Кайдашева сімʼя

III

Пiсля дру­гої пре­чис­тої Кар­по по­вiн­чав­ся з Мот­рею. Чо­ти­ри днi гра­ли му­зи­ки, чо­ти­ри днi пи­ли й гу­ля­ли гос­тi в Дов­би­ша.

В чет­вер ра­не­сенько, тiльки що по­ча­ло на свiт бла­гос­ло­виться, Кай­да­ши­ха про­ки­ну­лась i збу­ди­ла не­вiст­ку.

- Мотре! Вста­вай, моя ди­ти­но, за­то­пи в пе­чi, та як бу­деш розк­ла­дать дро­ва, то пок­ла­ди на двох по­лi­нах пе­рек­лад, та ви­би­рай, моє сер­денько, товс­тенький пе­рек­лад, щоб дро­ва швид­ше роз­го­рi­лись. А як прис­та­виш ок­рiп, то пi­ди ви­дiй ко­ро­ву та од­же­ни вiв­цi до че­ре­ди.

Мотря про­ки­ну­лась i че­рез сон на­си­лу роз­чов­па­ла, що свек­ру­ха вчить її розк­ла­дать дро­ва в пе­чi, не­на­че її й то­го ма­ти не нав­чи­ла. Мот­ря вста­ла, роз­па­ли­ла в пе­чi й прис­та­ви­ла ча­вун з во­дою.

- Пiди ж, моя до­ню, ви­дiй ко­рiв­ку. Я тро­хи ще по­ле­жу. Чо­гось я нез­ду­жаю. Так у ме­не бо­лять но­ги! Ох-ох-ох! - зас­тог­на­ла на пе­чi Кай­да­ши­ха, ук­ри­ва­ючись ряд­ном.

В ха­тi ще всi спа­ли. Мот­ря пiш­ла, ви­доїла ко­ро­ву, про­цi­ди­ла на цi­ди­лок мо­ло­ко й пог­на­ла до че­ре­ди ко­ро­ву. Вер­тається во­на в ха­ту, а свек­ру­ха спить на пе­чi, аж хро­пе.

- Чи одiг­на­ла до че­ре­ди? - спи­та­ла спро­сон­ня Кай­да­ши­ха, про­ки­нув­шись. - Вiзьми ж, моє сер­це, на­чисть кар­топ­лi на борщ та нак­ри­ши бу­ря­кiв, а я ось за­раз вста­ну та по­ка­жу то­бi, як борщ на­ки­дать.

Мотря за­хо­ди­лась чис­тить кар­топ­лю, а Кай­да­ши­ха знов зо сну оха­ла на пе­чi й вста­ла то­дi, як над­во­рi зов­сiм роз­вид­нi­лось. Во­на вми­лась, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми й дов­го мо­ли­лась, до­ки Мот­ря не нак­ла­ла в гор­щик кар­топ­лi, бу­ря­кiв та ка­пус­ти. Свек­ру­ха хрес­ти­лась, а ско­са все пог­ля­да­ла на не­вiст­чи­нi ру­ки. Ро­зум­на Мот­ря й со­бi спiд­ло­ба пог­ля­да­ла на свек­ру­ху й пос­те­рег­ла той ко­сий пог­ляд.

Кайдашиха по­мо­ли­лась бо­гу й по­ча­ла знов нав­ча­ти не­вiст­ку, як на­ли­вать борщ, як за­тов­ку­вать, ко­ли вки­да­ти са­ло. Во­на сто­яла над ду­шею в Мот­рi, на­че оса­ву­ла на пан­щи­нi, а са­ма не бра­лась i за хо­лод­ну во­ду.

- Як прис­та­виш до вог­ню борщ та ка­шу, то ви­ме­ти ха­ту та нак­ри­шиш са­ла на вишк­вар­ки до ка­шi, - знов по­ряд­ку­ва­ла Кай­да­ши­ха, згор­нув­ши ру­ки, а да­лi знов по­лiз­ла на пiч, за­оха­ла й знов ляг­ла од­по­чи­вать.

Мотрi ста­ло лег­ше, що свек­ру­ши­нi очi не слiд­ку­ють за її ру­ка­ми. "Але чом оце свек­ру­ха не бе­реться до ро­бо­ти?" - по­ду­ма­ла во­на.

Кайдашиха бу­ла зов­сiм здо­ро­ва й ду­ри­ла свою не­вiст­ку. Во­на бу­ла ра­да, що взя­ла в свою ха­ту доб­ру ро­бiт­ни­цю, i по­ча­ла за­ле­жу­ва­тись. В пе­чi зашк­вар­чав гор­щик.

- Мотре! - крик­ну­ла вже не ду­же со­лод­ким го­ло­сом свек­ру­ха з пе­чi. - Чом-бо ти не гля­диш стра­ви? Ад­же ж як збi­жить са­ло, то борщ до­ве­деться хоч со­ба­кам вил­ля­ти.

Мотря за­мi­та­ла сi­ни. Во­на ки­ну­ла об зем­лю вi­ни­ком i по­бiг­ла до пе­чi.

- Якби я мог­ла ро­зiр­ва­ти­ся над­воє, то я б i сi­ни ме­ла, i ко­ло пе­чi сто­яла, - про­мо­ви­ла Мот­ря не­лас­ка­вим го­ло­сом.

В ха­ту пе­ре­го­дя ввiй­шов Кай­даш з си­на­ми i зве­лiв по­да­вать обiд. Мот­ря по­да­ва­ла обiд на стiл, а ма­ти си­дi­ла за сто­лом не­на­че в гос­тях.

- Борщ зва­ри­ла доб­ре, а ка­ша вий­шла тро­хи рiд­ка, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха й по­ча­ла знов нав­ча­ти Мот­рю. Мот­ря тiльки очi спус­ка­ла до­до­лу.

По обi­дi Мот­ря по­ча­ла ми­ти горш­ки та мис­ки. Во­на взя­ла нiж i по­ча­ла вишк­рi­бать вiн­ця ста­ро­го за­са­ле­но­го горщ­ка. Гор­щик за­ви­щав пiд но­жем, на­че цу­це­ня.

- Не шкре­би, доч­ко, но­жем, бо в ме­не не­на­че хто в го­ло­вi скро­ма­дить, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А як же йо­го шкреб­ти, щоб не бу­ло чуть! - не ви­дер­жа­ла Мот­ря й пiд­ня­ла свiй твер­дий го­лос.

- Не ду­же да­ви но­жем, моє сер­денько лю­бе, то гор­щик не бу­де ска­ву­чать, на­че со­ба­ка, що зав'язла в ти­ну.

Мотря за­мовк­ла й ки­ну­ла нiж на ла­ву. Нiж задз­ве­нiв. Свек­ру­ха тiльки ско­са пог­ля­ну­ла й тро­хи пос­те­рег­ла Мот­ри­нi но­ро­ви.

По обi­дi Кай­да­ши­ха за­га­да­ла не­вiст­цi на­сi­яти бо­рош­на, а по­тiм вчи­нить дi­жу, а са­ма знов по­лiз­ла на пiч спа­ти, а вис­пав­шись, вста­ла й пiш­ла до су­сi­ди в гос­тi. Мот­ря за­ду­ма­лась, со­ва­ючи си­том по сiй­цях, пе­рек­ла­де­них упо­довж но­чо­вок. Во­на до­га­да­лась, що її свек­ру­ха не­доб­ра i що пiд її со­лод­ки­ми сло­ва­ми хо­вається гiр­кий по­лин. Але Мот­ря бу­ла не з та­кiвських, щоб ко­мусь по­ко­ря­тись.

Другого дня Кай­да­ши­ха знов збу­ди­ла ра­но не­вiст­ку, а са­ма вкри­лась з го­ло­вою на пе­чi й за­оха­ла. Мот­ря вже не йня­ла вi­ри то­му охан­ню. Во­на зва­ри­ла обiд, за­мi­си­ла дi­жу. Ро­бо­ти бу­ло ба­га­то. Не­вiст­ка веш­та­лась, на­че му­ха в ок­ро­пi, скрiзь всти­га­ла, а свек­ру­ха, встав­ши з пе­чi, тiльки ха­ту ви­ме­ла, ще й смiт­тя по­ки­ну­ла за­раз за по­ро­гом. Мот­ря вже сер­ди­то пог­ля­да­ла на свек­ру­ху й на­си­лу здер­жу­ва­ла сво­го язи­ка. Вип­лес­ка­ла во­на хлiб, по­сад­жа­ла в пiч i по­да­ла на стiл обiд. Борщ вий­шов нес­мач­ний. Свек­ру­ха тiльки лож­ку вмо­чи­ла й не їла бор­щу.

- Недобрий, доч­ко, сьогод­нi зва­ри­ла борщ. Ма­буть, i сьогод­нi са­ло збiг­ло, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Бо ви, ма­мо, не ду­же по­ма­га­ли ме­нi ва­ри­ти, а в ме­не не де­сять рук, а тiльки двi, - од­рi­за­ла Мот­ря.

- Хто ви­дав так го­во­рить ма­те­рi! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха нав­ча­ючим го­ло­сом. - Ко­ли не вмiєш га­разд, то тре­ба вчи­тись. I я не вмi­ла, але па­ни вив­чи­ли ме­не на еко­но­мiї.

- Я, хва­ли­ти бо­га, пан­щи­ни не ро­би­ла й у па­нiв не вчи­лась, - знов од­ру­ба­ла Мот­ря.

Кайдашиха за­мовк­ла й при­ку­си­ла язи­ка. Во­на до­га­да­лась, що Мот­ря не за­мов­чу­ва­ти­ме.

Настала су­бо­та. Ро­бо­ти бу­ло ще бiльше. Кай­да­ши­ха тiльки ха­ту за­ме­ла та й сi­ла ко­ло вiк­на ста­рi со­роч­ки ла­тать. Мот­ря пiд­ма­за­ла стi­ни, об­ма­за­ла ко­мин, гру­бу, при­пi­чок. Кай­да­ши­ха прий­шла до ко­ми­на, зак­ла­ла ру­ки за спи­ну, на­хи­ли­ла го­ло­ву до ко­ми­на i роз­див­ля­лась, чи доб­ре не­вiст­ка по­ма­за­ла.

- Помаж, моя ди­ти­но, ко­мин ще раз. Як ма­жеш, то не кру­ти ду­же вiх­тем, а так, моє сер­денько, дрiб­ненько та дрiб­ненько пер­ше впо­довж, а по­тiм упо­пе­рек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiх­тi знать, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. Мот­ря гля­ну­ла на ко­мин, а ко­мин був доб­ре об­ма­за­ний i тiльки де-не-де бу­ло знать вi­хоть.

- Матерi бу­ло все вго­диш, а вам не пот­ра­пиш вго­дить, - нес­мi­ли­во обiз­ва­лась не­вiст­ка.

- Я, сер­це, бу­ва­ла в свi­тах i знаю, як що ро­биться. Я, бу­ло, як ма­жу панськi по­кої, то не­на­че ви­ма­люю. А ти, сер­денько, як бу­деш ме­не слу­ха­ти та бу­деш пильну­вать, то й со­бi нав­чиш­ся, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха та й знов сi­ла ко­ло вiк­на ши­ти, ще й пiс­нi за­тяг­ла.

- Чи ти, ста­ра, зду­рi­ла на ста­рiсть, чи що? - обiз­вав­ся Кай­даш. - Сьогод­нi су­бо­та, а во­на пiс­нi за­тяг­ла.

Кайдашиха за­мовк­ла. Їй бу­ло со­ром пе­ред не­вiст­кою.

Минув тиж­день. Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ла зва­ти Мот­рю сер­деньком i вже ору­ду­ва­ла нею, на­че най­мич­кою. Во­на прос­то за­га­ду­ва­ла їй ро­би­ти ро­бо­ту, третього тиж­ня вже по­ча­ла на не­вiст­ку кри­чать, а да­лi й до­ко­ря­ти. Мот­ря на­си­лу вдер­жу­ва­ла язи­ка й тiльки пог­ля­да­ла на свек­ру­ху сер­ди­тим оком.

Настала Пи­ли­пiв­ка. По­тяг­ли­ся дов­гi, як мо­ре, но­чi. Мо­ло­ди­цi на се­лi по­ча­ли вста­ва­ти вдос­вi­та пряс­ти.

- Мотре! - кри­ча­ла з пе­чi Кай­да­ши­ха. - Вста­вай пряс­ти. Чи ти не чуєш? Вже тре­тi пiв­нi прос­пi­ва­ли, а ти спиш. Тре­ба пряс­ти на по­лот­но. Мот­ре! Чи ти спиш?

Мотря вста­ла, зас­вi­ти­ла свiт­ло, роз­па­ли­ла в че­люс­тях трiс­ки й сi­ла ко­ло пе­чi пряс­ти. Кар­по й Лав­рiн повс­та­ва­ли й ста­ли ко­ло при­пiч­ка но­га­ми м'яти ко­ноп­лi, а Кай­да­ши­ха вкри­лась з го­ло­вою й знов зас­ну­ла. Вже Мот­ря нап­ря­ла пiв­по­чин­ка й по­ча­ла прис­тав­лять до пе­чi обiд, як Кай­да­ши­ха злiз­ла з пе­чi й сi­ла за гре­бiнь. Вже над­во­рi ста­ло свi­та­ти. Мот­ря ста­ла од­жи­мать со­роч­ки з вiд­мо­ки, а Кай­да­ши­ха на­вiть ха­ти не ви­ме­ла.

Дiло нi­би го­рi­ло в Мот­ри­них ру­ках. Во­на од­жи­ма­ла плат­тя й ра­зом по­ра­лась ко­ло пе­чi. Кай­да­ши­ха ра­зiв зо два од­су­ну­ла гор­щик од жа­ру, ви­мi­ша­ла ка­шу, а ха­ти все-та­ки не за­ме­ла. Мот­рю взя­ла злiсть. "Не бу­ду за­мi­тать ха­ти, - по­ду­ма­ла во­на, - ану, чи ви­ме­те свек­ру­ха".

Вже сi­ли за обiд, а ха­та бу­ла не­за­ме­те­на.

- Чом це ти, Мот­ре, ха­ти й до­сi не за­ме­ла? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Чи ти хо­чеш, щоб з нас лю­ди смi­ялись?

Мотря на­то­ми­лась ко­ло ро­бо­ти, її взя­ла злiсть. Во­на ви­ли­ла з но­чо­вок у по­мий­ни­цю луг i так ки­ну­ла но­чов­ки на ос­лiн, що во­ни пос­ковз­ну­лись i по­ле­тi­ли на зем­лю.

- Легеньку ру­ку маєш! Ле­генько ста­виш, не­вiст­ко! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на Мот­рю. - Од­нi ноч­ви маємо, а ти й тi роз­бий.

- Як ро­зiб' ю, то ку­пи­те дру­гi, - од­ру­ба­ла Мот­ря.

Кайдашиха по­ба­чи­ла, що не­вiст­ка сер­диться на неї. Її са­му взя­ла злiсть.

Настав ве­чiр, а в ха­тi бу­ло смiт­тя тро­хи не по кiс­точ­ки. Кай­да­ши­ха ста­ла й со­бi од­жи­мать со­роч­ки, а ха­ти не за­ме­ла.

- Чому це у вас i до­сi ха­та не ме­те­на? - спи­тав Кар­по, увiй­шов­ши в ха­ту.

- Бо твою жiн­ку сьогод­нi пе­ре­ло­ги на­па­ли, - ска­за­ла вже сер­ди­то Кай­да­ши­ха.

- Не знаю, ко­го на­па­ли пе­ре­ло­ги, - лед­ве обiз­ва­лась Мот­ря й так скру­ти­ла со­роч­ку в ру­ках, що во­на чвак­ну­ла, нi­би зак­ри­ча­ла, а бриз­ки хлюп­ну­ли Кай­да­ши­сi в очi.

- Якого це ти не­чис­то­го так ля­паєш? Ще ма­ло смiт­тя в ха­тi, то не­хай бу­де грязь, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Чом ти своїй жiн­цi нi­чо­го не ска­жеш? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха до Кар­па. - Хi­ба ти не ба­чиш, що во­на ме­не не слу­хає та дi­ла не ро­бить.

- А це хi­ба ж не дi­ло? Не в пiж­мур­ки ж граю, - крик­ну­ла й со­бi Мот­ря.

- Чому ти, Мот­ре, i до­сi не за­ме­ла ха­ти? - про­мо­вив Кар­по до жiн­ки.

- Не за­ме­ла, бо гу­ляю од са­мої пiв­но­чi. Ось уже й рук i нiг не чую, так на­тан­цю­ва­лась, - про­мо­ви­ла Мот­ря.

- Та чо­го це ти кри­чиш, як на батька! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Ме­нi вух не по­зак­ла­да­ло: чую.

- Я на батька не кри­ча­ла нi­ко­ли, а в вас му­сиш кри­чать, ко­ли ро­биш на всю сiм'ю са­ма.

- А хi­ба ж ти ро­биш са­ма? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- А хто ж ме­нi по­ма­гає, ко­ли ха­та й до­сi не за­ме­те­на, - крик­ну­ла Мот­ря.

- Чого це ти, Мот­ре, кри­чиш на ма­тiр? Ма­ти те­бе не на­во­дить на злий ро­зум, а на доб­рий, - обiз­вав­ся Кар­по.

Мала ро­зум, а в вас, ма­буть, оце за­гу­би­ла, - ска­за­ла че­рез зу­би Мот­ря. Во­на од­жи­ма­ла так здо­ро­во, що аж на­мис­то бряж­ча­ло i ду­ка­чi ко­ли­ва­лись.

Мотря поск­ла­да­ла плат­тя на ко­ро­мис­ло й пiш­ла пра­ти на ста­вок. В ха­тi ста­ло ти­хо. Кай­да­ши­ха взя­ла вi­ник i ви­ме­ла ха­ту й сi­ни.

- Ти, Кар­пе, не по­ту­рай своїй жiн­цi, а то во­на ме­не не слу­хає, ще й лає. Во­на ме­не зов­сiм не має за ма­тiр. Що з то­го, що во­на ро­бо­ча, ко­ли ха­та три днi стоїть не­ме­те­на?

- Не три днi-бо, а тiльки один день, - ска­зав Кар­по.

- Так, си­ну, так! Дер­жи ру­ку за жiн­кою, а ма­те­рi не мож­на бу­де да­лi в своїй ха­тi й сло­ва про­мо­ви­ти. Мот­ря мо­ло­да, то не­хай ро­бить, а я вже ста­ра, пiд­топ­та­лась. Ме­нi мож­на й од­по­чи­ти. А ти жiн­цi не по­ту­рай, бо во­на й над то­бою да­лi ко­вер­зу­ва­ти­ме.

Карпо узяв шап­ку та мер­щiй з ха­ти. Йо­му бу­ло жаль жiн­ки, жаль i ма­те­рi.

Поки Мот­ря пра­ла со­роч­ки, Кай­да­ши­ха за­то­пи­ла в пе­чi й прис­та­ви­ла ве­че­рю. Вже смер­ком прий­шла Мот­ря з со­роч­ка­ми й скла­ла їх на ла­вi. По ха­тi пi­шов хо­лод та вог­кiсть. Свек­ру­ха по­ра­лась ко­ло пе­чi мовч­ки. Не­вiст­ка дос­та­ла з по­ли­цi хлiб та сiль i сi­ла по­луд­ну­вать. Во­на ки­ну­ла оком на дiл: ха­та бу­ла за­ме­те­на.

"Не бу­де моя не­вiст­ка по­кiр­на та слух­ня­на, - ду­ма­ла Кай­да­ши­ха, сто­ячи ко­ло пе­чi, - не од­по­чи­ну я на ста­рiсть од ро­бо­ти". I Кай­да­ши­ха важ­ко зiтх­ну­ла. Мот­ря зро­зу­мi­ла те важ­ке зiт­хан­ня на­че до­кiр со­бi.

Чоловiки пос­хо­ди­лись у ха­ту й сi­ли за стiл. Мот­ря ки­ну­лась на­си­пать га­луш­ки в мис­ку.

- Геть! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Са­ма зу­мiю на­си­пать. Не ти на­пар­то­ли­ла. Сi­дай та за­пи­хай­ся! Мот­ря одiй­шла на­бiк, згор­ну­ла ру­ки й со­бi зiтх­ну­ла.

- Чого це ви гри­зе­тесь? - обiз­вав­ся ста­рий Кай­даш. - Чи вже не по­ми­ри­тесь ко­ло од­нiєї пе­чi? Ти-бо, Мот­ре, по­вин­на та­ки по­ва­жа­ти ма­тiр, бо ма­ти стар­ша в ха­тi, - по­чав нав­чать ста­рий батько, - тре­ба ж ко­мусь по­ряд­ку­ва­ти в ха­тi та лад да­ва­ти. Дасть бог, прис­тав­лю че­рез сi­ни ха­ту, то­дi бу­деш со­бi гос­по­ди­нею, але в гур­тi все-та­ки луч­че жи­ти…

Всi ве­че­ря­ли мовч­ки. Мот­ря ста­ла ко­ло мис­ни­ка, мов уко­па­на. Во­на не сi­ла ве­че­рять.

- Годi то­бi, доч­ко, гнi­ва­тись, - знов по­чав батько, - сi­дай та ве­че­ряй, бо ти на­то­пи­лась.

Мотря сто­яла ко­ло мис­ни­ка й з мiс­ця не ру­ши­ла та все ди­ви­лась у пiч, де тлiв жар у по­пе­лi, не­на­че хо­тi­ла роз­ве­се­лить свої очi ве­се­лим вог­нем. Всi вста­ли з-за сто­ла, по­дя­ку­ва­ли бо­го­вi та Кай­да­ши­сi, а Мот­ря все сто­яла на од­но­му мiс­цi, на­че си­ро­та в чу­жiй сiм'ї. Кар­по сiв на ла­вi й на­су­пив свої ру­ду­ва­тi бро­ви. Мiж бро­ва­ми бу­ло знать двi зморш­ки, в кот­рих чор­нi­ла гус­та тiнь.

В ха­тi ста­ло ти­хо, як у ву­сi. Ке­ро­си­но­ва не­ве­лич­ка лам­па без скла бли­ма­ла на сто­лi. Ста­рий Кай­даш, Кай­да­ши­ха й Лав­рiн ста­ли пе­ред об­ра­за­ми й по­ча­ли мо­литься бо­гу, а Кар­по все си­дiв на ла­вi, а Мот­ря все сто­яла ко­ло мис­ни­ка. Свiт­ло по­гас­ло. Кар­по й Мот­ря по­ля­га­ли спа­ти, по­мо­лив­шись у тем­ря­вi. Мот­ря чу­ла, що на її ду­шу ляг­ло щось важ­ке, але нi од­на сльоза не вис­ту­пи­ла на її очах.

Другого дня вран­цi Мот­ря за­мi­та­ла сi­ни. Чує во­на, Кай­да­ши­ха го­во­рить над­во­рi з яко­юсь жiн­кою та все за неї. Мот­ря виг­ля­ну­ла крадько­ма з сi­ней: Кай­да­ши­ха сто­яла, спер­шись на во­ро­та, а про­ти неї за во­рiтьми сто­яла її ку­ма, го­ло­ва про­ти го­ло­ви, не­на­че во­ни цi­лу­ва­лись. Кай­да­ши­ха по­ча­ла го­во­рить ти­хо, але так ти­хо, що бу­ло чуть на все под­вiр'я.

- От, ма­буть. Дов­би­шi на­да­ва­ли за Мот­рею вся­ко­го доб­ра, - го­во­ри­ла ку­ма, - ще й ти, ку­мо, за­ба­га­тiєш за не­вiст­кою.

- Де там, моє сер­денько! Я ду­ма­ла, що та­кi ба­га­ти­рi на­же­нуть ме­нi пов­ний двiр во­лiв та ко­рiв, а во­ни приг­на­ли од­ну дур­ну вiв­цю та ще й пер­ше вов­ну обст­риг­ли. Щось моя не­вiст­ка не од­чи­няє при ме­нi своєї скри­нi; ма­буть, тим, що по­рож­ня.

- Чи ро­бо­ча ж твоя не­вiст­ка? - спи­та­ла ку­ма. - Чи тя­мить хоч тро­хи в ха­зяй­ст­вi?

- Хлiб їсти доб­ре тя­мить, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Я ду­ма­ла, що тi ба­га­ти­рi вмi­ють доб­ре спек­ти, зва­рить. Але ме­нi до­ве­лось всьому вчи­ти не­вiст­ку. Та то, моє сер­денько, моя не­вiст­ка не­зу­гар­на то­бi нi спек­ти, нi зва­ри­ти, нi пряс­ти, нi ши­ти. Оце як са­ма не дог­ля­ну, то на­пар­то­лить та­ко­го бор­щу, що й со­ба­ки не їдять; як по­ма­же ко­мин, то всi вiх­тi знать. А вже ла­ятись та ме­не не слу­ха­ти, ма­буть, учив її сам Дов­биш уку­пi з Дов­биш­кою. Я ска­жу сло­во, а во­на де­сять. А вже що лi­ни­ва, то й ска­за­ти не мож­на. Вран­цi буд­жу, буд­жу, кри­чу, кри­чу, а во­на ви­вер­неться на по­лу, здо­ро­ва, як ко­би­ла, та тiльки со­пе…

- Од ко­би­ли чую! - крик­ну­ла Мот­ря. ви­су­нув­ши го­ло­ву з сi­ней. - Що й од­ної со­роч­ки ме­нi не спра­ви­ли, а су­ди­те на все се­ло.

Кайдашиха за­мовк­ла й не зна­ла, де очi дi­ти. Ку­ма десь дi­лась, не­на­че крiзь зем­лю про­ва­ли­лась.

Мотря по­ра­лась в ха­тi й ра­зу не гля­ну­ла на свек­ру­ху. Во­на виб­ра­ла со­роч­ки з жлук­та, пiш­ла на ста­вок прать й прий­шла до­до­му аж уве­че­рi.

- Потривай же, свек­ру­хо! - го­во­ри­ла го­лос­но Мот­ря са­ма до се­бе, роз­вi­шу­ючи со­роч­ки по ти­ну. - Бу­деш ти в ме­не ци­ганської ха­лянд­ри ска­ка­ти, а не я в те­бе.

На дру­гий день удос­вi­та Кай­да­ши­ха зак­ри­ча­ла з пе­чi на Мот­рю:

- Мотре! Вста­вай вже пряс­ти! Мот­ре! Чи ти чуєш? Мот­ря про­ки­ну­лась, але не об­зи­ва­лась.

- Мотре! Вже тре­тi пiв­нi спi­ва­ли! Вста­вай та розк­ла­дай у пе­чi трiс­ки.

- Ох-ох-ох! - зас­тог­на­ла Мот­ря дос­то­ту та­ким жа­лiб­ним го­ло­сом, як стог­на­ла Кай­да­ши­ха. - Так у ме­не бо­лять кри­жi, що я iз пос­те­лi не вста­ну.

Кайдашиха впiз­на­ла Мот­ри­ну ко­ме­дiю й роз­сер­ди­лась.

- Чого це ти драж­ниш­ся зо мною? Ти ду­маєш, що ме­не пiд­ду­риш? Го­дi то­бi брех­нi справ­лять. Вста­вай та в пе­чi роз­топ­люй.

- Мамо! Го­дi вам спа­ти! Вста­вай­те та в пе­чi роз­топ­люй­те! - крик­ну­ла й со­бi Мот­ря з по­лу. - А я трош­ки по­ка­ча­юсь!

- Оце до­ве­лось на ста­рiсть тер­пi­ти та­ку на­пасть од своїх дi­тей, - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха. - Кар­пе! Штовх­ни пiд бiк свою жiн­ку, не­хай ус­тає до ро­бо­ти.

В ха­тi всi спа­ли, аж хроп­ли.

- Якби я бу­ла ко­би­ла, то я б дав­но вста­ла. Не­хай вам ко­би­ли пря­дуть та ва­рять.

Кайдашиха при­ку­си­ла язи­ка, але її роз­би­ра­ла злiсть.

- Чи ти зду­рi­ла сьогод­нi, чи на­ва­жи­ла­ся ме­не з свi­ту звес­ти? Омельку! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на сво­го чо­ло­вi­ка. - Чи ти чуєш, що вит­во­ряє твоя не­вiст­ка?

Старий Кай­даш ле­жав на ла­вi до­го­ри ли­цем i важ­ко ди­хав. Вiн зве­чо­ра та­ки доб­ре ви­пив у шин­ку й спав як уби­тий. Жi­но­чий крик, гост­рi жi­но­чi го­ло­си стри­во­жи­ли йо­го, i вiн по­чав кри­чать че­рез сон ди­ким, чуд­ним го­ло­сом. Йо­му прис­ни­лось, нi­би в ха­ту се­ред но­чi вбiг­ла ко­за з чер­во­ни­ми очи­ма, з вог­нем у ро­тi, ос­вi­ти­ла ог­нем ха­ту, вхо­пи­ла в пе­ред­нi ла­пи ко­чер­гу й по­ча­ла по­ра­тись ко­ло пе­чi та все кла­ца­ла до йо­го чер­во­ни­ми ог­ня­ни­ми зу­ба­ми. Вiн хо­тiв пiд­вес­ти ру­ку та пе­рех­рес­титься, але ру­ки ста­ли не­на­че за­лiз­нi. А ко­за все кру­ти­лась ко­ло пе­чi, а да­лi по­ча­ла тан­цю­ва­ти, ви­со­ло­пив­ши язи­ка на пi­вар­ши­на. Ди­виться Кай­даш на ту ко­зу. З ко­зи ста­ла ко­би­ла з здо­ро­вою, як ноч­ви, го­ло­вою, з страш­ни­ми чер­во­ни­ми очи­ма, з ог­ня­ним язи­ком. Кай­даш зак­ри­чав не своїм го­ло­сом. Си­ни повс­ка­ку­ва­ли з пос­те­лi й ки­ну- лись до батька. Мот­ря й Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ли сва­риться i со­бi повс­та­ва­ли. Кар­по пе­ре­ки­нув батька на бiк, i вiн тiльки то­дi про­ки­нув­ся й опам'ятав­ся.

- Тату! Чо­го це ви так кри­чи­те? Ма­буть, вам щось страш­не прис­ни­лось? - пи­тав батька Кар­по.

Кайдаш пiд­вiв­ся, сiв на ла­вi й дов­го про­ти­рав очi. Страш­ний сон пе­ре­ля­кав йо­го. Вiн ус­тав з ла­ви, по­чав мо­ли­тись бо­гу пе­ред об­ра­за­ми. Йо­му все зда­ва­лось, що йо­го ка­рає свя­та п'ятни­ця за те, що вiн не до­дер­жу­вав пос­ту в п'ятни­цю i вве­че­рi в шин­ку на­пи­вав­ся го­рiл­ки.

Такий нес­по­дi­ва­ний ви­па­док зав'язав ро­та свек­ру­сi й не­вiст­цi. Во­ни обид­вi ки­ну­лись до ро­бо­ти, але Мот­ря не ви­мi­та­ла ха­ти та все пог­ля­да­ла ско­са на свек­ру­ху. Свек­ру­ха так са­мо пог­ля­да­ла то на вi­ник, то на не­вiст­ку, а да­лi ви­тяг­ла з скри­нi со­роч­ку й сi­ла ко­ло вiк­на ши­ти. Мот­ря одiмк­ну­ла свою скри­ню, ви­тяг­ла ста­ру со­роч­ку й со­бi сi­ла ла­тать ко­ло дру­го­го вiк­на.

Обiд до­ки­пав у пе­чi. Борщ, прис­тав­ле­ний до жа­ру дув бульки й кле­ко­тiв вря­ди-го­ди, не­на­че хто в йо­му ля­пав лож­кою. Ха­та сто­яла не­ме­те­на. Свек­ру­ха гля­ну­ла на не­вiст­ку спiд­ло­ба й про­мо­ви­ла:

- Чого це ти, Мот­ре, сi­ла ши­ти? Хi­ба ти не ба­чиш, що в пе­чi обiд не­до­ва­ре­ний, а ха­та стоїть i до­сi не­ме­те­на?

- Та вже ж ба­чу, не по­ви­ла­зи­ло, - обiз­ва­ла­ся Мот­ря за­тя­гу­ючи нит­ку в вуш­ко.

- Гляди лиш, щоб то­бi й справ­дi не по­ви­ла­зи­ло. Ся­деш со­бi ши­ти по обi­дi, як упо­раєшся.

- Ох-ох! Так у ме­не чо­гось бо­лить спи­на, так ни­ють ру­ки, - по­ча­ла Мот­ря то­не­сеньким го­ло­сом, пе­ред­раж­ню­ючи свек­ру­ху.

- Дражнись, драж­нись! - ска­за­ла свек­ру­ха. - Ки­дай ли­шень со­роч­ку та ви­мi­тай ха­ту, ка­жу то­бi. Я ха­зяй­ка в ха­тi, а не ти. Ро­би те, що то­бi за­га­ду­ють.

- А я вам, ма­мо, не най­мич­ка. Я й в своєї ма­те­рi не бу­ла най­мич­кою. Ко­ли пiш­лось на ко­лот­не­чу, то нам тре­ба ро­би­ти дi­ло по­по­ло­ви­нi. По­га­нять i в ме­не ста­ло б хис­ту, аби бу­ло ко­го.

- Не ви­ду­муй чортз­на-чо­го. Як бу­ла я в па­нiв, то ро­би­ла за двох та­ких, як ти: ва­ри­ла обiд на двад­цять душ; а ти й на п'ять душ не поп­неш­ся.

- Робили, бо над ва­ми пан з на­гай­кою сто­яв.

- Коли хоч, то я й над то­бою ста­ну з на­гай­кою. Цить! А то як вiзьму ко­чер­гу, то й зу­би виз­би­раєш, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха й ско­чи­ла з мiс­ця.

- Ви ме­нi не рiд­на ма­ти: не да­ва­ли зу­бiв, не маєте пра­ва й ви­би­вать. В ко­цю­би два кiн­цi: один по ме­нi, дру­гий по вас.

- Карпе! Чи ти чуєш, що твоя жiн­ка вит­во­ряє? Чом ти їй нi­чо­го не ска­жеш?

Карпо слу­хав усю ту роз­мо­ву й не знав, що їм ка­зать. В ха­ту ввiй­шов Кай­даш. Кай­да­ши­ха по­ча­ла йо­му жа­лi­тись на не­вiст­ку.

- I хто на­ра­яв нам бра­ти не­вiст­ку з тих ба­га­ти­рiв? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Луч­че бу­ло взя­ти ци­ган­ку, нiж ба­гач­ку з по­рожньою скри­нею.

- Я ва­шо­го си­на не си­лу­ва­ла ме­не бра­ти; я до вас з хлi­бом з сiл­лю не хо­ди­ла, по­ро­гiв ва­ших не об­би­ва­ла. Ви са­мi до ме­не прий­шли. - ска­за­ла Мот­ря тро­хи ти­хi­шим го­ло­сом, ос­те­рi­га­ючись свек­ра.

Старий Кай­даш роз­сер­див­ся на не­вiст­ку й по­чав на неї гри­ма­ти.

- Мотре! Ко­ли ти на­ша, то слу­хай ма­те­рi та ро­би дi­ло. Не сьогод­нi ж до нас при­ве­зе­на. Наш хлiб їси, нам i ро­би, а як нi, то ми те­бе й поп­ро­си­мо слу­ха­ти.

- Хiба ж я дур­но їм ваш хлiб? Од ран­ку до ве­чо­ра й рук не пок­ла­даю…

- А ти хо­тi­ла згор­ну­ти ру­ки та й си­дi­ти? Чо­го це ти роз­хо­ди­лась? Та я то­бi не по­див­лю­ся в зу­би! - крик­нув Кай­даш, i йо­го тем­нi очi заб­ли­ща­ли: вiн за­мах­нув­ся на Мот­рю ру­кою.

- Тату, в Мот­рi є чо­ло­вiк, - ска­зав по­ну­ро Кар­по. - ви не ду­же на неї ма­хай­те ку­ла­ка­ми.

Кайдаш спах­нув по­лум'ям.

- А ти чо­го ос­ту­паєшся за своєю жiн­кою? - крик­нув вiн на Кар­па. - Ко­ли хо­чеш, то я то­бi но­са втру.

- Ба не втре­те! Я вже не ма­ленький, - од­ру­бав Кар­по.

Блiде батько­ве ли­це ста­ло жов­те, не­на­че вiск. Вiн ки­нув­ся до Кар­па. Кар­по встав з ла­ви й став, не­на­че стовп.

- Що ви ме­нi цвi­каєте в вi­чi, не­на­че змо­ви­лись. Хi­ба я не ваш батько? Хi­ба ме­нi не мож­на в своїй ха­тi по­ря­док да­ти?

- Тату! Не ма­хай­те не ме­не ру­ка­ми, бо й у ме­не ру­ки є! - ска­зав Кар­по й со­бi зблiд на ви­ду. Йо­го чер­во­нi гу­би по­бi­лi­ли, не­на­че по­лот­но.

- Як вiзьму на­ли­га­ча, то я вас обох так об­чух­раю, що ви бу­де­те ме­нi по­ко­ря­тись.

- Тату! Ос­ту­пiться, про­шу вас, - ска­зав Кар­по, блi­дий, не­на­че смерть, - бо й я на­ли­га­ча знай­ду.

Кайдаш по­ба­чив, що Кар­по не жар­тує. Вiн не мов­чав батько­вi й ма­леньким, а те­пер по всьому бу­ло вид­но, що вiн го­во­рив не на вi­тер.

- Пху на те­бе, са­та­но! - плю­нув на­бiк Кай­даш i хрьопнув две­ри­ма так, що з по­ли­цi по­ле­тi­ло гор­ня й роз­би­лось на шма­точ­ки.

- Так, си­ну, так! Доб­ре го­во­риш з батьком, ще й жiн­ку свою нав­чаєш! Ти вiзьми ре­мiн­нi вiж­ки та заг­нуз­дай її так, щоб во­на й не по­во­рух­ну­лась. Ну, взя­ла со­бi не­вiс­точ­ку! Взя­ла со­бi в ха­ту бi­ду!

Мотря си­дi­ла ко­ло вiк­на, чер­во­на, як жар, i плу­та­ла нит­кою вздовж i по­пе­рек, i по ко­мi­рi, й по па­зу­сi. Кар­по вий­шов з ха­ти й со­бi хрьопнув две­ри­ма так, що вiк­на задз­ве­нi­ли. Кай­да­ши­ха й Мот­ря зос­та­лись у ха­тi вдвох. си­дi­ли ко­ло вi­кон од­на про­ти дру­гої й нi­би ши­ли, не пiд­во­дя­чи очей од шит­ва. В ха­тi ста­ло ти­хо, тiльки борщ бриз­кав вря­ди-го­ди здо­ро­ви­ми булька­ми, не­на­че ста­рий дiд гар­чав, а гус­та ка­ша нi­би стог­на­ла в горш­ку, пi­дiй­ма­ючи за­ту­жа­вi­лий вер­шок уго­ру. А зимнє сон­це гля­ну­ло ве­се­ло в вiк­но й заг­ра­ло ро­же­вим свi­том на бi­ло­му ко­ми­нi, на бi­лiй гру­бi й на­ма­лю­ва­ло до­лi чо­ти­ри шиб­ки з чор­ни­ми ра­ма­ми, з чуд­ни­ми ма­люн­ка­ми прос­то­го при­щу­ва­то­го скла. Мо­ло­ди­цi все си­дi­ли од­на про­ти дру­гої, все ши­ли й по­на­ши­ва­ли од злос­тi та­ких без­ко­неч­ни­кiв, що по­тiм прий­шлось їм дов­го ви­по­рювать та розп­лу­ту­ва­ти. Во­ни ши­ли, а ско­са все пог­ля­да­ли на то­го ка­пос­но­го вi­ни­ка, що сто­яв у кут­ку, пiд мис­ни­ком.

В ха­ту ввiй­шов Лав­рiн, узяв вi­ник i по­чав мес­ти дiл. Од вi­кон до са­мої пе­чi прос­тяг­ли­ся нi­би ог­ня­нi стов­пи, вит­ка­нi з сон­ця та дрiб­но­го по­ро­ху, кот­рий во­ру­шивсь в яс­но­му про­мiн­нi, не­на­че дрiб­нi­сiнька мош­ка.

Чоловiки пос­хо­ди­лись в ха­ту. Мо­ря ста­ла на­си­пать борщ. Чо­ло­вi­ки по­сi­да­ли за стiл; сi­ла й Кай­да­ши­ха.

- Чи по­ми­ри­лись? - спи­тав батько, обер­та­ючись до мо­ло­диць.

Свекруха й не­вiст­ка мов­ча­ли. Кар­по си­дiв за сто­лом i обi­дав мовч­ки. Пiс­ля то­го, як вiн оже­нив­ся, вiн нi­би ви­рiс у своїх очах. Кож­ний батькiв до­кiр зда­вав­ся йо­му те­пер уд­воє важ­чим. Йо­го дум­ка лi­та­ла ко­ло якоїсь ха­ти, в кот­рiй вiн жи­ве сам з своєю жiн­кою, сам гос­по­да­рює без батька, без ма­те­рi i нi од ко­го не чує нi­яко­го при­ка­зу та за­га­ду.

Од то­го ча­су вже не бу­ло ла­ду мiж свек­ру­хою та не­вiст­кою. Во­ни пог­ля­да­ли од­на на дру­гу спiд­ло­ба. Мот­ря не ду­же вва­жа­ла на Кай­да­ши­ху й Кай­да­ша, але для неї все зда­ва­лось, що в ха­тi чо­гось тiс­но, не­на­че її ду­шать стi­ни, ду­шить сте­ля, ду­шить пiч.

Вже бу­ло не­да­ле­ко до рiзд­ва. Ро­бо­ти бу­ло ще бiльше. Мот­ря ви­ма­за­ла сi­ни, по­ми­ла ла­ви, мис­ник, по­ли­цi. Пе­ред праз­ни­ка­ми за­ко­ло­ли ка­ба­на. По­чав­ся в ха­тi гар­ми­дер. Кай­да­ши­ха все гу­ка­ла на Мот­рю, а Мот­ря нi­ко­ли не змов­чу­ва­ла свек­ру­сi.

- Мамо! Не кри­чiть на ме­не, - го­во­ри­ла Мот­ря, по­ра­ючись ко­ло ков­бас. - Я й са­ма по­роб­лю дi­ло й без вас. Луч­че ля­гай­те на лiж­ко та, про ме­не, бе­рiть у ру­ки бан­ду­ру, ку­рiть люльку, як на­ша па­нi еко­ном­ша.

Перед свят­ка­ми Мот­ря жда­ла, що Кай­да­ши­ха спра­вить для неї буд­лi-яку но­ву оде­жи­ну. Кай­да­ши­ха од­рi­за­ла для неї но­ву за­пас­ку.

На тре­тiй день рiзд­ва Мот­ря ви­тяг­ла з скри­нi но­ву спiд­ни­цю, при­ве­зе­ну од батька. Спiд­ни­ця бу­ла ду­же гар­на та ряс­на, зе­ле­на з чер­во­ни­ми гус­ти­ми ро­жа­ми. Во­на по­вi­си­ла спiд­ни­цю на сво­ло­цi, на кiл­ку. Кай­да­ши­ха тiльки ско­са пог­ля­да­ла на ту спiд­ни­цю.

Мотря пiш­ла в хиж­ку, на­дi­ла спiд­ни­цю й чер­во­ну за­пас­ку, ввiй­шла в ха­ту та все по­ход­жа­ла по ха­тi та розп­рав­ля­ла ши­ро­кi фал­ди кру­гом се­бе, пе­ред са­мим но­сом у свек­ру­хи. Свек­ру­ха нi­би не ди­ви­лась на спiд­ни­цю.

- Ото спiд­ни­цю спра­вив ме­нi Кар­по iк праз­ни­ку! - ска­за­ла Мот­ря й ста­ла пе­ред Кай­да­ши­хою, ще й обо­ма ру­ка­ми роз­тяг­ла ши­ро­ку спiд­ни­цю на обид­ва бо­ки.

- Батьковi своєму по­ка­жи, од­нак ба­га­тий! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, не див­ля­чись на спiд­ни­цю.

- Сьогоднi пi­ду до батька та й по­ка­жу, тiльки не ту чор­ну за­пас­ку, що ви спра­ви­ли ме­нi iк праз­ни­ку.

- Ой гос­по­ди! До­ве­деться ла­яться на рiзд­во до служ­би, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, - че­рез те­бе не­ма ме­нi нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi. Хi­ба не чуєш? Он до церк­ви дзво­нять!

У ве­ли­кий пiст Кай­да­ши­ха при­нес­ла от тка­лi гар­не тон­ке по­лот­но й руш­ни­ки. Во­на схо­ва­ла йо­го в свою скри­ню, ще й зам­ком замк­ну­ла.

- Та не за­ми­кай­те, ма­мо! Хоч i я рук до по­лот­на док­ла­да­ла, та не бу­ду крас­ти, - про­мо­ви­ла Мот­ря; але їй ду­же хо­тi­лось одк­ра­яти свою част­ку й схо­вать в свою скри­ню.

Настав ве­ли­кий пiст. Вже до ве­ли­код­ня бу­ло не­да­ле­ко. Вес­на бу­ла ран­ня. На п'ятiм тиж­нi пi­шов на по­ле на­вiть удо­вин плуг. Мот­ря по­ча­ла вго­во­рю­вать Кар­па.

- Чи ти ба­чиш, як ме­не во­дить твоя ма­ти. Моя ма­ти квiт­ча­ла ме­не, як ро­жу, а твоя ма­ти во­дить ме­не, не­на­че стар­чи­ху. Поп­ро­си батька, щоб дав ме­нi гро­шей на но­ву хуст­ку та на спiд­ни­цю. Куп­лю со­бi iк ве­ли­код­ню но­ву оде­жу та хоч убе­ру­ся по-людськiй.

Карповi й са­мо­му хо­тi­лось приб­рать свою жiн­ку, як при­би­рається квiт­ка на­вес­нi. Вiн по­чав про­си­ти в батька гро­шей.

- А де я то­бi на­бе­ру стiльки гро­шей? - ска­зав батько. - Твоя жiн­ка не дiв­ка: їй за­мiж не йти. Пi­де ма­ти до Кор­су­ня на яр­ма­рок, то й спра­вить, що там бу­де тре­ба.

Кайдашиха й справ­дi поїха­ла на яр­ма­рок. Мот­ря про­си­лась й со­бi, але свек­ру­ха її не взя­ла.

Ввечерi Кай­да­ши­ха при­вез­ла Мот­рi з яр­мар­ку хуст­ку й ма­те­рiї на спiд­ни­цю. Мот­ря роз­гор­ну­ла хуст­ку в ру­ках. Хуст­ка бу­ла чор­на, з ма­леньки­ми квi­точ­ка­ми.

- Мабуть, хо­че­те ме­не в чер­ни­цi пост­риг­ти, - ска­за­ла Мот­ря й ки­ну­ла хуст­ку на стiл. Во­на гля­ну­ла на ма­те­рiю, наб­ра­ну на спiд­ни­цю; ма­те­рiя бу­ла убо­га, тем­ненька, з чер­во­ни­ми крап­ля­ми. Мот­ря на­вiть не роз­гор­ну­ла її та й одiй­шла од сто­ла.

- Я зна­ла, що то­бi не вго­жу. Я не знаю, хто то­бi й вго­дить, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, роз­сер­див­шись, - де ж пак! Зрос­ла в та­кiй роз­ко­шi.

Мотря мов­ча­ла. А для неї, мо­ло­дої, так хо­тi­лось зав'язать на праз­ник го­ло­ву роз­кiш­ною чер­во­ною хуст­кою. Во­на тiльки лег­ко зiтх­ну­ла.

"Не моя во­ля во­лить у цiй ха­тi", - по­ду­ма­ла во­на. I для неї схо­тi­лось во­лi та своєї ха­ти.