Кайфологія

прокидаючись в ліжку, в якому ти поруч спиш,

я намагаюсь тверезо оцінювати стан речей –

любов лише інколи досягає найлагідніших узвиш

без жодних дверей.

зазвичай, час впарює тобі дешевий товар.

у нього безкінечна кількість таких, як ти.

свої побажання можеш вписати у книгу скарг

і піти.

час розбирає тебе, ніби зламаний будильник, на деталі,

або розбиває об стіни високої, як кохання, багатоповерхівки.

те, як ти житимеш далі,

залежить від ціни, за яку ти придбаєш свою кіноплівку.

час це єдиний засіб минати.

ми вміщені у затісний флакон. ми звучимо в унісон.

кожен іноді входить в депресію, ніби в кімнату

з одними дверима – на балкон.

час постійно кричить, але це крик немовляти.

час це ріка, якій ти змінюєш памперси, мов немовляті.

я би хотів проживати кожного і тебе промовляти,

але ми не святі охопити усе. ми не на святі.

час закладається в тіло з зачаттям. час це внутрішній орган.

кожен із нас терорист-смертник – будь-чия смерть ушкоджує ближніх.

я споглядаю твої еротичні вигини з відчуттям боргу

і почуваюся зайвим, точніше – колишнім.

але, покидаючи ліжко, в якому ти спатимеш далі,

і виходячи із високого, як багатоповерхівка, кохання, на дорогу,

я обіцяю нам повернутися, хоча деякий час ночуватиму на вокзалі

для усвідомлення нашої святості. для перестороги.

я довго думав, і думаю, що досі думаю,

і вирішив, виходячи з себе опівночі, щоб зловити таксі додому,

що не я володію інформацією, а вона – мною.

я найбільше боюся думати про інформацію,

бо її треба думати одразу всю, з нею спокійно не поговориш віч-на-віч.

оскільки інформація і Бог невичерпні, то вони – одне ціле.

«гроші – теж невичерпні» – додав таксист і запитав, куди їхати.

повітря наповнене крупинками теологічної камасутри,

простір вибухає в неочікуваних місцях, ніби терорист-смертник,

і час зупиняється, ошелешений, як людина на рейках перед поїздом,

не знаючи, куди кинутися – ліворуч?!, праворуч?!

отак і я сидів на задньому сидінні, усвідомивши,

наскільки інформація заволоділа мною і ззаду, і спереду,

затисла мою голову, як збуджена жінка між стегнами,

в’їлася в мою кров, як наркотик, вимагаючи щобільшої дози.

інформація у моїй крові настільки, що я знаю усі її складники –

плазма, лейкоцити, тромбоцити тощо.

наша кров перестає бути кров’ю – вона подрібнюється на частини,

так, ніби віра у Бога стає, скажімо, католицизмом чи баптизмом,

ніби в людині роз’єднуються дитинство і старість,

ніби світ – це тільки труп у лабораторії для студентів-медиків.

отак сидів я в одному авто з таксистом,

неспроможний ні назвати своєї адреси,

ні вийти з автомобіля.

життя – невситима пропаща оргія.

алкоголь з тобою водить хороводи.

як би тебе не заперечувала теорія –

практика тебе доводить.

іноді доводить до ручки, якою пишеш.

це проби пера. це спроби суїцидальні.

іноді смерть від непрухи смачніша, ніж пригорща вишень.

виходиш насичений, хоч і не ситий, з їдальні.

у наркодиспансер потрапляє Йосип Кобзон.

Віктор Ющенко змінює стать.

як би не грався Бог у модний фасон –

усі – адмірали, адмірають і будуть адмірать.

життя хвилясте – за айраном айран.

здоров’я не додаси жодною позикою.

ці думки я на пенсії прикладатиму до ран

і почуватимусь, як в Кінг-Конга за пазухою.

нещодавно я повернувся з війська але відчуваю

що ніколи не зможу звідти повернутися

спогади з’являються раптово як позачергові наряди від лейтенанта

який вважав що обличчя не мусить відрізнятися від коліна

він казав: «із жінок ще можуть вийти люди або хоча б одна

а що з тебе? ми тобі покажемо більше поезії ніж ти фізично зможеш написати

тобто витримати»

побувавши в ній один раз – вона ніколи не зникне з моїх снів

але це не жінка це армія

моя їжа одяг рухи сльози були продумані лейтенантом на півтора року вперед

і ніби між двома митницями я носив упродовж них свою тугу переховувався

інколи на ничку втихомирюючи її розглядав фотки оголених жінок

або молився

хоча для останнього – хоча це зовсім не останнє – переховуватись не обов’язково

для молитви нічого не є обов’язковим окрім Бога

нічне ліжко в казармі рятує ніби дельфін

тримаюсь за подушку мов за плавник який підіймає мене як потопельника з мулу

і несе до світанку або до підйому або до хибної тривоги

хибної

оскільки війна це завжди помилка

початок якої я стримував ці півтора року

небеса сьогодні чудові, в таких боги

налагоджують дипломатичні відносини.

просто тих із них, хто не віддав борги

на землю давно повиносили.

один із таких, так би мовити, падлих,

перешіптується зі мною в тамбурі.

і його далекоглядні, мов кеди, поради

не залишають можливості вибору:

«раніше не дозволяв собі припустити,

що поради можуть бути єдиноістинні.

але ми, хоч і окремі істоти –

у собі спільні зародки містимо.

хтось вживає траву, хтось – алкоголь.

зима нависає, як мішки під очима.

навіть якщо ти не знаєш паролю –

тобі відкриються наслідки і причини.

ти відчуєш долоні усіх рельєфів

і рельєфи кожної із долонь.

ти дозволиш себе і віддати у жертву,

і, немов пістолет, притулити до скронь».

на моє питання, чому ж його

скинули, ніби агітку, з небес,

він зітхнув, забичкувавши вогонь,

що на нього щоночі молився пес.

«сірий пес забуття, незнання і кризи,

жовтий пес неозначеності та відчаю.

адже ті, хто живуть і зверху, і знизу –

скавучать за життями вічними.

кожен з нас виділяє сльозу негашену,

мателяє хвостом, ніби пензель полотнами,

і лише через те не усі погасли ми,

що не клонами гріємось, але лонами.

небеса синтетичні, боги статичні,

як підшиті чи закодовані.

там ніхто нікому дулю не тиче,

там нема Старопрамена й Довгані.

я спустився до пса і завив разом з ним,

і поглянув йому у місяць.

ось уже дві цигарки і декілька зим

мені треба самому молитися.»

на землі тут у кожного є своє небо

і його забувають в потоці слів.

тут життя тобі віддано трощить ребра

і лікує за кілька робочих днів.

хай самі собі пишуться ці буриме,

б’ються в вікна рядки разом з краплями зливи.

ніби дзвони, хилиталися в тамбурі ми.

і до бога якогось вили.

для нього не існує душ, але дощ.

крихти хліба у його бороді – весь продовольчий запас на зиму.

сонний і щасливий, як дистрофік після трьох ложок манки,

він прихиляє мізки до перил, сидячи на сходах у під’їзді.

як на лисичі сліди,

як на залізничні колії,

як м’ясо на шампур

настромлюється на легені кожен подих і кожна цигарка,

безнадійна, як і пальці, що її тримають і так само тліють.

кожне життя обирає свою кількість кольорів на веселку,

обмірковує план кар’єрного росту на мінному кукурудзяному полі.

але його війна невідь-коли викинулася на морський берег, як кит,

ніби десятки акул з пропаленими нафтою зябрами,

з усіма ядерними бомбами перемог і їхніми осічками.

відчай прилипає до його шкіри разом з одягом.

капіляри пускають коріння у відчай, в одяг.

я бачу, що газети, якими він прикритий, є для тепла, охайності та шелесту.

політична, кримінальна, жовта сторінки зростаються для цих речей, як рани.

хоча й у суспільстві їх роз’єднують лише знаки пунктуації.

я нюхаю цю людську ауру – вона має не тільки колір, але й запах –

люди бояться зростатися зі своїм запахом і сахаються безстрашних,

так, як бояться неприйнятних, хоч і щирих емоцій у товаристві,

як бояться атональної, але сердечної музики, як вона ріже вуха,

як бояться дзеркала після певного віку чи гулянки.

як можна почати мислити правильно?

тобто, яке мислення можна назвати правильним?

невже рай створений лише для героїв?

є люди, які шукають не пожежного виходу, а пожежного входу.

заходиш, а там пожежа, яка рятує так, як інших рятує пожежний вихід.

у кожного свій вхід і вихід, незалежно від статі.

я оминаю сходами цього чоловіка з глибокими тріщинами на корі

і думаю, що все, чим я можу підтримати його спосіб осмислення життя,

навіть якщо це не він так мислить життя, а воно – його,

це винести йому хліба, щоб подовжити його зимовий продовольчий запас,

і подарувати диск із музикою, скажімо, Шонберга.

я переконаний – йому є чим слухати подарунки.

смуток – це довгі порожні прилавки в небазарний день.

у кінці ряду стоїть барига і продає ордени та медалі.

у вихорі шелестить сміття, новий рядок не йде.

моделі світобудови руйнуються, забігайлівка стоїть трохи далі.

мудрагелі кричали – під лежачого хлопця жінка не потече.

ти забував – і брав жінок усі п’ятнадцять хвилин своєї слави.

тепер пишеш рядки на пісковому березі моря сухим патичком,

начепивши на светр куплені у бариги медалі з мідного сплаву.

ми починалися з травою, продовжувалися зі спиртними напоями,

але як нам закінчитись? де наш Бобруйськ чи Париж?

ми стріляли у натовп, але, вочевидячки, холостими набоями.

натовп розбігся. ти тишу таку – не поруш.

в туалет львівської «Пузатої хати» заходить п’ятеро.

у чоловічу кабінку, з однією метою, зі спільною валгалою в голові.

з’являється фен, той, яким сушать не волосся, а голову.

даремно їх п’ятьох матері народили з ніздрями.

тут може бути місце для реклами вашого наркотика.

і вже вийшовши з «Пузатої хати», одна із п’ятьох показує іншому краплі на щоці.

інший заспокійливо каже: «не бійся. це не дощ і не сльози. це – кондиціонер».

функція поезії – забивати,

і забивати, по можливості, цвяхи.

а потім забивати на те, на що вже забив –

з аеробіки перейти на колекціонування кактусів,

з кактусів – на холотропне бухання,

з холотропного бухання – в Livejounal –

усіх зафрейдити, а потім розфрейдити.

зрештою, забити на це й піти з іншими чотирма в спільну дючку з феном,

як до загальної сільської криниці по воду або за водою,

як до величезної валгали в голові.

у валгалище.

там, де ти залишаєш щось своє – сльози, кактуси, цвяхи, –

ніхто не залишить чогось іншого.

асенізатор лягає спати з Містером Мускулом в руках.

офіціант – з Євангелієм від Меню.

але те, з чим ти лягаєш спати, ще не визначає того, з ким ти прокинешся.

офіціант може прокинутися «Пузатою хатою».

асенізатор – чоловічою туалетною кабінкою.

«а ти прокинешся якщо не сльозою, то кондиціонером –

освіжатимеш повітря, доводитимеш усіх до кондиції», – каже один із п’ятьох іншій з п’ятьох.

і я теж виходжу з «Пузатої хати» і стежу,

як ми минаємо восьмибітну приставку життя і людства,

пенсіонерів з підсвідомістю третього світу,

блондинок, які здійснюють самогубства у свої пізні двадцять два,

підлітків із кризою середньої статі.

наші знання про людей це наші уявлення про людей.

але все, що ти скажеш про них, може бути використане,

особливо якщо ти поет, святий або політик.

і, дивлячись на цих двох із феном, які вийшли з нами,

я собі дозволяю промовчати таке,

навіть якщо ці слова заперечують функцію поезії – забивати,

навіть якщо ці слова будуть використані в суді чи промисловості:

«зараз бережіть те, що збираєтесь досягти згодом».

бо бачу – йому подобаються її щоки і її фен.

з цього може вийти хороша література,

чи, щонайменше, кльовий пост у ЖЖ.

тихий, як океан, дощ починає падати на щоки і всюди,

ніби у хмари вмонтовані сотні тисяч кондиціонерів,

п’ятеро з яких щойно вийшли із «Пузатої хати».

поривчасті, ніби вітер, сни. ночі у поїздах.

душ не припускають жодні математичні розрахунки.

рахуєш до трьох, до пів на п’яту, щоб не поїхав дах.

думки тримаєш розфасовані у пакунки.

життя це перше, про що у тебе ніхто не питав.

тепер ти не питаєш нікого про свою смерть.

поняття «постійність» розуміється як бетонна плита,

до якої тебе прикували. та справжню твердь

зустрічаєш лише після довгих пошуків і перевтілень,

так, ніби вперше виймаєш з вух, як із рани, вату.

в жодних юридичних інстанціях немає відділень,

які би могли позбавити тебе права оживати.