Кайфологія

Безупинно містами блукаєш

і веде тебе Бог чи лукавий

на нові карколомні звитяги,

але це тобі точно в тягу.

Переплутавши сонце і місяць,

у тілах не знаходиш місця,

щоб забути навколишню лажу.

Та від себе ніхто ж не відмаже –

викидаючи телевізор,

відкриваючи нову візу,

як би спогади не боліли, –

не заникати пам’ять від тіла.

Після сотень і тисяч фрикцій

залишаються одиниці,

від яких ти піти не в змозі,

тож, кумаришся в коматозі.

Ніч лягає на зір, як монета,

ти собі дозволяєш минати,

з однією прилігши разом,

у якої галяк зарази.

В тебе ніжність ознака не часта,

але ти відчуваєш чисто

цю гарячу опору поруч

і вона тобі по приколу.

О, спілкуючись на безмов’ї,

обмінявшись палітрами крові,

ваше серце настільки у ваті,

що не може себе шифрувати:

Речовини не мають причини.

Всю реальність ми бачим очима.

Почуття визначають свідомість,

на яку ми постійно ведемось.

Нам підказує дика самотність –

ми триваємо тільки сьогодні.

Жити завтра значить померти.

Доля – лист у чужому конверті.

Хто не вистрілить, той промахнеться.

Це ознака кожного серця.

Бо хоч розум й породжує смуту,

її легко – у вірі – минути.

Хто не пише, не може стерти.

Ось чому це письмо відверте.

Ємність пам’яті – це ілюзія,

що оживлює навіть лузера.

…Тож, відбувши інтимну месу,

розбігаються інтереси.

В епіцентрі життєвої драми

ви затягуєтесь ніштяками.

На долонях закрилися стигми.

Це усе, що здійснити встигли.

Над містами шумить центрифуга

і зникає у скронях напруга.

кожен отримає по заслузі

дехто отримає орден за заслуги

дехто буде ящиками вантажити медалі

працюючи або супергероєм або грущиком

духовенству теж можна запровадити різні ступені орденів

за різний рівень святості

а от я жив у одній кімнаті з генієм відсутності

він ночував у ліжку за два метри від моєї присутності

він днями не говорив і не мовчав у лікарню його поклали через лежання

проміжок між ударами його серця такий довгий що це називається смертю і народженням

виснаження чекає на всіх

тому допиваючи першу пляшку він завжди залишав кілька ковтків на денці

виснаження з’являється у повній порожнечі будь-чиєї пляшки

виснаження не задовольняють залишки сили і свідомості

кожну пляшку яку він відкривав довгими коридорами довгими вечорами

кожну дівчину яку він пив глибокими ковтками глибокими рухами

він не допивав залишаючи декілька капель на вустах

і декілька вуст заради краплі

самотність це коли він виходить з лікарні сам

в якій він лежав через те що він захворів лежачи але в гуртожитку

виходить на швидкісну трасу і його ніхто не переїжджає

ніхто не обкладає його семикрилими матюками

ніхто не зупиняється за сантиметр до його смерті

і я біжу за ним на трасу я теж вириваюся з цієї лікарні

коли тебе хтось доганяє це не обов’язково грабіжник чи мент

це може бути співрозмовник навіть якщо ти його не доганяєш

люди взаємодіють непомітно дехто тільки слухає тільки сприймає тільки п’є пляшку за пляшкою всмоктує не відлунюється здійснює процес відсутності антиматерії чорної діри

люди потребують вираження але він потребує навпаки – тільки враження

Сергій хотів стати актором він вважав так:

актори – як працівники протезних заводів – оживляють ті частини

життя, які ми колись втратили

але він став майстром вживлення у себе чужих частин життя

Сергій був генієм відсутності оскільки

у його порожнечу не прийшло виснаження

так як новобудови не починають здавати в оренду бо їх обживають привиди офісних працівників

як снам не надають значення бо вони здійснюються в снах інших людей

як серце яке не пульсує і через це воно починає пульсувати у чомусь іншому – наприклад телевізорі осені

іноді краще не пам’ятати а дозволити іншим згадувати

іноді краще не пульсувати а поділитися ударами

іноді краще не ковтати а залишити трохи на денці

йдучи швидкісною трасою з пляшкою пива у відсутній руці

з відсутнім на піжамі орденом першого ступеня «За відсутність»

автомобілі шумлять як густий-густий ліс

осінь вертається на круги.

вечір приречено дивиться в нас.

смерть це коли незворушно-тугий

вересень в ній і у неї ж анфас.

ми прокидаємось там де ніхто

не припиняв розгалуження снів.

тобто життя це гнучкий автохтон

в кожній дрібниці, які б не рясні.

простір спілкується через стіну

з нами. його ми читаємо з губ.

я у тобі втихомирю війну

ти робокопа в мені приголуб.

ми вже там де ми є.

наше просвітлення можливе лише під ренгеном.

нас не кінчає інтелектуальний петинг будь-якої тяжкості –

(нашим лобам притаманна легка зерегованість),

адже наші предки давали всім, кому не ліньки,

особливо історикам давали зрозуміти,

що усе колись – мене, усе колись – нас:

усі нічні клуби з підвищеним кислотно-людським балансом,

усі ферми, де насправді існують відра, надої, любов.

(причому надої помирають останніми. щоразу)

усі епідемії, що зачаїлися в мені,

усі невикористані збочення, як несплачені податки,

юзерпики в паспорті і під черепом –

усе колись – мене, усе колись – нас,

бо, доки ти мислиш, доки ти мусиш, доки ти – мюслі,

то, як казав один відомий картезіанець –

ти або коґіто ерґо смумсмумрик,

або кобіта ерґо суп.

ми в міру смішні, в міру сльозоточиві

серед сайтів з подіями, коли відімкнуть інтернет,

ніби голову на подушці зі снами, що оточили.

ти із ними, який би не був мізантроп, інтроверт,

як годинник, заводиш розмови, і тікає стрілка

і до ранку говориш про переміни – зі снами,

що, мовляв, вони завше – етап стабільності, ніби ікла

вовка, який шукає насичення баранами,

але не тільки наповненість шлунку вимірює спокій –

можлива близькість мисливців, зими, – тобто зовнішній чинник,

себто речі невидимі іноді діють як електричні потоки –

сидиш із двома електродами й трусишся, навіть якщо розряд не виник.

два електроди як дві нескінченності часові –

пульсують в тобі біля нічного вогнища, біля сосни.

всі речі, з якими ти спочиваєш, – давно відомі сові.

відпусти минуле й майбутнє, тобто засни.

дощі і дерева ось хто шаманить

під’їзд обростає нічними колами

далекий тролейбус погас як вугілля

із мене ростуть будяки і пір’їни

ніхто височіє над праведним тім’ям

і пальцем як смутком окреслює тіло

я тріскаю але в надії зліпитись

з під’їзду видніється вихід в піддашшя

квартири собою людей вколисали

наосліп вмикаючи сни і каньойони

в мені навпаки розхиталися ваги

у ліфті катається юний архангел

я б краще закінчився як динозаври

мені б докурити цю вічну цигарку

якби ті дерева могли говорити

на їхньому місці я би мовчав

на когось можна покластися. на когось можна покласти –

думає студентка за тиждень до одруження, коли

заходить в тюрму і поправляє, ніби зачіску, настрій,

тримаючи біля серця нареченому рецидивісту банку олив.

у виділеній їм камері вони в ліжку ніжаться грубувато,

він їй дає казені гроші на обручки і сукню весільну.

вона знає, що його підставили – він не міг нікого вбивати.

є люди шумні і слабкі, а є мовчазні, але сильні.

дехто вважає, що любов існує, якщо через неї болить,

тільки тоді дехто почуває себе її повноцінним учасником.

насправді ж, кохання нічим не обмежене, крім конкретної голови.

студентка ліризує коханого вбивцю цитатами з класиків.

вона завжди знала собі ціну – любов коштує більше людини,

навіть якщо цю любов ти приховуєш від мами.

і коли вона розписується за ґратами – звужуються судини,

ніби не знають, куди подітися, як щурі з потопаючими кораблями.

вона запам’ятовує кожен день їхнього медового місяця.

він намагається забути, що сидіти залишається п’ять років.

кожен знаходиться в своєму часі, кожен до нього тиснеться,

кожен планує майбутнє залежно від власних пороків.

через деякий час матір дізнається про одруження доньки,

дізнається, що її зять сидить за вбивство своїх батьків.

вбивця думає, що смерть завжди стоїть на відстані руки,

при першій зустрічі він називає тещу мамою і не вживає матюки.

близьких людей може ошелешувати те, чого прагне твоє серце.

іноді кохання починає зникати з появою перших синців.

смерть – це те місце, де ми живемо, мамо. не сердся,

смерть може бавитися настільки, що одружиться на твоїй доньці.

що можна додати про історію, де кожна дрібниця є висновком.

здавалося б, особисте життя – справа рук самого потопаючого,

але бачити трагедію і мовчати – бути її співучасником.

отже, додати немає чого.

Барліг – як усі товстуни, педераст.

Жадан – бонвіван, растаман, селюк.

Пантюк – бухарь і мольфар, партійний.

Андрухович – дід, інший Андрухович – гермафродит.

Терещенко – довбодельоз, Бондар – буквоїд,

Пашковський – атеїст кінчений, духовидець.

Забушко, Карпа, Поваляєва ще не лесбійки,

але вже істерички.

А скільки подружніх пар:

Дяченки, Романенки, Захарченки, Капранови.

Що й казати – галіма туса.

Але в ХХХ тисячолітті картина має ще:

Дністровий – істинний сковородинець, так само товстун, гітарист гурту СКАЙ.

Дереш – мало що шестірка, та ще й львів’янин.

Єшкілєв – жид, Чех – кацап.

Мовчу про Горобчука і Коробчука.

Олег Романенко – вегетаріанець,

оскільки зуби зіпсовані.

Інженер Іздрик зі склерозною витримкою,

прямий, як єдина лисина.

Спортсмен Лазуткін, ще пряміший,

з руками чистими навіть після чемпіонського сексу.

Подерв’янський – дослідник надр.

Прохасько – тих же надр.

Скиба – алкоголік, польський композитор.

Потім ще пару забушок, два-три наркомани,

десяток донощиків

і – наввипередки, хто швидше стане академіком.

Кілька смертей цієї осені,

самовбивця тільки один як на літературу,

ну, як гостро зауважує Андрухович, та нічого.

Літератор міг бути з іншою,

каже Андрухович, але дивися, дивися, хто її зробив!

Виключно живі люди: лузери, грантоїди, захарченки.

Самі тобі зболені, хворі, скулені,

саме тобі обскубане птаство, підбрите, летальне, забанене.

Літератор через це не міг бути з іншою.

Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

Піт на скронях, який за тобою скучив,

сухість у роті, ширка трави, нудота,

темний сліпий підвал.

На добраніч, класно, побазаримо завтра.

Шагренева шкура тигра

тихо падає вниз.

ми прокидаємось разом окремо

ми розмовляємо через цигарку

очі як сніг замітає кохання

тиша ножа прикладає до шиї

впевнено б’ється у ребрах медуза

і реагує на всі твої ноти

ми підіймаємось вище народних

мас які в’їдливо пахнуть плацкартою

я захлинаюся переповісти

всі твої порухи світанкові

інколи мова як вірний собака

але тепер він тиняється всюди

тижні як гарне намисто на шиї

і місяці як у вухах сережки

носиш на тілі всю нашу пам’ять

й кілька стежок ув осінніх долонях

нам не потрібно себе позавчора

а необхідно когось післязавтра

ніжне минулому – поховання

та динозавр виглядає з-під лоба

очі які ти постійно носиш

унеможливлюють погляд інакший

я набуваю ознак твого зору

відеокамера в окових ямках

ми засинаємо зовні всередині

ми замовкаєм від кількості дотиків

вічність лежить ніби сукня на кріслі

я її скинув із тебе миттєво

наші ілюзії – зйомні квартири

пошук адрес на дошках оголошень

затишно жити у передмісті

голову вмощуєш на передпліччя

люди з’являються ніби гіпотези

рано чи пізно – їх завжди спростовують

наше лежання у ліжку в мовчанці

це аксіома притишена й ніжна

ми роздали мов книжки чи збереження

всі перевтілення й пункти призначення –

наше кохання росте в невагомості

ледве підлоги ступнями торкаючись