навс­ко­си на дру­гий бiк. - От i во­зи бу­ли б цi­лi.

- Так бу­ло б ще луч­че… та ще як­би взя­ти зас­ту­пом по­за тим су­чим гор­бом по­пiд са­мим ти­ном, - ска­зав Кай­даш, ви­пив­ши чар­ку i за­па­лив­ши люльку. Та вже й по­са­ди­ло той горб, не­на­че оту гу­лю на твоїй ли­си­нi, ку­ме! Вже той ка­торж­ний горб си­дить ме­нi отут у пе­чiн­ках.

- Коли б ти знав, то я вже че­рез йо­го пi­дiр­вав­ся: ме­не вже по­ру­ха взя­ла. Ко­ли не їдь, то все пiд­пи­рай во­за спи­ною, - ска­зав кум, - всю спи­ну по­ко­лов iк бi­со­во­му батько­вi.

- Та, здається, ку­ме, i ти сам ко­тив­ся з тiєї го­ри з своєю Ган­ною, вер­та­ючись з хрес­тин? - обiз­вав­ся з кут­ка чо­ло­вiк.

- I як тi лю­ди їзди­ли з та­кої го­ри i не роз­ко­па­ли, од­ко­ли Се­ми­го­ри сто­ять, - го­во­рив Кай­даш, на­ли­ва­ючи чар­ку з квар­ти.

Вже сон­це зай­шло, вже ста­ло над­во­рi по­но­чi, а Кай­даш усе пив у шин­ку, до­ки не про­пив по­ло­ви­ни гро­шей, i вже п'яний по­тяг­ся до­до­му.

Кайдашиха з си­на­ми вже по­ве­че­ря­ла. Вже в ха­тi по­ля­га­ли спать, як батько зас­ту­кав у две­рi.

- Жiнко, од­чи­няй! - зак­ри­чав Омелько й по­чав лу­пить з усiєї си­ли ку­ла­ком у две­рi.

- А де ж ти, во­ло­цю­го, во­ло­чив­ся до цього ча­су? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха з ха­ти. - Не од­чи­ню! Но­чуй над­во­рi, ко­ли про­пив гро­шi. Про ме­не, ля­гай там пiд ти­ном.

- Одчини, бо вiк­на поб'ю! - ре­пе­ту­вав Кай­даш i лу­пив у две­рi но­гою так, що по­га­ненькi две­рi аж то­рох­тi­ли.

- Як поб'єш, то й повс­тав­ляєш. Од­на­че завт­ра в Бо­гус­ла­вi яр­ма­рок, - обiз­ва­лась з ха­ти жiн­ка.

Лаврiн ус­тав i од­чи­нив батько­вi две­рi. Батько пе­рес­ту­пив по­рiг, за­то­чив­ся, по­ми­нув хат­нi две­рi та й пi­шов ла­пать стi­ни в тем­них сi­нях. За­мiсть две­рей вiн на­ла­пав дра­би­ну й зва­лив її, пот­ра­пив на дiж­ку з во­дою, ски­нув кру­жок i шу­бовс­нув у во­ду обо­ма ру­ка­ми.

Кайдашиха на­но­си­ла пов­нi­сiньку дiж­ку во­ди. Во­да че­рез верх по­ли­лась до­до­лу.

- Жiнко! Де ти у вра­жо­го си­на дi­ла две­рi? - кри­чав Кай­даш. - Чи це я влiз у ста­вок? По­ка­ра­ла ме­не свя­та п'ятiн­ка! Прий­деться про­пас­ти.

Кайдашевi зда­ва­лось, що вiн iде че­рез ву­зеньку греб­лю по­пiд вер­ба­ми i що вiн шу­бовс­нув з греб­лi у ста­вок.

- Хiба ж ти не ба­чиш, що ти в сi­нях, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А мо­же, це я згу­бив очi на греб­лi? Нi­чо­гi­сiнько не ба­чу! їй-бо­гу, нi­чо­гi­сiнько! А мо­же, кум по­ви­ди­рав ме­нi баньки з ло­ба, - го­во­рив Кай­даш сам до се­бе, - оце ли­ха моя го­ди­нонька! Як же оце я прий­ду до­до­му без очей?

Кайдаш мах­нув ру­кою й за­че­пив гор­щик на по­ли­цi. Гор­щик по­ле­тiв Кай­да­ше­вi на го­ло­ву й геп­нув об зем­лю.

- Яка це iро­до­ва ду­ша ки­дається горш­ка­ми? Ма­ру­сю! Та не ки­дай­ся-бо! При… при­ся­га­юсь, що вже бiльше не бу­ду.

Кайдашиха схо­пи­лась з пос­те­лi, ки­ну­лась до пе­чi й по­ча­ла роз­ду­ва­ти жар, при­ту­лив­ши до йо­го су­ху трiс­ку. Во­гонь блис­нув на всю ха­ту i по­лив­ся че­рез од­чи­не­нi две­рi в сi­ни.

- О! Кум вер­нув ме­нi очi. Пост­ри­вай же, ли­сий дiдьку! Я то­бi завт­ра… я то­бi од­дя­чу!

I з ти­ми сло­ва­ми Кай­даш влiз у ха­ту. Ли­це йо­го бу­ло жов­те, як вiск. Ру­ка­ва по лiк­тi бу­ли мок­рi, i з їх тек­ла патьока­ми во­да. На зем­лi з'яви­лись смуж­ки з во­дя­них кра­пель, не­на­че раз­ки на­мис­та, роз­ки­да­нi й поп­лу­та­нi на всi ла­ди.

- Побила ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! - за­го­мо­нi­ла Кай­да­ши­ха. - З чим же ти поїдеш завт­ра на яр­ма­рок, ко­ли про­пив гро­шi? Тре­ба со­лi, тре­ба горш­кiв, тре­ба смо­ли. Чим ти бу­деш ма­за­ти во­зи? Нас­тає во­зо­ви­ця. Та тре­ба де­чо­го на­ку­пить iк ве­сiл­лю. Ад­же ж ду­маєш же­нить си­на.

- Брешеш! Я не про­пив гро­шей. Осьдеч­ки гро­шi, та то­бi не дам, - ска­зав Кай­даш, вда­рив­ши ру­кою за­мiсть ки­ше­нi по при­пiч­ку. - Ду­лю вiзьмеш, а не гро­шi.

- От те­пер, та­ту, вже не бу­де­те в во­дi по­то­па­ти та од наг­лої смер­тi по­ми­рать, - обiз­вав­ся з ла­ви Кар­по нас­мiш­ку­ва­тим го­ло­сом.

- А ти чо­го об­зи­ваєшся? Ма­те­рi твоїй сторч та й борщ! Спи отам, ко­ли лiг, а то я те­бе па­ли­цею звер­ху, - ска­зав Кай­даш, за­то­чив­шись i впав­ши на лав­ку.

- I го­дi вже то­бi! Ще ма­ло то­го кри­ку, - спи­ня­ла ма­ти Кар­па.

Кайдаш ки­нув сви­ту на ла­ву в ку­ток, зва­лив­ся, але не дiс­тав го­ло­вою до сви­ти. Го­ло­ва стук­ну­ла, не­на­че хто ки­нув на ла­ву гар­бу­за. Вiн як упав, так i зах­рiп на всю ха­ту. Кай­да­ши­ха по­га­си­ла ка­га­нець, i в ха­тi все стих­ло i вти­хо­ми­ри­лось. Тiльки со­ба­ки над­во­рi ще дов­го бре­ха­ли, розд­ра­то­ва­нi кри­ком та свiт­лом у ха­тi в та­ку пiз­ню до­бу.

Всi пос­ну­ли в ха­тi, тiльки Кар­по дов­го не спав i все не­на­че ба­чив пiд зе­ле­ною яб­лу­нею свою мрiю в чер­во­них кiс­ни­ках на го­ло­вi та в чер­во­но­му на­мис­тi з ду­ка­чем.