Кайфологія

коли я працював у одному з ресторанів швидкого харчування,

доліковував туберкульоз, ночував у репетиційному гаражі,

збивав до крові туалетні бачки, читав молитви у ванні,

аскав бабло на Андріївському, носив у шкарпетках ножі,

зустрічався з готками, говорив про відданість і пістолети,

на піддашшях гуртожитків ловив птахів і давав їм імена,

постійно у темряві плутаючи свій і їхні літаючі силуети,

життя починалось безмежним і загадковим, як морська мілина.

життя продовжувалося брудним і холодним, коли з бодуна вранці

я виламував двері туалету в поїзді, кидався з Ратуші пляшками,

влаштовував травесті-шоу, бив на фестивалі мужика у вишиванці,

кохався в озері з наркоманкою, кидав одяг з балкона разом з вішаками,

тижнями не вилазив з комп’ютерної гри, ламав руки за фінішем стометрівки,

з голодухи збирав абрикоси на Трухановому, рятуючи сина нації,

двадцять одну добу ночував у різних ліжках, закінчивши ліжком клініки,

від розбитого кохання різав шкіряні перепонки між пальцями.

зі зміною голосу змінюється і значення слів, і самі слова,

тому все частіше ми мовчимо, уникаючи непорозумінь,

і мовчимо, зазвичай, про результат, до якого веде цей час, що сплива –

кайф не солодший, ніж біль після прожитих завдяки ньому прозрінь.

остання репліка запам’ятовується, тому життя треба закінчувати достойно,

навіть якщо усі ці події розстрілювали тебе, як мішень перехресну.

сенс тривання і полягає в історіях, в тому числі – у перерахованих щойно,

тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу.

якби мені вміти носити обличчя

а то прислухаюсь як дихають інші

і сльози кусають як змії гримучі

і кондори ніби кордони над тілом

якби мені вміти носити події

бо вчасність і влучність – гладенькі дельфіни

і витерти з компасів приступи астми

чи епілепсії сходинки нижче

якби мені кліпати віями тиші

триматись з тобою пліч-о-пліч смерть-о-смерть

зізнавшись під дзеркалом як під присягою

кохав би тебе за слину і за відчай

їй не обов’язково було працювати у сексі по телефону,

щоб зрозуміти, наскільки ця робота потребує психологічного таланту –

напруга дзвінків спалює серце, як під плафоном

електрична напруга спалює розпечену лампу.

як наважитися після цього бруду на нормальні стосунки?

тіло пересихає з рівня ріки до рівня струмка,

коли, засльозена і нічна, кладе на дзеркало руки,

бо безсила розбити дзеркало кожна рука.

вона розуміє, що, наприклад, робота у морзі – ще не причина

сприймати живих людей, як ходячі трупи,

але, як дивитися в очі знайомим мужчинам

після нічної зміни завчених стогонів й збудливих тропів?

вміння емоційно відсторонитись дозволяє легше виконувати функції.

у мистецтві, як і в сексі по телефону, це відрізняє професіонала

від аматора, але як на роботі стриматись, якщо у трубці

вона впізнає голос рідного брата, який вимагає аналу?

вона подумала, чому її не може розбити дзеркало?

сиділа мовчки і трубка спускалася тілом.

розпечене серце під стемнілим плафоном плакало.

на вулиці сутеніло.

я питаю тебе, я тебе запитую:

якщо я живу, значить, це комусь потрібно, правда?

отже, рівень потрібності переважає?

може, комусь необхідна моя нирка і тому він не хоче, щоб я помирав,

поки її для нього не виріжуть лікарі?

може, хтось хоче вкрасти мої перстні чи сережки,

але ж грабіжник не хоче моєї смерті.

може, хтось хоче привласнити мою смерть, як сережку чи нирку?

бідна чорноморська риба, як бідна африканська шкіра,

на світ часто народжуєшся так, ніби ти вже

померла, а тебе навіть нікому похоронити.

плачеш. і отямлюєшся тільки у своїх сльозах,

вони стають єдиним доступним способом.

хтось розуміє себе в подорожах,

і часто через подорожі розуміє, що квартира, яку ти винаймав –

найкраща подорож,

хтось знаходить себе у книжках –

іноді навіть у своїх,

а от бідна чорноморська риба – у чому, крім сліз?

ось уже скільки ти наплакала чорних, як море,

гірких, як риб’ячі очі на смак.

життя визначається тим, що ти вважаєш за потрібне дізнатися про життя,

тим, скільки смертей ти відклала на потім, а скільки не відклала,

тим, як глибоко ти заглиблювалася у води Чорного, як нафта.

я питаю тебе, я тебе запитую:

якщо я доживу до того часу, коли мені нікого буде хоронити,

то кому в ті хвилини буду потрібен я?

суспільство – це гурток анонімних любителів дежав’ю.

люди загалом народжуються і помирають там, де й живуть.

тут же розміщено їхнє пекло і рай. Бог збирає людей, як марки,

Бог вкладає у голову кожного, якщо не ринкову біржу, то гіпермаркет.

мусиш змирятися із суспільством, як зі власним поганим зором.

дехто спивається тільки для того, щоб не звучати хором.

людське оточення бере мене в оточення, я ніби пес на швидкісній трасі.

мій насміх над натовпом – це захисна необхідність, а не прикраса.

виживає не найсильніший, а той, чиє мислення ліпше вписується у систему.

той, хто завжди отримує найвищу оцінку за твори на задану тему.

а в інших розривається серце, для них життя нецікаве, як національне телебачення.

Бог замінює свіжими марками марки втрачені.

тобі подобається впасти і покотитися від своїх слів

слова важливі коли вони імена або коли за них треба відповідати

слова потрібно виховувати але як можна відповідати за повнолітні слова

тому від слів часто відмовляються підкидають у притулки

бездітні будуть доглядати їх з небаченою любов’ю

і виховувати в них свої улюблені терміни і поняття

листи зазвичай помирають не дійшовши

до потрібної точки кипіння

голоси засихають тверднуть як шкуринка хліба не вклавшись

у вуста

і обличчя вигинається як змія

прохромлена шприцом з кількома кубами неперекладної мовчанки

шкіра мертвих і шкіра живих відгукується але на різні імена

інакше відгукується шкіра тієї шизофренічки що підсіла до мене в метро

рукою вона гладила повітря і я прочитав

що у повітря є волосся і плечі

що у повітря є терміни і поняття

що у повітря є родинні зв’язки зі словами адже ми дихаємо

шизофренічка: присутня тільки під своєю мовчазною шкірою

тільки до себе як до Бога вона промовляє себе і своє ім’я

і повторює його ніби перебирає вервицю зі своїми іменами

кожне з яких протискається за лінію горизонту

як у двері вагона з написом «Не притулятися»

і ландшафт зрушує з місця

не оголошуючи наступної станції

я хотів відгукнутися але не знав імені шкіри шизофренічної дівчини

мені не вистачає імен тому я всиновлюю підкинутих

мені не вистачає імені тому бережу кожне підкинуте

з часом звикаєш з боку сприймати розвиток гри,

не відриваючи погляду від перспектив і порад.

якщо всевишні брокери не починають за тебе торги,

це зовсім не значить, що ти не із вищих пород.

всьому свій час – промовляють зруйновані нирки, провидці й статисти.

простір триває зліва направо, ніби письмо.

щоразу пригадую, щойно лишаєш мене поміж стегнами міста,

що ми серед цього письма у нікуди собі висимо.

наші тіла витриваліші за більшість проявів смерті.

тикаю їй свій середній палець – це виліковує нежить.

хтось регулярно зшиває дірки на моєму светрі,

хтось із всевишніх брокерів пильно за мною стежить.

ти можеш померти молодим але від старості

старість починається там де мудрість плутають з немічною втомою

любов холоне як мамонт у льодовику стає профнепридатною

але й далі називається любов’ю ніхто не несе кримінальної відповідальності

за підміну поняття жаги на щирість пристрасті на довіру

кати докладають в рушницю додаткову кулю за кожну зраду

і стоять незворушно вичікуючи моменту

як монашки з фалоімітаторами у тайниках

як порядні сім’янини з коханками у кількох столицях

як хамелеони – набувають кольору твого життєвого древа

старість може бути і місцем і часом і подією і територією і покликанням

до неї ближче ніж до Казахстану ніж до внуків ніж до дзеркала

з усіх твоїх висновків справжній лише один і він незалежний від твоїх висновків

молодші працівники шанобливо тиснуть тобі руку в іншій приховавши шприц для евтаназії

рідня дарує на твоє чергове століття квіти які рідня покладе тобі й на могилу

та й ти сам заховатися від себе не в змозі – всі маски давно втомилися

але старість – це радість –

усі бажання дозволяються бо списуються на твій маразм тобто на пошану до старших

расизм наркотики гомосексуалізм пердіння в будь-який момент –

уседозволеність на яку тобі начхати через стан здоров’я

(це нагадує ситуацію, коли алкоголь продають особам, старшим 21 року,

коли ці ж особи вже у 18 зіскочили із системи й вилікувались від триперу,

і їм залишилося дочекатися 21-ліття – часу вседозволеності, старості,

зрештою – алкоголізму)

у старих людей недоторканість вища за депутатську.

а уявляєш старих депутатів та їхнє життя?

сповнене елементів зоопарку –

сидять взимку неприбрані змерзлі замкнені

як горили за кліткою

ось мама привела внука і дитина дивиться на дідуся

як на прародича людства з мезозойської ери

і дитина не здогадується що мезозойська ера – на кожному кроці

у державних приватних внутрішніх установах

ok. дитина має запас у кілька років у кілька неправильних рішень

дитина може погратися у войнушки і порнушки на які кати заплющують очі

дитина вирощує зуби якими буде чіплятися за життя

як за мамину грудь

можна померти від старості але з молочними зубами

можна померти за ідею але не виключено що смерть спричинить інша ідея

можна померти без ідей хоча без них не помирають – без них уже мертві

тому ця медсестра яка виходить з палати яка покидає моє серце

пахне такою кількістю ароматів

якої мені вистачить щоби прожити до її наступної зміни.

і ще до наступної.

якщо речі, які тримаєш, викинути з голови,

почати ходити краєм леза, а не батьківським краєм,

то розумієш, як простір тебе в свої руки ловив,

як все з’являється з простором. а з часом – зникає.

смерть – домінанта там, де припиняється обмін

речовин. тіло – проекція цивілізації.

отже, тебе викраде час, коли закінчиться роумінг.

якщо ти не застрахував себе, то постав, принаймні, сигналізацію,

щоби у разі нудоти: скажімо, втику у телевізор,

стирчання в комп’ютерних іграх, цілодобовому чаюванні,

ти мав виходи з себе через відкриті чакри чи візи,

а не через вени у ванні.

простір має бути прочиненим вікном, черговим етапом,

і, навіть якщо він затиснув тебе в кулаці, по самі лікті, –

можна прикинутись брудом, асоціальним типом,

і тоді він сам вичистить тебе з-під своїх нігтів.

один стовбур важче зламати, ніж оберемок соломи,

ефект метелика може виникнути від одного атома:

із усвідомленням цього – жодні наломи, жоден поганий спомин

не змусять перевірятися у патологоанатома.