КАЙДАШЕВА СІМ'Я

VI

Тиждень про­жи­ла Ме­лаш­ка в свек­ро­вiй ха­тi, як у раю. Пiс­ля вбо­гої батько­вої ха­ти во­на нi­би ввiй­шла в панськi по­кої. Кай­да­ше­ва ха­та бу­ла прос­тор­на, з чи­ма­ли­ми яс­ни­ми вiк­на­ми, з но­ви­ми об­ра­за­ми, з ве­ли­ки­ми ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми на стi­нах та на об­ра­зах. I зе­ле­нии са­док, i ма­ленька па­ci­кa в сад­ку пiд го­рою, i кри­ни­ця пiд гру­шею, i ле­ва­да, i зе­ле­на дiб­ро­ва на го­рах, i роз­мо­ва з Лав­рi­ном за па­сi­кою - все нi­би зак­вiт­ча­ло свек­ро­ву ха­ту квiт­ка­ми та за­ли­ло па­хо­ща­ми, Тиж­день ми­нув, як од­на го­ди­на.

Мелашка нi­би не ба­чи­ла, як п'яний све­кор ла­яв­ся з свек­ру­хою, нi­би не чу­ла, як свек­ру­ха об­си­па­ла її не­лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

Кайдашиха при­вi­та­ла стар­шу не­вiст­ку пер­ше со­лод­ки­ми ме­до­ви­ми сло­ва­ми, а по­тiм уже да­ла їй по­куш­ту­вать по­ли­ну. З Ме­лаш­кою во­на обiй­шлась iнак­ше: во­на од­ра­зу по­час­ту­ва­ла її по­ли­ном. Во­на не злю­би­ла Ме­лаш­чи­них батькiв i як тiльки бра­лась за тiм'я, то зга­ду­ва­ла За­па­дин­цi i свої розг­ля­ди­ни в Ба­ла­шiв. Ме­лаш­ка бу­ла мо­ло­да, не­зу­гар­на до важ­кої ро­бо­ти, а Кай­да­ши­сi ду­же ба­жа­лось на ста­рiсть по­ле­жа­ти та од­по­чить.

Тiльки тиж­день пiс­ля ве­сiл­ля Кай­да­ши­ха змов­чу­ва­ла та ско­са пог­ля­да­ла на Ме­лаш­ку, по­ка­зу­ючи їй ро­бо­ту. На дру­гий тиж­день во­на вже ла­яла не­вiст­ку i глу­зу­ва­ла з неї.

Одного дня ще вдос­вi­та Кай­дашн­ха збу­ди­ла Ме­лаш­ку i за­га­да­ла їй мi­сить дi­жу, а са­ма по­ра­лась ко­ло пе­чi. Ме­лаш­ка влiз­ла ру­ка­ми в дi­жу i нi­як не мог­ла ви­мi­шать тiс­та з са­мо­го дна: дi­жа бу­ла здо­ро­ва, а во­на са­ма бу­ла не­ве­лич­ка на зрiст i не мог­ла дiс­тать ру­ка­ми до дна.

- Лаврiне! Пiдс­тав своїй жiн­цi пiд но­ги стiльчи­ка, бач, не дiс­та­не ру­ка­ми й до по­ло­ви­ни дi­жi.

Лаврiн узяв ма­ленько­го стiльчи­ка i пiдс­та­вив Ме­лаш­цi пiд но­ги. Ме­лаш­ка ви­лiз­ла на стiльчик i, зап­нув­шись бi­лою фан­ти­ною, не­на­че бо­ро­ла­ся з здо­ро­вою дi­жею, ти­ка­ючи в тiс­то ма­леньки­ми ку­лач­ка­ми та тон­ки­ми ру­ка­ми. Лав­рiн не зво­див очей з Ме­лаш­ки i ми­лу­вав­ся, як во­на про­вор­но ору­ду­ва­ла ру­ка­ми, як стiльчик хи­тав­ся пiд но­га­ми. В неї на ло­бi вис­ту­пив пiт.

- Лаврiне! Втри жiн­цi пiт з ло­ба, а то ще в дi­жу по­ка­пає, - знов ска­за­ла сер­ди­то Кай­да­ши­ха.

Лаврiн об­тер своїм ру­ка­вом га­ря­чо­го Ме­лаш­чи­но­го ло­ба. Ме­лаш­ка, як ди­ти­на, гля­ну­ла на йо­го тем­ни­ми очи­ма й ос­мiх­ну­лась. Свек­ру­шин до­кiр по­ле­тiв проз її ву­ха й не за­че­пив ду­шi.

- Лаврiне! - знов гук­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Ут­ри лиш но­са своїй жiн­цi. Он, бач, дядьки з но­са виг­ля­да­ють, - вже кеп­ку­ва­ла свек­ру­ха, див­ля­чись на ди­тя­чi Ме­лаш­чи­нi ру­ки.

Мелашка ос­мiх­ну­лась, але якось жа­лiб­но гля­ну­ла на Лав­рi­на, во­на не­на­че не до­чу­ла свек­ру­ши­но­го сло­ва, хоч роз­куш­ту­ва­ла по­лин.

Лаврiн мов­чав i тiльки гля­нув на ма­тiр.

В ха­ту ввiй­шов Кай­даш. Вiн ви­го­ло­дав­ся за ро­бо­тою i по­чав гри­ма­ти, що Кай­да­ши­ха опiз­ни­лась з хлi­бом.

- Опiзнилась. Чо­му пак не опiз­ни­тись, ко­ли по­на­би­ра­ли в ха­ту не­вiс­ток з За­па­дин­цiв. Ко­ли з Дов­би­ша­ми не мог­ла уви­ну­тись, а з Ба­ла­ша­ми й по­го­тiв… Он баб­ляється з дi­жею од са­мо­го ран­ку, не­на­че ди­ти­на пiч­ки ко­пає.

Кайдашиха заг­ля­ну­ла в дi­жу. Тiс­то бу­ло зов­сiм не­ви­мi­ша­не: на йо­му бу­ло вид­но бульбаш­ки, не­на­че го­рi­хи.

- Геть ви­лазь з дi­жi, бо сьогод­нi не бу­де­мо обi­дать! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на Ме­лаш­ку.

Мелашка ви­тяг­ла з дi­жi ру­ки в тiс­тi, ско­чи­ла з стiльчи­ка й ста­ла се­ред ха­ти. В неї на ло­бi бли­ща­ли здо­ро­вi крап­лi по­ту. Кай­да­ши­ха по­ми­ла по лiк­тi ру­ки й ки­ну­лась з злiс­тю на дi­жу, як на сво­го во­ро­га. Тiс­то в дi­жi аж за­пи­ща­ло i не­на­че зап­лям­ка­ло гу­ба­ми пiд її ру­ка­ми. Ме­лаш­ка зна­ла, що не вго­ди­ла свек­ру­сi, i сто­яла нi в сих нi в тих се­ред ха­ти та ди­ви­лась на за­ма­за­нi ру­ки.

- Чого ти стоїш, нi­би сьогод­нi при­ве­зе­на? Он зос­та­лось тiс­та на ру­ках на цi­лий хлiб. По­обшк­рi­бай но­жем тiс­то в дi­жу та по­рай­ся ко­ло пе­чi.

Мелашка зiт­ха­ла. Во­на по­чу­ти­ла, що рiд­на ма­ти i б'є, та не бо­лить, а свек­ру­ха сло­ва­ми б'є гiр­ше, нiж ку­ла­ка­ми.

Мелашка ми­ла ру­ки, але ру­ки в тiс­тi не швид­ко об­ми­ва­лись.

- Чого ти там баб­ляєшся? Мий хут­чiй ру­ки, бо прий­де батько вдру­ге до ха­ти, то вiн нам поб'є спи­ну! - вже крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на Ме­лаш­ку.

Мелашка зат­рi­па­ла ру­че­ня­та­ми, не­на­че пташ­ка кри­ла­ми. Ще й га­разд не об­ми­ла тiс­та на ру­ках, об­тер­ла їх сяк-так руш­ни­ком i ки­ну­лась ви­мi­шу­ва­ти ле­мiш­ку. Во­на сi­ла до­лi, пос­та­ви­ла в ко­лi­нах гор­щик, об­вер­ну­тий ган­чiр­кою, i, ха­па­ючись, так по­вер­ну­ла ко­пист­кою в горщ­ку, що во­на зав'язла в гус­тiй ле­мiш­цi, хрус­ну­ла й пе­ре­ло­ми­лась.

- Ой бо­же мiй, з цим нед­бай­лом! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, гля­нув­ши на Ме­лаш­ку. - Те­пер, про ме­не, стром­ляй ру­ку в ле­мiш­ку та й мi­шай.

В Ме­лаш­ки зат­ру­си­лись ру­ки. Во­на вхо­пи­ла лож­ку i по­ча­ла ви­мi­шу­вать ле­мiш­ку лож­кою. - Ма­ти твоя, ма­буть, ви­мi­шу­ва­ла ле­мiш­ку лож­кою та й те­бе нав­чи­ла! - крик­ну­ла з злiс­тю Кай­да­ши­ха.

Мелашку зда­ви­ло в гор­лi. Во­на зап­ла­ка­ла. Тiльки що Кай­да­ши­ха вип­лес­ка­ла хлiб, а Ме­лаш­ка по­сад­жа­ла, по­си­па­ючи ло­па­ту ме­жи­сiт­кою, го­лод­ний Кай­даш знов увiй­шов у ха­ту i по­чав ла­яти жiн­ку й не­вiст­ку.

- Якого ви не­до­вiр­ка вдвох ро­би­те, що в вас i до­сi обiд не го­то­вий! - крик­нув Кай­даш на всю ха­ту. - Пi­ди, Ме­лаш­ко, до Мот­рi та по­зич хлi­ба на обiд.

Тiльки що Ме­лаш­ка сту­пи­ла на пo­piг, Кай­да­ши­ха крик­ну­ла так, на­че на нeї хто ли­нув кип'ятком:

- Не йди до Мот­рi по­зи­ча­ти хлi­ба, бо но­ги ро­га­чем по­пе­ре­би­ваю! В неї снi­гу зи­мою не дiс­та­неш. В Кар­по­вiй про­ти­вiй ха­тi две­рi бу­ли од­чи­не­нi. Мот­ря по­чу­ла цi сло­ва.

- Як тiльки кот­ра з вас сту­пить на мiй пo­piг, то я вам обом по­пе­ре­би­ваю но­ги оцiєю ко­чер­гою! - крик­ну­ла Мот­ря з сво­го по­ро­га i по­ка­за­ла ко­чер­гу. - Сплять до обi­ду та ще ме­не й су­дять: су­дiть вже Ме­лаш­ку, а ме­не не за­чi­пай­те.

Мотря при­чи­ни­ла свої две­рi, аж го­ри­ще за­гу­ло. Ме­лаш­ка по­бiг­ла до су­сi­ди по­зи­чать хлi­ба на обiд.

Мелашка по­зи­чи­ла хлi­ба i вер­та­лась че­рез свiй са­док. Во­на вгля­дi­ла в сад­ку Лав­рi­на.

- Зобiжає те­бе, моє сер­це, ма­ти, - ска­зав Лав­рiн i не­на­че зак­ра­сив ма­те­ри­ну лай­ку своїми лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

- Дарма, що ма­ти лає, аби ти ме­не тi­шив своїми очи­ма, - ска­за­ла Ме­лаш­ка, гля­нув­ши Лав­рi­но­вi в са­мi си­нi очi.

Йшла во­на за хлi­бом, са­док не­на­че пов'яв для неї й лис­тя по­жовк­ло, а як вер­та­ла­ся на­зад, гля­ну­ла ми­ло­му в вi­чi, i для неї знов са­док роз­вив­ся й за­зе­ле­нiв, i сон­це ве­се­ло на йо­му заг­ра­ло.

I знов в Кай­да­ше­вiй ха­тi по­ча­ла­ся ко­лот­не­ча Кай­да­ши­ха по­ча­ла сва­риться й ста­ла ду­же лай­ли­ва та оп­риш­ку­ва­та. Во­на на­па­да­лась на Ме­лаш­ку сли­ве кож­но­го дня, то­чи­ла її, як во­да ка­мiнь. Мот­ря не лю­би­ла Ме­лаш­ки i все чо­гось пiд­ко­пу­ва­лась пiд неї, мов рiч­ка пiд кру­тий бе­рег. Ме­лаш­ка жи­ла з Кай­да­ши­хою в од­нiй ха­тi, а че­рез Кай­да­ши­ху Мот­ря бу­ла не­доб­ра й до Ме­лаш­ки.

Настали жни­ва. Кай­да­ши­ха зап­ряг­ла Ме­лаш­ку до ро­бо­ти, як у вiз. Ме­лаш­ка вже ну­ди­лась за Бiєвця­ми, за батьком, за своєю доб­рою ма­тiр'ю. Во­на про­си­лась в свек­ру­хи в гос­тi до батька, свек­ру­ха її не пус­ти­ла.

Кожної не­дi­лi про­си­лась Ме­лаш­ка в гос­тi, i кож­ної не­дi­лi Кай­да­ши­ха зна­хо­ди­ла для неї ро­бо­ту. Ме­лаш­ка за­жу­ри­лась.

- Чого ти, Ме­лаш­ко, жу­риш­ся, аж з ли­ця спа­ла? - пи­тав у неї чо­ло­вiк.

- Скучила за ма­тiр'ю. Вже й жни­ва ми­на­ють, а я нi ра­зу не бу­ла в ма­тiн­ки в гос­тях. Цiєї но­чi ме­нi сни­лось, що я ста­ла зо­зу­лею та й по­ле­тi­ла в Бiєвцi. При­лi­таю в батькiв са­док та й сi­ла на виш­нi. Батько не­на­че ви­хо­дить в са­док та й про­сить ме­не до ха­ти. Я влi­таю в ха­ту, див­люсь, а моя ма­ти ле­жить на ла­вi мерт­ва, за­вер­че­на на­мiт­кою, ук­ри­та чор­ним сук­ном, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях i жа­лiб­но ди­виться на ме­не.

- Коли ма­ти не пус­кає, то я поп­ро­шу батька. Виж­не­мо яри­ну, то, мо­же, й пi­де­мо в гос­тi.

- Проси, Лав­рi­не, батька, бо я з нудьги не знаю, де дi­тись. Шу­мить дiб­ро­ва на гo­pi та тiльки жа­лю ме­нi зав­дає. Що­ве­чо­ра див­лю­ся на за­ро­сянськi го­ри, що­ве­че­ра по­ри­ває мою ду­шу! Як­би я ма­ла кри­ла, я б, здається, за­раз од­вi­да­ла свою неньку. Та­ка нудьга ме­не бе­ре, що, здається, як­би я зо­зу­лею ле­тi­ла, то лi­си б по­су­ши­ла своєю нудьгою, кри­ла­ми сад­ки по­ла­ма­ла б, сте­пи по­па­ли­ла б своїми су­хо­та­ми i зе­ле­нi лу­ги сльоза­ми за­ли­ла.

Молода мо­ло­ди­ця за­ли­лась сльоза­ми, як ма­ла ди­ти­на. Лав­рi­но­вi ста­ло жаль мо­ло­дої жiн­ки.

Вiн при­гор­нув її до се­бе, вго­во­рю­вав лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

- Здається ме­нi, що до моєї ма­тiн­ки й до­ро­га тер­ном та ко­лю­чою ожи­ною за­рос­ла, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

Лаврiн та­ки впро­сив батька, а батько по­чав вго­во­рю­вать Кай­да­ши­ху. Кай­да­ши­ха пус­ти­ла не­вiст­ку до ро­ди­ни, а са­ма та­ки не поїха­ла. На­вiть по­па­ди­нi пу­хо­вi по­душ­ки та на­лив­ка не за­ма­ни­ли її на За­па­дин­цi. Кай­да­ши­ха вго­во­рю­ва­ла поїхать до сва­тiв Кай­да­ша. Кай­даш не схо­тiв, бо в Бiєвцях бу­ла не­доб­ра го­рiл­ка.

- Вiзьми ж, Ме­лаш­ко, па­ля­ни­цю батько­вi, а дi­тям я пе­ре­дам гос­тин­ця; ось бач, яка па­ля­ни­ця! На За­па­дин­цях, ма­буть, i не ба­чи­ли та­ких па­ля­ниць, не тiльки що не їли, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, по­да­ючи Ме­лаш­цi пух­ку па­ля­ни­цю.

Мелашка взя­ла па­ля­ни­цю в ру­ки. Па­ля­ни­ця, че­рез свек­ру­шин до­кiр, ста­ла для неї важ­ка, як ка­мiнь.

Лаврiн пi­шов з Ме­лаш­кою в Бiєвцi.

Тiльки що Ме­лаш­ка сту­пи­ла на батькiв по­рiг, та й за­ли­лась дрiб­ни­ми сльоза­ми, впав­ши ма­те­рi на гру­ди.

- Я ду­ма­ла, доч­ко, що ти вже од нас од­цу­ра­лась. Жда­ла я те­бе в гос­тi, в вiк­на виг­ля­да­ла, та вже й пе­рес­та­ла.

- Не пус­кав нас батько, не пус­ка­ла й ма­ти, - ска­зав Лав­рiн, - в жни­ва бу­ло ду­же ба­га­то ро­бо­ти.

- Чого ж це ти, доч­ко, так розп­ла­ка­лась? Ма­буть, ду­же ну­ди­лась за Бiєвця­ми та за на­ми, - го­во­ри­ла ма­ти, - при­ви­кай, сер­це, до чу­жо­го се­ла та до но­вої рiд­нi. Ад­же ж лю­ди якось зви­ка­ють. Не­дур­но ж ка­жуть: дiв­ка, як вер­ба: де по­са­ди, то прий­меться.

- Не так лег­ко, ма­мо, прий­ня­тись, - го­во­ри­ла Ме­лаш­ка, - ко­ли по­са­ди­ли нi­би на га­ря­чо­му пiс­ку.

Мати за­ду­ма­лась: во­на до­га­да­лась, який то був га­ря­чий пi­сок.

- У нас бу­ла, як, ро­жа цвi­ла, а те­пер та­ка ста­ла, як квiт­ка в'яла, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха сло­ва­ми пiс­нi, роз­див­ля­ючись на свою доч­ку. - Чо­го ти, доч­ко, зблiд­ла та на­че пи­лом при­па­ла? I го­лос твiй став та­кий ти­хий та смут­ний.

- Нема ме­нi од чо­го цвiс­ти. Як­би не Лав­рiн, то я б, здається, лад­на й до вас вер­ну­тись.

- Не мож­на, доч­ко! Зав'яза­ла го­лi­воньку, не розв'яжеш до­вi­ку, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха, ос­мi­ха­ючись че­рез сльози.

Матерi все зда­ва­лось, що Ме­лаш­ка ну­диться в Бiєвцях, що во­на ще ду­же мо­ло­да й жал­кує за дi­воцькою кра­сою та за чор­ною ко­сою. Во­на не ду­ма­ла, що Ме­лаш­цi бу­ло важ­ко в свек­ру­хи.

- Звикай, сер­це! Як я вий­шла за­мiж за тво­го батька, то й я пла­ка­ла, а да­лi звик­ла. Та­ка вже жi­но­ча до­ля.

Мелашка об­цi­лу­ва­ла ма­леньких бра­тiв i сес­тер, розв'яза­ла хуст­ку з гос­тин­ця­ми. Дi­ти вкри­ли хуст­ку, як му­хи мед, а в тiй хус­ти­нi бу­ло вся­ко­го доб­ра: i го­рi­хи з на­сiн­ням, i гру­шi, й яб­лу­ка, ще й ме­дя­ни­ки. Дi­ти аж плес­ка­ли в до­ло­нi та ще­бе­та­ли на всю ха­ту.

Балашиха зас­те­ли­ла стiл ска­тер­тею, пос­та­ви­ла пляш­ку з го­рiл­кою. Ба­лаш час­ту­вав зя­тя, а Ме­лаш­ка з ма­тiр'ю пiш­ла в са­док, жа­лi­лась на свек­ру­ху й свек­ра, вип­ла­ка­ла всi сльози, що зiб­ра­лись за всi жни­ва, i по­ли­ла ни­ми ма­те­рин са­док. Ма­ти сто­яла пiд виш­нею та й со­бi пла­ка­ла.

- Я тиж­ня не про­бу­ла в свек­ру­хи i вже сльоза­ми об­ли­ла­ся, - го­во­ри­ла Ме­лаш­ка. - Як­би Лав­рiн не ос­ту­пав­ся за мною, то во­ни б ме­не з'їли. А збо­ку че­рез сi­ни жи­ве Кар­по­ва Мот­ря, на­че лю­та змiя, не сприяє ме­нi че­рез свек­ру­ху. Зас­ку­буть, зак­лю­ють во­ни ме­не, ма­мо, як ли­хi шу­ля­ки го­луб­ку.

- То ти, доч­ко, не по­ту­рай свек­ру­сi. Ад­же Мот­ря не мов­чить, то й ти не мов­чи:

- Коли, ма­мо, кру­гом ме­не все чу­жi лю­ди, чу­жий рiд, чу­же се­ло. Я од­на, як би­ли­на в по­лi, а во­ни всi на-ме­не, як вi­тер на би­ли­ну.

Поплакала Ме­лаш­ка з ма­тiр'ю в сад­ку, ввiй­шла в ха­ту, сi­ла за стiл по­луд­ну­вать i не по­луд­ну­ва­ла.

"Якби ме­нi пе­рек­ли­кать сю­ди Лав­рi­на, я б на­вi­ки зос­та­лась у ма­те­рi!" - ду­ма­ла Ме­лаш­ка, пог­ля­да­ючи на убо­гу ха­ти­ну.

Мелашка по­си­дi­ла в батькiв до ве­чо­ра, пiш­ла до су­сiд, по­ба­чи­лась з су­сi­да­ми, на­го­во­ри­лась i вже смер­ком розп­ро­ща­лись з рiд­нею. Пе­рей­шла во­на двiр до во­рiт i стеж­ку об­ли­ла слiзьми. Йшла во­на до­ли­ною да все ог­ля­да­лась на­зад на батько­ву ха­ту; вий­шла на го­ру, ще раз по­ди­ви­лась на виш­не­вий са­до­чок.

"Прощай, мiй спо­кою! Мiй вi­ноч­ку, виш­не­вий батькiв са­доч­ку!" - по­ду­ма­ла Ме­лаш­ка i пiш­ла се­лом до­до­му з Лав­рi­ном.

Вже вно­чi пiз­ненько во­ни прий­шли до­до­му. "Пот­ри­вай же, Мот­ре, за­мi­та­ла я сi­ни, ви­но­си­ла i своє й твоє смiт­тя, а завт­ра не ви­не­су, - ду­ма­ла Ме­лаш­ка, зга­ду­ючи на­пу­тiн­ня своєї ма­те­рi, - не­хай вже лає ма­ти, а то й во­на кри­чить".

Другого дня Ме­лаш­ка ви­ме­ла свою ха­ту i по­ло­ви­ну сi­ней, не­на­че мо­туз­ком од­мi­ря­ла.

- Як ви­ме­ла рiв­ненько! Чи не по­ясом мi­ря­ла сi­ни? - пи­та­ла Мот­ря в Ме­лаш­ки.

- А хоч би й по­ясом, що то­бi до то­го! Не бу­ду мес­ти твоєї по­ло­ви­ни сi­ней та ви­но­сить тво­го смiт­тя, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- А хi­ба ж ти не мi­ря­ла сi­ней мо­туз­ком, як ма­за­ла дiл та стi­ни? - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха. - Мi­ряєте ви, бо­дай: вже мi­ря­ла вас ли­ха го­ди­на!

Од то­го ча­су Ме­лаш­ка знай­шла со­бi ще од­но­го во­ро­га. Мот­ря не да­ва­ла їй пе­рей­ти сi­ни: во­на бу­ла сер­ди­та на Ме­лаш­ку за те прок­ля­те смiт­тя. Од то­го ча­су в ха­тi гриз­ла Ме­лаш­ку свек­ру­ха, в сi­нях та над­во­рi сте­рег­ла її Мот­ря.

Настала зи­ма, нас­тав важ­кий час для Ме­лаш­ки. Кай­да­ши­ха на­по­сi­лась на неї, як ли­ха до­ля: са­ма спа­ла дос­хо­чу, ро­би­ла лег­ку ро­бо­ту, а всю важ­ку ро­бо­ту ски­да­ла на Ме­лаш­ку, на­че на свою най­мич­ку. Мо­ло­да Ме­лаш­ка, вки­ну­та в чу­же се­ло, мiж чу­жi лю­ди, не смi­ла нi­чо­го го­во­ри­ти про­ти свек­ру­хи i мовч­ки ро­би­ла все, що за­га­ду­ва­ла свек­ру­ха. Во­на бу­ла тiльки то­дi щас­ли­ва, як одп­ро­шу­ва­лась в гос­тi до батька, та й те трап­ля­лось ду­же рiд­ко. Ста­рий Кай­даш пив у шин­ку, при­хо­див п'яний до­до­му i зга­няв злiсть бiльш на не­вiст­цi, нiж на своїй жiн­цi. Мот­ря не про­пус­ка­ла Ме­лаш­ки че­рез сi­ни i за­чi­па­ла її ущип­ли­ви­ми сло­ва­ми. Лав­рiн ос­ту­пав­ся за нею та й го­дi ска­зав.

Настав страс­ний тиж­день. В ве­ли­кий по­не­дi­лок до Кай­да­шiв зай­шла ба­ба Па­лаж­ка Со­лов'їха. Во­на бу­ла ду­же бо­го­мольна i що­ро­ку їла пас­ку в Києвi в Лав­рi. I те­пер во­на зби­ра­ла­ся в Київ, але са­мiй iти до Києва бу­ло не­ве­се­ло, а ще до то­го во­на тро­хи бо­ялась са­ма ви­ряд­жа­тись в да­ле­ку до­ро­гу. В неї бу­ла дум­ка пiд­мо­ви­ти са­мо­го Кай­да­ша, бо з чо­ло­вi­ком у до­ро­зi все-та­ки ба­бi без­печ­нi­ше.

- Помагайбi вам! Поз­до­ров­ляю вас з ве­ли­ким по­не­дiл­ком, - про­мо­ви­ла Па­лаж­ка.

- Спасибi, будь i ти здо­ро­ва, - од­ка­за­ла Кай­да­ши­ха, - сi­дай, Па­лаж­ко, в на­шiй ха­тi.

Палажка сi­ла на ла­вi й скор­чи­лась в три по­ги­бе­лi. Во­на за ве­ли­кий пiст так спос­ти­лась, що в неї тiльки очi бли­ща­ли.

- Чи пi­деш, Па­лаж­ко, i цього ро­ку до Києва? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Як гос­подь по­мо­же та спо­до­бить, то чом би й не пi­ти. З'їла я двад­цять па­сок у Києвi, то, мо­же, бог по­мо­же з'їсти i двад­цять пер­шу. Ста­ра Го­лов­чи­ха зо­хо­ти­лась iти зо мною, та, мо­же, хто iз вас пi­де з на­ми, бо як з ха­ти пi­де їсти пас­ку в Київ хоч од­на лю­ди­на, то бог бла­гос­ло­вить усю сiм'ю i на хлiб бу­де по­лiт­тя. А як хто їсти­ме що­ро­ку в Києвi пас­ку, та ще й ум­ре на ве­ли­код­нiм тиж­нi, той пi­де прос­то в рай, бо на ве­ли­код­нiм тиж­нi царських врат не за­чи­ня­ють i в церк­вi, i в раю; ду­ша че­рез царськi вра­та так i по­ле­тить прос­то в рай.

Палажка обер­та­лась до Кай­да­ша. Во­на зна­ла, що вiн бо­го­бо­ящий.

- А хто пос­тить двад­цять п'ятниць на рiк, той не пi­де прос­то в рай? Чи не чу­ла ти, Па­лаж­ко, чо­го про те на пе­че­рах або в Лав­рi? - спи­тав Кай­даш.

- Нi, - ска­за­ла з по­ва­гом Па­лаж­ка, - хто пос­тить у тi п'ятни­цi та но­сить при со­бi сон бо­го­ро­ди­цi, той не бу­де в во­дi по­то­па­ти, в ог­нi го­рi­ти, од наг­лої смер­тi по­ми­ра­ти, а в рай прос­то, не пi­де. А хто пi­де в Єру­са­лим або що­ро­ку в Києвi в Лав­рi пас­ку їсти­ме, або вмре на са­мий ве­лик­день, той спа­сеться, то­го ду­шу ян­го­ли по­не­суть прос­то до бо­га.

Мелашка слу­ха­ла, i в неї ро­бо­та ви­па­ла з рук.

- Треба в Києвi на ве­ли­ко­му тиж­нi вис­по­вi­да­тись, в чис­тий чет­вер од­го­вiться, тре­ба мо­ле­бень на пе­че­рах най­нять, на час­точ­ку да­ти, на свя­тi мо­щi по ша­гу пок­лас­ти, то то­дi гос­подь i по­ми­лує нас, - нав­ча­ла ба­ба Па­лаж­ка, пiд­няв­ши вго­ру па­лець. - А хто ку­пить ми­ра од ми­ро­то­чи­вих го­лiв або оли­ви з лам­пад над свя­тою Вар­ва­рою та бу­де ма­зать со­бi очi та лоб, в то­го нi­ко­ли не бо­лi­ти­муть очi й го­ло­ва. Я знаю в Києвi всi мо­щi, всi церк­ви. Оце як ход­жу по пе­че­рах та по церк­вах, то за мною iде слi­дом сот­ня або й дру­га лю­дей, а я всiм роз­ка­зую, в якiй церк­вi якi мо­щi, по­ка­зую, де ле­жить пiр'я з ар­хан­ге­ла Гав­риїла в па­нянсько­му мо­нас­ти­рi, де стоїть мо­ло­ко бо­го­ро­ди­цi, де свя­тий Ми­ко­лай при­тис­нув до стi­ни своїм об­ра­зом зло­дiя, як той хо­тiв обiк­рас­ти церк­ву.

- Невже при­тис­нув? - спи­та­ла Ме­лаш­ка, розп­лю­щив­ши ши­ро­ко очi.

- Авжеж при­тис­нув, ще й ру­кою ухо­пив та й дер­жав, до­ки чен­цi з усього Києва не пос­хо­ди­лись. А од об­ра­за пi­шов свiт на всю церк­ву, не­на­че од сон­ця. Чен­цi ду­ма­ли, ще в церк­вi по­же­жа, та й поз­бi­га­лись. Ко­ли гля­нуть на те чу­до, та мер­щiй на се­бе ри­зи, та за­раз вда­ри­ли в дзво­ни, та по­за­би­ра­ли в ру­ки свiч­ки, та да­вай пе­ред Ми­ко­лаєм пра­вить та мо­ли­тись. То­дi об­раз i пус­тив зло­дiя. А той зло­дiй за­раз пост­риг­ся в чен­цi та й став свя­тим.

В ха­тi всi слу­ха­ли Па­лаж­чи­ну роз­мо­ву. Мо­ло­ди­цi поз­гор­ту­ва­ли ру­ки та важ­ко зiт­ха­ли, при­ка­зу­ючи:

- Ой бо­же наш, бо­же наш!

- А я оце як прий­ду до то­го Ми­ко­лая, та як поч­ну роз­ка­зу­ва­ти, то ме­не лю­ди обс­туп­лять та й слу­ха­ють, та аж шап­ки поз­дiй­ма­ють та хрес­тяться. Я знаю i де гро­шi ко­ло об­ра­зiв клас­ти, а де гро­шi чер­ни­цям та чен­цям прос­то в ру­ки да­ва­ти. А за мною лю­ди так i ва­лять вал­кою, а я їх вод­жу од Воєнно­го Ми­ко­лая до Де­ся­тин­но­го, од Де­ся­тин­но­го Ми­ко­лая до Доб­ро­го, од Доб­ро­го Ми­ко­лая до Ма­ло­го, а да­лi до Мок­ро­го Ми­ко­лая, а по­тiм до При­тис­ко­го Ми­ко­лая.

- Ой, пус­тiть ме­не, ма­мо, в Київ з ба­бою! - про­си­ла­ся Ме­лаш­ка. - Я й зрос­ла, а в Києвi не бу­ла. Ме­не й гос­подь не по­ми­лує на то­му свi­тi.

- А церк­ви там усе з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. В пе­че­рах ле­жить два­над­цять бра­тiв, що бу­ду­ва­ли лаврську дзвi­ни­цю. Ка­жуть, що як бу­ду­ва­ли, то во­на все вхо­ди­ла в зем­лю, а од­нiєї но­чi вий­шла вся з зем­лi. Од то­го ча­су всi бра­ти пост­риг­лись в чен­цi. Гос­по­ди, скiльки я пе­ре­во­ди­ла лю­дей на са­мий верх дзвi­ни­цi до ве­ли­ких дзво­нiв!

- Ой, пус­тiть ме­не, ма­тiн­ко! Здається, вмру, як не пi­ду в Київ. Чи то прав­да, що там є та­кий лев, що з ро­та во­да те­че?

- Авжеж є: а на ле­во­вi си­дить свя­тий Сам­сон та ще­ле­пи йо­му роз­ди­рає. Як пiй­мав йо­го на По­до­лi ко­ло Днiп­ра, як роз­дер ще­ле­пи, та й сам ка­ме­нем став, i лев ка­ме­нем став, а в ле­ва з ро­та во­да по­тек­ла. Та яко­го там ди­ва не­ма! Як­би роз­ка­зу­вать за все, то не те що дня бу­ло б ма­ло, - тиж­ня ма­ло! - го­во­ри­ла Па­лаж­ка й пiд­ве­ла очi до об­ра­зiв, пiд­ня­ла обид­вi ру­ки вго­ру, ще й пальцi роз­че­пi­ри­ла. - Там на Анд­рiївськiй го­рi пiд прес­то­лом є дже­ре­ло, а в те дже­ре­ло що­ро­ку за­би­ва­ють вiз вов­ни. Як тiльки по­ка­жеться звер­ху ро­са, то за­раз знов за­пи­ха­ють ту­ди вiз вов­ни, бо як­би по­ли­лась з то­го дже­ре­ла во­да, то ввесь свiт за­ли­ла б. Я са­ма чу­ла, як ян­го­ли бов­та­ють во­ду пiд прес­то­лом. Ой гос­по­ди! По­ми­луй нас, грiш­них! - ска­за­ла Па­лаж­ка i зiтх­ну­ла на всю ха­ту.

Старий Кай­даш си­дiв, по­хи­лив­ши го­ло­ву, а Ме­лаш­ка пла­ка­ла.

- Пiду я з ба­бою до Києва та од­го­вi­юсь в Лав­рi. Як не пус­ти­те ме­не, то я, здається, вмру, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- Авжеж, Ма­ру­се, пус­ти не­вiст­ку, бо як не пус­тиш, то бу­де то­бi ве­ли­кий грiх од бо­га, - нав­ча­ла Па­лаж­ка, ти­ка­ючи пальцем на об­ра­зи.

- Та ко­ли ж на ве­ли­ко­му тиж­нi ба­га­то ро­бо­ти, - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха.

- Я, ма­мо, лад­на день i нiч не спа­ти, по­роб­лю вам усю ро­бо­ту та й пi­ду, - про­си­лась Ме­лаш­ка, вти­ра­ючи сльози.

- Та, про ме­не, йди та й за нас по­да­си на час­точ­ку, - ска­зав Кай­даш.- Пi­шов би й я, та нас­тає чо­ло­вi­ча ро­бо­та на по­лi.

- А ко­ли, доч­ко, ду­маєш iти, то спе­чи со­бi свя­ту па­соч­ку та ка­лач, та вкинь у тор­бу кра­ша­нок, та кiльце ков­бас­ки, та шма­то­чок са­ла, щоб роз­го­вi­тись свя­че­ним у Лав­рi, то те­бе гос­подь прос­тить i по­ми­лує, - нав­ча­ла Па­лаж­ка. - А я вже то­бi до­ро­гу скрiзь по­ка­жу, як по­пи­са­но­му. Ме­не всi про­ча­ни зна­ють з усього свi­ту, я їм усiм даю при­вiд у Києвi. В Києвi во­ни всi хо­дять за мною, не­на­че вiв­цi за пас­ту­хом.

Баба Па­лаж­ка розп­ро­ща­лась i пiш­ла з ха­ти. Кай­да­ши­ха вчи­ни­ла тiс­то й спек­ла Ме­лаш­цi ма­леньку пас­ку. Ба­ба Па­лаж­ка наз­би­ра­ла по се­лi де­сять ба­бiв i дру­го­го дня зай­шла за Ме­лаш­кою. В Па­лаж­чи­нiй тор­бi бу­ла й пас­ка, i чи­ма­лий ка­лач, i са­ло, i сiль, i на­вiть кра­шан­ки. Во­на кла­ня­лась кож­но­му в ха­тi й про­си­ла прос­ти­ти її грi­хи. Про­ча­ни пiш­ли до Києва.

- Та не ба­ри­ся, доч­ко, вер­тай­ся до­до­му! - на­ка­зу­ва­ла Кай­да­ши­ха не­вiст­цi, сто­ячи за во­рiтьми.

- Як гос­подь не прий­ме нас до се­бе, то й вер­не­мось, - го­во­ри­ла Па­лаж­ка, кла­ня­ючись до дзвi­ни­цi тро­хи не до са­мої зем­лi.

Йдучи се­лом, Па­лаж­ка за­хо­ди­ла в де­кот­рi ха­ти, щоб поп­ро­ща­ти­ся з ти­ми мо­ло­ди­ця­ми, з кот­ри­ми во­на ла­ялась; але як во­на ла­ялась з цi­лим се­лом, то для неї до­ве­лось сли­ве не ми­на­ти нi од­ної ха­ти i хо­ди­ти з ха­ти в ха­ту, як хо­дить пiп з мо­лит­вою.

Прочани йшли день, уп­ро­си­лись в од­но­му се­лi на нiч до доб­рих лю­дей, пе­ре­но­чу­ва­ли й ра­ненько знов пiш­ли в до­ро­гу. Ме­лаш­ка не­на­че на свiт на­ро­ди­лась: її не до­пi­ка­ла тут нi свек­ру­ха, нi све­кор, нi Мот­ря. По­над до­ро­гою зе­ле­нi­ли мо­ло­дi жи­та, си­нi­ли да­ле­кi го­ри та мо­ги­ли. Над­во­рi бу­ло теп­ло й яс­но. Ме­лаш­ка нi­би на­би­ра­ла­ся здо­ров'я на во­лi.

Вже звер­ну­ло з пiвд­ня. По один бiк до­ро­ги бу­ла чи­ма­ла го­ра, а на го­рi мо­ги­ла. Ба­ба Па­лаж­ка по­ве­ла мо­ло­диць на ту мо­ги­лу. З тiєї мо­ги­ли вже бу­ло вид­но Київ з церк­ва­ми та дзвi­ни­ця­ми. Тiєї мо­ги­ли про­ча­ни не ми­на­ли нi­ко­ли.

Палажка вий­шла на мо­ги­лу, впа­ла нав­ко­лiш­ки й по­ча­ла мо­ли­тись. З мо­ги­ли бу­ло вид­но на го­рах ви­со­кi дзвi­ни­цi, церк­ви з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Кру­гом Києва в до­ли­нi зе­ле­нiв гус­тий лiс, си­нiв за Днiп­ром, нi­би по­ви­тий си­зим ту­ма­ном, бiр, а мiж сос­на­ми по­де­ку­ди бли­ща­ли ши­ро­кi пле­са роз­ли­то­го Днiп­ра. В лi­сi бли­ща­ли зо­ло­тi хрес­ти мо­нас­ти­рiв, не­на­че до­ро­гi ка­мiн­цi, роз­ки­да­нi звер­ху на бо­ру. Сон­це свi­ти­ло на київськi го­ри; зо­ло­тi вер­хи ся­ли й не­на­че го­рi­ли. Ба­ба Па­лаж­ка при­па­ла до зем­лi го­ло­вою, а за нею й мо­ло­ди­цi по­ча­ли би­ти пок­ло­ни.

Палажка вста­ла i, пiд­няв­ши ру­ки вго­ру, по­ча­ла роз­ка­зу­вать про­ча­нам:

- Онде ве­ли­ка лаврська дзвi­ни­ця, а ото ко­ло неї са­ма Лав­ра, а то да­лi свя­та Со­фiя, а то свя­та Вар­ва­ра, - го­во­ри­ла во­на.

Молодицi во­ди­ли очи­ма слiд­ком за її ру­кою, а Ме­лаш­ка сто­яла, мов кам'яна. Тi зо­ло­тi вер­хи та бi­лi дзвi­ни­цi зда­ва­ли­ся для неї яко­юсь див­ною каз­кою. Во­на впер­ше йшла до Києва. Про­ча­ни пе­рей­шли бiр i прий­шли на зас­та­ву. На зас­та­вi сто­яла чер­нич­ка й при­че­пи­лась до їх:

- Спасайтеся, лю­ди доб­рi! Не­хай вас гос­подь спа­сеть i по­ми­лує. Йдiть го­вi­ти в наш мо­нас­тир на По­до­лi до свя­то­го Фро­ла й Лав­ра. У нас бiльше мо­щей, нiж у дру­гих мо­нас­ти­рях; у нас є част­ка мла­ден­ця, уби­то­го Iро­дом, є ри­за хрис­то­ва i кров з хрис­то­вих ран, i пiр'я ар­хан­ге­ла Гав­риїла, й мо­ло­ко бо­го­ро­ди­цi.

Прочани при­бу­ва­ли до зас­та­ви сот­ня­ми. Чер­ни­ця на­мов­ля­ла й за­ма­ню­ва­ла їх до сво­го мо­нас­ти­ря. Сот­ня про­чан пiш­ла за нею. На дру­гих зас­та­вах так са­мо сто­яли чер­ни­цi й за­тя­га­ли до се­бе бо­го­мольцiв.

Баба Па­лаж­ка не пос­лу­ха­ла чер­ни­цi. Во­на гор­до­ви­то од­ка­за­ла, що вже йде в Київ їсти двад­цять пер­шу пас­ку й знає всi церк­ви й мо­нас­ти­рi.

Надвечiр Па­лаж­ка при­ве­ла про­чан у Лав­ру.

- Чи тут той лев, що з ро­та в йо­го те­че во­да? - спи­та­ла Ме­лаш­ка.

- Де там то­бi тут! - гор­до­ви­то ска­за­ла Па­лаж­ка. - По­ка­жу то­бi й ле­ва, а це, бач, ве­ли­ка дзвi­ни­ця, а оце Лав­ра; тут ле­жать мо­щi свя­то­го Фе­одо­сiя…

Мелашка гля­ну­ла на дзвi­ни­цю i тро­хи зля­ка­лась. Для неї чо­гось зда­ва­лось, що дзвi­ни­ця впа­де на неї й роз­ча­вить її.

Прочани пiш­ли в церк­ву. В ве­ли­кiй лаврськiй церк­вi йшла одп­ра­ва. То бу­ло са­ме на страсть в чис­тий чет­вер. Вся ве­ли­ка церк­ва нi­би па­ла­ла свiч­ка­ми i бу­ла на­би­та на­ро­дом. По церк­вi не­на­че, роз­ли­ва­лось ог­ня­не мо­ре, за­ли­ва­ло за­кут­ки, йшло по­за стов­па­ми, пе­ре­хо­ди­ло на стi­ни, спа­лах­ну­ло на ви­со­ко­му iко­нос­та­сi до са­мої ба­нi, роз­то­пи­ло на щи­ре зо­ло­то iко­нос­тас i по­вис­ло пiд ба­ня­ми ог­ня­ни­ми крап­ля­ми на па­нi­ка­ди­лах. Пiс­ля кож­ної єван­ге­лiї дзво­ни­ли в дзво­ни. Се­ред церк­ви ви­хо­ди­ли чен­цi, ста­ва­ли пiвк­ру­гом i спi­ва­ли страс­нi пiс­нi.

Палажка й Ме­лаш­ка пос­вi­ти­ли свої свiч­ки й впа­ли нав­ко­лiш­ки. Со­рок душ чен­цiв у чор­них кло­бу­ках спi­ва­ли се­ред церк­ви та­кi жа­лiб­нi пiс­нi, не­на­че хо­тi­ли вип­ла­ка­ти в пiс­нях всес­вiтнє го­ре. То був не жаль, не плач го­ря, а який­сь слiз­ний крик, якесь мо­ре слiз, що зли­ва­лось ти­ся­чi лiт, i зли­лось до­ку­пи, i по­ли­лось пiс­ня­ми з гру­дей. Здається, в то­му мо­рi слiз тек­ли рi­ки на­род­но­го го­ря од са­мо­го по­чат­ку свi­ту, го­ря од хо­ло­ду й го­ло­ду, од ме­ча, од ог­ню, од та­тар, од ца­рiв, од па­нiв, од жи­дiв, од ду­жо­го й ба­га­то­го, од ди­ко­го звi­ра…

Якась надз­ви­чай­на ту­га ли­ла­ся слiзьми з тих дав­нiх лаврських пi­сень, скла­де­них сот­нi лiт… I Па­лаж­ку, i Ме­лаш­ку зда­ви­ло за сер­це. В тих сльозах спi­ву нi­би тек­ли рi­ки їх влас­них слiз од їх бiд­нос­тi, од пан­щи­ни, од мос­ковських та польських за­ку­цiй, од давнього польсько­го яр­ма, од жи­дiвсько­го здирст­ва… Па­лаж­ка пла­ка­ла, аж ри­да­ла, Ме­лаш­ка нi­би по­чу­ла в тих пiс­нях, впiз­на­ла своє го­ре в свек­ру­ши­нiй ха­тi i за­ли­лась слiзьми.

- Рятуй ме­не, бо­же! Ря­туй, бо я, мо­ло­да, за­ги­ну! - мо­ли­ла­ся Ме­лаш­ка, сто­ячи нав­ко­лiш­ки ко­ло Па­лаж­ки й за­ли­ва­ючись слiзьми.

Вони вий­шли з церк­ви. Над­во­рi бу­ла пiв­нiч. З церк­ви ви­си­па­ла си­ла на­ро­ду. Ко­ло Лав­ри бу­ла гос­ти­ни­ця тiльки для па­нiв. Весь на­род по­ко­том лiг кру­гом церк­ви на кам'яних пли­тах. Ба­га­та Лав­ра не спро­мог­ла­ся пос­та­ви­ти гос­ти­ни­цю для на­ро­ду, хоч за­ба­га­тi­ла на­род­ни­ми грiш­ми.

Висипали зо­рi на не­бi. Ме­лаш­ка не мог­ла зас­ну­ти. В неї над го­ло­вою нi­би ви­сi­ла дзвi­ни­ця, а в вiк­на виг­ля­да­ли здо­ро­вi дзво­ни. Во­на й ди­ву­ва­лась, i бо­ялась тих дзво­нiв та все роз­пи­ту­ва­ла в Па­лаж­ки про пе­че­ри, про свя­тих в пе­че­рах, за ле­ва та про пiр'я з ар­хан­ге­ла Гав­риїла. Для неї так хо­тi­лось по­ба­чи­ти всi ди­ва, що во­на не по­чу­ва­ла, як у неї бо­лi­ли но­ги, ни­ли ко­лi­на.

На дру­гий день ба­ба Па­лаж­ка по­ве­ла мо­ло­диць по церк­вах. До неї прис­та­ло ще з п'ятде­сят мо­ло­диць. Всi во­ни йшли за нею, на­че слiп­цi за по­во­да­та­рем. Па­лаж­ка во­ди­ла їх од од­ної церк­ви до дру­гої, так що про­ча­ни по­гу­би­ли лiк церк­вам. Про­ча­ни прий­шли в Со­фiю. Се­ред церк­ви на ам­во­нi сто­яв мит­ро­по­лi­танський стi­лець з чер­во­ною по­душ­кою. Один дзво­нар пок­лав на ту по­душ­ку об­ра­зок, пос­та­вив олив'яну та­рiл­ку, вда­рив пок­ло­на й пок­лав на та­рiл­ку ша­га. Ба­ба Па­лаж­ка й со­бi вда­ри­ла пе­ред стiльцем три пок­ло­ни, по­цi­лу­ва­ла об­ра­зок й ки­ну­ла на та­рiл­ку ша­га. За нею по­си­па­лись мо­ло­ди­цi. По­си­па­лись п'ята­ки на та­рiл­ку. Дзво­нар зiб­рав з та­рiл­ки гро­шi й схо­вав со­бi в ки­ше­ню.

- Святий си­дiв на цьому стiльцi! Йдiть цi­луй­те об­раз та кла­дiть по ша­гу, - го­во­ри­ла ба­ба Па­лаж­ка до мо­ло­диць.

З Со­фiї Па­лаж­ка по­ве­ла про­чан до Ми­хай­лiвсько­го мо­нас­ти­ря й най­ня­ла мо­ле­бень свя­тiй Вар­ва­рi. За нею слiд­ком i дру­гi мо­ло­ди­цi кла­ли гро­шi на мо­ле­бень. Од Вар­ва­ри Па­лаж­ка по­ве­ла їх до свя­то­го Анд­рiя, а звiд­тiль на По­дiл у па­нянський Фро­ловський мо­нас­тир.

- Наймайте мо­ле­бень свя­то­му Фло­ру й Лав­ру! - шеп­та­ла чер­ни­ця мо­ло­ди­цям. - Жерт­вуй­те на свя­тi мо­щi, а гро­шi да­вай­те ме­нi до рук.

Деякi мо­ло­ди­цi од­да­ли гро­шi чер­ни­цi в ру­ки. Чер­ни­ця схо­ва­ла їх десь пiд свою чор­ну ря­су.

- Чи по­ка­зу­ють ри­зу гос­под­ню та пiр'я з ар­хан­ге­ла Гав­риїла? - спи­та­ла ба­ба Па­лаж­ка.

- Од пiр'я клю­чi у ма­туш­ки iгу­ме­нiї. Ви не спо­до­би­тесь йо­го сьогод­нi ба­чи­ти, а ри­зу гос­под­ню я вам по­ка­жу.

Черниця по­ве­ла ба­бiв за ко­ло­ни, зня­ла з од­нiєї срiб­ної до­мо­ви­ни з мо­ща­ми чер­во­не пок­ри­ва­ло. Пiд ним бу­ло дру­ге - до­ро­ге, все зо­ло­те, з зо­ло­ти­ми ки­ти­ця­ми.

- Спасайтеся! Прик­ла­дай­тесь до гос­подньої ри­зи! - го­во­ри­ла чер­ни­ця плак­си­вим го­ло­сом. - В цiй ри­зi Хрис­та жи­ди му­чи­ли.

Баба Па­лаж­ка впа­ла нав­ко­лiш­ки, за­ли­лась слiзьми й по­цi­лу­ва­ла кiн­чик зо­ло­то­го пок­ри­ва­ла. Ме­лаш­ку взяв який­сь страх, як во­на до­торк­ну­лась гу­ба­ми до зо­ло­та та до ок­са­ми­ту.

Для неї зда­ло­ся, що во­на ба­чить са­мо­го Хрис­та й цi­лує йо­го оде­жу. Всi мо­ло­ди­цi пла­ка­ли та вти­ра­ли сльози, а чер­ни­ця плак­си­вим го­ло­сом роз­мальову­ва­ла, як жи­ди Хрис­та му­чи­ли, як нак­ла­да­ли на го­ло­ву тер­но­вий вi­нець, як би­ли вiрьовка­ми i роз­пи­на­ли на хрес­тi. Бо­го­мольцi ки­да­ли на ри­зу гро­шi, а чер­ни­ця за­би­ра­ла i хо­ва­ла їх десь пiд ря­сою та все пог­ля­да­ла на две­рi, щоб ча­сом не на­дiй­шла ма­ти iгу­ме­ня.

В ве­ли­ку п'ятни­цю Па­лаж­ка по­ве­ла про­чан на По­дiл. Про­ча­ни за­но­чу­ва­ли в Братсько­му мо­нас­ти­рi. Ут­ре­ня ма­ла по­ча­тись в тре­тiй го­ди­нi опiв­но­чi. Бо­го­мольцi зiб­ра­лись ляг­ти спа­ти по­ко­том на тра­вi пiд ли­па­ми пр-осто чер­не­чих ке­лiй. З од­них две­рей ке­лiї за бо­го­мольця­ми слi­див очи­ма один чер­нець, мо­ло­дий, здо­ро­вий та пов­но­ви­дий, з дов­гою чор­ною бо­ро­дою. Вiн на­ба­чив у церк­вi Ме­лаш­ку. Її кра­са так вра­зи­ла йо­го, що вiн не мiг одiр­ва­ти од неї очей. Вiн вий­шов слiд­ком за нею з церк­ви, пiдг­ля­дiв, як во­на сi­ла з бо­го­мольця­ми пiд ли­па­ми по­луд­ну­ва­ти, i все сто­яв на две­рях, до­ки смерк­лось над­во­рi i бо­го­мольцi по­ля­га­ли ря­дом на тра­вi. Вiн наг­ле­дiв, що Ме­лаш­ка ляг­ла дру­гою од краю i пi­шов у свою ке­лiю.

З са­мо­го краю ко­ло Ме­лаш­ки ляг­ла ба­ба Па­лаж­ка i нi­би сте­рег­ла своє ста­до, як доб­рий пас­тир. Але од­на се­ми­горська мо­ло­ди­ця десь спiз­ни­лась, прий­шла до гур­ту i ляг­ла спа­ти ко­ло ба­би Па­лаж­ки з са­мо­го краю, пiд­мос­тив­ши пiд го­ло­ви клу­нок з хар­ча­ми. Ба­ба Па­лаж­ка ле­жа­ла те­пер од краю дру­гою.

Вже пiз­ненько, як усi бо­го­мольцi пос­ну­ли та­ким сном, що їх не роз­бу­ди­ли б i лаврськi дзво­ни, чер­нець вий­шов з ке­лiї, знай­шов той ряд, де ле­жа­ла Ме­лаш­ка, як йо­му зда­ва­лось, дру­гою од краю, пiдк­рав­ся ти­хе­сенько та й нат­ра­пив як­раз на ба­бу Па­лаж­ку.

Саме то­дi ба­бi Па­лаж­цi прис­ни­лось, що во­на ви­лiз­ла на лаврську дзвi­ни­цю та й ста­ла пiд ве­ли­ким дзво­ном. Дзвiн одiр­вав­ся та й упав на неї. Во­на зак­ри­ча­ла з усiєї си­ли, але дзвiн на­да­вив її важ­ким сер­цем i за­ту­лив ро­та. Про­ки­дається во­на i чує, що на її ли­цi чи­ясь здо­ро­ва бо­ро­да, а чиїсь гу­би так вче­пи­лись в її гу­би, що во­на нi­як не мог­ла роз­ту­ли­ти ро­та. Во­на хо­тi­ла пiд­ня­ти ру­ки, але хтось дер­жав її за ру­ки, при­ду­шив­ши їх, нi­би за­лi­зом, до зем­лi. Во­на хо­тi­ла по­вер­ну­ти го­ло­вою, а в неї на ли­цi плу­та­лась страш­на бо­ро­да, пов­нi гу­би так цi­лу­ва­ли її, що гу­би аж прис­та­ли до зу­бiв.

Баба Па­лаж­ка пе­ре­ля­ка­лась. Їй зда­лось, що на неї справ­дi впав дзвiн, що то не був сон, а прав­да. Але во­на якось пок­ру­ти­ла го­ло­вою i так крик­ну­ла на все гор­ло, що по­бу­ди­ла всiх бо­го­мольцiв. Пiд­няв­ся твалт, шум. Бо­го­мольцi за­во­ру­ши­лись, за­шу­мi­ли, а пов­нi гу­би цi­лу­ва­ли ба­бу в що­ки, в бро­ви, в очi, а да­лi щось чор­не зня­ло­ся i, як ку­ля, по­ле­тi­ло мiж ли­пи.

"Що це та­ке? - ду­мав чер­нець. - Та­ка гар­на мо­ло­ди­ця, а ли­це та­ке твер­де, як дi­ря­вий гор­щик; аж гу­би щем­лять!"

- Що там та­ке! Чи зло­дiї, чи що? - пи­та­ли сон­нi бо­го­мольцi.

- Це те­бе, Па­лаж­ко хтось чи цi­лу­вав, чи хо­тiв обiк­рас­ти, - обiз­ва­лась край­ня ба­ба.

- Ой, щось по­бiг­ло! - крик­ну­ли мо­ло­ди­цi, i кож­на по­ча­ла об­ла­пу­ва­ти свiй клу­нок пiд го­ло­ва­ми.

- Це не­чис­та си­ла ме­не да­ви­ла, - го­во­ри­ла ба­ба Па­лаж­ка. - Це вiн ме­не ску­шав, бо я вже вис­по­вi­да­лась i завт­ра ма­ла при­ча­ща­тись. Оце, бо­же мiй, який грiх тра­пив­ся! Двад­цять па­сок з'їла в Києвi, а за двад­цять пер­шою та­кий грiх тра­пив­ся. Пос­ли­нив не­чис­тий усе ли­це, й гу­би, й що­ки. Пху на те­бе, са­та­но!

- Та то який­сь пос­луш­ник по­бiг до ке­лiй, - го­во­рив один чо­ло­вiк.

- Еге! Доб­рий пос­луш­ник! Се, дух свя­тий при нас, чорт! Цур їм, та­ким пос­луш­ни­кам. Прий­деться завт­ра дру­гий раз спо­вi­да­тись. Оце од­го­вi­лась! Бо­же мiй, яка ме­нi на­пасть од ску­си­те­ля, - бiд­ка­лась ба­ба Па­лаж­ка.

- Мабуть, який­сь пос­луш­ник, бо я чу­ла, як вiн вас, ба­бо, цi­лу­вав, - ска­за­ла прос­тенька Ме­лаш­ка.

- Оце ви­га­да­ла! - ска­за­ла ба­ба Па­лаж­ка. - Чи то мож­на, щоб в мо­нас­ти­рi бу­ли та­кi чен­цi. Не­на­че я оце впер­ве в Києвi. Го­во­рить не­на­че ма­ленька. Ще роз­не­си по Се­ми­го­рах, як вер­неш­ся до­до­му.

Баба Па­лаж­ка ду­же оби­ди­лась. Во­на ба­чи­ла, що Ме­лаш­ка пiд­ри­ва­ла її по­ва­гу, бу­цiм­то чор­ти вже звер­ну­ли на неї свою ува­гу й по­час­ту­ва­ли своїм же­ни­хан­ням та по­цi­лун­ка­ми.

Одначе на дру­гий день ба­ба Па­лаж­ка бо­ялась зос­та­ва­тись на нiч у мо­нас­ти­рi i по­ве­ла про­чан го­вiть в од­ну церк­ву на По­до­лi пiд са­мою Анд­рiївською го­рою. В тiй церк­вi був ста­рий свя­ще­ник. Вiн збу­ду­вав для бо­го­мольцiв, за­раз ко­ло цвин­та­ря, на цер­ков­но­му дво­рi дов­гу ко­мо­ру з пе­ре­го­род­ка­ми, але без вi­кон, i пус­кав ту­ди про­чан на нiч. Тiєю ко­мо­рою вiн при­тя­гу­вав до се­бе ве­ли­ку си­лу бо­го­мольцiв i за­роб­ляв доб­рi гро­шi. Мо­нас­ти­рi на­вiть не по­ро­би­ли для се­лян i та­ких ко­мор.

Баба Па­лаж­ка за­ве­ла про­чан у ту ко­мо­ру. Там во­ни поск­ла­да­ли свої клу­ноч­ки й замк­ну­ли две­рi. Ра­ненько в ве­ли­ку су­бо­ту про­ча­ни пiш­ли в церк­ву го­вi­ти.

Старий свя­ще­ник спо­вi­дав лю­дей. Сот­ня бо­го­мольцiв сто­яла кру­гом йо­го i жда­ла. Ба­ба Па­лаж­ка кив­ну­ла на своїх ру­кою i по­вер­ну­лась до две­рей. Во­на бо­ялась, що не дiж­деться спо­вi­дi. А грiх тiєї но­чi му­чив бiд­ну ба­бу, як пе­кельний огонь.

Тiльки що се­ми­гор­цi зас­ту­ко­тi­ли чо­бiтьми по за­лiз­но­му по­мос­тi, свя­ще­ник по­ки­нув спо­вi­да­ти якусь ба­бу, обер­нув­ся, мах­нув до ба­би Па­лаж­ки ру­кою i крик­нув на всю церк­ву:

- Куди ви, баб­ки! Йдiть до ме­не спо­вi­да­тись! В ме­не ша­гом де­шев­ше, нiж у Мок­ро­го Ми­ко­лая. Вер­тай­тесь сю­да! В ме­не спо­вiдь ша­гом де­шев­ше й по­ку­та бiльша.

Баба Па­лаж­ка мах­ну­ла до своїх, i вся ва­та­га по­вер­ну­ла од две­рей на­зад i знов зас­ту­ка­ла чо­бiтьми по за­лiз­но­му по­мос­тi.

Тим ча­сом як ба­ба Па­лаж­ка спо­вi­да­лась, Ме­лаш­ка вий­шла з церк­ви й сi­ла мiж дов­ги­ми ряд­ка­ми ба­бiв на цер­ков­них схiд­нях, пiд стов­па­ми. Скраю не­да­леч­ко вiд неї си­дi­ла ста­ренька прос­кур­ни­ця й про­да­ва­ла прос­ку­ри.

Мелашка за­ду­ма­лась. Тре­тiй день про­жи­ла Ме­лаш­ка в Києвi, як у раї. Во­на зга­да­ла, що че­рез день для неї тре­ба бу­де вер­та­тись до­до­му, i зiтх­ну­ла ду­же важ­ко. Сльози вис­ту­пи­ли на її очах. Во­на в Києвi не ба­чи­ла нi свек­ру­хи, нi свек­ра, нi Мот­рi, не чу­ла нi од ко­го ли­хо­го сло­ва. Нiх­то не гриз їй тут го­ло­ви.

Проскурниця по­чу­ла те важ­ке зiт­хан­ня, гля­ну­ла на мо­ло­ди­цю й за­ди­ви­лась на неї.

- Чого ти, мо­ло­ди­це, так тяж­ко зiт­хаєш? - спи­та­ла во­на Ме­лаш­ки.

- Господи, як тут у Києвi гар­но! А як по­ду­маю, що тре­ба вер­таться до­до­му, то ме­нi здається, що оце тре­ба че­рез день уми­рать.

Мелашка роз­ка­за­ла прос­кур­ни­цi за своє го­ре. Доб­ра прос­кур­ни­ця слу­ха­ла й жал­ку­ва­ла за нею. В Ме­лаш­ки блис­ну­ла в го­ло­вi чуд­на дум­ка. Нес­по­дi­ва­но їй ста­ло на дум­ку зос­таться в Києвi. Кра­са мiс­та, кра­са цер­ков, мо­нас­ти­рiв одiб­ра­ла од неї дум­ку на­вiть про Лав­рi­на.

- Наймiть ме­не, ма­туш­ко, за най­мич­ку. Не пi­ду я до­до­му.

- Коли хоч, то й ста­вай по­мi­сяч­но. В ме­не од­на ро­бо­та - пек­ти щод­ня прос­ку­ри, - ска­за­ла прос­кур­ни­ця.

Мелашка спо­до­ба­лась прос­кур­ни­цi, а од неї са­ме то­дi од­хо­ди­ла най­мич­ка.

- Тут у церк­вi на­шi од­но­сельча­ни. Схо­вай­те ме­не, ма­туш­ко, в свою ха­ту, по­ки во­ни пi­дуть з Києва до­до­му.

Проскурниця по­ве­ла її в свою ха­ту. Ха­та бу­ла за­раз ко­ло церк­ви на цвин­та­рi, в ве­ли­ко­му до­мi, в нижньому ета­жi, тiльки две­рi в ха­ту бу­ли за бра­мою, на дру­го­му дво­рi. Прос­кур­ни­ця при­ве­ла Ме­лаш­ку в пе­кар­ню. Пе­кар­ня бу­ла не­ве­лич­ка, але ви­со­ка, з од­ним здо­ро­вим вiк­ном, пе­реп­ле­те­ним за­лiз­ни­ми грат­ка­ми. Пiд вiк­ном од стi­ни до стi­ни сто­яв дов­гий стiл. Ввесь стiл був ук­ри­тий ряд­ка­ми прос­кур i ве­ли­ких, i ма­леньких, i ма­ле­сеньких. На лiж­ку ко­ло пе­чi, на по­душ­ках, зас­те­ле­них бi­лим прос­ти­рад­лом, ле­жа­ли здо­ро­вi прос­ку­ри, як па­ля­ни­цi. Най­мич­ка пе­ча­та­ла прос­ку­ри зна­ме­ни­ком.

Проскурниця зве­лi­ла Ме­лаш­цi по­мить ру­ки i пос­та­ви­ла її в кiн­цi сто­ла ви­роб­лять прос­ку­ри. Ме­лаш­ка ви­ка­чу­ва­ла тiс­то та все пог­ля­да­ла на две­рi. Во­на бо­ялась, щоб ба­ба Па­лаж­ка не вис­лiд­ку­ва­ла її.

Здорова пiч бу­ла вже ви­топ­ле­на й па­шi­ла вог­нем. Че­рез две­рi бу­ло вид­но ма­леньку кiм­на­ту, де жи­ла прос­кур­ни­ця. В кiм­на­тi бу­ло чис­то й гар­но, як у вi­ноч­ку. На лiж­ку бi­лi­ли чис­тi по­душ­ки. На вiк­нi чер­во­нi­ли мiж зе­ле­ним лис­том ки­тай­ськi ро­жi. Ко­ло об­ра­зiв з зо­ло­ти­ми ши­ро­ки­ми ра­ма­ми бли­ща­ла лам­пад­ка. На Ме­лаш­ку не­на­че по­вi­яв ти­хий теп­лий вi­тер у лiт­нiй день, та­кий спо­кiй був роз­ли­тий в тих кiм­на­тах. Во­на ви­ка­чу­ва­ла прос­ку­ри, а її дум­ки лi­та­ли в Се­ми­го­рах, ко­ло Лав­рi­на. Сльози за­ка­па­ли в неї з очей. Во­на втер­ла їх ру­ка­вом.

"Не вер­ну­ся до­до­му, зос­та­нусь тут, що бог дасть, а по­тiм що бу­де, то й бу­де", - ду­ма­ла Ме­лаш­ка, вти­ра­ючи сльози ру­ка­вом.

Тим ча­сом ба­ба Па­лаж­ка прос­то­яла служ­бу, зап­ри­час­ти­лась i по­ве­ла ба­бiв з церк­ви. Во­на хо­тi­ла вес­ти їх у пе­че­ри, але на цвин­та­рi ог­ля­ну­лась на всi бо­ки й при­мi­ти­ла, що не­ма Ме­лаш­ки.

- Де ж це дi­ла­ся Ме­лаш­ка? - пи­та­ла Па­лаж­ка, ог­ля­да­ючись на всi бо­ки. - Чи не зос­та­лась у церк­вi?

Палажка вер­ну­лась до цер­ков­них две­рей; па­ла­мар за­чи­няв две­рi i за­ми­кав зам­ком.

- Куди це во­на пiш­ла? Мо­же, во­на десь за церк­вою? - го­во­ри­ли ба­би.

Палажка обiй­шла з ба­ба­ми кру­гом церк­ви, заг­ля­ну­ла в ко­мо­ру, об­ди­ви­лась увесь двiр, - Ме­лаш­ки нi­де не бу­ло.

- Оце, бо­же мiй! Де це во­на за­га­ялась? - бiд­ка­лись ба­би i по­сi­да­ли пiд стов­па­ми на схiд­цях.

Сидiли во­ни, си­дi­ли, жда­ли-жда­ли, а Ме­лаш­ки не бу­ло.

- Куди це її не­чис­тий по­нiс? - по­ча­ла вже ла­яти­ся Па­лаж­ка. - А мо­же, во­на по­тяг­ла­ся з дру­ги­ми людьми. Та чо­го ми бу­де­мо її жда­ти.

- Авжеж хо­дiм, а то ще й в пе­че­ри опiз­ни­мось.

Баби зня­ли­ся з мiс­ця й шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ли з цвин­та­ря.

Ввечерi ба­би вер­ну­лись з Лав­ри за Ме­лаш­кою, а Ме­лаш­ка не при­хо­ди­ла. Па­лаж­цi тре­ба бу­ло йти зно­ву у Лав­ру на дi­ян­ня, щоб їсти пас­ку у лав­рi, а Ме­лаш­ка не­на­че скрiзь зем­лю пiш­ла. Ба­би пiш­ли в Лав­ру, дiж­да­лись свя­че­но­го, роз­го­вi­лись, знов вер­ну­лись на По­дiл, а Ме­лаш­ка все-та­ки не при­хо­ди­ла. Во­ни за­ме­туши­лись i за­бiд­ка­лись, ки­ну­лись шу­ка­ти Ме­лаш­ку по мо­нас­ти­рях, скрiзь пи­та­ли в про­чан i нi­чо­го не до­пи­та­лись. Про­си­дi­ли ще день-дру­гий у Києвi та й пiш­ли в Се­ми­го­ри.

Баба Па­лаж­ка, вер­нув­шись у Се­ми­го­ри, бо­ялась зай­ти ска­зать Кай­да­шам про Ме­лаш­ку, пiш­ла со­бi до­до­му та й сi­ла. Але по се­лi пiш­ла чут­ка, що Ме­лаш­ка десь од­би­лась од своїх i не вер­ну­лась в Се­ми­го­ри. Та чут­ка дiй­шла до Кай­да­шiв: її при­нес­ла ба­ба Па­рас­ка Гри­ши­ха, лю­тий Па­лаж­чин во­рог, вi­до­ма на все се­ло бре­ху­ха.

Христос воск­рес! З свят­ка­ми будьте здо­ро­вi! - ска­за­ла Па­рас­ка, пе­рес­ту­па­ючи че­рез Кай­да­шiв по­рiг.

- Чи ви пак знаєте, де ва­ша Ме­лаш­ка? Це ж на­ша Па­ла­зя роз­гу­би­ла свою че­ре­ду десь по Києвi. Во­ди­ла, во­ди­ла, по­ки до­во­ди­лась. Ме­лаш­ка зос­та­лась у Києвi, а з Києва, ма­буть, пiш­ла на за­ро­бiт­ки за гра­ни­цю або на Бас­са­ра­бiю. Вже прав­да! Па­лаж­цi тiльки б слi­пих блин­да­рiв во­ди­ти по се­лах, а не лю­дей до Києва.

- Та це я пе­ре­чу­ла вже че­рез лю­дей на се­лi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, - а Па­лаж­ка за­ве­ла на­шу Ме­лаш­ку десь, ма­буть, пiд шум чи пiд греб­лю та й очей не по­ка­зує.

- Еге! Знаєш ти, чо­го во­на хо­дить що­ро­ку до Києва пас­ку їсти? Та во­на цi­лу нiч в Братсько­му мо­нас­ти­рi об­нi­ма­лась та цi­лу­ва­лась, вже й не знаю, чи з чен­ця­ми, чи з чор­та­ми. Знає во­на там усi вхо­ди! По­ба­чиш, ко­ли во­на не при­не­се з Києва дру­го­го бай­ст­рю­ка в при­по­лi, бо од­но­го вже має: ще й твою не­вiст­ку нав­чить доб­ру.

Параска роз­ка­за­ла Кай­да­шам всю ко­ме­дiю з ба­бою Па­лаж­кою в Братсько­му мо­нас­ти­рi у ве­ли­ку п'ятни­цю.

- Ти, Кай­да­ши­хо, не пус­кай з нею бiльше Ме­лаш­ки до Києва, як ще Ме­лаш­ка вер­неться до­до­му. Те­пер я знаю, як во­на роз­гов­ляється в Києвi, - го­во­ри­ла ба­ба Па­рас­ка.

Лаврiн сто­яв нi жи­вий нi мерт­вий. В йо­го й ру­ки опа­ли.:

- Ой бо­же мiй! Що ж те­пер нам ро­би­ти? Де Ме­лаш­ку шу­ка­ти? За­ве­ла ота ста­ра, бо­дай її за­ве­ло в бе­зод­ню, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Та пi­ди в во­лость та поп­ро­си, щоб її пог­на­ли в Київ шу­кать Ме­лаш­ки. Не­хай знає, як по­во­да­та­рю-вать, - на­мов­ля­ла Па­рас­ка, - та пi­ди та по­бий їй мор­ду, та на­тов­чи доб­ре по­ти­ли­цю. Шко­да, що во­на не за­ве­ла моєї не­вiст­ки.. Я б оце по­ка­за­ла їй Київ.

- Це, ма­мо, Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла нас че­рез вас, - обiз­вав­ся Лав­рiн.

- От i че­рез ме­не! Ще що ви­га­дай! Хi­ба я гна­ла її в по­ти­ли­цю до Києва чи що? - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Бо ви її гриз­ли, гриз­ли, до­ки до сво­го не дог­риз­лись. Як про­па­де Ме­лаш­ка, то я вам цього не по­да­рую, - го­во­рив Лав­рiн, блi­дий, як смерть. - А оту ста­ру вiдьму я за ко­си по­тяг­ну в Київ, не­хай ме­нi шу­кає Ме­лаш­ку.

- Авжеж за ко­си, та ще й ба­то­гом зза­ду пiд­га­няй! - на­мов­ля­ла Па­рас­ка.- Та чо­го ви си­ди­те? Чом ви не пi­де­те до неї? Ви ду­маєте, що во­на са­ма до вас прий­де? Пi­дiть до неї та роз­пи­тай­те, та нас­ту­пiть на неї, та при­да­вiть ко­лi­ном, то во­на й роз­ка­жи вам, де дi­ла Ме­лаш­ку. Пев­но, за­ве­ла десь на спа­сiн­ня.

- А справ­дi ти, Па­рас­ко, доб­ре ра­диш, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, - хо­дiм та при­сi­кай­мось до тiєї ду­рис­вiт­ки, мо­же, во­на знає, де Ме­лаш­ка, та тiльки не хо­че приз­на­ва­тись.

- Авжеж, iдiть усi гур­том та на­сидьте на неї, то во­на й приз­нається, де стар­цiв во­ди­ла, - на­мов­ля­ла Па­рас­ка.

Кайдаш, Кай­да­ши­ха та Лав­рiн пiш­ли з ба­бою Па­рас­кою до Па­лаж­ки.

Палажка си­дi­ла пiд ха­тою на призьбi й грi­лась на вес­ня­но­му сон­цi. Во­на вгле­дi­ла Кай­да­шiв з ба­бою Па­рас­кою за во­рiтьми, до­га­да­лась, чо­го во­ни до неї йдуть, i тро­хи зля­ка­лась.

- Христос воск­рес, Па­лаж­ко! - ска­за­ла Па­рас­ка.

- А я оце до те­бе гос­тей на­ве­ла i са­ма в гос­тi прий­шла.

Баба Па­рас­ка од­чи­ни­ла во­ро­та, впус­ти­ла Кай­да­шiв, знов за­чи­ни­ла, спер­лась на во­ро­та обо­ма ру­ка­ми, пок­ла­ла го­ло­ву на ру­ки i тiльки пог­ля­да­ла на Па­лаж­ку ве­се­ли­ми сi­ри­ми очи­ма. В неї гу­би ос­мi­ха­лись, не­на­че хто їх по­ма­зав свi­жим ме­дом. Во­на на­ла­го­ди­лась ди­виться на ку­ме­дiю.

Баба Па­лаж­ка не од­ка­за­ла на її при­вi­тан­ня. Во­на тiльки блис­ну­ла на неї зли­ми ма­леньки­ми чор­ни­ми очи­ма. Кай­да­шi обс­ту­пи­ли Па­лаж­ку.

- А що, Па­лаж­ко! Во­ди­ла, во­ди­ла на­шу Ме­лаш­ку, до­ки не за­ве­ла, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Де на­ша мо­ло­ди­ця?

- А хi­ба я знаю, де во­на? Од­би­лась од нас ко­ло церк­ви на По­до­лi, ще й нам на­ро­би­ла кло­по­ту. Ми че­рез неї про­си­дi­ли в Києвi цi­лих два днi, ще й му­си­ли бi­га­ти по мо­нас­ти­рях та по церк­вах.

- Чом же ти хоч не зай­шла до нас та не ска­за­ла? - спи­тав Кай­даш.

- Де ви, ба­бо, дi­ли Ме­лаш­ку? - кри­чав Лав­рiн.

- Куди ви її за­ве­ли? На­вi­що ви її по­ки­ну­ли в Києвi?

- Оце, бо­же ми­лос­ти­вий! Хi­ба ж я її в па­зу­ху схо­ва­ла, чи з'їла, чи що? За­ве­ла та й за­ве­ла… Хi­ба Ме­лаш­ка ма­ла ди­ти­на, що я її за ру­ку за­во­ди­ла!

- Навiщо ви її пiд­мов­ля­ли йти в Київ? Чо­го ви при­тас­ка­лись до нас з своїми брех­ня­ми, роз­пус­ти­ли дур­но­го язи­ка про чу­да? На­що ви пiд­ма­ни­ли мо­ло­ди­цю? - ре­пе­ту­вав Лав­рiн, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях.

- Про якi брех­нi це ти про­ва­диш? Я роз­ка­зу­ва­ла про чу­да, а не про якiсь брех­нi. Бре­ши сам, бо ти од ме­не мо­лод­ший. Не на те я що­ро­ку ход­жу в Київ, щоб брех­нi то­чи­ти. В те­бе, Лав­рi­не, мо­ло­ко на гу­бах не об­сох­ло, з ти брех­ню зав­даєш пре­по­доб­ним жо­нам.

- Йдiть, ба­бо, до Києва та по­шу­кай­те Ме­лаш­ки, бо як не пi­де­те, то я вас си­лою по­тяг­ну, - ска­зав Лав­рiн.

- Авжеж по­тяг­ни, та ще й за ко­си, та пiд­га­няй її ба­то­гом зза­ду! - крик­ну­ла з-за во­рiт ба­ба Па­рас­ка.

- А то­бi яке дi­ло? Чо­го ти прий­шла пас­ку­ди­ти мої во­ро­та! Он пос­ли­ни­ла во­ро­та, як ска­же­на ко­ро­ва! - крик­ну­ла од призьби ба­ба Па­лаж­ка.

- Я, ба­бо, пi­ду в во­лость жа­лi­тись на вас. Вас во­лос­ний при­си­лує йти в Київ за Ме­лаш­кою.

- Ти за­ли­гай її вiж­ка­ми та й ве­ди! Чо­го ти на неї ди­виш­ся, як на свя­ту та бо­жу! - гу­ка­ла за во­рiтьми ба­ба Па­рас­ка. - Цi­лу­ва­ла­ся в Києвi з чен­ця­ми та з чор­та­ми, до­ки не роз­гу­би­ла своєї че­ля­дi.

- Хто? Я? - крик­ну­ла Па­лаж­ка й ско­чи­ла з призьби.

- А то ж хто? Вже чи не я. Доб­ре роз­го­вi­ла­ся, нi­чо­го ска­за­ти, - го­во­ри­ла Па­рас­ка.

- Йди, Па­лаж­ко, з на­ми в во­лость, - ска­зав Кай­даш, - нi­чо­го то­бi не по­мо­же. Там да­си од­вiт пе­ред гро­ма­дою.

- Де ви дi­ли мою жiн­ку? Ку­ди ви її за­ве­ли? - кри­чав Лав­рiн.

- Та во­на за­ве­ла її в мо­нас­тир до чен­цiв! - кри­ча­ла Па­рас­ка за во­рiтьми.

- Вбирайся та йди з на­ми! Нi­чо­го то­бi не по­мо­же. Пi­деш ти з Лав­рi­ном знов до Києва та хоч по­ка­жеш, де за­гу­би­ла мою не­вiст­ку, - го­мо­нiв Кай­даш.

- Як пi­деш дру­гий раз у Київ, то не цi­луй­ся з чен­ця­ми! - крик­ну­ла Па­рас­ка на всю ули­цю.

- Хто? Я? То це ти на ме­не та­ке го­во­риш? - зак­ри­ча­ла Па­лаж­ка i вхо­пи­ла граб­лi. - Ось я то­бi, ста­ра вiдьмо, по­ка­жу чен­цiв та чор­тiв!

- А що, по­во­да­тор­ко, смач­но! - кри­ча­ла Па­рас­ка. Па­лаж­ка по­ки­ну­ла Кай­да­шiв, ки­ну­лась до во­рiт i впе­рi­щи­ла граб­ля­ми по во­ро­тях. Па­рас­ка одс­ко­чи­ла. Граб­лi пе­ре­би­лись по­по­ло­ви­нi. По­ло­ви­на одс­ко­чи­ла за во­ро­та й за­че­пи­ла по ру­цi Па­рас­ку. Па­рас­ка вхо­пи­ла шма­ток граб­лiв i шпур­ну­ла ни­ми че­рез во­ро­та на Па­лаж­ку. Па­лаж­ка по­пер­ла дер­жал­ном на ву­ли­цю на Па­рас­ку. Па­рас­ка прий­шла пiд во­ро­та, плю­ну­ла в двiр i пiш­ла по ву­ли­цi.

- Бодай те­бе по­би­ла ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва. Ще й во­на чiп­ляється до ме­не, не­на­че я згу­би­ла з свi­ту її не­вiст­ку, - го­ло­си­ла крiзь сльози Па­лаж­ка, вхо­пив­шись ру­ка­ми за го­ло­ву. - Це не Ме­лаш­ка, а смерть моя. Ко­ли во­на зос­та­лась у Києвi, то, пев­но, че­рез те­бе, Кай­да­ши­хо. Про ме­не, йди со­бi в Київ чи хоч i за гра­ни­цю та й шу­кай її, - ска­за­ла Па­лаж­ка, обер­та­ючись до Кай­да­ши­хи.

- Що ти ка­жеш? Че­рез ме­не Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла нас? То­бi, Па­лаж­ко, час по­ми­ра­ти, а ти наб­рi­хуєш на ме­не! Сха­ме­ни­ся, ста­ра ба­бо! Що ти вер­зеш? Са­ма хо­дить по ха­тах, пiд­ду­рює лю­дей iти з со­бою, а на ме­не скла­дає пе­ню.

- Ба че­рез те­бе. Хi­ба лю­ди не го­во­рять за те­бе на се­лi? Хi­ба не знаємо, як ти на­па­да­лась на не­вiст­ку? Отак як­раз, як ота ста­ра су­ка, Па­рас­ка, на ме­не, що я че­рез неї i свi­ту не ба­чу.

- Палажко, неб­ре­ши на ста­рiсть. Ти грi­ха не боїшся, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Ба не бре­шу. Бре­ши са­ма! - крик­ну­ла Па­лаж­ка i ки­ну­лась на Кай­да­ши­ху, як пi­вень ки­дається на дру­го­го пiв­ня.

- Ба бре­шеш! Яке то­бi дi­ло до ме­не та до моєї не­вiст­ки? Яке то­бi дi­ло до то­го, що в на­шiй ха­тi ро­биться? На­що то­бi заг­ля­да­ти в на­шi горш­ки? Кай­да­ши­ха кри­ча­ла й со­ва­лась з ку­ла­ка­ми до Палаж­ки. Па­лаж­ка ки­да­лась до Кай­да­ши­хи й би­ла ку­лаком об ку­лак. Во­ни то збi­га­лись, то роз­бi­га­лись, як тi пiв­нi, що ки­да­ються один на од­но­го.

- За мої горш­ки, за мою не­вiст­ку ось то­бi на! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i да­ла Па­лаж­цi ду­лю пiд са­мi­сiнький нiс, так що во­на аж го­ло­ву за­дер­ла.

- А то­бi ось двi!

Палажка сту­ли­ла двi ду­лi, пок­ру­ти­ла од­ну кру­гом дру­гої i су­ну­ла обид­вi пiд са­мий нiс Кай­да­ши­сi.

Кайдаш по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, пхнув од­ну ба­бу на один бiк, а дру­гу на дру­гий.

- Куди яка па­нiя! Про­ше та про­ше, па­нi еко­ном­ша! - драж­ни­лась Па­лаж­ка з Кай­да­ши­хи. - Це по-панськiй ду­лi су­чиш; нi­чо­го ка­за­ти, зви­чай­на!

- Не твоє дi­ло, по-панськiй чи не по-панськiй! Вби­рай­ся та хо­дiм у во­лость, от що! - ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха.

- То й пi­ду! Ти ду­маєш, я те­бе бо­юся? То й пi­ду. Пi­ди впер­ше вбе­ри­ся в жов­тi чо­бо­ти та в чер­во­не на­мис­то, па­нi еко­ном­шо, ко­ли хо­чеш вес­ти ме­не по­зи­ва­ти в во­лость.

- Не тiльки в жов­тi, в чер­во­нi чо­бо­ти взу­юсь, а та ки те­бе в тюр­му по­сад­жу, - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й кру­ти­лась на од­но­му мiс­цi, не­на­че ко­зач­ка тан­цю­ва­ла.

Кайдаш i Лав­рiн ми­ка­лись i со­бi в бабську змаж­ку, кри­ча­ли на все гор­ло, зма­га­лись ра­зом з ба­ба­ми й пiд­ня­ли та­кий гвалт на весь ку­ток, що лю­ди по­ви­бi­га­ли з хат. Па­рас­ка знов вер­ну­лась, спер­лась ру­ка­ми на во­ро­та i з злiс­тю ос­мi­ха­лась своїми сi­ри­ми очи­ма.

Кайдашi та­ки по­тяг­ли ба­бу Па­лаж­ку в во­лость. Па­рас­ка пiш­ла за ни­ми на­зир­цi од­да­ле­ки. Па­лаж­ка нi­би по­чу­ла її пле­чи­ма, обер­ну­лась, взя­ла груд­ку зем­лi та й пож­бу­ри­ла на неї.

- На сво­го батька ки­дай! Ска­же­на! - крик­ну­ла зда­ле­ка Па­рас­ка.

- На, цю-цю! На, сi­ра! - крик­ну­ла Па­лаж­ка i знов пож­бу­ри­ла на Па­рас­ку груд­кою.

Понеси своєму чо­ло­вi­ко­вi та доч­цi на за­кус­ку! - крик­ну­ла Па­рас­ка i все-та­ки йшла за Кай­да­ша­ми в во­лость.

Кайдашi прий­шли з Па­лаж­кою в во­лость. Во­лос­ний роз­пи­тав про їх дi­ло, ви­ла­яв Па­лаж­ку, але не при­су­див їй iти в Київ шу­ка­ти Ме­лаш­ки. Вiн ска­зав, що Ме­лаш­ка не ма­ленька, а ко­ли зос­та­лась у Києвi, то во­на ма­ла свiй ро­зум у го­ло­вi для то­го.

Палажка вий­шла з во­лос­тi з Кай­да­ша­ми, скру­ти­ла двi ду­лi, тик­ну­ла їм у вi­чi й пiш­ла до­до­му. Лав­рiн спус­тив очi, по­хи­лив го­ло­ву i гук­нув до Па­лаж­ки:

- Як не знай­ду Ме­лаш­ки, то я вас, ба­бо, вб'ю або по­вi­шу!

- Повiсь свою ма­му на сво­ло­цi на кi­лоч­ку, ще й убе­ри в чер­во­нi чо­бо­ти? - обiз­ва­лась Па­лаж­ка й дре­ме­ну­ла до­до­му. По­зад неї зда­ле­ки йшла Па­рас­ка. Її сi­рi очi при­тух­ли: Па­лаж­ки не по­са­ди­ли в хо­лод­ну.

Лаврiновi до­во­ди­лось са­мо­му йти до Києва шу­кать Ме­лаш­ки. Вiн хо­див по се­лi та роз­пи­ту­вав тих ба­бiв, що хо­ди­ли до Києва ра­зом з Ме­лаш­кою. Всi во­ни ка­за­ли, що Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла їх ко­ло тiєї церк­ви, що стоїть пiд са­мою Анд­рiївською го­рою, на По­до­лi, а як зва­ли ту церк­ву- нi од­на ба­ба не зна­ла. Пiд тiєю го­рою на По­до­лi стоїть не од­на церк­ва.

Лаврiн усе ду­мав, що Ме­лаш­ка от-от прий­де до­до­му, а во­на не при­хо­ди­ла. З Києва вер­та­лись про­ча­ни й роз­ка­зу­ва­ли ба­га­то ди­ва, як бу­ває мiж про­ча­на­ми. Од­на ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, що са­ма чу­ла од лю­дей, а тi лю­ди ка­за­ли, що нi­би на свої очi ба­чи­ли, як у Лав­рi хо­див який­сь чо­ло­вiк, у кот­ро­го ру­ки при­рос­ли до ма­те­ри­них кiс. Так той син з ма­тiр'ю й хо­дять по всiх київських церк­вах та мо­нас­ти­рях та про­сять, щоб їм гос­подь прос­тив грiх. Дру­га ба­ба при­нес­ла з Києва звiст­ку, що якась мо­ло­да мо­ло­ди­ця хо­ди­ла в Києвi по Лав­рi та по пе­че­рах та все кри­ча­ла не своїм го­ло­сом. Лю­ди го­во­ри­ли, нi­би її прок­ляв батько, прок­ля­ла ма­ти, прок­ляв увесь рiд, i во­на з то­го ча­су хо­дить у Києвi по мо­нас­ти­рях в од­нiй со­роч­цi, бо­са й прос­то­во­ло­са, блi­да, як смерть, нi­чо­го не їсть, не п'є й не го­во­рить та все про­сить бо­га жу­рав­ли­ним та со­ви­ним го­ло­сом, то няв­кає, як кiш­ка, то ре­ве, як то­ва­ря­ка. Всi Кай­да­шi сто­яли кру­гом ба­би, пос­хи­ляв­ши го­ло­ви, i тiльки важ­ко зiт­ха­ли. Кай­да­ши­сi зда­ло­ся, що та мо­ло­ди­ця бу­ла Ме­лаш­ка. Во­на бо­ялась, що її прок­лiн по­бив Ме­лаш­ку, як ли­ха го­ди­на, по­чу­ти­ла свою про­ви­ну i тiльки пла­ка­ла мовч­ки.

Через кiлька день че­рез Се­ми­го­ри йшли з Києва лю­ди й роз­ка­зу­ва­ли, що ко­ло Києва в бо­ру знай­шли вби­ту мо­ло­ди­цю. Та чут­ка по­ле­тi­ла по се­лi. Ба­ба Па­рас­ка при­нес­ла ту звiст­ку до Кай­да­шiв. Кай­да­ши­ха ду­же стри­во­жи­лась. Її сер­це пом'якша­ло, i во­на ду­же жал­ку­ва­ла за тим, що не­доб­ре об­хо­ди­лась з своєю не­вiст­кою.

Тим ча­сом чут­ка про Ме­лаш­ку пiш­ла по близьких се­лах, дiй­шла до Бiєвцiв. В Бiєвцях скрiзь го­во­ри­ли i про си­на, що при­рiс ру­ка­ми до ма­те­ри­них кiс, i за мо­ло­ди­цю, прок­ля­ту ро­дом, i про вби­ту жiн­ку в бо­ру. Ме­лаш­чин батько та ма­ти по­бiг­ли в Се­ми­го­ри до Кай­да­ша. Во­ни до­вi­да­лись, що Ме­лаш­ка й справ­дi про­па­ла десь у Києвi.

Бiдна Ба­ла­ши­ха го­ло­си­ла; Ба­лаш i со­бi пла­кав;

Кайдашиха ри­да­ла, бо по­чу­ва­ла свою про­ви­ну; Лав­рiн сто­яв ко­ло по­ро­га й со­бi пла­кав. Кар­по з Мот­рею, за­був­ши про ко­лот­не­чу з ма­тiр'ю, i со­бi ввiй­шли в ха­ту i сум­но ди­би­лись, пiд­пер­ши ру­ка­ми го­ло­ви. В ха­тi не­на­че ле­жа­ла на ла­вi мерт­ва Ме­лаш­ка, i вся рiд­ня зiй­шлась на її по­хо­рон.

- Боже мiй ми­лос­ти­вий! - го­ло­си­ла Ме­лаш­чи­на ма­ти. - Як­би Ме­лаш­ка вмер­ла до­ма, ме­нi не бу­ло б так жал­ко; я б зна­ла, що во­на вмер­ла; я б її оп­ла­ка­ла по-людськiй, а то, мо­же, її тi­ло звi­рi роз­нес­ли по лi­сi. А все, сва­хо, че­рез вас. Чи то раз Ме­лаш­ка при­хо­ди­ла до ме­не та за­ли­ва­лась слiзьми?

Кайдашиха втер­ла сльози ру­ка­вом i тер­пi­ла не мен­ше од Ба­ла­ши­хи. Нес­по­дi­ва­не го­ре впа­ло на неї, не­на­че ка­мiнь з не­ба. Дов­го пла­ка­ли та су­му­ва­ли Кай­да­шi й Ба­ла­шi. Кай­да­ши­ха, Ба­ла­ши­ха та Лав­рiн пос­та­но­ви­ли йти до Києва та шу­кать Ме­лаш­ки. Ба­ла­ши­ха вер­ну­лась на час у Бiєвцi, щоб тiльки заб­рать на до­ро­гу оде­жу та харч, i во­ни втрьох за­раз-та­ки то­го дня пiш­ли до Києва.

Тим ча­сом Ме­лаш­ка слу­жи­ла в Києвi в прос­кур­ни­цi. Во­на про­жи­ла пер­ший тиж­день ти­хо, спо­кiй­но, як у бо­га за две­ри­ма. Ро­бо­та в прос­кур­ни­цi бу­ла не­важ­ка пiс­ля важ­кої ро­бо­ти в свек­ру­хи. Харч бу­ла доб­ра. Са­ма прос­кур­ни­ця бу­ла доб­ра жен­щи­на, не ла­яла, не гриз­ла Ме­лаш­ки з ран­ку до ве­чо­ра, як гриз­ла свек­ру­ха. Пер­ший тиж­день Ме­лаш­ка од­по­чи­ва­ла. Але дру­го­го тиж­ня, пiс­ля про­вiд, Ме­лаш­ка по­ча­ла ну­ди­ти­ся за Лав­рi­ном. Во­на ви­роб­ля­ла прос­ку­ри, а її дум­ки лi­та­ли в Се­ми­го­рах ко­ло ми­ло­го. От їй здається, що во­на стоїть з Лав­рi­ном у сад­ку пiд че­реш­нею, роз­мов­ляє з ним, ди­виться йо­му в очi. Лав­рiн до­ко­ряє її за те, що вiн лю­бив її, як свою ду­шу, жа­лу­вав її, як ма­ти ди­ти­ну, а во­на по­ки­ну­ла йо­го. От во­на при­мi­чає в йо­го очах сльози: сльози вис­ту­пи­ли з йо­го си­нiх очей i по­ли­лись по рум'яних що­ках на тра­ву…

Мелашка од­ра­зу зап­ла­ка­ла так, що сльози по­ли­лись з її очей рiч­кою на стiл. Во­на лед­ве встиг­ла пе­ре­хо­пи­ти їх ру­ка­вом.

- Чого ти, Ме­лаш­ко, пла­чеш? - спи­та­ла прос­кур­ни­ця. - Чи жаль то­бi се­ла, чи ма­те­рi, чи чо­ло­вi­ка?

- Не жаль ме­нi нi се­ла, нi ро­ду, жаль ме­нi тiльки чо­ло­вi­ка. Ма­буть, вiн за мною по­би­вається, ко­ли од­ра­зу так за­ли­ло мою ду­шу сльоза­ми.

- То вер­нись до­до­му, ко­ли то­бi за ним жал­ко, - го­во­ри­ла прос­кур­ни­ця.

- Не вер­ну­ся, ма­туш­ко, ме­нi здається, що тре­ба вер­та­ти­ся в пек­ло, як тiльки я зга­даю про свек­ра та свек­ру­ху.

- Якби ме­нi прик­ли­кать сю­ди Лав­рi­на, я б до смер­тi не вер­ну­лась в Се­ми­го­ри, - зго­дом ска­за­ла Ме­лаш­ка. Во­на по­сад­жа­ла в пiч прос­ку­ри, вий­шла в двiр i ста­ла на во­ро­тях. Во­ро­та ви­хо­ди­ли в цвин­тар; че­рез їх бу­ло вид­но ви­со­кi стов­пи церк­ви з ши­ро­ки­ми за­лiз­ни­ми схiд­ця­ми. На схiд­цях си­дi­ли i сто­яли про­ча­ни. В церк­вi пра­ви­ли ве­чер­ню. Ме­лаш­ка об­ве­ла очи­ма про­чан i вгля­дi­ла се­ми­торських мо­ло­диць. Во­на так зра­дi­ла, що крик­ну­ла й хо­тi­ла по­бiг­ти до їх роз­пи­тать про Лав­рi­на, але сха­ме­ну­лась i ос­ту­пи­лась за бра­му. Во­на ди­ви­лась з-за бра­ми на своїх лю­дей i не­на­че по­ба­чи­ла Лав­рi­на та рiд­ну ма­тiр.

Вечерня скiн­чи­лась. Лю­ди ро­зiй­шлись; пiш­ли з цвин­та­ря й се­ми­горськi мо­ло­ди­цi. Ме­лаш­ка слiд­ку­ва­ла за ни­ми, до­ки во­ни не зай­шли за за­лiз­нi грат­ки. Мо­ло­ди­цi обер­ну­лись, вгля­дi­ли її, але во­на так швид­ко одс­ко­чи­ла за во­ро­та, що мо­ло­ди­цям зда­лось, нi­би во­ни ба­чи­ли ма­ру, схо­жу на Ме­лаш­ку.

Надворi ста­ло смер­ка­тись. Ме­лаш­ка вий­шла на цвин­тар, ста­ла пiд ли­пою й згор­ну­ла ру­ки. Во­на все ду­ма­ла за Лав­рi­на, як вiн су­мує, як пла­че за нею, а сльози ли­ли­ся з її очей.

На цвин­та­рi бу­ло ти­хо, як у ха­тi. То­по­лi й ли­пи млi­ли в теп­ло­му по­вiт­рi, а Ме­лаш­цi нi­би снив­ся се­ми-горський са­док; ви­ще од сад­ка на го­рi се­ми­горська церк­ва, пiд церк­вою ста­вок; в са­док ви­хо­дить до неї на роз­мо­ву Лав­рiн, бе­ре її за ру­ку.

- Боже мiй! Прий­ми мою ду­шу до се­бе, - го­во­ри­ла бiд­на мо­ло­ди­ця, - луч­ше ме­нi ка­мiн­ня но­си­ти, нiж та­ке го­ре тер­пi­ти. По­ли­ну­ла б я че­рез бо­ри, че­рез сте­пи та хоч би гля­ну­ла сво­го ми­ло­го. Грiх ме­нi, що: я му­чу йо­го й се­бе!

Над цвин­та­рем нi­би ви­сi­ла Анд­рiївська то­ра з гост­рим вер­хом, а на са­мо­му вер­шеч­ку стри­мi­ла Анд­рiївська церк­ва i нi­би ви­сi­ла на яс­но­му тем­но-синьому не­бi, що бли­ща­ло на за­хо­дi. Лег­кi хмар­ки су­ну­лись по не­бi. Ме­лаш­ка за­ди­ви­лась на го­ру, на церк­ву; їй зда­лось, що не хмар­ки ле­тять в не­бi, а тон­кi, з са­мих стов­пiв, бо­ко­вi ба­нi на церк­вi за­во­ру­ши­лись, що са­ма церк­ва по­ча­ла ко­ли­ва­ти­ся на гост­ро­му вер­сi го­ри. На неї на­пав страх. Во­на гля­ну­ла ще раз вго­ру, i їй зда­лось, що хрес­ти на церк­вi тру­сяться й ко­ли­ва­ються, що ко­ли­вається вся го­ра, от-от впа­де на неї. I во­на про­жо­гом по­бiг­ла з цвин­та­ря до ха­ти.

Проскурниця по­са­ди­ла Ме­лаш­ку ве­че­рять - во­на й лож­ки не вмо­чи­ла. Ляг­ла во­на спа­ти, її сон не брав. А жур­ба та ту­га да­ви­ла її ко­ло сер­ця, як важ­ка го­ра. Тiльки, що во­на зас­ну­ла, аж їй сниться, що во­на йде з Лав­рi­ном зе­ле­ним бiєвським гаєм, йде по по­яс в тра­вi та в квiт­ках, а да­лi вий­шла на шлях i пiш­ла з ним мiж дво­ма стi­на­ми зе­ле­но­го жи­та, прий­шла до мли­на й сi­ла з ним над Рос­сю на ка­ме­нi, об­ня­ла йо­го й при­го­лу­би­ла. Ко­ли гля­не во­на на Рось, аж Лав­рiн пли­ве, по­то­пає се­ред рiч­ки. Бист­ра во­да не­се йо­го се­ре­ди­ною. Лав­рiн то по­ри­нає з го­ло­вою, то ви­ри­нає, вис­тав­ляє ру­ку й ма­хає на неї. Во­на хо­че ки­нуться у во­ду, ря­ту­вать йо­го, а її но­ги при­рос­ли до ка­ме­ня, нi­би пус­ти­ли вер­бо­ве ко­рiн­ня. А во­да кле­ко­че, булько­тить та все не­се Лав­рi­на да­лi на гост­ре ка­мiн­ня, де во­да ре­ве та стог­не, нi­би вес­ною. Ме­лаш­ка хо­тi­ла зак­ри­ча­ти i тiльки нi­би за­шу­мi­ла лис­том. А за Рос­сю в Се­ми­го­рах десь дзвiн сум­но дзво­нить на гвалт, i ти­ха лу­на йде над во­дою, над шу­мом, по­над дiб­ро­вою.

Мелашка про­ки­ну­лась. На дзвi­ни­цi дзво­ни­ли на ут­ре­ню. Во­на схо­пи­лась з пос­те­лi й пе­рех­рес­ти­лась. Над­во­рi по­ча­ло на свiт бла­гос­ло­виться.

"Боже мiй! Вiн за мною по­би­вається! Я взя­ла на свою ду­шу ве­ли­кий грiх", - ду­ма­ла Ме­лаш­ка.

Минув дру­гий тиж­день. Ме­лаш­ка по­ча­ла пот­ро­ху при­ви­ка­ти до но­во­го мiс­ця: пек­ла прос­ку­ри, хо­ди­ла по церк­вах, по мо­нас­ти­рях i вже са­ма доб­ре не зна­ла, чи вер­таться чи не вер­та­тись до­до­му.

Тим ча­сом Ме­ла­щи­на ма­ти з Лав­рi­ном та Кай­да­ши-хою йшли до Києва, стрi­ча­ли до­ро­гою си­лу про­чан та все роз­пи­ту­ва­ли, чи не ба­чи­ли во­ни мо­ло­дої мо­ло­ди­цi, що од­би­лась од гур­ту, чи не чу­ли чо­го про та­ку мо­ло­ди­цю мiж про­ча­на­ми в Києвi? Во­ни всту­пи­ли в ве­ли­кий бiр пiд Києвом i ра­зом усi троє зап­ла­ка­ли та все ди­ви­лись по до­ро­зi мiж сос­ни: їм зда­ва­лось, що Ме­лаш­ка ле­жить десь у бо­ру вби­та. Бiр жа­лiб­но гув на ти­хо­му вiт­рi, не­на­че бджо­ли в здо­ро­вiй па­сi­цi, i тiльки їм жа­лю зав­да­вав.

Прийшли во­ни в Київ, зай­шли в Лав­ру. Ко­ло Лав­ри сно­ви­га­ла ве­ли­ка си­ла лю­дей з уся­ких країв. Во­ни втрьох хо­ди­ли, роз­пи­ту­ва­ли, чи не чув хто, чи не ба­чив мо­ло­дої чор­ня­вої мо­ло­ди­цi, чи не шу­ка­ла, чи не пи­та­ла во­на про своїх лю­дей. Про­ча­ни роз­ка­зу­ва­ли, що не­дав­но од­на мо­ло­ди­ця од­би­ла­ся од своїх лю­дей i шу­ка­ла їх на пе­че­рах, але та мо­ло­ди­ця бу­ла ру­ся­ва й не­мо­ло­да.

Лаврiн з ма­тiр'ю та з те­щею зай­шов у но­вий Iонiївський мо­нас­тир. Мiж бо­го­мольця­ми по­ход­жав ста­рий iгу­мен в шов­ко­вiй чор­нiй ря­сi, роз­пи­тав їх, чо­го во­ни шу­ка­ють, i по­чав уго­во­рю­ва­ти Лав­рi­на, щоб вiн зос­тав­ся в то­му мо­нас­ти­рi на ро­бо­ту на год або на два за спа­сiн­ня ду­шi, до­ки не знай­де в Києвi своєї жiн­ки. Чер­нець ля­кав йо­го тим, що гос­подь по­ка­рав йо­го за який­сь грiх, як не свiй, то батькiв або ма­те­рин. Лав­рiн тро­хи вже не зос­тав­ся, але йо­му ду­же хо­тi­ло­ся знай­ти Ме­лаш­ку!

Всi во­ни троє пiш­ли шу­ка­ти тiєї церк­ви на По­до­лi, що сто­яла пiд са­мою Анд­рiївською го­рою, але та­ких цер­ков бу­ло до­во­лi. Во­ни хо­ди­ли, роз­пи­ту­ва­ли в лю­дей i зай­шли на той цвин­тар, де жи­ла Ме­лаш­ка.

Пiд стов­па­ми ко­ло церк­ви Лав­рiн сiв з ма­тiр'ю на схiд­цях.

Проскурниця си­дi­ла на са­мо­му нижньому схiд­цi й про­да­ва­ла прос­ку­ри. В той час Ме­лаш­ка ви­бiг­ла з пе­кар­нi й хо­тi­ла по­бiг­ти до прос­кур­ни­цi за щось спи­тать. Во­на виг­ля­ну­ла в во­ро­та й по­ча­ла роз­див­ляться на про­чан. Об­ве­ла во­на очи­ма по схiд­цях раз i нi­ко­го знай­омо­го не по­ба­чи­ла. На­род сно­ви­гав ко­ло цер­ков­них две­рей, як бджо­ли ко­ло ву­ли­ка. Ко­ли во­на зирк! - ко­ло са­мої прос­кур­ни­цi си­дить мо­ло­дий чо­ло­вiк, зов­сiм та­кий, як Лав­рiн. Вiн си­дiв до неї бо­ком. Ме­лаш­ка впiз­на­ла Лав­рi­но­ву ру­ся­ву ку­че­ря­ву го­ло­ву, рiв­ний лоб, рiв­ний тон­кий нiс. Але чо­го вiн став та­кий блi­дий, та­кий смут­ний?

"Чи Лав­рiн, чи нi? - ду­ма­ла Ме­лаш­ка. - Де ж дiв­ся з ли­ця йо­го рум'янець? Чо­го вiн став та­кий блi­дий, як смерть, та нуж­ден­ний, не­на­че сла­бий?"

Вечiрнє сон­це свi­ти­ло на ви­со­кi бi­лi стов­пи, на лю­дей, що веш­та­лись у про­мiн­нi, не­на­че му­хи сно­ви­га­ли й гра­ли про­ти сон­ця. Про­мiнь упав на Лав­рi­но­ве ли­це.

- Це вiн! - ска­за­ла са­ма до се­бе Ме­лаш­ка i вхо­пи­лась за сер­це. В неї за­мо­ро­чи­лась го­ло­ва; во­на крик­ну­ла i тро­хи не впа­ла на мiс­цi.

- Адже ж ото моя ма­ти! - за­ше­по­тi­ла Ме­лаш­ка, вгля­дiв­ши свою ма­тiр ко­ло товс­то­го бi­ло­го стов­па. - А он­деч­ки й моя свек­ру­ха…

На Ме­лаш­ку не­на­че хто ли­нув во­дою з льодом. Во­на од­хи­ли­лась за во­ро­та й од­ну хви­ли­ну не зна­ла, чи бiг­ти до їх, чи тi­кать в пе­кар­ню. Але Лав­рi обер­нув­ся до неї ли­цем. Ме­лаш­ка гля­ну­ла на йо­го яс­нi очi, за­ри­да­ла, як ма­ла ди­ти­на, i, як сто­яла в од­нiй со­роч­цi, так про­тов­пом i ки­ну­лась мiж лю­ди прос­то до Лав­рi­на.

Лаврiн уг­ля­дiв її й тiльки по­ди­вив­ся на неї смут­ни­ми до­кiр­ли­ви­ми очи­ма.

Вона при­бiг­ла до йо­го й за­го­ло­си­ла на весь цвин­тар.

Мати й свек­ру­ха вгля­дi­ли Ме­лаш­ку й ки­ну­лись до неї з пла­чем.

Народ обс­ту­пив їх навк­ру­ги.

- Ой бо­же мiй? На­що ти, доч­ко, нас му­чи­ла! - пер­ша по­ча­ла го­во­ри­ти Ме­лаш­чи­на ма­ти. - Ти знаєш, яко­го ти жа­лю нам зав­да­ла?

- Ми ду­ма­ли, що те­бе вже й на свi­тi не­ма, - го­во­рив Лав­рiн, - ми те­бе оп­ла­ка­ли як по­мер­шу.

Мелашка сто­яла та тiльки хли­па­ла, як хли­па­ють ма­лi дi­ти. Во­на й сло­ва не мог­ла про­мо­вить. I сльози, i крив­да, i ра­дiсть так зда­ви­ли в гру­дях, що во­на лед­ве зво­ди­ла дух.

- Де ж ти, доч­ко, тут про­бу­ваєш? - спи­та­ла Ме­лаш­ку свек­ру­ха, пла­чу­чи.

- Отут слу­жу в доб­рих лю­дей, ста­ла в ма­туш­ки за най­мич­ку, - на­си­лу про­мо­ви­ла Ме­лаш­ка, по­ка­зу­ючи ру­кою на прос­кур­ни­цю.

- Це, Ме­лаш­ко, ма­буть, за то­бою прий­шли ро­ди­чi? - спи­та­ла прос­кур­ни­ця. - Шко­да ме­нi те­бе! В ме­не ще не бу­ло та­кої доб­рої та ро­бо­чої най­мич­ки, як ти.

- Ми, ма­туш­ко, вiзьме­мо з со­бою Ме­лаш­ку, - обiз­ва­лась ма­ти. - Гос­по­ди, як во­на ви­му­чи­ла нас, до­ки ми її знай­шли. Сла­ва то­бi, гос­по­ди, що та­ки знай­шли.

Народ во­ру­шив­ся, го­мо­нiв, роз­пи­ту­вав. Цi­ка­вi мо­ло­ди­цi обс­ту­пи­ли Ме­лаш­ку, її ма­тiр та свек­ру­ху. Прос­кур­ни­ця пок­ли­ка­ла Ме­лаш­чи­ну рiд­ню до се­бе в ха­ту. - Вер­тай­ся, доч­ко, до­до­му; то­бi нiх­то й ли­хо­го сло­ва не ска­же, - вик­ру­чу­ва­лась свек­ру­ха лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

- Та вже ж вер­нусь, нi­де не дi­нусь. Як­би ви не знай­шли ме­не, то я, ма­буть, са­ма вже не вер­ну­лась би.

Другого дня Ме­лаш­ка з рiд­нею вий­шли з Києва. Всi йшли бо­ром смут­нi та не­ве­се­лi. А бiр гув, як мо­ре в не­го­ду, од най­ти­хi­шо­го вiт­ру та на­во­див сум на сум­нi й без то­го ду­шi.

Мелашка прий­шла до­до­му, i свек­ру­ха справ­ди­ла своє сло­во; од то­го ча­су во­на знов об­ли­ла Ме­лаш­ку со­лод­ким ме­дом, а по­лин не­на­че схо­ва­ла десь у ко­мо­ру для Мот­рi. Кай­да­ши­ха бо­ялась, щоб Ме­лаш­ка знов не чкур­ну­ла на Бас­са­ра­бiю або й за гра­ни­цю. Сльози та нес­по­дi­ва­на три­во­га по­ми­ри­ли сiм'ю, не­на­че всiх по­ми­ря­юча смерть.

Вернувшись до­до­му, Кай­да­ши­ха поїха­ла в Бо­гус­лав на яр­ма­рок, наб­ра­ла Ме­лаш­цi на спiд­ни­цю й на хвар­тух, ку­пи­ла здо­ро­ву гар­ну хуст­ку й но­вий жов­тий з чер­во­ни­ми квiт­ка­ми очi­пок. Че­рез два тиж­нi Ме­лаш­ка об­ро­ди­ни­лась: во­на ма­ла си­на.