Кайдашева сімʼя

VII

У Кай­да­ше­вiй ха­тi ста­ла мир­но­та: свек­ру­ха по­ми­ри­лась з не­вiст­кою. За­те на дво­рi, мiж дво­ма гос­по­да­ря­ми, ста­рим та мо­ло­дим, по­чав­ся не­лад. Лав­рiн вже вва­жав се­бе за гос­по­да­ря. Вiй був мен­ший син у батька, i все батькiвське доб­ро, по ук­раїнсько­му зви­чаю, при­па­да­ло мен­шо­му си­но­вi. Лав­рiн знав, що батько­ва ха­та, батько­вi во­ли й во­зи, все батькiвське доб­ро - все те йо­го доб­ро. Вiн пе­рес­тав слу­ха­ти батька, а батько­вi хо­тi­лось по­ряд­ку­вать в гос­по­дарст­вi. Кай­даш пос­та­рiв­ся i став ще час­тi­ше заг­ля­дать в корч­му, за­пи­ва­ючи давнє пан­щан­не го­ре. Всi гро­шi, що вiн за­роб­ляв у па­на та в лю­дей на во­зах, на плу­гах та бо­ро­нах, ста­рий Кай­даш про­пи­вав у шин­ку.

Вiн не да­вав Лав­рi­но­вi гро­шей до рук, i Лав­рi­но­вi ста­ло важ­ко по­ко­ря­тись драж­ли­во­му та лай­ли­во­му батько­вi.

У пет­рiв­ку по­чи­на­лась ко­со­ви­ця та гре­бо­ви­ця, а тим ча­сом дос­тиг i ран­нiй яч­мiнь-ри­холь.

Старий Кай­даш за­га­дав зве­чо­ра Кай­да­ши­сi та Ме­лаш­цi греб­ти сi­но, а Лав­рi­но­вi ко­си­ти яч­мiнь. Дру­го­го дня Ме­лаш­ка взя­ла на ру­ки ди­ти­ну, при­че­пи­ла на спи­нi ко­лис­ку й три­но­ги для ко­лис­ки; Кай­да­ши­ха заб­ра­ла граб­лi, тик­ву з во­дою, i во­ни ви­ря­ди­лись у по­ле.

Старий Кай­даш по­рав­ся в по­вiт­цi ко­ло сво­го май­стерст­ва. Ко­ли ди­виться вiн, се­ред дво­ру Лав­рiн зап­ря­гає во­ли, а ко­са ле­жить на призьбi.

- Чом це ти, Лав­рiн, i до­сi не йдеш у по­ле? Чи ти не ба­чиш, що сон­це вже от-от по­вер­не на по­лу­день? - спи­тав Кай­даш. - Та на­що ж ти оце зап­ря­гаєш во­ли?

- Поїду до мли­на. Ка­за­ла ма­ти, що не­ма бо­рош­на, - обiз­вав­ся Лав­рiн, за­вер­та­ючи во­ли до во­за.

- А я ж то­бi ве­лiв iти ко­си­ти яч­мiнь?

- Постоїть до завт­ра, не де дi­неться, не вте­че.

- Ти ж знаєш, що яч­мiнь зов­сiм стиг­лий: за­раз ви­сип­леться.

- Ячмiнь ще не зов­сiм стиг­лий, ще два або три днi пос­тоїть, - обiз­вав­ся Лав­рiн. - Гей, пе­рiс­тий! Ший ста­вай! - крик­нув вiн на во­ла.

- Iди в по­ле ко­си­ти, ка­жу то­бi! Як тре­ба бу­де до мли­на, то я сам поїду.

- I я до­ро­гу знай­ду. Iдiть, та­ту, в по­вiт­ку та май­ст­руй­те ко­ло во­за.

Син не слу­хав батька.

Старий Кай­даш плю­нув i пi­шов у по­вiт­ку, а Лав­рiн по­чав зап­ря­гать во­ли.

"Заженуть ме­не син­ки швид­ко на пiч", - ду­мав ста­рий Кай­даш, май­ст­ру­ючи в по­вiт­цi.

Другого дня Лав­рiн узяв ко­су i пi­шов з Ме­лаш­кою та з ма­тiр'ю до яч­ме­ню. Батько мов­чав та тiльки пог­ля­дав на Лав­рi­на.

- Чи це йдеш на по­ле, не пи­та­ючись ме­не? - спи­тав Лав­рi­на батько.

- А хi­ба ж Кар­по вас пи­тається, як iде на по­ле? А чим же я гiр­ший од Кар­па? - обiз­вав­ся Лав­рiн, ки­нув­ши ко­су й пе­ре­вес­ла на пле­чi.

- А як прий­деться пла­тить по­душ­не та за зем­лю, то й то­дi ме­не не спи­таєшся? - спи­тав Кай­даш.

- Ви бе­ре­те гро­шi в свої ру­ки, то ви й пла­тiть. Да­вай­те ме­нi гро­шi до рук, то й я бу­ду пла­тить, - ска­зав Лав­рiн.

- Може, ти хо­чеш, щоб я й то­бi ви­дi­лив твою част­ку по­ля, як Кар­по­вi?

- Нащо? Ва­ша част­ка - i моя част­ка; ви сьогод­нi гос­по­дар, а я завт­ра, - ска­зав Лав­рiн.

- Добре по­ва­жаєш ста­ро­го батька! По­ка­рає те­бе гос­подь за ме­не, а як не те­бе, то твоїх дi­тей, - ска­зав батько.

- Не пи­тай ста­ро­го, а пи­тай бу­ва­ло­го, - ска­зав Лав­рiн. - Ка­ра­ли ви Мот­рю, ка­ра­ли вже й Ме­лаш­ку i без гос­по­да; бу­де з нас тiєї ка­ри.

З то­го ча­су Лав­рiн за­гар­бав ха­зяй­ст­во в свої ру­ки. Батько му­сив мов­ча­ти i рiд­ко ко­ли вми­ку­вав­ся в ха­зяй­ст­во. Вiн бiльше май­ст­ру­вав, за­роб­ляв гро­шi, пос­тiв усi п'ятни­цi та з го­ря, сли­ве, щод­ня вер­тав­ся вве­че­рi до­до­му з шин­ку п'яний. Йо­го го­ло­ва ста­ла си­ва, аж бi­ла, тiльки бро­ви чор­нi­ли на ши­ро­ко­му блi­до­му ли­цi та тем­нi очi бли­ща­ли, не­на­че в ям­ках, гли­бо­ко по­за­па­дав­ши пiд бро­ва­ми.

Раз у спа­сiв­ку ста­рий Кай­даш пi­шов в су­бо­ту на ве­чер­ню. Сон­це сто­яло над лi­сом. Церк­ва бу­ла по­рож­ня. В ба­бин­цi сто­яла од­ним од­на ба­ба. Кай­даш став нав­ко­лiш­ки i бив пок­ло­ни. Дяк спi­вав жа­лiб­ну цер­ков­ну пiс­ню. Ко­ли це чує Кай­даш, щось по­тя­гує то­неньким го­ло­сом за дя­ком. Го­лос лив­ся, як срiб­ло, десь звер­ху. Вiн пiд­вiв очi й гля­нув на iко­нос­тас. Звер­ху на iко­нос­та­сi сто­яв чи­ма­лий зо­ло­тий хрест з тер­но­вим вiн­ком на пе­рех­рес­тi, а по бо­ках ко­ло хрес­та сто­яли нав­ко­лiш­ки два по­зо­ло­че­нi ян­го­ли. Кай­даш гля­нув на ян­го­лiв, во­ни роз­ту­лю­ва­ли ро­ти i спi­ва­ли ра­зом з дя­ком то­неньки­ми го­ло­са­ми. Кай­даш стри­во­жив­ся й од­вiв очi. Гля­нув вiн на на­мiс­нi об­ра­зи, i во­ни спi­ва­ють, а ра­зом з ни­ми спi­ва­ють усi об­ра­зи в церк­вi… Кай­даш пе­ре­ля­кав­ся i став на но­ги. Слу­хає вiн i ди­вується. Кай­даш по­вер­тав го­ло­вою на всi бо­ки, всi об­ра­зи спi­ва­ли. Ди­виться вiн на об­раз Вар­ва­ри. Вар­ва­ра за­во­ру­ши­ла пальця­ми, по­вер­ну­ла очи­ма; на їй уб­ран­ня за­ма­яло. На об­ра­зi Па­рас­ке­ви П'ятни­цi - з роз­кiш­ни­ми, роз­пу­ще­ни­ми по пле­чах кiсьми, з квiт­ка­ми на го­ло­вi - квiт­ки на го­ло­вi зат­ру­си­лись, не­на­че од вiт­ру. Па­рас­ке­ва П'ятни­ця по­вер­ну­ла очи­ма на йо­го, мов жи­ва.

Кайдаш зля­кав­ся i вий­шов з церк­ви. У прит­во­рi на стi­нi ви­сiв здо­ро­вий об­раз страш­но­го су­ду. Кай­даш гля­нув на йо­го ско­са; на об­ра­зi вни­зу бу­ла на­мальова­на в пек­лi здо­ро­ва ко­ня­ча го­ло­ва з бi­ли­ми гост­ри­ми зу­ба­ми; та го­ло­ва зас­мi­ялась до йо­го. По­лум'я в її ро­тi за­гой­да­лось, мов свiч­ка од вiт­ру. Не­ве­лич­кi пос­та­тi грiш­ни­кiв та чор­тiв в зу­бах за­во­ру­ши­лись, мов ко­маш­ня. Ма­ленькi хвос­та­тi та ро­га­тi чор­ти­ки ви­со­ло­пи­ли до йо­го язи­ки.

Кайдаш пе­ре­ля­кав­ся, од­вiв очi од страш­ної кар­ти­ни i вий­шов над­вiр. Вiн сiв на схiд­цях i схи­лив го­ло­ву. Над­во­рi бу­ло ти­хо, як у ха­тi. Сон­це сто­яло низько над са­мим лi­сом i про­ни­зу­ва­ло свi­том вер­хи лi­су, зе­ле­нi, як тра­ва на сте­пу. Над лi­сом од сон­ця тяг­ли­ся не­на­че дов­гi стьожки та стрiч­ки, вит­ка­нi з свiт­ла й зо­ло­та. На за­хо­дi сто­яла од­ним од­на хмар­ка на чис­то­му не­бi, вся зо­ло­та, з чер­во­ни­ми кра­ями.

Смутне Кай­да­ше­ве блi­де ли­це ос­вi­ти­ло­ся ро­же­вим свi­том, на­че ли­це в мер­ця. Вiн пiд­вiв блис­ку­чi очi, гля­нув на лiс i по­ба­чив, що над са­мим шпи­лем, се­ред лi­су, на хмар­цi сто­яв чо­ло­вiк, про­зо­рий, як ту­ман, i не­на­че ки­вав ру­кою до йо­го, нi­би кли­кав.

Кайдаш встав i пi­шов з го­ри. Вiн зiй­шов вниз, пi­шов да­лi шля­хом, а те ди­во на хма­рi од­су­ну­лось од йо­го ще да­лi за лiс. Вiй вий­шов на го­ру за се­ло. З го­ри бу­ло вид­но ши­ро­ку до­ли­ну, обс­тав­ле­ну го­ра­ми, вкри­ти­ми лi­сом; в до­ли­нi бли­ща­ла Рось.

Кайдаш пi­шов на греб­лю, не зна­ючи для чо­го. Ко­ле­са в мли­нi кру­ти­лись, во­да шу­мi­ла й роз­ли­ва­ла го­лос­ний гук по до­ли­нi. Ко­ло мли­на сто­яли во­зи, веш­та­лись лю­ди. Проз Кай­да­ша проїхав чо­ло­вiк во­зом, а да­лi про­ле­тiв пан на бас­ких ко­нях i тро­хи не за­че­пив йо­го ко­ле­сом.

Кайдаш ос­ту­пив­ся на кi­нець греб­лi i тро­хи не впав у во­ду. Вiн нап­ру­жив свої си­ли, одс­ко­чив на­бiк i опам'ятав­ся.

- Боже мiй! Де це я? Чо­го це я зай­шов на цю греб­лю? Чи ме­нi тре­ба бу­ло йти до мли­на, чи в Бiєвцi? - пи­тав сам у се­бе Кай­даш. Вiн зга­ду­вав i нi­чо­гi­сiнько не зга­дав, вер­нув­ся у Се­ми­го­ри i тiльки то­дi зга­дав, що був у церк­вi, що з ним там дi­ялось щось чуд­не.

Кайдаш уже смер­ком вер­нув­ся до ха­ти. Сiм'я вже по­ве­че­ря­ла й по­ля­га­ла спа­ти. Вiн пi­дiй­шов пiд две­рi й хо­тiв пос­ту­кать. Ко­ли гля­не - з-за уг­ла ки­ну­лась на йо­го со­ба­ка, здо­ро­ва, як го­до­ва­ний ка­бан, з кiнською го­ло­вою, з ро­га­ми i заб­ли­ща­ла страш­ни­ми очи­ма. Вiн ос­ту­пив­ся на­зад i мах­нув на неї ру­ка­ми. Гля­не вiн, аж до йо­го ла­щиться сi­рий Бар­бос.

Кайдаш увiй­шов у ха­ту. Кай­да­ши­ха зас­вi­ти­ла лам­пу, ду­ма­ла, що вiн був у шин­ку i за­раз поч­не ко­вер­зу­ва­ти. А Кай­даш сiв кi­нець сто­ла, блi­дий, як смерть, i за­ду­мав­ся.

"Боже мiй! Що це зо мною дi­ялось? - ду­мав Кай­даш. - Чи це ме­не бог ка­рає за грi­хи, чи по­ка­зує свою лас­ку за прав­ду?"

- Де це ти бро­диш? Чо­го ти став та­кий жов­тий, як вiск? - пи­та­ла в Кай­да­ша жiн­ка.

Кайдаш мах­нув ру­кою, пос­лав­ся на ла­вi i лiг спа­ти. Дру­го­го дня в не­дi­лю Кай­даш хо­див цi­лий день смут­ний та за­ду­ма­ний. В по­не­дi­лок вiн пi­шов в по­ле ко­си­ти, а нудьга да­ви­ла йо­го, як ка­мiнь. Вер­та­ючись з по­ля, Кай­даш за­ба­ла­кав­ся з людьми ко­ло шин­ку, зай­шов з ни­ми в ши­нок i ви­пив пiвк­вар­ти го­рiл­ки. Iде вiн че­рез греб­лю по­пiд вер­ба­ми, ко­ли гля­не в во­ду, з-пiд греб­лi вис­ко­чив чор­ненький хлоп­чик з ма­леньки­ми рiж­ка­ми, з здо­ро­вою го­ло­вою та й по­бiг за ним слiд­ком. Кай­даш пi­шов швид­ше, а чор­ний хлоп­чик бiг за ним та при­ка­зу­вав за кож­ним йо­го сту­пе­нем: туп, туп, туп, туп! Кай­даш обер­нув­ся й мах­нув на хлоп­ця ко­сою. Хло­пець не­на­че в зем­лю ввiй­шов. Кай­даш пi­шов че­рез мiс­ток, ко­ли ог­ля­дається, а хло­пець знов бi­жить за ним по мiст­ку та все при­ка­зує: туп, туп. Кай­даш пi­шов стеж­кою по­над став­ком, з бе­ре­га пли­га­ли цi­ли­ми сот­ня­ми ма­ленькi, як жа­би, чор­ти­ки, пiр­на­ли, знов ви­ри­на­ли й драж­ни­лись з йо­го язи­ка­ми.

Кайдаш прий­шов до­до­му. Ввiй­шов вiн у двiр, ди­виться в той ку­ток, де рос­ли гус­тi ко­люч­ки, аж там за­мiсть ко­лю­чок рос­туть ма­ленькi чор­ти­ки з рiж­ка­ми, схо­жи­ми на цвя­хи. Кай­даш мах­нув ко­сою, i йо­му зда­ло­ся, що тi чор­ти­ки по­ляг­ли по­ко­са­ми та тiльки нiж­ка­ми дри­га­ють. Вiн ви­ко­сив усi ко­люч­ки, ко­ли гля­не за двiр, аж i там, за­мiсть кро­пи­ви та ло­пу­ху, рос­туть чор­ти­ки. Кай­даш да­вай ко­си­ти кро­пи­ву. З ха­ти по­ви­хо­ди­ли си­ни й не­вiст­ки. Кар­по гук­нув до батька:

- Що ви, та­ту, ро­би­те? Чи вам дi­ла не­ма, що ви ко­си­те на ву­ли­цi кро­пи­ву?

- Еге, кро­пи­ву! Доб­ра кро­пи­ва! Хi­ба ти не ба­чиш, скiльки на­рос­ло тих чор­тiв, бий їх си­ла бо­жа! Ось я вас, прок­ля­тих, усiх ви­ко­шу!

Сини й не­вiст­ки ба­чи­ли, що батько п'яненький, i по­ча­ли над ним глу­зу­вать. Кай­да­ши­ха вий­шла з ха­ти й по­ча­ла йо­го ла­ять.

В той час з по­ля йшла че­ре­да. Кай­да­ше­вi зда­ло­ся, що на кож­нiй сви­нi си­дить вер­хом по чор­то­вi. Чор­ти во­лок­ли дов­гi хвос­ти по зем­лi, штов­ха­ли сви­ней пiд бо­ки но­га­ми й по­га­ня­ли їх ма­ко­го­на­ми та ко­чер­га­ми. Сви­нi виб­ри­ку­ва­ли, не­на­че бас­кi ко­нi, а чор­ти ге­ца­ли звер­ху та ма­ха­ли ру­ка­ми.

- Жiнко! Чи ти ба­чиш, що то їде вер­хом на сви­нях? - крик­нув Кай­даш до ж iн­ки.

- Схаменися, п'яни­це! Чи ти зду­рiв, чи ти зна­вiс­нiв! Га­ра­що вже го­рiл­ки на­пив­ся!

- Еге, зду­рiв! Чи ти ба! Чор­ти їдуть вер­хом на сви­нях! А бий вас си­ла бо­жа! Дух свя­тий при нас i при ха­тi! А он­деч­ки на пансько­му бу­гаєвi який­сь си­дить пу­за­тий, та вит­рiш­ку­ва­тий, та ро­га­тий! Та­ко­го ока­ня та пу­за­ня я й мiж па­на­ми не ба­чив. А бо­дай вас хрест по­бив! А он­деч­ки мiж вiв­ца­ми скiльки їх плу­тається.

- Та йди в ха­ту та ве­че­ряй! - крик­ну­ла на Кай­да­ша жiн­ка. - Та прот­ри, ли­шень, свої п'янi баньки!

Кайдаш увiй­шов у ха­ту. На ко­ми­нi бли­ма­ла лам­па без скла й бiльше ча­ди­ла, нiж свi­ти­ла. Гля­нув Кай­даш за стiл; на по­ку­тi си­дить чу­мак, з кот­рим вiн стрi­чав­ся в Кри­му, ще як па­руб­ком чу­ма­ку­вав з батьком. Ко­ло то­го чо­ло­вi­ка си­дить Кай­да­шiв по­кiй­ний батько i не­на­че роз­мов­ляє з тим чо­ло­вi­ком. Кай­даш при­див­ляв­ся до їх, впiз­нав чу­ма­ка й батька, сiв i со­бi кi­нець сто­ла i по­чав з ни­ми ба­ла­кать.

В ха­тi всi стри­во­жи­лись. Усiм бу­ло не до смi­ху. Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ла вже ла­яться.

- Омельку, стань та по­мо­лись бо­гу! Що це з то­бою дiється?

- Еге, а хi­ба ти не ба­чиш, що батько прий­шов до ме­не в гос­тi та ще з хер­сонським чу­ма­ком, - го­во­рив Кай­даш.

Молодицi по­ля­ка­лись. Ме­лаш­ка по­бiг­ла до су­сi­дiв i пок­ли­ка­ла кiлька чо­ло­вi­кiв. Чо­ло­вi­ки прий­шли i по­ча­ли вго­во­рю­ва­ти Кай­да­ша, щоб вiн по­мо­лив­ся бо­гу та ля­гав спа­ти. Кай­даш став пе­ред об­ра­за­ми i по­чав го­лос­но мо­литься, як мо­ляться ма­ленькi дi­ти. Кай­да­ши­ха хрес­ти­ла но­жем вiк­на й две­рi, дiс­та­ла пля­шеч­ку свя­че­ної во­ди i да­ла Кай­да­ше­вi на­пи­тись. Мот­ря по­бiг­ла за ба­бою Па­лаж­кою. Па­лаж­ка на се­лi бу­ла зна­хур­кою. Кай­да­ши­ха на той час за­бу­ла за свою змаж­ку та ко­лот­не­чу з Па­лаж­кою.

Одчинились две­рi; з тем­них сi­ней увiй­шла в ха­ту ба­ба Па­лаж­ка по­ва­гом та ти­хо, в бi­лiй ка­тан­цi, зав'яза­на чор­ною хуст­кою. Во­на так за­го­рi­ла в жни­ва, що її вид чор­нiв, та ще про­ти бi­лої сви­ти, не­на­че був по­ма­за­ний са­жею. Ма­ленькi чор­нi очi бли­ща­ли, як жар.

"Чорна, як сам чорт, - по­ду­ма­ла Кай­да­ши­ха, - ще пе­ре­ля­кає мо­го чо­ло­вi­ка".

Баба Па­лаж­ка пе­рес­ту­пи­ла по­рiг i за­раз по­ча­ла хрес­ти­тись та на­шiп­ту­вать. Во­на всту­пи­ла в ха­ту, не­на­че пiп прий­шов з мо­лит­вою.

- Чи ти ба! На Па­лаж­чи­нiй го­ло­вi чор­тя­чi ро­ги! - ска­зав Кай­даш.

- Iду я, ра­ба бо­жа Па­лаж­ка, до ра­ба бо­жо­го Омелька все ли­хо од­га­ня­ти з йо­го жил, з йо­го жов­тої кос­тi, з йо­го чер­во­ної кро­вi, з се­ми­де­ся­ти сус­та­вiв. з йо­го си­во­го во­ло­са, з йо­го го­ло­ви, з йо­го бу­ла­ви, з йо­го очей, з йо­го пле­чей. Зiй­ди на тi бо­ло­та, на тi оче­ре­ти, де глас бо­жий не за­хо­дить, де лю­ди не хо­дять.

Кайдаш сто­яв се­ред ха­ти й го­лос­но мо­лив­ся. Всi вий­шли з ха­ти, зос­та­лись тiльки з Кай­да­шем Па­лаж­ка та Кай­да­ши­ха.

Баба Па­лаж­ка на­ли­ла в мис­ку з кух­ля во­ди, вли­ла з пляш­ки тро­хи свя­че­ної во­ди, вки­ну­ла в во­ду жа­ри­ну й шма­то­чок пе­чи­ни, взя­ла в ру­ки ве­ре­те­но, вмо­чи­ла йо­го в во­ду i черк­ну­ла шпилькою навх­рест по кри­сах мис­ки; по­тiм взя­ла нiж, вмо­чи­ла йо­го в во­ду i знов черк­ну­ла ним так са­мо по мис­цi, та все на­шiп­ту­ва­ла:

- Як пiш­ла я по­над оче­ре­та­ми та бо­ло­та­ми та зiй­шла я на ви­со­ку мо­ги­лу: ой там на мо­ги­лi, на Осiянськiй го­рi, там стоїть цер­ков­ця, буб­ли­ком замк­ну­та, ме­дя­ни­ком за­су­ну­та. Од­ку­сю я ме­дя­ни­ка, од­ку­сю я буб­ли­ка та ввiй­ду в ту цер­ков­цю. Свя­та свя­ти­ця, не­бес­на ца­ри­ця! П'ятiн­ко-ма­тiн­ко, i ти, свя­тий по­не­дi­лоч­ку, бо­жий клюш­нич­ку! Мок­ри­но, Ма­ри­но, Ага­пi­те, Али­пiє, Iва­не, Дем'яне й ти, Ми­ко­лає, Мир­ли­кий­ський чу­дот­вор­че! Пом'яни, гос­по­ди, ра­ба бо­жо­го Омелька, та тi книж­ки, що в церк­вi чи­та­ють: єрмо­лой, бер­мо­лой, сав­ги­рю i ще й тую, що те­ля­ти­ною об­ши­та. Ра­дуй­ся, Ох­рiм­ку й Пар­хiм­ку i ти, не­вiс­точ­ко, свя­та пок­рi­вонько, що в лав­рi за­му­ру­ва­лась. На­бе­ру я в че­ре­пок ху­ху, та вил­лю я на ра­ба бо­жо­го Омелька. Али­луй же йо­го. гос­по­ди, i шарп­ни йо­го по бо­ках, по реб­рах, по кiст­ках, по чрес­лах, ко­ло йо­го ско­ти­ни. Хрест на ме­нi, хрест на спи­нi, уся в хрес­тах, як овеч­ка в реп'яхах. По­ми­луй йо­го, без­кос­тий Мар­ку, су­хий Ни­ко­не, мок­рий Ми­ко­лаю! Са­ран­да­ра, ма­ран­да­ра, гас­пи­да угас, ва­си­лис­ка по­пер! Амiнь бi­жить, амiнь кри­чить, амi­ня до­га­няє!

Баба Па­лаж­ка дмух­ну­ла на во­ду три­чi навх­рест i да­ла Кай­да­ше­вi на­пи­тись. По­тiм во­на вик­ли­ка­ла Кай­да­ши­ху в сi­ни й зве­лi­ла їй уто­пить в го­рiл­цi ма­леньке цу­це­ня, на­мо­чить в тiй го­рiл­цi на три днi осе­лед­ця i да­ти ту го­рiл­ку Кай­да­ше­вi на пох­мiл­ля. Кай­да­ши­ха ви­тяг­ла з скри­нi чи­ма­лий шма­ток по­лот­на ще й ко­пу гро­шей i да­ла Па­лаж­цi за тру­да.

Кайдашиха так зро­би­ла, як їй ра­яла Па­лаж­ка. Кай­даш, нi­чо­го не зна­ючи, як на­пив­ся тiєї зна­хурської го­рiл­ки, зап­рав­ле­ної цу­це­ням та осе­лед­цем, то пив пос­пiль три днi. Кай­да­ши­ха тiльки ру­кою мах­ну­ла й пос­ла­ла йо­го до свя­ще­ни­ка. Кай­даш роз­ка­зав йо­му про своє не­щас­тя, най­няв мо­ле­бень Iсу­со­вi й ака­фiст бо­го­ро­ди­цi, хо­див го­вi­ти в Бо­гус­лавський мо­нас­тир. Вiн пе­рес­тав пи­ти на той час, i дiдьки пе­рес­та­ли йо­му при­вид­жу­ва­ти­ся.

- Це моя смерть iде за мною, ко­ли вже до ме­не при­хо­див не­бiж­чик батько, - го­во­рив Кай­даш.

- Добра смерть, ко­ли ви, та­ту, й не пе­рес­таєте пи­ти, - го­во­рив Лав­рiн.

Од то­го ча­су Лав­рiн заб­рав у свої ру­ки i во­ли, i во­зи, i все гос­по­дарст­во. Заг­на­ли дi­ти батька на пiч на од­по­чи­нок.

- Був я ко­лись Кай­даш, а те­пер пе­ре­вiв­ся на ма­ленько­го Кай­даш­ця, - го­во­рив Кай­даш за чар­кою го­рiл­ки в шин­ку.

Терпiв Кай­даш, а да­лi не ви­тер­пiв: зно­ву по­чав за­хо­ди­ти в ши­нок.

Раз бу­ла мi­сяч­на нiч. Кай­даш спав на ла­вi. Чує вiн, щось рип­ну­ло две­ри­ма, i в ха­ту ввiй­шов йо­го дав­нiй знай­омий- хер­сонський чу­мак. Кай­даш встав i по­чав ба­ла­ка­ти з чу­ма­ком. По­ба­ла­кав­ши в ха­тi, Кай­даш вий­шов на двiр i пi­шов з ним за во­ро­та. От во­ни вий­шли на ву­ли­цю i пiш­ли нi­би до шин­ку, але во­ни пе­рей­шли че­рез греб­лю, ми­ну­ли се­ло, а шин­ку все не бу­ло. Iдуть во­ни шля­хом та все ба­ла­ка­ють. Вже во­ни зiй­шли з го­ри, прий­шли до Ро­сi, пе­рей­шли Рось че­рез греб­лю, а шин­ку все-та­ки не­ма. От вже пе­ред ни­ми лiс. Мi­сяць свi­тить на по­лi, а пiд лi­сом ле­жить гус­та тiнь. Кай­даш увiй­шов у ту тiнь i за­гу­бив до­ро­гу. Ди­виться вiн - чу­ма­ка не­ма, а кру­гом йо­го товс­тi ду­би та ли­пи. Звер­ху че­рез гiл­ля про­ми­кується свiт мi­ся­ця, й по­де­ку­ди йо­го про­мiн­ня бли­щить на зем­лi, не­на­че жов­тi яс­нi хуст­ки, розс­те­ле­нi по тра­вi, або зо­ло­тi яб­лу­ка, роз­ки­да­нi по зем­лi. Кай­даш гля­нув униз, пе­ред ним рос­ла ку­па здо­ро­вих та ви­со­ких, до са­мих ко­лiн гри­бiв, з блис­ку­чи­ми, як во­гонь, верш­ка­ми. Ку­па гри­бiв за­во­ру­ши­лась, з-пiд неї вис­ко­чи­ли ма­ле­сенькi зай­чи­ки й по­ча­ли пли­га­ти один че­рез дру­го­го. Зай­чи­ки по­ча­ли смi­ятись, на­че ма­лi дi­ти, а над ни­ми пiд­няв­ся роз­кiш­ний кущ па­по­ро­тi й зац­вiв блис­ку­чи­ми iск­ра­ми. Квiт­ки си­па­лись, на­че iск­ри з пе­чi, а да­лi з ку­ща ви­рос­ла здо­ро­ва, як мис­ка, квiт­ка, вся вит­ка­на з зо­ло­та й вог­ню, з чер­во­ним жа­ром в осе­ред­ку. З квiт­ки зня­лась вог­ня­на пти­ця й пурх­ну­ла на де­ре­во. Кай­даш пiд­няв го­ло­ву в го­ру, стук­нув ло­бом об ду­ба та й… про­ки­нув­ся.

- Боже мiй! Де це я? - го­во­рив сам до се­бе Кай­даш.

Вiн сто­яв у од­нiй со­роч­цi се­ред гус­то­го лi­су. Над лi­сом мiж гiл­лям ви­сiв пов­ний мi­сяць на не­бi. Товс­тi стов­бу­ри лип та ду­бiв лед­ве мрi­ли кру­гом йо­го, а бi­лi бе­ре­зи бли­ща­ли не­на­че бi­лi вос­ко­вi свiч­ки. Кай­даш обер­нув­ся на­зад i по­ба­чив мiж де­ре­вом по­ле, об­ли­те мi­сяч­ним свi­том. Вiн вий­шов з лi­су, гля­нув на по­ле i вгля­дiв шлях. Мiс­це бу­ло зов­сiм нез­най­оме. Вiн пi­шов шля­хом з го­ри й дiй­шов до Ро­сi. Мли­но­вi ко­ле­са за­шу­мi­ли й при­тяг­ли до се­бе йо­го ува­гу. Кай­даш прий­шов до мли­на i тiльки то­дi зов­сiм опам'ятав­ся та роз­ди­вив­ся, ку­ди вiн зай­шов.

На Кай­да­ша най­шов страх. Йо­му зда­ло­ся, що йо­го во­дить не­чис­та си­ла. На йо­го спи­ну не­на­че хтось сип­нув прис­ком; во­лос­ся на го­ло­вi пiд­ня­ло­ся вго­ру. Але вiн прий­шов до мли­на, вгля­дiв лю­дей; лю­ди хо­ди­ли, роз­мов­ля­ли, но­си­ли мiш­ки на во­зи. Кай­да­ше­вi ста­ло ве­се­лi­ше. Один чо­ло­вiк поїхав во­зом че­рез греб­лю. Кай­даш пi­шов за йо­го во­зом, роз­го­во­рив­ся з ним i йшов з ним до са­мо­го се­ла.

Вже дру­гi пiв­нi прос­пi­ва­ли, як Кай­даш прий­шов до­до­му i по­бу­див усiх у ха­тi. Ме­лаш­ка зас­вi­ти­ла свiт­ло, гля­ну­ла на Кай­да­ша i зля­ка­лась: вiй був жов­тий, як вiск; йо­го очi бли­ща­ли й го­рi­ли, як свiч­ки.

- Де ти хо­диш, де ти бро­диш? - по­ча­ла гри­ма­ти на чо­ло­вi­ка Кай­да­ши­ха: во­на ду­ма­ла, що вiн пив до пiв­но­чi в шин­ку.

- Еге, хо­диш… Доб­ре ход­жу. Не сам ход­жу, а ме­не во­дить, - про­мо­вив Кай­даш че­рез си­лу, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ку. - За­ве­ла ме­не не­чис­та си­ла аж у бо-гус­лавський лiс.

Кайдашиха не йня­ла йо­му вi­ри: во­на все ду­ма­ла, що вiн п'яний. Кай­даш пiд­вiв очi й гля­нув на ко­мин, на шию ко­ло ко­ми­на, пiд шиєю бу­ла дiр­ка на пiч. Ди­виться Кай­даш, з тiєї дiр­ки вис­ко­чив чор­тик, та­кий зав­бiльшки, як кiт, та й знов схо­вав­ся на пiч. Кай­даш не встиг од­вес­ти очей, а з-пiд шиї вис­ко­чи­ло вже два чор­ти, по­ка­за­ли йо­му язи­ки i знов схо­ва­лись у дiр­ку. Кай­да­ша взя­ла злiсть, вiн ухо­пив ма­ко­го­на, ки­нув­ся до ко­ми­на та як трiс­не ма­ко­го­ном по шиї, аж шмат­ки гли­ни од­ко­лу­пи­лись i по­си­па­лись до­до­лу.

- Омельку! Чи ти зду­рiв, чи ти з глуз­ду з'їхав? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.

- Еге, зду­рiв! Хi­ба ти не ба­чиш, - он чор­ти вис­ка­ку­ють iз дiр­ки.

- Свят, свят, свят! Пе­рех­рес­ти­ся! Де тi чор­ти взя­ли­ся! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха. - Нап'ється в шин­ку та тiльки ду­рiє.

Кайдаш обер­нув­ся од ко­ми­на, ко­ли гля­не пiд стiл, пiд сто­лом ле­жить здо­ро­вий, як ка­бан, та куд­ла­тий чорт, з страш­ною чор­ною мор­дою, з ро­га­ми, з ро­том до вух, з бi­ли­ми здо­ро­ви­ми зу­ба­ми. Кай­даш зля­кав­ся i сiв на ла­вi. Вiн зир­нув на пiл, на ла­вi й на по­лу си­дi­ли ряд­ком здо­ро­вi чор­ти i кла­ца­ли до йо­го зу­ба­ми, не­на­че вов­ки. Кож­ний дер­жав по жа­ри­нi в ро­тi: жар свi­тив­ся в їх зу­бах, зу­ба­тi па­ще­ки чер­во­нi­ли. Один чорт по­ка­зав йо­му на со­ки­ру пiд ла­вою й ше­по­тiв: "Вiзьми со­ки­ру та за­ру­бай­ся!" Дру­гий по­ка­зу­вав на на­ли­гач пiд по­лом i ше­по­тiв: "Пi­ди в клу­ню та по­вiс­ся!" Тре­тiй пiд­ка­зу­вав: "Пi­ди до став­ка та вто­пись!"

- Жiнко! Чи ти пак не ба­чиш, скiльки чор­тiв си­дить на ла­вi? - го­во­рив Кай­даш, а сам тру­сив­ся, аж зу­ба­ми цо­ко­тiв.

- Господи ми­ло­серд­ний! Тiльки нас ля­каєш, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

Мелашка сто­яла ко­ло пе­чi нi жи­ва нi мерт­ва. Лав­рiн схо­пив­ся з пос­те­лi.

- Виведiть ме­не над­вiр! Вже чор­тiв пов­на ха­та, а мiж ни­ми здо­ро­вi му­хи лi­та­ють та чор­нi кру­ки шу­га­ють, - ска­зав Кай­даш.

Лаврiн взяв батька за ру­ку й ви­вiв у двiр. Ме­лаш­ка зля­ка­лась i ви­бiг­ла слiд­ком за ни­ми. В Кай­да­ши­хи тру­си­лись но­ги од пе­ре­ля­ку. Во­на дiс­та­ла свя­че­ної во­ди, пок­ро­пи­ла ха­ту, зас­вi­ти­ла страс­ну свiч­ку пе­ред об­ра­за­ми.

Кайдаш про­вiт­рив­ся над­во­рi. Лав­рiн увiв йо­го в ха­ту. Стра­хiт­тя десь зник­ло.

- Треба ме­нi вис­по­вi­да­тись, - ска­зав Кай­даш, - це, ма­буть, смерть моя нас­ту­пає.

Кайдашиха й Лав­рiн на­си­лу вмо­ви­ли йо­го ляг­ти на пос­тiль. Тiльки що вiн ви­лiз на пiл i хо­тiв ляг­ти, йо­му зда­лось, що на пос­те­лi ла­зять здо­ро­вi ра­ки та чор­нi па­ву­ки. Пруд­кi па­ву­ки, та­кi зав­бiльшки, як гу­се­ня­та, ки­ну­лись до йо­го, як со­ба­ки. Вiн пiд­вiв­ся й по­чав обт­рi­пу­ва­ти оде­жу. - I де та не­чисть наб­ра­ла­ся на по­лу! - крик­нув Кай­даш, обт­ру­шу­ючи со­роч­ку. - Лав­рi­не! Вiзьми вi­ни­ка та поз­мi­тай оту по­гань.

Лаврiн взяв вi­ни­ка i нi­би щось змi­тав з пос­те­лi. То­дi Кай­даш лiг на пос­тiль i зас­нув.

На дру­гий день Кай­даш пi­шов до свя­ще­ни­ка, вис­по­вi­дав­ся, але все те нi­чо­го не по­мог­ло. До йо­го вна­див­ся хер­сонський чу­мак, при­хо­див до йо­го вно­чi та все не­на­че во­див йо­го десь по пу­щах та по нет­рях.

Через тиж­день той чу­мак за­вiв Кай­да­ша знов на греб­лю, а вран­цi йо­го знай­шли в во­дi на по­то­ках ко­ло са­мої зас­та­ви. Мi­рош­ник прий­шов пiд­ня­ти зас­та­ву i вгля­дiв у во­дi не­жи­во­го чо­ло­вi­ка. В мли­нi мо­ло­ли се­ми­горськi лю­ди i впiз­на­ли Кай­да­ша.

Волость прис­та­ви­ла до втоп­ле­ни­ка сто­ро­жу. Три днi ле­жав пiд вер­бою Кай­даш, пок­ри­тий ста­рою сви­тою, до­ки приїхав ста­но­вий i зве­лiв си­нам узя­ти батька та по­хо­вать.

- Постив батько два­над­цять п'ятниць, щоб не вмер­ти наг­лою смер­тю та в во­дi не по­то­па­ти, а про­те вто­пив­ся. I п'ятни­цi нi­чо­го не по­мог­ли, - го­во­рив Кар­по. - Вар­то бу­ло му­чи­ти се­бе цi­лий вiк.