КАЙДАШЕВА СІМ'Я

VIII

Поховали си­ни Кай­да­ша з ве­ли­кою чес­тю, про­си­ли свя­ще­ни­ка за­нес­ти батька в церк­ву; як хо­ва­ли, то чи­та­ли єван­ге­лiю тро­хи не ко­ло кож­ної ха­ти; пiс­ля по­хо­ро­ну спра­ви­ли ба­га­тий обiд. Кай­да­ши­ха роз­да­ла стар­цям щед­ру ми­лос­ти­ню, да­ла свя­ще­ни­ко­вi на со­ро­ко­уст.

На чет­вер­тий день пiс­ля по­хо­ро­ну Кар­по й Лав­рiн по­ча­ли дi­ли­тись батькiвськи­ми спад­ка­ми.

- А що, Лав­рi­не, - ска­зав Кар­по, - роз­дi­лим те­пер грунт по­по­ло­ви­нi, а то батько од­рi­зав ме­нi го­ро­ду, не­на­че вкрав.

- То й роз­дi­ли­мо, - ска­зав Лав­рiн. - Чи пi­де­мо в во­лость, чи обiй­де­мось i без во­лос­тi?

- А на­що нам зда­ла­ся та во­лость! Од­мi­ри­мо по­по­ло­ви­нi го­род та по­по­ло­ви­нi са­док, та й го­дi, - ска­зав Кар­по. - Хi­ба та­ки са­мi со­бi не да­мо ра­ди?

- Про ме­не, мi­ряй­мо го­род i са­мi, - ска­зав Лав­рiн. Кар­по взяв дов­гу та рiв­ну лi­щи­ну i по­чав з Лав­рi­ном мi­ря­ти го­род вздовж та впо­пе­рек. Пе­ре­мi­ряв­ши го­род, во­ни роз­дi­ли­ли йо­го вздовж по­по­ло­ви­нi й по­за­би­ва­ли на ме­жi кiл­ки.

- А що, Лав­рi­не, чи бу­де­мо го­ро­ди­ти тин, чи, мо­же, й без ти­ну обiй­деться? - ска­зав Кар­по.

- А на­вi­що той тин здав­ся? Ад­же ж у нас двiр ко­ло ха­ти спiльний, хоч на йо­му й стоїть i твоя i моя по­вiт­ка та за­го­род­ка, - ска­зав Лав­рiн.

- Про ме­не, не­хай бу­де так, - ска­зав Кар­по.

- Але не знаю, як ще на­шi жiн­ки ска­жуть, - ска­зав Лав­рiн, про ма­тiр вже й не зга­ду­ючи.

- Хiба в ме­не жi­но­чий ро­зум, щоб я жi­нок слу­хав? - ска­зав Кар­по.

Тiльки що во­ни пе­ре­мi­ря­ли го­род та са­док, з ха­ти ви­бiг­ла Мот­ря. Во­на вий­шла на го­род i оки­ну­ла йо­го оком з гор­ба вниз, а од ни­зу на горб, по­тiм вий­шли на горб i ще раз по­мi­ря­ла грунт очи­ма. Лав­рi­но­ва част­ка зда­лась їй бiльшою, ма­буть, тим, що в чу­жих ру­ках шма­ток хлi­ба все здається бiльшим. Во­на ски­ну­ла з се­бе по­яс та да­вай мi­ря­ти го­род пер­ше впо­пе­рек: на Лав­рi­но­вiй по­ло­ви­нi вий­шло бiльше на один по­яс. Пе­ре­мi­ря­ла во­на вдру­ге, - ой ли­шеч­ко! Лав­рi­но­ва част­ка бу­ла бiльше аж на два по­яси.

- Бодай вас ли­ха го­ди­на мi­ря­ла, як ви оце пе­ре­мi­ря­ли, - ска­за­ла са­ма до се­бе й за­хо­ди­лась мi­рять по­ясом грунт впо­довж: ой гвалт! Лав­рi­но­ва по­ло­ви­на ви­хо­ди­ла дов­ша на цi­лий по­яс, ще й ви­су­ну­лась рiж­ком на ву­ли­цю в бу­зи­ну.

- Потривайте ж! - крик­ну­ла Мот­ря на весь го­род. - Це, ма­буть, свек­ру­ши­ще по­ма­га­ла їм мi­рять! Це во­на при­пус­ти­ла со­бi на один по­яс вздовж та на два по­яси впо­пе­рек, ще й рi­жок у бу­зи­нi со­бi од­тяг­ла.

Мотря про­жо­гом по­бiг­ла до ха­ти, дер­жа­чи в ру­ках по­яс, та ре­пе­ту­ва­ла на весь го­род. Ко­ло при­пiч­ка сто­яла та хво­рос­ти­на, кот­рою Кар­по з Лав­рi­ном мi­ряв го­род. Мот­ря вхо­пи­ла хво­рос­ти­ну й ки­ну­лась у две­рi ку­лею, як пти­ця.

- Це ви, ма­буть, з ма­тiр'ю так мi­ря­ли го­род, бо­дай вас мi­ряв сей та той! - крик­ну­ла Мот­ря на по­ро­зi так, що две­рi з обох хат ра­зом од­чи­ни­лись i з две­рей по­вис­ка­ку­ва­ли всi: i Кар­по, й Лав­рiн, i Кай­да­ши­ха, й Ме­лаш­ка. Во­ни по­вит­рi­ща­ли очi на Мот­рю.

- Чого ви­лу­пи­ли баньки, не­на­че ме­не зро­ду не ба­чи­ли? Як це ви пе­ре­мi­ря­ли го­род? Та не­хай йо­го чор­ти спе­чуть з та­кою мi­рою! - гук­ну­ла не своїм го­ло­сом Мот­ря й бряз­ну­ла об зем­лю хво­рос­ти­ною так, що во­на аж за­хур­ча­ла.

- Хррр! - за­хур­чав нас­мiш­ку­ва­то Лав­рiн. - Чо­го це ти кри­чиш, не­на­че на батька.

- Кричи на свою ма­тiр! Я й то­бi за­хур­чу отiєю хво­рос­ти­ною, ко­ли хоч. Як ви мi­ря­ли го­род, ко­ли Лав­рi­но­ва по­ло­ви­на бiльша i вздовж, i впо­пе­рек.

- Твого ро­зу­му не спи­та­ли, бо сво­го, бач, не­ма, - ска­зав скривд­же­ний Лав­рiн.

- Неправда твоя. Мот­ре, - спо­кiй­но ска­зав Кар­по, зак­лав­ши ру­ки за спи­ною.

- Бреши сам! Ось я тiльки що са­ма мi­ря­ла. Iди в во­лость, не­хай во­лость вас роз­дi­лить, а не свек­ру­ха, - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря.

- Одчепись од ме­не, са­та­но! Я й до­ма не бу­ла, як во­ни мi­ря­ли. Це прав­ди­ва при­че­па! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Бе­ре моє доб­ро, ще й ме­не лає.

- Iдiть мi­ряй­те на моїх очах, а як нi, то я ва­шi кiл­ки на ме­жi геть по­ви­ки­даю за тин, а та­ки сво­го до­ка­жу, - кри­ча­ла Мот­ря.

Мотря ви­бiг­ла з сi­ней i по­бiг­ла на го­род; за нею пiш­ла Кай­да­ши­ха з Ме­лаш­кою, i за жiн­ка­ми пiш­ли чо­ло­вi­ки. Мот­ря роз­пе­ре­за­лась i по­ча­ла мi­ря­ти го­род по­ясом: впо­пе­рек Лав­рi­но­ва по­ло­ви­на вий­шла бiльша на два по­яси.

- А що, чия прав­да?

- Як ти мi­ряєш? Пiд­ду­ри ко­го дур­нi­шо­го, а не ме­не, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, - свою по­ло­ви­ну мi­ря­ла, то на­тя­гу­ва­ла, аж по­яс лу­щав, а Лав­рi­но­ву по­ло­ви­ну мi­ря­ла, то аж по­яс брав­ся. Геть, по­га­на! Дай я са­ма пе­ре­мi­ряю з Ме­лаш­кою.

Кайдашиха пе­ре­мi­ря­ла весь го­род упо­пе­рек, - i знов обид­вi по­ло­ви­ни бу­ли од­на­ко­вi.

- А що, чия те­пер прав­да! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха. - Ти мi­ряєш со­бi, то на­тя­гуєш, а чу­жо­му мi­ряєш, то стя­гуєш. Ти б лю­дей со­ро­ми­лась! То­бi тiльки б си­дi­ти з жи­дiв­ка­ми в крам­ни­цях та об­ду­рю­ва­ти на ар­ши­нi лю­дей.

- Це який­сь жi­но­чий са­жень ви­га­да­ла Мот­ря, що стя­гується й роз­тя­гується, як ко­му тре­ба, - ска­зав нас­мiш­ку­ва­то Лав­рiн.

- А отой рi­жок, що в бу­зи­ну ввiг­нав­ся, яким саж­нем бу­деш мi­ря­ти? Не бiйсь, ме­нi не од­да­си? - ска­за­ла Мот­ря.

- То од­ку­си йо­го зу­ба­ми! А де ж йо­го дiть, ко­ли вiн виг­нав­ся на ву­ли­цю, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

Мотря бу­ла сер­ди­та, що вий­шло не так, як во­на хо­тi­ла. Во­на при­че­пи­лась до Лав­рi­на за батькiвську спад­щи­ну.

- Чом же ви не роз­дi­ли­ли па­сi­ки? - ска­за­ла во­на.- Ад­же ж па­сi­ка батько­ва! Га­ра­що все за­гар­ба­ли со­бi в ру­ки! На Лав­рi­но­вiй по­ло­ви­нi в сад­ку бiльше дво­ма гру­ша­ми i од­нiєю яб­лу­нею.

- А ти вже й по­лi­чи­ла? - спи­тав Лав­рiн.

- Авжеж по­лi­чи­ла, i своїм не пос­туп­люсь. Са­док не твiй, а батькiвський, - ска­за­ла Мот­ря.

- То пе­ре­са­ди на свою по­ло­ви­ну! - крик­нув Лав­рiн.

- Який їх чорт по­ду­жає пе­ре­са­дить! Пе­ре­са­диш, то пiд­ве­ре­диш­ся, - ска­за­ла Мот­ря.

- О, пiд­ве­ре­диш­ся. Мот­ре, ко­ли Кар­по не по­мо­же, - ска­зав, смi­ючись, Лав­рiн.

- Вже хоч i пiд­ве­ред­жусь, чи нi, а та­ки сво­го. I до­ка­жу, - гук­ну­ла Мот­ря i вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак, - хо­дiм лиш за­раз у во­лость, не­хай нас во­лость роз­су­дить, а не ти з свек­ру­хою. Дай­те, ли­шень, нам по­ло­ви­ну па­сi­ки, а як нi, та бе­ри, Кар­пе, со­ки­ру та й ру­бай гру­шi. Я вам сво­го не по­да­рую, - кри­ча­ла, аж си­ча­ла Мот­ря.

- Та по­ди­вись, ли­шень, на твоїй по­ло­ви­нi все ста­рi гру­шi, а на моїй - ще­пи! - ска­зав Лав­рiн.

- Мотря ка­же прав­ду: ви нам дай­те по­ло­ви­ну па­сi­ки, по­ло­ви­ну овець та сви­ней, - ска­зав Кар­по.

- Овва, який ро­зум­ний! За­бе­ри ще по­ло­ви­ну ко­тiв та со­бак! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха. - А батька хто лу­пив у тру­ди? Лав­рiн хоч батька не бив.

- Не бив, тiльки не слу­хав! - ска­зав спо­кiй­но Кар­по.

- А ти за­був, що я ще жи­ву на свi­тi? I я маю якесь пра­во на батько­ве доб­ро. Ти ла­ден, ма­буть, ме­не жи­вою в зем­лю за­ко­па­ти! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха. - Ти хо­чеш з своєю Мот­рею ме­не, си­ро­ту, скрив­дить? Нi, Кар­пе, не­хай нас гро­ма­да роз­су­дить!

- Як гро­ма­да, то й гро­ма­да! Хо­дiм в во­лость, бо я своєю част­кою не пос­туп­люсь, - ска­зав Кар­по.

Карпо з Лав­рi­ном та з Кай­да­ши­хою пiш­ли в во­лость, а Мот­ря з Ме­лаш­кою зос­та­лись у дво­рi ко­ло во­лос­тi.

Волость при­су­ди­ла Лав­рi­но­вi та ма­те­рi батькiвське доб­ро, бо Кар­по вже заб­рав свою част­ку ще за жи­вот­тя батька. Як по­чу­ла це Мот­ря, то тро­хи не скру­ти­лась i на­ро­би­ла кри­ку пiд во­лос­тю.

Од то­го ча­су мiж Кай­да­шен­ка­ми й їх жiн­ка­ми не бу­ло ми­ру й ла­ду. Кар­по й Мот­ря по­сер­ди­лись з Лав­рi­ном та з Кай­да­ши­хою i пе­рес­та­ли за­хо­дить до їх у ха­ту.

- А що, Мот­ре, виг­ра­ла? Здоб­рiй тим, що то­бi во­лость при­су­ди­ла, - драж­ни­лась ста­ра Кай­да­ши­ха з Мот­рею.

- Дражнiть уже, драж­нiть, як ту со­ба­ку, - го­во­ри­ла Мот­ря i тро­хи не пла­ка­ла от злос­тi.

Обидвi сiм'ї нас­то­ро­чи­лись од­на про­ти дру­гої, як два пiв­нi, лад­нi ки­ну­тись один на дру­го­го. Тре­ба бу­ло од­нiєї iс­кор­ки, щоб схо­пи­лась по­же­жа. Та iс­кор­ка не­за­ба­ром впа­ла по­пе­рек усього на смiт­тя.

Раз уран­цi Ме­лаш­ка ви­ме­ла ха­ту й по­ло­ви­ну сi­ней, об­ме­ла ко­ло своєї призьби, зме­ла до по­ро­га та й пiш­ла в ха­ту за ря­дю­гою, щоб ви­нес­ти смiт­тя на смiт­ник. Са­ме то­дi Мот­ря ви­бiг­ла з сi­ней i вгля­дi­ла ко­ло по­ро­га смiт­тя. Смiт­тя бу­ло пiд­ме­те­не аж пiд Мот­ри­ну призьбу.

- Доки я бу­ду тер­пi­ти од тiєї iро­до­вої Ме­лаш­ки! - крик­ну­ла Мот­ря на весь двiр; во­на вхо­пи­ла дер­ка­ча та й роз­ки­да­ла смiт­тя по­пiд Лав­рi­но­вою призьбою.

Мелашка вий­шла з ха­ти з ряд­ни­ною. Ко­ли гля­не во­на, смiт­тя роз­ки­да­не геть по­пiд її призьбою й по призьбi.

- Хто це по­роз­ки­дав смiт­тя? - спи­та­ла Ме­лаш­ка в Мот­рi.

- Я роз­ки­да­ла: не ме­ти сво­го смiт­тя пiд мою призьбу, бо я те­бе ним ко­лись на­го­дую, - ска­за­ла з злiс­тю Мот­ря.

- А зась! Не дiж­деш ти ме­не смiт­тям го­ду­ва­ти. На­го­дуй сво­го Кар­па, - ска­за­ла Ме­лаш­ка i по­ча­ла змi­та­ти смiт­тя до­ку­пи до по­ро­га.

- Не ме­ти до по­ро­га, бо ме­нi тре­ба че­рез по­рiг хо­ди­ти! - ляс­ну­ла Мот­ря.

- Авжеж, ве­ли­ка па­нi. По­ка­ляєш, кня­ги­не, зо­ло­тi пiд­кiв­ки, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- Не ме­ти до по­ро­га, бо вiзьму те­бе за шию, як кiш­ку, та на­тов­чу мор­дою в смiт­тя, щоб уд­ру­ге так не ро­би­ла, - ска­за­ла Мот­ря.

Мотринi сло­ва бу­ли ду­же до­кiр­ли­вi. Ме­лаш­ка спа­лах­ну­ла од со­ро­му.

- А, ти, пас­ку­до! То ти смiєш ме­нi та­ке го­во­ри­ти? Хi­ба ти моя свек­ру­ха? Ти ду­маєш, що я то­бi мов­ча­ти­му? - розк­ри­ча­ла­ся Ме­лаш­ка. - То ти ме­не вчиш, як ма­лу ди­ти­ну? Ось то­бi, ось то­бi!

I Ме­лаш­ка пiд­ки­да­ла смiт­тя дер­ка­чем на Мот­ри­ну призьбу, на сi­ни, на вiк­на, аж шиб­ки в вiк­нах дзве­нi­ли, а що бу­ло мок­ре, те поп­рис­та­ва­ло до стi­ни.

Мотря гля­ну­ла й ро­та роз­зя­ви­ла. Во­на не спо­дi­ва­лась од Ме­лаш­ки та­кої смi­ли­вос­тi й спо­чат­ку не зна­ла, що ка­за­ти.

- То це ти так! То це та, що од свек­ру­хи втi­ка­ла?

- Ти ме­нi не свек­ру­ха, а я то­бi не не­вiст­ка. Я од те­бе не втi­ка­ти­му i мов­чать то­бi не бу­ду. Ось то­бi на, ось то­бi на!

Деркач свис­тiв, як шу­лi­ка в по­вiт­рi, у Ме­лаш­чи­них ру­ках, а шиб­ки аж дзенька­ли. Мот­ря ки­ну­лась до Ме­лаш­ки та й по­ча­ла ви­ди­ра­ти дер­ка­ча з рук. Ме­лаш­ка бу­ла слаб­кi­ша i ви­пус­ти­ла йо­го з рук. Мот­ря за­мах­ну­лась на неї дер­ка­чем. Кар­по си­дiв у ха­тi, по­чув, що в вiк­на щось по­ро­щить. Йо­му зда­лось, що в вiк­на б'є град.

"Що це за ди­во! Не­бо яс­не, а в вiк­на по­ро­щить град", - по­ду­мав вiн.

- Гвалт! Гвалт! - зак­ри­ча­ла Ме­лаш­ка. - Яко­го ти дiдька чiп­ляєшся до ме­не, са­та­но?!

З ха­ти ви­бiг­ла Кай­да­ши­ха прос­то од пе­чi з ко­чер­гою в ру­ках. Во­на вгля­дi­ла, що Мот­ря пiд­ня­ла дер­кач уго­ру i лад­на впе­рi­щи­ти Ме­лаш­ку, i мах­ну­ла на Мот­рю ко­чер­гою. Мот­ря одс­ко­чи­ла од призьби, ко­чер­га пот­ра­пи­ла в Мот­ри­не вiк­но. Шиб­ка дзенькну­ла, а дрiб­не скло по­си­па­лось на призьбу.

З ха­ти ви­бiг Кар­по, а за ним Лав­рiн. Три мо­ло­ди­цi вче­пи­лись до ко­чер­ги та до дер­ка­ча, кри­ча­ли, тяг­лись, сi­па­ли тi при­чан­да­ли на всi бо­ки. Дер­кач ро­зiр­вав­ся. Нех­во­рощ по­си­па­лась з дер­ка­ча, не­на­че пiр'я з гус­ки. Чо­ло­вi­ки роз­бо­ро­ни­ли жi­нок i ро­зiг­на­ли їх.

- Одривай ха­ту! Не бу­ду я з ва­ми жи­ти че­рез сi­ни, хоч би ма­ла отут про­пас­ти! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря. - Бе­ри, Кар­пе, со­ки­ру, та за­раз од­ри­вай ха­ту, а як ти не хо­чеш, то я са­ма вiзьму со­ки­ру та й за­ход­жусь ко­ло ха­ти.

- Чи ви по­ка­зи­лись, чи зна­вiс­нi­ли? - го­во­рив Кар­по. - Хто це роз­бив вiк­но?

- Твоя ма­ти! Це вже пiш­ло­ся на­че з Пет­ро­во­го дня! Од­на об­пас­ку­ди­ла ме­нi стi­ни, дру­га вiк­на по­би­ла. Ось то­бi за те! Ось то­бi! - крик­ну­ла Мот­ря й по­ча­ла ха­пать ру­кою з ка­лю­жi грязь i ки­да­ти на Ме­лаш­чи­ну ха­ту. Бi­ла стi­на ста­ла ря­ба, не­на­че її об­сi­ли жу­ки та гед­зi.

- Бий те­бе си­ла бо­жа! Не ки­дай, бо я то­бi го­ло­ву про­ва­лю ко­чер­гою, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха й пог­на­лась за Мот­рею. Мот­ря втек­ла за при­чi­лок, виг­ля­да­ла з-за вуг­ла й ре­пе­ту­ва­ла та кля­ла Кай­да­ши­ху.

- Лаврiне! Од­ри­вай їх ха­ту. Про ме­не, не­хай Мот­ря йде жи­ти пiд три чор­ти або пiд греб­лю; я з нею зро­ду-вi­ку не бу­ду жить пiд од­нiєю пок­рiв­лею, - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха.

- Карпе! Од­ри­вай ха­ту, бо я пiд­па­лю й їх, i се­бе та й на Си­бiр пi­ду, - кри­ча­ла Мот­ря.

- Лаврiне! Од­ри­вай їх ха­ту, бо я лад­на й до су­сiд виб­ра­тись. За­раз пi­ду в во­лость, та не­хай гро­ма­да зiй­деться та роз­ки­дає їх ха­ту, - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха.

З ти­ми сло­ва­ми Кай­да­ши­ха на­ки­ну­ла сви­ту та й по­бiг­ла в во­лость по­зи­ва­ти Мот­рю та Кар­па. Во­лос­ний пок­ли­кав Кар­па на суд. Кар­по ска­зав, що вiн не ду­має од­ри­вать ха­ти, а то тiльки по­ла­ялись та по­би­лись мо­ло­ди­цi. Во­лос­ний виг­нав Кай­да­ши­ху з ха­ти. Слiд­ком за Кай­да­ши­хою при­бiг­ла в во­лость Мот­ря й по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти, по­чи­на­ючи од смiт­тя. Во­лос­ний слу­хав, слу­хав та й плю­нув.

- Iдiть ви со­бi iк не­чис­тiй ма­те­рi та, про ме­не, по­ви­би­вай­те й очi, не тiльки вiк­на, - ска­зав во­лос­ний та й пi­шов у кiм­на­ту, ще й две­рi при­чи­нив.

Того ж та­ки ве­чо­ра Кай­да­ши­ха по­ве­че­ря­ла з дiтьми i вже ла­го­ди­лась ля­гать спа­ти. Ко­ли чує во­на - на го­ри­щi за­кир­ка­ли в сi­да­лi ку­ри, зак­ри­ча­ли й ки­ну­лись з сi­да­ла.

- Ой, тхiр на го­ри­щi! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Може, зло­дю­га ла­зить, - ска­зав Лав­рiн. Кай­да­ши­ха вхо­пи­ла лам­пу i вис­ко­чи­ла в сi­ни; за нею вис­ко­чи­ли в сi­ни Лав­рiн та Ме­лаш­ка.

В сi­нях бу­ло яс­но. Хтось ла­зив на го­ри­щi з свiт­лом.

- Хто там ла­зить? - гук­нув Лав­рiн. З го­ри­ща нiх­то не об­зи­вав­ся, тiльки од­на кур­ка кир­ка­ла на все гор­ло, не­на­че її хто ду­шив. Лав­рiн вис­ко­чив на дра­би­ну й заг­ля­нув на го­ри­ще. Там сто­яла Мот­ря з кур­кою в ру­ках.

- Якого ти не­чис­то­го по­ло­хаєш на­ших ку­рей! - крик­нув Лав­рiн, сто­ячи на щаб­лi.

- Хiба ти не ба­чиш? Свою кур­ку впiй­ма­ла на ва­шо­му сi­да­лi.

- Хiба ж ми про­си­ли твою кур­ку на на­ше сi­да­ло? - гук­нув Лав­рiн. - Чи шап­ку пе­ред нею здiй­ма­ли, чи що?

- Верни, ли­шень, ме­нi яй­ця, бо моя чор­на кур­ка вже дав­но не­сеться на твоєму го­ри­щi.

Мотря ла­зи­ла по го­ри­щi та зби­ра­ла по гнiз­дах яй­ця. Спо­ло­ха­нi слi­пi ку­ри ки­да­лись по го­ри­щi, па­да­ли в сi­ни на свiт.

- Ой бо­же мiй! Це не Мот­ря, а бен­дерська чу­ма. Во­на ме­не з свi­ту зже­не! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха. - Ще ха­ту пiд­па­лить лам­пою. По­ка­рав ме­не то­бою гос­подь, та вже й не знаю за що!

- Мабуть, за ва­шу доб­рiсть, - обiз­ва­лась Мот­ря з го­ри­ща й спус­ти­ла з го­ри­ща на ща­бель здо­ро­ву но­гу з товс­тою лит­кою.

Одна кур­ка впа­ла з го­ри­ща й по­га­си­ла свiт­ло. В сi­нях ста­ло по­но­чi. Лав­рiн сто­яв, сп'явшись на дра­би­ну. Мот­ря штовх­ну­ла йо­го п'ятою в зу­би. Вiн сплю­нув у сi­ни. Мот­ря штовх­ну­ла йо­го по но­сi дру­гою п'ятою. Га­ря­ча лит­ка по­су­ну­лась по йо­го ли­цi. Мот­ря лад­на бу­ла сiс­ти йо­му на го­ло­ву.

- Куди ти су­неш­ся на мою го­ло­ву! - крик­нув Лав­рiн i по­чав тряс­ти дра­би­ну. - Не лiзь, бо я те­бе ся­ка-та­ка ду­ше, ски­ну з дра­би­ни!

Лаврiн ско­чив у сi­ни i по­чав хи­тать дра­би­ну. Дра­би­на сту­ка­ла об стi­ну.

- Скинь її з дра­би­ни до­до­лу, не­хай со­бi го­ло­ву скру­тить, щоб зна­ла, як ла­зи­ти на на­ше го­ри­ще, - кри­ча­ла в тем­них сi­нях Кай­да­ши­ха.

Лаврiн прий­няв дра­би­ну. Мот­ря по­вис­ла на стi­нi. По­ло­ви­на Мот­рi те­лi­па­лась на стi­нi, а дру­га по­ло­ви­на вче­пи­лась у бан­ти­ну, як кiш­ка, од­нiєю ру­кою та лiк­тем дру­гої ру­ки. Мот­ря дер­жа­ла в ру­цi кур­ку й не хо­тi­ла її пус­ка­ти, а в па­зу­сi у неї бу­ли яй­ця, ду­же де­лi­кат­ний крам. Мот­ря бо­ялась на­ро­бить в па­зу­сi яєчнi, дер­жа­лась за бан­ти­ну й нi­як не мог­ла ви­дер­тись на­зад на го­ри­ще. Ниж­ча по­ло­ви­на тяг­ла її вниз.

- Ой, ли­шеч­ко, ой, упа­ду, ой-ой-ой, гвалт!.. - за­ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря не своїм го­ло­сом.

Од гвал­ту Кар­по не вси­дiв у ха­тi й вис­ко­чив у сi­ни з свiт­лом. Лав­рiн сто­яв се­ред сi­ней з дра­би­ною. Мот­ря те­лi­па­лась на стi­нi, не­на­че па­вук на па­ву­ти­нi.

- Драбиною її пле­щи, та доб­ре! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха. - Не­хай не зби­рає яєць на на­шо­му го­ри­щi!

Кайдашиха ки­ну­лась до дра­би­ни й бу­ла б справ­дi по­час­ту­ва­ла ниж­чу по­ло­ви­ну Мот­рi дра­би­ною, але Кар­по вид­рав дра­би­ну в Лав­рi­на, пхнув ма­тiр так, що во­на тро­хи не пе­ре­ки­ну­лась, i пiдс­та­вив дра­би­ну пiд Мот­рю. Во­на злiз­ла до­до­лу з кур­кою в ру­ках.

- Оддай ме­нi яй­ця, зло­дiй­ко! На­що ти пок­ра­ла на­шi яй­ця? - ре­пе­ту­ва­ла Ме­лаш­ка.

- Це моя кур­ка на­нес­ла, - го­во­ри­ла Мот­ря, втi­ка­ючи в свою ха­ту.

- А хi­ба ж твоя кур­ка їх поз­на­чи­ла, чи що? Як не вер­неш яєць, я пi­ду в во­лость, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Про ме­не, йдiть i за во­лость, - кри­ча­ла Мот­ря з своєї ха­ти, ви­ти­ра­ючи ган­чiр­кою яєчню в па­зу­сi.

Мелашка зас­вi­ти­ла свiт­ло, по­ло­ви­ла в сi­нях свої ку­ри й по­ви­ки­да­ла їх на го­ри­ще. В обох ха­тах ще дов­го бу­ло чу­ти крик. Той крик сти­хав по­ма­леньку, як хви­ля на во­дi пiс­ля вiт­ру, до­ки зов­сiм не за­тих.

- Одривай ха­ту од цих злид­нiв! - го­во­ри­ла Мот­ря в своїй ха­тi Кар­по­вi.

- Чи ти зду­рi­ла, чи що? Не­на­че ха­ту одiр­ва­ти так лег­ко, як шма­ток хлi­ба одк­ра­ять? Ти не знаєш, що то бу­де кош­ту­вать.

- Що б там не кош­ту­ва­ло, од­ри­вай, а нi, я са­ма одiр­ву, - го­во­ри­ла Мот­ря..

- Ану, ну, спро­буй! Оце ви­га­да­ла та­ке, що й ку­пи не дер­житься.

Одначе швид­ко пiс­ля то­го Кар­по по­ба­чив, що Мот­ря го­во­ри­ла та­ке, що дер­жа­лось ку­пи.

На дру­гий день Кай­да­ши­ха приб­ра­лась i пiш­ла до свя­ще­ни­ка жа­лi­тись на Мот­рю. Ва­на роз­ка­за­ла все дi­ло не так свя­ще­ни­ко­вi, як ма­туш­цi. Ма­туш­ка да­ла ба­би­ним ону­кам кор­жи­кiв та буб­ли­кiв, пе­че­них з са­ха­ром. Кай­да­ши­ха при­нес­ла тi гос­тин­цi, роз­да­ла Ме­ла­щи­ним дi­тям. Мот­ри­нi дi­ти по­чу­ли но­сом гос­тин­цi й по­ви­бi­га­ли в сi­ни. Кай­да­ши­ха роз­да­ла й їм по буб­ли­ко­вi.

- Не бе­рiть од ба­би гос­тин­ця, бо во­на зло­дiй­ка, - крик­ну­ла Мот­ря з своєї ха­ти.

Дiти заб­ра­ли гос­тин­цi та й да­вай ма­ха­ти ру­че­ня­та­ми на ба­бу та про­мов­лять тi сло­ва, що їм до­во­ди­лось не раз чу­ти од ма­те­рi.

- Баба по­га­на, ба­ба зло­дiй­ка! - ле­пе­та­ли дi­ти.

- А гос­тин­ця взя­ли од ба­би, ще й ба­бу лаєте, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i зап­ла­ка­ла.

Мотря вис­ко­чи­ла з ха­ти, по­оди­iма­ла од дi­тей буб­ли­ки та й ки­ну­ла со­ба­кам.

- Чи ти лю­ди­на, чи ти звi­рю­ка, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, вти­ра­ючи сльози.

Того-таки дня Мот­рин стар­ший хло­пець на­пив­ся з Ме­ла­щи­но­го кух­ля во­ди ко­ло Ме­ла­щи­ної дiж­ки, бо в сi­нях сто­яло двi дiж­ки з во­дою: Мот­ри­на по один бiк, Ме­ла­щи­на по дру­гий. Ма­лий хло­пець, не роз­би­ра­ючи ма­те­ри­но­го пог­ля­ду на пра­во влас­нос­тi, вхо­пив ку­холь з тiєї дiж­ки, що сто­яла до йо­го ближ­че, але якось не вдер­жав кух­ля в ру­ках, упус­тив та й роз­бив.

Кайдашиха вис­ко­чи­ла з ха­ти i на­ро­би­ла га­ла­су.

- Бач, iро­до­ва ду­ше, вчи­ла дi­тей ме­не ла­яти, а твої дi­ти ме­нi шко­ду роб­лять, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рi в две­рi, - iди, ли­шень, сю­ди та по­ди­вись!

Мотря ви­бiг­ла з ха­ти й по­ди­ви­лась. Че­реп­ки ле­жа­ли да­лi, а хло­пець сто­яв, за­су­нув­ши пальцi в рот i схи­лив­ши вин­ну го­ло­ву.

Кайдашиха, не­дов­го ду­мав­ши, вхо­пи­ла ку­холь з Мот­ри­ної дiж­ки та - хрьоп ним об зем­лю.

- Оце чорт йо­го й ви­дав. Ста­ре як ма­ле! Зов­сiм ба­ба з глуз­ду з'їха­ла. Що вам ди­ти­на за­по­дi­яла? - крик­ну­ла Мот­ря.

- Твої дi­ти та­кi змi­юки, як i ти. Нап­ло­ди­ла вов­че­нят, то не пус­кай їх до моєї дiж­ки.

- То схо­вай­те свою дiж­ку в па­зу­ху, а кух­ля ме­нi ку­пiть, бо ви не ди­ти­на, - ска­за­ла Мот­ря.

- Овва! Га­ра­що роз­пус­ти­ла своїх дi­тей, як зiнських ще­нят. Не дiж­деш. - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Коли так, то й я вам од­дя­чу! - ска­за­ла Мот­ря. При тих сло­вам во­на по­бiг­ла в Лав­рi­но­ву ха­ту, вхо­пи­ла з по­ли­цi горш­ка i хрьопну­ла ним об зем­лю. Ме­лаш­ка i Лав­рiн тiльки ро­та по­роз­зяв­ля­ли. Мот­ря ви­бiг­ла з ха­ти. Ме­лаш­ка за нею.

- Коли так, то й я зу­гар­на до мос­ковської за­ку­цiї, - зак­ри­ча­ла Кай­да­ши­ха i як не­са­мо­ви­та вбiг­ла в Мот­ри­ну ха­ту, вхо­пи­ла з при­пiч­ка здо­ро­ву ма­кiт­ру та - хрьоп нею об зем­лю.

Карпо схо­пив­ся з ла­ви. Йо­му зда­ло­ся, що ма­ти збо­же­во­лi­ла.

- О, сто­над­цять чор­тiв вам з Ме­лаш­кою ра­зом! За та­ку ма­кiт­ру я знаю як вам од­дя­чи­ти! - зак­ри­ча­ла Мот­ря, блi­да, як вiск. Во­на вско­чи­ла в Лав­рi­но­ву ха­ту, вхо­пи­ла ко­чер­гу та й свис­ну­ла нею по ку­пi горш­кiв, що сох­ли на ла­вi. Горш­ки зас­тог­на­ли; че­реп­ки по­си­па­лись до­до­лу.

Кайдашиха, не­дов­го ду­мав­ши, вхо­пи­ла ко­чер­гу, Ме­лаш­ка вхо­пи­ла ро­га­ча та в Мот­ри­ну ха­ту! Кай­да­ши­ха лу­пи­ла ко­чер­гою горш­ки на по­ли­цi, Ме­лаш­ка час­ту­ва­ла мис­ки ро­га­чем на мис­ни­ку. Горш­ки си­па­лись з по­ли­цi, як яб­лу­ка з яб­лу­нi, не­на­че зем­ля тряс­ла­ся.

Кайдашенки так зди­ву­ва­лись, що їм зда­ло­ся, що мо­ло­ди­цi зов­сiм по­ка­зи­лись. Лав­рi­но­вi спа­ла на ум дум­ка, чи не по­ку­са­ла ча­сом ма­те­рi ска­же­на со­ба­ка. В Кар­па бу­ла та­ка са­ма дум­ка. Йо­му зда­лось, що до Мот­рi вже прис­ту­пає. Але гля­ну­ли во­ни, що з по­ли­цi сип­ляться горш­ки, а з мис­ни­ка мис­ки, та да­вай обо­ро­нять по­ли­цю та мис­ник. Кар­по на­си­лу по­бо­ров ма­тiр i од­няв од неї ко­чер­гу. Лав­рiн вис­мик­нув з Ме­ла­щи­них рук ро­га­ча i спас жи­вот­тя трьом по­лу­мис­кам.

Всi три мо­ло­ди­цi на­си­лу ди­ха­ли. Во­ни ра­зом ве­ре­ща­ли, гвал­ту­ва­ли, ла­ялись. Кле­кiт у ха­тi був та­кий, що не мож­на бу­ло нi­чо­го ро­зiб­ра­ти.

- Ти - змiя лю­та, а не свек­ру­ха! - кри­ча­ла Мот­ря. - Бу­ду я чор­то­ва доч­ка, ко­ли не ро­зiб'ю то­бi ко­чер­гою го­ло­ви.

- Хто? Ти? Ме­нi? Своїй ма­те­рi? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха. - Кар­пе! ти чуєш, що твоя Мот­рунька го­во­рить на ме­не? То це ти та­ке го­во­риш ме­нi, своїй ма­те­рi? Кар­пе, вiзьми вiрьовку та по­вiсь її за­раз у сi­нях на бан­ти­нi, бо як не по­вi­сиш, то я їй са­ма смерть за­по­дiю.

- Карпе, вiзьми на­ли­га­ча та прив'яжи на три днi свою ма­тiр се­ред ви­го­ну ко­ло стов­па, мов ска­же­ну со­ба­ку, не­хай на неї три днi со­ба­ки бре­шуть, не­хай на неї три днi вся гро­ма­да плює! Во­на ме­не або от­руїть, або за­ру­бає, - ве­ре­ща­ла Мот­ря.

- Що ти ка­жеш? Щоб ме­не мiй син, моя кров, та прив'язав на­ли­га­чем се­ред ви­го­ну на смiх лю­дям? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха. - Ось я вiзьму мiш­ка та нап­ну то­бi на го­ло­ву мов ска­же­нiй со­ба­цi, бо ти нас усiх пе­ре­ку­саєш.

Кайдашиха ви­тяг­ла з-пiд ла­ви по­рожнього мiш­ка й ки­ну­лась до Мот­рi.

Карпо тiльки очi вит­рi­щив i не знав, ко­го слу­хать: чи вi­ша­ти жiн­ку, чи прив'язу­ва­ти на­ли­га­чем ма­тiр.

- Ти зло­дiй­ка! Ти пок­ра­ла в нас яй­ця! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й ки­ну­лась до Мот­рi з мiш­ком у ру­ках.

- Брешеш, не до­ка­жеш! Ти са­ма зло­дю­га, бо обк­ра­да­ла ме­не, мою пра­цю цi­лий рiк. Я на те­бе ро­би­ла, як на па­на пан­щи­ну, - кри­ча­ла Мот­ря.

- А чом же ти ме­не не ки­да­ла, ко­ли то­бi бу­ло в ме­не по­га­но? - пи­ща­ла Кай­да­ши­ха. - Чом те­бе чор­ти не по­нес­ли на Бас­са­ра­бiю або за гра­ни­цю?

- Овва, че­рез та­ке пас­кудст­во та оце тi­ка­ла б за гра­ни­цю! Тi­кай са­ма хоч пiд шум, пiд греб­лю! - гвал­ту­ва­ла Мот­ря. - Ти зло­дю­га, ти вiдьма!

- Хто? Я? Я вiдьма? Я зло­дю­га? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха. - Ось то­бi на!

Кайдашиха тик­ну­ла Мот­рi ду­лю й не пот­ра­пи­ла в нiс, та в око. Мот­ря вхо­пи­ла дер­ка­ча i су­ну­ла дер­жал­ном Кай­да­ши­сi прос­то ме­жи очi.

- Ой ли­шеч­ко! Ви­ко­ло­ла прок­ля­та змi­юка ме­нi око! - зап­ла­ка­ла Кай­да­ши­ха i вхо­пи­лась за пра­ве око.

В неї з ока по­тек­ла кров. Лав­рiн та Ме­лаш­ка по­ба­чи­ли кров i роз­лю­ту­ва­лись. Во­ни ки­ну­лись обо­ро­нять ма­тiр. Лав­рiн пхнув Мот­рю. Мот­ря да­ла стор­ча­ка на ла­ву. Кар­по ки­нув­ся обо­ро­ня­ти Мот­рю i пхнув Лав­рi­на. Лав­рiн уда­рив­ся об мис­ник. Три по­лу­мис­ки, за­хи­ще­нi Лав­рi­ном од наг­лої смер­тi, по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву.

- Одривай, Кар­пе, ха­ту, бо я те­бе по­ки­ну з твоєю прок­ля­тою ма­тiр'ю, з твоїм iро­до­вим код­лом! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря.

- У во­лость її, роз­би­ша­ку! В тюр­му її! Од­ри­вай, Лав­рi­не, їх ха­ту, бо я са­ма по­лi­зу та бу­ду зри­ва­ти ку­ли­ки.

Лаврiн i справ­дi роз­лю­ту­вав­ся. Вiн ухо­пив дра­би­ну, прис­та­вив до стрi­хи, вис­ко­чив на пок­рiв­лю й по­чав зри­ва­ти ку­ли­ки з Кар­по­вої ха­ти. Ку­ли­ки си­па­лись на зем­лю. На ха­тi заб­ли­ща­ли крок­ви й ла­ти, на­че су­хi реб­ра. Тим ча­сом Кай­да­ши­ха зу­мис­не роз­ма­за­ла кров по всьому ви­ду, за­ма­за­ла в кров па­зу­ху, по­вис­ми­ку­ва­ла з-пiд очiп­ка во­лос­ся та й по­бiг­ла до свя­ще­ни­ка, а по­тiм у во­лость i на­ро­би­ла там гвал­ту.

- Ой бо­же мiй! Дзво­нiть в усi дзво­ни! Кар­по з Мот­рею вби­ли Лав­рi­на, вби­ли Ме­лаш­ку, вби­ли й ме­не! Ря­туй­те, хто в бо­га вi­рує! - кри­ча­ла не своїм го­ло­сом Кай­да­ши­ха в во­лос­тi. - Скли­кай­те гро­ма­ду та за­раз, за­раз!

Волосний i пи­сар, по­ба­чив­ши пок­ри­вав­ле­ну Кай­да­ши­ху, по­ля­ка­лись i по­бiг­ли до Кай­да­шен­кiв. За ни­ми бiг­ла Кай­да­ши­ха та га­ла­су­ва­ла на все се­ло. Во­лос­ний з пи­са­рем при­бiг­ла в двiр i вгля­дi­ли жи­во­го Лав­рi­на. кот­рий си­дiв на ха­тi та зри­вав ку­ли­ки. З ха­ти ви­бiг­ла Ме­лаш­ка, здо­ро­ва й жи­ва, а за нею Мот­ря.

- Рятуйте ме­не! - го­ло­си­ла Мот­ря. - Як ме­не знай­дуть за­ру­ба­ну со­ки­рою, то не­хай уся гро­ма­да знає, що ме­не за­ру­ба­ла свек­ру­ха! Ря­туй­те, хто в бо­га вi­рує!

- Чого це ти, на­вiс­на, кри­чиш? - спи­тав го­ло­ва. - Ад­же ж ти жи­ва.

- Рятуйте ме­не, во­на ме­не вже вби­ла! - ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха.

- Чи ви по­ка­зи­лись, чи що? - ска­зав пи­сар. - Бi­гає по дво­рi й кри­чить, що її вже вби­ли. Що тут у вас скоїлось?

- Ось що скоїлось! - ткну­ла пальцем на око Кай­да­ши­ха.

- А ти що ро­биш ото на ха­тi? - гук­нув го­ло­ва до Лав­рi­на. За­раз ме­нi злазь та да­вай од­вiт пе­ред на­ми.

- Не злi­зу, до­ки не одiр­ву Кар­по­вої ха­ти, - го­во­рив Лав­рiн i швир­го­нув ку­ли­ком во­лос­но­му на го­ло­ву.

- Якого ти не­чис­то­го ки­даєшся ку­ли­ка­ми? За­раз ме­нi злазь, а то я по­лi­зу та сам те­бе стяг­ну, та всип­лю то­бi сот­ню рi­зок, - кри­чав во­лос­ний.

Лаврiн тро­хи про­хо­лов, зiр­вав­ши пiв­сот­нi ку­ли­кiв, i злiз до­до­лу. Во­лос­ний з пи­са­рем пiш­ли в ха­ту: в Лав­рi­но­вiй i в Кар­по­вiй ха­тi ва­ля­лись ку­па­ми че­реп­ки.

З ха­ти по­ви­бi­га­ли дi­ти, вгля­дi­ли страш­не зак­ри­вав­ле­не ба­би­не ли­це й пiд­ня­ли гвалт. Со­ба­ки гав­ка­ли на пи­са­ря та на го­ло­ву, аж скиг­ли­ли. З се­ла по­ча­ли збi­га­тись лю­ди. Во­лос­ний з пи­са­рем та з кiлько­ма гро­ма­дя­на­ми по­ве­ли в во­лость Кай­да­шен­кiв, їх жi­нок та Кай­да­ши­ху. Во­ни на­си­лу розп­лу­та­ли їх спра­ву i при­су­ди­ли Кар­по­вi одiр­ва­ти ха­ту й пос­та­ви­ти ок­ро­ми на своєму го­ро­дi, бо Лав­рiн, як мен­ший син, мав пра­во зос­таться в батько­вiй ха­тi i за те був по­ви­нен до­дер­жать ма­тiр до смер­тi. Гро­ма­да при­су­ди­ла роз­дi­ли­ти грунт мiж Кай­да­шен­ка­ми по­по­ло­ви­нi.

Волосний та­ки по­са­див Мот­рю за ба­би­не око в хо­лод­ну на два днi.

Пiсля та­кої ко­лот­не­чi ста­ра Кай­да­ши­ха зас­лаб­ла. В неї наг­на­ло око, як ку­ря­че яй­це. Око стух­ло, але од то­го ча­су во­на ос­лiп­ла на пра­ве око.

- Господи! Од чо­го це в нас по­ча­ла­ся ко­лот­не­ча в сiм'ї? - ка­за­ла Кай­да­ши­ха. - Це во­но не дур­но: це, ма­буть, май­ст­ри зак­ла­да­ли ха­ту не на смерть, а на ко­лот­не­чу.

Кайдашиха на­ду­ма­лась пi­ти до свя­ще­ни­ка й про­си­ти йо­го, щоб вiн ос­вя­тив ха­ти. Не ска­зав­ши нi­чо­го Лав­рi­но­вi й Кар­по­вi, щоб во­ни ча­сом то­му не спро­ти­ви­лись, Кай­да­ши­ха по­бiг­ла до свя­ще­ни­ка й поп­ро­си­ла йо­го ос­вя­тить ха­ти.

Наступав храм в се­ми­горськiй церк­вi, i мо­ло­ди­цi на се­лi по­ча­ли ма­за­ти ха­ти. Мот­ря як­раз то­го дня по­лiз­ла в пiч, щоб її ви­ма­зать.

Кайдашиха прий­шла до­до­му з свя­ще­ни­ком, з ни­ми прий­шов i дяк з па­ла­ма­рем.

Священик пок­ро­пив свя­че­ною во­дою ха­ту й сi­ни. Кай­да­ши­ха про­си­ла йо­го пос­вя­тить i Кар­по­ву ха­ту: їй усе-та­ки шко­да бу­ло си­на.

Кайдашиха од­чи­ни­ла две­рi в Кар­по­ву ха­ту, а там з при­пiч­ка те­лi­па­лись но­ги п'ята­ми до­го­ри, пальця­ми вниз. Товс­тi лит­ки стри­мi­ли, на­че двi де­ре­ви­ни. В пе­чi ле­жа­ла Мот­ря.

Священик пок­ро­пив Кар­по­ву ха­ту.

- Нащо ви, ма­мо, свя­ти­те мою ха­ту? Хi­ба я вас про­сив, чи що? - ска­зав ма­те­рi Кар­по.

- На те, щоб твоя жiн­ка не би­ла горш­кiв та не ви­би­ва­ла очей, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - На­шу ха­ту май­ст­ри зак­ла­да­ли на твою Мот­рю.

- То свя­тiть, ма­мо, пер­ше се­бе, бо й ви не без­вин­нi: на­би­ли горш­кiв уд­вох з Ме­лаш­кою бiльше од Мот­рi, - ска­зав Кар­по.

- Не жар­туй, си­ну! Ти ще мо­ло­дий. Пам'ятай: у те­бе дi­ти, в те­бе ху­до­ба.Гля­ди, ли­шень…

- Та вже свя­тiть не свя­тiть мою ха­ту, а я її одiр­ву та й не бу­ду зак­ла­дать на ко­лот­не­чу, - ска­зав Кар­по i зраз за­хо­див­ся од­ри­ва­ти ха­ту та ста­вить на своєму грун­тi.

Двiр був не­ве­ли­кий, а як йо­го роз­дi­ли­ти, то оче­ви­дяч­ки обид­вi по­ло­ви­ни ста­ли ще мен­шi. Ста­ра ха­та сто­яла на ву­ли­цю бо­ком, бо ха­ти в се­лах став­лять вiк­на­ми i две­ри­ма на пiв­день, а пiв­день при­па­дав не на ву­ли­цю. Кар­по пос­та­вив свою ха­ту не­да­леч­ко од Лав­рi­но­вої. Во­на сто­яла до Лав­рi­но­вих две­рей зад­вiр­ком.

Мотря на­ма­га­лась, щоб Кар­по за­го­ро­див та­кий тин, щоб i пти­ця че­рез йо­го не пе­ре­лi­та­ла. Кар­по му­сив пе­ре­го­ро­дить i двiр, i го­род.

- Отак би ти, Кар­пе, дав­но зро­бив, то бу­ли б i горш­ки цi­лi, i в твоєї ма­те­рi очi не по­ви­ла­зи­ли б, - го­во­ри­ла Мот­ря.

Перебули Кай­да­шен­ки зи­му на оп­рiч­них дво­рах, i двi сiм'ї по­ча­ли пот­ро­ху ми­ри­тись. Спер­шу по­ча­ли за­бi­га­ти з од­нiєї ха­ти в дру­гу дi­ти. Їм бай­ду­же бу­ло про батькiвську ко­лот­не­чу. За дiтьми по­ча­ли за­бi­гать один до дру­го­го батьки для своєї гос­по­дарської спра­ви: то за стру­гом, то за сверд­лом, то за со­ки­рою, - спер­шу в по­вiт­ки, а по­тiм i в ха­ти, а вже за ни­ми по­ча­ли лю­бенько че­рез тин роз­мов­ля­ти й жiн­ки. Тiльки Кай­да­ши­ха не хо­ди­ла до Мот­рi: слi­пе око на­вi­ки за­го­ро­ди­ло їй стеж­ку до неї. На Кай­да­ше­вiй дав­нiй осе­лi по­вi­яло ми­ром. Щоб не бi­га­ти кру­гом че­рез во­ро­та, Кар­по й Лав­рiн зро­би­ли в дво­рi че­рез тин пе­ре­лаз.

Мир мiж бра­та­ми по­мiц­нi­шав ще бiльше зад­ля гос­по­дарської спра­ви, зад­ля спiльної ви­го­ди.

Карпо, од­рiз­нив­шись, од батька, спо­чат­ку та­ки наб­рав­ся ба­га­то ли­ха, по­ки зiб­рав­ся на своє ха­зяй­ст­во. Вiн був чо­ло­вiк гор­дий, упер­тий, не лю­бив нi­ко­му кла­ня­тись, на­вiть рiд­но­му батько­вi. В йо­го бу­ла тiльки па­ра во­лiв, i як йо­му тре­ба бу­ло спря­гаться пiд плуг, вiн нi­ко­ли не про­сив во­лiв у батька, а на­пи­ту­вав суп­ря­жи­чiв мiж чу­жи­ми людьми. В Лав­рi­на зос­та­лась па­ра батько­вих во­лiв. Кар­по спря­гав­ся з Лав­рi­ном, i во­ни вдвох у суп­ря­зi ора­ли по­пе­ре­ду Кар­по­ве по­ле, а по­тiм Лав­рi­но­ве. Кар­по хо­див за плу­гом, а Лав­рiн був за по­го­ни­ча. Спiльна ви­го­да при­си­лу­ва­ла їх по­ма­га­ти один од­но­му в оран­цi, i в сiв­бi, i в за­во­лi­ку­ван­нi, i в во­зо­ви­цi.

Саме то­дi пiш­ла за­лiз­на до­ро­га з Києва не­да­леч­ко од Се­ми­гор. Се­ля­ни по­ча­ли дер­жа­ти ко­нi i ста­ва­ли пiд ху­ру во­зить на за­лiз­ну до­ро­гу са­хар з ближ­чих са­ха­рень, бо­рош­но з панських та єврей­ських мли­нiв. Кар­по й Лав­рiн ку­пи­ли й со­бi по ко­ня­цi. А так як на од­но­му ко­нi да­ле­ко не заїдеш i ба­га­то не за­везш, то во­ни спря­га­лись кiньми пiд од­ну ху­ру й дi­ли­лись за­ро­бiт­ка­ми по­по­ло­ви­нi.

Податi бу­ли ве­ли­кi, пла­та за зем­лю бу­ла чи­ма­ла; i Кар­по й Ла­арiн по­ба­чи­ли, що по­ле не нас­та­чить їм гро­шей на по­да­тi, i му­си­ли шу­ка­ти за­ро­бiт­кiв в осiн­нiй та зим­нiй без­ро­бiт­ний час.

Громада в во­лос­тi обiб­ра­ла Кар­па за де­сяцько­го.

- Карпо чо­ло­вiк гор­дий та жорс­то­кий, з йо­го бу­де доб­рий сi­па­ка, мо­же, йо­го бо­яти­муться хоч ба­би та мо­ло­ди­цi, - го­во­ри­ла гро­ма­да.

- А мо­же, па­но­ве гро­ма­до, ми обе­ре­мо за де­сяцько­го Мот­рю, - при­ки­нув слiв­це один жар­тiв­ли­вий чо­ло­вiк. - Не мож­на, во­на по­ви­би­ває всiм ба­бам очi, - гук­ну­ли чо­ло­вi­ки, смi­ючись.

Прийшов при­каз з во­лос­тi рiв­ня­ти шля­хи, ла­го­дить мос­ти та на­си­пать на баг­нах греб­лi. Кар­по за­га­ду­вав лю­дям на ро­бо­ту i по­пе­ре­ду усього зве­лiв ско­пать той ка­пос­ний гор­бик на го­рi, ви­ще од сво­го го­ро­ду, на кот­ро­му йо­го батько по­ла­мав де­сят­кiв зо два во­зiв.

- Ану, Лав­рi­не, бе­ри зас­ту­па та йди на ро­бо­ту, - за­га­ду­вав Кар­по бра­то­вi.

- Пiди ви­же­ни на ро­бо­ту свою Мот­рю, - про­мо­ви­ла ста­ра Кай­да­ши­ха.

- I Мот­рю ви­же­ну. Ви ду­маєте, що по­жа­лiю? - го­во­рив Кар­по.

Вiн i справ­дi му­сив вис­ла­ти на ро­бо­ту й свою Мот­рю. Лю­ди про­ко­па­ли спуск нав­ко­си, так як ко­лись ра­див ста­рий по­кiй­ний Кай­даш, ще й гор­бик мо­ло­ди­цi знес­ли в при­по­лах пiд Кар­пiв тин.

Минуло чи­ма­ло ро­кiв пiс­ля пан­щи­ни. Гро­ма­да тро­хи за­во­ру­ши­лась i по­ча­ла всто­ювать за свою ви­го­ду, за своє гро­мадське пра­во.

Тим ча­сом гро­ма­да по­ча­ла дi­ло з жи­дом. Один ба­га­тий жид з мiс­теч­ка зап­ла­тив па­но­вi доб­рi гро­шi й ку­пив со­бi пра­во пос­та­вить в се­лi на панськiй зем­лi шин­ки. Вiн зак­вiт­чав своїми шин­ка­ми се­ло з чо­тирьох бо­кiв i пус­тив го­рiл­ку по де­шев­шiй цi­нi, нiж в гро­мадсько­му шин­ку. Лю­ди ки­ну­лись за го­рiл­кою до жи­дiвських шин­кiв. Гро­мадський ши­нок сто­яв по­рож­нiй, в йо­го нiх­то й не заг­ля­дав.

Волосний зiб­рав гро­ма­ду. Кай­да­шен­ки по­ча­ли кри­ча­ти в гро­ма­дi.

- Панове гро­ма­до! - го­во­рив Кар­по. - Не­хай нiх­то з се­ла не ку­пує го­рiл­ки в жи­дiвських шин­ках. По­са­дiм ко­ло шин­кiв де­сяцьких та соцьких, не­хай дрюч­ка­ми од­га­ня­ють лю­дей.

- Я сам ся­ду з дрю­ком i бу­ду од­га­ня­ти хоч би й свою рiд­ню! - гук­нув Лав­рiн. - Не­хай жи­ди по­си­дять дур­но цi­ле лi­то над своїми ба­ри­ла­ми. По­си­дять та й пi­дуть.

- Добре Кай­да­шен­ки ра­дять! - за­гу­ла гро­ма­да. - По­са­дiм лю­дей та й не пус­кай­мо нi­ко­го в жи­дiвськi шин­ки.

Громада по­ра­ди­лась i ро­зiй­шлась.

Жид по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, взяв вiд­ро го­рiл­ки, од­нiс во­лос­но­му; дру­ге од­нiс пи­са­ре­вi, зiб­рав до се­бе в шинк де­сять чо­ло­вi­кiв та­ких, що зап­рав­ля­ли гро­ма­дою, i пос­та­вив їм цi­ле вiд­ро го­рiл­ки.

- Чого нам зма­гаться, - го­во­рив хит­рий жид, - на­що вам ме­не крив­дить. Бу­ду я за­роб­ля­ти, бу­де­те й ви. Я пос­тав­лю цi­ну в своїх шин­ках та­ку, як у ва­шо­му, ще й за­раз зап­ла­чу в во­лость со­рок кар­бо­ван­цiв од­чiп­но­го.

- Чи вже зап­ла­тиш? - гук­ну­ли чо­ло­вi­ки.

- Ой-ой, чом i не зап­ла­тить для доб­рих лю­дей; ви ду­маєте, що я жид, то в ме­не й ду­шi не­ма? Я ла­ден i на церк­ву да­ти. Ет, та що й го­во­ри­ти! От вам хрест, ко­ли не йме­те вi­ри.

I жид пе­рех­рес­тив­ся зов­сiм по-хрис­ти­янськи. - Чи ти ба! Жид хрес­титься! - го­мо­нi­ли лю­ди.

- Ви ду­маєте, що я не по­ва­жаю ва­шої вi­ри? Та я ла­ден жи­ти з ва­ми, як з бра­та­ми, - пiд­ле­щу­вав­ся жид. - От вам ще вiд­ро го­рiл­ки! Су­ро! А ви­не­си гос­тям осе­лед­цiв та па­ля­ниць! - гук­нув жид до жи­дiв­ки.

Сура зiтх­ну­ла на всю кiм­на­ту, так їй бу­ло шко­да осе­ле­д­цiв, але во­на ви­нес­ла й пок­ла­ла пе­ред людьми на сто­лi.

- Їжте, лю­ди доб­рi! Ви ду­маєте, що я шко­дую для вас? - го­во­ри­ла Су­ра. - Ой вей мiр, ой-ой! - при­ки­ну­ла во­на вже ти­хенько, ви­хо­дя­чи з ха­ти.

Люди пи­ли, за­ку­су­ва­ли та слу­ха­ли Бер­ка, а Бер­ко не­на­че грав їм на цим­ба­лах своїми об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми.

Давнi пан­щан­ни­ки по­нас­тав­ля­ли ву­ха та слу­ха­ли Бер­ка. Йо­го сло­ва, пiд­со­лод­же­нi го­рiл­кою та прип­рав­ле­нi осе­лед­ця­ми, так i вла­зи­ли в їх ду­шi. Во­ни не зна­ли, що жид ви­бе­ре тi со­рок кар­бо­ван­цiв i за осе­лед­цi, i за ту го­рiл­ку, що во­ни в йо­го дур­нич­ки п'ють, з їх-та­ки ки­шень - то не­до­лив­ка­ми, то во­дою, пiд­ли­тою в го­рiл­ку, то бiльшою пла­тою.

Люди роз­та­ли, як вiск, i по­ча­ли хва­ли­ти жи­да. Де­кот­рi вже бу­ли зов­сiм п'яненькi.

- Так що ж, па­но­ве, та ще й якi па­но­ве! Що те­пер пан пе­ред ва­ми! Ви, Грицьку, те­пер пан! От хто пан! Що схо­че­те в во­лос­тi, те й зро­би­те! Ви, Пет­ре, те­пер гос­по­дар на все се­ло, нi­би князь! Те­пер ви па­ни, а па­ни вже пе­ре­ве­лись на Iцько­ву суч­ку, - пiд­ле­щу­вав­ся Бер­ко до му­жи­кiв. - Та що ж, па­но­ве, чи зго­ди­тесь гро­ма­дою од­да­ти ме­нi й свiй шинк, i бу­де­те пус­ка­ти лю­дей в мої шин­ки? Я по­да­рую со­рок кар­бо­ван­цiв на во­лость, а за ваш шинк за­раз пок­ла­ду гро­шi на стiл!

- А доб­рий жи­дi - гук­нув один п'яненький му­жик. - Ще й гро­шi за­раз дає. Бу­де­мо сто­яти на схо­дi за йо­го!

Авжеж бу­де­мо, бо ще й на церк­ву пок­ла­де!

Саме в той час Кар­по Кай­да­жен­ко їхав з яр­мар­ку, вгля­дiв ко­ло пансько­го шин­ку ку­пу лю­дей та й став. Бер­ко знав, що Кар­по го­рiл­ки не лю­бить i на схо­дi йде все про­ти йо­го. Вiн схо­вав­ся в кiм­на­ту.

- Здоров, був, Кар­пе! - гук­нув Грицько i по­чав об­нi­мать та цi­лу­вать Кар­па. Гост­ра не­го­ле­на Грицько­ва бо­ро­да ко­ло­ла Кар­по­ве ли­це, не­на­че гол­ка­ми.

- Та здо­ров був… - го­во­рив Кар­по, од­вер­та­ючи ли­це. - Та го­дi вже!

- Здоров був, со­ко­ле! Та зай­ди-бо в шинок та ви­пий хоч ча­роч­ку з на­ми! - мо­лов Грицько i знов ухо­пив Кар­па ру­ка­ми за шию i цмок­нув йо­го в що­ку.

Грицькова бо­ро­да под­ря­па­ла Кар­по­вi що­ку, аж кров вис­ту­пи­ла.

- Та од­че­пись iк не­чис­тiй ма­те­рi. Оце при­па­ло то­бi цi­лу­ва­тись! Аж кров вис­ту­пи­ла на що­цi!

- Серце! Го­луб­чи­ку! Чи вже ти оце не вип'єш з на­ми хоч по од­нiй чар­цi, хоч пiв­чар­ки! Та тут же та­кий доб­рий жид! А! Що вже й ка­за­ти!

Грицько роз­вiв знов ру­ки i нас­та­вив гу­би.

- Та од­че­пись со­бi! Пi­ди, об­нi­ми та по­цi­луй мою ко­ня­ку, ко­ли вже при­па­ла охо­та цi­лу­ваться, - го­во­рив Кар­по. - А на­що це ви го­рiл­ку п'єте в жи­дiвсько­му шин­ку? - спи­тав Кар­по.

- Та бо­дай не ка­за­ти… ска­зав Грицько, - тут та­кий доб­рий жид, та­кий доб­рий, чорт йо­го знає, де вiн та­кий доб­рий взяв­ся. Бла­го­да­ре­нiє бо­гу i всiм свя­тим, вiн i на церк­ву дасть! Ото ку­ме­дiя!

- А ви за­бу­ли, що са­мi на гро­ма­дi пос­та­но­ви­ли?

- Серце, го­луб­чи­ку, бi­лий ле­бе­ди­ку! - го­во­рив п'яний Грицько, тик­нув­ши ко­лю­чою бо­ро­дою Кар­по­вi в нiс. - Та не цу­рай­ся-бо на­шо­го хлi­ба-со­лi.

Карпо ба­чив, що з п'яним роз­мов­лять - тiльки га­яти час, вда­рив ко­ня­ку ба­то­гом. Вiз по­ко­тив­ся.

- Карне! Кар­пе! Та зай­ди-бо та хоч по кра­пельцi, хоч пiвк­ра­пельки! - гу­кав зза­ду Грицько й бiг за во­зом.

На дру­гий день зiб­ра­лась гро­ма­да. Прий­шов Кар­по i вди­вив­ся.

Громада спi­ва­ла вже iн­шої; во­лос­ний та пи­сар тяг­ли за гро­ма­дою i кри­ча­ли, щоб од­да­ти Бер­ко­вi й гро­мадський шинк, не тiльки що пус­кать лю­дей по го­рiл­ку i в жи­дiвськi шин­ки… бо Бер­ко за­раз пла­тить гро­шi…

- Панове гро­ма­до! По­га­на ва­ша ра­да; я не прис­таю на це! - ска­зав по­ну­ро Кар­по й одiй­шов од гро­ма­ди на­бiк.

Громада од­да­ла Бер­ко­вi гро­мадський шинк, хоч Бер­ко на церк­ву гро­шей та дав, а тiльки ду­рив п'яних му­жи­кiв.

Громада до­ро­го по­тiм зап­ла­ти­ла хит­ро­му жи­до­вi…

Берко прий­мав за го­рiл­ку не тiльки паш­ню, але на­вiть кра­де­не сi­но й со­ло­му. По­нес­ли лю­ди мiш­ка­ми паш­ню в Бер­ко­ву ко­мо­ру, а Бер­ко тiльки гла­див бо­ро­ду бi­лою ру­кою, ди­вив­ся, як п'янi му­жи­ки ва­ля­лись пiд йо­го шин­ком, та за­раз-та­ки пiд­няв ска­же­ну цi­ну на го­рiл­ку в усiх шин­ках.