Кайфологія

головне – дожити до осені. а там можна і помирати.

там можна одягнути халат і заснути п’яним у парку.

необхідність суспільства в поетах вимірюється витратами

на пункти бюджету, зазначені у ремарках.

оскільки фінансування СБУ та міліції – одне з перших,

а фінансування літературної сфери – ніяке,

у будь-якого двотисячника справжніх прихильників менше,

ніж жертв у Бітцевського маніяка.

якби поети підпалювали себе разом з міськрадами,

кидались на щити внутрішніх сил на акціях протесту,

писали нові поезії на геніталіях учасників гей-параду,

вимагаючи права на окрему – поетичну стать, на інцести,

якби вони флешмобили, як щурі, на рейках метрополітену

проти підвищення тарифів на міський транспорт,

во ім’я екології душили б водіїв пакетами з поліетилену,

віддавали б нелегалам свій паспорт,

якби їхали у гарячі точки, щоб стати шаурмою чи жертвою,

зізнавалися б у пограбуваннях дитсадків чи в терактах,

якби поети ходили в одних шкарпетках церквою,

переносили героїн у шлункових трактах і народний опіум у трактатах.

ось де проявляється міцний характер,

нерелігійна віра у переконання, але за релігійну не гірша.

свобода воздасться за кров, це своєрідний бартер.

в таких ситуаціях не йдеться мова про гроші.

є у наших газових камерах такі відчайдушні та щирі,

що знімуть собі протигаз для останнього поцілунку,

вони вірні своїм помислам, промислу та шкірі

і від цього у них покращене травлення і стосунки.

що таке епатаж задля доведення правоти?

це удар, від якого розривається його барабанний пластик

і поет помирає, але слухачі підносять до вуст склянку води.

вони – третя щока після підставлених обох власних.

Господь не вбиває нікого. він просто практичний.

і завбачливий. – не дає дізнатися, що лежить у наших смертях.

у коробочці. з дешевими смаженими пиріжками.

цей – пересохле горло африканця.

цей – голова на чиємусь плечі. відрубана.

цей – зі свіжим м’ясом власного кухаря. всередині.

все, що нас не вбиває – робить нас.

особисте життя зводиться до посту. в соціальній мережі.

з’ясування друзів – до кров’яної юшки на розбитій раковині.

пізнання сучасності – до паркуру, хіпстерів, бітбоксерів.

ок, я знаю ці явища. але де вони?

тобто, де поміж ними подівся я? як відрізок часу.

Богом відведено перебувати. тут рівно стільки, скільки чекають.

результатів співбесіди по американській візі.

майбутнє, яке з’являється ще. в межах твоєї країни.

і, з моменту трансатлантичного перельоту,

перетворюється в коробочку з пиріжками.

Господь загортає твої смерті для майбутнього.

бітбоксера – пересохле горло африканця.

паркура – голова на чиємусь плечі. відрубана.

хіпстера – зі свіжим м’ясом власного кухаря. всередині.

ок, я знаю, що ми у цій формулі. були їхніми кухарями.

але де ми?

те, що призводить до смерті попереднього

рятує історію. від вічності.

одночасної для всіх.

«но пацанам!» – вигукую я в дзеркало і. ніби на камеру знімаю. блузку.

не рівноцінно, що я його з розуму зводила. а він мене зводив лише в кіно.

не буду підпускати когось до своїх пахощів. до сокровенного бузку.

хоча, з коханих по нитці, глядачці – Квентін Тарантіно.

віднині – для мене. лише з конструкторів «Лєґо» складають дітей.

спілкування з чоловіками обмежується проханням. закомпостувати квиток.

я забула завдяки ньому ще раз народитись. та невдовзі – квітень.

він забув у моїй сумочці нову комп’ютерну гру. отже ми – квити.

втрачені нерви завжди болять більше, ніж втрачені спогади.

честь зустрічається. лише в історичних романах на трухлявих сторінках.

так думала я, коли я звільняла його з любові. ніби з посади.

а він на мене дивився так. ніби наше все – макіяж. наше ніщо – жінка.

я б чудово впорався з написанням вірша ні про що

я б написав найгірший вірш ні про що

бо хіба може бути кращий вірш ні про що, ніж найгірший?

чому б не написати: принтер усе стерпить

можливо, для когось усі мої вірші написані ні про що,

особливо для тих, хто їх не читав, вони написані точно ні про що,

ну, і для тих, хто читав, але нічого про них не подумав,

а подумав, що в ХХІ столітті краще займатися нанотехнологіями або рекламою,

клонуванням, комп'ютерними ноу-хау, статистичним проектуванням,

торгівлею акціями, утриманням лінії перепродажу дизпального,

галерейним, ресторанним бізнесом. політикою, на крайняк.

одним словом, краще – заробляти гроші.

не: краще заробляти гроші, а: краще – заробляти гроші.

бо яка корисна функція може бути у сучасної поезії, тим більше, в сучасних поетів?

зараз вистачає і блогерів, і блокбастерів, та й, чесно кажучи, на них теж не вистачає.

а от попереднього літературного набутку людства може цілком вистачити

людина цілком задовольниться найкращими зразками літератури попередніх століть

зможе написати десятки романів із цитат, використати цитатку в блозі

мій приятель – маніяк-реінкарнатор.

прикинь, ти помираєш, а він приходить, б'є тебе молотком, і ти оживаєш.

так от, одного разу він завітав до нашої туси віршувальників:

серед нас був той, хто миється шампунем «Головняк»,

той, у кого на роботі постійно – позаматковий робочий день,

той, хто вивчає кайфологію і займається кідрейпінгом

і я – у костюмі Пістончика.

паті апатія у «Нефільтраті».

він озирнув наші цнотливі обличчя,

ніби щойно вийшов з винищувача після бомбардування,

ніби його штрафонули за куріння одночасно

в кількох громадських місцях,

і каже:

«я мав багато планів підняти бабло і звалити за кордон,

вивчити кілька добрих мов і забути злі язики,

покинути скажений побут, коли, забувши зняти кондом,

я бив коханок, а потім змивав кров і ненависть із руки.

моя психіка формувалася у дев’яностих, мускули – в барах,

рід діяльності визначила вулиця, друзів – бойові практики.

моя мрія – купівля крутого спорткару,

моє хобі – «Вконтакті».

я гнию заживо, миюся у канавах,

ночую на приміській автостанції.

просто мене не переконали

жодні філософські сентенції.

мої чорні долоні не здатні до опису

чітких життєвих прикмет,

тому краще орієнтуватися, як по компасу,

власною совістю. і тримати в руці кулемет.

тобто, пацани, писати – не треба,

нудитися від бажання виплекати щось величне.

не виписуйте свою психіку, яка розламує ребра,

вам це, навіть в костюмі Пістона, – не личить».

от де знаходяться справжні вірші ні про що

не у книгах Тарнавського Сартра хто там ще

вони тривають постійно просто у незаписаній формі:

кілька капель крові від сонячного удару у колосковому полі.

террорист знімає протигаз щоб краще роздивитися зоряне небо.

я гладжу її волосся у тамбурі з розбитим вікном без квитків.

розлука – операція без наркозу.

розлука – татамі для боротьби.

це коли у нічну грозу

починатися. напад хвороби.

це витираючи туш волоссям

в жолобинку ключиці плакати.

у темряву зривати голос

ніби передвиборчі плакати.

що лишається після розлуки –

короткі телефонні гудки.

годуєш криком серце з руки

яке боязко визирати з собачої будки.

я дала тріщину разом зі склянкою.

розлилася і проросла в паркет.

зате, доступною і п’янкою

я не буду для кожного, як супермаркет.

навчуся переживати без нього ніч.

гроза вирівнює зім’яту постіль. стихає.

я обіцяю лишатись. відсьогодні

настільки собою, наскільки дихаю.

дотепер:

я тебе ніколи не забороняти.

віднині:

ти мене ніколи не дихати. я тобою ніде присутня.

бо ось – твої слова болючі, оскільки падають.

ніби велосипед, на якому я їхала,

трималася за кермо і вітер.

розвивав моє волосся. як гантелями розвивають.

мускул.

та – тепер.

манекени всередині мене. це тіні птахів і сердець.

ними неможливість поворушити.

у парку чути їхнє щебетання і пульс. як вдалині

дві порожні жменьки ніжності.

хто це грає пінг-понг? як не у моїй голові.

лунає його ім'я, розлунюючись кроками по бруківці щодалі.

криком, який неможливість втискати у орфоепіку.

навколо – океанотроща твого імені.

розмови затерпати, немов хурма.

хто врятує ніжність у жменях?

годуюся своєю хурмою, затисненою до крові.

легше не стане, хіба що розтане сніг.

хіба що сусід по палаті історію розповість,

хіба куховарка сніданки такі пісні

принесе, що може її хтось повісить.

а може її хтось натягне, скажімо, хірург,

як гумову рукавичку під час операції.

насичення кайфом вбиває безодні діру,

розтоплює сніг, мотивує до праці.

що відбувається в стінах таких держав,

в яких – за розкішний декор – коридори лікарні?

народ із минулим, в якому постійно лажав,

пройде медобстеження й буде за лажу покараний:

газети уже перечитані двісті колись,

птахи на завмерлі карнизи богами скеровані,

із хлопця з цирозом щоночі виходить слиз,

медбрат грає квач зі щойнопрооперованим.

гірше не стане, хіба що продовжу жити.

хіба що, як слиз, з мене вийде вночі скелет.

і хлопець із грижею вранці буде божитись,

що серед птахів на карнизі бачив його силует.

а хлопець із виразкою йому відповість:

«рух, коли в свічці згоряє лише фітіль,

а від горіння не нагрівається віск

і не з’являється жодних нових світил –

це рух ідеальний, народження без утроб,

як у проституток – грошва – ідеальний клієнт.

там вже немає здоров’я, бо там немає хвороб.

там уже легше не стане, там просто є і є.»

осіння пристань –

це місце. де ми пристали одна до одного.

я збиралася поїхати геть. але перестала.

вміщатися у будь-яку валізу.

настільки ти мене збільшувати. і наші спільні переживання.

надувати ніби кульку.

щоб бути меншою, легшою – я викидала з кишень.

усі твої дотики. не промовляла.

слова. день перший.

адже як бути зі словами і словам.

якщо у мене подих перехопило.

а у тебе подих – з цигаркою на пристані.

яка віддаляється в глибину. і закінчується в оці риби.

тому ми завмерти у власних словах..

не здути кульбабу слів. не пробити голкою слів.

пам’ять, що наростає..

ми загубитися потім у своєму одязі.

ми настільки потім блукати поруч.

я цілувала темряву. туди. звідки ти видихав дим.

а темрява цілувала мене. у місце, де зараз.

я розминаю. ми розминаємося.

одна з одним, як зі словами. день останній.

і, згадуючи про тебе – то кулька.

яку торкаюся голкою пам’яті.

коли приходжу через сотні на пристань.

і розминаю власні груди. від недоотриманої насолодженості.

навіщо настільки спересердя розминати одне одного!

щоб настільки – розминутися?

усе відбиватися лише в оці глибинної риби.

я не Голландія, в мені нема Амстердаму,

в мені нема бризок Тихого і островів Атлантичного.

я осмислюю себе не ленінськими трудами,

а – аналітично.

ось у мене є шкіра, окутана країною

з довгим і товстим, як кишка, минулим,

але молодість – перевага, – ми володіємо Ліною,

а вона в розумінні нульовиків – нулик.

всі навколо, як герої блокбастерів, стають вигаданими,

рятуються, хто як може в аварійному режимі –

гомосексуалізм під час кризи вважають вигідним –

можна не дарувати подарунки дружині.

або виявляють, що флірт, який вироблявся роками,

найкращий, якщо подумати,

з генетично модифікованими жінками,

тобто, гумовими продуктами.

після страйку проти подорожчання цигарок

вмирають від раку легень, потрапляють в рай.

там шукають сірник, тут закінчивши строк

придатності. ось тобі й лакі, ось тобі й страйк.

тобто, героїв блокбастерів вбиває їхній же героїзм,

професійні хвороби, виробничі травми.

після переможних битв їх не рятують кілька клізм,

релігійні притони, наркотичні храми.

в часи, коли слава триває не більше п’ятнадцяти хвилин,

коли значущість події визначає кількість есемесок,

як же лікується, і можливо, потребує карантину

героїзм – ця патологічна форма стресу?

я читаю книги і відчуваю магнітну силу думок,

але все ж мислю себе окремим, без ленінських трудів,

в контексті людей і природи, між якими струмок

протікає і підводні течії снів.

на наших снах тримаються рівнини

свідомості, яка, мов балерина,

якщо хоч трохи танцювати тямить,

то не впаде у оркестрову яму.