Кайдашева сімʼя

II

Другого дня, в су­бо­ту, на свя­то па­ли­ко­пи, Кай­даш з жiн­кою поїхав на яр­ма­рок, зве­лiв­ши си­нам заб­рать зас­ту­пи та роз­ко­пать тро­хи до­ро­гу з го­ри. Кар­по й Лав­рiн зос­та­лись до­ма. Ми­нув день. Сон­це сто­яло на ве­чiрньому пру­зi, а Кай­даш не вер­тав­ся до­до­му. Кар­по на­ки­нув свит­ку на пле­чi й пi­шов на той ку­ток, де жи­ла Мот­ря Дов­би­шiв­на. Од учо­рашнього дня во­на не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки.

Довбиш був ба­га­тий чо­ло­вiк; вiн жив на са­мо­му кiн­цi се­ла, там, де гли­бо­кий яр вхо­див у лiс вузьким кли­ном. В са­мо­му кут­ку то­го яру бли­щав ма­ленький Дов­би­шiв ста­во­чок. Над став­ком сто­яла Дов­би­ше­ва ха­та, вся в че­реш­нях. Од ву­ли­цi бу­ло вид­но тiльки край бi­лої стi­ни з сi­неш­нi­ми две­ри­ма. Гус­тi ви­со­кi виш­нi зов­сiм зак­ри­ва­ли од ву­ли­цi вiк­на й стi­ни, на­че гус­тий лiс.

Карпо йшов по­ма­леньку, ско­са пог­ля­да­ючи на Дов­би­шiв двiр. Пе­ред ним блис­нув ву­гол бi­лої стi­ни, пiд­пе­ре­за­ний вни­зу чер­во­ною призьбою; за­чор­нi­ли чор­ною пля­мою од­чи­не­нi две­рi з од­вiр­ка­ми, по­мальова­ни­ми яс­но-синьою фар­бою з чер­во­ною вузькою смуж­кою навк­ру­ги. Дов­би­ше­ва ха­та бу­ла но­ва, ве­ли­ка, доб­ре вши­та, з чи­ма­ли­ми вiк­на­ми. Ко­ло вi­кон ви­сi­ли вi­кон­ни­цi, по­мальова­нi яс­но-синьою фар­бою.

Карпо став за дво­ром i спер­ся на во­ро­та. Мот­ря вий­шла з ха­ти з гли­ня­ни­ком у ру­ках. Во­на зби­ра­лась ма­зать чер­во­ною гли­ною при­пi­чок. Дру­гий гли­ня­ник з бi­лою гли­ною сто­яв ко­ло по­ро­га.

- Будь здо­ро­ва, чор­ноб­ро­ва! - ска­зав Кар­по, не здiй­ма­ючи бри­ля i ле­генько кив­нув­ши го­ло­вою.

- Будь здо­ров, не­чор­ноб­ро­вий! - обiз­ва­лась Мот­ря.

- А йди, ли­шень, сю­ди, Мот­ре, щось маю то­бi ка­зать.

- Як схо­чеш, то й сам прий­деш. З чор­ня­вим пос­то­яла б, а ру­до­му - зась.

Карпо був бi­ля­вий, але во­лос­ся на йо­го го­ло­вi звер­шеч­ку бу­ло тро­хи ру­ду­ва­те.

- А хi­ба ж я ру­дий? То тiльки со­бак драж­нять ру­ди­ми, - ска­зав Кар­по.

Мотря сто­яла пiд ха­тою про­ти бi­лої стi­ни. Ви­со­ка на зрiст, рiв­на ста­ном, але не ду­же тон­ка, з кре­мез­ни­ми но­га­ми, з ру­ка­ва­ми, по­за­ка­чу­ва­ни­ми по лiк­тi, з чор­ни­ми ко­са­ми, во­на бу­ла нi­би на­мальова­на на бi­лiй стi­нi. За­го­рi­ле рум'яне ли­це ще ви­раз­нi­ше ма­лю­ва­лось з чор­ни­ми тон­ки­ми бро­ва­ми, з тем­ни­ми блис­ку­чи­ми, як те­рен, об­ли­тий до­щем, очи­ма. В ли­цi, в очах бу­ло роз­ли­те. щось гост­ре, пал­ке, га­ря­че, бу­ло вид­но ро­зум з зав­зят­тям i тро­хи з злiс­тю. Сон­це би­ло на Мот­рю ко­сим про­мiн­ням, ос­вi­чу­ва­ло її з од­но­го бо­ку, об­ли­ва­ло жов­то­га­ря­чий кiс­ник на го­ло­вi та чер­во­не на­мис­то на шиї.

- Мотре! Чи до­ма твiй батько та ма­ти? - спи­тав Кай­да­шен­ко з-за во­рiт.

- Нема, поїха­ли на яр­ма­рок. А то­бi на­що?

- Так со­бi пи­таю, - ска­зав Кар­по i по­ма­леньку, не ха­па­ючись, пе­ре­лiз че­рез пе­ре­лаз у двiр.

- Чого це ти, Кай­да­шен­ку, ла­зиш че­рез на­шi пе­ре­ла­зи? На­шi по­ро­ги для те­бе ду­же низькi, - ска­за­ла Мот­ря.

Карпо не за­чi­пав дiв­чат, не жар­ту­вав з ни­ми. Дiв­ча­та зва­ли йо­го гор­дим.

- Та хоч би й ви­со­кi, то пе­рес­ко­чи­мо. Здо­ро­ва бу­ла, Мот­ре! - ска­зав Кар­по, по­да­ючи їй ру­ку.

Мотря ру­ки не по­да­ла i пiдс­та­ви­ла гли­ня­ни­ка. Кар­по взяв її за ру­ку ви­ще од лiк­тя зда­вив так, що Мот­ря крик­ну­ла на ввесь двiр.

- Оцього я вже не люб­лю! - крик­ну­ла Мот­ря.

- Мотре! Хто то­бi ку­пив отi чер­во­нi кiс­ни­ки?

- Купив хтось, та не ска­жу. Не пи­тай, бо ста­рий бу­деш, - зад­рi­бо­тi­ла Мот­ря й блис­ну­ла дво­ма ряд­ка­ми ма­леньких дрiб­неньких зу­бiв.

- Та по­кинь ото­го гли­ня­ни­ка! - ска­зав Кар­по i хо­тiв од­нять од неї дра­но­го горш­ка.

Мотря сiп­ну­ла гли­ня­ни­ка до се­бе; шма­ток горш­ка зос­тав­ся в Кар­по­вих ру­ках. Чер­во­на гли­на по­ли­лась по зем­лi.

- Геть, од­че­пи­ся од ме­не, бо ма­ти ла­яти­ме, що я й до­сi при­пiч­ка не пiд­ве­ла, - ска­за­ла Мот­ря, але не пiш­ла в ха­ту пiд­во­дить при­пi­чок, а по­ча­ла ма­зать призьбу. Мот­рi хо­тi­лось по­жар­ту­вать з Кар­пом. Тiльки що во­на по­ча­ла ма­за­ти призьбу од по­ро­га, Кар­по сiв на призьбi.

- Ей, встань, бо я й те­бе пiд­ве­ду чер­во­ною гли­ною: бу­деш ще ру­дi­ший, - ска­за­ла Мот­ря, ма­ха­ючи вiх­тем ко­ло са­­мо­го Кар­па.

- Мотре! Хто це то­бi ку­пив та­ке гар­не на­мис­то? - спи­тав Кар­по.

- Та вже ж не ти, - ска­за­ла Мот­ря i знов мах­ну­ла вiх­тем ко­ло са­мо­го Кар­па; Кар­по по­су­нув­ся ще да­лi.

- А як­би я ку­пив то­бi на­мис­то, щоб ти ска­за­ла?

- Не знаю, що б я ска­за­ла, - про­мо­ви­ла Мот­ря.

Карпо од­су­нув­ся на са­мий край призьби; да­лi вже й призьби не бу­ло.

- Вставай, бо зiпх­ну! - крик­ну­ла Мот­ря.

- Ану пхни, чи по­ду­жаєш? - про­мо­вив Кар­по й ос­мiх­нув­ся.

- Тiкай, бо, їй-бо­гу, пхну. Я не по­див­люсь то­бi в вi­чi, - крик­ну­ла Мот­ря й за­мах­ну­лась на Кар­па вiх­тем. Чер­во­на гли­на бриз­ну­ла трьома кров'яни­ми кра­пелька­ми на бi­лу Кар­по­ву со­роч­ку.

Карпо схо­пив­ся й за­че­пив но­гою гли­ня­ник. Гли­ня­ник пе­ре­ки­нув­ся й по­ко­тивсь з гор­би­ка. Кар­по обер­нув­ся, щоб не за­ма­зать чо­бiт, i за­че­пив п'ятою дру­го­го гли­ня­ни­ка з бi­лою гли­ною, що сто­яв ко­ло са­мо­го по­ро­га. Гли­ня­ник по­ко­тив­ся на се­ре­ди­ну дво­ру, а за ним прос­тяг­ла­ся бi­ла стеж­ка, не­на­че хто прос­те­лив од по­ро­га бi­лий руш­ник.

- Чи ти зду­рiв, чи ти збо­же­во­лiв! - крик­ну­ла Мот­ря на ввесь двiр. - Ой ли­шеч­ко ме­нi! Що ж оце бу­де, як ма­ти на­дiй­дуть з яр­мар­ку?

Карпо сто­яв се­ред дво­ру й ос­мi­хав­ся. Вiн нi­ко­ли не смi­яв­ся га­разд, як смi­ються лю­ди. Йо­го на­суп­ле­не, жов­ту­ва­те ли­це не роз­вид­ню­ва­лось на­вiть то­дi, як гу­би ос­мi­ха­лись.

- Вiзьми ж та поп­ри­би­рай, бо я не знаю, що це ме­нi ма­ти ска­жуть. Це ж ма­ти ку­пи­ла на яр­мар­ку вальок отiєї чер­во­ної гли­ни за цi­ло­го п'ята­ка, - про­мо­ви­ла Мот­ря жа­лiб­ним го­ло­сом.

- Ану, Мот­ре, зап­лач! Я ще зро­ду не ба­чив, як дiв­ча­та за гли­ня­ни­ка­ми пла­чуть.

- Добрi смiш­ки! Як вiзьму оцього вiх­тя та об­ма­жу то­бi го­ло­ву, то ти бiльше не бу­деш ме­нi гли­ня­ни­кiв пе­ре­вер­тать.

Мотря на­хи­ли­лась, вхо­пи­ла з зем­лi вiх­тя з чер­во­ною гли­ною i вже за­мах­ну­лась, щоб ки­нуть ним на Кар­па

- Не сердься: най­му завт­ра му­зи­ки, - про­мо­вив Кар­по.

Мотря ба­чи­ла, що Кар­по за­ли­цяється до неї, i здер­жу­ва­ла свiй гнiв. Дру­го­му па­руб­ко­вi во­на б i справ­дi об­ма­за­ла гли­ною по­ти­ли­цю.

Тiльки що Мот­ря за­мах­ну­лась вiх­тем, за вер­ба­ми за­то­рох­тiв кiнський вi­зок. Мот­ря опус­ти­ла ру­ку.

- Боже мiй! Їй-бо­гу, ма­ти з батьком їдуть з яр­мар­ку. Кар­по ско­чив че­рез пе­ре­лаз i пi­шов по­пiд ти­ном. По дру­гий бiк ву­ли­цi ко­тив­ся вi­зок i пiд­ко­тив­ся пiд во­ро­та. Дов­биш­ка за­раз уг­ля­дi­ла пiд ха­тою двi сму­ги роз­ли­тої гли­ни i два гли­ня­ни­ки, що ка­ча­ли­ся се­ред дво­ру.

- А це, дiв­ко, що та­ке? - крик­ну­ла ма­ти з во­за. - Чи ти п'яна, чи тве­ре­за, що по­пе­ре­ки­да­ла се­ред дво­ру гли­ня­ни­ки?

- Та тут ус­ко­чив у двiр чийсь ка­бан. Як по­ча­ла я га­няться за ним а вiн, прок­ля­тий, як дре­ме­нув по­пiд ха­тою, то й по­пе­ре­вер­тав обид­ва гли­ня­ни­ки, - го­во­ри­ла Мот­ря.

- Це, ма­буть, ря­бий Па­рас­чин кнур? Вiн, ка­торж­ний, ска­кає че­рез ти­ни, як со­ба­ка, - про­мо­ви­ла ма­ти. - Чом же це ти не пiд­ве­ла пер­ше при­пiч­ка, та за­хо­ди­лась ко­ло призьби? - го­во­ри­ла ма­ти, ввiй­шов­ши в ха­ту.

- Оце, гос­по­ди! Чом та чом? - крик­ну­ла й со­бi Мот­ря. - Як­би не той ка­торж­ний кнур, бо­дай вiн лус­нув, я б до­сi все дi­ло по­ро­би­ла, - ска­за­ла Мот­ря, ос­мi­ха­ючись до стi­ни.

Карпо тим ча­сом прий­шов до­до­му й зас­тав уже батька й ма­тiр до­ма. Тiльки що вiн увiй­шов у двiр, батько спи­тав йо­го:

- Де ж це ти, Кар­пе, був? Мо­же, роз­ко­пу­вав шлях че­рез го­ру?

- Через яку го­ру? - спи­тав Кар­по, не див­ля­чись на батька.

- А че­рез оту-о! Хi­ба не ба­чиш? - ска­зав Кай­даш, по­ка­зу­ючи ру­кою на кру­тий шпиль, що тро­хи не ви­сiв над йо­го сад­ком. - Я ж вам обом ка­зав, щоб ви тро­хи роз­ко­па­ли до­ро­гу навс­ко­си. Од­на­че сьогод­нi не мож­на жа­ти, а ко­пать мож­на.

- Хiба я зду­рiв, щоб го­ри роз­ко­пу­вав, - сер­ди­то обiз­вав­ся Кар­по.

- А як же ми во­зи­ти­ме­мо сно­пи? - ска­зав батько.

- Так, як i во­зи­ли, - -зне­хо­тя ска­зав Кар­по.

- А хi­ба ж ма­ло осiв ми там по­ла­ма­ли?

- То ще з од­ну або зо двi по­ла­маємо. Цi­лий ку­ток їздить че­рез го­ру, а я бу­ду її роз­ко­пу­вать. Оце справ­дi шту­ка!

- А хто ж її роз­ко­пає, як ми не поч­не­мо? Ко­мусь тре­ба по­чать, - ска­зав батько.

- Як хтось поч­не, то й я ко­пирс­ну зас­ту­пом скiльки там ра­зiв, - ска­зав Кар­по i пi­шов у ха­ту.

- I я так са­мо, - обiз­вав­ся Лав­рiн та й со­бi пi­шов у ха­ту.

Старий Кай­даш тiльки ру­кою мах­нув, розп­ря­га­ючи во­ли: бу­ли па­ни, шля­ху не роз­ко­па­ли, нас­та­ла во­лость, а шлях все-та­ки не роз­ко­па­ний.

- Не бу­ду ж i я йо­го ко­пать. Не­хай йо­го чор­ти роз­ко­пу­ють, ко­ли знай­дуть у йо­му смак, - буб­нiв сам до се­бе Кай­даш.

На дзвi­ни­цi вда­ри­ли в дзвiн. Ста­рий Кай­даш зняв шап­ку, три­чi пе­рех­рес­тив­ся i пi­шов до церк­ви, за­га­дав­ши си­нам лад­на­ти два во­зи з руб­ля­ми для во­зо­ви­цi. Дру­го­го дня свi­том во­ни зби­ра­лись їхать на по­ле по сно­пи, нез­ва­жа­ючи на те, що бу­ла не­дi­ля. Се­ля­ни по­ва­жа­ють не­дi­лю й праз­ни­ки i не роб­лять нi­якої ро­бо­ти, але не ма­ють за грiх од­но­го дi­ла: во­зи­ти в не­дi­лю та в праз­ник сно­пи.

В не­дi­лю вран­цi пе­ред служ­бою Мот­ря Дов­би­шiв­на при­би­ра­лась до церк­ви. Во­на при­нес­ла з хиж­ки зав'яза­нi в хуст­цi квi­ти та стрiч­ки i роз­си­па­ла їх по сто­лi, зас­те­ле­но­му бi­лою ска­тер­тю; при­нес­ла й пос­та­ви­ла на ла­вi чер­во­нi сап'янцi. Дов­би­шiв­на сi­ла на круг­ло­му дзиг­ли­ко­вi ко­ло сто­ла, а под­ру­га-су­сi­да на­дi­ла Мот­рi на го­ло­ву ки­бал­ку, ви­рi­за­ну з товс­то­го па­пе­ру, схо­жу на вi­нок; на ки­бал­ку, над са­мим ло­бом, пок­ла­ла ву­зеньку стрiч­ку з зо­ло­тої пар­чi, а по­тiм кла­ла стрiч­ки од­ну ви­ще од дру­гої так, що над ло­бом бу­ло вид­ко пру­жок од кож­ної стрiч­ки. Всю ки­бал­ку кру­гом i всi ко­си во­на об­ти­ка­ла квiт­ка­ми з чер­во­них, зе­ле­них, си­нiх i жов­тих ву­зеньких стьожок. За ву­ха во­на по­за­ти­ка­ла пуч­ки дрiб­ненько­го бар­вiн­ку, ка­чу­ри­нi ку­че­рi та па­ви­нi пе­ра i по­тiм розс­те­ли­ла по спи­нi двад­цять дов­гих кiн­цiв стрi­чок до са­мо­го по­яса.

- Нащо це ти, Мот­ре, так при­би­раєшся? - спи­та­ла в неї ма­ти. - Те­пер же не ве­ли­ке свя­то. На­що ти на­дi­ваєш всi квiт­ки та стрiч­ки?

- Та ко­ли за­ле­жа­лись у скри­нi. Хо­чу тро­хи про­вiт­рить, - ска­за­ла Мот­ря, але в неї бу­ла зов­сiм iн­ша дум­ка. Кар­по обi­цяв для неї най­нять му­зи­ки. Во­на спо­дi­ва­лась по­ба­читься з ним у церк­вi.

Мотря вбра­ла­ся в зе­ле­ну спiд­ни­цю, в чер­во­ну за­пас­ку, пiд­пе­ре­за­лась дов­гим чер­во­ним по­ясом i по­пус­ка­ла кiн­цi тро­хи не до са­мо­го до­лу, одяг­лась в зе­ле­ний з чер­во­ни­ми квiт­ка­ми гор­сет, взу­лась в чер­во­нi чо­бо­ти, на­дi­ла доб­ре на­мис­то, взя­ла в ру­ки бi­лу хус­точ­ку та й пiш­ла до церк­ви. Вся її го­ло­ва аж нi­би го­рi­ла квiт­ка­ми про­ти сон­ця. Па­ви­не пiр'я бли­ща­ло й ми­го­тi­ло, а зо­ло­тий пру­жок пар­чi на чор­них ко­сах сяв i на­да­вав кра­си тон­ким чор­ним бро­вам та блис­ку­чим очам.

Вона дiй­шла до Кай­да­ше­во­го дво­ру. Са­ме то­дi з кру­то­го шпи­ля з'їжджа­ли два во­зи з сно­па­ми, не­на­че два стiж­ки ко­ти­лись з го­ри. То вiз сно­пи Кай­даш з дво­ма си­на­ми. Ви­со­кi во­зи пос­хи­ля­лись на во­ли й ко­ло­ли їх в спи­ну гост­рою со­ло­мою та ос­тю­ка­ми. Во­ли аж по­за­ди­ра­ли го­ло­ви вго­ру та по­вит­рi­ща­ли здо­ро­вi очi.

- Карпе! Дер­жи-бо ца­бе! - крик­нув батько на си­на. - По­ми­най ко­ле­сом отой ка­торж­ний гор­бок.

- Цабе, сi­рий! Ца­бе, мо­ру­гий! - крик­нув Кар­по i крут­нув ба­то­гом над ро­га­ти­ми го­ло­ва­ми.

Але са­ме в той час вiн гля­нув униз. Проз їх двiр iш­ла Мот­ря в квiт­ках та стрiч­ках. Чер­во­на за­пас­ка, чер­во­нi чо­бо­ти, як жар, по­яс - все бли­ща­ло й ся­ло про­ти вра­нiшнього сон­ця, як щи­ре зо­ло­то. Кар­по за­ди­вив­ся на те ди­во, а вiз вис­ко­чив уже од­ним ко­ле­сом на кру­тий гор­бик.

- Держи ца­бе! - крик­нув не своїм го­ло­сом ста­рий Кай­даш, по­ба­чив­ши, що вiн на­хи­ляється на один бiк. - Чи ти ог­лух, чи ти ос­лiп! Кар­пе, дер­жи-бо ца­бе!

Карпо не мiг одiр­вать очей од Мот­рi, а вiз усе на­хи­ляв­ся на­бiк. Батько ки­нув заднього во­за i по­бiг з го­ри до пе­реднього та все кри­чав: ца­бе, сi­рий, ца­бе! Вiз вис­ко­чив ко­ле­сом на гор­бок i пе­ре­ки­нув­ся на­бiк. Пе­ред­ня вiсь хрус­ну­ла, як трiс­ка, а ко­ле­со зав'язло в рiв­ча­ку.

- Ой, ли­ха моя го­ди­на та не­щас­ли­ва! - крик­нув Кай­даш. - Це ж ме­не по­ка­ра­ла свя­та не­дi­ля. I на­що бу­ло сьогод­нi їха­ти по сно­пи?

Не встиг Кай­даш на­бiд­каться, як зад­нiй вiз наг­нав­ся на пе­ред­нiй i пе­ре­ки­нув­ся.

Тим ча­сом на дзвi­ни­цi вда­ри­ли в усi дзво­ни. Всi лю­ди, що си­дi­ли ко­ло церк­ви, повс­та­ва­ли й по­ча­ли хрес­титься. Кай­да­ше­вi бу­ло вид­ко увесь шпиль, на кот­ро­му сто­яла церк­ва, всiх лю­дей ко­ло церк­ви. Вiн зняв шап­ку i по­чав хрес­ти­тись.

- Господи ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний! По­ка­ра­ла ме­не й свя­та не­дi­ля, й свя­та п'ятни­ця. Те­пер хоч сядь та й плач! - го­во­рив Кай­даш i тро­хи не пла­кав.

- Вас, та­ту, все ка­рає як не п'ятни­ця, так не­дi­ля, - ска­зав Кар­по нас­мiш­ку­ва­то.

- Ти вже в нас ве­ли­ко­ро­зум­ний. Ко­ли б пак бу­ло ко­пирс­нуть хоч раз зас­ту­пом то­го ка­торж­но­го гор­би­ка! Що ж те­пер бу­де­мо на свi­тi бо­жо­му ро­би­ти? - бiд­кав­ся ста­рий Кай­даш.

- Кидаймо сно­пи та хо­дiм до церк­ви, - ска­зав Кар­по.

В ста­ро­го батька й справ­дi бу­ла та­ка дум­ка. Йо­му хо­тi­лось од­мо­ли­тись за свiй грiх. Кар­по­вi ще бiльше хо­тi­лось до церк­ви. Вiн тiльки пог­ля­дав, як Мот­ря йшла на го­ру до церк­ви, як увiй­шла в бра­му, як пе­рей­шла цвин­тар пiд зе­ле­ни­ми виш­ня­ми й ста­ла ко­ло са­мих две­рей, ко­ло дiв­чат.

Карпо гля­нув на во­зи й важ­ко здих­нув. Тре­ба бу­ло браться за ро­бо­ту.

Вже задз­во­ни­ли на "Дос­той­но", як Кай­даш з си­на­ми впо­рав­ся ко­ло во­за, од­вiз сно­пи в двiр, а на го­рi зос­тав­ся тiльки по­ла­ма­ний вiз.

Старий Кай­даш на­ки­нув сви­ту й пi­шов до церк­ви од­мо­лю­ва­тись за свiй грiх. За ним слi­дом пi­шов i Кар­по, щоб по­ди­ви­тись на Мот­рю.

Карпо пе­рей­шов цвин­тар i тiльки встиг ки­ну­ти очи­ма на Мот­рю. Во­на зу­мис­не ста­ла ко­ло дiв­чат з са­мо­го краю. Кар­по лед­ве вгля­дiв на хо­ду її гост­рi, як нiж, очi, вхо­пив її блис­ку­чий пог­ляд з-пiд вiн­ка квi­ток та зе­ле­но­го лис­тя.

Виходячи з церк­ви, Кар­по дог­нав Мот­рю за бра­мою. Її дов­гi стрiч­ки ма­яли на вiт­рi, не­на­че лис­тя роз­кiш­но­го хме­лю, що по­чiп­ляв­ся на то­по­лi. Мот­ря за­ту­ли­ла гу­би хус­ти­ною, але за­раз їх од­ту­ли­ла й смi­ли­во спи­та­ла:

- Чи вий­деш по обi­дi на му­зи­ки?

- Вийду! А ти, Мот­ре, вий­деш?

- Вийду, хоч би й ма­ти не пус­ка­ла, - од­ка­за­ла Мот­ря i по­бiг­ла на греб­лю та й схо­ва­лась за вер­ба­ми, тiльки чер­во­нi стрiч­ки бли­ща­ли мiж зе­ле­ним лис­том.

"Ой, ва­жу я на цю дiв­чи­ну вра­жу, та не знаю, чи бу­де во­на моєю: в'ється, як в'юн у ру­ках, та ко­ли б не вис­лиз­ну­ла з рук", - по­ду­мав Кар­по та й пi­шов у ха­ту.

По обi­дi на ву­ли­цi вда­ри­ли троїстi му­зи­ки i пiш­ли че­рез все се­ло до корч­ми, виг­ра­ва­ючи до­ро­гою. За­во­ру­ши­лись дiв­ча­та на го­ро­дах та в сад­ках, ви­си­па­лись на ву­ли­цю, аж пе­ре­ла­зи зат­рi­ща­ли. Жни­ва кiн­чи­лись, нас­та­вав вiльнi­ший час. Дiв­ча­та зби­ра­лись на гу­лян­ку пiд корч­мою. Корч­ма сто­яла ко­ло греб­лi над став­ком мiж ви­со­ки­ми вер­ба­ми. Всi дiв­ча­та бу­ли тiльки в чер­во­них ки­бал­ках, од­на Мот­ря прий­шла в квiт­ках та в стрiч­ках. Дiв­ча­та згля­да­лись од­на з дру­гою та все пог­ля­да­ли на Мот­рю. Мiж па­руб­ка­ми за­чор­нi­ла ви­со­ка сму­ше­ва Кар­по­ва шап­ка. Кар­по най­няв му­зи­ки дiв­ча­там. Усi дiв­ча­та зди­ву­ва­лись. Нiх­то не до­га­давсь, що вiн най­няв му­зи­ки для од­нiєї Мот­рi. Мот­ря пiш­ла у та­нець i по­ве­ла за со­бою дру­гих дiв­чат. За дiв­ча­та­ми пiш­ли в та­нець хлоп­цi. Тiльки Кар­по сто­яв од­да­ле­ки, зак­лав­ши од­ну ру­ку за по­яс. Вiн не лю­бив i не вмiв тан­цю­вать. Од­да­ле­ки вiн спiд­ло­ба ди­вив­ся на Мот­рю, як на її пле­чах ма­ня­чi­ли дов­гi кiн­цi стрi­чок, як дрi­бо­тi­ли в тан­цях її чер­во­нi чо­бо­ти, як бряж­ча­ло на шиї доб­ре на­мис­то з ду­ка­ча­ми.

Музики ра­зом ста­ли, не­на­че стру­ни пор­ва­ли. Дiв­ча­та пе­рес­та­ли тан­цю­вать. Кар­по все сто­яв та ско­са пог­ля­дав на Мот­рю. Вiн не прис­ту­пив до неї, не роз­мов­ляв з нею. Мот­рю по­ча­ла бра­ти злiсть. Над­ве­чiр дiв­ча­та по­ча­ли роз­хо­ди­тись. Пiш­ла до­до­му й Мот­ря, тро­хи сер­ди­та на Кар­па. Кар­по наз­дог­нав її i пi­шов з нею по­руч, але дов­го не про­мов­ляв i сло­ва. Мот­ря мовч­ки лу­за­ла на­сiн­ня. Дов­би­шiв двiр був не­да­леч­ко. Вже бу­ло вид­ко са­док i за­дим­ле­ний верх. Во­ни пiш­ли греб­лею.

- Чого це ти, па­ру­бо­че, слiд­ком iдеш за мною? Ма­ти вгля­дить та ще й ви­лає, - ска­за­ла Мот­ря, не див­ля­чись на Кар­па.

- А як я свис­ну за сад­ком, чи вий­деш?

- Я б об­са­ди­ла че­реш­ня­ми двiр, щоб i тво­го го­ло­су не бу­ло чуть.

- Чому ж так?

- Хто те­бе знає, чи ти гор­дий, чи ти пиш­ний, чи гор­до не­сеш­ся? Я не знаю, чи ти ме­не вiр­но лю­биш, чи з ме­не смiєшся. Ще й сла­ви на все се­ло на­ро­биш.

Карпо спи­нив­ся пiд вер­бою на греб­лi. Мот­ря i со­бi ста­ла.

- Я не гор­дий, я не пиш­ний i гор­до не не­су­ся. Я те­бе, Мот­ре, щи­ро люб­лю i з те­бе не смi­юся.

Мотря ста­ла якась доб­рi­ша i лас­ка­вi­ша. Во­на ос­мiх­ну­лась i гля­ну­ла Кар­по­вi прос­то в вi­чi. Її блис­ку­чi очi не­на­че лег­ка ро­са при­си­па­ла.

- Як зiй­дуть зо­рi на не­бi, я ви­дам ма­те­рi ве­че­рю та й вис­ко­чу на ча­сок у са­док. Про­щай, Кар­пе! - ска­за­ла Мот­ря i крут­ну­лась пе­ред ним так швид­ко, що її стрiч­ки об­си­па­ли йо­му ли­це, нi­би пу­хом.

"Ой ти, дiв­чи­но, з ку­че­ря­вої ру­ти-м'яти зви­та та з гост­ро­лис­тої шельвiї!" - по­ду­мав Кар­по i по­вер­нув на­зад до до­му.

Минуло не­дiль зо двi. Вже кiн­ча­лось лi­то. Пе­ред са­мим Се­ме­ном Кар­по зас­лав до Мот­рi ста­рос­тiв. Ста­рос­ти за­мi­ня­ли хлiб; Мот­ря не цу­ра­ла­ся Кар­па.

На Се­ме­на ста­рий Кай­даш на­дiв но­ву чор­ну сви­ту, за­су­нув за па­зу­ху па­ля­ни­цю, взяв у ру­ки цi­пок i пi­шов з своєю жiн­кою до Дов­би­шiв у гос­тi. Кай­да­ши­ха вбра­лась, як у не­дi­лю, в гор­сет, в жов­тi чо­бо­ти, в но­ву бi­лу сви­ту, ще й за­су­ну­ла в ру­кав бi­лу хус­точ­ку. Дов­би­шi бу­ли ба­га­тенькi, i Кай­да­ше­вi хо­тi­лось се­бе по­ка­зать пе­ред ба­га­ти­ря­ми.

Кайдаш з жiн­кою ввiй­шов у Дов­би­шiв двiр. Над­во­рi бу­ло га­ря­че, як лi­том. Сон­це тiльки що звер­ну­ло з пiвд­ня. Кай­да­ши­ха ста­ла ко­ло во­рiт i об­тер­ла по­лою пил з жов­тих чо­бiт. Не­да­ле­ко од ха­ти пiд гру­шею Мот­ря тер­ла ко­ноп­лi, її ру­ки хо­ди­ли хо­до­ром. Тер­ни­ця гав­ка­ла пiд її ру­ка­ми, як суч­ка, дрiб­но та го­лос­но, аж скри­пi­ла, аж ви­ла. Жме­ня ко­но­пель ма­яла в її ру­цi не­на­че ли­ся­чий хвiст.

- Добридень, моя ди­ти­но! Бо­же, по­мо­жи! - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рi то­неньким го­ло­сом.

- Доброго здо­ров'я! Спа­си­бi! - обiз­ва­лась Мот­ря з сад­ка, i її ру­ки не пе­рес­та­ва­ли во­ру­ши­ти ме­чик тер­ни­цi. Во­на тiльки пiд­ве­ла го­ло­ву вго­ру i знов спус­ти­ла очi на тер­ни­цю.

- Чи батько та ма­ти до­ма? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Дома. Во­ни в ха­тi, - обiз­ва­лась Мот­ря, i тер­ни­ця за­мовк­ла на хви­ли­ну та й знов за­гав­ка­ла на ввесь са­док.

Довбишка виг­ля­ну­ла в вiк­но й до­га­да­лась, що Кай­да­шi йдуть на розг­ля­ди­ни. Во­на мит­тю зас­ла­ла ска­тер­тю стiл, пок­ла­ла на сто­лi хлiб, на­ки­ну­ла на се­бе гор­сет, а Дов­биш вис­ко­чив у сi­ни, вско­чив у хиж­ку i на­ки­нув на се­бе сви­ту.

Ще Кай­да­ши­ха роз­мов­ля­ла в дво­рi з Мот­рею, а Дов­биш­ка од­чи­ни­ла сi­неш­нi две­рi й ста­ла на по­ро­зi. Кай­да­шi при­вi­та­лись до Дов­биш­ки. Ха­зяй­ка поп­ро­си­ла їх у ха­ту. В сi­нях гос­тей стрiв Дов­биш i по­цi­лу­вав­ся з ни­ми. Всi во­ни ввiй­шли в ха­ту, i гос­тi знов поз­до­ров­ка­лись з ха­зяїна­ми.

Кайдашиха пок­ла­ла на стiл па­ля­ни­цю. Дов­биш­ка взя­ла па­ля­ни­цю в ру­ки, по­цi­лу­ва­ла й знов пок­ла­ла на стiл.

- Як вас, сва­хо, бог ми­лує? Чи жи­вi, чи здо­ро­вi, моє сер­денько? - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом та все пи­ша­ла гу­би.

- Спасибi вам, сва­хо! Жи­ве­мо пот­рош­ку, хва­ли­ти бо­га. Сi­дай­те, сва­хо, щоб ста­рос­ти сi­да­ли, - про­си­ла ха­зяй­ка.

- Та дай же, бо­же, щоб ста­рос­ти сi­да­ли. Як дасть гос­подь ми­ло­серд­ний, то, мо­же, й справ­дi ста­рос­ти не­за­ба­ром ся­дуть у вас, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха, вти­ра­ючи гу­би й вид хус­точ­кою, хоч на гу­бах i на ви­ду нi­чо­гi­сiнько не бу­ло.

- Чи це ви, сва­хо, за­пи­ли­лись? - спи­та­ла в Кай­да­ши­хи ха­зяй­ка.

- Еге, моє сер­денько. Над­во­рi душ­но, не­на­че се­ред лi­та, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i знов уд­ру­ге об­тер­ла вид хус­точ­кою. Во­на лю­би­ла че­пу­ри­тись i дер­жа­ла се­бе ду­же чис­то. Все на їй бу­ло чис­теньке, не­на­че но­ве.

Кайдашиха сi­ла ко­ло сто­ла на ос­ло­нi. Кай­даш ба­ла­кав з ха­зяїном.

- Та сi­дай­те-бо, сва­хо, за стiл! - про­си­ла ха­зяй­ка. Кай­да­ши­ха пе­ре­сi­ла з ос­ло­на на ла­ву. Во­на ду­же це­ре­мо­ни­лась i бу­ла про­ха­на. Про­бу­ва­ючи на служ­бi в па­нiв, во­на наб­ра­лась од їх чи­ма­ло пи­шан­ня.

- Та сi­дай­те-бо, сва­хо, за стiл, будьте лас­ка­вi. Оце, гос­по­ди! А ви, сва­ту, чо­го це стоїте? Сi­дай­те за стiл, а то ще й ста­рос­ти на­шi спро­тив­ляться.

Кайдаш по­лiз за стiл. Кай­да­ши­ха тiльки тро­хи по­су­ну­лась по ла­вi до сто­ла й очi спус­ти­ла до­до­лу.

- Оце, гос­по­ди! Сi­дай­те-бо, сва­хо, ко­ли ва­ша лас­ка, на по­ку­тi! Ви ж та­ки на­ша сва­ха! - прип­ро­шу­ва­ла ха­зяй­ка Кай­да­ши­ху.

Кайдашиха зов­сiм спус­ти­ла очi, за­пи­ша­лась, втер­ла гу­би хус­точ­кою i по­су­ну­лась на са­ме по­кут­тя. Во­на лед­ве пiд­ве­ла очi й гля­ну­ла на ха­ту.

- Де це моя Мот­ря? Оце за­га­ялась за тiєю ро­бо­тою. Вже й час по­луд­ну­вать, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка, веш­та­ючись по ха­тi.

- Та й ро­бо­ча ж ва­ша доч­ка! Що за зо­ло­та в вас ди­ти­на. Там так пильнує ко­ло ро­бо­ти, що й не роз­ги­нається. Ото, моє сер­це, гар­ну не­вiс­точ­ку ма­ти­му, ко­ли дасть гос­подь ми­ло­серд­ний до­вес­ти дi­ло до ла­ду, - за­го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха, не­на­че в роз­мо­вi мед роз­ли­ла по ха­тi.

Довбишка гук­ну­ла на Мот­рю. Мот­ря ввiй­шла в ха­ту i ста­ла ко­ло по­ро­га. Ма­ти за­га­да­ла їй зiб­ра­ти з гле­чи­ка сме­та­ну та нак­ри­шить са­ла. Са­ма ха­зяй­ка нак­ра­яла хлi­ба, а ха­зяїн внiс з хиж­ки бо­ка­ту пляш­ку го­рiл­ки i пос­та­вив на стiл. В го­рiл­цi пла­вав чер­во­ний стру­чок пер­чи­цi, не­на­че тiльки що вир­ва­ний на го­ро­дi. Кай­даш гля­нув на пе­рець, i в йо­го слин­ка по­тек­ла.

Мотря пос­та­ви­ла на стiл по­лу­ми­сок з сме­та­ною й та­рiл­ку з шма­точ­ка­ми са­ла. Кай­да­ши­ха не зво­ди­ла з Мот­рi очей, не­на­че хо­тi­ла ви­пи­тать всю її ду­шу. Її очi з м'якеньких ста­ли зра­зу твер­денькi. Бро­ви на­су­пи­лись, а ос­мiх зле­тiв з уст i нi­би ви­ле­тiв з ха­ти.

- Спасибi то­бi, моє сер­це ко­ха­не, що ти нас вi­таєш, - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рi, i зно­ву на її ус­та при­ли­нув ос­мiх, а з сло­ва­ми не­на­че по­ли­лась па­то­ка з уст.

Кайдашиха сi­ла, згор­нув­ши ру­ки, нi­би тiльки що зап­ри­час­ти­ла­ся й прий­шла з церк­ви.

Мотря пiд­ве­ла на бу­ду­щу свек­ру­ху гост­рi очi й пос­те­рег­ла ту па­то­ку своїм про­ни­зу­ва­тим ро­зу­мом. Той со­лод­кий ме­док од­ра­зу не спо­до­бав­ся Мот­рi.

Тим ча­сом Дов­биш­ка зве­лi­ла доч­цi розк­лас­ти в че­люс­тях тру­сок i спряг­ти яєчню. Мот­ря по­ча­ла по­ра­тись ко­ло пе­чi. Ха­зяїн на­лив чар­ку пер­цiв­ки. В Кай­да­ша на­тек­ло пов­ний рот сли­ни. Вiн на­си­лу здер­жав­ся.

Хазяїн пiд­няв чар­ку вго­ру i по­чав при­ка­зу­вать:

"Даруй же, бо­же, нам щас­тя й здо­ров'я, а по­мер­шим пош­ли, гос­по­ди, царст­во не­бес­не. По­мо­жи нам, бо­же, до­вес­ти дi­ло до кiн­ця, а ти, доч­ко, будь щас­ли­ва й здо­ро­ва. Як бу­деш свек­ро­вi та свек­ру­сi по­кiр­ненька, бу­де твоя го­лi­вонька ве­се­ленька".

Хазяїн ви­пив усю чар­ку до са­мо­го дна, щоб не зос­та­ва­лось на сльози, знов на­лив i по­дав Кай­да­ше­вi.

Кайдаш ус­тав, при­ка­зав до чар­ки кiлька слiв i швид­ко вки­нув у рот го­рiл­ку. Ха­зяїн зно­ву на­лив чар­ку i по­дав Кай­да­ши­сi. Кай­да­ши­ха взя­ла чар­ку i на­го­во­ри­ла при­ка­зок жи­вим i мерт­вим пов­нi­сiньку ха­ту.

- Даруй же, бо­же, нам i на­шим дi­тям вiк дов­гий та щас­ли­вий, щоб ти, моя до­ню, бу­ла здо­ро­ва, як во­да, щоб цвi­ла до­вi­ку, як ро­жа, щоб ти зак­ра­си­ла мою ха­ту, моя втi­хо, як зо­зу­ля са­до­чок, при­го­лу­би­ла мою ста­рiсть. Пош­ли то­бi, бо­же, вiк ве­се­лий, як ри­бi в мо­рi.

Кайдашиха лед­ве по­мо­чи­ла гу­би в го­рiл­цi, хоч i лю­би­ла го­рi­лоч­ку.

Кайдаш гля­нув на жiн­ку i по­ду­мав: "I на яко­го не­чис­то­го во­на роз­пус­ти­ла язи­ка!" Йо­му ду­же за­ма­ну­лось ви­пи­ти по дру­гiй.

- Що це ви, сва­хо, так ма­ло ви­пи­ли? - прип­ро­шу­ва­ла ха­зяй­ка.

- Ой, бу­де, бу­де! - за­ле­пе­та­ла Кай­да­ши­ха. - Та­ка гiр­ка, як по­лин! Я не знаю, як тi п'яни­цi її п'ють.

- Та ви­пий­те-бо, сва­хо, бiльше. Нев­же оце ви зос­тав­ляєте стiльки на сльози? - про­си­ла ха­зяй­ка.

Кайдашиха знов при­ту­ли­ла гу­би до чар­ки i тро­хи не по­ми­ли­лась та не хильну­ла до дна, але якось сха­ме­ну­лась, вки­ну­ла в рот один ков­ток i ду­же скри­ви­ла гу­би.

- Та ви­пий­те-бо, сва­хо, пов­ну! - знов про­си­ла ха­зяй­ка.

- Ой, бу­де, моє сер­денько! Ко­ли б не впиться, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i од­да­ла ха­зяй­цi чар­ку в ру­ки, за­ку­сив­ши хлi­бом та са­лом.

Довбиш на­лив чар­ку i пок­ли­кав до сто­ла Мот­рю. Мот­ря взя­ла чар­ку, лед­ве про­мо­ви­ла кiлька слiв, ду­же швид­ко при­ту­ли­ла чар­ку до губ i ще швид­ше її од­ве­ла, не­на­че гу­би чар­кою по­пек­ла, i од­вер­ну­лась, вти­ра­ючись ру­ка­вом. Гос­тi й ха­зяїни по­ча­ли по­луд­ну­вать, знов ви­пи­ли по чар­цi й роз­го­во­ри­лись. Кай­да­ши­ха ще­бе­та­ла, але все крадько­ма ско­са пог­ля­да­ла очи­ма на скри­ню, що сто­яла на по­лу, на жерд­ку, на по­душ­ки. Во­на ду­же лю­би­ла чва­ни­тись i по­ча­ла роз­ка­зу­вать, як її ша­ну­ва­ли па­ни та по­пи.

- Оце не­дав­но, сер­денько моє, про­си­ли ме­не го­ту­вать обiд аж у Деш­ки: у свя­ще­ни­ка бу­ли хрес­ти­ни. Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Наїха­ло гос­тей пов­нi­сiнькi ха­ти, а я на всiх нас­та­чи­ла. Вже як по­роз'їзди­лись гос­тi, а ма­туш­ка й кли­че ме­не в по­кої, са­до­вить ме­не на стiльцi за сто­лом, са­ма сi­дає зо мною ве­че­рять. Так ме­не час­ту­ва­ла, спа­си­бi їй, та все прип­ро­шує: та ви­пий­те-бо, па­нi Ма­ру­сю, та їжте-бо, па­нi Кай­да­ши­хо. Їй-бо­гу, прав­ду ка­жу, проше вас.

Мотря од­вер­ну­лась до по­ро­га й зас­мi­ялась. З то­го проше смi­ялись по всьому се­лi i драж­ни­ли че­рез те сло­во Кай­да­ши­ху па­нi еко­ном­шею.

- Коли б ме­нi тiльки гос­подь вi­ку про­дов­жив, а я вже до­ве­ду до пут­тя те­бе, Мот­ре. Гос­по­ди, чо­го я не по­ви­учу­ва­лась у пансько­му дво­рi!

Та згад­ка за панський двiр на­ве­ла дум­ку про не­дав­ню пан­щи­ну, на­ве­ла сум на всiх. Кай­да­ши­ха при­мi­ти­ла теє i звер­ну­ла на iн­шу стеж­ку.

- А що вже за своїх си­нiв, то, їй-бо­гу, грiх бу­де не хва­ли­ти їх. В ме­не два си­ни, не­на­че два со­ко­ли. Що вже що, а на ста­рiсть прик­ри­ють ме­не ор­ли­ни­ми кри­ла­ми. Хва­ли­ти бо­га, бу­де до ко­го при­хи­литься. Що за лю­ба ди­ти­на мiй Кар­по, та­кий слух­ня­ний, та­кий ти­хий, хоч у ву­хо бгай. Та­кий вiн був i ма­леньким: оце, бу­ло, по­ки­ну в ко­лис­цi, пi­ду на го­род, вер­ну­ся, а вiн ле­жить - анi пис­не. Мої си­ни не­на­че па­ху­чi ва­сильки на го­ро­дi.

Довбиш i Дов­биш­ка слу­ха­ли, слу­ха­ли Кай­да­ши­ху, аж ро­ти по­роз­зяв­ля­ли, а Кай­да­ша бра­ла злiсть. Вiн усе ждав, щоб йо­го жiн­ка хут­чiй сту­ли­ла ро­та та щоб ха­зяїн на­ли­вав по чар­цi. Чер­во­ний пе­рець у го­рiл­цi драж­нив йо­го, не­на­че цяцька ма­лу ди­ти­ну, а жiн­ка роз­пус­ти­ла роз­мо­ву на всю гу­бу. Вiн не ви­дер­жав.

- I го­дi то­бi хва­ли­тись дiтьми. Хва­ли­ла ж со­ва своїх дi­тей, що не­ма кра­щих на свi­тi, а яка ж там со­ви­на кра­са? - ска­зав Кай­даш.

- Авжеж, що прав­да, то не грiх, - при­так­ну­ла Дов­биш­ка й не­на­че пiд­ли­ла мас­ла в во­гонь.

- Я не хва­лю своїх си­нiв, але, ко­ли прав­ду ска­за­ти, то на всi Се­ми­го­ри не­має та­ких хлоп­цiв, як мої. Що вже ро­бо­чi, слух­ня­нi, по­кiр­ли­вi, то дай, бо­же, та­ких дi­тей уся­ко­му. Мо­го Лав­рi­на, проше вас, хоч у па­зу­ху схо­вай, а як iде се­лом, то дiв­ча­та аж пе­ре­ла­зи ла­ма­ють.

Кайдашиха й са­ма не вва­жа­ла, що пе­рей­шла мi­ру. Кар­по зов­сiм не слу­хав не тiльки її, але на­вiть батька, а по­кiр­ним вiн не був на­вить ма­лим хлоп­цем.

Мотря нап­ряг­ла яєчнi й по­да­ла на стiл. Дов­биш знов по­час­ту­вав гос­тей. Кай­да­ши­ха ви­пи­ва­ла вже по пов­нiй, не кри­ви­ла ро­та й гу­бiв не вти­ра­ла хус­точ­кою. Чар­ка час­тi­ше пiш­ла кру­гом сто­ла. В пляш­цi вже зос­тав­ся на днi тiльки чер­во­ний стру­чок. У Кай­да­ша i в йо­го жiн­ки по­со­ло­вi­ли очi. Во­ни вста­ли з-за сто­ла й по­ча­ли про­ща­тись, об­нi­маться та цi­лу­ваться. Кай­да­ши­ха спiтк­ну­лась на по­ро­зi.

- Дасть бог, по­же­ни­мо дi­тей, то я для Кар­па при­роб­лю ха­ту че­рез сi­ни, - ска­зав Кай­даш, ви­хо­дя­чи за во­ро­та. - В ме­не си­на­ми не по­ле за­сi­яно. Лав­рiн зос­та­неться в моїй ха­тi, а Кар­по жи­ти­ме че­рез сi­ни в про­тив­нiй ха­тi.

- О то доб­ре, сва­ту! Як бу­дуть ша­ну­ва­тись, то по­ми­ряться, а як не схо­тять, то як схо­тять! - ска­зав Дов­биш, вип­ро­вод­жа­ючи сва­тiв за во­ро­та.

- Де вже, щоб мої си­ни та не по­ми­ри­лись! На цi­ло­му свi­тi не­ма та­ких слух­ня­них дi­тей, як мої си­зо­пе­рi ор­ли! - хва­ли­лась Кай­да­ши­ха, ви­хо­дя­чи че­рез во­ро­та на ву­ли­цю.

- Прощайте, зос­та­вай­тесь здо­ро­вi! Спа­си­бi вам за хлiб, за сiль та за ва­шу лас­ка­вiсть! - про­ща­лась Кай­да­ши­ха, гу­ка­ючи за во­рiтьми.