Кайдашева сімʼя

IV

Настало лi­то. По­ча­лись жни­ва, по­ча­ла­ся в по­лi ро­бо­та.

Сiм'я лi­том ма­ло си­дi­ла в ха­тi, мен­ше ста­ло ко­лот­не­чi.

За га­ря­чою ро­бо­тою в по­лi не бу­ло ча­су сва­ри­тись. Кай­да­шi ви­жа­ли свiй хлiб i ста­ли за­роб­ля­ти у па­на на снiп. Мот­ря жа­ла ду­же швид­ко й за­ро­би­ла з Кар­пом бiльше кiп, нiж Кай­даш з Кай­да­ши­хою.

Восени Мот­ря об­ро­ди­ни­лась. Кай­даш спра­вив хрес­ти­ни. Кар­по ще бiльше нi­би ви­рiс сам в своїх очах. Вiн те­пер вва­жав се­бе за прав­ди­во­го ха­зяїна, у всьому рiв­но­го батько­вi. В йо­му десь узя­лась по­ва­га до са­мо­го се­бе. Батько був ду­же ра­дий ону­ко­вi й обi­цяв на хрес­ти­нах прис­та­ви­ти для Кар­па ха­ту че­рез сi­ни. Ма­ла ди­ти­на на­че тро­хи по­ми­ри­ла свек­ру­ху з не­вiст­кою. Кай­да­ши­ха при­па­да­ла ко­ло сво­го ону­ка, не­на­че ко­ло своєї ди­ти­ни, вчи­ла не­вiст­ку, як ди­ти­ну ку­пать, як спо­ви­ва­ти, i знов за­го­во­ри­ла до не­вiст­ки со­лод­ким го­ло­сом. Мот­ря не­на­ви­дi­ла той об­лес­ли­вий го­лос, але ста­ла лас­ка­вi­ша до свек­ру­хи. По­ки во­на сла­бу­ва­ла пiс­ля ро­ди­ва, Кай­да­ши­ха ста­ла для неї в ве­ли­кiй при­го­дi. Але не так ста­ло­ся, як ди­ти­на по­ча­ла пiд­рос­тать. Кай­да­ши­ха тi­ши­лась ону­ком, ко­ли­ха­ла йо­го, гой­да­ла, а Мот­ря му­си­ла ро­би­ти всю важ­ку ро­бо­ту за се­бе й за свек­ру­ху.

Карпо й Мот­ря, за­ро­бив­ши лi­том со­бi хлi­ба, вже зна­ли, що во­ни їдять свiй хлiб, а не батькiвський. В стiж­ках сто­яло жи­то й пше­ни­ця, до кот­ро­го во­ни прик­ла­ли бiльше пра­цi, нiж батько та ма­ти. В скри­нi в Кай­да­ши­хи ле­жа­ло по­лот­но, в кот­ро­му мо­же, тре­тя нит­ка бу­ла нап­ря­де­на Кай­да­ши­хою. Кар­по­вi та Мот­рi ста­ло ще важ­че ди­ви­тись батько­вi в ру­ки. Ли­хо в ха­тi тiльки за­тих­ло й при­таїлось, не­на­че га­ди­на зи­мою. Вес­ня­не теп­ло ки­ну­ли на ту га­ди­ну пер­ше мо­ло­ди­цi.

I га­ди­на пiд­ве­ла го­ло­ву, за­си­ча­ла на всю Кай­да­ше­ву ха­ту, на все под­вiр'я.

Пiсля пок­ро­ви Кай­да­ши­ха ви­тяг­ла з скри­нi два су­вої по­лот­на: один су­вiй дав­нi­ший, товс­то­го та не­доб­ре ви­бi­ле­но­го по­лот­на, а дру­гий - тон­ко­го, гар­но­го, нап­ря­де­но­го вдвох з Мот­рею. Кай­да­ши­ха пок­ра­яла товс­те по­лот­но на со­роч­ки для ста­ро­го Кай­да­ша, для Кар­па, Лав­рi­на й Moт­pi, a co­бi од­рi­за­ла тон­ко­го по­лот­на на три со­роч­ки i за­раз схо­ва­ла су­вiй у скри­ню.

- А ме­нi, ма­мо, не од­рi­же­те тон­ко­го по­лот­на, хоч на од­ну со­роч­ку на праз­ни­ки? - спи­та­ла Мот­ря, на­си­лу здер­жу­ючи го­лос.

- Мене товс­та со­роч­ка рi­же в тi­лo, а ти, Мот­ре, ще мо­ло­да: но­си тим ча­сом товс­тi со­роч­ки, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А ви ду­маєте, ме­не товс­та со­роч­ка не рi­же в тi­ло?

- Та бач, доч­ко, ти не хо­диш до па­нiв, а ме­не па­ни й по­пи про­сять ва­ри­ти обiд, кли­чуть до се­бе в по­кої ве­че­рять, ще й у по­ко­ях кла­дуть спа­ти i по­душ­ки пiд бо­ки сте­лять. Як же та­ки ме­нi йти мiж та­кi лю­ди в товс­тiй со­роч­цi?

- Хоч ме­нi й па­ни не сте­лять пiд бо­ки пу­хо­вих по­ду­шок, але ж i я пря­ла на тон­ке по­лот­но, мо­же, бiльше од вас, - ска­за­ла Мот­ря.

- От i бiльше! Що ла­ялась, то й справ­дi бiльше. Не зви­кай до тон­ких со­ро­чок, бо ще хто зна, як бу­де то­бi на своєму ха­зяй­ст­вi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Як вже там не бу­де, a гiр­шe не бу­де, як у вас. Ко­ли б хоч од­ну тон­ку со­роч­ку одк­ра­яли на свят­ки. Чи вже ж я в вас i то­го не за­ро­би­ла?

- Оце при­че­пи­лась при­че­па! Про ме­не, бе­ри все по­лот­но та й за­ку­тай­ся в йо­го з го­ло­вою. Так вже нас­ти­ри­лась ме­нi, що вже й не знаю, як од те­бе од­че­питься, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря од­вер­ну­лась до вiк­на i впер­ше зап­ла­ка­ла од то­го ча­су, як пе­рес­ту­пи­ла че­рез свек­рiв пo­piг. Во­на по­чу­ти­ла, що свек­ру­ха крив­дить її в то­му, до чо­го во­на док­ла­ла ба­га­то пра­цi своїх рук. Во­на втер­ла крадько­ма сльози ру­ка­вом.

Мотря взя­ла одк­ра­яне для неї по­лот­но i швир­го­ну­ла йо­го на ла­ву. Дов­го ле­жа­ло во­но на ла­вi на­дув­шись, не­на­че сер­ди­лось на не­вiст­ку. Мот­ря дос­та­ла з скри­нi чер­во­ної та синьої за­по­ло­чi i вже над­ве­чiр ci­лa ви­ши­ва­ти ру­ка­ва квiт­ка­ми. Квiт­ки ви­хо­ди­ли здо­ро­вi та ла­па­тi, не­на­че во­на ви­ши­ва­ла їх на мiш­ку або на ряд­нi. Мот­ря плю­ну­ла, по­ки­ну­ла ши­ти роз­кiш­ний хмiль i тiльки по­де­ку­ди по­цяцьку­ва­ла ру­ка­ва пруж­ка­ми та ма­леньки­ми зiр­ка­ми.

Пошила Мот­ря со­роч­ку, вип­ра­ла й на­дi­ла. Товс­те по­лот­но си­нi­ло, не­на­че буз. Во­на гля­ну­ла в дзер­ка­ло, i для неї зда­ло­ся, що в та­кiй со­роч­цi в неї ли­це по­чор­нi­ло й бро­ви ста­ли не та­кi гар­нi.

"Була я в батька, бу­ло моє лич­ко бi­леньке й бро­ви чор­ненькi, а в свек­ра лич­ко моє змар­нi­ло й бро­ви по­ли­ня­ли, - по­ду­ма­ла Мот­ря, роз­див­ля­ючись на се­бе в дзер­ка­лi. - Iз'їсть свек­ру­ха, лю­та змiя, мiй вiк мо­ло­денький".

Свекруха пiш­ла до шин­ку та на­пiд­пит­ку су­ди­ла свою не­вiст­ку на все се­ло, що во­на нi­чим не до­го­дить не­вiст­цi; що спра­вить, то все для неї по­га­не, та де­ше­ве, та не до ли­ця.

Молодi мо­ло­ди­цi все чис­то пе­ре­ка­зу­ва­ли Мот­рi, як її су­дить у корч­мi свек­ру­ха.

"Постривай же, свек­ру­хо, не бу­ду я бiльше для твоєї панської шку­ри на тон­ке по­лот­но пряс­ти", - по­ду­ма­ла Мот­ря, i з то­го ча­су во­на ста­ла пряс­ти по­чин­ки со­бi ок­ре­мо та хо­вать в свою скри­ню.

- Навiщо ти, Мот­ре, хо­ваєш по­чин­ки в свою скри­ню? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- На те, що тре­ба; не бу­ду ж їх їсти, - од­ру­ба­ла Мот­ря.

- А мо­же, й поїси: хто те­бе знає, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Не бiй­тесь, не по­не­су в ши­нок, не проп'ю i не бу­ду на­пiд­пит­ку су­ди­ти, як ви ме­не су­ди­те.

- Що ж ти з ни­ми ду­маєш ро­би­ти? - спи­та­ла ма­ти.

- Помотаю на мо­то­ви­ло, ос­ную та ви­роб­лю со­бi тон­ко­го по­лот­на на со­роч­ки. Мо­же, й пiд мої бо­ки хтось пос­те­ле по­душ­ки…

Кайдашиха до­га­да­лась, до чо­го во­но йдеться, i тро­хи стур­бу­ва­лась. Во­на пря­ла лi­ни­во, а Мот­ря ду­же пильну­ва­ла ко­ло гре­бе­ня. Во­на бо­ялась, щоб Мот­ря ча­сом не вип­ря­ла всього пряж­ва.

- То це ти ду­маєш зби­ра­тись на своє ха­зяй­ст­во моїм пря­ди­вом? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Прядиво та­ке ва­ше, як i моє. Хi­ба я не бра­ла ко­но­пель, не мо­чи­ла, не би­ла на би­тельнi, не тер­ла на тер­ни­цi, мо­же, бiльш од вас?

Кайдашиха за­мовк­ла. Для неї зда­ло­ся, що не­вiст­ка то­го не зро­бить, а тiльки мститься над нею за товс­тi со­роч­ки.

Одначе од­но­го дня по обi­дi Мот­ря ви­тяг­ла з своєї скри­нi де­сять товс­тих по­чин­кiв, взя­ла мо­то­ви­ло й хо­тi­ла мо­тать. Кай­да­ши­ха по­ба­чи­ла, що то не жар­ти, i спах­ну­ла.

- Чи ти жар­туєш, мо­ло­ди­це, чи зо мною драж­ниш­ся? - спи­та­ла в Мот­рi свек­ру­ха.

- В ме­не не­ма жар­тiв, - ска­за­ла Мот­ря, ма­ха­ючи мо­то­ви­лом, кот­ре гой­да­лось в її ру­ках i чер­ка­лось об сво­лок.

Кайдашиха зо­бi­ди­лась. - Дай сю­ди мо­то­ви­ло! Це не твоє, а моє. При­не­си од сво­го батька та й мо­тай на йо­му, про ме­не, свої жи­ли, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха й ухо­пи­ла ру­кою мо­то­ви­ло. - Ба не дам, бо й ме­нi тре­ба, - од­ка­за­ла Мот­ря, не ви­пус­ка­ючи з рук мо­то­ви­ла.

- Дай сю­ди, ка­жу то­бi! - крик­ну­ла на всю ха­ту Кай­да­ши­ха, лю­та од злос­тi. - Я са­ма за­раз бу­ду мо­тать.

- Ба не дам! У вас не­ма чо­го мо­тать, бо ви нi­чо­го не нап­ря­ли, - крик­ну­ла й со­бi на всю ха­ту Мот­ря й ухо­пи­ла мо­то­ви­ло обо­ма ру­ка­ми.

Геть со­бi iк не­чис­тiй ма­те­рi! Дай мо­то­ви­ло, ка­жу то­бi! - за­ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха вже не своїм го­ло­сом i вхо­пи­ла мо­то­ви­ло обо­ма ру­ка­ми ще й по­тяг­ла до се­бе.

- Ба не дам! Хi­ба бу­де­мо би­тись, чи що? - крик­ну­ла Мот­ря й сiп­ну­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Дай!

- Ба не дам!

- Дай, ка­жу то­бi!

- Ба не дам!

Молодицi пiд­ня­ли гвалт. Чо­ло­вi­ки поз­бi­га­лись у ха­ту. м зда­лось, що мо­ло­ди­цi б'ються. Се­ред ха­ти сто­яли свек­ру­ха й не­вiст­ка i сi­па­ли кож­на до се­бе мо­то­ви­ло. Обид­вi бу­ли лю­тi, в обох очi бли­ща­ли. По­чи­нок ка­чав­ся до­лi. Ста­рий Кай­даш, Кар­по й Лав­рiн по­вит­рi­ща­ли на мо­ло­диць очi, не зна­ючи, од чо­го скоїлась мiж ни­ми та­ка свар­ка. Свек­ру­ха й не­вiст­ка так роз­лю­ту­ва­лись, що не при­мi­ти­ли чо­ло­вi­кiв.

- Дай сю­ди, бо як пхну, то й но­ги за­де­реш! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й сi­па­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Одчепiться, бо й я вмiю пха­ти­ся, - кри­ча­ла Мот­ря не­са­мо­ви­то й тяг­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Чи ви по­ду­рi­ли сьогод­нi, чи по­ка­зи­лись, - ска­зав Кай­даш, - чи в хре­щи­ка граєтесь? По­киньте мо­то­ви­ло!

Молодицi йо­го не слу­ха­ли й тя­га­лись по ха­тi з мо­то­ви­лом, нез­ва­жа­ючи на йо­го сло­ва.

- Та це во­ни, ма­буть, в во­ро­на гра­ються, - обiз­вав­ся нас­мiш­ку­ва­то Лав­рiн.

- Це доб­ра iг­раш­ка! Мот­ре, по­кинь мо­то­ви­ло, бо як ухоп­лю ко­чер­гу, то поб'ю то­бi ру­ки.

Кайдаш ухо­пив ко­чер­гу й за­мi­рив­ся на мо­ло­диць; во­ни йо­го нi­би й не ба­чи­ли i все ре­пе­ту­ва­ли та ла­ялись. Ста­рий Кай­даш пос­тив, бо то­дi бу­ла п'ятни­ця. Вiн був го­лод­ний та сер­ди­тий. Жi­но­чий крик дра­ту­вав йо­го.

- Покиньте мо­то­ви­ло, бо так i впе­чу обох по спи­нi ко­чер­гою! - крик­нув вiн на всю ха­ту.

Молодицi сто­яли блi­дi, як смерть, i од злос­тi лед­ве ди­ха­ли. Во­ни вже не ма­ли си­ли са­мi по­ки­ну­ти те мо­то­ви­ло. Кай­даш ки­нув з усiєї си­ли об зем­лю ко­чер­гою, ви­хо­пив з їх рук мо­то­ви­ло i пот­ро­щив йо­го на цур­па­лоч­ки. Свек­ру­ха й не­вiст­ка ро­зiй­шлись на­бiк.

- Чого ви лаєтесь? Чо­го ви сва­ри­тесь? - по­чав Кай­даш. - Гос­по­ди! Сьогод­нi свя­та п'ятни­ця, а во­ни те­бе, не­на­че на злiсть, тiльки до грi­ха до­во­дять. На­що то­бi, Мот­ре, те мо­то­ви­ло?

- Буду свої по­чин­ки мо­тать. Од­на­че в вас доб­рої со­роч­ки не зас­лу­жиш, - ска­за­ла Мот­ря.

- Вона хо­че пряс­ти со­бi на по­лот­но на­рiз­но од нас, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, лед­ве ди­шу­чи.

- Нащо то­бi пряс­ти на­рiз­но? Чи то­бi хто по­лот­на не дає, чи що? - спи­тав Кай­даш у Мот­рi.

- Хочу пряс­ти, бо маю пра­во, - ска­за­ла Мот­ря.

- Ставте, та­ту, мер­щiй ха­ту че­рез сi­ни, - обiз­вав­ся Кар­по.

- Ти б луч­че свою жiн­ку тро­хи при­бор­кав, щоб не так ви­со­ко лi­та­ла, - ска­зав батько.

- Хiба моя жiн­ка кур­ка, щоб я їй кри­ла об­бор­кав, - ска­зав Кар­по.

- Карпе, не дра­туй ме­не, ко­ли хо­чеш, щоб i в те­бе бу­ла цi­ла чуп­ри­на.

- Далеко вам до моєї чуп­ри­ни! - обiз­вав­ся Кар­по.

- Ти ду­маєш, що в ме­не ру­ки не до­рос­ли до твоєї чуп­ри­ни? - крик­нув батько.

- Мабуть, уже пе­ре­рос­ли… Ма­ти крив­дить жiн­ку, а ви ме­не, - ска­зав Кар­по.

- Хто ж те­бе зо­би­жає? Xi­бa я то­бi їсти не даю? - крик­нув батько.

- A xi­бa ж ви да­ли ме­нi ко­ли хоч ко­пiй­ку в ру­ки? Я роб­лю, а ви гро­шi в свою скри­ню хо­ваєте.

- Нащо то­бi гро­шi? Xi­бa хо­чеш їx про­пить? - ска­зав батько.

- А хоч би й про­пить. Яке вам до то­го дi­ло? - ска­зав Кар­по.

- То ти ме­не бу­деш на ста­рiть вчи­ти! - кри­чав ста­рий Кай­даш, блi­дий, як смерть, та все прис­ту­пав до Кар­па.

- Тату, не лiзьте! Я роб­лю й маю пра­во на своє доб­ро. Од­рiз­нiть нас.

- То ти че­рез свою дур­ну жiн­ку бу­деш ме­нi цвi­ка­ти та­ке в вi­чi! Чо­го ти, бi­со­ва доч­ко, гри­зеш­ся з ма­тip'ю? - крик­нув ста­рий Кай­даш, ма­ха­ючи по­ла­ма­ним мо­то­ви­лом. - Чи ти хо­чеш бу­ти най­стар­шою в xa­тi, чи що? Чи ти хо­чеш, щоб ма­ти бу­ла то­бi за най­мич­ку? Я то­бi по­лi­чу реб­ра оцим мо­то­ви­лом.

Кайдаш мах­нув на Мот­рю мо­то­ви­лом i за­че­пив її по ру­цi.

Мiж батьком i Мот­рею став Кар­по, не­на­че з зем­лi ви­рiс.

- Тату, не бий­те Мот­рi, - крик­нув вiн не­са­мо­ви­то, - яке пра­во ви маєте бить мою жiн­ку?

- А чом же во­на не слу­хає ма­те­рi та тiльки зби­ває бу­чу в моїй ха­тi?

- Ба не Мот­ря вин­на, а ма­ти. Ма­ти всю важ­ку ро­бо­ту ски­дає на Мот­рю, а са­ма тiльки по­хо­деньки та по­си­деньки справ­ляє.

- То це ти та­ке го­во­риш за свою ма­тiр? - крик­нув Кай­даш.

- То це ти ме­нi ко­леш очi че­рез свою жiн­ку? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, прис­ту­па­ючи до Кар­па з дру­го­го бо­ку. - От чо­го я дiж­да­лась на ста­рiсть од своїх дi­тей!

- Як ти смiєш та­ке го­во­ри­ти на свою ма­тiр? - су­во­ро крик­нув Кай­даш i прис­ту­пив на сту­пiнь ближ­че до Кар­па.

- Тату! Не наб­ли­жай­тесь, - го­во­рив спо­кiй­но, але по­ну­ро Кар­по, сто­ячи стов­пом на од­но­му мiс­цi.

- Через твою жiн­ку, че­рез оте ле­да­що та я бу­ду на ста­рiсть та­ке ли­хо тер­пi­ти! - крик­ну­ла, аж за­ви­ща­ла Кай­да­ши­ха i вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак пiд са­мим но­сом у Кар­па.

Карпо на­вiть не од­хи­лив го­ло­ви й не клiп­нув очи­ма. Вiн тiльки вит­рi­щив їх ще бiльше, так що во­ни ста­ли зов­сiм круг­лi.

- Я поб'ю на то­бi оце мо­то­ви­ло на трi­соч­ки, як ти не впи­ниш своєї жiн­ки! - крик­нув Кай­даш, прис­ту­пив­ши до Кар­па ще ближ­че.

Карпо не ос­ту­пив­ся й не од­хи­лив­ся i тiльки зблiд та по­ну­ро пог­ля­дав на батька.

- Тату! Ос­ту­пiться! Не вводьте ме­не в грiх, - ска­зав Кар­по.

Кайдаш з Кай­да­ши­хою то прис­ту­па­ли до Кар­па, то ос­ту­па­лись, як хви­лi б'ють у ске­лис­тий бе­рег та знов од­хо­дять од йо­го. Кар­по сто­яв, не­на­че ске­ля. Ду­же драж­ли­вий ста­рий Кай­даш роз­хо­див­ся, ки­нув­ся на Кар­па з ку­ла­ка­ми й штовх­нув йо­го ру­кою в гру­ди. Кар­по зблiд, як смерть, а тон­кi гу­би, мiц­но сту­ле­нi, ста­ли зов­сiм бi­лi, не­на­че по­лот­но.

- Тату! Не бий­тесь! - лед­ве про­мо­вив Кар­по. Кай­даш, блi­дий, з тем­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, зно­ву ки­нув­ся на Кар­па.

- Тату! Вiзьмiть луч­че со­ки­ру та за од­ним ра­зом за­ру­бай­те ме­не, - про­мо­вив Кар­по, лед­ве ди­шу­чи; вiн по­чу­тив, що вся кров на­ли­лась в йо­го го­ло­ву, за­ли­ва­ла йо­му ву­ха, очi; вiн по­чув, що в йо­го ву­хах задз­ве­нi­ло й за­шу­мi­ло, й за­ше­лес­тi­ло, а в очах все в ха­тi по­ча­ло кру­титься.

- Не лiзь, бо за­ду­шу, iро­до­ва ду­ше! - крик­нув Кар­по та й ки­нув­ся, не­на­че звiр, на батька й штовх­нув йо­го обо­ма ку­ла­ка­ми в гру­ди.

Старий Кай­даш як сто­яв так i впав навз­нак, аж но­ги за­дер. По­ла­ма­нi шмат­ки мо­то­ви­ла ви­па­ли з йо­го рук i вда­ри­лись об гру­бу.

Кайдашиха, Мот­ря й Лав­рiн крик­ну­ли в один го­лос. Лав­рiн з ма­тiр'ю ки­нув­ся обо­ро­ня­ти ста­ро­го батька i зас­ту­пив йо­го со­бою. Кар­по ос­ту­пив­ся на два сту­пе­нi до сто­ла i знов став не­по­руш­но, не­на­че ске­ля, бi­лий, як крей­да. Йо­го тем­нi очi по­гас­ли й нi­би по­мерк­ли, а во­лос­ся на го­ло­вi нас­тов­бур­чи­лось i стир­ча­ло, не­на­че в їжа­ка. Мот­ря зля­ка­лась, що за її мо­то­ви­ло син по­бив батька.

Лаврiн з ма­тiр'ю пiд­ве­ли батька й по­са­ди­ли на ла­вi. Кай­даш не го­во­рив нi сло­ва й тiльки стог­нав. Вiн не стiльки за­бив­ся об дiл, як стри­во­жив­ся. Не­по­ва­га од си­на й со­ром пе­ред своїми дiтьми, i гнiв, i злiсть - все зли­лось до ку­пи в йо­го ду­шi, за­пек­ло йо­го в гру­дях так, що йо­му зда­ва­ло­ся, нi­би Кар­по вбив йо­го на смерть.

- Нема в те­бе бо­га в сер­цi! Не­дур­но ж ти до церк­ви не хо­диш, - че­рез си­лу ви­мо­вив Кай­даш та все стог­нав. Кай­да­ши­ха по­ча­ла го­лос­но пла­ка­ти. У Лав­рi­на бро­ви на­су­пи­лись. Biн був ла­ден ки­ну­тись на Кар­па й обiр­вать йо­му во­лос­ся на го­ло­вi. Од­на Мот­ря спо­кiй­но ci­лa на ла­вi, згор­ну­ла ру­ки и ди­ви­лась то на пiч, то пiд пiч.

У Кар­па кров по­ча­ла од­хо­ди­ти од очей. Вже пе­ред ним пе­рес­тав кру­титься свiт. Biн узяв шап­ку й вий­шов з ха­ти.

- Це все че­рез те­бе, не­вiс­точ­ко! - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха i вда­ри­ла до Мот­рi ку­ла­ком об ку­лак.

- Може, че­рез ме­не, а мо­же, й че­рез вас, - спо­кiй­ненько про­мо­ви­ла Мот­ря, див­ля­чись пiд пiч.

- Цур вам, пек вам! Пос­тав­лю вам ха­ту че­рез сi­ни та, про ме­не, там хоч го­ло­ви co­бi поск­ру­чуй­те! - ска­зав Кай­даш.

- Та пер­ше зро­бiть ме­нi й ма­те­рi двоє мо­то­вил, - спо­кiй­ненько про­мо­ви­ла Мот­ря.

- Бодай то­бi доб­ра не бу­ло з твоїм мо­то­ви­лом. Че­рез твоє мо­то­ви­ло син по­бив батька. Ой, свi­те мiй! Не да­дуть дi­ти своєю смер­тю вмер­ти, - бiд­ка­лась Кай­да­ши­ха. - Хоч за­раз ви­би­рай­ся до су­сiд з своєї ха­ти.

Сумний зим­нiй ве­чiр заг­ля­нув че­рез вiк­на в ха­ту. Гус­тi дi­ди ста­ли по кут­ках i на­ве­ли, як блi­да та сум­на смерть, по­кiй на розд­раж­не­ну, розг­нi­ва­ну ciм'ю. Мо­ло­ди­цi за­мовк­ли та тiльки важ­ко зiт­ха­ли. На ла­вi си­дiв ста­рий Кай­даш, си­дiв мовч­ки й co­бi важ­ко зiт­хав, пiд­пер­ши го­ло­ву до­ло­нею й спер­шись лiк­тем на ко­лi­но. На йо­го ши­ро­ко­му блi­до­му ло­бi, на йо­го спу­ще­них вi­ках ле­жа­ла гли­бо­ка, важ­ка ту­га, ле­жав со­ром, пе­ре­мi­ша­ний з жа­лем. Вiн не їв цi­лий день. Йо­го тяг­ло за жи­вiт. Вiн на­ки­нув на се­бе сви­ту, на­дiв шап­ку та й пi­шов до шин­ку по­ми­на­ти свя­ту п'ятни­цю та за­пи­ва­ти со­ром.

Карпо вий­шов з ха­ти в од­нiй со­роч­цi. Вiн пi­шов i став за по­вiт­кою пiд гру­шею. Свi­жий пер­ший снiг ук­рив го­ри й до­ли­ни нi­би тон­ким до­ро­гим по­лот­ном. Усе не­бо бу­ло вкри­те гус­ти­ми хма­ра­ми, не­на­че мо­лоч­ним ту­ма­ном. Кар­по ди­вив­ся на го­лi бi­лi го­ри, що зов­сiм зли­ва­ли­ся з бi­лим не­бом у ве­чiр­нiй iм­лi так, що не мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти, де кiн­ча­лись го­ри, де по­чи­на­лось не­бо. Вiн ди­вив­ся на чор­ний дов­гий ря­док гip, кот­рi чор­нi­ли од гус­то­го ду­бо­во­го лi­су, не­на­че об­ку­та­нi чор­ним сук­ном, i вiн нi­чо­го то­го не ба­чив. Уся йо­го ду­ша десь за­хо­ва­лась гли­бо­ко са­ма в со­бi; вiн нi­би зде­рев'янiв од тiєї по­дiї, кот­ру не­дав­но вчи­нив. М'який пер­ший хо­лод нi­би прот­ве­ре­зив Кар­па. З йо­го го­ло­ви по­чав ви­хо­ди­ти який­сь чад, i вiн пот­ро­ху по­чав при­мi­чать ха­ти, го­ри, лiс; вiн при­мi­тив, як батько вий­шов з дво­ра, пi­шов шля­хом по­за став­ком на греб­лю, увiй­шов у ши­нок, як у шин­ку в вiк­нi заб­ли­щав во­гонь. Вiн при­мi­тив куп­ку чо­ло­вi­кiв, кот­ра чор­нi­ла й во­ру­ши­лась ко­ло шин­ку на бi­ло­му снi­гу. I все те вiн ба­чив, не­на­че десь у во­дi, од­ки­ну­те звер­ху од ви­со­ко­го бе­ре­га, або десь на днi нег­ли­бо­кої про­зо­рої рiч­ки.

Холод по­чав прой­ма­ти Кар­па. Вiн по­чу­тив, що йо­го тi­ло тру­ситься од го­ло­ви до са­мих пальцiв на но­гах, що в йо­го го­ло­ва го­рить нi­би вог­нем. Вiн по­вер­нув­ся на мiс­цi й за­че­пив го­ло­вою гiл­ку гру­шi, вкри­ту снi­гом. Снiг, не­на­че пух, по­си­пав­ся на йо­го го­ло­ву, на пле­чi, на го­лу шию, за па­зу­ху. То­дi тiльки вiн опам'яту­вав­ся, наб­рав у ру­ки снi­гу, прик­лав до го­ло­ви й ти­хою хо­дою пi­шов у ха­ту.

В ха­тi бу­ло ти­хо й сум­но; нiх­то не го­во­рив нi сло­ва, тiльки во­гонь па­лав та трi­щав у пе­чi i зда­вав­ся од­нiєю жи­вою ве­се­лою iс­то­тою в мерт­вiй ха­тi. Вже в ха­тi i свiт­ло по­гас­ло, а Кай­даш си­дiв у шин­ку, пив з ку­мом го­рiл­ку й там за­но­чу­вав.

На дру­гий день пе­ред обi­дом Кай­даш увiй­шов у ха­ту i унiс двоє но­вих мо­то­вил.

- Нате вам двоє мо­то­вил та, про ме­не, очi по­ви­ко­люй­те со­бi, - ска­зав Кай­даш, ки­да­ючи мо­то­ви­ла на ла­ву.

Мотря ве­се­ло гля­ну­ла на мо­то­ви­ла, за­раз по обi­дi ви­тяг­ла з своєї скри­нi по­чин­ки й по­ча­ла мо­тать. Но­ве мо­то­ви­ло аж гу­ло в її ру­ках i вря­ди-го­ди чер­ка­лось об сво­лок, об сте­лю. Нi один цар не ма­хав з та­кою втi­хою скi­пет­ром, як Мот­ря своїм мо­то­ви­лом. Во­на по­чу­ла в со­бi дух гос­по­ди­нi, са­мос­тiй­ної гос­по­ди­нi. Свек­ру­ху бра­ла злiсть. Для неї не­вiст­чи­не мо­то­ви­ло гу­ло, не­на­че кус­ли­вi джме­лi кру­гом її го­ло­ви.

"Пропадуть мої ко­но­пельки! По­хоп­ли­ва не­вiс­точ­ка поп­ря­де їх со­бi на по­лот­но по­пе­ред ме­не", - по­ду­ма­ла Кай­да­ши­ха.

А не­вiст­ка мо­та­ла по­чин­ки, по­лi­чи­ла чис­ни­цi та пас­ма, ски­ну­ла пiв­мо­ток з мо­то­ви­ла й схо­ва­ла в свою скри­ню.

- Ховай, не­вiс­точ­ко, в свою скри­ню, що за­пiр­веш. Швид­ко схо­ваєш усе на­ше доб­ро, ще й нас уб­гаєш у свою скри­ню, - про­мо­ви­ла свек­ру­ха.

- Не бiй­тесь! Та­ко­го доб­ра не схо­ваю, а як­би вас знай­шла й своїй скри­нi, то ще б i над­вiр ви­ки­ну­ла, - ска­за­ла не­вiст­ка.

Другого дня Мот­ря поз­би­ра­ла свої й Кар­по­вi со­роч­ки й на­мо­чи­ла в лу­зi.

- Чом же ти не заб­ра­ла та не по­мо­чи­ла вcix со­ро­чок? - спи­та­ла ма­ти.

- Тим, що вас ycix бiльше об­пи­ра­ти не бу­ду. Пе­рiть co­бi са­мi; ад­же ж маєте ру­ки.

- Нащо ж той за­хiд на два ра­зи? Xi­бa ще ма­ло гар­ми­де­ру в ха­тi? На­що ти на­ля­пуєш зай­вий раз у ха­тi? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря не слу­ха­ла ма­те­рi. Во­на по­од­жи­ма­ла свої со­роч­ки, дру­го­го дня од­зо­ли­ла, поп­ра­ла и по­ка­ча­ла. Кай­да­ши­ха му­си­ла за­ход­жу­ва­тись са­ма ко­ло своїх со­ро­чок. Во­на вже й не го­во­ри­ла за те чо­ло­вi­ко­вi, тим що бо­ялась ко­лот­не­чi. Во­на ду­ма­ла, що все те якось пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться. Але во­но та­ки не ми­ну­лось.

Раз Мот­ря спек­ла хлiб. Хлiб не вдав­ся. Во­на по­да­ла йо­го на стiл до бор­щу; хлiб вий­шов лип­кий, з за­кальцем на два пальцi. На бi­ду й борщ вий­шов не­доб­рий.

- Недобрий борщ, - ска­зав Лав­рiн.

- Але й хлiб спек­ла, хоч ко­ни­ки лi­пи! - ска­за­ла сер­ди­то Кай­да­ши­ха.

- Аж у гор­лi да­вить, - обiз­вав­ся i co­бi ста­рий Кай­даш.

Як на ли­хо, Лав­рiн, жар­ту­ючи, взяв та злi­пив з м'якуш­ки ко­ни­ка, пос­та­вив йо­го на сто­лi, ще й хвос­та за­дер йо­му вго­ру.

Мотря зир­ну­ла на ко­ни­ка та й ски­пi­ла, не­на­че хто ли­нув на неї ок­ро­пом. Во­на луч­че ви­тер­пi­ла б лай­ку, нiж смiш­ки.

- Лаяли, би­ли, а це вже зну­ща­ються на­до мною! - крик­ну­ла Мот­ря й ки­ну­ла об стiл лож­кою.

- Чого ж ти ки­даєш лож­кою нам усiм у вi­чi? Чес­тi не знаєш, чи що? - ска­зав ста­рий Кай­даш.

- Коли хо­чеш сер­ди­тись, то сердься, а не ки­дай на свя­тий хлiб лож­кою, - обiз­вав­ся впер­ше сер­ди­то на свою жiн­ку Кар­по. - По­заб­риз­ку­ва­ла стра­вою усiм oчi. Щось ти справ­дi вже ду­же ро­зiб­ра­лась.

- То ва­рiть та пе­чiть со­бi са­мi. Я нi­чим вам не вгод­жу, - ска­за­ла Мот­ря, одiй­шов­ши до пе­чi.

- Якби ти бу­ла най­мич­ка, то ти б со­бi одiй­шла од нас, а ми пек­ли б та ва­ри­ли са­мi со­бi, - ска­зав Кай­даш.

"Будете ви й так са­мi пек­ти й ва­ри­ти", - по­ду­ма­ла Мот­ря й за­ду­ма­ла на дру­гий день ва­ри­ти обiд тiльки для се­бе та для Кар­па.

Другого дня Мот­ря вста­ла ду­же ра­но, сi­ла со­бi пряс­ти, по­тiм за­то­пи­ла в пе­чi, знай­шла два не­ве­лич­кi гор­щеч­ки й прис­та­ви­ла в од­но­му борщ, а в дру­го­му ка­шу; як­раз стiльки, скiльки тре­ба бу­ло на двi ду­шi. Во­на за­ду­ма­ла й ве­че­ря­ти з Кар­пом ок­ре­мо.

Кайдашиха спа­ла со­бi гар­ненько на пе­чi та ви­ка­чу­ва­лась. По­лум'я трi­ща­ло в пе­чi, ок­рiп булько­тiв, а во­на по­тя­га­лась на пе­чi в теп­лiй пос­те­лi, ду­ма­ючи, що не­вiст­ка ва­рить обiд на всiх. Вже ста­ло роз­вид­ня­тись, Кай­да­ши­ха злiз­ла з пе­чi, гля­ну­ла в пiч i вгля­дi­ла двоє ма­леньких гор­нят.

- Що це ти, Мот­ре, ва­риш у тих гор­ня­тах? - спи­та­ла во­на.

- Борщ та ка­шу, - од­ка­за­ла Мот­ря.

- Нащо ж ти прис­та­ви­ла стра­ву в та­ких ма­леньких гор­нят­ках? Сьогод­нi ж не п'ятни­ця: i батько бу­де обi­да­ти.

- Буде обi­дать, як ви на­ва­ри­те, бо я на вас усiх не бу­ду бiльше ва­ри­ти. Я вам нi­чим не до­год­жу. Ва­рiть са­мi со­бi, од­на­че ви вчи­лись в па­нiв.

Надворi вже свi­та­ло. Сiм'я обi­да­ла ра­но, а Кай­да­ши­сi прий­шлось тiльки що за­ход­жу­ва­тись ко­ло си­рих бу­ря­кiв та ко­ло ка­пус­ти.

- Ой гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Ма­буть, ти на­ва­жи­лась звес­ти ме­не з свi­ту! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Що це ти вит­во­ряєш?

- Те, що ба­чи­те.

- Приставляй у бiльшо­му горш­ку борщ!

- Навiщо? Мiй борщ вже до­ки­пає, - ска­за­ла Мот­ря спо­кiй­но, але нас­мiш­ку­ва­то.

Кайдашисi до­ве­лось са­мiй прис­тав­лять дру­гий борщ та дру­гу ка­шу.

Зiйшло сон­це. Мот­ря пок­ли­ка­ла Кар­па обi­да­ти i пос­та­ви­ла на стiл борщ. Сам Кар­по зди­ву­вав­ся.

- Що це ти, Мот­ре, ви­га­дуєш? Ти хо­чеш знов роз­сер­дить батька? - ска­зав Кар­по.

- Сiдай та їж! Роз­но­сив­ся з батьком. Батько­вi на­ва­рить бор­щу ма­ти, а я бiльше не бу­ду ва­ри­ти на всiх.

Карпо не знав, чи сi­да­ти за стiл, чи нi. Кай­да­ши­ха на­ро­би­ла кри­ку на всю ха­ту, на все под­вiр'я. В ха­ту вбiг Кай­даш, а за ним Лав­рiн.

- Подивись, що твоя не­вiс­точ­ка вит­во­ряє! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, ви­хо­пив­ши з пе­чi ма­ле гор­ня з ка­шею.

Старий Кай­даш вит­рi­щив очi на гор­ня i не знав до чо­го во­но йдеться.

- Глянь! Що це та­ке! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, ти­ка­ючи пiд са­мий нiс Кай­да­ше­вi гор­ня з ка­шею.

- Каша. Що ж во­но, як не ка­ша. - ска­зав Кай­даш. Вiн не дог­ля­дав­ся, в яко­му там горш­ку зва­ри­ли ка­шу.

- Подивись ли­шень, в яко­му горш­ку прис­та­ви­ла твоя не­вiс­точ­ка оцю ка­шу, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- В щер­ба­то­му б то, чи що, - ска­зав Кай­даш.

- В щер­ба­то­му… А чи ста­не цiєї ка­шi на вcix? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха, сер­ди­та, що Кай­даш не ро­зу­мiє дi­ла.

- Чорт ва­шо­го батька знає, в яко­му там горш­ку ви прис­тав­ляєте ка­шу. Бий­те­ся со­бi уд­вох, а ме­не не за­чi­пай­те, - ска­зав Кай­даш, сер­ди­тий на жi­нок.

- Та це твоя не­вiс­точ­ка зва­ри­ла обiд тiльки для се­бе та для Кар­па. Во­на хо­че обi­дать ок­ре­мо, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Та не­хай, про ме­не, обi­дає й са­ма, ще й роз­пе­ре­жеться, - ска­зав Кай­даш. - Не­хай, про ме­не, з'їсть оцю ка­шу з горш­ком…

Старий Кай­даш пам'ятав мо­то­ви­ло. В йо­го й до­сi ще­мi­ла спи­на.

- Я вже не знаю, що це да­лi бу­де. Вiзьму та й пi­ду в ко­мip­ни­ки. Чом ти, Омельку, нi­чо­го не ска­жеш отiй са­та­нi?

Омелько бо­яв­ся, щоб не до­ве­лось че­рез ту ка­шу вдру­ге за­дер­ти но­ги до­го­ри, i мов­чав.

- Коли ти нi­чо­го не ска­жеш, то я са­ма ви­ки­даю отой обiд сви­ням, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i швир­го­ну­ла гор­щик з ка­шею в по­мий­ни­цю. Гор­щик геп­нув у шап­лик. По­миї бриз­ну­ли на стi­ну й об­ли­ли її патьока­ми до са­мої по­ли­цi.

Мотря аж зве­ре­те­ни­лась.

- Коли ви ви­ки­даєте стра­ву в по­мий­ни­цю, то я не бу­ду їсти ва­шо­го хлi­ба. Ваш хлiб да­вить ме­не отут в гор­лi, як важ­кий ка­мiнь. На­те вам i цей борщ, що я на­ва­ри­ла, та, про ме­не, од­дай­те йо­го со­ба­кам.

Люта Мот­ря вхо­пи­ла з сто­лу мис­ку з бор­щем i ки­ну­ла її пiд но­ги свек­ру­сi. Мис­ка роз­ле­тi­лась на че­реп­ки. кар­топ­ля по­ко­ти­лась аж пiд при­пi­чок.

- Пху на вас! - плю­нув ста­рий Кай­даш на роз­ли­тий борщ i пi­шов у по­вiт­ку ро­би­ти во­за.

- Пху! - плю­нув i со­бi Кар­по та й вий­шов з ха­ти.

Лаврiн при­сiв i жар­тiв­ли­во плю­нув на са­мi­сiньку ко­пич­ку бу­ря­кiв та ква­со­лi та й со­бi пi­шов з ха­ти.

В ха­тi зос­та­лись са­мi мо­ло­ди­цi. Кай­да­ши­ха сто­яла ко­ло пе­чi над роз­би­тою мис­кою мов кам'яна. Мот­ря сто­яла ко­ло сто­ла, як стовп, i ди­ви­лась на ши­ро­кi патьоки на стi­нi ко­ло по­мий­ни­цi.

В ха­тi бу­ло ти­хо, тiльки в пе­чi на жа­ру шквар­ча­ла рин­ка з вишк­вар­ка­ми так сер­ди­то та го­лос­но, не­на­че кри­ча­ло де­сять ба­бiв ра­зом, вхо­пив­шись за ко­си. Са­ло ши­пi­ло, як змiя, булько­та­ло, ку­вi­ка­ло, як сви­ня в ти­ну, ге­го­та­ло, як гус­ка, гав­ка­ло, як со­ба­ка, пи­ща­ло, скре­го­та­ло, а да­лi нi­би за­ви­ло: гвалт, гвалт! Рин­ка, вся про­мо­че­на са­лом, зай­ня­лась. Са­ло за­гу­ло й пiд­ня­ло здо­ро­вий ог­ня­ний язик. лиз­ну­ло че­люс­тi i за­гу­ло вiт­ром в ко­ми­нi.

Кайдашиха обер­ну­лась, гля­ну­ла на вог­не­не мо­ре в че­люс­тях, ви­хо­пи­ла з пе­чi рин­ку i нак­ри­ла її ган­чiр­кою. Рин­ка по­гас­ла, а по ха­тi пi­шов та­кий чад, та­кий смер­дю­чий дим, що Кай­да­ши­ха за­каш­ля­ла. По­га­сив­ши рин­ку, во­на крик­ну­ла на Мот­рю:

- Вiзьми ж вi­ник та пiд­ме­ти, ко­ли нас­мi­ти­ла своїм бор­щем се­ред ха­ти, або, про ме­не, схо­вай оте доб­ро в свою скри­ню.

Мотря взя­ла вi­ник, згор­ну­ла че­реп­ки, бу­ря­ки та кар­топ­лю до по­мий­ни­цi й уки­ну­ла в по­мий­ни­цю.

- Зварила обiд для сви­ней; хто вже хто, а сви­нi то­бi сьогод­нi по­дя­ку­ють за хлiб, за сiль, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря мов­ча­ла, тiльки зу­би зцi­пи­ла. Во­на вхо­пи­ла ко­жух, на­ки­ну­ла на се­бе та й по­бiг­ла до своєї ма­те­рi.

- Дайте, ма­мо, по­обi­дать, - ска­за­ла во­на Дов­биш­цi.

- А чом же ти не, по­обi­да­ла вдо­ма? - спи­та­ла ма­ти.

- В ме­не свек­ру­ха лю­та змiя: хо­дить по ха­тi, по­лум'ям на ме­не ди­ше, а з но­са го­нить дим ку­же­лем. На сло­вах, як на цим­ба­лах грає, а де сту­пить, то пiд нею лiд мерз­не, а як гля­не, то од її очей мо­ло­ко кис­не.

- Кажи, доч­ко, свек­ро­вi, щоб вас од­рiз­нив, а то ви ко­лись з свек­ру­хою спа­ли­те ха­ту, - ска­за­ла Дов­биш­ка, на­си­па­ючи в мис­ку бор­щу.

Колотнеча в Кай­да­ше­вiй ха­тi не пе­рес­та­ва­ла. Кай­да­ши­ха не го­во­ри­ла з Мот­рею по три днi, хоч Мот­ря вже не смi­ла ва­ри­ти со­бi обiд ок­ре­мо. Ста­ра Кай­да­ши­ха ду­же лю­би­ла сво­го ону­ка, ко­ли­ха­ла йо­го, цi­лу­ва­ла, пес­ти­ла. Мот­ря не да­ва­ла їй ди­ти­ни й од­га­ня­ла її од ко­лис­ки. Тiльки вно­чi, то­дi як Мот­ря спа­ла мiц­ним сном, Кай­да­ши­ха вста­ва­ла до ди­ти­ни, за­бав­ля­ла, як во­на пла­ка­ла, та го­ду­ва­ла її мо­ло­ком.

Кайдаш по­ба­чив, що справ­дi тре­ба од­рiз­ни­ти дi­тей. Вiн бо­яв­ся Кар­па. Кар­по, по­бив­ши батька, за­був про те i нiт­рiш­ки не жал­ку­вав, не­на­че вiн по­бив яко­го-не­будь па­руб­ка в шин­ку.

У Кай­да­ша в по­вiт­цi ле­жа­ло чи­ма­ло де­рев­нi. Кай­даш при­ку­пив тро­хи ко­ло­док, щоб пос­та­вить Кар­по­вi ха­ту че­рез сi­ни. Тiльки по­ча­ла­ся над­во­рi вес­на, вiн за­ко­пав слу­пи. Мот­ря по­сi­яла на то­му мiс­цi пше­ни­цю. Пше­ни­ця зiй­шла, то був знак, що мiс­це для ха­ти бу­ло чис­те.

Кайдаш з Кар­пом за­ки­дав стi­ни, вшив пок­рiв­лю, а Мот­ря вальку­ва­ла стi­ни. Ста­ра Кай­да­ши­ха не пок­ла­ла своїми ру­ка­ми нi од­но­го валька гли­ни.

Настало лi­то. Ха­ту ос­вя­ти­ли. Кар­по й Мот­ря пе­рей­шли у свою ха­ту. Мот­ря ви­ма­за­ла чис­то ха­ту i тiльки по­ло­ви­ну сi­ней, не­на­че мо­туз­ком од­мi­ря­ла. Во­на ма­за­ла сi­ни та все го­лос­но спi­ва­ла:

Мотря спi­ва­ла на злiсть свек­ру­сi го­лос­но на всi сi­ни. Две­рi бу­ли од­чи­не­нi. Кай­да­ши­ха за­чи­ни­ла две­рi з при­тис­ком, а Мот­ря ще го­лос­нi­ше гу­ка­ла:

Карпо з Лав­рi­ном пе­ре­нес­ли Мот­ри­ну скри­ню в но­ву ха­ту.

Мотря сi­ла на скри­нi й про­мо­ви­ла:

- Тепер я зов­сiм па­нi!

Вона гор­до си­дi­ла на своїй скри­нi, як цар на прес­то­лi.

- Як же, Кар­пе, те­пер бу­де у нас з ха­зяй­ст­вом? Чи тiльки Мот­ря од­дi­лить свої горш­ки, чи й ти ду­маєш од­дi­ли­ти­ся з ху­до­бою та з по­лем?

- Лучче, та­ту, зов­сiм од­рiз­ниться з ху­до­бою i по­лем, - ска­зав Кар­по.

- Гляди, щоб нав­пiс­ля не жал­ку­вав. Ми ро­би­ли в гур­тi од­нiєю ху­до­бою, а ти знаєш, що в гур­тi ка­ша їсться, а гу­ща дi­тей не роз­го­нить.

- I вже, та­ту, нас гу­ща дав­но ро­зiг­на­ла! Як уже бу­де, так i бу­де. Од­рiз­нiть ме­не з ху­до­бою i з по­лем. Бу­ду пла­ка­ти на се­бе, а не на вас.

- То ти i свiй тiк зак­ла­деш? У нас грунт та­кий тiс­ний.

- Та вже де-не­будь при­ту­лю­ся, хоч у ку­точ­ку, - ска­зав Кар­по.

I батько му­сив од­дi­лить си­но­вi ха­зяй­ст­во: дав йо­му па­ру во­лiв, во­за, бо­ро­ну i му­сив ви­дi­лить част­ку по­ля.

Мотря з то­го ча­су у своїй ха­тi нi­би на свiт на­ро­ди­лась. В свек­ру­ши­ну ха­ту во­на нi­ко­ли й не заг­ля­да­ла.