КАЙДАШЕВА СІМ'Я

V

Раз пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Кай­даш пос­лав Лав­рi­на до мли­на. Лав­рiн зап­рiг во­ли. Батько ви­нiс з ко­мо­ри два мiш­ки жи­та й пок­лав на вiз. Ма­ти да­ла Лав­рi­но­вi тор­би­ну з хар­чю.

- Їдь же, си­ну, до мли­на, та не гай­ся. Те­пер в мли­нi не за­вiз­но: мли­ва там не­ба­га­то. До ве­чо­ра зме­леш i до­до­му вер­неш­ся.

Син ру­шив з дво­ра, виїхав з се­ла й поїхав по­над Рос­сю. До­ро­га йшла з го­ри та на го­ру, з го­ри та на го­ру, над са­мою Рос­сю. Млин був пiд са­мим Бо­гус­ла­вом. Лав­рiн звер­нув на ма­лий шлях у гли­бо­ку до­ли­ну i виїхав до рiч­ки.

Молодий па­ру­бок си­дiв на во­зi i на­вiть не по­га­няв во­лiв. Вiн за­ди­вив­ся на рiч­ку, на зе­ле­нi вер­би по­над во­дою. Ве­се­ле сон­це гра­ло ма­ре­вом над вер­ба­ми, над во­дою, над ка­мiн­ням. Во­ли лi­ни­во су­ну­лись по до­ро­зi. Лав­рiн ди­вив­ся на рiч­ку i спi­вав пiс­нi.

За Рос­сю, пiд ви­со­кою ске­лею, бли­щав на сон­цi но­вий гар­ний панський млин, увесь об­те­са­ний, об­мальова­ний, як цяцька, з пок­рiв­лею з до­щок, з дво­ма вiк­на­ми, з бi­ли­ми стов­па­ми, на­вiть з ган­ком. Чет­ве­ро ко­лiс не­на­че за­люб­ки та за­iг­раш­ки кру­ти­лись на яс­но­му сон­цi й си­па­ли бриз­ка­ми на всi бо­ки. Во­да гу­ла на по­то­ках, шу­мi­ла бi­лою пi­ною ниж­че од ко­лiс, бриз­ка­ла нi­би ту­ма­ном, в кот­ро­му не­на­че гра­ли в хре­щи­ка ма­ленькi ве­сел­ки.

Лаврiн приїхав до мли­на, поз­но­сив з во­за мiш­ки, заїхав пiд вер­би, розп­рiг во­ли, пок­лав їм сi­на, а сам лiг спа­ти. Вис­пав­шись доб­ре в хо­лод­ку, вiн ску­пав­ся в Ро­сi, по­по­луд­ну­вав i пi­шов у млин. Мi­рош­ник уже на­си­пав бо­рош­ном йо­го мiш­ки.

Надворi по­чи­на­ло ве­чо­рi­ти. Лав­рiн ви­нiс на вiз мiш­ки i по­чав зап­ря­га­ти во­ли.

Не встиг вiн зак­лас­ти за­но­за в яр­мо i не­на­ро­ком ки­нув очи­ма за Рось: за Рос­сю, ко­ло ске­лi на до­ли­нi, вкри­тiй зе­ле­ним жи­том, чер­во­нi­ла якась ве­ли­ка квiт­ка.

"Де та квiт­ка взя­ла­ся на до­ли­нi, та ще та­ка здо­ро­ва?" - по­ду­мав Лав­рiн.

Коли ди­виться вiн - та чер­во­на квiт­ка нi­би пли­ве ме­жею, по­мiж зе­ле­ни­ми ко­лос­ка­ми. З-пiд квiт­ки ви­ри­ну­ла з ко­лос­кiв го­ло­ва з чор­ни­ми кiсьми i не­на­че поп­ли­ла по­над ко­лос­ка­ми. Лав­рiн уг­ля­дiв, що ту чор­но­во­ло­су го­ло­ву двi­чi об­ви­ва­ли жов­то­га­ря­чi кiс­ни­ки, а за кiс­ни­ки бу­ли за­ти­ка­нi цi­лi пуч­ки чер­во­но­го ма­ку. З жи­та нi­би вип­ли­ла мо­ло­да дiв­чи­на з са­пою в ру­ках. Лав­рiн за­ди­вив­ся на неї й по­ки­нув зап­ря­га­ти дру­го­го во­ла. Дiв­чи­на прий­шла до Ро­сi, ста­ла на плис­ко­ва­то­му ка­ме­нi й по­ча­ла ми­ти но­ги. Лав­рiн зне­хо­тя за­ди­вив­ся на її чор­нi бро­ви.

Дiвчина пе­рей­шла че­рез греб­лю, сту­пи­ла на мiс­ток на ло­то­ках, спер­лась на по­рен­ча­та й за­ди­ви­лась не так на во­ду, як на свою вро­ду. До неї з во­ди виг­ля­ну­ло її ли­це, свi­же, як яго­да, з чор­ни­ми бро­ва­ми. Дiв­чи­на ми­лу­ва­лась со­бою та чер­во­ним на­мис­том на шиї.

Лаврiн сто­яв пiд вер­бою не­да­леч­ка од дiв­чи­ни й ди­вив­ся на неї. Сон­це гра­ло на чер­во­но­му на­мис­тi, на рум'яних що­ках. Дiв­чи­на бу­ла не­ве­ли­ка на зрiст, але рiв­на, як стру­на, гнуч­ка, як то­по­ля, гар­на, як чер­во­на ка­ли­на, дов­го­об­ра­за, пов­но­ви­да, з тон­ким но­си­ком. Що­ки, чер­во­нi­ли, як чер­во­но­бо­кi яб­луч­ка, гу­би бу­ли пов­нi та чер­во­нi, як ка­ли­на. На чис­то­му ло­бi бу­ли нi­би на­мальова­нi ве­се­лi тон­кi чор­нi бро­ви, гус­тi-пре­гус­тi, як шовк.

Лаврiн ди­вив­ся на дiв­чи­ну, як во­на спус­ти­ла на що­ки дов­гi чор­нi вiї, як во­на по­тiм по­вер­ну­лась бо­ком, ди­ви­лась на во­ду, на ске­лi, як бли­щав її чис­тий, рiв­ний лоб.

"Ой, гар­на ж дiв­чи­на, як рай, мов чер­во­на ро­жа, по­ви­та бар­вiн­ком!"- по­ду­мав Лав­рiн, зап­ря­га­ючи дру­го­го во­ла.

Дiвчина вир­ва­ла з вер­би гiл­ку й ки­ну­ла да­ле­ко на во­ду. Гiл­ка су­ну­лась по во­дi по­во­лi, а да­лi нi­би по­бiг­ла на по­то­ки i шу­бовс­ну­ла пiд ко­ле­со. Дiв­чи­на зас­мi­ялась i блис­ну­ла всi­ма бi­ли­ми зу­ба­ми про­ти сон­ця, нi­би дво­ма низ­ка­ми пер­лiв. Во­на ки­ну­ла очи­ма на Лав­рi­на, за­ди­ви­лась на йо­го й за­со­ро­ми­лась, по­тiм зня­ла­ся з мiс­ця, шуг­ну­ла зо­зу­лею проз Лав­рi­на, блис­ну­ла на йо­го ка­ри­ми очи­ма i по­вер­ну­ла на шлях.

Лаврiн по­чу­тив, що во­на нi­би ос­вi­ти­ла всю йо­го ду­шу, ос­вi­ти­ла гус­ту тiнь пiд вер­бою, не­на­че сон­цем, i по­бiг­ла на гор­ку зiр­кою.

"I де ти, кра­со, вро­ди­ла­ся! - по­ду­мав Лав­рiн. - З твоїми шов­ко­ви­ми бро­ва­ми; ко­ли б ти бу­ла зо­зу­лею в гаю, то я те­бе й там упiй­маю".

Лаврiн мах­нув ба­то­гом на во­ли i, за­мiсть то­го, щоб їха­ти до­до­му че­рез греб­лю, по­вер­нув ца­бе на при­го­рок за дiв­чи­ною.

Дорога од мли­на роз­хо­ди­лась на три шля­хи. Кру­гом бу­ло ду­же гус­то сiл, i Лав­рi­но­вi ду­же хо­тi­лось зна­ти, з яко­го се­ла та дiв­чи­на. Дiв­чи­на пiш­ла се­ред­нiм шля­хом. Лав­рiн по­вер­нув за нею. Вiн пог­нав во­ли й не мiг одiр­ва­ти очей од тон­ко­го ста­ну, за­гор­ну­то­го в гор­сет, од тон­кої за­го­рi­лої шиї. По обид­ва бо­ки сто­яло ви­со­ке жи­то, не­на­че двi зе­ле­нi стi­ни. Дiв­чи­на iш­ла по­пiд са­мою зе­ле­ною стi­ною, вис­ми­ку­ва­ла з жи­та си­нi во­лош­ки й за­ти­ка­ла за ву­ха. Лав­рiн дог­нав її й по­рiв­няв­ся з нею.

Вона гля­ну­ла на йо­го своїми тем­ни­ми очи­ма, i йо­му зда­ло­ся, що на жи­тi блис­ну­ли двi зiр­ки.

- Добривечiр то­бi, дiв­чи­но! Чи да­ле­ко звiд­сiль до се­ла? - спи­тав Лав­рiн.

- До яко­го се­ла то­бi тре­ба? - спи­та­ла дiв­чи­на, i її го­лос роз­нiс­ся, не­на­че в жи­тi за­тур­ко­та­ла гор­ли­ця.

- До то­го се­ла, звiд­кi­ля ти са­ма, - ска­зав Лав­рiи.

- Не пи­тай, бо швид­ко ста­рий бу­деш, - ска­за­ла дiв­чи­на й ос­мiх­ну­лась.

Вона за­ди­ви­ла­ся на Лав­рi­на.

Лаврiн си­дiв на во­зi, спус­тив­ши но­ги на вiй­я, i ма­хав ба­то­гом на во­ли.

"Який гар­ний па­ру­бок, хоч i бi­ля­вий, якi в йо­го ве­се­лi очi!" - по­ду­ма­ла дiв­чи­на, пог­ля­да­ючи ско­са на Лав­рi­на.

Дiвчина пiш­ла упе­ред. Лав­рiн пог­нав во­ли за нею. Йо­му хо­тi­лось, щоб во­на йшла як мож­на ти­хi­ше, як мож­на дов­ше, щоб на­ди­ви­тись на неї.

- Чого це ти так ха­паєшся? - спи­тав Лав­рiн.

- Щоб ма­ти не ла­яли, - од­ка­за­ла дiв­чи­на.

- А де ж ти бу­ла?

- Панськi бу­ря­ки по­ло­ла за Рос­сю, а це йду до­до­му, - ска­за­ла дiв­чи­на i вже смi­ли­вi­ше гля­ну­ла на Лав­рi­на. Во­на пiш­ла ти­хi­ше, роз­мов­ля­ючи з па­руб­ком.

- Та ска­жи-бо, дiв­чи­но, з яко­го ти се­ла, чи з Бiєвець, чи з Де­шок?

- З Бiєвець, - ска­за­ла дiв­чи­на, - а то­бi на­вi­що?

- А хi­ба не мож­на спи­та­ти? Як те­бе звуть?

- Мелашка. Оце, який ти цi­ка­вий!

- А як тво­го батька про­зи­ва­ють?

- Охрiм Ба­лаш. Мо­же, хо­чеш зна­ти, як i ма­тiр звуть? - спи­та­ла дiв­чи­на й зас­мi­ялась. - А ти сам бiєвський?

- Нi, я з Се­ми­гор. Ме­не звуть Лав­рiн Кай­да­шен­ко.

- А чо­го ж ти їдеш з бо­рош­ном не в Се­ми­го­ри, та в Бiєвцi?

- Та це ме­не батько пос­лав… - ска­зав Лав­рiн та й не до­ка­зав.

Вузька до­ро­га йшла на го­ру й про­рi­зу­ва­ла ви­со­ке жи­то до са­мо­го лi­су. На го­рi бу­ло вид­ко лi­сок. До­ро­га хо­ва­лась в лi­сок i знов за­раз спус­ка­ла­ся ду­же кру­то в гли­бо­кий вузький яр, за­рос­лий гус­тим лi­сом. Лав­рiн не по­га­няв во­лiв: вiн за­був i про во­ли, i про мiш­ки й тiльки ди­вив­ся на Ме­лаш­ку.

В до­ли­нi вже сто­яла пiд де­ре­вом гус­та тiнь. До­рiж­ка бу­ла та­ка вузька, що зе­ле­не гiл­ля вго­рi схо­ди­лось до­ку­пи й зак­ри­ва­ло не­бо. Ста­рi ду­би й гра­би сто­яли в тi­нi стов­па­ми, а на про­тив­нiй го­рi вер­хи де­ре­ва ще го­рi­ли на чер­во­но­му ве­чiрньому сон­цi.

Мелашка йшла стеж­кою й плу­та­лась мiж ви­со­кою смiл­кою та дзво­ни­ка­ми. Її чор­но­во­ло­са го­ло­ва з ма­ко­вим вiн­ком зда­ва­лась квiт­кою мiж ви­со­кою тра­вою на око­пi, мiж си­нi­ми дзво­ни­ка­ми та чер­во­ною смiл­кою.

Лаврiн не зво­див з дiв­чи­ни очей. Її кра­са так зас­лi­пи­ла йо­му очi, так ра­зом за­ма­ни­ла сер­це, що во­на йо­му зда­ва­лась не дiв­чи­ною, а ру­сал­кою.

Мелашка зас­пi­ва­ла пiс­нi. Пi­шов гук по лi­сi i роз­лив­ся по до­ли­нi срiб­ною лу­ною.

"Нема в Се­ми­го­рах нi од­нiєї та­кої гар­ної дiв­чи­ни", - по­ду­мав Лав­рiн. Вiн ско­чив з во­за, ки­нув во­ли й пi­шов стеж­кою по­руч з Ме­лаш­кою. Дiв­чи­на лип­ну­ла на йо­го своїми очи­ма, мов блис­кав­кою, по­чер­во­нi­ла й спус­ти­ла очi вниз.

Густа тiнь пiд зе­ле­ним гiл­лям роз­ли­ла якiсь ча­ри. Ме­лаш­ка зда­лась йо­му те­пер вдвоє кра­щою. Чер­во­ний мак на го­ло­вi зблiд пе­ред її кра­сою.

- Скажи ме­нi, Ме­лаш­ко, де ти жи­веш? По­ка­жи ме­нi ха­ту тво­го батька.

В Ме­лаш­ки так за­ки­да­лось сер­це, як пти­ця трi­пається кри­ла­ми в гус­то­му гiл­лi.

- Наша ха­та край се­ла в яру, на За­па­дин­цях, - ска­за­ла во­на ду­же ти­хо й зов­сiм спус­ти­ла вiї на що­ки.

Воли по­ма­лу плен­та­лись до­ро­гою. Лав­рiн мов­чав, i Ме­лаш­ка мов­ча­ла.

В лi­сi бу­ло ти­хо, як у ха­тi. Зда­ва­лось, лiс уже дрi­мав, за­си­пав i тiльки че­рез сон ди­вив­ся з го­ри ос­вi­че­ни­ми вер­ха­ми на за­хо­дя­че над Бо­гус­ла­вом сон­це. На ви­со­ко­му ду­бi, над са­ми­ми го­ло­ва­ми па­руб­ка й дiв­чи­ни, зат­рi­па­ла кри­ла­ми якась пти­ця. Во­на зля­ка­лась їх обох так, що во­ни аж ки­ну­лись.

- Мелашко! - про­мо­вив Лав­рiн ти­хим го­ло­сом. - Як по­ба­чив я те­бе над во­дою, то не­на­че з кри­ни­цi по­го­жої во­ди на­пив­ся.

Мелашка за­со­ро­ми­лась i ди­ви­лась в зем­лю. Во­на мов­ча­ла. Пти­ця на де­ре­вi за­тих­ла, i знов у лi­сi ста­ло ти­хо, як у ха­тi.

- Твоя кра­са, твої чор­нi бро­ви не­на­че моє здо­ров'я. Як гля­нув я на те­бе, то на­че наб­рав­ся здо­ров'я - знов по­чав Лав­рiн.

По до­ро­зi про­ти їх iш­ла якась мо­ло­ди­ця, спус­ка­ючись з го­ри, Лав­рiн за­мовк.

Лiс кiн­чив­ся на го­рi. За лi­сом по­чи­на­лось се­ло, роз­ки­да­не на го­рах та в гли­бо­ких ярах. Лав­рiн сiв на вiз. Ме­лаш­ка одiй­шла на­бiк i пiш­ла по­пiд ти­ном. Во­ни по­ми­ну­ли церк­ву, знов спус­ти­лись воз­во­зом з кру­тої го­ри й по­вер­ну­ли в вузький, як ру­кав, яр. Лав­рiн поїхав за нею. Яр кру­тив­ся га­дю­кою на всi бо­ки. Ха­ти бу­ли по­де­ку­ди роз­ки­да­нi по­пiд го­ра­ми.

- Оце на­шi За­па­дин­цi, а он­деч­ки бi­лiє на­ша ха­та! - ска­за­ла Ме­лаш­ка, по­ка­зу­ючи на од­ну ма­леньку ха­ти­ну пiд са­мою кру­тою го­рою в кiн­цi вузької тiс­ної до­ли­ни.

Хата бу­ла тре­тя од кiн­ця й сто­яла край виш­не­во­го са­доч­ка. Во­на бу­ла ма­ла, ста­ра, аж по­хи­ли­лась на­бiк. Ко­ло ха­ти стри­мi­ли хлiв­цi та по­вiт­ка. Бу­ло по всьому вид­но, що Ба­лаш був чо­ло­вiк убо­гий.

- Мелашко, я прий­ду до те­бе на ва­шу ву­ли­цю. Чи прий­ти, чи не тре­ба? - спи­тав Лав­рiн.

- Приходь, - ска­за­ла Ме­лаш­ка, - але пос­пi­шай до­до­му, бо те­бе батько ла­яти­ме.

- А мо­же, ти вий­деш до мли­на над­ве­чiр, пiд ту вер­бу, де я сто­яв з во­ла­ми. Од­нак завт­ра не­дi­ля. Я одп­ро­шу­ся в батька або прий­ду i батька не пи­та­ючись.

Мелашка йшла ос­то­ронь i мов­ча­ла. Во­на ду­ма­ла.

- Чи прий­деш, Ме­лаш­ко? Бо я прий­ду, хоч би ме­не батько прив'язав.

- Прийду, - на­си­лу по­чув Лав­рiн од неї ти­хе сло­во.

Лаврiн спи­нив во­ли й во­див слiд­ком за Ме­лаш­кою очи­ма, до­ки во­на ввiй­шла в свою ха­ту. То­дi вiн по­вер­нув во­ли на­зад i поїхав до­до­му. З Бiєвець до Се­ми­гор бу­ла прос­тi­ша до­ро­га, але Лав­рiн поїхав на­зад тим са­мим шля­хом, ку­дою йшла Ме­лаш­ка. Йо­му зда­ва­лось, нi­би дiв­чи­на по­гу­би­ла за своїм слi­дом квiт­ки та зо­рi.

Лаврiн приїхав до­до­му аж опiв­но­чi. Батько нап­нув йо­го мок­рим ряд­ном:

- Чого це ти так дов­го ба­рив­ся, не­на­че їздив з мiш­ка­ми в Крим?

- Та там у мли­нi так за­вiз­но, що труд­но бу­ло до­тов­пи­ти­ся, му­сив зас­то­ювать чер­ги до са­мо­го ве­чо­ра, - одб­рi­ху­вав­ся Лав­рiн.

- А я ду­мав, чи не по­ла­мав ти ча­сом во­за, - го­во­рив сер­ди­то батько.

Мелашка ввiй­шла в свою убо­гу ха­ти­ну й стов­пом ста­ла.

Доки во­на йшла по­руч з Лав­рi­ном, до­ти на неї не­на­че пiв­ден­не сон­це свi­ти­ло, а як увiй­шла в ха­ту, для неї не­на­че сон­це впа­ло з не­ба, i од­ра­зу ста­ла тем­на нiч. Ма­ти за­га­ду­ва­ла їй ро­бо­ту: ро­бо­та, ви­па­да­ла з рук. Во­на пiш­ла в са­док, ста­ла пiд виш­ня­ми, схи­лив­ши го­ло­ву, i для неї все зда­ва­дось, що во­на йде зе­ле­ним гаєм по­руч з Лав­рi­ном i нi­як не пе­рей­де то­го гаю… От во­на нi­би схо­дить з го­ри, вхо­дить в тем­ну до­ли­ну, а з до­ли­ни знов ви­хо­дить на го­ру й знов по­руч з Лав­рi-ном спус­кається в яр по­пiд ду­ба­ми, а Лав­рiн нi­би ди­виться на неї яс­ни­ми ве­се­ли­ми очи­ма та все го­во­рить, мов со­ло­вей­ко ще­бе­че… Ти­хiй та смир­нiй дiв­чи­нi йшла на ду­шу пiс­ня.

- Чи ти, дiв­ко, сьогод­нi зду­рi­ла, чи на те­бе нас­ла­но? - крик­ну­ла ма­ти.

Мелашка бу­ла з по­етич­ною ду­шею, з лас­ка­вим сер­цем. Ча­сом во­на в своїй роз­мо­вi не­са­мо­хiть вки­да­ла сло­ва пi­сень.

I зе­ле­ний гай, i Лав­рiн, i йо­го очі - все ра­зом щез­ло. Ме­лаш­ка важ­ко зiтх­ну­ла i пiш­ла в ха­ту до ро­бо­ти.

Другого дня, в не­дi­лю, Лав­рiн не мiг дiж­дать ве­чо­ра. Нi­ко­ли йо­му день не зда­вав­ся та­ким дов­гим. Над­ве­чiр Лав­рiн на­ки­нув на пле­чi свит­ку, взяв у ру­ки со­пiл­ку й пi­шов до мли­на. Йо­му зда­ва­лось, що йо­го ту­ди не­суть кри­ла. Цi­лу до­ро­гу то со­пiл­ка йо­го гра­ла, то пiс­ня нi­би са­ма спi­ва­лась.

Лаврiн прий­шов до Ро­сi. За ви­со­кою ске­лею пе­ред ним роз­гор­ну­лась до­ли­на з вер­ба­ми: греб­ля, Рось, млин над Рос­сю. Ве­чiрнє сон­це, так як i вчо­ра, об­ли­ва­ло яс­ним про­мiн­ням усю до­ли­ну. Во­да пiд ко­ле­са­ми шу­мi­ла… Лав­рiн гля­нув на мiс­ток на ло­то­ках. Ме­лаш­ки не бу­ло; по­ди­вив­ся пiд ту вер­бу, де вiн сто­яв з во­зом, i там її не бу­ло.

Понад Рос­сю над са­мим бе­ре­гом рос­ли дов­ги­ми ряд­ка­ми вер­би та ло­зи. На од­но­му ка­ме­нi пiд вер­бою си­дi­ла Ме­лаш­ка. Лав­рiн уг­ля­дiв її го­ло­ву з вiн­ком квi­ток. Со­пiл­ка са­ма за­ще­бе­та­ла, як пе­ре­пiл­ка. Ме­лаш­ка вгля­дi­ла Лав­рi­на на греб­лi, вста­ла з ка­ме­ня й ста­ла над во­дою, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

Лаврiн пе­рей­шов че­рез греб­лю й на­си­лу про­дер­ся че­рез гус­тi вер­би та ло­зи, пе­реп­ле­те­нi бi­ли­ми кру­че­ни­ми па­ни­ча­ми то ожи­ною.

- Добривечiр, Ме­лаш­ко! - ти­хо про­мо­вив Лав­рiн, взяв­ши її за ру­ку.

- Доброго здо­ров'я! - обiз­ва­лась ще ти­хi­ше Ме­лаш­ка, i її очi ста­ли пов­нi слiз, як кри­ни­ця во­ди. - Я ду­ма­ла, що ти не прий­деш. Чо­го ти так за­ба­рив­ся? Чи те­бе ма­ти не пус­ка­ла, чи батько сва­рив­ся?

Сядьмо, Ме­лаш­ко, та по­го­во­ри­мо.

Вони сi­ли на дов­го­му, як стiл, ка­ме­нi. Сон­це свi­ти­ло на їх з-за Ро­сi й про­ни­зу­ва­ло зе­ле­нi вер­би, ку­щi ви­со­кої осо­ки ко­ло са­мо­го ка­ме­ня в во­дi, ви­со­кий кущ оче­ре­ту з куд­ла­ти­ми ки­ти­ця­ми, що зак­ри­вав їх од мли­на.

- Чого ти, Ме­лаш­ко, та­ка смут­на? Бро­ви твої чор­нi й ли­це бi­ле: де ж дiв­ся рум'янець з тво­го ли­ця?

- Я цi­лу нiч спа­ла, як не спа­ла. Все нi­би гу­ля­ла з то­бою в зе­ле­но­му гаю та квiт­ки рва­ла; все нi­би ди­ви­лась на те­бе - не на­ди­ви­лась, го­во­ри­ла з то­бою - не на­го­во­ри­лась.

Лаврiн роз­пи­ту­вав Ме­лаш­ку про її батька, ма­тiр, за сес­тер та бра­тiв. Во­на йо­му роз­ка­за­ла, що її батько бiд­ний, що ма­ти її ду­же лю­бить i жа­лує, що в неї ба­га­то ма­леньких сес­тер та бра­тiв. Лав­рiн об­няв її тон­кий стан, i во­на схи­ли­ла йо­му на пле­че го­ло­ву, зак­вiт­ча­ну ма­ком, нас­тур­цi­ями та м'ятою. На Лав­рi­но­ве ли­це по­хи­ли­лись свi­жi квiт­ки ма­ку та па­ху­ча м'ята й про­хо­лод­жу­ва­ли йо­го га­ря­чу що­ку, не­на­че хо­лод­на ро­са.

Мелашка роз­пи­ту­ва­ла Лав­рi­на про йо­го батька, про се­ло, за се­ми­горських дiв­чат. А во­да в Ро­сi ти­хо пли­ну­ла, по­то­ки гу­ли, не­на­че десь да­ле­ко у лi­сi, ти­хо ко­ли­ва­лась осо­ка та ла­тат­тя на во­дя­нiй бист­ри­нi ко­ло ка­ме­ня, не­на­че де­ре­во на ти­хо­му вiт­рi. Сон­це сi­да­ло за Рос­сю, за бо­гус­лавським лi­сом. Жи­та нi­би дрi­ма­ли. А в мо­ло­дих ду­шах роз­го­рю­ва­лась лю­бов, як роз­го­рюється сон­це лiт­нiм ран­ком.

Вже сон­це зов­сiм зай­шло, i над­во­рi ста­ло су­те­нi­ти. Ме­лаш­ка вста­ла.

- Чи це ти пi­деш уже до­до­му? - спи­тав Лав­рiн.

- Боюся опiз­ни­ти­ся. Ме­нi до­ро­га до­до­му че­рез гай.

- То я те­бе про­ве­ду, - ска­зав Лав­рiн. I во­ни обоє зня­ли­ся з ка­ме­ня й пiш­ли мiж жи­та­ми на го­ру. Лав­рiн про­вiв Ме­лаш­ку до се­ла. Вже бу­ло вид­но ха­ти. Тре­ба бу­ло про­ща­ти­ся.

- Дiвчино моя, кра­ща од сон­ця, не маю си­ли одiр­ва­тись од те­бе! Де зби­рається ва­ша ву­ли­ця? Йди до­до­му, а з до­му ви­ходь на ву­ли­цю. Я там те­бе жда­ти­му.

- Наша ву­ли­ця зби­рається не­да­ле­ко од церк­ви, пiд вер­ба­ми, ко­ло кри­ни­цi. Але як ти вер­неш­ся до­до­му вно­чi? Що то­бi батько ска­же?

- Вже про те не пи­тай! Те бу­де, що бог дасть. Ме­лаш­ка пiш­ла до­до­му, а Лав­рiн пi­шов до кри­ни­цi, де зби­ра­лась ву­ли­ця.

Надворi смер­ка­ло. Пiд вер­ба­ми, не­да­ле­ко од кри­ни­цi, за­во­ру­ши­лись дiв­ча­та й хлоп­цi. Лав­рiн сто­яв пiд вер­бою ко­ло ти­ну. Па­руб­ки вгля­дi­ли йо­го. Поз­до­ров­ка­лись з ним i за­раз при­мi­ти­ли, що Лав­рiн був їм нез­най­омий.

- Що ти за лю­ди­на? - спи­тав Лав­рi­на один па­ру­бок. - Ти, здається, не з на­шо­го кут­ка… А чо­го це ти, вра­жий си­ну, хо­диш до на­ших дiв­чат, на на­шу ву­ли­цю, нас не спи­тав­шись?

Парубки обс­ту­пи­ли Лав­рi­на навк­ру­ги.

- Я не бiєвський. Я прий­шов у Бiєвцi не­дав­но й шу­каю со­бi ро­бо­ти, - обiз­вав­ся Лав­рiн.

- Ого-го, доб­рий ро­бiт­ник! Ро­бо­ти не знай­шов, а на ву­ли­цю за­раз до­ро­гу знай­шов! - крик­нув дру­гий па­ру­бок.

- Коли хо­чеш з на­ми гу­ля­ти та до на­ших дiв­чат хо­дить, то став нам мо­го­ри­ча, а то ми то­бi ки­ями по­ка­же­мо до­ро­гу з на­шої ву­ли­цi.

Лаврiн знав па­ру­боцький зви­чай i по­вiв усю па­ру­бо­чу ва­та­гу в ши­нок. Вiн пос­та­вив їм мо­го­ри­ча i вже в зго­дi з ни­ми вер­нув­ся на ву­ли­цю.

Мелашка не­за­ба­ром ви­бiг­ла на ву­ли­цю. Лав­рiн пiз­нав її й од­рiз­нив­ся з нею од че­ля­дi. Во­ни ста­ли ос­то­ронь, пiд вер­бою ко­ло ти­ну, з-за кот­ро­го виг­ля­да­ли ши­ро­кi квiт­ки со­няш­ни­кiв. Лав­рiн прик­рив Ме­лаш­чи­нi пле­чi своєю сви­тою i об­няв її за стан.

Зорi ви­си­па­ли на не­бi. Се­ло зас­ну­ло. Дiв­ча­та спi­ва­ли та жар­ту­ва­ли з хлоп­ця­ми. А Ме­лаш­ка, як гор­ли­ця, гор­ну­лась до Лав­рi­на. Вже ву­ли­ця роз­бiг­лась. На не­бi зiй­шла зо­ря, а Лав­рiн усе сто­яв з Ме­лаш­кою i не мав си­ли одiй­ти од неї.

- Коли ж ти прий­деш до ме­не? - спи­та­ла Ме­лаш­ка.

- Я до те­бе ла­ден що­но­чi хо­дить. Про­щай, чор­ноб­ри­ва! Про­щай, моє яс­не со­неч­ко! Десь ти, моя ми­ла, з ро­жi та з бар­вiн­ку зви­та, що до­дер­жа­ла ме­не до са­мо­го свi­ту, - ска­зав Лав­рiн.

- Коли я твiй го­лос ко­ло дво­ра по­чую, я за­раз ви­ли­ну до те­бе, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- Як я те­бе за се­бе вiзьму, чи не бу­деш ну­ди­тись в Се­ми­го­рах? - спи­тав Лав­рiн.

- Чого ме­нi ну­ди­ти­ся з то­бою? Як ля­жу спа­ти, твоя тiнь нi­би в го­ло­вах стоїть у ме­не. Я б прик­ри­ла твiй слiд лис­том, щоб йо­го вi­тер не за­вi­яв, пiс­ком не за­мiв, - ска­за­ла Ме­лаш­ка. - А мо­же, ти оце пi­деш за ту дiб­ро­ву та й за­не­сеш на­вi­ки свою лю­бу роз­мо­ву?

Не бiй­ся, Ме­лаш­ко, я те­бе не по­ки­ну! Пiс­ля­завт­ра ви­ходь на ву­ли­цю. Я прий­ду, хоч маю про­пас­ти. Про­щай, моя ми­ла, кра­ща од зо­ло­та, кра­ща од сон­ця, - ска­зав Лав­рiн i по­цi­лу­вав Ме­лаш­ку, на­че впiк її ду­шу своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми.

Лаврiн прий­шов до­до­му вже свi­том i лiг спа­ти в по­вiт­цi. Вже всi повс­та­ва­ли, а Лав­рi­на не бу­ло вид­но. Вже сон­це ви­со­ко пiд­би­лось уго­ру. Батько знай­шов Лав­рi­на в по­вiт­цi i не мiг до­бу­ди­ти­ся.

- Десь Лав­рiн блу­кав цi­лу нiч, - ска­зав Кай­даш жiн­цi. - Хо­дить ко­ло ро­бо­ти, мов п'яний, i по­хо­дя спить.

- На ву­ли­цi гу­ляв, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. Ми­нув день, ми­ну­ла нiч, а на дру­гу нiч Лав­рiн знов май­нув у Бiєвцi тем­ної но­чi при яс­них зо­рях. Ме­лаш­ка знов до йо­го вий­шла, i знов вiн вер­нув­ся свi­том до­до­му, знов не вис­пав­ся i так iз­не­мiг­ся, що, без со­ро­му каз­ка, пi­шов по обi­дi в клу­ню, лiг у зас­то­рон­ку на со­ло­мi й спав до са­мо­го ве­чо­ра.

- Занапастив се­бе па­ру­бок! - бiд­кав­ся Кай­даш. - I де ти бро­диш, де ти во­ло­чиш­ся цi­лу нiч? - пи­тав Лав­рi­на батько.

- Там де й ви во­ло­чи­ли­ся, як бу­ли па­руб­ком, - ска­зав Лав­рiн.

Лаврiн хо­див у Бiєвцi до Ме­лаш­ки че­рез день i зов­сiм роз­ле­да­щiв. Без Ме­лаш­ки йо­му став свiт не­ми­лий. Йо­му ста­ла не­ми­ла ма­ти, став не­ми­лий батько, ста­ло по­га­не се­ло. Як тiльки нас­та­вав ве­чiр, як тiльки ви­си­па­ли зо­рi на не­бi, йо­го тяг­ло в Бiєвцi. Вiн не зво­див очей з тих гiр та лi­сiв за Рос­сю, де сто­яли Бiєвцi.

- А що, жiн­ко, нас­та­ють жни­ва, а з на­шо­го Лав­рi­на не бу­де нi­якої ро­бо­ти, - го­во­рив Кай­даш до жiн­ки. - Хо­дить по сад­ку, не­на­че на­пив­шись от­ру­ти.

- То, про ме­не, не­хай же­ниться. Тре­ба ж йо­го ко­лись од­ру­жи­ти. Але де йо­го бра­ти со­бi не­вiст­ку в на­шо­му се­лi, ко­ли вже ось маємо, од­ну са­та­ну в ха­тi. В цих Се­ми­го­рах усi дiв­ки те­пер, мов чор­ти.

- То оже­ни­мо йо­го буд­лi-де: хi­ба не­ма бiльше сiл на свi­тi, - ска­зав батько.

Мати пiш­ла в са­док, де пiд яб­лу­нею ле­жав Лав­рiн.

- Чого ти, си­ну, став та­кий смут­ний? Чи в те­бе що бо­лить, чи ти щось на дум­цi маєш?

Лаврiн мов­чав, тiльки ру­кою мах­нув. Йо­го очi ди­ви­лись у зе­ле­ну гу­ща­ви­ну з яб­лунь та че­ре­шень.

- Я оце го­во­ри­ла з батьком за-те­бе. Батько хо­че те­бе оже­ни­ти. По­си­лай, си­ну, ста­рос­тiв до Кат­рi Го­лов­кiв­ни. Кат­ря ти­ха дiв­чи­на й гар­на, мов ка­ли­на проц­вi­тає.

- Правда, що проц­вi­тає, як ма­ку­ха пiд лав­кою. Не­ма ме­нi в Се­ми­го­рах па­ри.

- А до ко­го ж ти хо­диш на ву­ли­цю?

- Та я, ма­мо, ход­жу на ву­ли­цю аж у Бiєвцi.

- Аж у Бiєвцi! - крик­ну­ла ма­ти i в до­ло­нi плес­ну­ла.

- В Бiєвцi, ма­мо! Там на­ба­чив я дiв­чи­ну! Бро­ви чор­нi, очi ка­рi - лю­бо по­ди­ви­ти­ся; лич­ко, як ка­ли­на, а як гля­не, зас­мiється, в ме­не сер­це в'яне. - Та, про ме­не, шли ста­рос­тiв i в Бiєвцi… Чия ж во­на доч­ка?

- Балашова. Її звуть Ме­лаш­кою.

- Чи ти ж знаєш, що за лю­ди тi Ба­ла­шi? Чи ти ж знаєш Ме­лаш­чи­нi но­ро­ви? Сте­ре­жи­ся, си­ну, щоб не взяв та­кої, як Кар­по.

- Як з нею не оже­ню­ся, то в Ро­сi втоп­лю­ся, - ска­зав Лав­рiн i од­вер­нув ли­це од ма­те­рi.

- Чи ро­бо­ча ж во­на? Чи має що за ду­шею її батько?

- А чом же? Ба­лаш, здається, лю­ди­на з дос­тат­ка­ми, але я в йо­го скри­ню не ла­зив.

- То, про ме­не, по­си­лай ста­рос­тiв i до Ба­ла­шiв­ни, а я з батьком поїду на розг­ля­ди­ни та по­див­лю­ся i на твою ми­лу, i на її батька-ма­тiр.

Лаврiн так i зро­бив, як йо­му ра­яла ма­ти: при­че­пу­рив­ся, взяв двох ста­рос­тiв та й пi­шов у Бiєвцi.

Балаш не спо­дi­вав­ся так ра­но ста­рос­тiв до своєї доч­ки. Ме­лаш­ка бу­ла ду­же мо­ло­да. Нас­та­ва­ли жни­ва. Ме­лаш­ка бу­ла пот­рiб­на в гос­по­дi як ро­бiт­ни­ця. Ба­лаш од­ка­зу­вав ста­рос­там нi се нi те. Ме­лаш­ка сто­яла ко­ло пе­чi й за­ли­ва­лась слiзьми. Батько пос­те­рiг, чо­го Ме­лаш­ка так пiз­но вер­та­лась з ву­ли­цi, i зго­див­ся на за­ру­чи­ни. Ме­лаш­ка втер­ла сльози ру­ка­вом i по­да­ла ста­рос­там руш­ни­ки.

В не­дi­лю Кай­даш з Кай­да­ши­хою зби­ра­лись їха­ти в Бiєвцi на розг­ля­ди­ни до Ба­ла­ша. Лав­рiн, ве­се­лий та щас­ли­вий, зап­ря­гав во­ли.

- Чи гар­на ж, си­ну, ха­та в твоєї Ме­лаш­ки? - пи­та­ла ма­ти в Лав­рi­на.

- Ого-го! Ще й яка гар­на! Здається, i в цi­ло­му се­лi кра­щої не­ма, - го­во­рив Лав­рiн.

- Чи доб­рi ж ха­зяїни Ба­ла­шi? Чи ма­ють ху­до­бу? - пи­та­ла ма­ти.

- Та там та­кi ро­бо­чi лю­ди, що в нас у Се­ми­го­рах i не­ма та­ких, - хва­лив Лав­рiн, бо йо­му й справ­дi Ба­ла­шi зда­ва­лись луч­чи­ми од усiх лю­дей на свi­тi.

- В Бiєвцях ме­не зна­ють: я ва­ри­ла обiд у по­па, як вiн ви­да­вав за­мiж доч­ку. Я там у по­по­во­му дво­рi час­ту­ва­ла всю гро­ма­ду. О, там, моє сер­денько, є доб­рi ха­зяїни. - У нас в Се­ми­го­рах i справ­дi та­ких не­ма, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

Кайдашиха на­дi­ла тон­ку со­роч­ку, зав'яза­лась гар­ною но­вою хуст­кою з то­роч­ка­ми до са­мих пле­чей i по­на­дi­ва­ла всi хрес­ти й ду­ка­чi, на­дi­ла но­ву юп­ку, но­ву бi­лу сви­ту, ще й в жов­тi чо­бо­ти взу­лась.

"Треба гар­ненько уб­ра­тись: ме­не зна­ють усi Бiєвцi", - ду­ма­ла Кай­да­ши­ха й за­га­да­ла Лав­рi­но­вi на­мос­тить на во­зi ви­со­ко сi­на, ще й зас­ла­ти ки­ли­мом.

Кайдашиха вгнiз­ди­лась на весь вiз, Кай­даш сiв спе­ре­ду й по­га­няв во­ли. Лав­рiн iшов за во­зом. Кай­да­ши­ха проїха­ла ко­ло шин­ку, де сто­яла ку­па чо­ло­вi­кiв, гор­до­ви­то пiд­ня­ла го­ло­ву й "доб­ри­день" лю­дям не ска­за­ла.

- Ого-го, на­ша па­нi еко­ном­ша ви­лiз­ла тро­хи не пiд не­бо! - за­го­мо­нi­ли чо­ло­вi­ки. - Вид­но, що їде на розг­ля­ди­ни.

Кайдашиха вис­та­ви­ла нав­мис­не на­по­каз гро­ма­дi жов­тi но­вi сап'янцi. Сон­це гра­ло на чо­бо­тях. Сап'янцi жов­тi­ли на всю ву­ли­цю.

- Їй-богу, пiд­ня­ла сви­ту зу­мис­не ви­ще ко­лiн та по­ка­зує жов­тi сап'янцi, - смi­ялись чо­ло­вi­ки. - Ве­зе Кай­даш свою жiн­ку, не­на­че на яр­ма­рок на про­даж.

Кайдашi пе­реїха­ли греб­лю, виїха­ли на го­ру i в'їха­ли в Бiєвцi. Кай­да­ши­ха об­тер­ла бi­лою хус­точ­кою сап'янцi i гор­до­ви­то ди­ви­ла­ся навк­ру­ги: ди­вiться, мов, лю­ди доб­рi, яка па­нiя їде до вас у гос­тi.

Чималi ха­ти бли­ща­ли мiж сад­ка­ми. Ко­ло церк­ви сто­яла здо­ро­ва ха­та з но­ви­ми вiк­на­ми.

- Чи не тут жи­ве Ба­лаш? - спи­та­ла в си­на Кай­да­ши­ха.

- Нi, ма­мо! Це дя­ко­ва ха­та. Ба­лаш жи­ве тро­хи да­лi, - ска­зав Лав­рiн, по­ка­зу­ючи ву­ли­цю, ку­дою тре­ба бу­ло по­вер­тать.

Вiз по­вер­нув по­за церк­вою. В од­но­му сад­ку бi­лi­ла здо­ро­ва ха­та з мальова­ни­ми од­вiр­ка­ми та две­ри­ма.

- Мабуть, це Ба­ла­шо­ва ха­та, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Нi, ма­мо, Ба­лаш жи­ве ген-ген на ото­му кут­ку, в яру, на За­па­дин­цях.

Вже во­ни ми­ну­ли се­ло. Хат бу­ло вид­но ду­же ма­ло. До­ро­га спус­ка­лась з кру­тої го­ри в гли­бо­кий яр. У яру по­де­ку­ди бi­лi­ли вбо­гi ха­ти, не­на­че бi­лi вiв­цi.

- Оце, ма­мо, й За­па­дин­цi, - ска­зав Лав­рiн, i йо­го очi ве­се­ло заб­ли­ща­ли.

Кайдашиха на­су­пи­лась. На За­па­дин­цях не вид­но бу­ло нi од­нiєї ха­зяй­ської, доб­рої ха­ти.

- Куди ж ти оце ве­зеш нас? Здається, ми вже й се­ло ми­ну­ли? - спи­та­ла ма­ти.

- Встаньте, ма­мо, з во­за, бо тут го­ра ду­же кру­та, - ска­зав син.

Кайдашиха не встиг­ла вста­ти з во­за. Во­ли роз­бiг­лись з кру­то­го, як пiч, гор­ба. Кай­даш ско­чив з вiй­я, по­бiг за во­ла­ми, спи­няв їх, бив пу­жал­ном по мор­дах, але важ­кi во­ли не мог­ли здер­жать во­за. Вiз пхав їх зза­ду, i во­ни по­пер­ли з усiєї си­ли на­низ. Кай­да­ши­ха вхо­пи­лась за по­луд­раб­ки i тру­си­лась, як у про­пас­ни­цi. Вiз нат­ра­пив ко­ле­са­ми на горб i пе­ре­ки­нув­ся. Кай­да­ши­ха ви­ко­ти­лась з во­за, не­на­че м'яч. Сi­но вкри­ло її звер­ху. Во­ли по­тяг­ли во­за по до­ли­нi.

Тпру, сi­рий! Тпру, мо­ру­гий, бо­дай ти ска­зив­ся! - кри­чав Кай­даш i сам ле­тiв з го­ри з усiєї си­ли, нез­гiр­ше во­лiв, а во­ли ба­су­ва­ли, мов ко­нi, за­дер­ши го­ло­ви, та тiльки ро­га­ми кру­ти­ли.

- Оце за­вiз ме­не в За­па­дин­цi, бо­дай во­ни про­па­ли! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха на весь яр. - Тро­хи в'язiв не скру­ти­ла.

Кайдашиха вка­ча­лась у сi­но та в пил i тiльки обт­ру­шу­ва­лась. Сi­но по­чiп­ля­лось до чер­во­них то­ро­чок на го­ло­вi, по­на­ла­зи­ло за ко­мiр, в па­зу­ху, зап­лу­та­лось в хрес­тах та в ду­ка­чах. Пил на­бив­ся їй у нiс, у ву­ха i на­вiть у рот. Во­на роз­пе­ре­за­лась, вит­ру­шу­ва­ла сi­но з-за па­зу­хи та пирх­ка­ла, як кiш­ка, що по­ню­ха­ла пер­цю. По­луд­ра­бок обш­мульгав жов­тий сап'янець i зро­бив сму­гу че­рез усю ха­ля­ву й пе­ре­док.

- А бо­дай цi За­па­дин­цi бу­ли за­па­лись, нiж ма­ла я в них їха­ти! - ла­ялась Кай­да­ши­ха, ви­тя­га­ючи сi­но з-за па­зу­хи, вис­ми­ку­ючи йо­го з го­ло­ви. - Оце зак­вiт­ча­лась сi­ном, як вiв­ця реп'яха­ми: ка­торж­не сi­но ко­ле в спи­ну, хоч спiд­ни­цю ски­дай!

- Та тут хоч спiд­ни­цю скинь та й по яру бi­гай! Нiх­то не по­ба­чить, бо щось тут i хат не гурт вид­но, - ска­зав Кай­даш.

Лаврiн по­мос­тив на вiз сi­но, зас­лав ки­ли­мом. Кай­да­ши­ха зов­сiм оче­пу­ри­лась, сi­ла на вiз та все ла­яла За­па­дин­цi.

Поїзд ру­шив да­лi. Яр зак­ру­тив­ся на всi бо­ки. Хат бу­ло вид­но все мен­ше та мен­ше. Ха­ти бу­ли все бiд­нi­шi.

- Та й кру­тяться ка­торж­нi За­па­дин­цi, аж го­ло­ва в ме­не вже кру­титься! - го­мо­нi­ла на во­зi Кай­да­ши­ха. - Де ж ха­та твоєї Ме­лаш­ки? - пи­та­ла во­на в Лав­рi­на.

- Ото тре­тя од кiн­ця, - ска­зав син.

Високi, зов­сiм го­лi го­ри сто­яли по обид­ва бо­ки, як стi­ни. Звер­ху бу­ло вид­но не­ве­лич­ку смуж­ку синього не­ба. В са­мо­му кiн­цi бу­ло вид­но три убо­гi ха­ти­ни.

- Оце за­вiз ме­не в який­сь ву­лик. Це не За­па­дин­цi, а який­сь чор­тiв мi­шок. Сю­ди тiльки чор­там зби­раться би­тись нав­ку­лач­ки, а не гос­по­да­рям їзди­ти. То це тi твої здо­ро­вi ха­ти! Та тут, ма­буть, жи­вуть стар­цi, а не ха­зяїни.

Вiз пiд'їхав пiд во­ро­та. Ба­ла­шо­ва ха­та бу­ла ма­ла й ста­ра, во­на роз­су­ну­лась, вип­ну­ла зад­вiр­ко­ву стi­ну i нi­би при­сi­ла на од­по­чи­нок, не­на­че ста­ра ба­ба. На при­чiл­ку ха­та бу­ла пiд­пер­та дво­ма стов­па­ми, об­ма­за­ни­ми бi­лою гли­ною. Ма­ленькi вi­кон­ця лед­ве бли­ща­ли.

Кайдашиха си­дi­ла на во­зi й не хо­тi­ла зла­зи­ти. Во­на зов­сiм роз­сер­ди­лась. Лав­рiн од­чи­нив ста­рi во­рi­теч­ка. Во­ни за­то­рох­тi­ли в йо­го ру­ках, не­на­че кiст­ки су­хих ре­бер. Кай­даш пог­нав во­ли в во­ро­та. З-за ха­ти ви­бiг­ла су­ха со­ба­ка, куд­ла­та, як вiв­ця, i за­шав­ко­тi­ла на гос­тей. З ха­ти ви­бiг­ло п'яте­ро не­ве­лич­ких дi­тей, а за ни­ми вий­шла з ха­ти Ба­ла­ши­ха в товс­тiй со­роч­цi, в убо­гiй ста­рiй хуст­цi на го­ло­вi.

Кайдаш i Лав­рiн поз­до­ров­ка­лись з Ба­ла­ши­хою. З-за Ба­ла­ши­хи з сi­ней виг­ля­ну­ла Ме­лаш­ка, мов квiт­ка, блис­ну­ла чор­ни­ми очи­ма, пах­ну­ла рум'яним ли­цем i знов схо­ва­лась у ха­ту. У Лав­рi­на зом­лi­ло сер­це.

- Просимо як­най­лас­ка­вi­ше до ха­ти! - про­мо­ви­ла Ба­ла­ши­ха й пок­ло­ни­лась Кай­да­ши­сi.

Кайдашиха бу­ла сер­ди­та на За­па­дин­цi, аж соп­ла. Во­на прос­тяг­ла з по­луд­раб­ка жов­тi чо­бо­ти й по­ка­за­ла їх Ба­ла­ши­сi до са­мих ко­лiн. З сi­ней вий­шов Ба­лаш, ще мо­ло­дий чо­ло­вiк, при­вi­тав­ся до гос­тей, кла­няв­ся сва­там i про­сив їх у ха­ту.

Кайдашиха на­хи­ли­ла в низьких две­рях по­ло­ву, i для неї зда­ло­ся, що во­на вла­зить в якусь скри­ню в дi­роч­ку. Хат­нi две­рi бу­ли ще ниж­чi. Кай­да­ши­ха наг­ну­лась i тiльки що хо­тi­ла гор­до пiд­ня­ти го­ло­ву, та з усiєї си­ли лусь тiм'ям об од­вi­рок!

Кайдашиха по­чу­ти­ла, що в неї на тiм'ї вис­ко­чи­ла гу­ля. Во­на вхо­пи­лась за тiм'я. Гу­ля за­бо­лi­ла так, не­на­че хто су­нув у тiм'я роз­пе­че­ним за­лi­зом. У Кай­да­ши­хи вис­ту­пи­ли сльози на очах, за­ще­мi­ло ко­ло сер­ця, але во­на му­си­ла мов­ча­ти й тер­пiть.

"Ой, крик­ну! - ду­ма­ла Кай­да­ши­ха. - Ой, не ви­дер­жу, за­охаю! Оце со­ром! Ой, ви­лаю в батька-ма­тiр i Лав­рi­на, i цих по­га­них Ба­ла­шiв!" - ду­ма­ла во­на й му­си­ла зу­би зцi­пить, щоб вдер­жа­ти язи­ка. Ма­лi дi­ти за­ре­го­та­лись. Кай­да­ши­ха мовч­ки кля­ла в батька, в ма­тiр i Бiєвцi, i Ба­ла­шо­ву ха­ту. Во­на по­ла­па­ла ру­кою тiм'я - ви­со­кий очi­пок по­ла­мав­ся й увiг­нув­ся. Кай­да­ши­ха ста­ла шу­та, як без­ро­га ко­ро­ва.

Балашиха поп­ро­си­ла Кай­да­ши­ху за стiл. Кай­да­ши­ха гля­ну­ла на убо­гу сiм'ю, на убо­гу ха­ту i не це­ре­мо­ни­лась; во­на прос­то по­лiз­ла за стiл i сi­ла на по­ку­тi, за­пи­шав­шись та вти­ра­ючи гу­би хус­точ­кою.

Хата бу­ла ду­же низька. Ма­ленькi вi­кон­ця бу­ли нi­би слi­пi. Че­рез ста­рi шиб­ки, вкри­тi зе­ле­ни­ми та чер­во­ни­ми пля­ма­ми, не вид­но бу­ло на­вiть не­ба. Ста­ра ле­жан­ка з ка­мiн­ня не­на­че при­сi­ла й роз'їха­лась. Ка­мiн­ня по­ви­пи­на­лось з неї, не­на­че су­хi реб­ра в ху­дої шка­пи. На по­лу в кут­ку сто­яла ста­ра не­ве­лич­ка скри­ня. Сте­ля ввiг­ну­лась, а се­ред ха­ти сто­яв тон­кий по­бi­ле­ний стовп: i вiн пiд­пи­рав сво­лок.

- Кайдашиха гор­дим оком оки­ну­ла ха­ту i обер­ну­ла го­ло­ву до об­ра­зiв. Її чер­во­на, ви­со­ко зав'яза­на хуст­ка на го­ло­вi при­да­ви­ла ко­лi­на свя­тiй Вар­ва­рi на чи­ма­ло­му об­ра­зi. Во­на од­су­ну­лась од об­ра­за й сi­ла про­ти вiк­на.

Малi дi­ти пос­та­ва­ли се­ред ха­ти й по­вит­рi­ща­ли на Кай­да­ши­ху оче­ня­та. Ко­ло дi­тей тер­лась кiш­ка, обст­ри­же­на од го­ло­ви до са­мо­го хвос­та. Кай­да­ши­ха гля­ну­ла на дi­тей, гля­ну­ла на чор­ноб­ри­ве Ме­лаш­чи­не ли­це й тро­хи пом'якша­ла. Во­на лю­би­ла дi­тей.

- Чом ти, Лав­рi­не, не ска­зав, що в моїх сва­тiв є ма­ленькi дi­ти? Ото, який же ти! Я бу­ла б вам, дi­точ­ки, при­вез­ла гос­тин­ця. В ме­не ж є й го­рiш­ки, є мед i мак; бу­ла б спек­ла ма­кiв­ни­кiв. Ото, бо­же мiй! - бiд­ка­лась Кай­да­ши­ха.

Дiти по­роз­зяв­ля­ли ро­ти. Го­рiш­ки i ма­кiв­ни­ки за­лос­ко­та­ли у їх ро­ти­ках. Во­ни ди­ви­лись на ба­га­ту тiт­ку i все жда­ли, що з-пiд по­ли от-от по­сип­ляться го­рiш­ки, а з-за па­зу­хи по­вис­ка­ку­ють ма­кiв­ни­ки.

- Оце, бо­же мiй! Не взя­ла дi­тям нi­чо­гi­сiнько. На­те ж вам хоч по шаж­ку.

Кайдашиха ви­тяг­ла з па­зу­хи хус­точ­ку, розв'яза­ла ву­зол i роз­да­ла по ша­гу. Дi­ти ди­ви­лись на ша­ги й не зна­ли, що з ни­ми ро­би­ти.

- Чи мож­на, ма­мо, їсти дзе­ню? - спи­та­ла ма­ленька дiв­чин­ка i по­ли­за­ла язи­ком свою дзе­ню.

- Не бе­ри, сер­це, в рот! Бе, пхе! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Кака дзе­ня! Як­би ма­кiв­ни­кiв, - ска­зав хлоп­чик.

- Мамо, хо­чу ма­кiв­ни­кiв! - за­ре­пе­ту­ва­ла дiв­чин­ка.

- Якi в тiт­ки жов­тi но­ги, не­на­че в на­шої зо­зу­ляс­тої кур­ки, - ска­зав го­лос­но, але нi­би про се­бе, стар­ший хлоп­чик.

- Хто ви­дав так го­во­ри­ти! Ось я то­бi дам! Iдiть со­бi гу­ля­ти над­вiр, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха й вип­ро­ва­ди­ла дi­тей з ха­ти.

Балаш з Кай­да­шем по­сi­да­ли кi­нець сто­ла i по­ча­ли роз­мов­ля­ти за жи­то та пше­ни­цю, за сi­но та за яри­ну. Ба­ла­ши­ха пос­ла­ла най­стар­шо­го хлоп­ця в ши­нок по го­рiл­ку.

- Оце, бо­же мiй! Гар­нi гос­тi, та не знаю, чим вас i вi­та­ти. Те­пер пет­рiв­ка, та­кий важ­кий час, - бiд­ка­лась Ба­ла­ши­ха.

- Адже ж, ма­мо, я при­нес­ла з лi­су гле­чик су­ниць, - ви­хо­пи­ла­ся Ме­лаш­ка. - Зва­рiм на по­лу­день ва­ре­ни­ки з су­ниць та з по­лу­ниць.

- Одже ти, доч­ко, доб­ре ра­диш, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха. - По­бi­жи ви­бе­ри свi­жих огi­роч­кiв та й за­ход­жуй­ся ко­ло ва­ре­ни­кiв, а ми з сва­хою трош­ки по­ба­ла­каємо.

Мелашка за­веш­та­лась по ха­тi, зня­ла з кiл­кiв ноч­ви, ви­нес­ла в сi­ни й пiш­ла в хиж­ку за бо­рош­ном.

Кайдашиха не зво­ди­ла з неї очей. Ме­лаш­ка бу­ла мо­ло­денька й не­ве­лич­ка на зрiст, але про­вор­на, жва­ва.

"Ну, не­ве­лич­ка по­мiч бу­де з та­кої не­вiст­ки. Для неї ще б тiльки на при­пiч­ку ка­шу їсти", - ду­ма­ла Кай­да­ши­ха.

Хлопець при­нiс квар­ту го­рiл­ки. Ба­ла­ши­ха нак­ра­яла хлi­ба. Ба­лаш по­час­ту­вав гос­тей го­рiл­кою. Кай­даш ви­хи­лив чар­ку до дна, а Кай­да­ши­ха, по своєму зви­чаю, тiльки гу­би вмо­чи­ла й втер­лась хус­точ­кою. Во­на взя­ла скиб­ку хлi­ба, щоб за­ку­си­ти. Хлiб був чор­ний, як зем­ля, глев­кий та нес­мач­ний. Кай­да­ши­ха че­рез си­лу про­ковт­ну­ла шма­то­чок. Хлiб да­вив їй у гор­лi.

"Чи цi лю­ди вбо­гi, чи Ба­ла­ши­ха зов­сiм не ха­зяй­ка? Дов­го прий­деться ме­нi вчи­ти цю Ме­лаш­ку, - по­ду­ма­ла Кай­да­ши­ха i важ­ко зiтх­ну­ла. - Ко­ли б хоч не бу­ла та­ка са­та­на, як Мот­ря. I в Мот­рi не­по­га­нi бро­ви, а за ти­ми бро­ва­ми цi­ла ку­па ли­ха".

- Погана в вас в Бiєвцях го­рiл­ка, не­на­че си­ро­ват­ка з пер­цем, - ска­зав Кай­даш, зга­ду­ючи ту чу­до­ву за­пi­кан­ку з чер­во­ним пер­цем, що вiн пив на розг­ля­ди­нах у Дов­би­ша.

- Погана, бо iро­дiв шин­кар роз­во­дить во­дою, - про­мо­рив Ба­лаш. - Бо­дай йо­му смерть та­ка, як оця го­рiл­ка.

- Так тiльки смер­дить го­рiл­кою, - ска­зав Кай­даш.

Хазяїн по­час­ту­вав Кай­да­ши­ху. Кай­да­ши­ха ба­га­то при­ка­зу­ва­ла, а ма­ло ви­пи­ла.

"Ну, та й гор­да моя сва­ха! Тiльки по­ло­ще гу­би в чар­цi", - по­ду­ма­ла Ба­ла­ши­ха.

Поки ста­рi ба­ла­ка­ли та пи­ли, Ме­лаш­ка за­то­пи­ла в пе­чi i по­лi­пи­ла ва­ре­ни­ки. Кай­да­ши­ха не зво­ди­ла з неї очей та все ско­са пог­ля­да­ла на чор­нi, не­на­че жит­нi ва­ре­ни­ки на си­тi.

Незабаром i ва­ре­ни­ки пос­пi­ли. Ба­ла­ши­ха од­цi­ди­ла їх на друш­ляк i по­да­ла на стiл.

- Вибачте на цей раз, будьте лас­ка­вi. До ва­ре­ни­кiв не­ма ме­ду, - ска­за­ла ха­зяй­ка.

- Та обiй­де­мось, моє сер­денько, i без ме­ду. Чи це жит­нi, чи пше­нич­нi ва­ре­ни­ки? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Та це в нас та­ка пше­ни­ця вро­ди­ла, - ска­за­ла ха­зяй­ка, - не пше­ни­ця, а якась мi­ша­ни­ця з жи­том.

Кайдащиха по­ли­за­ла ва­ре­ни­ки, виїла по­лу­ни­ці, а тiс­то по­ки­ну­ла на по­лу­мис­ку.

Полуднуючи, сва­хи зго­во­ри­ли­ся, щоб за­раз пiс­ля Пет­ра в пер­шу не­дi­лю спра­ви­ти ве­сiл­ля. Лав­рiн пi­шов з Ме­лаш­кою в са­док i не мiг з нею на­го­во­ри­ти­ся.

- Якби батько не од­дав ме­не за те­бе, то я б са­ма со­бi смерть за­по­дi­яла, - го­во­ри­ла Ме­лаш­ка до Лав­рi­на.

- Чи не бу­де Ме­лаш­ко, то­бi скуч­но за Бiєвця­ми? - спи­тав Лав­рiн.

- Там ме­нi бу­де ве­се­ленько, де ти бу­деш зо мною, моє сер­денько, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- Балашиха вий­шла й пок­ли­ка­ла Лав­рi­на й Ме­лаш­ку по­луд­ну­вать. Ба­лаш по­час­ту­вав їх з своїх рук i на­лив чар­ку Кай­да­ши­сi. Кай­да­ши­ха взя­ла чар­ку в ру­ки, i хоч бу­ла сер­ди­та, але та­ки не вдер­жа­лась i роз­пус­ти­ла на всю ха­ту мед своїм язи­ком.

- Будь же, доч­ко, здо­ро­ва, як ри­ба; го­жа, як ро­жа; ве­се­ла, як вес­на, ро­бо­ча, як бджо­ла, а ба­га­та, як свя­та зем­ля! Дай то­бi, бо­же, спiш­но ро­би­ти; щоб твої дум­ки бу­ли пов­нi, як кри­ни­ця во­дою, щоб твоя рiч бу­ла ти­ха та ба­га­та, як ни­ва ко­ло­сом. Дай вам, бо­же, i з ро­си, i з во­ди; не­хай ва­ше жит­тя бу­де мiж со­лод­ки­ми ме­да­ми, мiж па­ху­чи­ми квiт­ка­ми.

Кайдашиха та­ки ви­пи­ла чар­ку, хоч i скри­ви­лась, як се­ре­да на п'ятни­цю. Ме­лаш­чи­на кра­са та­ки розв'яза­ла їй язик й ви­тяг­ла з йо­го ме­ду цi­лий ву­лик.

Кайдашi над­ве­чiр розп­ро­ща­лись з но­ви­ми сва­та­ми i поїха­ли до­до­му.

- Гордi на­шi сва­ти, не­ма що ска­за­ти, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха. - Не знаю, чи доб­ре то­бi, доч­ко, бу­де в цiєї че­пу­рис­тої свек­ру­хи, - про­мо­ви­ла во­на до Ме­лаш­ки.

Нешвидкою сту­пою по­тяг­ли­ся Кай­да­ше­вi во­ли вздовж За­па­дин­цiв. Кай­да­ши­ха си­дi­ла ви­со­ко на во­зi i вже по­хо­ва­ла свої жов­тi сап'янцi, прик­рив­ши їх сви­тою. Лав­рiн iшов ос­то­ронь ко­ло во­за.

- Ой, по­га­няй швид­ше во­ли! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на чо­ло­вi­ка. - Ко­ли б за­вид­на ви­лiз­ти з цього ка­торж­но­го ву­ли­ка. Бу­ду пам'ята­ти, ко­ли їзди­ла на цi За­па­дин­цi. Не за­ма­ни­те ме­не сю­ди й ка­ла­чем. По­ро­би­ли две­рi, нi­чо­го ска­за­ти! Тро­хи со­бi го­ло­ви не знес­ла, а на очiп­ку зро­би­ла со­бi прав­ди­вi За­па­дин­цi.

- Зате ж, ма­мо, в вас на го­ло­вi, ма­буть, на­бiг­ли цi­лi Се­ми­го­ри. Чи ве­ли­ка, ма­мо, мор­гу­ля на го­ло­вi? - спи­тав нас­мiш­ку­ва­то Лав­рiн.

- Моргуля!. Твоя те­ща прав­ди­ва мор­гу­ля. Хлi­ба не вмiє доб­ро­го спек­ти. Наб­ра­ла­ся ли­ха, по­ки вив­чи­ла ба­гач­ку Мот­рю, а за цiєю не­вiст­кою на­бе­ру­ся три ко­пи ли­ха, ще й з вер­хом. Мот­ря приг­на­ла в двiр стри­же­ну яг­ни­цю, а твоя Ме­лаш­ка, ма­буть, при­же­не оту стри­же­ну кiш­ку.

Кайдашиха ла­ялась та все по­див­ля­лась на­бiк, чи ча­сом не вгля­дить де знай­омих лю­дей. Їй зда­ва­лось, що про­ти неї на­зуст­рiч вий­де вся бiєвська гро­ма­да з го­ло­вою на чо­лi.

- Поганяй-бо швид­ше! Мо­же, за­бi­жу на ча­сок до по­па­дi та хоч по­по­луд­ную га­разд, та дос­хо­чу нап'юся на­лив­ки. Я в ту­тешньої по­па­дi, як у се­бе вдо­ма.

Воли виїха­ли на го­ру. Ко­ло по­по­во­го дво­ру Кай­да­ши­ха вста­ла й пiш­ла в двiр.

- Та не ба­рiться, ма­мо, не за­ле­жуй­тесь дов­го на пу­хо­вих по­душ­ках, - гук­нув вслiд Лав­рiн.

- Гляди, лиш, по­ба­чи­мо, яких пу­хо­вих по­ду­шок на­ве­зе твоя Ме­лаш­ка, - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха, об­ти­ра­ючи хуст­кою чо­бо­ти.

- Хоч мiж дро­ва­ми, аби з чор­ни­ми бро­ва­ми! - ска­зав Лав­рiн. - Хоч пiд лав­кою, аби з гар­ною па­нян­кою.

- Побачиш, кра­си на та­рiл­цi не кра­ять! Чор­ни­ми бро­ва­ми не нап'єшся й не наїси­ся, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха й пiш­ла в двiр.

- I на чор­то­во­го батька їй зда­ли­ся тi по­па­дi! Хо­четься ж драж­ни­ти по­по­вих со­бак! - бу­бо­нiв co­бi пiд нiс Кай­даш.

Вже сон­це зай­шло, вже над­во­рi смер­ка­лось, а Кай­да­ши­ха си­дi­ла та ще­бе­та­ла в по­па­дi. Во­ни сто­яли, по­хи­лив­ши го­ло­ви. Лав­рiн спер­ся на тин i ду­му ду­мав. Кай­даш зас­нув, прос­тяг­нув­шись на во­зi.

Забрехали со­ба­ки в дво­рi. Кай­да­ши­ха вий­шла з ха­ти ве­се­ла, не­на­че прий­шла з церк­ви.

- От хто ме­не вi­тав! Не так, як Ба­ла­ши­ха. I, гос­по­ди! Не зна­ли, де й по­са­ди­ти ме­не. Час­ту­ва­ла ме­не ма­туш­ка i чаєм, i го­рiл­кою, i на­лив­кою, - хва­ли­ла­ся Кай­да­ши­ха й тим тро­хи при­ми­ри­лась з За­па­дин­ця­ми.

Через тиж­день Лав­рiн по­вiн­чав­ся з Ме­лаш­кою i при­вiз її в батько­ву ха­ту.