Кайдашева сімʼя

IХ

Цiлу зи­му й вес­ну Кай­да­шен­ки про­жи­ли в ла­ду. Кай­да­ши­ха, кот­ру те­пер на се­лi драж­ни­ли бе­зо­кою еко­ном­шею, сер­ди­лась на Мот­рю, але не­вiст­ки на те не вва­жа­ли i жи­ли мiж со­бою в зго­дi. Лав­рiн лю­бив Ме­лаш­ку: нi­ко­ли її не то що не бив, i пальцем не за­че­пив, на­вiть нi­ко­ли не ла­яв­ся з нею. Мот­ря час­то гриз­ла го­ло­ву Кар­по­вi, але вiн не лю­бив го­во­ри­ти i бiльше мов­чав.

Але нас­та­ла вес­на. Ха­ти Кай­да­шен­кiв сто­яли ду­же близько од­на ко­ло од­ної, а їх го­ро­ди бу­ли пе­ре­го­род­же­нi тiльки по­га­неньким ти­ном.

Мелашка по­са­ди­ла огiр­ки ко­ло са­мо­го ти­ну. Огiр­ки зiй­шли, як зе­ле­не ру­но. По­ка­за­лись ран­нi огi­роч­ки. Мот­рин пi­вень пе­рес­ко­чив че­рез тин та да­вай ви­би­ра­ти Ме­лаш­чи­нi огiр­ки. Пi­вень со­ко­тав та скли­кав ку­рей. Всi Мот­ри­нi ку­ри пе­ре­ле­тi­ли че­рез тин в огiр­ки. За ку­ра­ми по­лiз­ли крiзь тин кур­ча­та. Квоч­ка виг­реб­ла яму са­ме се­ред огу­дин­ня.

Стара Кай­да­ши­ха вий­шла на го­род, уг­ля­дi­ла та­ку шко­ду та аж за го­ло­ву вхо­пи­лась. Во­на на­ла­па­ла пiд но­га­ми па­ли­цю та й по­пер­ла нею на ку­рей. Па­ли­ця влу­чи­ла в пiв­ня; пi­вень кир­нув i по­тяг че­рез тин пе­ре­би­ту но­гу. Двоє кур­чат ляг­ло на мiс­цi.

Мотря ви­бiг­ла i вгля­дi­ла сво­го пiв­ня. Пi­вень тяг но­гу по зем­лi.

- Чи це ви, ма­мо, пе­ре­би­ли моєму пiв­не­вi но­гу? - гук­ну­ла Мот­ря че­рез тин до Кай­да­ши­хи.

- А то ж хто? А як ще раз твої ку­ри пi­дуть на на­шi огiр­ки, то я їх по­рi­жу та поїм.

- То й зап­ла­ти­те! Хi­ба в нас во­лос­тi не­ма, - го­во­ри­ла Мот­ря. - Не бу­ло, пак, вам на го­ро­дi мiс­ця для огiр­кiв: на­са­ди­ли пiд са­мим пе­ре­ла­зом. Кар­пе, чи ти ба­чиш, що то та­ке?

- А що? Пi­вень но­гу во­ло­чить, - спо­кiй­но обiз­вав­ся Кар­по.

- Карпе! Пi­ди до ма­те­рi та ска­жи їй, не­хай во­на дру­гий раз не б'є моїх ку­рей, - чiп­ля­лась Мот­ря.

- Гм? - мук­нув Кар­по, сто­ячи ко­ло ха­ти.

- Карпе! Чи ти чуєш, чи то­бi по­зак­ла­да­ло? - кри­ча­ла Мот­ря.

Карпо сто­яв i ди­вив­ся на пiв­ня.

- Карпе! Чи ти глу­хий, чи ти хо­чеш ме­не з свi­ту зог­на­ти? Пi­ди та ви­лай свою ма­тiр.

- Iди та й лай­ся, про ме­не, хоч до са­мо­го ве­чо­ра, - ска­зав ду­же спо­кiй­но Кар­по.

- Так, їй-бо­гу, так. Оце доб­ре! Ма­ти вби­ла двоє кур­чат, пе­ре­би­ла пiв­не­вi но­гу..

- Пiдсипай, пiд­си­пай пер­цю, - нас­мiш­ку­ва­то ска­зав Кар­по.

- Бiжи! Не­хай Лав­рiн зап­ла­тить за пiв­ня! - крик­ну­ла Мот­ря пiд са­мим ву­хом у Кар­па.

- Ану го­лос­нi­ше, бо не чую! Пiд­ки­дай со­лi до пер­цю, бо вже дав­но їли з пер­цем.

- Пiди по­сип пер­цем своїй ма­те­рi в но­сi та в ро­тi, - ве­ре­ща­ла Мот­ря.

- Та й брик­ли­ва ж ти, Мот­ре, хоч я те­бе ко­лись лю­бив за той пе­рець. Вже ду­же на­пер­чи­ла!

- Бий те­бе си­ла бо­жа, ле­да­що! - крик­ну­ла Мот­ря, ки­да­ючись до Кар­па.

- Одчепись, бо як пхну, то й пе­ре­ки­неш­ся! - про­мо­вив спо­кiй­но Кар­по, ско­са по­ди­вив­шись на Мот­рю й на­су­пив­ши бро­ви.

Мотря ос­ту­пи­лась.

Саме то­го ве­чо­ра Лав­рi­нiв ка­бан­чик про­су­нув ри­лом тин та й по­бiг у Мот­ри­ну кар­топ­лю. Як уг­ле­дi­ла Мот­ря, як ухо­пить хво­рос­ти­ну, як впе­рi­щить ка­бан­чи­ка по спи­нi! Ка­бан­чик за­ку­вi­кав та й по­тяг по зем­лi зад з дво­ма но­га­ми. Мот­ря вхо­пи­ла йо­го за но­ги та й пе­ре­ки­ну­ла в Лав­рi­нiв двiр. Ста­ра Кай­да­ши­ха ви­бiг­ла з ха­ти, вгля­дi­ла ка­бан­чи­ка й на­ро­би­ла га­ла­су на ввесь двiр.

- А це хто пе­ре­бив спи­ну на­шо­му ка­бан­це­вi?

- Я пе­ре­би­ла! - гук­ну­ла Мот­ря з-за уг­ла своєї ха­ти. - Не­хай не ла­зить в мiй ого­род. Оце вам за мо­го пiв­ня.

Мотря сто­яла за своєю ха­тою i виг­ля­да­ла зу­мис­не Кай­да­ши­ху. Во­на гук­ну­ла до Кай­да­ши­хи од­рив­час­то, крут­ну­лась i по­бiг­ла в ха­ту.

- Лаврiне! Ме­лаш­ко! Вся чес­на гро­ма­до! Збi­гай­те­ся сю­ди! Чи ви ба­чи­те, що на­ро­би­ла на­ша Мот­ру­ня?

Лаврiн i Ме­лаш­ка ви­бiг­ли з ха­ти i ди­ви­лись на бiд­но­го ка­бан­ця. Їх узяв жаль та до­са­да.

- Це вже Мот­ря i справ­дi не зна­ти що ви­роб­ляє, - ска­зав Лав­рiн на вi­тер.

Мотря сто­яла за вуг­лом i тiльки то­го й жда­ла. Во­на вис­ко­чи­ла з-за вуг­ла як ко­зак з ма­ку.

- Ось i я! Чую, чую, як ме­не кля­не­те! Оце вам за мо­го пiв­ня! Оце вам за мої кур­ча­та, що свек­ру­ха по­би­ла. Те­пер по­зи­вай­те ме­не!

Мотря вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак, на­хи­лив­шись че­рез тин, як мож­на да­лi в Лав­рi­нiв двiр, не­на­че хо­тi­ла дос­та­ти ку­ла­ка­ми до Кай­да­ши­хи; по­тiм крут­ну­лась i швид­ко щез­ла за вуг­лом, не­на­че на по­вiт­рi роз­ле­тi­лась.

- Постривай же ти, су­ко! Скру­чу я го­ло­ву твоєму пiв­не­вi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Кайдашиха взя­ла ку­жiль, сi­ла пряс­ти за ха­тою та все пог­ля­да­ла на огiр­ки. Ко­ли це Мот­рин пi­вень ви­лi­тає на тин; пот­рi­пав кри­ла­ми, за­ку­ку­рi­кав та - шу­бовсть у Лав­рi­но­вi огiр­ки. Кай­да­ши­ха схо­пи­лась з мiс­ця та да­вай зак­ра­даться до пiв­ня з ку­же­лем. А пi­вень клює огiр­ки та тiльки: со-ко-ко-ко! не­на­че драж­ниться з ба­би. Ба­ба як по­пер­ла ку­же­лем та лусь йо­го по го­ло­вi! Пi­вень зак­ру­тив­ся на од­но­му мiс­цi. Кай­да­ши­ха вхо­пи­ла йо­го, скру­ти­ла йо­му в'язи, по­тiм до­рi­за­ла, опа­ри­ла, обс­куб­ла та й уки­ну­ла в борщ.

Але в той час прий­шли Мот­ри­нi дi­ти до Ме­лаш­чи­них дi­тей гу­лять. Стар­ший хло­пець i вгля­дiв пiв­ня­чу пе­ре­би­ту но­гу, що стри­мi­ла з горш­ка. Вiн за­раз чкур­нув до ма­те­рi та й роз­ка­зав.

Мигря вбiг­ла в Лав­рi­но­ву ха­ту, заг­ля­ну­ла в пiч, не ска­зав­ши доб­ри­день. Ой та­точ­ку! Ой ли­шеч­ко! З горш­ка й справ­дi стри­мi­ла здо­ро­ва пе­ре­би­та пiв­ня­ча но­га з товс­тою гу­лею по­се­ре­ди­нi i з од­ним од­ру­ба­ним кiг­тем. Не ска­зав­ши нi­ко­му й сло­ва, Мот­ря вхо­пи­ла пiв­ня за но­гу, ви­тяг­ла з бор­щу та й да­ла дра­ла з ха­ти.

- Ой ба­бо! - крик­ну­ла од­на ди­ти­на до ста­рої Кай­да­ши­хи. - По­бiг пi­вень з горш­ка, тiльки патьоки по при­пiч­ку по­тек­ли.

Баба мов­ча­ла, на­дув­ши що­ки. Ме­лан­цi ста­ло нi­яко­во. Лав­рiн ос­мiх­нув­ся.

Мотря вбiг­ла в свою ха­ту з пiв­нем у ру­ках та су­ну­лась до Кар­па.

- Чи ти ба, що твоя ма­ти ви­роб­ляє! Ото то­бi пе­рець з сiл­лю. Пi­ди на­сип своїй ма­те­рi пов­ний рот пер­цю, ще й слi­пе око пот­ру­си. Во­на зов­сiм ска­зи­лась i без пер­цю. Ад­же ж це наш пi­вень? - ска­за­ла Мот­ря, по­ка­зу­ючи Кар­по­вi пе­ре­би­ту но­гу.

- Наш. На­вi­що ж ти за­рi­за­ла?

- Мати твоя скру­ти­ла йо­му го­ло­ву, ще й у свiй борщ уки­ну­ла. Пi­ди та ви­ко­ли своїй ма­те­рi дру­ге око! Який ти гос­по­да­рi Чом ти їй нi­чо­го не ка­жеш? Та твоя ма­ти вiдьма; та во­на не­за­ба­ром по­рi­же та пов­ки­дає в борщ моїх дi­тей. Пi­да та хоч обс­ку­би їй ко­си.

Карповi шко­да бу­ло пiв­ня. Вiн роз­сер­див­ся на ма­тiр за та­кi збит­ки i му­сив iти ла­ятись з ма­тiр'ю та Лав­рi­ном.

Вiй вер­нув­ся до­до­му, а тим ча­сом Мот­ря зве­лi­ла своїм дi­тям упiй­мать Ме­лаш­чи­но­го чор­но­го пiв­ня та при­нес­ти до ха­ти. Хлоп­цям тiльки то­го бу­ло i тре­ба. Во­ни по­ка­та­ли на Лав­рi­нiв го­род, впiй­ма­ли чор­но­го пiв­ня й при­нес­ли ма­те­рi. Мот­ря вки­ну­ла йо­го в ку­чу.

Тим ча­сом по­га­ненький ти­нок мiж дво­ма го­ро­да­ми зов­сiм осу­нув­ся. Ро­ву не бу­ло, i че­рез тин по­ча­ли ска­ка­ти сви­нi. На дру­гий день у Кар­пiв го­род ус­ко­чив Лав­рi­нiв ря­бий ка­бан i по­рав­ся в кар­топ­лi.

Мотря вгля­дi­ла ка­ба­на i на­ро­би­ла гвал­ту. Во­на вхо­пи­ла ро­га­ча, дi­ти заб­ра­ли ко­чер­ги i гур­том ки­ну­лись за ка­ба­ном. За дiтьми по­бiг­ли со­ба­ки. Мот­ря з дiтьми заг­на­ла ка­ба­на в свiй хлiв та й за­чи­ни­ла.

Лаврiн по­чав кри­чать че­рез тин, щоб Кар­по ви­пус­тив ка­ба­на.

- Авжеж! Ка­бан твiй в зай­ман­нi. Ви­ку­пи, то й вiзьмеш, - гук­ну­ла Мот­ря че­рез тин, - а як не ви­ку­пиш, то вер­ни ме­нi пiв­мiш­ка кар­топ­лi.

Лаврiн по­чу­хав по­ти­ли­цю та й пi­шов у ха­ту. Кай­да­ши­ха тiльки гу­би з цi­пи­ла.

Того ж та­ки дня Кар­па й Мот­рю пок­ли­кав їх кум у ши­нок по­лос­ка­ти по­ви­вач пiс­ля пох­рес­тин. На Кар­по­во­му дво­рi дi­ти одв'яза­ли ко­ня­ку i по­ча­ли їзди­ти вер­хом по дво­рi. Ко­ня­ка зiр­ну­ла з гнуз­деч­ки, на ра­до­щах хвиц­ну­ла зад­нi­ми но­га­ми та й ско­чи­ла че­рез тин у Лав­рi­нiв го­род. По­га­ненький ти­нок звив­ся, як по­лот­но, пiд кiнськи­ми ко­пи­та­ми i по­лiг на го­ро­ди­ну. Ко­ня­ка пiш­ла пас­тись на Лав­рi­но­вi бу­ря­ки.

Лаврiновi дi­ти при­бiг­ли в ха­ту i да­ли зна­ти ба­бi та батько­вi. Всi по­ви­бi­га­ли з ха­ти, поб­ра­ли дрюч­ки та да­вай га­няться за ко­ня­кою. Ме­лаш­ка й Кай­да­ши­ха взя­ли її за гри­ву з двох бо­кiв, за­ве­ли в хлiв та й за­пер­ли.

Карповi дi­ти ба­чи­ли все те з дво­ру. Во­ни за­раз по­бiг­ли в ши­нок i роз­ка­за­ли, що їх ко­ня­ка в зай­ман­нi у ба­би, за­чи­не­на в хлi­вi.

Карпо й Мот­ря вже тро­хи бу­ли на­пiд­пит­ку й по­бiг­ли до­до­му.

- Як! Чи то мож­на! За сво­го пар­ши­во­го ка­ба­на во­ни смi­ли взя­ти на­шо­го ко­ня? - кри­ча­ла до­ро­гою Мот­ря.

- Я їм по­ка­жу, що мiй кiнь не те, що їх пi­вень, - го­во­рив сер­ди­тий Кар­по.

Карпо з Мот­рею при­бiг­ли до­до­му. Ста­ра Кай­да­ши­ха веш­та­лась ко­ло ха­ти без дi­ла: во­на жда­ла Мот­рi. В неї аж гу­би тру­си­лись до лай­ки, та не бу­ло з ким ла­яться. Во­на вгля­дi­ла Мот­рю й зат­ру­си­лась.

- А на­що ви, ма­мо, зай­ня­ли на­шу ко­ня­ку? - гук­ну­ла Мот­ря до Кай­да­ши­хи.

- Оце б тяг­ла твою дур­ну ко­ня­ку че­рез тин. На те зай­ня­ла, щоб во­на в наш го­род не ска­ка­ла, - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха.

Не чор­на хма­ра з синього мо­ря нас­ту­па­ла, то вис­ту­па­ла Мот­ря з Кар­пом з-за своєї ха­ти до ти­ну. Не си­за хма­ра над дiб­ро­вою вста­ва­ла, то наб­ли­жа­ла­ся до ти­ну ста­ра вид­ро­ока Кай­да­ши­ха, а за нею ви­бiг­ла а ха­ти Ме­лаш­ка з Лав­рi­ном, а за ни­ми по­ви­бi­га­ли всi дi­ти. Двi сiм'ї, як двi чор­нi хма­рi, наб­ли­жа­лись од­на до дру­гої, сум­но й по­ну­ро. Мор­тя сто­яла ко­ло ти­ну ви­со­ка та здо­ро­ва, та­ка зав­виш­ки, як Кар­по, з ши­ро­ким ло­бом, з за­гост­ре­ним ли­цем, з блис­ку­чи­ми, як жар, чор­ни­ми ма­леньки­ми очи­ма. Во­на бу­ла в од­нiй со­роч­цi i в вузькiй за­пас­цi. Ха­зяй­но­ви­та, але ску­па, во­на вти­на­ла оде­жу, як тiльки мож­на бу­ло об­тя­ти. Вузька за­пас­ка влип­ла кру­гом її ста­ну. В ве­ли­кiй, як ма­кiт­ра, хуст­цi на го­ло­вi Мот­ря бу­ла схо­жа на дов­гу швай­ку з здо­ро­вою бу­ла­вою. За Мот­рею сто­яв Кар­по у вузькiй со­роч­цi з ко­рот­ки­ми та вузьки­ми ру­ка­ва­ми, в ши­ро­ких бi­лих шта­нях з товс­то­го по­лот­на. По­зад їх сто­яла ку­па Кар­по­вих дi­тей у вузьких штан­цях, у со­ро­че­ня­тах з ко­рот­ки­ми ру­ка­ва­ми, в спiд­нич­ках ви­ще ко­лiн.

По дру­гий бiк ти­ну сто­яла ба­ба Кай­да­ши­ха, ви­со­ка та су­ха, не­на­че ци­ганська гол­ка, в за­пас­цi, в ряс­нiй бi­лiй, як снiг, со­роч­цi, в здо­ро­вiй хуст­цi на го­ло­вi. Слi­пе око бi­лi­ло нi­би наск­рiзь, як вуш­ко в гол­цi, хоч ту­ди нит­ку за­тя­гай. За ба­бою сто­яла Ме­лаш­ка в бi­лiй со­роч­цi, в чер­во­нiй но­вiй хуст­цi, з зе­ле­ни­ми та си­нi­ми квiт­ка­ми, в зе­ле­нiй сит­це­вiй ряс­нiй спiд­ни­цi. Ря­дом з Ме­лаш­кою сто­яв Лав­рiн у ши­ро­ких ряс­них си­нiх з бi­ли­ми сму­га­ми шта­нях, у чо­бо­тях. Ме­лаш­ка розц­вi­ла i ста­ла пов­нi­ша на ви­ду. Її очi, її тон­кi бро­ви бли­ща­ли на сон­цi, а ли­це го­рi­ло рум'янцем од вис­кiв до са­мо­го пiд­бо­рiд­дя. Га­ря­че сон­це лля­ло свiт на двiр, на лю­дей, об­ли­ва­ло їх од го­ло­ви до нiг. Чор­на здо­ро­ва хуст­ка чор­нi­ла на ба­бi Кай­да­ши­сi, не­на­че гор­щик, на­дi­тий на ви­со­кий кi­лок.

Мелашка ся­ла, як кущ ка­ли­ни, по­сад­же­ний се­ред дво­ру. А со­няч­не ма­ре­во за­ли­ва­ло всiх, дри­жа­ло, пе­ре­ли­ва­ло­ся мiж жi­но­чи­ми та ди­тя­чи­ми го­ло­ва­ми, не­на­че якась зо­ло­та во­да кру­ти­лась по­мiж людьми, не­на­че якась ос­но­ва з тон­ких зо­ло­тих ни­то­чок сну­ва­лась по дво­ру кру­гом лю­дей, кру­гом хат, навк­ру­ги сад­ка. Со­ба­ки сто­яли ко­ло хат i кру­ти­ли хвос­та­ми, див­ля­чись на лю­дей, їм зда­ва­ло­ся, що їх от-от пок­ли­чуть i нацьку­ють ни­ми ко­гось.

- Нащо ви одв'яза­ли на­шо­го ко­ня та за­пер­ли в свiй хлiв? - крик­ну­ла Мот­ря. - Не свя­тi ж прий­шли з не­ба та одв'яза­ли йо­го!

- Одчепись, са­та­но! Хто йо­го одв'язу­вав? То твої дi­ти їзди­ли по дво­рi та й упус­ти­ли йо­го, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.

- То, ма­мо, ба­ба одв'яза­ли ко­ня та й пус­ти­ли по дво­рi! - бре­ха­ли Мот­ри­нi дi­ти з-за уг­ла.

- Нi, не ба­ба! То Ва­силь одв'язав та їздив, до­ки не впус­тив ко­ня, а кiнь як за­дер зад­нi но­ги та плиг у наш го­род! - кри­чав Лав­рi­нiв хло­пець.

- Он глянь, су­ко, на тин! Це твiй кiнь зва­лив. Зап­ла­ти три кар­бо­ван­цi та од­дай на­шо­го ка­ба­на, то­дi вiзьмеш сво­го ко­ня, - кри­ча­ла ба­ба Кай­да­ши­ха.

- Як то? За сво­го не­вiр­но­го гни­ло­го ка­ба­на та ви взя­ли на­шо­го ко­ня! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря, пiд­няв­ши ли­це вго­ру.

- То ваш кiнь гни­лий та чер­ви­вий, а не наш ка­бан, - кри­ча­ла Ме­лаш­ка з-за ба­би­них пле­чей.

- Ще й та об­зи­вається! Мов­ча­ла б уже та не гав­ка­ла, - кри­ча­ла Мот­ря до Ме­лаш­ки.

- Принеси ли­шень три кар­бо­ван­цi, а нi, пi­ду в во­лость те­бе по­зи­ва­ти, - обiз­ва­лась Ме­лаш­ка.

- Ще й во­на пi­де в во­лость! Втри пе­ред­нi­ше вiск­ри­во­го но­са та то­дi пi­деш у во­лость, - кри­ча­ла Мот­ря.

- Не лай­ся, бо я то­бi в вi­чi плю­ну, - го­во­ри­ла ба­ба Кай­да­ши­ха.

Молодицi пiд­ня­ли гвалт на все се­ло. Їх лай­ка дзве­нi­ла, як дзво­ни на дзвi­ни­цi, по всьому яру, до­хо­ди­ла до дiб­ро­ви. Лю­ди з кут­ка поз­бi­га­лись i ди­ви­лись в во­ро­та й че­рез тин. Де­кот­рi су­сi­ди по­ча­ли вми­ку­ва­ти­ся, хо­тi­ли їх ми­ри­ти i вго­во­рю­ва­ли Мот­рю.

- Та це ж тi ка­торж­нi Ба­ла­шi! Хi­ба ж ви їх не знаєте? - кри­ча­ла Мот­ря до лю­дей.

- Та це ж тi iро­до­вi Дов­би­шi! Хi­ба ж ви їх не знаєте? - ре­пе­ту­ва­ла ба­ба Кай­да­ши­ха. - Це ж во­на то­го вов­чо­го за­во­ду з чор­тя­чи­ми хвос­та­ми.

- Та го­дi вам ла­ятись! - гук­нув з-за ти­ну один чо­ло­вiк.

- Як же го­дi! Та це ж тi пiд­ти­ка­нi, зад­ри­па­нi Ба­ла­шi! Хi­ба ж ви їх не знаєте? Це ж тi бiєвськi ло­бу­рi, що стар­цiв по яр­мар­ках во­дять! - кри­ча­ла Мот­ря. - Он зав'яза­лась, як на Ве­лик­день, а батько хо­дить по се­лi з тор­ба­ми.

- Брешеш, бре­шеш, як ста­ра со­ба­ка! Та й бре­ха­ти доб­ре не вмiєш! У те­бе й до то­го ро­зу­му та хис­ту не­ма, - кри­ча­ла Ме­лаш­ка.

- В те­бе вже ро­зу­му, як у дi­ря­во­му горш­ку; стiльки, як у твоєї свек­ру­хи! - кри­ча­ла Мот­ря, взяв­шись за два кiл­ки i ви­су­нув­шись у Лав­рi­нiв двiр.

- Що я то­бi вин­на, що ти ме­не пот­рi­пуєш? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха i ки­ну­лась до ти­ну так швид­ко, що Мот­ря по­ки­ну­ла кiл­ки i ос­ту­пи­лась од ти­ну.

- Оддайте ме­нi ко­ня! - крик­нув Кар­по пiс­ля всього, - бо як не од­дас­те, то я й сам вiзьму!

- Ба не вiзьмеш! Од­дай пер­ше ка­ба­на та ще й доп­ла­ти, - обiз­вав­ся Лав­рiн.

- А за­вi­що я бу­ду то­бi пла­тить? Твої сви­нi ска­ка­ють у мiй го­род, а моя ко­ня­ка вско­чи­ла в твiй! Од­дай ко­ня, бо пi­ду з дрюч­ком од­пи­ра­ти хлiв, - гук­нув Кар­по.

- Ба не од­дам! Про ме­не, йди в во­лость по­зи­ва­ти, - кри­чав Лав­рiн.

Карпо сто­яв блi­дий, як смерть. В йо­го го­ло­вi тро­хи шу­мi­ла го­рiл­ка. Вiн вхо­пив дрюч­ка, ско­чив че­рез тин i ки­нув­ся до хлi­ва. 3 хлi­ва в дiр­ку, ви­ще од две­рей, виг­ля­да­ла смир­на ко­ня­ка з доб­ри­ми очи­ма. Bci в дво­рi сто­яли та мовч­ки ди­ви­лись на Кар­па; вci бо­ялись йо­го за­чi­па­ти, бо зна­ли, що вiн не спус­тить, як роз­лю­тується. Од­на ба­ба Кай­да­ши­ха ки­ну­лась до хлi­ва й зас­ту­пи­ла две­рi.

Карпо вхо­пив ма­тiр за пле­чi, при­ду­шив з yciєї си­ли до хлi­ва i крик­нув як не­са­мо­ви­тий:

- Нате, їжте ме­не, або я вас з'їм!

Карпо зат­ру­сив ма­тiр'ю так, що ле­генький хлiв увесь зат­ру­сив­ся. Ба­ба за­го­ло­си­ла, вип­ру­ча­лась та навтьоки з дво­ру. Кар­по пог­нав­ся за нею з дрюч­ком. Але ста­ра бу­ла пруд­ка i так по­ка­та­ла з дво­ру, як ма­ла дiв­чи­на. Важ­кий Кар­по в здо­ро­вих чо­бо­тях нi­як не мiг дог­нать ма­те­рi.

- По спи­нi лу­пи її! Ви­ко­ли дрюч­ком їй дру­ге око! - кри­ча­ла з дво­ру Мот­ря.

Лаврiн з Ме­лаш­кою по­бiг слiд­ком за Кар­пом обо­ро­нять ма­тiр.

Кайдашиха по­бiг­ла з го­ри i до­бiг­ла до став­ка. Кар­по наз­дог­нав її. Во­на вже чу­ла над го­ло­вою дрюч­ка i з пе­ре­ля­ку вско­чи­ла у ста­вок, не пiд­няв­ши по­до­ла. Кар­по до­бiг до во­ди та й спи­нивсь.

- Не так шко­да ме­нi ма­те­рi, як шко­да чо­бiт! - гук­нув вiн на бе­ре­зi.

- Гвалт! Ря­туй­те, хто в бо­га Bipyє! Ой, уто­пить ме­не, - кри­ча­ла ба­ба, сто­ячи по ко­лi­на в во­дi.

- Та не вто­пиш­ся, ба­бо, бо на­вiть i се­ред став­ка ста­рiй жа­бi по ко­лi­на, - ска­зав один чо­ло­вiк, що на­пу­вав во­ли.

Карпо плю­нув у во­ду, вер­нув­ся до­до­му та й пi­шов у клу­ню спа­ти. Кай­да­ши­ха ви­лiз­ла з во­ди мок­ра до са­мо­го по­яса i за­ля­па­на по са­му шию та й пo­бiг­лa прос­то до свя­ще­ни­ка. Во­на йшла че­рез се­ло й го­ло­си­ла та жа­лi­лась лю­дям на си­на, на Мот­рю.

Лаврiн, Ме­лаш­ка, їх дi­ти i юр­ба лю­дей - всi йшли слiд­ком за ба­бою че­рез се­ло.Кай­да­ши­ха прий­шла до свя­ще­ни­ка i по­ча­ла пла­ка­ти та жа­лiться на Кар­па i на Мот­рю.

- Батюшко! Зос­та­лась я си­ро­тою, i не­ма ко­му за ме­не ос­ту­пи­тись. Мот­ря ви­би­ла ме­нi око, а Кар­по тро­хи ме­не сьогод­нi не вто­пив.

Священик одiс­лав Кай­да­ши­ху в во­лость. Во­на пiш­ла в во­лость. Слiд­ком за нею йшли лю­ди й дi­ти. У во­лос­тi при­су­ди­ли або да­ти Крпо­вi де­сять рi­зок, або зап­ла­тить ма­те­рi п'ять кар­бо­ван­цiв, як тiльки Кар­по не пе­реп­ро­сить ма­те­рi i не по­ми­риться з нею.

Карпо над­ве­чiр прос­пав­ся. Йо­го пок­ли­ка­ли в во­лость i, хоч вiн був де­сяцьким, хо­тi­ли йо­го прос­тяг­ти i вси­пать де­сять рi­зок.

Карповi ста­ло со­ром. Вiн не ро­бив пан­щи­ни, i йо­го па­ни не би­ли. Вiн пе­реп­ро­сив ма­тiр, i мiж дво­ма Кай­да­шен­ка­ми знов нас­тав мир. Щоб сви­нi не ска­ка­ли че­рез тин, во­ни во­се­ни пе­ре­ко­па­ли батькiвський го­род ро­вом, ще й де­ре­зою об­са­ди­ли,

Знов по­ча­ла­ся зго­да мiж Кай­да­шен­ка­ми. Ма­лi дi­ти знов пе­ри­ми по­ча­ли при­бi­гать од­нi до од­них гу­ля­ти; за ни­ми по­ча­ли за­хо­дить один до дру­го­го бра­ти, а пiс­ля всiх пе­ре­сер­ди­лись їх жiн­ки, хоч од їх пер­ших все ли­хо по­чи­на­лось. Бра­ти зов­сiм по­ми­ри­лись, i Лав­рiн дер­жав до хрес­та Кар­по­ву ди­ти­ну.

Минула зи­ма. Знов нас­та­ло лi­то. Зо­ло­те лi­то нес­ло за со­бою не­лад мiж Кай­да­шен­ка­ми. Той не­лад зно­ву по­чав­ся за гру­шу.

Як гро­ма­да дi­ли­ла мiж бра­та­ми двiр ста­ро­го Кай­да­ша, до Кар­по­вої по­ло­ви­ни одiй­шла гру­ша. Тин прой­шов на ар­шин по­за гру­шею. Та гру­ша бу­ла Лав­рi­но­ва. Ще хлоп­цем Лав­рiн при­ще­пив своїми ру­ка­ми ще­пу на ста­ро­му пнi. Гру­ша пог­на­ла­ся вго­ру, як вер­ба. Батько по­да­ру­вав Лав­рi­но­вi ту гру­шу иа ба­га­ту ку­тю то­дi, як Лав­рiн чхнув за ве­че­рею. В сiм'ї всi зва­ли ту гру­шу Лав­рi­но­вою. За це зна­ли всi на кут­ку.

Груша рос­ла ши­ро­ко й ви­со­ко i дов­го не ро­ди­ла. Сам Лав­рiн на­тя­кав Кар­по­вi не раз i не два, що в Кар­пiв двiр одiй­шла йо­го гру­ша. Але до­ки гру­ша не ро­ди­ла, до­ти й ли­ха не бу­ло.

На бi­ду то­го лi­та гру­ша вро­ди­ла, та ще й ду­же ряс­но. Гру­шi бу­ли здо­ро­вi, як ку­ла­ки, та со­лод­кi, як мед. Та­ких груш не бу­ло в цi­ло­му се­лi. Груш уро­ди­ло так ряс­но, що гiл­ля аж гну­лось до­до­лу.

Лаврiновi дi­ти до­вi­да­лись, що та гру­ша не дядько­ва. Хоч стоїть у дядько­во­му го­ро­дi, а батько­ва. Ста­ра ба­бу­ся їм док­лад­но за все роз­ка­за­ла й на­мо­ви­ла їх по­лiз­ти че­рез тин та нар­вать груш.

Дiти тiльки то­го й жда­ли. Хлоп­цi по­лiз­ли на гру­шу та й да­вай тру­сить, а дiв­ча­та зби­ра­ли в па­зу­хи. Ко­ли тут з ха­ти вис­ко­чи­ла тiт­ка Мот­ря.

- А на­що це ви рве­те на­шi гру­шi! - крик­ну­ла Мот­ря на не­бо­жiв та не­бог.

- Еге! Це не ва­шi гру­шi. Ба­бу­ся ска­за­ли, що це гру­ша батько­ва, а не дядько­ва, - го­во­ри­ли дi­ти та все зби­ра­ли гру­шi.

- Ось я вам дам гру­шi! За­раз по­ви­ки­дай­те ме­нi гру­шi з па­зух, бо я нар­ву кро­пи­ви, та по­за­ди­раю вам спiд­нич­ки, та дам та­ких груш, що ви не пот­ра­пи­те, ку­дою втi­ка­ти.

Мотря ки­ну­лась до кро­пи­ви. Дi­ти пiд­ня­ли гвалт i ки­ну­лись на тин, як ко­те­ня­та. На їх крик ви­бiг­ла з ха­ти Ме­лаш­ка.

- А на­вi­що оце ти, Мот­ре, б'єш моїх дi­тей? - спи­та­ла в Мот­рi Ме­лаш­ка.

- За те, щоб не кра­ли моїх груш, - обiз­ва­лась з-за ти­ну Мот­ря.

- А хi­ба ж це твої гру­шi? Це на­ша гру­ша; хi­ба ж ти не знаєш, чи що?- го­во­ри­ла Ме­лаш­ка.

- Ще що ви­га­дай! На на­шо­му го­ро­дi та ви­рос­ла ва­ша гру­ша! Це, ма­буть, свек­ру­ши­ще то­бi на­го­во­ри­ла на вер­бi гру­шi, а на оси­цi кис­ли­цi, - го­во­ри­ла Мот­ря.

З ха­ти вий­шов Лав­рiн i по­чав ос­ту­паться за дi­тей. Вiн кри­чав до Мот­рi, що то гру­ша йо­го, що про те знає все се­ло, що йо­го дi­ти ма­ють пра­во рва­ти гру­шi, ко­ли схо­тять. Кай­да­ши­ха вис­ко­чи­ла й со­бi з ха­ти й вже ла­яла Мот­рю на всю пельку.

- Iдiть, дi­ти, та рвiть гру­шi смi­ли­во! Це ва­ша гру­ша, - го­во­ри­ла до дi­тей Кай­да­ши­ха.

- Нехай тiльки влi­зуть у мiй го­род вдру­ге, то я їм ло­ма­кою но­ги по­пе­ре­би­ваю! - кри­ча­ла Мот­ря.

А гру­шi ви­сi­ли, як гор­ня­та, та жов­тi, як вiск! Лав­рi­но­вi дi­ти да­ли б їм гар­ту, хоч би во­ни зов­сiм бу­ли чу­жi, а тут ба­бу­ся й ма­му­ся ка­жуть, що мож­на й тре­ба рвать.

Дiти знов по­лiз­ли крадько­ма на гру­шу. Мот­ря вис­ко­чи­ла з дуб­цем i по­би­ла дi­тям спи­ни;

На Лав­рi­но­во­му дво­рi пiд­няв­ся гвалт. Че­рез тин ла­ялись вже не жiн­ки, а чо­ло­вi­ки. Лав­рiн до­ка­зу­вав, що то гру­ша йо­го, бо вiн її при­ще­пив, бо йо­му по­да­ру­вав батько, а Кар­по до­ка­зу­вав, що гру­ша йо­го, бо рос­те в йо­го го­ро­дi.

- Коли вже на те пiш­ло, то я маю пра­во на по­ло­ви­ну груш, бо гру­ша моя. Про ме­не, йди по­зи­вай ме­не в во­лость, - го­во­рив Лав­рiн.

- Ба не дам i по­ло­ви­ни, бо гру­ша рос­те на моїй зем­лi. Ма­ло чо­го там батько не го­во­рив ко­лись, - го­во­рив Кар­по.

А дi­ти все ла­зи­ли в дядькiв ого­род, а Мот­ря все час­ту­ва­ла їx рiз­кою. Бра­ти му­си­ли йти в во­лость. У во­лос­тi при­су­ди­ли, щоб Кар­по да­вав що­ро­ку по­ло­ви­ну груш Лав­рi­но­вi або щоб од­го­ро­див до Лав­рi­но­во­го дво­ру гру­шу з зем­лею на два ар­ши­ни та й про­дав Лав­рi­но­вi ту зем­лю на­вi­ки.

- Авжеж! Так оце про­дам два ар­ши­ни зем­лi! - кри­чав Кар­по. - Я й Лав­рi­но­вих гро­шей не хо­чу i зем­лi не дам. Про ме­не, не­хай прий­має co­бi гру­шу на свiй двiр, - го­во­рив Кар­по.

- Але ж, чо­ло­вi­че, гру­шi не мож­на прий­нять, - го­во­рив у во­лос­тi го­ло­ва, - а ру­ба­ти доб­ро­го де­ре­ва rpix. Да­вай що­ро­ку по­ло­ви­ну груш Лав­рi­но­вi, та й iдiть co­бi з бо­гом.

Лаврiн i Кар­по вий­шли з во­лос­тi i нi­би­то по­ми­ри­ли­ся. Кар­по прис­тав на те, щоб да­ва­ти по­ло­ви­ну груш Лав­рi­но­вi.

Прийшли во­ни до­до­му. Кар­по­ва жiн­ка зас­пi­ва­ла iн­шої.

- За що їм да­ва­ти по­ло­ви­ну? Чи то мож­на? Це во­ни схо­тять, щоб ми да­ва­ли їм по­ло­ви­ну кар­топ­лi та бу­ря­кiв. Це все свек­ру­ха на­го­во­рює в во­лос­тi.

Мотря знов га­ня­ла Лав­рi­но­вих дi­тей з сво­го го­ро­да ло­ма­кою, до­ки гру­шi зов­сiм не обiр­ва­ли то Мот­ри­нi, то Лав­рi­но­вi дi­ти.

Минула зи­ма, знов нас­та­ло лi­то. Ка­пос­на гру­ша, не­на­че на злiсть, ще бiльше роз­рос­лась i вшир i вго­ру, знов уро­ди­ла i сто­яла ряс­на, як об­ли­та. Груш уро­ди­ло мiш­кiв зо три, ко­ли не бiльше. Гру­шi бу­ли здо­ро­вi i до­ро­го кош­ту­ва­ли на яр­мар­ку. Тут уже пах­ло кар­бо­ван­ця­ми, а це для се­лян, бу­ло не жар­ти.

Знов по­ча­лась та­ка са­ма ко­ме­дiя. Ще гру­шi не дос­то­яли, а Лав­рi­но­вi дi­ти ки­ну­лись на їx, як бджо­ли на мед. Мот­ря ви­бiг­ла з ко­цю­бою, по­би­ла дi­тей, ще й гру­шi по­од­нi­ма­ла. Ме­лаш­ка роз­лю­ту­ва­лась за своїх дi­тей, як вов­чи­ця, ки­ну­лась до Мот­рi й тро­хи не здер­ла iз неї очiп­ка. Кар­по i Лав­рiн пiш­ли до свя­ще­ни­ка. Свя­ще­ник ра­яв їм зро­би­ти так са­мо, як пе­ред­нi­ше ра­яли в во­лос­тi.

- Ти, Кар­пе, зап­ла­ти Лав­рi­но­вi од­чiп­но­го три кар­бо­ван­цi, i не­хай гру­ша бу­де на­вi­ки твоя. Ти, Лав­рi­не, прис­таєш на те? - спи­тав свя­ще­ник

- Чи то мож­на прис­та­ти на те, - ска­зав Лав­рiн. - Я що­ро­ку про­дам груш за три кар­бо­ван­цi, а то щоб я взяв три кар­бо­ван­цi раз, та й го­дi. От не­хай ме­нi Кар­по од­рi­же на два ар­ши­ни зем­лi з гру­шею та й од­го­ро­дить. От на це я прис­та­ну.

- Авжеж! В ме­не й так ого­ро­ду об­маль, ще й од­рiж йо­му на два ар­ши­ни. Я на це не прис­та­ну, - ска­зав Кар­по. - Про ме­не, Лав­рi­не, бе­ри гру­шу та пе­ре­са­ди в свiй го­род.

- То дi­лiться що­ро­ку гру­ша­ми по­по­ло­ви­нi, - ска­зав свя­ще­ник.

- Коли ж, ба­тюш­ко, Лав­рi­но­вi дi­ти ла­зять у го­род, ви­ба­чай­те, як сви­нi, й то­ло­чать ого­ро­ди­ну, а ста­ра ма­ти ще й на­мов­ля­ють їх, - ска­зав Кар­по.

- Бо твоя жiн­ка та­ки га­дю­ка, ви­ба­чай­те в цiм сло­вi, ба­тюш­ко. Твою жiн­ку тiльки по­са­дить в клiт­ку та по­ка­зу­ва­ти за гро­шi, як звi­рю­ку, на яр­мар­ках. Во­на крив­ди­ла, ба­тюш­ко, й на­шу ма­тiр, ви­би­ла їй око, й моїх дi­тей так i лу­пить ло­ма­кою по чо­му влу­чить, - жа­лiв­ся Лав­рiн.

- Ну, то як же во­но бу­де? - спи­тав свя­ще­ник.

- Нехай так бу­де, ба­тюш­ко, як ви ска­же­те. Так, як ви при­су­ди­те, так во­но вже не­хай i бу­де! - ска­за­ли бра­ти.

- То я ж ка­жу, щоб Кар­по зап­ла­тив то­бi три або чо­ти­ри кар­бо­ван­цi, та й не­хай бу­де гру­ша йо­го, то й свар­ки бiльше не бу­де мiж ва­ми, - знов ска­зав свя­ще­ник.

- Зроду на це не згод­жусь! - ска­зав Лав­рiн. - Там ба­тюш­ко, гру­шi, ви­ба­чай­те, ко­ли лас­ка, як ва­шi ку­ла­ки. Я що­ро­ку про­дам груш два або й три мiш­ки за три або й за чо­ти­ри кар­бо­ван­цi.

- Ну, то ти, Кар­пе, од­рiж йо­му зем­лю з гру­шею.

- Хiба я та­ки ска­зив­ся чи з глуз­ду з'їхав, щоб од­рi­зу­вать зем­лю, - ска­зав Кар­по.

- То йдiть со­бi та, про ме­не, вда­вiться ти­ми гру­ша­ми ра­зом з своїми жiн­ка­ми, - ска­зав свя­ще­ник, пi­шов у кiм­на­ту та й за­чи­нив две­рi.

Карпо i Лав­рiн пос­то­яли й пiш­ли до­до­му та все ла­ялись. Лав­рiн кри­чав, що вiз­ме со­ки­ру та й зру­бає гру­шу.Во­ни зас­та­ли на дво­рi ко­ло гру­шi ко­лот­не­чу: Мот­ря лу­пи­ла ко­цю­бою Лав­рi­но­вих дi­тей, Ме­лаш­ка з ба­бою одг­ри­за­лись од Мот­рi i не­на­че гав­ка­ли че­рез тин. Лю­ди з кут­ка по­ча­ли збi­гаться. При­бiг­ли й ба­ба Па­лаж­ка Со­лов'їха, а за нею ба­ба Па­рас­ка Гри­ши­ха.

- Ой гос­по­ди! Як­би хто взяв Лав­рi­но­ву ха­ту та одiпх­нув її, - ска­за­ла пре­муд­ра ба­ба Па­лаж­ка, - геть-геть на го­ру або й за го­ру, а Кар­по­ву ха­ту од­су­нув ген-ген за ста­вок, аж у дiб­ро­ву, то во­ни б по­ми­ри­лись.

- Навчай, нав­чай! Яка пре­муд­ра! - не втер­пi­ла ба­ба Па­рас­ка. - По­ди­вись, ли­шень, на се­бе! Ко­ли б тво­го чо­ло­вi­ка хто по­су­нув за дiб­ро­ву, а твою доч­ку аж за Рось, а те­бе аж у са­ме пек­ло, то, мо­же б, i мiж ва­ми був мир.

Дiло з гру­шею скiн­чи­лось нес­по­дi­ва­но. Гру­ша всох­ла, i двi сiм'ї по­ми­ри­лись. В обох са­ди­бах нас­та­ла мир­но­та й ти­ша.

1878